ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Бердник Олена Станіславівна

УДК 82 – 9.0“

ІСТОРІЯ РУСІВ” ЯК МЕТАТЕКСТ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Донецькому національному університеті Міністертва освіти України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету Соболь Валентина Олександрівна

Офіційні опоненти: | Доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Ско-вороди Ушкалов Леонід Володимирович

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник, докторант Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України Пелешенко Юрій Володимирович

Провідна установа: | Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, кафедра історії української літератури

Захист відбудеться “27” червня 2001 р. о 9-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.15 по захисту докторських дисертацій Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 14, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці ім М.Макси-мовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “19” травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради |

Л.М.Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Рефероване дослідження є спробою осмислити феномен метатексту, по-різному означуваний літературознавцями й лінгвістами, а також подати власне бачення доцільності застосування поняття “метатекст” щодо мистецького словесного тексту як цілого висловлювання.

Підставою для розробки теми є намагання осмислити “Історію Русів”, мистецький текст давньої української літератури, який постав на межі ХVІІІ й ХІХ століть, під кутом зору сучасної літературно-критичної думки. Це дає змогу реінтерпретувати давній текст, привернути увагу дослідників до вивчення мистецьких елітарних текстів національної культури, до яких, звичайно, належить “Історія Русів”, яка закладає підвалини для творення нової української літератури та, на наш погляд, може слугувати відправним пунктом для виховання національної самосвідомості громадян сучасної України.

Необхідність дослідження цього мистецького тексту випливає з того, що саме він детермінує розвиток української національної філософії, громадсько-політичної думки й нової української літератури.

Актуальність дослідження визначається відсутністю цілісної, чітко структурованої концепції застосування понять зі складовою частиною “мета-” щодо словесного мистецького тексту. За наявності різноманітних тлумачень метатексту, який розглядається дослідниками і як частина тексту (М.Р.Майє-нова, Ю.М.Лотман), і як результат перекладу з претексту (А.Попович), і як претекст (П.Х.Тороп), і як функція тексту (Ю.М.Лотман, А.М.Пятигорський), і як збірна назва наукових статей, трактатів, рецензій (Ю.М.Лотман), постає необхідність осмислення цього поняття в єдності різноманітних концепцій і уявлень. Крім того, можна констатувати відносну недослідженість “Історії Русів” як завершеного словесного мистецького тексту, відсутність цілісного аналізу її як цілісного завершеного висловлювання.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах наукової теми кафедри української літератури і фольклористики філологічного факультету Донецького національного університету: “Українська література доби Бароко в загальноєвропейському контексті: витоки, становлення, сучасний стан” (0198U005545) і здійснено в руслі загальної розробки принципів теоретико-літературного аналізу мистецького тексту. Автор реферованого дослідження є відповідальним виконавцем вищеназваної наукової теми.

Осмислення метатексту як філологічного й спеціального теоретико-літературного поняття, як категорії, яка будучи зв’язана з металінгвістикою, разом з тим є актуальною для теоретико-літературознавчого аналізу, та випробовування дієздатності цього терміна під час мета-лінгвістичного аналізу словесного мистецького тексту є необхідною передумовою для досягнення мети дослідження – довести масштабність художності “Історії Русів”.

Досягнення сформульованої мети здійснюється шляхом вирішення таких завдань:

1) вивчення історії застосування понять зі складовою частиною “мета-” щодо словесного тексту;

2) уточнення семантики і визначення понять “метатекст”, “метаоповідь”, “домінантний код”, “метатекстовий елемент”;

3) осмислення та опис “Історії Русів” згідно з вищеозначеними поняттями;

4) представлення моделі “Історії Русів” як поліструктури, що складається з підструктур (яка, однак, не зводиться до простої суми елементів), внаслідок інтеграції між якими відбувається породження нового смислу, якого не містять в собі ці підструктури, взяті окремо;

5) визначення ролі міфологічного та історичного шарів світового порядку в смислопороджуючому механізмі “Історії Русів”;

6) виявлення діалогічних відношень між окремими частинами тексту “Історії Русів”, побудованими на енантіоморфному розділенні єдиного і зближенні відмінного як основі структурного співвідношення в смисло-породжуючому механізмі.

