НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОГНОЗУВАННЯ НАН УКРАЇНИ

Мiщенко Наталія Михайлiвна

УДК 338.43.02

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛIННЯ

СIЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ВИРОБНИЦТВОМ

08.02.03 – організація управління, планування і регулювання економікою

Автореферат дисертацiї на здобуття наукового ступеня

кандидата економічних наук.

Київ-2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті економічного прогнозування Національної академії наук України

Науковий керівник доктор економічних наук, професор, член-кореспондент НАН України ГОЛІКОВ Володимир Іванович, Інститут економічного прогнозування НАН України, завідувач відділу

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор, член-кореспондент УААН ЮРЧИШИН Володимир Васильович, Інститут аграрної економіки УААН, завідувач відділу

кандидат економічних наук, старший науковий співробітник ШАБЛИСТА Любов Миколаївна, Інститут економіки НАН України, старший науковий співробітник

Провідна установа – Національний аграрний університет при Кабінеті Міністрів України, кафедра менеджменту та маркетингу, м. Київ.

Захист відбудеться “30” березня 2000 р. о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.239.01 Інституту економічного прогнозування НАН України за адресою: 01011, Київ - 11, вул. Панаса Мирного, 26.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту економічного прогнозування НАН України, 01011, Київ - 11, вул. Панаса Мирного, 26.

Автореферат розісланий “29” лютого 2000 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Левчук Н.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Подолання кризових явищ в агропродовольчому комплексі України, вирішення завдань його реформування вимагає вдосконалення системи управління АПК в цілому, у тому числі сільського господарства, яке виступає його органічною складовою. В Україні все ще фактично відсутня обгрунтована, законодавчо визначена державна аграрна політика, спрямована на формування конкурентоздатного аграрного сектора. Причини цього не тільки суб’єктивні, а й об’єктивні. Мова йде про надзвичайно глибокі і системні соціально-економічні трансформації на селі.

Вагомий внесок у дослідження загальнотеоретичних проблем реформування аграрної сфери в умовах розвитку державності зробили вітчизняні вчені – Дем’яненко М.Я., Завадський Й.С., Терещенко В.К., Трегобчук В.М., Лукiнов І.І., Онищенко О.М., Пасхавер Б.Й., Прокопа І.В., Саблук П.Т., Шепотько Л.О., Шпичак О.М., Юрчишин В.В. та інші. Водночас суттєвим чинником, який стримує ефективний розвиток сільського господарства, все ще залишається недостатність наукового вирішення питань удосконалення організації та методів державного управління. Отже, необхідність поглибленого наукового розроблення проблем державного управління аграрною сферою та їх непересічне практичне значення й зумовили зрештою вибір теми дослідження, визначили мету і завдання дисертаційної роботи.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є опрацювання методологічних i методичних засад державного управління сільським господарством в умовах перехідної економіки. Для цього передбачалось розв’язання таких наукових завдань:

–

–

–

–

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розвитку органiзацiйно-методичних засад державного управління сільським господарством в умовах реформ. Були досягнуті нові результати, серед яких найбільш важливими є:

–

–

–

–

–

–

–

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Особистий внесок автора полягає у розробці теоретико-методичних засад та моделюванні удосконаленої системи державного управління сільським господарством в умовах реформ.

Практичне значення результатів дослідження. Положення і висновки дисертаційної роботи можуть бути корисні при опрацюванні засад державної аграрної політики, форм i методів регулювання сільського господарства в нових господарських умовах. Практична значимість роботи полягає в обгрунтуванні необхідності перебудови та розробці ряду методичних i методологічних положень організації державного управління сiльським господарством, практичних рекомендацій по вдосконаленню його структурно-функцiональної побудови.

