ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. І. І. МЕЧНИКОВА

Барвінська Поліна Іванівна

УДК 94(477):94(430) “1917-1922”

УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ
в 1917-1922 рр.

Спеціальність 07.00.02. – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Одеса – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
Раковський Михайло Юхимович,
Одеський національний університет
ім. І. І. Мечникова, кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Симоненко Рем Георгійович,
головний науковий співробітник
Інституту історії України НАН України;

кандидат історичних наук, доцент
Глєбов Віктор Вікторович,
завідуючий відділом міжнародних відносин
Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського НАН України, відділ джерел новітньої історії України.

Захист відбудеться “ 5 ” жовтня 2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради, шифр Д 41.051.08 в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова (65026, м. Одеса,
вул. Щепкіна, 12).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24)

Автореферат розіслано “5” вересня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук Лозовський А. К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ХХ століття закінчилося на фоні значних геополітичних змін в Європі. У 1990 році відбулося воззўєднання Німеччини. На початку 90-х років на теренах Радянського Союзу постали самостійні держави, серед них і незалежна Україна, якій доводиться вирішувати не тільки питання становлення суверенної демократичної європейської держави в умовах сучасних ринкових відносин, а й проблеми зовнішньополітичної орієнтації, налагодження співробітництва з усіма зарубіжними країнами на рівноправній партнерській основі. Відносини з Федеративною Республікою Німеччиною – провідною європейською державою, яка успішно подолала внутрішньопо-літичні проблеми постобўєднавчого періоду і на сьогодні активізує свою зовнішню політику, є одними із пріоритетних. Німеччина також завжди мала свої інтереси на Сході, в яких Україна посідала чільне місце, що повўязано з геополітичним становищем німецьких і українських земель в Європі. Однак історія українсько-німецьких відносин ХХ ст. відзначається складністю, суперечливістю та неоднозначністю. А період 1917–1922 рр., є чи не найбільш яскравим свідченням цього.

Вивчення українсько-німецьких відносин 1917–1922 рр. має, насамперед, практично важливе значення, адже, щоб у майбутньому уникнути помилок минулого, слід детально вивчити та проаналізувати як позитивні, так і негативні аспекти, досягнення та прорахунки двосторонніх відносин.

Проведення такого дослідження є доцільним не тільки в контексті історії Німеччини та України, а й у контексті всесвітньої історії, оскільки еволюція українсько-німецьких відносин у цей період значною мірою залежала від розвитку подій на міжнародній арені. Крім того, у світі пе-ріодично відбуваються геополітичні зміни, що приводять до винекнення нових держав, перед якими постають проблеми утвердження на між-народній арені шляхом налагодження двосторонніх відносин з провідними країнами на засадах рівності і міжнародного права.

Актуальність теми полягає і в тому, що цей напрямок досліджень відзначався заполітизованістю і в німецькій, і в радянській історіографії. Та й у сучасних умовах українська історична наука досі не приділяла належної уваги українсько-німецьким відносинам 1917–1922 рр. Якщо певні аспекти українсько-німецьких відносин в 1918 році знайшли своє висвітлення, то розвиток українсько-німецьких відносин в 1919–1922 рр. майже не досліджено.

Звўязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною міжвузівських наукових програм з історії української революції 1917–1920 рр. Дисертація має звўязок з науковою темою кафедри історії світової політики Інституту соціальних наук Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова “Україна у світовому політичному процесі: уроки, історія, досвід.” Дослідження також пов`язане з темами спецкурсів “Революції в Росії та альянс Заходу”, “Зовнішня політика України в ХХ ст.”, що читаються на кафедрі нової та новітньої історії зарубіжних країн і кафедрі історії України історичного факультету Одеського національного університету.

Мета і задачі дослідження. Враховуючи актуальність даної проблеми, наукове і практичне значення, спираючись на досягнення попередніх дослідників та зважаючи на недостатній рівень її розробленості, автором поставленно за мету узагальнюючий, комплексний аналіз українсько-німецьких відносин 1917–1922 рр.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:

- зўясувати міжнародні, політичні та військові передумови українсько-німецького зближення на початку 1918 р.;

- вичленити основні етапи українсько-німецьких відносин в зазначений період, виявити особливості кожного періоду;

- визначити ступінь впливу політики Німеччини на становлення української державності та утвердження України на міжнародній арені;

- проаналізувати хід реалізації міждержавних угод в умовах окупаційного режиму;

- реконструювати на основі залучення до аналізу широкої джерельної бази українсько-німецькі відносини 1919–1922 рр. При цьому: проаналізувати політику Німеччини щодо Української Народної Республіки за доби Директорії й діяльність дипломатичних представництв Директорії Української Народної Республіки в Німеччині та еволюцію відносин між Німеччиною й Українською Со-ціалістичною Радянською Республікою;

- показати вплив політики країн Антанти та Радянської Росії на розвиток українсько-німецьких відносин.

Обўєктом даного дослідження є українсько-німецькі відносини в 1917–1922 рр., коли Україна виступала на міжнародній арені як самостійний субўєкт.