Об'єктом нашого дослідження є поняття метатексту.

Предмет дослідження –. “Історія Русів” як метатекст.

Для досягнення поставленої в роботі мети ми використовуємо такі методи дослідження:

1)

2)

Наукова новизна одержаних результатів:

1)

2)

3)

4)

5)

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані в лекційних курсах історії української літератури та теорії літератури, під час вивчення теорії інтерпретації словесного мистецького тексту, а також під час викладання української літератури в школах, гуманітарних ліцеях та гімназіях.

Апробація результатів дисертації.

Основні положення реферованого дисертаційного дослідження було викладено в доповідях на Міжнародних наукових конференціях: “Євген Маланюк: література, історіософія, культурологія” (Кіровоград, 1997), “Освіта і виховання в Польщі і Україні в XIX-XX ст.” (Ніжин, 1998), “Визвольна війна українського народу середини XVII ст. (до 350-річчя початку національної революції)” (Київ, 1998), “Вивчення слов’янських мов, літератур і культур у неслов’янському середовищі” (Білград, 1998), “Проблема межі століть: закономірності перехідних процесів у літературі та мові” (Донецьк, 2000), – на щорічних засіданнях кафедри української літератури і фольклористики ДонНУ (1995, 1998, 1999, 2000). Матеріали дисертації відображено в п’яти публікаціях, серед яких 3 – в збірниках наукових праць, 2 – в матеріалах міжнародної конференції.

Дисертаційна робота обговорювалась на засіданнях кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету.

Структура дисертації. Рефероване дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків, приміток і списку використаних джерел кількістю 333 найменування. Повний обсяг дисертації займає 193 сторінки машинопису, в тому числі основного тексту – 161 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується необхідність проведення дисертаційного дослідження, актуальність теми, формулюються мета й завдання дослідження, визначається новизна, теоретична та практична цінність роботи.

У першому розділі Визначення методології дослідження – визначається методологія дослідження “Історії Русів”, проведеного в аналітичній частині роботи.

У підрозділі 1.1 – Характеристика попередніх досліджень “Історії Русів” – попередні студії зазначеного тексту поділяються на дві групи: 1) в основі яких — історичний принцип, та 2) які засновуються на історико-літературному принципі.

Підрозділ 1.2 Теоретична змістовність поняття “метатекст” – містить історію прикладання понять зі складовою частиною “мета-” до словесних мистецьких текстів, а також уточнення семантики понять “метатекстовий елемент”, “метаоповідь”, “домінантний код”, “метатекст”.

У пункті 1.2.1 – Історія поняття – розглядаються поняття зі складовою частиною “мета-” від часу, коли літературознавців ХХ століття починають цікавити проблеми між- і внутрішньо-текстових зв’язків.

У підпункті 1.2.1.1 Визначення поняття “метатекст” теоретиками структуралізму – розглянуто теорію метатекстів А.Поповича, тлумачення понять “метатекст” та “метатекстові елементи (включення)” М.Р.Майєновою та Ю.М.Лотманом, концепція інтексту П.Х.Торопа.

Аналізуючи доробок вищеназваних науковців, ми приходимо до висновку, що дослідниками чітко визначається поняття “метатекстові елементи (включення)” як окремі структури тексту, що містять в собі як інформацію про текст, так і про події та героїв цього тексту. Натомість доводиться констатувати відсутність чіткого визначення поняття “метатекст”, яке ототожнюється ними з “метатекстовим елементом” (М.Р.Майєнова, Ю.М.Лотман) або визнається приналежним до іншого рівня, ніж текст, але цей інший рівень визначається дослідниками по-різному. Так, А.Попович та П.Х.Тороп вважають, що метатекст належить до другого, який відбуваєтьсся вже після сприйняття мистецького тексту, рівня комунікації. Ю.М.Лотман в своїх дослідженнях то підтримує такий погляд на метатекст (коли наголошує на тому, що метатекстами можна вважати критичні статті, теоретичні трактати, літературознавчі дослідження, інтерпретації мистецького тексту), то намагається (разом з А.М.Пятигорським) довести, що функція тексту виступає по відношенню до текстів як свого роду метатекст, то тлумачить метатекст як код, який під час діалогу з існуючими текстами культури кардинально трансформує сутність цих текстів.

