ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

БУБНЯК Роман Антонович

УДК 82.09

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНИЙ ДИСКУРС:

СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА, ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ

10.01.06 – теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Тернопіль — 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Тернопільському державному педагогічному університеті

імені Володимира Гнатюка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

ГРОМ’ЯК Роман Теодорович,

Тернопільський державний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства, завідувач.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ЧЕРВІНСЬКА Ольга В’ячеславівна,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

кафедра румунської та класичної філології

(секція теорії та історії світової літератури); професор

кандидат філологічних наук, доцент

ЗІНЧЕНКО Олена Сергіївна,

Одеська державна академія харчових

технологій, кафедра іноземних мов, доцент.

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

Міністерство освіти і науки України,

кафедра української літератури, м.Кіровоград.

Захист відбудеться “21 ” вересня 2001 р. о “11” год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 по захисту кандидатських дисертацій у Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46027, м.Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м.Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2).

Автореферат розісланий “17” серпня 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Папуша

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Філологія як система лінгвістичних і літературознавчих знань, що стосуються відносно самостійних предметів дослідження, дуже часто зосереджується на таких проблемах, осмислення яких потребує міждисциплінарного підходу, синтезу різноманітної інформації. Під кінець ХХ століття до них включається і літературно-художня критика. Ця сфера гуманітарних знань формувалася під впливом філософії, естетики, соціології, психології, логіки, теорії літератури. Протягом ХIХ — першої половини ХХ століття вона розвивалася в руслі історії ідей, зміни критеріїв оцінки завершених творів, визначення основних тенденцій історико-літературного процесу, літературного життя. Вже давно існує “критика критики”, ведуться “метакритичні дослідження”, склалося “критикознавство”.

Із 60-х років ХХ століття літературна критика почала розглядатись як своєрідна соціальна діяльність, різновид творчості, результати яких складають сукупність текстів, котрі фіксують різні висловлювання про явища художньої літератури. Ці тексти мають свою поетику і потребують осмислення також з поетикального погляду. Лінгвістичний аналіз текстів, розвиток металінгвістики дають нові можливості для конкретизації і поглиблення критикознавства. Ситуація змінюється, бо в гуманітарні науки швидко проникає ще не чітко окреслене поняття дискурсу, не набувши термінологічного статусу. Лідером у його розробці виступає лінгвістика, про що свідчать такі праці, як збірник статей “Язык и наука конца 20 века” за редакцією Ю.С.Степанова (Москва, 1995), оглядово-аналітичне дослідження А.Душак (A.Duszak) “Tekst, dyskurs, komunikacja miЪdzykulturowa” (“Текст, дискурс, міжкультурна комунікація”) (Варшава, 1998), докторська дисертація В.Б.Бурбело “Художній дискурс в історії французької мови і культури” (Київ, 1999), монографія Г.М.Яворської “Прескриптивна лінгвістика як дискурс. Мова, культура, влада” (Київ, 2000) чи перекладні статті провідних вчених Франції, котрі займаються аналізом цих аспектів дискурсу, подані у збірнику “Квадратура смысла. Французская школа анализа дискурса” з передмовою П.Серіо.

Терміном дискурс широко оперують культурологи, антропологи, психоаналітики, які аналізують дискурсивні практики у відповідних сферах суспільного життя, науки, про що свідчить хоча б україномовна “Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.” (Львів, 1996), яка вийшла під гаслом “Слово. Знак. Дискурс”. У зв’язку з цим літературознавці (передусім, у Франції, США, Канаді) також вдаються до цього терміну, розробляючи риторичні аспекти художньо-естетичної комунікації, літературної рецепції. Гасло “discourse” знаходимо в довідковому виданні “Encyclopedia of Contemporary Literary Theory. Approaches. Scholars. Terms” (“Енциклопедія сучасної літературної теорії. Підходи. Дослідники. Терміни”) (Торонто, 1995), у польському “SЄowniku terminЧw literackich” (“Словник літературних термінів”) за ред. Я.Славінського (Варшава, III вид., 1998). Є воно і в українському “Літературознавчому словнику-довіднику” (Київ, 1997). Слово “дискурс” ввійшло до понятійно-термінологічного апарату монографій С.Павличко “Дискурс українського модернізму” (1997), Т.Гундорової “ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” (Львів, 1997), де основні розділи поіменовані як “Культурологічний дискурс”, “Естетичний дискурс”, “Модерністський дискурс”. Широко користується ним і С.Андрусів у дослідженні “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (Львів-Тернопіль, 2000).

Із впровадженням нового терміну в термінологічну систему якоїсь науки виникає потреба перегляду, уточнення зв’язків в середині системи, чіткішого окреслення семантичних полів давніх і нових понять. Така потреба є актуальною для теорії літератури і, зокрема, для критикознавства. Постає завдання — визначення змісту й обсягу поняття дискурс, його експлікації і верифікації на конкретному матеріалі дискурсивних практик у різних сферах культури. З-поміж багатьох сфер духовної культури ми обираємо власне літературно-художню критику, яка в цьому аспекті майже не досліджена. Стислий розділ “Le discours critique” (“Критичний дискурс”) є в праці П.Брюнеля й І.Шевреля “PrОcis de littОrature comparОe” (“Нариси порівняльної літератури”) (Париж, 1989), постановку питання про “концепцію історії критики як аналіз дискурсів” із використанням терміносполуки “dyskurs krytyczny” (“критичний дискурс”) знаходимо в праці М.Гловінського “Ekspresja i empatia. Studia o mЄodopolkiej krytyce literackiej” (“Експресія і емпатія. Дослідження літературної критики “Молодої Польщі”) (Краків, 1997).