Хронологічні рамки охоплюють період з весни 1917 року до кінця 1922 року. Саме в цей період встановлювались і розвивались офіційні міждержавні українсько-німецькі відносини.

Методологічна основа дисертації. Дослідження проведено на основі принципу історизму, який націлює на конкретно-історичний підхід до фактів. Автором використано метод системного аналізу, що дає можливість розглянути відносини між Україною та Німеччиною як підсистему глобальної системи міжнародних відносин у досить критичний історичний період, простежити взаємозвўязки і взаємовплив даних субўєктів міжнародних відносин у рамках існуючої системи. Застосування методу системного аналізу також дозволило простежити взаємозвўязок економічних, політичних і культурних контактів між двома державами і виявити ії пріоритетність для зовнішньої політики кожної з країн на конкретних етапах двосторонніх відносин.

У роботі також використано метод критичного аналізу “деміфологізації” історичних процесів і явищ та проблемно-хронологічний метод, які сприяли осмисленню та формуванню основних положень дисертації.

Наукова новизна дисертації визначається саме постановкою і розробкою досліджуваної проблеми. На основі значної кількості маловідомих архівних документів, а також німецькомовних матеріалів, наданих Геттінгенським дослідним центром Інституту німецьких та східноєвропейських досліджень, автором зроблена спроба комплексно дослідити еволюцію українсько-німецьких відносин протягом 1917–1922 рр. При цьому:

- вперше розроблена і запропонована наукова періодизація українсько-німецьких відносин досліджуваного періоду;

- переглянуто деякі традиційні уявлення про українсько-німецькі відносини 1917–1918 рр., приділено значну увагу проблемам реа-лізації міждержавних угод, розвитку економічних, дипломатичних та культурних звўязків у цей період, а також у контексті українсько-німецьких відносин розглянуто становище німців колоністів України;

- на основі значної частини нових архівних матеріалів зроблено спробу реконструювати українсько-німецькі відносини в 1919–1922 рр., при цьому розглянуто ряд конкретних питань, що складають основний зміст проблеми і які або взагалі не вивчались, або вивчались лише фрагментарно, а саме: політика Німеччини щодо уряду Україн-ської Народної Республіки, діяльність дипломатичних представництв Директорії УНР у Німеччині, організація життя української еміграції на німецькій території, еволюція відносин між Німеччиною та урядом Радянської України, обмін військовополоненими;

- проаналізовано вплив політики Німеччини на становлення й розвиток української державності та вплив політики країн Антанти й Радянської Росії на еволюцію українсько-німецьких відносин на кожному етапі досліджуваного періоду.

Практичне значення полягає в тому, що матеріали, а також результати дослідження, положення й висновки можуть бути використані для поглибленого аналізу та наукового прогнозування перспектив і можливостей українсько-німецьких відносин; при підготовці узагальнюючих праць з історії зовнішньої політики України та Німеччини, подальшому науковому дослідженні проблем міжнародних відносин новітнього часу, а також при розробці навчальних програм, підготовці та читанні лекцій і спецкурсів з історії України, всесвітньої історії та історії міжнародних відносин.

Апробація дисертації. Результати дослідження апробовані в опублікованих автором наукових статтях, знайшли відображення в доповідях: “Українсько-німецькі відносини в 1918 р. (на матеріалах ДАОО)” на І Міжнародній конференції “Архів. Документ. Історія. Сучасність”, Одеса, 11–12 вересня 2000 р., “З історії українсько-німецьких відносин в 1919 році” на Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії”, Луганськ, 8-9 лютого 2001 р. і під час читання спецкурсу “Революції в Росії та альянс Заходу”.

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн, а також одержала позитивну оцінку в результаті обговорення на міжкафедральному семінарі кафедри міжнародних відносин Інституту соціальних наук та кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і базується на основі хронологічно-проблемного принципу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (175 с.), списку використаних джерел (199 найменувань) та літератури (174 найменування).

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначено мету, завдання та хронологічні рамки дисертаційної роботи, охарактеризовано методологічну основу дослідження, показано його наукову новизну, практичне значення та апробацію.

У першому розділі “Історіографічний та джерелознавчий огляд проблеми” розкривається рівень історіографічної розробки теми, окреслено її джерельну базу.

З метою орієнтації в досліджуваній темі та для визначення місця даної дисертації в процесі наукового осмислення проблеми автор уважно озна-йомився з працями радянських, німецьких, сучасних українських істориків та історичною літературою української діаспори.

Серед перших робіт варто назвати праці М.С. Грушевського. Зокрема, в заключних розділах “Ілюстрованої історії України”1  автор дає високу оцінку мирному договору, підписаному делегацією Української Центральної ради в Брест-Литовську з Центральними державами і негативно оці-нює політику німецького командування на початковому етапі окупаційного режиму. А такі роботи М.С. Грушевського як “Новий період історії України: за роки від 1914 до 1919”2 , “На порозі нової України”,3  “Хто такі українці і чого вони хочуть”4  дають змогу не тільки визначити контекст подій, а й прослідкувати причини українсько-німецького зближення.

У радянській історіографії українсько-німецькі відносинив в основному досліджувались у контексті радянсько-німецьких відносин, історії революції, громадянської війни.