У підпункті 1.2.1.2 – Тлумачення поняття “метатекст” теоретиками інтертексту-альності – представлено дослідження Ж.Женетта та Н.А.Фатєєвої, в яких йдеться про метатекстуальність та метатекст. Беручи за основу своєї класифікації основні класи міжтекстуальних відношень, відмічені Ж. Женеттом, і принципи, запропоновані П.Х.Торопом, Н.А.Фатєєва витлумачує метатекстуальність так само, як А.Попович метакомунікацію, зауважуючи лише, що така метамовна рефлексія є можливою через існування інтер-текстуальності, яка стає механізмом цієї рефлексії. Таким чином, Н.А.Фатєєва, розробивши типологію інтертекстуальних елементів і зв’язків у мистецькому мовленні, послідовно довела, що інтер-текстуальність стає механізмом метамовної рефлексії, що метамовна рефлексія є можливою завдячуючи саме інтертекстуальності.

У підпункті 1.2.1.3 – Прикладання понять зі складовою частиною “мета-” до словесних мистецьких текстів теоретиками постмодернізму – розглядаються дослідження Ж.Ф.Ліотара та Ф.Джеймсона, перший з яких обґрунтував поняття “метаоповідь”, а другий – поняття “домінантний код”. Розглянувши їхні дослідження, робимо висновок, що теоретики постмодер-нізму виокремлюють два нібито й схожих, на перший погляд, але різних поняття: “метаоповідь” та “домінантний код”. Різниця між ними полягає в тому, що метаоповідь є текстом, який містить в собі певне знання, певне уявлення про світ і більшою чи меншою мірою детермінує появу нових текстів певної культури, а домінантний код визначається певною позицією автора, залежною від “політичного позасвідомого”, тобто, за словами Ф.Джеймсона, є “епістемологічною категорією”.

У пункті 1.2.2 – Уточнення семантики й кореляція поняття – нами уточнюються визначення понять, розглянутих у пункті 1.2.1.

Так, оскільки в представлених у пункті 1.2.1 наукових дослідженнях простежується чітке розуміння метатекстового елемента як складової частини цілого завершеного авторського мистецького тексту, ми вважаємо, що поняття “метатекстовий елемент” є достатньо обґрунтованим і має чітке й прозоре визначення, а от отожнювати його з поняттям “метатекст” немає жодних підстав.

Розрізняючи поняття “метаоповідь” та “домінантний код”, запрпоновані теоретиками постмодернізму Ж.-Ф.Ліотаром та Ф.Джеймсоном, зазначаємо, що адаптуємо ці поняття стосовно словесного мистецького тексту як завершеного висловлювання, і подаємо такі їх визначення:

1.

2.

Аналізуючи концепцію В.І.Тюпи про інфратекст, ми приєднуємося до неї, формулюємо визначення метатексту як варіанта інфратексту.

Закінчуючи перший розділ, ми приходимо до таких висновків:

1.

2.

3.

4.

Аналітичні, другий і третій, розділи нашого дослідження присвячено аналізу словесного мистецького тексту давньої української літератури “Історія Русів” відповідно до розроблених нами теоретичних положень, в них подано різноманітні аспекти металінгвістичного аналізу.

Другий розділ – Метаосмислення та метаопис “Історії Русів” – складається з трьох підрозділів, в яких “Історія Русів” описується як текст та метаоповідь, а також визначається її домінантний код.

У підрозділі 2.1 – “Історія Русів” як текст – зазначається, що “Історію Русів” було створено в 90-х роках ХVІІІ – 10-х роках ХІХ ст. у контексті поставання питання про відродження самобутності української нації та культури, тому вона виконувала функції:

а) збереження генетичної пам’яті;

б) відтворення самобутності й родоводу русів від створення світу до Київської Русі та сучасних авторові часів;

в) відродження протистояння тиранії та асиміляторській політиці держав, що поглинули Малу Русь.