Все це, на наш погляд, свідчить про актуальність і необхідність докладнішої розробки суті, особливостей і засобів вираження літературно-критичного дискурсу.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження здійснюється в руслі колективної теми “Проблеми рецептивної поетики і наратології в українсько-зарубіжних літературних зв’язках”, яку розробляє кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка, і співвідноситься з уже виконаними працями Гром’яка Р.Т., Вашків Л.П., Папуші І.В., Лановик М.Б., Боднар В.Т., Кучми Н.З., Ткачука М.П., Шимчишин М.М та ін. Тема дисертації схвалена бюро Науково-координаційної ради при Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розкриття суті й характеристика особливостей літературно-критичного дискурсу і засобів його текстуального втілення.

Для цього вирішувалися такі конкретні завдання:—

здійснити експлікацію поняття дискурс;—

встановити співвідношення термінів “Літературна рецепція”, “літературно-художня критика”, “літературно-критичний дискурс”;—

узагальнити матеріали, що засвідчують літературно-критичний дискурс оригінального і перекладного літературного твору (на прикладі сприймання й оцінки роману Е.Золя “Жерміналь” у Франції і в Україні); виявити роль дискурсу в компаративістичних студіях;—

уточнити визначення понять “літературно-критичний дискурс”, “дискурсивна практика літературного критика”;—

охарактеризувати засоби текстуального вираження літературно-критичного дискурсу, особливості його функціонування в літературному процесі, в міжнаціональних літературних зв’язках.

Матеріалом (основними об’єктами) для спостереження та узагальнень є дискурс з приводу роману Е.Золя “Жерміналь” у французькому та українському літературознавстві, насамперед монографії, з французького боку, А.Пажеса (Alain Pages. La Bataille littОraire (“Літературна битва”), (1989); Emile Zola. Bilan critique (“Критичний підсумок”), (1993), Б.Глинського (B.Hlynsky. Ivan Franko et Emile Zola. Une Etude de relations littОraires) (“Іван Франко і Еміль.Золя. Дослідження літературних зв’язків”), (1979), з українського, — статті І.Франка про творчість Е.Золя і праця В.Г.Матвіїшина “Українсько-французькі літературні зв’язки ХІХ — початку ХХ ст.” (1989), а також праці сучасних лінгвістів і культурологів про дискурсивний аналіз, організацію різних типів дискурсів і про дискурсивні практики.

Предмет осмислення — сутність, структура, особливості і засоби вираження літературно-критичного дискурсу.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці вчених з проблем дискурсу (Н.Арутюнова, М.Бахтін, Е.Бенвеніст, В.Бурбело, А.Вежбицька, Г.Г.Гадамер, В.Дем’янков, А.Душак, Ю.М.Лотман, О.Мельничук, Р.Робен, Ю.Степанов, П.Серіо, М.Фуко, Г.Яворська та ін.); з теорії літературної критики (Л.Білецький, В.Брюховецький, Ю.Бурляй, Р.Веллек, Р.Гром’як, М.Гловінський, М.Наєнко, Г.Сивокінь, Ю.Суровцев, Цв.Тодоров, І.Фізер, І.Франко та ін.); з дискурсивних практик (Т.Гундорова, М.Зубрицька, С.Павличко, А.Пажес, М.Шарль та ін.); рецептивної естетики (В.Ізер, Г.-Р.Яусс). При цьому в різних частинах праці використовуємо порівняльно-історичний, герменевтичний методи та елементи дискурсивного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації набули подальшого розвитку пропозиції аналізувати літературно-художню критику як специфічний вид дискурсу, вперше в українському літературознавстві докладно схарактеризовано сутність та особливості літературно-критичного дискурсу, зроблено спробу визначити це поняття, уточнено роль літературно-критичної рецепції в компаративістичних студіях, реінтерпретовано статті Івана Франка про творчість Е.Золя.

Практичне значення здійсненого дослідження зумовлюється тим, що його спостереження, узагальнення і висновки можуть використовуватись у курсах теорії літератури, історії літературної критики, основ компаративістики та лінгвостилістики.

Апробація роботи. Основні положення і наукові результати дисертаційного дослідження викладалися на конференціях: “Іноземні мови сьогодні і завтра” (Міжнародна науково-практична конференція, Тернопіль, 1999); “Мови і світ: дослідження і викладання” (Міжнародна науково-практична конференція, Кіровоград, 2000); “Методологічні проблеми перекладу на сучасному етапі” (II Всеукраїнська конференція, Суми 2001), а також на щорічних звітно-наукових конференціях професорсько-викладацького складу Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка в 1998, 1999, 2000, 2001 роках. Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства цього ж навчального закладу.

За матеріалами дисертації опубліковано 5 статей у фахових наукових виданнях, тези доповіді на науково-практичній конференції та окреме дослідження обсягом 3,2 друк. арк.

Структура роботи. Дисертація обсягом 178 сторінок складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списка використаних джерел (302 позиції) і включає додатків (179-210 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтований вибір, актуальність теми, сформульовані мета і завдання дисертації, схарактеризовані її наукова новизна, практичне значення, вмотивований добір матеріалу, окреслені методи, методика і характер міждисциплінарного дослідження.