Підготовлена здобувачем наукова доповідь “Методологічні аспекти регулювання сільськогосподарського виробництва” подавалась до Науково-аналітичного управління Секретаріату Верховної Ради України і отримала позитивну оцінку (лист №25/10-20 від 19.02.98 р.). За безпосередньою участю автора розроблена також наукова записка “Вдосконалення приватизаційного процесу у сільському господарстві”, яка подавалась до Верховної Ради України (супровідний лист №135-668 від 15.12.98 р.). Окремі положення, що розроблялись у дисертації, ввійшли до наукової доповіді Інституту економічного прогнозування НАНУ “Економіка України в 2000 році (перспективи та питання поточної економічної політики)” Зазначений матеріал направлено в Адміністрацію Президента України, Кабінет Міністрів України, інші урядові структури та провідні науково-дослідні інститути економічного профілю.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Викладені у дисертації положення є складовою частиною завершених у 1998-1999 рр. науково-дослідних тем “Управління економікою відкритої форми організації розвитку” (№ ДР 0194U006971) Інституту економіки НАНУ та “Соціально-економічні проблеми приватизації” (№ ДР 0198U000246) Інституту економічного прогнозування НАНУ, в рамках яких автором виконані окремі розділи з питань приватизації в аграрній сфері.

Апробація результатів дисертації. Питання, що стосуються теми дисертації, доповідались на науково-практичних конференціях у 1987-89 рр. Основні положення та теоретичні висновки дисертаційного дослідження обговорювались на науково-методичних семінарах відділу управління економікою Інституту економіки НАНУ та відділу інституційних змін і розвитку форм господарювання Інституту економічного прогнозування НАНУ.

Публікації. З теми дисертаційного дослідження опубліковано 11 наукових робіт, з яких 7 одноосібних. Загальний обсяг публікацій – 6,7 друк. арк., особисто автору належить 5,2 друк. арк.

Структура і обсяг дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (восьми підрозділів), висновків, списку використаної літератури та одного додатку. Вона викладена на 176 сторінках машинописного тексту, містить 15 таблиць та 7 ілюстрацій. У списку використаних літературних джерел 122 найменувань на 10 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Концептуальні основи реформування системи управлiння сiльським господарством” присвячено узагальненню концептуальних підходів до проблеми регулювання аграрною сферою, характеристиці особливостей її як об’єкта управління, аналізу діючої в Україні системи державного управління сільським господарством.

Методологічно істотним для дослідження проблеми реформування державного управління аграрною сферою є те, що аграрний i індустріальний розвиток взаємопов’язані. Це передбачає принаймні узгодженість, симетричність трансформаційних реформ. Ця вимога однак не виконувалась в Україні. Дестабілізаційний вплив на розвиток реформ мали як макроекономічні фактори, так і неадекватна аграрна політика та незадовільна робота головних державних органів. Індиферентність держави до вирішення багатьох питань розвитку аграрної сфери справили тут особливо руйнівний вплив, що підтверджується статистичним аналізом.

Зазначена ситуація контрастує з досвідом багатьох країнах ефективної ринкової економіки, в яких аграрний сектор є сферою активного державного регулювання та протекціоністської практики. Хоча традиційно урядове втручання у ринкові механізми розглядається як небажане, при обгрунтуванні патерналістської ролі держави щодо розвитку аграрного сектора приймається до уваги комплекс чинників, серед яких політичні аргументи, характеристики ринку, специфічні особливості галузі. По-перше, країни загалом прагнуть забезпечити власну продуктову безпеку i зменшити зовнішню залежність по ресурсах продовольства. Така стратегія вважається виправданою в умовах сучасного ускладнення економіки та нестабільності світових ринків. По-друге, залежність від природнокліматичних факторів не дозволяє оперативно врегулювати сільськогосподарське виробництво відповідно до ринкового попиту. Просторова дисперсія означає також ускладнення в отриманні інформації про ринкову кон’юнктуру, що посилює в агросфері проблему несприятливого вибору. По-третє, попит на продукцію сільського господарства росте повільнішим темпом, ніж попит на промислові товари. Це типово веде до падіння цін на продовольство i, відповідно, сільськогосподарських доходів. По-четверте, виробники ресурсів для сільського господарства мають більшу ринкову силу, водночас аграрні ринки характеризуються значно вищим рівнем конкурентностi. І нарешті більш широкі міркування грунтуються на розумінні економіки як складного організму з опосередкованими зв’язками. Цивілізовані країни розглядають розвиток та добробут сільських регіонів як умову процвітання нації в цілому.

В роботі зроблено висновок, що подібні засади формування аграрної політики не отримали чіткого вияву в Україні, де ринкове реформування управління трактувалось як просте зменшення активності держави.

Передумовою формування ефективного механізму державного управління є дослідження та оцінка ефективності діючої системи управління. У роботі в основу такої оцінки покладено комплекс факторів – політичних, соціально-економічних, організаційних, мотиваційних тощо. Констатовано наступне:

–

–

–

–

–

–

Характеристика комплексу зазначених чинників дозволила обгрунтувати негативну оцінку системи державного управління аграрною сферою. Водночас цей аналіз надав можливість визначити рівень необхідних перетворень.

