Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Беляневич Вадим Едуардович

УДК 346.93(477)

СПРАВИ ПРО ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ АКТІВ

ДЕРЖАВНИХ ТА ІНШИХ ОРГАНІВ

В ПРАКТИЦІ АРБІТРАЖНИХ СУДІВ УКРАЇНИ

Спеціальність 12.00.04 – Господарське право;

арбітражний процес

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі господарського права

юридичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор юридичних наук,

професор кафедри господарського права

Щербина Валентин Степанович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: Побірченко Ігор Гаврилович,

Академік Академії правових наук України,

доктор юридичних наук, професор,

Голова міжнародного комерційного арбітражного суду

при ТПП України

Притика Дмитро Микитович,

кандидат юридичних наук,

заслужений юрист України,

Голова Вищого арбітражного суду України

Провідна установа: Інститут економіко-правових

досліджень НАН України,

м.Донецьк

Захист відбудеться "28" лютого 2001 року о 10 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 при

Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.253).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “24”січня 2001 року

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради,

кандидат юридичних наук Боднар Тетяна Валеріївна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається специфікою сучасного етапу реформування української економіки, суттю якого є перехід до ринкових відносин, що, зокрема, полягає у відмові від централізовано-розподільчих методів управління народним господарством. При цьому зміни відбуваються як в самому економічному базисі, методах і способах господарювання, цілях учасників господарських відносин, так і у механізмі правового регулювання цих відносин. Йдеться про поступове зменшення індивідуального втручання з боку держави та її органів, органів місцевого самоврядування в діяльність підприємств (як основної ланки народно-господарського комплексу) та інших суб’єктів господарювання, а також про підвищення рівня нормативного правового регулювання господарських відносин.

Здійснення ринкових реформ зумовлює відмову від переважно субординаційного (адміністративно-командного) методу правового регулювання та заміну його переважно координаційним методом.

Ознакою сучасного етапу реформування економіки можна назвати і зміну сутності державного керівництва економікою під впливом структурної перебудови системи управління економікою в результаті проведення адміністративної реформи та ліквідації більшості галузевих органів державного управління, які виконували функції вищестоящих органів підприємств.

Зміна сутності державного керівництва економікою, в свою чергу, тягне за собою якісні зміни у відносинах, що складаються між державними органами, які виступають як суб'єкти державного керівництва, з одного боку, та підприємствами, установами, організаціями – об'єктами цього керівництва, з другого боку. Принципово нові підходи до державного керівництва економічною організацією суспільного життя обумовлюють перетворення в організації державного управління, відповідно змінюються і функції державного управління економікою: вони втрачають суто адміністративний характер, і, трансформуючись, набувають координаційного, забезпечувального і контролюючого характеру.

Сутність та якісні зміни, про які йдеться, спричинили зміни в масиві правових актів, що регулюють відносини між державними органами та підприємствами. У зв’язку з цим підвищується значимість питання законності цих актів, відповідності їх вимогам законодавства. Тому виникає нагальна потреба у вдосконаленні законодавства, що встановлює матеріально-правові підстави і процесуальні засоби захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання у випадку видання державними та іншими органами актів, що не відповідають законодавству.

Важко переоцінити місце і роль юридичних актів у регулюванні суспільних відносин в цілому та економічних процесів зокрема. Через юридичні акти досягається певний ступінь упорядкованості економічних відносин як у зв’язках субординації між управлінськими органами і суб’єктами господарювання, так і у стосунках між автономними суб’єктами господарювання.

Видання підзаконних та індивідуальних актів обумовлюється тим, що юридичний закон як загальне правило поведінки після свого формування і прийняття законодавцем реалізується в юридичній практиці шляхом управлінських рішень з приводу конкретних одиничних випадків і справ, оскільки закон не може охоплювати всю багатоманітність життєвих ситуацій, які підлягають урегулюванню, впорядкуванню правовими приписами.

Вдосконалення юридичних гарантій захисту прав і інтересів суб’єктів господарювання, впровадження відповідних правових механізмів реалізації цих гарантій неодмінно пов’язане з необхідністю підвищення нормативності регулювання економічних відносин. Така необхідність викликана також і створенням та діяльністю державних органів, яких за радянських часів взагалі не існувало, таких, як, наприклад, антимонопольні органи, органи приватизації, органи державної податкової служби, органи регулювання фондового ринку, тощо. Не ставиться під сумнів те, що ці та інші органи держави мають можливість в силу своєї компетенції суттєво впливати на діяльність господарюючих суб’єктів, в тому числі і шляхом видання актів нормативного та індивідуального регулювання. З цього також випливає, що дедалі актуальнішим стає питання не тільки дотримання законності актів, що видаються цими органами, а, перш за все, вдосконалення правового регулювання захисту прав та інтересів підприємств, як основної ланки економіки, та інших суб’єктів господарювання у випадку видання державними та іншими органами актів, що не відповідають чинному законодавству та порушують права і законні інтереси цих підприємств.