Перший розділ “Деякі аспекти теорії літературної критики” має дедуктивний характер, компенсуючи стислість вступу, розгортає теоретико-методологічні засади, які спрямовують наступні індуктивні другий і третій розділи. У підрозділі 1.1 “Традиційні і новітні підходи до вивчення літературної критики” після аналізу праць з історії та теорії літературної критики пропонується висновок, що під кінець 80-х років теорія літератури в Україні окреслила наукову модель літературної критики, використавши можливості філософського, соціологічного, психологічного, історико-літературного, логіко-гносеологічного і навіть етико-педагогічного підходів до цього суспільного феномена. Поетикальні виміри, лінгво-стилістичні засоби вираження критичних оцінок і суджень, рецептивно-риторичні аспекти літературно-критичних текстів залишалися тоді в окресленнях перспектив, відкладалися на “подальше вирішення”.

Екскурс в історію критикознавства дає підстави прийняти певні дослідницькі орієнтації. По-перше, не простежувати історію понять/термінів, не фіксувати персональні чи національні пріоритети. По-друге, акцентуючи логіку обраного аспекту проблеми (мовленнєво-мовна грань літературно-критичної діяльності), віддавати пріоритет надбанням феноменології читання літературних текстів; базовому концепту рецептивної естетики про взаємокореляцію творення та сприймання літературного твору, про своєрідні взаємовідношення між читанням і критикою; про становлення і взаємозв’язок концептів “текст” і “дискурс”. Здійснюючи експлікацію останніх, використовувати лінгвістичні пропозиції, визначення, крізь призму яких розглядати літературно-художню критику в її мовному бутті (на стадії виникнення, матеріалізації і функціонування).

У підрозділі “Запровадження в критикознавство поняття/терміну “дискурс” констатується, що в гуманітарних науках Європи слово “дискурс” (від лат. discursus — роздум, міркування) з’являється в різний час і поступово набуває статусу терміна. Органічним середовищем його функціонування є французька мова, в якій семантичне ядро дискурсу (discours) пов’язане із поняттями мовлення (parole), промови (discours inaugural). Термінологічної окресленості воно набуло спочатку в філософії для характеристики дискурсивного знання, яке в системі раціоналізму протиставлялося інтуїтивному осяянню, емпіричному спостереженню.

У французькій граматиці термін “discours” здавна вживається дуже широко. Одначе тільки на середину ХХ століття в лінгвістиці склалася помітна течія — дискурсивний аналіз, а семіотики-структуралісти (А.-Ж.Греймас, Р.Барт), деконструктивісти (М.Фуко, Ж.Дерріда, Ю.Крістева) почали виділяти й характеризувати різного виду “дискурсивні практики”, характеризувати типи дискурсів. Довідково-інформаційні джерела (словники, енциклопедії, реферативні огляди тощо) народів Європи і Америки неодностайні в простеженні історії дискурсивних практик. Звертаємо увагу на те, що в російській мові цей термін з’являється спочатку в оглядово-реферативних статтях, присвячених зарубіжним школам ХХ століття. Реферативно-оглядовий підхід до історії терміну приводив до виокремлення декількох аспектів у семантиці слова “дискурс”. Все більше ставало зрозумілим, що дискурс — це не тільки зв’язна послідовність мовних актів, зумовлена якимсь вихідним концептом, а й складна система ієрархії рівнів знань, структурована і позалінгвальними факторами (орієнтація адресанта на адресата, ситуація спілкування, соціокультурний контекст, менталітет мовців і т.п.).

Дискурс почали представляти, описувати як складну комунікативну цілісність, де мовлення є осмисленим судженням, втіленим у тексті, що звернений до адресата (Т.А. ван Дейк, З.Гарріс, П.Серіо, Н.Д.Арутюнова, В.З.Дем’янков та ін); мовознавці почали досліджувати співвідношення понять текст і дискурс.

Теорія критики підійшла до питань, котрі тепер осмислюються в теорії дискурсу, зіткнувшись із структурою оцінок, із засобами їх вираження та аргументації. При цьому дослідники тоді використали вчення логіки оцінок, де йшлося про чотири компоненти оцінних суджень: предмет оцінки, суб’єкт оцінки, основу оцінки і характер оцінки. Релевантним моментом на цьому етапі шляху критикознавства і мовознавства виступає передусім “основа оцінки” — позиція чи докази, які спонукають суб’єкта оцінки до схвалення, заперечення або вираження байдужості щодо якихось творів.

C.Павличко чи не вперше в українському літературознавстві експлікувала поняття/термін “дискурс” до потреб вивчення літературно-критичних матеріалів, які стосувалися концепту “модернізм”. У її розумінні, аналіз літературознавчого дискурсу (дискурсу з приводу модернізму в українській літературі) — це “аналіз самого характеру теоретизування, його риторичних прийомів, мови”, який бере до уваги розуміння модернізму його прихильниками й опонентами (отже, діалог, дискусія), а також той факт, що “дискурс модернізму виник як антитеза до дискурсу народництва”. Все це вимагало пов’язання “з обставинами часу й уподобаннями кожного нового покоління”.

У підрозділі 1.3. “Критичний дискурс у літературній критиці, історії літератури і літературознавчій компаративістиці (онтологічна основа, атрибутивні ознаки)” мотивується можливість виведення атрибутивних ознак критичного дискурсу з одного епізоду в літературному житті двох територіально віддалених народів, які до того ж перебували на різних стадіях історичного розвитку.

Вважаємо, що онтологічною основою літературознавчого дискурсу (в його історико-літературному, літературно-критичному, компаративістичному різновидах) є “діалогізм” національних літератур, їх інтернаціоналізація як взаємопроникнення національно ідентифікованих літератур. Відповідно — атрибутивними ознаками літературно-критичного дискурсу є контекстуальність висловлювань та інтертекстуальність їх матеріалізованого втілення мовними та позалінгвістичними засобами.