У широкому контексті вдосконалення державного управління аграрною сферою в умовах ринкових трансформації полягає у такій її перебудові, яка передбачає вирішення принаймні наступних трьох груп проблем: а) державного сприяння базовим структурно-iнституцiональним перетворенням; б) формування раціональної системи державного протекціонізму щодо розвитку аграрної сфери; в) переходу до економічних методів регулювання ринків агропромислового виробництва.

У другому розділі “Аналiз методів урядового регулювання сільськогосподарського виробництва в умовах ринку” велике значення приділяється специфіці розвитку аграрної сфери у системі ринкового господарства. У цьому контексті досліджуються зміст, форми, методи та інституції державного управління.

Встановлено, що аграрна політика в країнах ефективної ринкової економіки має чітко виражений характер державного протекціонізму, концептуальною основою якого є визнання хронічно невигідного положення аграрного сектора у системі ринкових трансакцій. Преференції та протекціоністські заходи обмеження неконтрольованої ринкової конкуренції щодо розвитку аграрного сектора стосуються принаймні наступних напрямів: ціноутворення на аграрних ринках; сприяння технологічному розвитку сільського господарства; забезпечення його фінансовими коштами. Певні особливості має також структурна політика.

Необхідність цінового регулювання аграрних ринків та підтримки доходів у сільському господарстві обумовлена тим, що непаритетність обміну між аграрним та промисловим сектором на користь останнього носить загальний і постійний характер, внаслідок чого відмічається стала тенденція до відносного відставання фермерських доходів у порівнянні з іншими галузями.

Збалансованість ринків та нормальний рівень дохідності в аграрному секторі підтримуються інтегрованою системою заходів, головним чином через механізми створення резервних (буферних) запасів, інтервенційного регулювання попиту і пропозиції, гарантування внутрішніх аграрних цін, а також захисту від зовнішньої конкуренції та сприяння при експорті.

Головним інструментом підтримки аграрних цін у США є торгово-заставнi операції Товарно-Кредитної Корпорації. Корпорація приймає продукцію (зерно) на зберігання по заставних розцінках (loan rate), які виконують функцію мінімальної гарантованої ціни. Для фермера ця операція носить характер позики під заставу урожаю; він має право викупити продукцію, щоб використати сприятливу ринкову кон’юнктуру. Компенсаційні платежі фермерам, що відповідають так званим "цільовим цінам" (target prices), утворюють другий рівень підтримки. Регулювання аграрних ринків Європейського Співтовариства включає два основних компоненти: а) субвенцiювання цін i гарантування збуту; б) митний протекціонізм для захисту від зовнішньої конкуренції. В залежності від руху цін національні державні органи регулювання ринку скуповують на своїх територіях запропоновані кількості продукції по гарантованим (iнтервенцiйним) цінам для зберігання або реалізації згідно з постановами ЄС. Основним інструментом митного протекціонізму є змінні імпортні збори (variable import levy), які визначаються щоденно, виходячи з найнижчої ціни по головним видам продукції. З їх допомогою захищаються від надходження продукції з-за меж ЄС, забезпечуючи переважне право власних виробників на збут. Експортні субсидії (export restitutions) спрямовані на підвищення конкурентоздатностi продукції Співтовариства на світових ринках. За їх рахунок виробникам відшкодовується різниця між внутрішніми i нижчими світовими цінами.

Загалом цей комплекс заходів побудовано так, що вони не виключають механізмів ринкової конкуренції. Водночас забезпечується нормальний відтворювальний процес у нормально працюючих господарських одиницях, а також вирішуються більш широкі завдання розвитку сільських регіонів.