У той же час розповсюдження “Історії Русів” у списках ставилося в залежність від ступеня вільнодумства, викорінювати яке повинна була цензура, тобто побутування в списках протягом довгого часу було ознакою, яка виокремлювала “Історію Русів” як текст від не-текстів.

У реферованому дослідженні підкреслюється підвищена авторитетність “Історії Русів”, яка є ознакою, що вирізняє тексти від не-текстів. Ця авторитет-ність, на наш погляд, пояснюється двома причинами: по-перше, вона сприйма-лася саме як історія, в якій викладено достовірні факти, а, по-друге, високо були оцінені й художні особливості “Історії Русів”.

В дослідженні приділено увагу правдивості/неправдивості “Історії Русів”, зокрема, висвітлено авторську позицію з цього питання. В підрозділі робиться висновок, що питання правдивості/неправдивості “Історії Русів” вирішується залежно від тієї позиції, з якої розглядається предмет, від тих критеріїв, за якими визначається правдивість (істинність)/ неправдивість тексту.

У підрозділі 2.2 – “Історія Русів” як метаоповідь, – спираючись на проведене дослідження, ми приходимо до висновку, що в ієрархії текстів культури українського народу “Історія Русів” поруч із “Повістю врем’яних літ” і “Словом о полку Ігоревім...” займає чи не найвищий щабель, тому що має надзвичайно високий показник цінності й істини, так само, як Біблія для християнської, а Коран для мусульманської культури. Тому образно можна сказати, що “Історія Русів” є духовною Біблією українського народу. “Створена на межі двох століть – XVIII cт., повного збройної й політичної боротьби за українську державність, і XIX, коли творилися нові національно-культурні підвалини майбутнього державного відродження України” (О.Оглоблин), – “Історія Русів” як метаоповідь визначає створення цих підвалин, власне, вона й була, тією основою, на якій зростав подальший національно-культурний та національно-визвольний рух України.

Підрозділ 2.3 – Визначення домінантного коду “Історії Русів” – присвячено визначенню позиції автора та його мистецького завдання, про які йдеться в передмові до “Історії Русів”. Проаналізувавши передмову, яка є метатекстовим елементом, ми виявили позицію автора та завдання, які він ставив перед собою під час написання мистецького тексту “Історія Русів”. Позиція автора полягає в тому, що він вважає, що руси з’явилися одночасно з іншими слов’янськими народами, зокрема, що вони є таким же давнім народом, як поляки та росіяни. Оскільки за весь час свого існування руси на своїй землі змушені були постійно виборювати свободу й незалежність, і тому майже не залишилося відомостей про їхню історію, а оточуючі їх народи або привласнили собі їхню давню історію, або спотворювали дійсність, описуючи їхні державні змагання, то виникає потреба відновити справжню історію русів та відокремити її від історій інших слов’янських народів з метою з’ясування їхнього геополітичного положення, реконструкції тяглості їхньої історії від найдавніших часів.

Крім того, автор ставить собі за мету дати гідну, без перекручень, і справедливу оцінку подвигів і героїчності русів, проявлених ними під час державних змагань. Така авторська позиція є суголосною до барокової поетики, яка є передумовою для побудови нової системи бачення та оцінки дійсності, а також є показником національного відродження русів. Ставлячи перед собою завдання гідно описати державницькі змагання русів, автор невипадково дотримується барокової поетики для оформлення змісту свого тексту. XVII-XVIII ст. – час панування Бароко в Україні. Українські митці віддали бароковій культурі стільки душі й розуму, що досягли настільки вражаючих результатів саме в бароковій філософії, поезії, архітектурі, живописі, історіографії, що з часом поняття бароковості стало ледве не синонімом “українськості” в мистецтві. Отже, патріотична позиція й завдання, які поставив перед собою автор, зумовили як патріотичний зміст, так і патріотичну форму його мистецького тексту.

Актуалізуючи той факт, що “Історія Русів” написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи, автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст “Історії Русів”, реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:

1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей в своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;

2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;

3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом “прав і вольностей народу”, тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;

4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної памяті, чи приречена на довічне прокляття;

5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.