Другий розділ — “Літературний твір — передумова і предмет літературно-критичного дискурсу” — присвячений доведенню тези, що літературно-критичний дискурс об’єктивно задається твором як об’єктом сприймання й оцінки. Аналіз тексту роману Еміля Золя “Жерміналь” засвідчує, що романна структура цього твору є тим руслом, яке спрямовує творчо-відтворювальну уяву читача, його інтелектуальні операції, навіює йому певні емоційні стани, задає структуру літературно-критичного дискурсу. Е.Золя так побудував свій художній світ, що у структурі цього світу відбилася певна оцінна стратегія, спрямовуюча сила сюжетно-фабульних конструкцій, риторичних фігур.

Аналіз художнього світу роману “Жерміналь”, здійснюваний при постійній опорі на його естетичне сприймання, виявляє органічну єдність ментальнісного, духовного, соціального (з його елементами політичним, національним) аспектів художнього світу, які даються читачеві на свідомому і підсвідомому рівнях людської поведінки.

Щоби буквальне читання тексту переходило в осягнення багатовимірності створеного світу і розуміння можливої множинності його смислів, реципієнт мусить відшукати в тексті хоча б кілька з тих кодів, котрі закладені в тексті (етнографічно-документальний, символічний, семіологічний, політологічний і т.д.). З допомогою кодів (голосів) текст поставатиме як текст-читання, що породжує множинні можливі смисли, невіддільні від різного роду цінностей.

Третій розділ дисертації — “Літературна рецепція і літературно-критичний дискурс: фази, періоди, логіка в перспективі історико-літературної інтерпретації” — присвячений дослідженню співвідношення понять “літературна рецепція”, “літературно-художня критика”, “літературно-критичний дискурс” на тому етапі історико-літературного процесу, коли відповідні їм терміни ще не вживалися. Тому матеріал, відібраний для спостережень і узагальнень з українсько-французьких культурних взаємин подається в чотирьох підрозділах: 3.1. “Досвід Франції періоду реалізму/натуралізму”; 3.2. “Український варіант рецепції роману Е.Золя “Жерміналь” і дискурсії з його приводу в реалістичній перспективі”; 3.3. “Зміна формації літературно-критичного дискурсу під впливом соціалістичних концептів”; 3.4. “У напрямку плюралізму і множинності інтерпретації”. Це відповідає і передумовам рецептивної теорії у Франції та в Україні ІІ половини XIX століття, еволюції ідей ХХ століття, а також літературознавчій практиці. Аналіз ідей сучасного французького літературознавця Алена Пажеса (Alain Pages), зіставленого з думками Е.Золя, дав підставу для реконструкції “невидимих” граней “дискурсу” з приводу роману “Жерміналь”.

А.Пажес опрацював 94 різноманітних тексти, які появилися у французькій пресі з лютого 1884 до кінця липня 1885 року. Осмислюючи динаміку цього процесу крізь призму сучасного розуміння ролі творчості Е.Золя в історико-літературному процесі і, зокрема, місце роману “Жерміналь” у світовій романістиці, він виділив і охарактеризував три фази освоєння французькою читацькою публікою тринадцятого із циклу романів “Ругон-Маккари” твору Е.Золя: пререцепцію, рецепцію під час публікації роману частинами в газеті “Жіль Блаз” і цілісну рецепцію після публікації книжки “Жерміналь”. А.Пажес зіставив міркування про “Жерміналь” критиків усіх категорій, простежуючи характер і аргументи їх оцінок.

Судження, висловлені сучасниками Золя про роман “Жерміналь”, — вважає А.Пажес, — підказують тепер новий образ твору і можливість іншого дискурсу. Між літературним твором і його публікою (теперішньою чи майбутньою) знаходиться критика — “феномен далеко не другорядний: це те середовище, де відбувається трансформація змісту” Pages A. La Bataille littеraire. Essai sur la rеception du naturalisme a l’еpoque de Germinal. — Librairie Seguier, 1989. — P. 244.

*. Немаловажним є і значення активної участі автора твору в обміні враженнями і думками, а також авторської саморефлексії з приводу структури твору, його рецептивної націленості і функціонування в читацько-критичному середовищі. Е.Золя як репортер, рецензент, хронікер розумів важливість моменту появи самого твору чи відгуку на нього і вмів вибрати або створити відповідну ситуацію (“збудити зацікавленість, не задовільнивши її”, “вселити публіці надію”). Разом з тим, у листах до видавців і критиків, з якими полемізував, навіть до прокурорів, вказував на необхідність оцінювати твір на тлі попередніх, у контексті циклу і цілісного задуму, у контексті літературної полеміки. Так був заданий “дискурс” з приводу іманентного смислу роману “Жерміналь”, який досі триває в соціологічному літературознавстві: це твір розвінчування, викриття буржуазії й утвердження віри в пролетарську революцію (“соціалістичний роман”) чи “роман попередження” і проповіді класового миру. Цей підрозділ закінчується висновком, що літературна рецепція є основою літературно-критичного дискурсу.

Матеріал другого підрозділу був уже об’єктом аналізу в руслі дослідження українсько-французьких літературних зв’язків в історико-літературному аспекті. Ми зосередилися на корпусі листів, рецензій, оглядових і проблемних статей Івана Франка, кваліфікуючи їх як документи, котрі засвідчують різні прояви літературної рецепції і дискурсивної практики Івана Франка періоду з 1876 по 1905 рік.