Незважаючи на постійний розвиток та зміни законодавства і велику поширеність справ про визнання недійсними актів в арбітражній судовій практиці, питання матеріально-правових та процесуальних проблем захисту прав та інтересів господарюючих суб’єктів у їх відносинах з органами держави в науковій літературі останніх років не висвітлювалися, комплексних досліджень не проводилося, хоча не викликає сумніву актуальність та необхідність таких досліджень як в науковому плані, так і з точки зору практики правозастосування. Незважаючи на велику кількість справ про визнання недійсними актів, що розглянуті арбітражними судами за останні роки, комплексне узагальнююче роз’яснення Вищого арбітражного суду України про практику розгляду арбітражними судами цих справ з’явилося лише на початку двотисячного року, а роз’яснення, які видавалися до цього часу, мали фрагментарний характер і стосувалися окремих категорій справ.

Ступінь наукової розробленості теми. Проблеми, що розглядаються в дисертації, не були предметом комплексного та детального дослідження юридичної науки як в Україні, так і в колишньому СРСР, хоча окремі питання захисту прав та інтересів підприємств, правовідносин, суб’єктивних прав, законних інтересів, встановлення юридичних фактів, проблеми законності актів управління, що видаються державними органами, розгляду справ в арбітражному процесі розглядалися в працях С.Н.Абрамова, Т.Є.Абової, С.С.Алексєєва, В.К.Андрєєва, А.С.Васильєва, Р.Ф.Васильєва, В.Н.Гапеєва, Ю.І.Гревцова, В.П.Грибанова, Р.Є.Гукасяна, П.Ф.Єлісейкіна, В.П.Єфімочкіна, А.А.Жданова, В.М.Жуйкова, І.М.Зайцева, З.М.Заменгоф, О.С.Іоффе, В.Б.Ісакова, К.С.Іскакової, Р.Ф.Каллістратової, С.Ф.Кечекьяна, Н.І.Клейн, Є.А.Крашенинникова, Г.К.Крючкова, Б.М.Лазарєва, С.Н.Ландкофа, В.В.Лаптєва, В.К.Мамутова, В.І.Новосьолова, І.Г.Побірченка, З.І.Попової, Д.М.Притики, Г.В.Пронської, Б.І. Пугинського, В.Ф.Сіренка, І.В.Спасибо-Фатєєвої, Р.О.Халфіної, Д.М.Чечота, Н.А.Шайкенова, М.Й.Штефана, В.С.Щербини, В.В.Яркова та інш.

Зазначені проблеми досліджувалися вченими-юристами здебільшого в період панування адміністративно-розподільчих засобів правового регулювання господарської діяльності. Арбітражний порядок визнання недійсними актів державних органів був законодавчо встановлений наприкінці 80-х років. З того часу справи про визнання недійсними актів державних та інших органів стали однією з поширених категорій справ. Тому матеріально-правові проблеми недійсності актів та процесуальні особливості розгляду арбітражними судами цих справ потребують грунтовного дослідження та теоретичного осмислення. Ці питання стають дедалі актуальнішими в умовах ринкової економіки та проведення адміністративної реформи.

Головна мета і завдання дослідження полягають у правовому аналізі розвитку законодавства, яке регулює розгляд арбітражними судами справ про визнання недійсними актів державних та інших органів, з’ясування процесуальних особливостей розгляду цих справ і розроблення на цій основі пропозицій щодо вдосконалення арбітражного процесуального законодавства.

В цьому дослідженні ставиться мета комплексного аналізу норм законодавства, існуючих правових засобів захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання у випадках видання державними та іншими органами актів, що не відповідають законодавству, процесуальних особливостей арбітражного провадження у справах про визнання недійсними таких актів, а також особливостей окремих категорій справ залежно від суб’єктного складу справи (органу, який видав оспорюваний акт).

Об’єктом дослідження є процесуальний порядок розгляду арбітражними судами справ про визнання недійсними актів державних та інших органів.