При оцінці механізмів державного регулювання аграрних цін варто сказати, що на сьогодні вони є предметом дискусій. Багато вчених та експертів характеризують сучасну фермерську політику як неефективну, відмічаючи ряд негативних ефектів, серед яких наступні: – підтримування цін позбавляє виробників сигналів ринку, приводячи до нерівномірності виробництва i споживання; – доля державних субсидій в доходах фермерів є дуже високою для багатьох країн; – оскільки субсидуються окремі продукти, найбільший виграш отримують великі ферми із значними обсягами виробництва, що обумовлює зростаючу диференціацію прибутків; – оскільки підтримувані ціни вищі за ціни вільного ринку, споживачі продовольства платять більше i споживають менше, платники податків платять відповідно більші податки; – гарантованість цін за умови зростаючої продуктивності виробництва приводить до утворення постійних надлишків продукції; – протекціонізм власному сільському господарству стимулює неефективних внутрішніх виробників у противагу ефективнішим закордонним; – в умовах ускладнення економіки, посилення залежності від зовнішньої торгівлі та фінансів, ефекти національних програм по підтримці сільськогосподарських цін та доходів робляться непередбачуваними.

Ці аргументи останнім часом зміцнили позиції на користь лібералізації механізмів підтримки аграрних цін. Для країн, в яких сільське господарство – високопродуктивна галузь, в якій зайнята незначна, але кваліфікована частина населення, це може справити загальний позитивний вплив. Водночас аргумент “слабкості” галузі завжди використовувався урядами розвинутих країн для потужного протектування власного господарства та захисту його від зовнішньої конкуренції.

В Україні також визнається за необхідне відпрацювати механізми рівноваги дохідності партнерів по продовольчому ринку. Однак проблема підтримки аграрних цін сприймається надзвичайно складно у зв’язку з дефіцитом державного бюджету. На думку автора, обмежене та селективне запровадження подібних заходів варто визнати доцільним як засіб подолання загрозливого кризового стану, що носить загальний характер. На відміну від практики прямої підтримки, цінові механізми мають однаковий вплив на підприємства різних форм власності і можуть стимулювати розвиток економічно ефективніших господарських структур. В умовах перехідного періоду мова повинна йти про пошук динамічного поєднання стихійних та керованих компонент цінової політики держави, тобто таких заходів як: покладання на стихійне формування ціни, обмеження монопольних цін, участь держави в операціях на ринку та безпосереднє встановлення цін в інтересах вітчизняного виробника, гарантування цін в межах визначених пріоритетних продуктових підкомплексів.

Другим важливим компонентом регулюючої діяльності держави в умовах ринку, який досліджується у розділі, є управління технологічним розвитком агросфери. Ринкове середовище сприяє, але не забезпечує тут поступального технологічного розвитку. Сучасне сільське господарство, отримуючи близько 90 відсотків ресурсів з інших галузей, самостійно не здійснює внутрігалузеву технологічну політику. Тому аграрний технологічний прогрес забезпечується загальними чинниками технологічного лідерства в промисловості.

Поглиблений аналіз свідчить, що вирішальну роль для ефективної інноваційною політики держави відіграє комплекс взаємопов’язаних факторів. По-перше, важливо забезпечити стабільну взаємодію урядових структур з підприємництвом та науковими закладами у формі постійної кооперації та партнерства. По-друге, роль закону не повинна абсолютизуватись. Хоча закон повинен бути залучений до інноваційного процесу, краще, коли виконавча влада працює ініціативно, а законодавство слідує вимогам з її боку. По-третє, роль бюджету не повинна бути надмірною. Переваги отримуються, коли інноваціям надається абсолютний пріоритет, і економічний розвиток та збільшення надходжень в бюджет розглядаються як речі взаємопов’язані. Існує також група виключно важливих обистiсних факторів: висока відповідальність вищих посадових осіб, наявність професіонального адміністративного корпусу та спеціалістів, глибоко зацікавлених в інноваційному процесі тощо.

В роботі підкреслюється, що особливістю аграрної сфери є проблема відносної індиферентності до сприйняття технологічних інновацій. З врахуванням цього обгрунтовується необхідність державного сприяння аграрному технологічному розвитку у формі механізмів, прямо орієнтованих на підтримку і просування нових технічних, технологічних і, особливо, організаційно-економічних рішень. Про це свідчить і досвід багатьох розвинених країн, в яких сільськогосподарські служби поширення технологічних інновацій у виробництво, професійного навчання, інформаційно-консультативної допомоги, що фінансуються з бюджету, являють собою важливий фактор оновлення виробництва.