В такий спосіб детермінований і визначений світ закономірно будується за принципом антитези. Часопростір (хронотоп) вибудовується згідно до цього принципу й розділяється на антитетичні складові. Світовий порядок розчленовується на міфологічний та історичний шари, перший з яких є первинним (не попереднім), тому що розташовується поза історичним часом, з виникненням якого зявляється історичний шар світового порядку як конкретне втілення шару міфологічного. Простір поділяється на свій і чужий, причому кожна з опозицій теж розбивається за тим самим принципом, тобто в межах свого простору виокремлюється свій “свій” та свій “чужий”, так само – і в межах чужого: чужий “чужий” і чужий “свій” простір.

Третій розділ дисертаційного дослідження – Металінгвістичне прочитання “Історії Русів”, – який складається з двох підрозділів, є спробою відтворити породження метатексту під час інтертекстуального діалогу між авторським текстом та реципієнтом.

У підрозділі 3.1 – Реалізація домінантного коду в системі світового порядку “Історії Русів” – наголошується на тому, що В “Історії Русів”, на наш полгяд, протиставляються два шари світового порядку – міфологічний та історичний. Що стосується першого, то в його межах всі явища світу поділяються на такі, які одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світу. Кожне здійснене “перше діяння” вписується до Світової Книги. Образ Світової Книги представлений в тексті “Історії Русів” імпліцитно, хоч один раз, на самому початку, автор звертається до нього з приводу написання “Повісті времяних літ”, коли говорить, що ця “Повість...” взята “ізъ книгъ Священныхъ библій”. Саме в цих “Священныхъ библіяхъ” було записано генеалогію “народа Словянського” (від легендарного Афета, Ноєвого сина, його онука, “Росса Князя”, та потомка Росса – “Князя Славена”), який переселився з Азії після легендарного змішення мов і народів (“Вавілонськаго языковъ смешенія”); окреслюється географічний простір, який зайняли словяни “... отъ горъ поясныхъ или Рифейскихъ и от моря Каспійскаго на ВостокЂ, до рЂки Вислы и моря Варяжскаго на ЗападЂ, и Чернаго моря и рЂки Дуная отъ Полудни, до СЂвернаго океана и Балтійскаго моря на СЂверЂ”.

У реферованій роботі доводиться, що, звертаючись до образу Світової Книги та до легендарних Руса й Мосоха, автор розгортає тему, започатковану в передмові, про різні історії двох хоч і словянських, але різних народів. В дослідженні відзначається, що особливу увагу автор приділяє Володимирові, який обєднав усі руські князівства. Ця особлива увага, на наш погляд, пояснюється тим, що саме за його часів Русь стала єдиною християнською державою. Відповідно до ціннісних критеріїв створюваного в “Історії Русів” світу діяльність Володимира на цих теренах: хрещення й обєднання Русі – набуває статусу “першого діяння”, занесеного до Світової Книги.

Це діяння поновлюється й відтворюється в руській історії за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Але, звичайно, найбільшою і найповнішою мірою поновлює Володимирову справу Богдан Хмельницький. Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під його проводом подані в “Історії Русів” як сюжетний епіцентр.

У дослідженні приділено увагу темі Каїнового злочину, яка послідовно розгортається в “Історії Русів”. Каїнів злочин як перше діяння, внесене до Світової Книги, і як складова міфологічного шару світового порядку, поновлюючись, повторюючись у наступних вчинках людей, переключається до часового плану, до історичного шару світового порядку. Слідом за Ю.М.Лотманом, ми стверджуємо, що міфологічний шар світового порядку не передував історичному, тому що він знаходиться поза історичним часом, який почався вже після установлення міфологічного шару, тому цей шар є не попереднім по відношенню до історичного, а первинним. Отже, причетність до цього злочину є мірилом духовної повноцінності людини, а також показником моральних якостей, які розкриваються під час переживання, так би мовити, “таврованими” Каїновою печаткою своїх злочинів, усвідомлення ними глибини содіяного.