Вже в 20-і роки з’явились перші праці, присвячені боротьбі українського народу проти австро-німецького окупаційного та гетьманського режимів. Переважно це були публікації в журналі “Літопис революції”, яким притаманний описовий характер подій.

Після нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз в 1941 році інтерес до цієї теми значно зростає і вона інтенсивно досліджується до кінця 80-х років. Найбільший внесок у розробку теми боротьби україн-ського народу проти окупаційного режиму зробили С.Ф.Марков, М.І. Супруненко, Г.В. Заставенко, М.Ю. Раковський, М.Є. Скляренко, В.І. Петров 5  та ін. Основна увага авторів була зосереджена на повстанському русі та показі керівної ролі Комуністичної партії в його організації, що приводило до схематичного аналізу українсько-німецьких відносин в 1918 році.

До однієї з найбільш актуальних у радянській історіографії належить тема Брест-Литовського мирного договору. В 60-і роки, з’являється цілий ряд робіт, присвячених Бресту6 . Основна увага в цих працях приділена підписанню договору між більшовицькою Росією та країнами Четвертого союзу. Але поза увагою авторів не залишилась і тема Брестського мирного договору та України. Ці роботи відзначаються однотипністю і трафаретністю оцінок та висновків по проблемі. Їх автори "викривають" зрадницьку політику Української Центральної ради, часто фальсифікуючи, а в кращому випадку – замовчуючи факти.

На початку 80-х років з’явилось спеціальне дослідження “Брестський мир та Україна”7  Г. А. Никольникова. Монографія відзначається тради-ційно негативним висвітленням діяльності делегації Української Центральної ради на Брест-Литовських переговорах, тенденційністю у визначенні причин окупації України австро-німецькими військами, догматичним возвеличенням ролі радянської дипломатії і КП(б)У у боротьбі проти окупаційних військ.

Найбільш цікавою і насиченою фактичними матеріалами зарубіжних архівів є монографія Р.Г. Симоненка “Брест: двобій війни і миру”,8  хоча і на ній частково позначився ідеологічний диктат радянського минулого. Автор значну увагу приділив не тільки переговорам у Брест-Литовську, а й політиці Антанти щодо України напередодні переговорного процесу між Україною та Центральними державами, що дає можливість виявити цілий ряд причин міжнародного характеру, які мали вплив на становлення і розвиток українсько-німецьких відносин. Цьому сприяють й інші роботи Р. Г. Симоненка 9 .

У період десталінізації почалося більш інтенсивне вивчення історії України, що дало змогу говорити (в межах дозволеного) про самостійну зовнішньополітичну діяльність в 1917–1922 рр. хоча б радянського уряду України. Найбільш вагомим доробком по цій проблемі є монографія І.С. Хмеля “З прапором миру крізь полумўя війни. Дипломатична діяльність Української РСР (1917–1920 рр.)”,10  в якій відносини України з Німеччиною доби Центральної ради та Української Держави гетьмана П.Скоропадського оцінюються негативно. Не зважаючи на фрагментарність висвітлення відносин УСРР з Німеччиною в 1919–1922 рр., автору вдалося показати їх залежність від розвитку російсько-німецьких відносин у цей період.

Значний внесок у дослідження українсько-німецьких зв’язків зроблено І.М. Куліничем. Серед його робіт для нас особливий інтерес представляє монографія “Українсько-німецькі історичні зв’язки”.11  Це єдина в радянській історіографії узагальнююча праця про прогресивні українсько-німецькі зв’язки, яка і на сьогоднішній день не втратила своєї цінності, насамперед, у фактологічному відношенні.

В роботі на багатому джерельному матеріалі показано становлення економічних, наукових, науково-технічних та культурних звўязків між УСРР та Німеччиною. Однак не висвітлено такі важливі питання як становлення офіційних відносин між Німеччиною та урядом УСРР, ви-рішення долі українських військовополонених, що перебували на території Німеччини, поверненя Німеччиною українських коштів, поширення Рапалльського договору на Україну та трансформація самостійних україн-сько-німецьких відносин в радянсько-німецькі відносини.

Праці Є. В. Тарлє,12 А.  Єрусалимського,13  В. Г. Брюніна14  та В. Б. Ушакова15  по історії Німеччини, незважаючи на тенденційність у висвітленні окремих питань, дають можливість проаналізувати внутрішньополітичне становище в Німеччині, починаючи з другої половини 1917 р. і до кінця 1922 р., що в певній мірі допомагає визначити фактори, які впливали на формування української політики Німеччини.

В узагальнюючих працях по історії революції, Комуністичної партії, громадянської війни, історії УРСР, історії зовнішньої політики СРСР і УРСР та міжнародних відносин українсько-німецькі звўязки 1917–1918 рр. оцінювалися негативно, а відносини 1919–1922 рр. взагалі залишились поза увагою істориків.