Проведений аналiз свідчить про надзвичайну значимість активного впливу держави на інноваційний процес в економіці загалом i, особливо, у сільському господарстві. Водночас в Україні невиправдано створюються умови прискореного поширення закордонних технологій, що не повинно підміняти розвиток вітчизняних, які враховують специфіку природних i інших умов. Зазначена проблема набуває особливої ваги в контексті вимоги багатофункціонального розвитку сільських регіонів та адаптації зайнятості у зв’язку з процесом структурно-інституційної трансформації аграрної сфери.

Третім напрямом державного регулювання розвитком сільського господарства в умовах ринку, який досліджується у розділі, є сприяння забезпеченню його фінансовими коштами. У багатьох країнах відмічено ряд негативних тенденцій, які визначають дискримінаційне становище аграрного сектора на фінансових ринках. Непривабливість його для інвестування банківською системою (як державною, так і комерційною) визначають такі фактори як високі фінансові ризики, відносно великі операційні затрати по малим за розмірам позиках, складність процедур фінансового моніторингу та урегулювання проблем внаслідок значної просторової дисперсії тощо. Практика урядового втручання обгрунтовується тим, що у противному випадкові кредит буде недоступним, або доступним по зисковній шкалі.

У ряді випадків проблема сільськогосподарського фінансування в ринкових умовах вирішувалась через створення спеціалізованих державних структур сільськогосподарського кредиту, прив’язаних до аграрного сектора, та його субсидування державою. Водночас було відмічено, що спеціальні державні програми фермерського кредиту не привели до задовільного забезпечення коштами i супроводжувались низкою негативних ефектів, зокрема наступними: а) прямі бюджетні витрати державного субсидування кредиту є дуже високими i не досягають визначених цілей; б) субсидований кредит виявився неефективним механізмом допомоги дрібним виробникам; в) державні програми знижували розвиток життєво важливих самодіяльних інституцій заощадження коштів у сільській місцевості. Спроби залучення приватних комерційних банків також не були особливо вдалими.

Поглиблений аналіз показує, що розвиток банківської системи (як державної, так і комерційної) у сільських регіонах загалом є обмеженим. У площині державної політики щодо інвестиційної підтримки агросфери це визначає необхідність сприяння розвитку інституту мікрокредитування – зростанню кількості небанківських самодіяльних структур, які забезпечують заощадження коштів та фінансовий капітал у сільській місцевості. Переваги невеликих місцевих самодіяльних ринків кредиту полягають у наближенні банківських можливостей до виробників, спрощенні та деформалізації доступу до коштів. Ці ринки також мають кращі можливості фінансувати ризикові проекти, пов’язані з аграрним виробництвом та особливостями перехідної економіки.

На думку автора, зазначені висновки повинні враховуватись при вдосконаленні діючої системи фінансового забезпечення агросфери в Україні.

З метою обгрунтування перспективних напрямів структурного урегулювання сільського господарства України в роботі подано аналiз аспектів структурної політики в умовах ринкової економіки.

Встановлено, що колективні форми аграрного виробництва в ринкових умовах не отримали поширення. Перевага надається структурі "власник-менеджер", що може пояснюватись специфікою діяльності. Наукові дослідження та задокументований досвід переконливо свідчить про переваги форм аграрного виробництва, що грунтуються на приватній власності. Найбільш ефективним вважається приватне селянське господарство певного рівня концентрації виробництва. Водночас iнфраструктурне обслуговування виробників виконують кооперативи різного профілю, розміру та структури, діяльність яких може бути широко диверсифiкованою. Важливу роль відіграють маркетингові кооперативи. За оцінками, така структурна побудова (приватні ферми у виробництві, де основною проблемою є управління, та кооперативи, створені “знизу”, з ініціативи виробників, у сфері агросервісу) є в умовах ринку найбільш гнучкою i ефективною.

Водночас проблема урегулювання аграрної структури для багатьох країн завжди стояла достатньо гостро, а реальна урядова політика не була однозначною і однонаправленою. Так, у повоєнний період багато європейських країн, щоб підтягти відсталий аграрний сектор до рівня модернової промисловості, надавали перевагу концентрації виробництва. У різних формах мало місце сприяння дефрагментацiї землеволодінь, зміцненню крупних та ліквідації малих неефективних ферм, що особливо у 80-х рр. супроводжувалось масовою ліквідацією сільських господарств. Цей досвід показав, що ринково-орiєнтованi програми структурної перебудови, по-перше, дуже затратні, по-друге, можуть бути ефективні лише у перспективі.