У роботі відзначається, що під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, ніби нашаровується на нього, що призводить до породження додаткових смислів. У випадку відновлювань злочина брато-вбивства виникає думка про щоразу відновлюване й незнищенне Зло як антиномію до Добра. Але, натомість, як завжди існували й існуватимуть інші народи зі своїми державами, так само руси і їхня Русь існуватимуть вічно, тому що їхні державність і самобутність входять до світобудови і як її складова зникнути не можуть, бо певною мірою приречені на відновлення, на відродження в світовій історії.

У пункті 3.1.1 реферованої роботи – Антитетична побудова часопростору – досліджується антитетична побудова часопростору “Історії Русів”, доводиться, що простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий. Своїм простором є земля споконвічно ними заселена, а увесь інший світ є чужим. Але в межах чужого простору теж виокремлюється чужий “свій” і чужий “чужий”.

Коливання між “свій”/“чужий” в означуванні чужого простору залежить від мінливості світу, від часу й обставин, які впливають на вибір тієї чи іншої ознаки, а час та обставини залежать від діяльності людей, які наділені як державною владою, так і силою, що полягає в могутності маси, в могутності народного спротиву чи підтримки.

Так само неоднорідним є простір, який визначається як свій. Обстоюючи інтереси вільної та незалежної нації і держави русів, автор також представляє розділення їхнього простору на “свій” і “чужий”. До “свого” належать всі, хто сприяє відновленню створеної Володимиром єдиної християнської Русі. У своєму “чужим” є простір зрадливої шляхти й духовенства, які пристають до уніатства. Цікаво, що як перші, так і другі обирають цей шлях виключно з корисливих інтересів. Адже, приймаючи унію, єпископи й монастирі отримува-ли села з їхніми жителями, а “Біле Священство” по п’ятнадцать домів “в послушаніе или рабство” з їхніх парафіян. Так само й “Чиновне Шляхетство Малоросійське” замість того, щоб стати на оборону своєї Вітчизни й організу-вати народ на праведну боротьбу, не могло знести, що поляки позбавили його маєтностей та чинів і зрадило свій народ, відступившись від нього, дбаючи тільки про повернення своїх багатств та посад шляхом навернення в унію та ополячення.

Отже, світовий порядок в “Історії Русів” поділяється на два шари – міфологічний та історичний. В межах першого всі явища світу подано як такі, що одного разу відбулися і вже не можуть зникнути, оскільки входять до конструкції світобудови. Вчинки ж нащадків відновлюють “перші діяння” міфологічного шару світобудови й у такий спосіб переключають їх до історич-ного часового плану. Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, що призводить до породження додаткових смислів.

Визначення самобутності руського народу й місця його історії в історії світовій є складовою домінантного коду “Історії Русів”, тому простір створеної автором світобудови щодо русів поділяється на свій і чужий простори, які розподібнюються за тим самим принципом, тому в межах і чужого, і свого простору існує як “свій”, так і “чужий”.

У пункті 3.1.2 – Співвідношення структурної різноманітності та структурної подібності в “Історії Русів” відзначається, що “Історію Русів” побудовано на антитезі міфологічного (циклічного) та історичного (напрям-леного) часу. Час розчленовано площиною симетрії, в результаті чого з’явля-ються енантіоморфні структури, які співвідносяться одна з одною як праве й ліве, тобто є однаковими, як предмет і його дзеркальне відображення, але не співпадають при накладанні одна на одну. Ю.М.Лотман зауважує: “Якщо діалогічні комунікації– основа смислоутворювання, то енантіоморфне розділен-ня єдиного і зближення відмінного – основа структурного співвідношення частин в смислопороджуючому механізмі”.

На наш погляд, розглянута в пункті 3.1.1 антитетична побудова часопростору, яка базується на протиставленні двох шарів світового порядку – міфологічного та історичного – а також на розподібненні простору на свій і чужий з подальшим аналогічним його розчленовуванням також призводить до енантіоморфізму між “першими ділами” що лежать в основі світобудови, та історичними їх поновленнями і між своїми та чужими просторами. Сам текст “Історії Русів” є поштовхом для пошуку в ньому аналогій між постатями, подіями та авторськими зауваженням й висновками.

В авторській системі бачення світу, зумовленій києво-могилянською поетико-риторичною бароковою традицією, за принципом відображення подано ідею про Боже правосуддя, яке наглядає за справами людськими, ця ідея знаходить втілення у центральному персонажі “Історії Русів” – образі Богдана Хмельницького.