Після проголошення незалежності України інтерес до цього періоду історії нашої держави значно зріс. Однією з найактуальніших стає тема Брестського миру. У березні 1991 року в “Літературній Україні” з’явилась стаття В.Дорошевича та М.Волошина “Берестейський мир: епізод чи трагедія?”.16  Слідом побачили світ публікації М. Держалюка,17  М. Копиленко, О. Копиленко,18  О. Вирового, П. Притуляка,19  Н. Миронець, С. Пивоварa,20  О.манчука21 та ін.

На противагу однозначності оцінок Брестського мирного договору, підписаного українською делегацією, в радянській історіографії, серед сучасних українських вчених існують альтернативні точки зору на проблему, висвітлюються її різні аспекти.

Значним внеском у дослідження українсько-німецьких відносин є публікації збірника “Вопросы германской истории”, в яких було піднято проблеми взаємовідносин Центральної ради і окупаційного командування;22  розгляду німецьким рейхстагом питань, пов’язаних з окупацією України кайзерівськими військами,23  впливу Німеччини на формування внутрішньої політики уряду гетьмана П. Скоропадського24  українсько-німецьких міждержавних відносин в 20-і роки,25  становища німців-колоністів.26  Однак це невеликі за обсягом та інормативним змістом пуб-лікації , які не дають цілісного уявлення про еволюцію українсько-німецьких відносин досліджуваного періоду. Позитивним є те, що в них значно розширено спектр проблеми, а альтернативність поглядів свідчить про перспективність даних досліджень.

У сучасній українській історіографії з’явились публікації, присв’ячені дипломатичній діяльності тогочасних українських урядів. Аналізуючи дипломатію держави П. Скоропадського, Ф. Проданюк27  відзначає пріоритетність відносин України з Німеччиною. Значно більше уваги україн-сько-німецьким дипломатичним зв’язкам приділено в статті О. Лупадіна.28  Автор відзначає, що при здійсненні зовнішньої політики уряд Української держави, в основному, опирався на підтримку Німеччини. Ця підтримка була досить відчутною під час українсько-російських мирних переговорів, при вирішенні Холмського та Кримського питань.

Частково українсько-німецькі відносини висвітлюються в роботах про міжнародне становище та зовнішню політику України29 , в узагальнюючих працях з історії Центральної ради,30  національно-демократичної революції31  та історії України.32 

Серед досліджень істориків української діаспори на найбільшу увагу заслуговують праці Д.І. Дорошенка,33  в яких автор на основі багатого джерельного матеріалу, власних споминів, німецькомовної преси досліджує українсько-німецькі зв’язки за доби Центральної ради та гетьманської Україн-ської Держави, однак майже не аналізує розвиток цих відносин в 1919–1922 рр. Будучи прихильником гетьмана П. Скоропадського, автор позитивно оцінює підтримку німецькими військовими державного перевороту 29 квітня 1918 р., звинувачуючи лідерів Центральної ради в бездіяльності.

На основі значної кількості німецькомовних матеріалів українська політика Німеччини проаналізована в монографії О. Федишина.34  Автор насамперед відмічає, що хоча німці й вирішили зберегти деякі елементи незалежної держави в Україні, їх політика в цьому напрямку була далека від послідовності. Особливо це було притаманно військовому командуванню.

Ґрунтовно проаналізована еволюція німецької політики щодо України в 1918 році І. Каменецьким,35  який доводить, що вона в значній мірі змінювалась адекватно розвитку відносин між Німеччиною та Росією.

По-різному оцінюється в літературі діаспори гетьманський переворот та причини, що зумовили його підтримку німецьким окупаційним командуванням. Найбільший інтерес представляють праця М. Стахова “Гетьманський режим у 1918 р. та його державноправна якість”36  і публікація В. Дмитришина “Повалення німцями Центральної ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів,”37  в яких показано причетність німецького окупаційного командування до державного перевороту в Україні та розкрито його причини.

Українсько-німецькі відносини досліджуваного нами пе-ріоду частково висвітлені і в узагальнюючих працях по історії України Н. Полонської-Василенко, Т. Гунчака, І. Нагаєвського, О. Субтельного.38 

Праці історіків діаспори відзначаються неоднозначністю оцінок та суджень.

Одразу ж по закінченні першої світової війни в німецькій історичній літературі інтерес до України та українсько-німецьких відносин, зокрема, практично зникає, що, насамперед, було повўязано зі складним внутрі-політичним становищем як у Німеччині, так і в Україні, а також з посиленням русоцентристських тенденцій в урядових та громадсько-політичних колах Німеччини. В основному публікації, які зўявились у міжвоєнний час, були присвўячені військовим питанням окупації Німеччиною українських земель в 1918 році.

Після другої світової війни історична наука в НДР перебувала під значним впливом СРСР, і українсько-німецькі відносини 1917–1922 років практично не досліджувались, а окремі публікації з цієї проблеми майже повністю дублювали висвітлення проблеми в радянській історіографії.

У дослідженнях істориків ФРН українська політика Німеччини розглядалась в основному в контексті східної політики та радянсько-німецьких відносин. На найбільшу увагу заслуговують праці Ф. Фішера,39  В. Баум-гарта40  та Ф. Кляйна.41 

Безпосередньо дослідженням політики Німеччини щодо України в 1918 році займався учень Ф.Фішера П.Боровський,42  який написав змістовну працю, приділивши основну увагу економічному аспекту двосторонніх відносин. Автор на значній кількості архівних матеріалів розкриває визискувальний характер реалізації німецької політики в Україні окупаційним командуванням.