В сучасних умовах політика багатьох країн все ж переважно орієнтована на збереження дрібноселянських структур. Хоча в умовах спаду та дефіциту, характерного для багатьох країн, масована підтримка фермерства і не отримує достатнього публічного виправдання, це обумовлено намаганням урядів, наряду з комерційними, проглядати аспекти природних ресурсів та суспільного багатства. Загалом констатовано, що структурна політика в умовах ринку має бути спрямована на пошук тонкого балансу між цілями суто економічного характеру та більш широкими i перспективними цілями суспільства, в основі яких вимога вирішення сьогоденних проблем без завдання шкоди майбутнім поколінням.

На переконання автора, стратегія структурної перебудови сільськогосподарського виробництва та його iнфраструктурного обслуговування в Україні повинна базуватись на засадах кооперативно-фермерської системи ведення сільського господарства, тісно пов’язаної з агробізнесом, яка випробувана у багатьох країнах i показала себе достатньо ефективною.

У третьому розділі “Організація державного управлiння сільськогосподарським виробництвом” головна увага надається обговоренню аспектів вдосконалення організаційно-функціональної побудови системи державного управління АПК на рівні Кабінету Міністрів, а також до певної міри на рівні інтегрованого міністерства АПК. Проблема ефективної організації центральних структур державного управління АПК формулюється як складна і неоднозначна. У методологічному плані поглиблена увага надається перевизначенню та поглибленню їх структури та функцій. Це обгрунтовується тим, що функціонально-організаційна побудова органів управління у кінцевому рахунку структурує та моделює стратегії поведінки управлінців і визначає напрями, по яких в управлінській системі відбувається накопичення знань та навиків. Останні з часом трансформуються у стимули, завдяки чому створюються можливості для впливу на функціонування економіки.

Пропозиції автора по вдосконаленню структури та функцій державного управління АПК, що надаються, грунтуються на: а) опрацюванні засад формування аграрної політики та існуючого досвіду державного регулювання аграрною сферою у системі ринкового господарства, б) оцінці перспективних цілей розвитку вітчизняного АПК, в) аналізі найважливіших проблем, що стримують цей розвиток. Вони передбачають відмову від принципу “невтручання” держави і більш повне залучення органів управління у процес структурно-інституційних перетворень, з чим власне і пов’язується їх життєвість та здатність адаптуватися у нових господарських умовах.

На початковому етапі організаційне вдосконалення економічного розвитку АПК полягає в інтеграції об’єктів державного управління АПК, а також галузей, що не входять до цієї сфери, на рівні Кабінету Міністрів. Відповідно до визначених головних функцій державного управління на рівні Уряду пропонується організаційна структура, яка ілюструється рисунком 1.

Подальше вдосконалення системи управління повинно супроводжуватись посиленням і перевизначенням статусу Мiнiстерства АПК. Цей процес визначається як поступова і несуперечлива інтеграція чисельних структур державного управління АПК в унітарне міністерство з посиленням його економічних прерогатив як ключового відомство по розробці i реалізації державної аграрної політики. Перспективна модель головних департаментів (управлінь) Мiнiстерства АПК та базові проблеми, які повинні входити до його компетенції, ілюструються рисунком 2.

Друга група проблем, що розглядаються у розділі, стосується організаційних аспектів державного управління приватизацією та реструктуризацією сільськогосподарських підприємств. Проведений аналіз приватизаційного процесу показує, що зусилля, зроблені державою у цьому напрямі, були невідповідними. Колективний сектор у його сучасному вигляді, що має зараз переваги у доступі до ринків збуту та ресурсів, загалом недостатньо ефективний i не в змозі забезпечити організаційні характеристики, необхідні для ринкової економіки. Його реструктуризація у напрямку формування більш конкурентоздатних структур, зокрема добровільних кооперативів, потребує внесення істотних змін у напрями та зміст діяльності держави у цій сфері. Зведення її ролі до перерозподілу земель, їх приватизації та правового забезпечення цих процесів уже не відповідає економічним реаліям 90-х років. На думку автора, держава повинна сприяти створенню організаційного середовища для керованого i справедливого завершення приватизації та структурної адаптації на мікрорівні. На перший план виходять питання формування нових змістовних орієнтирів та організаційних умов для виваженої роботи державних органів по підтримці базових змін на мікрорівні.