В “Історії Русів” взаємовіддзеркалюються персонажі, події, ідеї, Добро і Зло, Боже правосуддя, певні деталі, які як зерна проростають і поєднують між собою різні частини тексту. Тобто, через енантіоморфізм співвідносяться структурні частини тексту, що призводить до породження нових смислів, певних інтонацій та тональностей, які збагачують мистецький текст додатковими значеннями.

У пункті 3.1.3 – Театралізованість світового порядку “Історії Русів” – показано, що, подаючи антитетично побудований світ дійсності пізнання та етичного вчинку, складові частини якого віддзеркалюють одна одну, автор репрезентує цей світ як Великий театр, де розгортаються історії різних народів, серед яких – історія русів. Ставлячи собі за мету окреслити історію саме цього народу, автор переважаючу кількість подій представляє на “сцені” Малої Русі. Авторська передмова є ніби прологом, ніби вступною частиною до п’єси “Історія Русів”, в якому викладено позицію та завдання, що поставив перед собою автор, тобто домінантний код, який визначає формотворення дійсності пізнання та етичного вчинку й критерії, систему оцінювання цієї світобудови (тобто визначає зміст створюваного автором твору як варіанта естетичного об’єкта). Звичайно, Мала Русь – це квазісцена, “Історія Русів” – це квазіп’єса, а її персонажі – це квазіактори, які “грають” у велетенському світовому “театрі історичних подій”.

Як театральне дійство подаються козацькі битви, розповідаючи про які автор означує “декорації”, дійових осіб, детально описує “сценічний” рух та озвучує його. Авторський текст, так само, як і сама історія русів, надзвичайно багатий на опис баталій, козацьких битв із завойовниками. Причому всі вони подаються театралізовано, звеличено-піднесено, оскільки ведуться майже завжди з однієї причини: обороняючи свою землю.

Зовсім інша тональність проймає авторську розповідь про військові дії козаків, коли вони відстоюють чужі інтереси, тобто б’ються з супротивником не задля того, щоб оборонити свою землю, а тому, що цього вимагають домовленості з союзниками про взаємодопомогу у військових справах. Можна відзначити різну тональність авторського викладу, яка зумовлюється ставленням автора до зображуваних подій.

Своєрідними ремарками до театралізованих авторських розповідей про численні битви козаків зі своїми ворогами є описи зовнішнього вигляду козаків та їхніх супротивників, а також розтлумачування тактичних маневрів (“экзерціцій”), до яких вони вдавалися. Розтлумачуючи на початку тексту, в чому полягали козацькі “экзерціціи”, наприклад, що таке “лава”, “батава”, “йти сакмою” й ін., автор унаочнює описувані ним події й більше до розтлумачення того, як вишиковувались козацькі війська не повертається.

Театральність бойових дій підкреслюється й самим автором. Саме як до видовища ставиться автор і до війни Лжедмитрія: “…предпринято выставить всЂ силы Польскія противъ силъ Московскихъ въ пользу Самозванца. Театромъ же зрЂлища того опредЂлена судьбою сЂверная Малоросія”. Це видовище подається автором як аморальне й брутальне по відношенню до народів і, звичайно, в першу чергу – русів, тому що війну було розпочато не з метою оборони від ворога, а через намагання задовольнити “двоякіе интересы”.

Подане автором видовище, яке відбувалося на “сцені” північної Малої Русі, вражає жорстокістю своїх наслідків для руського населення. Оскільки руси прихильно ставились до одновірців, “обнаруживъ сею неосторожностію вражду свою къ Полякамъ”, польське військо, очолюване самозванцем Отреп’євим, будучи неспроможними розбити московські війська, жорстоко мстилося руському народові за прихильність до московців.

Театралізовано також подаються сцени катувань козацьких ватажків та їхніх сімей, які наводяться в основному в тій частині тексту, де йдеться про насильницьке впровадження Берестейської унії та про спротив руського народу. В основному катування відбуваються у великих містах, на площах, на виду у великої кількості людей, яких навіть зганяли подивитись на страшне видовище для науки та залякування.