Після проголошення незалежності України серед німецькомовних істориків значно зріс інтерес до її історії. На початку 90-х років зўявилися узагальнюючі праці з історії України А. Каппелера та К. Гаусманна,43  в яких автори відмічають корисливість української політики Німеччини в дослід-жуваний період. В даний час українсько-німецькі відносини є предметом дослідження професора Гамбургзького університету Ф. Гольчевські. Публікації Ф. Гольчевські44  значно розширюють проблематику дослід-ження українсько-німецьких відносин. Автором розглядаються питання української політики Німеччини в 1917–1926 рр., української еміграції, питання арешту українських коштів німецьким урядом та ін.

Українська політика Німеччини 1917–1918 рр. проаналізована у монографії К. Ремера, який з 60-х років займається цим питанням. Робота базується на значній кількості архівних матеріалів, але погляди автора на проблему, на жаль, залишились на рівні 60-х років.45 

Нині в Німеччині, як і в Україні інтенсивно досліджуються питання, пов’язані з становищем німців-колоністів на теренах колишньої Росій-ської імперії. Свідченням чого є бібліографічні покажчики останніх років.46 

Серед цілого ряду робіт найбільший інтерес по темі дисертації представляють дослідження А. Айсфельда,47  який значну увагу приділяє проблемам по-літичного життя німців-колоністів півдня України, аналізуючи політику німецького і українського урядів з цього питання.

Проведений аналіз наукових досліджень українсько-німецьких відносин 1917–1922 рр. дає підстави зробити висновок, що взаємовідносини Німеччини з урядами, які поставали на теренах України в зазначений період, висвітлювались досить епізодично та фрагментарно і не дістали належної оцінки ні в радянській, ні в німецькій, ні в сучасній українській історіографії, ні в історичних працях істориків української діаспори. До сьогоднішнього дня не має жодної праці, в якій би детально та всебічно було проаналізовано українсько-німецькі відносини в зазначений період в усій їх складності та поліаспектності.

Для вирішення завдань дослідження автор опрацював значну кількість джерел.

Важливим джерелом стали спогади, листи та публіцистика політичних діячів України, Німеччини, Росії, США, Англії,48  які значно доповнюють картину німецько-українських відносин та сприяють визначенню контексту подій.

Зважаючи на тему дослідження преса не стала вагомим джерелом при написанні дисертації. Використані автором періодичні видання, насамперед, дали змогу почерпнути офіційні повідомлення й дізнатися про ставлення різних політичних сил та громадськості до окремих аспектів україн-сько-німецьких відносин.

Оскільки досліджувана тема значно дистанційована в часі, а ті чи інші ії аспекти ставали актуальними в певні історичні періоди, то ми маємо в наявності значну кількість опублікованих документів. Це, насамперед, збірники “Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора,”49  “Советско-германские отношения 1922–1925 рр.”,50 які є результатом спільної роботи радянських істориків та істориків ГДР і містять значну кількість німецьких архівних матеріалів. Це дає змогу частково реконструювати українсько-німецькі відносини в досліджуваний період. Матеріали збірника “Українська УРСР на міжнародній арені”51  відображають заходи уряду УСРР щодо визнання його Німеччиною.

Найбільш актуальною за радянських часів була тема австро-німецької окупації України в 1918 р. Зусиллями радянських істориків та науково-дослідних археографічних закладів було опубліковано ряд збірників документів та матеріалів по цій темі, що зберігають певну цінність і сьогодні.52 

У двотомнику “Українська Центральна рада: документи і матеріали”53, що побачив світ в 90-х рр., представлена група матеріалів, пов’язаних з роботою української делегації в Брест-Литовську, цілий ряд документів збірника допомагають проаналізувати відносини між Центральною радою та німецьким окупаційним командуванням.

Серед німецькомовних збірників документів найбільший інтерес представляє чотирьохтомне видання “Події в Україні 1914–1922 рр. Їх значення та історична основа”54 , в якому опубліковано матеріали австрійських архівів, що висвітлюють цілий ряд проблем українсько-німецьких відносин. Значно менше матеріалів представлено в німецькому виданні “Документи німецької зовнішньої політики.”55  Вони в основному стосуються переговорів німецьких представників з гетьманом П.Скоропадським та Директорією про вивід німецьких окупаційних військ, проблем, повўязаних з арештом українських коштів.

Основним джерелом при проведенні дослідження стали архівні матеріали. Найбільша частина документів, що відображають становлення та розвиток офіційних українсько-німецьких відносин в 1917–1922 рр., знаходиться в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України. Це насамперед фонди: Міністерства закордонних справ Української Держави за 1918 р. (ф.3766, 4465), Міністерства закордонних справ УРСС (ф. 4) та Міністерства Закордонних Справ Директорії УНР (ф. ).