У роботі обгрунтовується необхідність з боку Мiнiстерства агропромислового комплексу забезпечити такі підтримуючі компоненти процесу структурної адаптації сільськогосподарських підприємств як методично-нормативне, консультативне, інформаційне забезпечення, моніторинг економічної діяльності та постприватизаційну підтримку новостворених підприємств.

Розглядається також питання доцільності формування на регіональному рівні спеціалізованих структур по типу центрів приватизації та реструктуризації, прямо орієнтованих на проведення аграрних реформ, що, на думку автора, може забезпечити більш узгоджений комплекс заходів по реформуванню. Ці структури можуть формуватися на базі місцевих органів управлiння сільськогосподарського профілю шляхом перерозподілу фінансових ресурсів та селективного відбору кваліфікованих кадрів.

ВИСНОВКИ

1. Хід ринкового реформування економіки України показує, що цей процес є складним i суперечливим. Головна причина вбачається у тому, що здійснюються дуже глибокі i системні соціально-економічні перетворення. На рівні економічного керівництва держави визнається необхідність активізації реформування економіки, прискорення процесу приватизації та структурної перебудови виробництва, однак реальні зусилля були невідповідними, особливо в аграрній сфері. Слабкість перебудови сільського господарства в Україні показує наскільки сильними можуть бути фактори полiтизацiї прийняття економічних рішень та впливу групових інтересів на реорганізацію економіки. Однак реальні зміни та становлення багатоукладного аграрного сектора все ж є процесом, що розвивається, значною мірою незалежно i непередбачувано. Можна очікувати, що некерований розвиток буде пов’язаний з більшими втратами, ніж керований, в основі якого обгрунтована програма перетворень.

2. Головною відмінністю аграрної політики в Україні все ще залишається невизначеність стратегії ринкових перетворень, внаслідок чого сільське господарство й надалі залишається найменш реформованим сектором економіки. Дослідження змісту, форм i методів державного управління сільським господарством показало, що воно все ще здійснюється в манері кризового управління по усуненню провалів та директивного перерозподілу, що не відповідає реаліям сьогодення. Цей спосіб управління можна охарактеризувати як негнучку i суб’єктивну система позаекономічного регулювання, засіб консервації проблем структурного характеру. Реальний шлях оздоровлення сільського господарства України i головне завдання держави полягає, по-перше, у структурно-iнституцiональнiй перебудові сільського господарства, по-друге, у запровадженні раціональної системи його державної підтримки та, по-третє, у переході до економічних (опосередкованих ринковими механізмами) методів регулювання агропромислового виробництва.

3. Держави з ефективною економікою характеризуються тим, що мають розвинутими як промисловий, так i аграрний сектор. Безсумнівним є те, що основою успіхів та конкурентної потужності аграрного комплексу цих країн є найсучасніші технології та висока кваліфікація працюючих у сільськогосподарському виробництві. Обидві ці складові ефективності аграрного сектора є рівноцінними. Вони є результатом багаторічних кумулятивних вкладень кожної країни у фактори виробництва – фізичний та людський капітал. Розвиток аграрного сектора у цих країнах забезпечується політикою державного протекціонізму, концептуальною основою якої є визнання хронічно невигідного положення сільського господарства у системі національної економіки. Таку специфіку та підпорядкованість галузі визначають її об’єктивні характеристики: непередбачуванiсть природних факторів, сезонність виробництва, просторова дисперсія, низькі ціни на аграрну продукцію тощо. В перехідній економіці антиаграрний ухил може зростати; становище ускладнюється характерними для ринку проблемами збуту, які особливо посилюються в умовах системної економічної кризи та жорсткої фінансової політики. Тому протекціоністські інструменти – ринково-орiєнтованi механізми підтримки аграрного сектора – відіграють важливу роль як ефективні інструменти економічного зростання в аграрному секторі.