Описати структуру висловлювань Франка про літературну продукцію Е.Золя засобами текстів самого Франка з урахуванням його мотивів, основи його ж суджень — означає максимально уникнути їх деформації, якомога більше наблизитись до структури літературно-критичного дискурсу. Весь корпус матеріалів І.Франка свідчить про постійне і наростаюче зацікавлення творчістю французького письменника, що зумовлювало пошуки його творів, обов’язкове прочитування текстів однією з трьох мов — польською, російською, французькою, організацію перекладів по-українськи не просто резонансних у Європі, а потрібних, доступних для галицької освіченої публіки. Твори Е.Золя він брав для себе як письменника за “взірець”, передусім його “експериментальний метод”, а прізвище цього “натураліста” постійно ставив у ряд Діккенс — Теккерей — Бальзак — Флобер — Тургенєв — Толстой (варіанти розширювалися, але ці прізвища не мінялися). Такий ряд виконував функцію оцінного кліше.

Епістолярні вияви Франкової рецепції творчості Е.Золя чергувалися з публічними літературно-критичними виступами початкуючого критика. В міру входження в матеріал він друкував інформативні статті для зацікавлення читачів і видавничої реклами. Таке призначення мала публікація 1877 року в журналі “Друг” про роман Е.Золя “L’Assommoir” і стаття польською мовою “Еміль Золя і його твори”, що з’явилася у львівському журналі “Tydzief literacki, artystyczny, naukowy i spoЄeczny” (“Тиждень літературний, мистецький, науковий і громадський”) 1878 року. Наступний виступ І.Франка в пресі з приводу творчості Е.Золя (“Світ”, 1881) свідчить про певну, як тепер сказали б, модель (парадигму) в сприйманні українським реципієнтом “правдивого типу робітника ХІХ віку” (І.Франко) в духовній сфері. Зародки такої парадигми мають імагологічний характер і скристалізуються в класичній (за виразністю) формі у статті 1898 року, коли в журналі “Літературно-науковий вісник” з’явилася його монографічна стаття “Еміль Золя, його життя і писання”, зразок літературно-критичного дискурсу в повній структурі.

У зміст рецептивної “парадигми” І.Франка входили: а) інформація про місце письменника в літературному житті і ступінь його популярності; б) інформація про тиражі і переклади його творів; в) характеристика тематики і проблематики творчості із стислим переказом фабули прозових творів чи мотивів поезії; г) спроба визначення жанрово-стильової домінанти; д) побіжне окреслення контексту, в якому твір (творчість) осмислювався; ж) міркування про своєрідність таланту і види творчості. У структурі цієї парадигми на рівні тексту виділялися традиційні риторичні частини, незважаючи на те, чи вони графічно в якийсь спосіб виокремлювалися. В кожному випадку були звернення до публіки з мотивацією публічного виступу, вказівкою на вихідні засади; в основній частині були тези й аргументи. Серед останніх — апеляція до авторитетів (ad hominem), ретроспекція інколи аж до витоків проблеми (ab ovo); чітке формулювання власних суджень і протиставлення їх усталеним (антитеза); посилання на свої суб’єктивні враження, почуття і гіпотези. У підсумках — влучні афоризми чи прогнози і бачення перспективи.

Обов’язковою прикметою рецептивної моделі Франка, яка проявляється у статтях про творчість іншомовних авторів, є українська призма: Франко вказував, як згадуване ним літературне явище доходить до України (відоме/невідоме; сприйняте прямо/опосередковано; наслідується/трансформується, адаптується і т.п.). У випадку Е.Золя міркування такого роду переходили зі статті до статті; постійно розширюючись і переглядаючись.

На переломі 80-90-х рр. ХIХ ст. в літературно-критичному дискурсі Івана Франка сталися структурно-концептуальні зрушення. Концепт об’єктивізму перестає бути домінантним, а концепт науковості переосмислюється. Польською мовою в польській газеті “Kurjer Lwowski” у вступі до оглядів “З галузі науки і літератури” звучала засаднича теза: “Якнайширше розвинутий індивідуалізм і якнайтісніша єдність одиниць — такі два головні лозунги нашого часу, що, на перший погляд, суперечні, але по суті неминуче доповнюють один одного”. Застосований до аналізу літератури, цей лозунг спрямовував потік міркувань при зіставленні творів з життя селянства (Б.Пруса, Я.Каспровича, Е.Золя, Г.Успенського та ін).

Публікація статті-монографії “Еміль Золя, його життя і писання” 1898 року в ЛНВ зафіксувала нову якість рецепції особистості та творчості Золя, вищий ступінь проникнення в художній світ письменника. Нова якість рецепції Франком доробку Золя зумовлена не тільки іншою призмою, багатшим досвідом реципієнта, а й наявністю ретроспекції в сприйманні Франка. Автор часто сигналізує про це в тексті статті, вживаючи такі слова, як “нині”, “тоді”, “донині”, “пізніше”, “потім дехто дорікав йому”, “наразі”, “далі”, “навіки”… Отже, український критик розглядав творчість 58-річного французького письменника в динаміці й еволюції, що позначається як на змісті його оцінок, так і на їх обсягу. Спочатку Франко співвідносив Золя тільки з явищами культури Франції, Росії, Польщі, тепер же оперує поняттями “всесвітня літературна республіка”, “ціла всесвітня література”.

Новим у Франковій рецепції “завзятого натураліста” є висновок, що Золя — романтик. Типологічний перегук таких оцінок із самооцінками Золя, які ми наводили за листами французького письменника, відповідає тій естетичній ситуації, яка склалася під кінець ХІХ століття внаслідок взаємодії різних стильових течій і мистецьких напрямів: реалізму, імпресіонізму, неоромантизму, символізму.