У роботі частково використано і матеріали Центрального державного архіву громадських обўєднань, які дають уявлення про ставлення українських політичних партій до політики Німеччини в Україні в 1918 р., Центрального державного історичного архіву та Державного архіву Одеської області. Значна частина архівних матеріалів вводиться до наукового обігу вперше.

На підставі проведеного аналізу можна також констатувати, що джерельна база проблеми українсько-німецьких відносин 1917–1922 рр. досить об’ємна, вона представлена архівними матеріалами, збірниками документів, мемуарами, епістолярною літературою, публіцистикою полі-тичних діячів, частково пресою. Значна частина цих матеріалів до цього часу не використана в повній мірі істориками. А зважаючи на те, що дослідження українсько-німецьких відносин здебільшого відзначалися заполітизованістю та догматизмом, то переосмислення вимагають і раніш використані джерела.

У другому розділі “Брестський мирний договір у контексті українсько-німецьких відносин” розглядається процес становлення українсько-німецьких відносин наприкінці 1917 – початку 1918 рр.

Лютнева революція 1917 року в Росії та прихід до влади в Україні Центральної ради перевели питання українсько-німецького зближення в більш реальну площину. Розвал Російської імперії і виникнення на її теренах самостійних пронімецько орієнтованих держав розглядався офіційним Берліном як вагомий чинник переможного завершення війни на Сході та вивільнення військової сили для рішучого удару на Заході. Громадська думка Німеччини також була готова сприйняти Україну як самостійну державу. На кінець літа Німеччина приділяла українському питанню значну увагу у своїх східних зовнішньополітичних планах. Однак в офіційних німецьких колах існували деякі розбіжності щодо тактики проведення української політики.

Лідери українського національного руху, що обўєднались в Центральній раді, не розглядали Німеччину як країну, яка здатна вирішити проблеми українства. Центральна рада та її голова М. Грушевський всіма засобами відмежовувались навіть від співпраці з Союзом визволення України. Не зважаючи на всі протиріччя, які виникли між Центральною Радою та Тимчасовим урядом, у зовнішній політиці і у співпраці з Антантою зокрема, вони були єдині.

Жовтневі події в Петрограді внесли значні корективи в український напрямок східної політики Німеччини. Звернення більшовицького уряду Петрограда про перемирўя знайшло схвальний відгук у Німеччині, оскільки це відкривало перспективу припинення війни на Східному фронті, маючи справу з одним, а не декількома урядами.

Необхідність як найшвидшого припинення війни, відсутність реальної політики-підтримки з боку країн Антанти, для яких головним було продовження воєнних дій на Східному фтонті та відновлення "єдиної неподільної" Росії, початок переговорного процесу між Раднаркомом і країнами Четверного союзу, а також війна, розпочата Радянською Росією проти України – все це спричинило німецьку орієнтацію українського уряду восени 1917 року.

Розбіжності позицій країн Четверного союзу і делегації Раднаркому під час переговорів в Брест-Литовську знову заставляють Німеччину звернутись до “українського питання”. Тому поява делегації Центральної ради і її готовність до переговорів була оцінена в Німеччині позитивно.

Під час наради в Берліні 5 лютого 1918 року підписанню мирного договору з Україною було дано зелене світло. Нарада також показала, що до цього часу в “українській політиці” Німеччини пріоритетними були військово-стратегічні та політичні цілі, але поступово починають домінувати економічні.

Проголошення ІV Універсалом Української Народної Республіки самостійною державою поставило укладення мирної угоди на правову основу. Після тривалих переговорів, під час яких українська сторона мала значну підтримку з боку Німеччини при вирішенні спірних питань з делегатами Радянської Росії та Австро-Угорщини, делегація Української Центральної ради 9 лютого 1918 року підписала мирний договір з Центральними державами. Було також підписано Додатковий мирний договір між Україною та Німеччиною.

Укладення Берестейської угоди, в якій українській делегації вдалося відстояти свої позиції, було важливим кроком для українського народу і його молодої держави. До того ж, підписання мирного договору було яскравим свідченням щирості миролюбивих прагнень Центральної ради. Важливим є також те, що ідеї національної єдності вперше відстоювались Україною на такому високому міждержавному рівні.

Договір відкривав широкі перспективи для рівноправного взаємовигідного і плідного співробітництва. Але українські і німецькі політики майже діаметрально оцінювали ці переспективи. На нашу думку, це було зумовлено, перш за, все протилежністю принципів зовнішньої політики як Німеччини, що мала за мету територіальну експансію, так і України, яка проводила політику пошуку миру, виживання своєї держави.

У третьому розділі “Реалізація міждержавних угод в умовах окупа-ційного режиму” досліджуються особливості українсько-німецьких відносин під час окупації України німецько-австрійськими військами.

Автор виходить з того, що австро-німецька окупація України в 1918 році – один з найскладніших етапів українсько-німецьких відносин ХХ ст., який характеризується найінтенсивнішими стосунками, сповненими протиріч та неоднозначності. Саме цей період був періодом становлення самостійних економічних, дипломатичних, культурних відносин і саме в цей період політика Німеччини була визначальною щодо майбутньої української державності.