Предметом дослідження є відносини, що виникають між суб’єктами господарської діяльності і державними та іншими органами у випадку видання останніми актів, які не відповідають законодавству, порушують права та охоронювані законом інтереси суб’єктів господарювання.

Методологічну основу дослідження складають сучасні методи пізнання, які використовуються суспільними науками, зокрема, методи системного аналізу, історичний, порівняльний.

Теоретичною основою дисертації стали праці вітчизняних вчених з проблем, що стосуються теми дослідження. При дослідженні поставленої проблеми дисертант спирається на поняття і категорії, розроблені наукою загальної теорії права: механізму правового регулювання, правовідносин, суб’єктивного права і інтересу, правосуб’єктності, юридичного факту. В роботі використовуються досягнення галузевих правових наук, зокрема, господарського, цивільного й адміністративного права, цивільного процесуального і арбітражного процесуального права. При висвітленні деяких питань дисертант звертається до наукових праць російських дореволюційних правознавців.

Нормативною базою дисертації є чинне господарське, адміністративне та арбітражне процесуальне законодавство. Емпіричною базою дисертації стали узагальнення арбітражної судової практики, матеріали конкретних судових справ, а також досвід дисертанта, набутий за час практичної діяльності з надання правової допомоги суб’єктам господарювання щодо представництва і захисту їх інтересів під час розгляду справ в арбітражних судах України.

Наукова новизна одержаних результатів. В дисертації вперше зроблено висновок про те, що справи про визнання недійсними актів державних та інших органів, які підвідомчі арбітражним судам, не відносяться до справ позовного провадження, а повинні розглядатися в порядку окремого провадження за процедурою встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Новизна дослідження полягає в наступних основних положеннях:

- акт державного чи іншого органу як юридичний факт, в більшості випадків, не може порушувати суб’єктивне право. У випадку видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає вимогам законодавства, має місце порушення інтересу суб’єкта. Виняток можуть становити “компетенційні” права, тобто такі, що виникають в суб`єкта внаслідок юридичного факту його створення (заснування);

- класифікація недійсних актів за ознакою їх нормативності та поділ недійсних актів на абсолютно недійсні і відносно недійсні;

- в справах про визнання недійсними актів державних та інших органів відсутні ознаки спору про право;

- арбітражному суду підвідомчі справи про визнання недійсними лише тих актів державних та інших органів, які впливають на господарські правовідносини;

- закріплені в чинному законодавстві процесуальні особливості розгляду арбітражними судами справ про визнання недійсними актів державних та інших органів обумовлені тим, що ці справи не є справами у спорах про право;

- неможливість застосування у справах про визнання недійсними актів державних та інших органів принципу арбітрування, а також норм та правових інститутів позовного провадження, зокрема, мирової угоди, зміни предмета позову, відмови позивача від позову, визнання позову;

- нормативний акт державного чи іншого органу може бути визнаний арбітражним судом недійсним лише у випадку, коли він порушує конкретний, а не абстрактний інтерес заявника.

Практичне значення дослідження полягає у тому, що висновок дисертанта про те, що справи про визнання недійсними актів державних та інших органів не є справами у спорах про право, і повинні розглядатися не в порядку позовного провадження, а в порядку окремого провадження, визначає напрями подальшого вдосконалення норм арбітражного процесуального законодавства, що регулюють розгляд цієї категорії справ. Окремі положення дисертації можуть бути використані як практичні рекомендації при судовому розгляді справ цієї категорії з метою правильного застосування процесуальних засобів, для узагальнень арбітражної судової практики.

Окремі положення дисертації мають дискусійний характер і можуть слугувати основою подальшого наукового дослідження проблем судового захисту прав та інтересів суб’єктів господарювання та арбітражного судочинства у справах про визнання недійсними актів державних та інших органів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри господарського права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-практичному семінарі з питань приватизації (юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, березень 2000 року), науково-практичному семінарі аспірантів юридичного факультету (20 вересня 2000 року).

Структура дисертації та її послідовність обумовлені об’єктом дослідження та логікою викладення матеріалу. Дисертація складається з вступу, 3 розділів, 10 параграфів, висновків та пропозицій, списку використаних джерел. Обсяг дисертації становить 216 сторінок, з яких 31 сторінку займає список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробленості; визначаються головна мета, завдання, об’єкт, предмет дослідження, його методологічна основа; розкриваються наукова новизна одержаних результатів та їх практичне значення; формулюються основні положення дисертації.