У підрозділі “Зміна формації літературно-критичного дискурсу під впливом соціалістичних концептів” зауважено, що вже у фазі “пререцепції” неопублікованого роману “Жерміналь” у листуванні Е.Золя і в пресі спорадично виникали соціалістичні концепти. Розмови, дискусії на цю тему активізувалися в період зацікавленої газетно-журнальної рецепції у Франції та в інших країнах Європи, в тім числі й Україні. У третій фазі рецепції вже опублікованого твору, яким зацікавилися видавці і діячі соціалістичного руху, починається власне літературно-критичний дискурс, що поступово переростав в історико-літературну та соціологічну іпостась. Докладно проаналізувавши структуру і контекст статей П.Лафарга “Гроші” Золя” (1871), П.Христюка “Іван Франко про реалістичний стиль і натуралізм Е.Золя” (1930) як епізоди літературної рецепції і літературно-критичного дискурсу на засадах соціалістичної ідеології з приводу творчості Еміля Золя, дисертант показує, як загальноестетична доктрина, що безпосередньо висновується зі спрощеної філософської системи, тотально впливає на літературно-критичний дискурс про вже апробовані літературні явища. У рецепції творчості Е.Золя соціалістична інтерпретація була найбіднішою за змістом і формами. Соціалістична призма не тільки спотворювала літературно-критичний дискурс про творчість Е.Золя в колишньому СРСР, а й в дивний спосіб заломила його у Франції. Діапазон рецепції і формування літературно-критичного дискурсу про творчість Е.Золя між 1885 і 1950 роками розширився до протилежних полюсів.

Численні художньо-естетичні напрями модерністської орієнтації відсунули натуралістичну доктрину і дискурсивну практику натуралістів у глибоку історію. Зміна ставлення до спадщини Е.Золя у Франції офіційно почалася з виставки, організованої Національною бібліотекою 1952 року, і з першої захищеної дисертації, присвяченої роману “Земля” (Robert Guy, 1953). Відтоді різко зросла кількість літературознавчих праць про творчість Золя. Як свідчить статистика, з 1950 до 1960 р. у Франції вийшло 4 книжки загальним обсягом 799 сторінки; з 1960 по 1969 — відповідно 10/2132; з 1970 по 1979 — 10/2241. Справжній стрибок стався в десятиліття з 1980 по 1989 р., тоді опубліковано 26 різножанрових літературознавчих праць обсягом 9507 сторінок. За 4 роки (з 1990 по 1993) темпи дещо спали, але були все ж таки високими — 8 книжок і 2858 сторінок. У розмаїтті праць і дослідницьких стратегій виділяється два напрямки: 1) La lecture rОfОrentielle (підхід референтний) і 2) La lecture formelle (підхід формально-структуральний). Перший кореспондує з історичною реальністю; другий — з принципами тематологічної критики і наратології, розглядає твір (зокрема, роман “Жерміналь”) в системі знаків. Серед французьких дослідників, які регулярно публікують праці про творчість Е.Золя, виділяються Анрі Міттеран, Філіпп Амон, Ален Пажес.

Активна рецепція спадщини французького письменника, майже синхронно започаткована І.Франком в Україні і підхоплена Державним видавництвом 1929 року, яке почало тоді публікацію творів Е.Золя у 18 томах, згодом значно послабшала.

Відрадна активізація зацікавлень в Україні творами Е.Золя після 1960 року характерна для розуміння міжлітературного дискурсу і факторів, які його формують. В Україні проблемою зайнявся добрий знавець французької мови і літератури В.Г.Матвіїшин. Перші його публікації на тему українсько-французьких стосунків, перекладів, видання та оцінок творів французьких авторів на Україні почалися ще в 60-70 рр. (журн. “Радянське літературознавство”, 1965, №6; “Вітчизна”, 1969, №5). Їх помітили і за межами колишньої УРСР. Однак ідеологічна конфронтація не сприяла взаємообміну. Підсумкова монографія В.Г.Матвіїшина “Українсько- французькі літературні зв’язки ХІХ — початку ХХ ст.” побачила світ аж 1989 р. За той час активізувалися українські дослідники поза межами України: М.Ласло-Куцюк спочатку у Варшаві (1977), а потім — у Бухаресті опублікувала статтю “Іван Франко і Еміль Золя”. Через два роки в Гамбурзі з’явилося грунтовне дослідження Бориса Глинського “Ivan Franko et Emile Zola. Une Etude de relations littОraires”.

Зіставлення нових публікацій 70-80-х рр. ХХ ст., виконаних в різних соціокультурних середовищах, показує, що за складом фактів вони мало чим відрізняються, але за сутністю — це різні дискурси. Дисертація Б.Глинського за змістом має подвійну рецептивну спрямованість. Вона націлена на франкомовного реципієнта, який нічого, або майже нічого не знає про Україну та про її літературу. Разом з тим Б.Глинський зіставляє критичні оцінки Франка з поглядами французьких і німецьких літературознавців, постійно піддаючи критичному осмисленню думки українських радянських і діаспорних франкознавців.

Українське літературознавство позбувалося одномірного соціологізму в підході до літературно-мистецьких явищ в міру того, як розширювало погляд на них не тільки за рахунок інших національних літератур, а й інших, крім романтизму та реалізму, мистецьких напрямів, а також методів їх дослідження. Про це свідчить доробок В.Г.Матвіїшина, а ще більше праці Д.С.Наливайка, відомого прихильника і представника компаративістики в Україні.