Правовою основою українсько-німецьких економічних зв’язків був Економічний договір від 23 квітня 1918 р. та Господарча угода від 10 вересня 1918 р. – перші економічні угоди в новітній державницькій історії України. Аналіз цих документів та статистичних даних про урожай в Україні спростовує усталене твердження про грабіжницький характер цих угод. Економічні відносини з Німеччиною стимулювали створення та розвиток зовнішньоекономічних відомств, сприяли становленню самостійної економічної діяльності.

За короткий час Німеччина створила на території Української Держави розгалужену мережу своїх дипломатичних представництв, проте дипломатичний корпус був сформований не досить вдало. Дипломати були слухняними виконавцями волі військових представників. При вирішенні Україною питань міжнародного характеру, Німечина дуже часто займала двоїсту позицію.

Також неодноразово піддавались критиці і діяльність українських дипломатичних представників у Німеччині.

Налагоджувалися і культурні зв’язки: в Німеччині та Україні було засновано культурні товариства, німецька преса поширювала інформацію про Україну, в Києві планувалося відкриття виставки за участю німецьких експонатів.

В цей час значно активізувалась діяльність німців-колоністів, які пов’язували з розвитком українсько-німецьких відносин вирішення своїх політичних та соціально-економічних проблем.

Однак втручання німецького окупаційного командування у внутрішні справи України, проведення реквізицій, контрабандний вивіз товарів значно загострили відносини між Центральною радою та німецьким командуванням в Києві. Діячі українського уряду не проявили дипломатичного хисту у відносинах з німецькими представниками, які попри вказівки офіційного Берліну організували в Україні державний переворот. Умови угоди, підписаної гетьманом П. Скоропадським з німецьким окупаційним командуванням значно обмежили можливості побудови незалежної демократичної Української держави.

Політика німецького окупаційного командування в Україні була сповнена протиріч і помилок. Налаштувавши проти себе майже всі верстви українського населення, насамперед селян, загальмувавши процес створення боєздатної української армії, німецьке військове командування вимушене було тримати на Східному фронті величезну армію, щоб підтримувати відносний спокій в Україні та організовувати з її території експорт товарів. В той же час на Західному фронті велися активні бойові дії, в ході яких Німеччина зазнавала поразки. Ця політика вела до ослаблення Німеччини та деморалізації армії, гальмувала державотворчий процес в Україні. Дії військових засуджувались значною частиною німецької громадскості та негативно оцінювались окремими партіями німецького рейхстагу.

Українська політика офіційного Берліну на цьому етапі носила двоїстий характер.

У четвертому розділі “Відносини Німеччини з урядами Директорії УНР та УСРР” відмічається, що поразки на Західному фронті та революційні події всередині країни змусили Німеччину піти на перемир’я з Антантою. Це внесло значні корективи і в розвиток українсько-німецьких відносин. Розпочався їхній новий етап. Характеризуючи українсько-німецькі відносини в цей період, варто, насамперед, відмітити їх двовекторність. Директорія УНР свої зв’язки з німецькими урядовими колами підтримувала через свої дипломатичні представництва: Посольство УНР в Берліні та українське консульство в Мюнхені. Ці представництва проводили значну роботу по вирішенню таких проблем як звільнення українських коштів, допомоги українським військовополоненим, закупівлі військового майна для української армії, організації культурного життя українських емігрантів та поширення інформації про українські справи в Німеччині. Варто відмітити, що особливої підтримки з боку німецьких урядових кіл українська сторона не відчувала. Навпаки спостерігалось блокування вирішення таких важливих справ як повернення українських коштів та придбання військового майна. Це було зумовлено тим, що Німеччина в цей час була обезсилена і з метою вирішення своїх проблем, насамперед, зменшення розмірів репарацій, у проведенні зовнішньої полі-тики постійно оглядалась на країни Антанти, а їх ставлення до української справи було неприхильним. Відносини ускладнювались також втратою урядом Директорії контролю над територією України і ліквідацією німецьких дипломатичних представництв радянським урядом. Крім того в Німецьких урядових колах почали домінувати русоцентристські тенденції.

Німеччина досить тривалий час не визнавала уряд УСРР, незважаючи на неодноразові заходи останнього. Однак необхідність вирішення проблем німецьких військовополонених, які перебували на території України, змусили Німеччину піти на укладення перших угод з урядом УСРР, що знаменувало поступове згортання українсько-німецьких відносин на першому векторі і їх активізацію – на другому. Налагодженню відносин між урядами Німеччини та УСРР сприяла протекціоністська політика Радянської Росії, а також взаємна потреба в економічному співробітництві. Поширення Рапалльської угоди на союзні з РCФPP республіки та входження УСРР до складу СРСР наприкінці 1922 року прискорили трансформацію цього вектору українсько-німецьких відносин у радянсько-німецькі відносини і привели до повної ліквідації офіційних відносин між Німеччиною та урядом Директорії УНР.

Висновки

Проведений в роботі аналіз українсько-німецьких відносин 1917–1922 років дозволяє зробити висновок, що офіційні відносини між Україною та Німеччиною пройшли складну політичну еволюцію.