Сама структура тексту схожа на структуру давньоруської драми, між діями якої актори представляли інтермедії. Роль таких квазіінтемедій виконують, наприклад, розповіді про часи царювання Петра ІІ та Єлизавети.

Яскраво подається автором інтермедіальне дійство вибору гетьмана у місті Глухові, де за Петра І був анафемований Мазепа. Обрання відбувалося протягом трьох днів. Для цього біля соборної церкви спеціально було влаштовано великий амфітеатр. Причому автор використовує поняття “амфітеатр” у значенні “сцена”. Введенням цієї квазіінтермедії автор досягає подвійного ефекту: по-перше, відбувається відновлення першого діяння, тобто самобутності й рівноправності русів, по-друге, він застосовує, так би мовити, ефект затягнутої рани, оскільки після “блаженства”, яке відчула Мала Русь під час короткотривалого правління Петра ІІ (“послЂ долголЂтнихъ гоненій, ее (Малу Русь. – О. Б.) угнетавшихъ, просіявшій лучь утЂшенія и надеждъ скоро затмился и померкъ”), з приходом до влади імператриці Анни Іоановни всі утиски було поновлено, особливою жахливістю з яких відрізнялися безчинста таємної канцелярії, очолюваної Біроном. Тобто після незначного просвіту над русами залягла непроглядна темрява.

На відміну від проаналізованої, квазіінтермедія правління Єлизавети перемежована іронією, оскільки епоха надій, яка почалася разом з її царюванням, так і залишилася всього-навсього епохою самих надій на самостійність Малої Русі. Натомість гетьманування Кирила Розумовського подано шаржовано, оскільки той піклувався більше про передачу рангових маєтків у своє довічне родове володіння, а гетьманство, яке споконвіку було виборне, намагався закріпити за своєю сім’єю, тобто зробити його династичним. Так само шаржовано подає автор набір гольштинців під час царювання Петра ІІІ.

В “Історії Русів” навколишній світ театралізовано, події сприймаються як театральне дійство, видовище, часом трагічне, часом трагікомічне, переважною більшістю жахливе, жорстоке. Автор дивиться на світ як на театр, на сцені якого люди приречені обирати між Добром і Злом, між Честю та Безчестям, між Людяністю й Жорстокістю.

У підрозділі 3.2 – Діалогічні відношення між текстовими та метатекстовими підструктурами “Історії Русів” – показано розгортання функції легенди про походження козаків як захисників Вітчизни. Вкраплена у текст на його початку, вона розгортається далі і служить однією з підтримкових підпор авторського задуму. Однією з провідних думок тексту “Історії Русів” є та, що реальне втілення надії і реальна можливість здобуття самостійної держави і оборони самобутності нації існувала в русів лише тоді, коли існувало козацтво. Тому одним із питань, які постають після ознайомлення з текстом “Історії Русів”, є питання, хто тепер стоїть на обороні національних інтересів русів (малоросіян, українців)? Питання це є конструктивним, оскільки виступає стимулом до відродження національної самобутності та національної держави. Тобто зараз йдеться про той потенціал, який закладено в тексті “Історії Русів”, і який набув подальшого розвитку в поступі культури.

Виступаючи окремою підструктурою авторського тексту, цей метатексто-вий елемент водночас є частиною єдиного текстового утворення, тобто він вступає у взаємодію з іншими підструктурами цього текстового утворення. Цей елемент є складовою механізму, який підводить реципієнта до зіставлень та аналогій в процесі прочитання тексту.

У підрозділі показано, що, як художній текст, “Історія Русів” зберігає багатоструктурність, але ця поліструктурність огортається моноструктурною оболонкою цілого завершеного мистецького тексту як висловлювання, яка приховує виключно складну і суперечливу контроверзу відмінних семіотичних світів, що інтегрують між собою. А внаслідок цієї інтеграції під час прочитання реципієнтом аналізованого мистецького тексту відбувається породження нового смислу, якого не несуть в собі окремо взяті текстові та метатекстові підструктури “Історії Русів”.

У висновках зазначено, що в дисертації наведене