Ми простежили ланцюжок висловлювань і систему текстів та їх суб’єктів: роман “Жерміналь” Е.Золя — статті французьких анонімних журналістів і відомих критиків про цей твір — цілий корпус різножанрових висловлювань І.Франка про роман “Жерміналь” у контексті всієї творчості Е.Золя — низку пізніших висловлювань українських істориків літератури про статті Франка щодо спадщини французького письменника. Переглядаючи такі матеріали, зафіксовані в текстах здебільшого двома мовами (інколи з повторним зворотним перекладом, як у праці Б.Глинського), ми зустрічали і відповідні терміносполуки зі словом дискурс. Вони вживаються у французьких авторів у назві монографії А.Міттерана “Дискурс роману” (“Le Discours du roman”), у літературознавчих працях А.Пажеса в розмаїтих контекстах (“les variations du discours critique” (“зміни критичного дискурсу”), “la rhОtorique du discours” (“риторика дискурсу”), “les manifestations du discours” (“прояви критичного дискурсу”), “ensembles discursifs” (“дискурсивні ансамблі”), “un certain type de discours” (“певний тип дискурсу”), “le discours critique moderne” (“сучасний критичний дискурс”) і т. п.). Такі висловлювання-дискурси складалися, виникали під впливом різних факторів, які залежали від предмета, від суб’єкта, від ситуації висловлювань. Виникали, складалися або підсвідомо, автоматично, без епістемологічного зосередження на них, або, навпаки, формувалися, впорядковувалися, організовувалися усвідомлено, цілеспрямовано, навмисне.

У заключному розділі “Засоби вираження і текстуального втілення літературно-критичного дискурсу” дисертант керується такою логікою: своїм твором певного жанру письменник висловлюється в конкретній соціокультурній ситуації. Дуже часто автор художнього твору висловлюється публічно з його приводу (автокритика). Водночас після публікації тексту твору висловлюються про цей твір читачі і критики (як професійні читачі), залишаючи матеріали-свідчення своєї рецепції, спроб інтерпретації. Отже, письменник шукає і знаходить засоби, коли висловлюється як творець тексту і передає його реципієнтам; а реципієнти в процесі читання сприймають письменникові “засоби” вислову, віднаходять і впізнають його коди, розкодовують їх, реконструюють у власній свідомості “вислів” письменника, самі висловлюючись до інших реципієнтів, добираючи відповідні засоби.

Літературознавцям, котрі тепер розробляють питання дискурсу стосовно своїх завдань, доводиться здійснювати аналогічні операції, які свого часу апробували мовознавці. Тому в підрозділі “Досвід лінгвістів” простежуємо, як мовознавці переходили від логіко-граматичного опису синтаксичних одиниць до вивчення мовленнєвої діяльності і реального розчленування мовно/мовленнєвих потоків і приходили до переконання, що зрозуміти властивості тексту-висловлювання неможливо без металінгвістичного і психолінгвістичного вимірів. При будь-якому розширенні контексту (аж до сукупності знань про світ у цілому) не можна обминути тієї обставини, що при цьому природня мова має абсолютний пріоритет як засіб фіксування і передавання знань. Тому не тільки лінгвіст, а й літературознавець, який займається онтологічним і логіко-когнітивним аспектом “словесності” (літературних і літературно-критичних текстів), не може обійтися без інтроспекції власної мовно-мовленнєвої діяльності, без її концептуального аналізу. Тоді в центрі уваги постає ще один раніше рідко вживаний термін — “концепт”. Усі сучасні міркування про “дискурс”, всі варіанти визначення дискурсу його використовують. У всіх варіантах концептуального аналізу в принципі враховується комунікативний вимір (адресант-адресат), але в одних випадках суб’єкт аналізу демонструє “кроки” переходу від незнання до знання, від здогадки, гіпотези до аргументованого висновку, а в інших — подає “готовий” результат, сформульоване судження-тезу. Це різні способи вираження — презентації знань, їх артикуляції, інші знаково-семіотичні моделі текстуалізації дискурсу, хоча за механізмами формування висловлювання-дискурсу, на доартикуляційному рівні — вони в принципі мають однакову, спільну природу. Тобто, зазнають впливу рецептивних, ментальнісних, концептуальних і риторичних факторів, які й визначають сутність дискурсу.

Рецептивний чинник літературно-критичного дискурсу пов’язаний з безпосереднім читанням тексту художнього твору, конкретизацією сприймання і конституюванням естетичного предмета;

Ментальнісний — з “колективним підсвідомим”, з додосвідним набуванням інформації шляхом спадковості й оволодіння мовленням-мовою (архетипи, говоріння, інтуїтивні осяяння, типи нервової системи, уяви, пам’яті);

Концептуальний чинник пов’язаний з формуванням особистості в соціокультурному середовищі, з освітою, навчанням, з опануванням логіко-когнітивними процедурами (це “вивідне”, логіко-раціональне знання — філософські, естетичні, теоретико-літературні концепти);

Риторичні чинники пов’язані з діалоговістю спілкування, з навіюванням, переконуванням, впливом, яким підпорядковуються процедури текстуалізації висловлювань.

Тому літературно-критичний виступ є дискурсом, навіть якщо він постав у ситуації цілковитої одинокості, надрукований в часописі і ніким не озвучений, бо він є реплікою в нескінченному діалозі про сенс життя на підставі прочитаних творів і духовних зацікавлень. Цю проблему ґрунтовно розробили представники онтологічної герменевтики, в якій важливим, якщо не центральним, є концепт мови як середовища герменевтичного досвіду.