Перший етап можна назвати періодом становлення міждержавних відносин – найвагоміший його результат підписання Брест-Литовського договору, першої мирної угоди в історії першої світової війни, яка також засвідчила міжнародне визнання Української Народної Республіки. Становлення українсько-німецьких відносин у значній мірі залежало від розвитку відносин обох країн з Радянською Росією.

З середини лютого 1918 р. розпочинається другий етап українсько-німецьких відносин. Він характеризується найбільшою інтенсивністю двосторонніх стосунків.

Особливість цього періоду полягає в тому, що міждержавні відносини розвиваються в умовах окупації, яка після втручання німецького командування в Києві у внутрішнє життя УНР, а також підготовки та підтримки державного перевороту в Україні починає набувати характеру інтервенції, що негативно вплинуло на становлення самостійної держави і демократичний розвиток в Україні. У цей час політика Німеччини для України була визначальною. Однак непослідовність її проведення німецькими предстаниками в Україні в значній мірі дискредитувала перспективи українсько-німецьких відносин.

Третій період, який розпочався після капітуляції Німеччини, відзначається двовекторністю українсько-німецьких відносин, що насамперед, було зумовлено розвитком політичних подій в Україні. На цьому етапі відбулося поступове згортання відносин Німеччини з урядом Директорії та становлення відносин з урядом радянської України. Входження УСРР до Радянського Союзу та проведення Москвою політики централізації спричинили швидку трансформацію відносин між Німеччиною та радянською Україною в радянсько-німецькі відносини , що означало ліквідацію самостійних українсько-німецьких відносин.

При аналізі українсько-німецьких відносин в 1917–1922 рр. автор, насамперед виходив з того, що це був складний історичний період. За-кінчення першої світової війни, революції в Україні, Німеччині, Росії, несприйняття Радянською Росією самостійної небільшовицької України, недемократичні рішення Паризької мирної конференції та неприхильна політика країн Антанти – все це ускладнювало розвиток цивілізованих, рівноправних відносин, породжуючи цілий ряд непорозумінь та неприємних інцидентів, а також обумовлювало значну залежність розвитку двосторонніх відносин від міжнародного становища обох країн.

Часто-густо стрімкий розвиток подій примушував політиків "рятувати становище", а не працювати на перспективу. В кінцевому результаті ні Україна, ні Німеччина не зумі-ли в повній мірі реалізувати потенціал двосторонніх відносин.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Барвінська П.І. Брестський мирний договір та Україна (історіогра-фічний огляд) // Записки історичного факультету. – Вип. 8. – Одеса, 1999. – С. 200-204.

Раковский М.Е., Барвинская П.И. В огне гражданской войны (из истории выступления немцев-колонистов в 1919 г.) // Записки історичного факультету. – В. 8. – Одеса, 1999. – C. – 280-282.

Барвинская П.И. Это было 80 лет тому назад. (Крах англо-французской интервенции) // Историко-краеведческий ежегодник “Историческая память”. – Вип. І. – Одесса, 1999. – С. 87-88.

Барвінська П.І. Історичні документи – шлях до пізнання істини // Вісник Українського товариства охорони памўяток історії та культури. – 2000. – №1. – С. 48-51.

Барвінська П.І. Українсько-німецькі економічні відносини навесні 1918 р.: характер та проблеми // Записки історичного факультету. – Вип. . – Одеса, 2000. – С. 265-272.

Барвінська П.І. Українсько-німецькі відносини на початковому етапі австро-німецької окупації (лютий-березень 1918 р.) // Київська старовина. – 2000. – №2. – С. 157-161.

Барвінська П.І. З історії українсько-німецьких економічних звўязків за доби Української Держави (1918 рік) // Наукові праці Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська Академія” – Т.ІІІ. – Миколаїв, 2000. – С. 93-98.

Барвінська П.І. Становище німців-колоністів півдня України в контексті українсько-німецьких відносин (1917–1918). // Историко-краеведческий ежегодник “Историческая память”. – Вип. ІІ. – Одеса, 2000. – С. .

Барвінська П.І. З історії українсько-німецьких відносин в 1919 році // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. Луганськ, 8-9 лютого 2001 р. – Луганськ: СНУ, 2001. – С. 115-118.

Барвінська П.І. Крах австро-німецької окупації: сучасний стан дос-лідження проблеми // Записки історичного факультету. – Вип.11. – Одеса, 2001 – C. 57-64.

Історія Одеського університету (авторство у ІІ-му розділі). – Одеса, 2000. – С. 62-63.

Барвінська П.І. До питання українсько-німецьких дипломатичних звўязків в 1918 р. // Вопросы германской истории. – Днепропетровск, 2001. – С. 157-169. Подано до друку.

АНОТАЦІЯ

Барвінська П.І. Українсько-німецькі відносини в 1917–1922 рр. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступення кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02. – всесвітня історія. – Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова. – Одеса, 2001.

У дисертації цілісно досліджуються українсько-німецькі відносини в 1917–1922 роках, зўясовуються передумови українсько-німецького зближення наприкінці першої світової війни. У роботі проаналізовано особливості відносин між Німеччиною та урядами Центральної ради, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, Директорії Української Народної