4. Система державного регулювання аграрного виробництва в умовах ринкового господарювання виконує низку досить важливих функцій i складається принаймні з декількох компонент. Найважливішою функцією уряду є регулювання (стабілізація) аграрних ринків та гарантування сільськогосподарських доходів. Головні завдання держави тут полягають у створенні державних запасів продовольства, нагромадженні резервних фондів, організації систематичного моніторингу за динамікою ринкових цін та затрат виробництва, відшкодуванні затрат та забезпеченні прибутків сільськогосподарським виробникам за умов несприятливої ринкової кон’юнктури через систему гарантованих цін та прямих бюджетних виплат. Другим компонентом є режим державного сприяння технологічному розвитку сільського господарства, що може досягатись в першу чергу через створення сприятливого інноваційного клімату у промисловості. Враховуючи певну індиферентність сільського господарства до досягнень науково-технічного прогресу, специфічні завдання держави у цій сфері полягають у забезпечення прямих механізмів поширення технологічних інновацій в аграрному секторі, організації мережі закладів професійного сільськогосподарського навчання та консультування, що фінансується з бюджету. У сфері вдосконалення фінансового забезпечення сільського господарства (третій компонент) оптимальна стратегія може полягати як у формуванні спеціалізованих структур державного фінансування, які реально обслуговують сільське господарство, надаючи йому кредити на преференційній основі, так i у стимулюванні державою процесу розвитку інституту мікрокредитування – самодіяльних структур кооперативного типу, які здійснюють заощадження коштів та фінансування у сільській місцевості (кредитних спілок).

5. Запровадження протекціоністських інститутів та державних програм сільськогосподарської підтримки, опосередкованих ринковим регулюванням, передбачають посилення адресного характеру дії цих заходів, тому вони повинні супроводжуватись процесами реструктуризації діючих виробничих структур у більш продуктивні та конкурентоздатнi виробничі одиниці ринкового типу. Це бажано здійснити у керованому режимі як складову частину приватизаційного процесу. Аналiз засад структурної політики та практичного досвіду багатьох країн показує, що слід іти шляхом надання приватній власності статусу домінуючої бази аграрних перетворень. Наряду зі змінами виробничої структури належить здійснити кроки по розвитку агросервісної інфраструктури, наближеної до товаровиробників, шляхом створення пільгового режиму для невеликих недержавних підприємств обслуговування сільського господарства, зокрема для агросервісних кооперативів.

6. Дослідження та порівняння стану, ефективності та тенденцій розвитку системи управління агросферою в Україні, а також засад аграрної політики, існуючих форм та методів державного регулювання аграрного сектора у країнах ефективної ринкової економіки дозволило визначити сфери i об’єкти регулювання та обгрунтувати напрями вдосконалення організаційно-функціональної побудови органів державного управління агропромисловим комплексом в цілому i сільським господарством зокрема. Пропозиції щодо організаційного вдосконалення системи управління та забезпечення державного впливу на процеси ринкового реформування сільського господарства, які розглядаються у третьому розділі, грунтуються на вимозі відмови від принципу “невтручання” держави та перебудові органів управління АПК у формі прямої орієнтації на виконання головних функцій регулювання аграрним сектором ринкового типу з метою їх більш повного залучення у процес структурно-інституційних реформ.

Загалом проведене дослідження показує, що вдосконалення системи державного управління аграрною сферою передбачає широкий по змісту, часові та просторі комплекс заходів. Ефективність цієї перебудови в значній мірі буде залежати від узгодженості та системності змін.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

1.

АНОТАЦІЯ

Мiщенко Н.М. Державне управлiння сiльськогосподарським виробництвом. – Рукопис.

Дисертацiя на здобуття наукового степеня кандидата экономiчних наук за спецiальнiстю 08.02.03 – организація управлiння, планування та регулювання економiкою – Інститут економiчного прогнозування НАНУ, Київ, 2000.

Дисертацію присвячено питанням формування в Україні ефективної системи державного управління сільським господарством в умовах ринкової трансформації економіки.

Узагальнені концептуальні підходи до проблеми регулювання аграрною сферою; виконано аналіз діючої в Україні системи її державного управління.

Досліджені головні напрями урядового регулювання розвитком аграрного сектора у системі ринкової економіки, що стосуються ціноутворення на аграрних ринках, оновлення технологій у сільському господарстві, забезпечення його фінансовими коштами, особливостей структурної політики. Опрацьованi основнi засади трансформування механізмів державного управлiння сiльським господарством України в умовах реформ.

Розроблені пропозицiї щодо структурно-функцiонального вдосконалення управлiння АПК на рівні Уряду та до деякої міри на рівні Міністерства АПК. Виконано аналіз приватизаційного процесу у сільському господарстві, аргументовано необхідність посилення керованості базовими структурно-інституційними змінами на мікрорівні.

Ключовi слова: сільське господарство, сiльськогосподарське виробництво, аграрна політика, державне