У підрозділі 4.2. “Переклад як компонент літературно-критичного дискурсу” стверджується, що для розуміння дискурсивності читання-перекладання-тлумачення показовими є ті реструктураційні зміщення і перетворення в самому художньому світі роману “Жерміналь”, текст якого набув різних іншомовних версій. Ми докладно зіставили дві українські версії (О.Пашкевича і В.Черняхівської за участю І.Стешенко) і одну російську (Н.Нємчинової) з французьким оригіналом.

На підставі порівняння оригіналу і названих версій доводиться, що перекладачі вдало відтворили художній світ французького прозаїка засобами української та російської мов, давши своїм читачам адекватне уявлення про фабульно-сюжетний, характеро-образний і наративний рівні роману “Жерміналь”. Натомість в ідейно-естетичному пафосі і стильовій виразності кожен з них допустився окремих зміщень щодо французького оригіналу. Зміщення не завжди зумовлені особливостями лексичної, синтаксичної, стилістичної і граматичної систем національних мов, якими презентований читачам фікційно-художній світ Е.Золя. Серед причин спостережених розбіжностей у мовно-мовленнєвому шарі роману “Жерміналь” наголошено дві: а) непослідовність у реалізації прийнятих перекладачами випробуваних принципів художнього перекладу; б) невідповідність деяких з концептів Е.Золя і перекладачів, які (концепти) формували українсько- і російськомовний дискурси.

У художньому світі роману “Жерміналь” у його трьох мовних версіях зустрічаються структурно-функціональні збіги і відповідності, є втрати, маємо вдалі, доцільні компенсації тих чи інших образних компонентів. Переакцентування естетичної формації романного дискурсу спричинене одним з глибинних концептів інтерпретаторів-перекладачів, породженим їхньою ідеологічною призмою. Підсилення перекладачами пластично-оцінних і соціологічно ідеологізованих компонентів художнього світу Золя в аналізованому романі зумовлене і спрощеним уявленням про натуралізм у літературі.

Підрозділ 4.3. “Літературно-критичний дискурс: спроба структуризації і визначення” підсумковий.

Взаємодія таких різноманітних за суттю і походженням факторів, що зумовлюють, визначають розгортання і презентацію-вербалізацію літературно-критичного дискурсу (ЛКД), не може бути стабільною й одноплощинною. Структура такого дискурсу ієрархізована за вертикаллю, хронотопна за горизонталлю, ідеально-матеріалізована за онтологією, семантично-семіотична за способом презентації.

Вертикальний вимір ЛКД охоплює концепти, архетипи, ціннісні орієнтації, дескриптивно-описові компоненти, номінативні (мовно-текстуальні) засоби.

Горизонтальний вимір ЛКД в писемному варіанті охоплює текстовий візуальний простір від початку до кінця, а в усному варіанті — часову тривалість і зміну, чергування висловлювань, які промовляються, артикулюються в даний час говоріння, мовленнєвої діяльності.

Онтологічний вимір ЛКД враховує його зародження в уяві (мовомисленні) критика і процес його матеріалізації засобами письма.

Семіотично-семантичний вимір ЛКД охоплює кодово-інтерпретаційні процедури адресанта й адресата, які спілкуються з приводу літературно-художнього твору чи художньо-мистецького явища (норми, канони, стильові тенденції історико-літературного процесу, напряму).

За названими параметрами (вони не вичерпані) можна простежувати типи ЛКД саме як способи висловлювання про мистецькі явища, зважаючи на контрольно-репресивні, розподільчо-ритуальні форми впливу на дискурсивні практики, прийняті в суспільстві (цензура, добір редакторів, статус ЗМІ, винагорода журналістів і т.д.).

У зв’язку з цим говоримо про реалістично-позитивістський ЛКД, романтичний ЛКД, модерністський ЛКД, постмодерністський ЛКД як відповідні типи дискурсивної практики в сфері літературної критики. Відмінність літературно-критичного дискурсу від літературної рецепції за сучасних умов (читання-сприймання) пов’язана саме з письмом (писанням). На цьому особливу увагу акцентував Р.Барт. Збагнути взаємозв’язок читання та оцінювання літературно-художнього твору (тексту) можна, залишаючись у духовно-ідеальній сфері. Але без матеріалізації наслідків цього процесу він не буде мати відчутного суспільного розголосу, залишиться без значення для історії літературної критики. Щоби зрозуміти взаємозв’язок читання як рецепції і критики як дискурсу, яка постійно долає розриви, зміщення і переміщення в розвитку культури і функціонуванні літературного життя, треба вийти у сферу письма, тобто писання та оприлюднення літературно-критичних текстів, які відповідають закономірностям риторики і поетики, естетичної комунікації.

Літературно-критичний дискурс — мовленнєво-мовна функціонально-смислова єдність, яку спричинюють концепти естетичної цінності, оригінальності художнього світу, властиві певній соціокультурній ситуації.

Серед загальних висновків виділяємо такі:

Для прояснення (експлікації) змісту поняття дискурс ми почергово застосували дедуктивний та індуктивний шляхи аналізу матеріалу, вже напрацьованого в лінгвістиці, в історії літературної критики та в історії літератури. В роботі здобутки, спроби, пропозиції представників названих галузей знання співвідносилися, розглядалися як релевантні явища, вербалізовані в різних системах термінів.

Виходячи зі спостережень над особливостями літературної рецепції в історико-літературних і власне компаративістичних студіях, можна говорити про онтологічну основу та атрибутивні ознаки літературно-критичного дискурсу. Онтологічну основу складають діалогізм національних літератур і різних тенденцій в національно ідентифікованих художніх явищах.