У першому розділі “Матеріально-правові підстави визнання актів недійсними”, який включає три параграфи, досліджується розвиток законодавства радянських часів та українського законодавства про визнання недійсними актів державних та інших органів (далі – актів), визначається поняття актів та з’ясовується їх місце в механізмі правового регулювання суспільних відносин, правові підстави недійсності актів.

У першому параграфі “Розвиток законодавства про визнання недійсними актів державних та інших органів” проводиться історико-правовий аналіз матеріального і процесуального законодавства, яке регулює захист суб’єктів господарювання шляхом подання заяв про визнання недійсними актів. Історичне дослідження законодавства, що регулювало питання захисту суб’єктів господарювання від неправомірних актів державних органів, дає підстави стверджувати, що воно, поступово розвиваючись, пройшло два етапи: а) етап регулювання на рівні підзаконних актів (до 1987 року); б) етап регулювання на рівні законодавчих актів. За критерієм надання арбітражу права щодо визнання актів недійсними також можна виділити два етапи: а) на першому етапі арбітражу не було надано право визнавати недійсними акти, він лише відмовляв в задоволенні вимог позивача, які грунтувалися на незаконному акті; б) на другому етапі арбітраж (а потім арбітражний суд) був наділений правом визнавати акти недійсними.

У другому параграфі “Акти державних та інших органів і їх місце в механізмі правового регулювання” досліджується матеріально-правовий аспект проблеми захисту господарюючих суб’єктів шляхом визнання недійсними актів державних та інших органів, який, на думку дисертанта, полягає у дослідженні і з’ясуванні змісту застосовуваних правових категорій, таких як суб’єктивне право та охоронюваний законом інтерес суб’єкта господарювання, визначенні поняття правосуб’єктності та компетенції органу держави, актів, що видаються державними органами, а також з’ясуванні правової природи актів та їх місця в механізмі правового регулювання.

Правове регулювання здійснюється через механізм правового регулювання, тобто систему правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний вплив на суспільні відносини. В іншому аспекті, з точки зору мети правового регулювання (тобто забезпечення безперешкодного руху інтересів суб’єктів до відповідних цінностей), механізм правового регулювання розглядається як система послідовно організованих правових засобів, що застосовуються з метою подолання перешкод на шляху задоволення інтересів суб’єктів права. Таке визначення кореспондує з поняттям цілей права. Відправним елементом механізму правового регулювання виступають норми права, що містять загальну програму поведінки суб’єктів, розраховану на невизначене коло осіб і невизначену кількість випадків реалізації. Наступним елементом механізму правового регулювання виступають правовідносини - конкретна модель поведінки для конкретних суб’єктів, програма дій в певній життєвій ситуації. Юридичні факти забезпечують перехід від загальної моделі прав і обов’язків до конкретної. В цьому вбачається головна функція і головне завдання юридичних фактів в механізмі правового регулювання.

Стадія конкретизації прав і обов’язків у правовідносинах окремих суб’єктів є ключовою в контексті даного дослідження тому, що акт державного чи іншого органу розглядається як юридичний факт, який породжує, змінює або припиняє правовідносини. Саме в цій стадії здебільшого можливе виникнення конфлікту (який може в подальшому перерости в спір) між підприємством, яке маючи на меті реалізацію законного інтересу, прагне стати носієм суб’єктивного права, з одного боку, та державним органом, як носієм юридичного обов’язку – з іншого. У випадку ж видання державним органом незаконного акта унеможливлюється досягнення мети реалізації законного інтересу – набуття суб’єктивного права у відповідності з нормою права.

У третьому параграфі “Правові підстави недійсності актів” висвітлюються питання співвідношення суб’єктивного права та інтересу особи, відокремлення інтересу від суб’єктивного права, оскільки здійснення правового регулювання ставить перед державою не тільки проблему вирішення правових спорів, а й проблему забезпечення інтересів громадян і організацій, враховуючи, що потреба в забезпеченні юридичного інтересу, яка полягає в констатації певного юридичного факту (або його відсутності), існує в будь-якій державі. Тому поряд із порушеним суб’єктивним правом в порядку арбітражного судочинства може захищатися охоронюваний законом інтерес особи.

В роботі приділено увагу висвітленню проблем охоронюваного законом інтересу оскільки, на думку автора, державні та інші органи виданням актів, що не відповідають законодавству, порушують, в більшості випадків не суб’єктивні права осіб, а саме їх охоронювані законом інтереси. Виняток можуть становити “компетенційні” права, тобто такі, що виникають в суб`єкта внаслідок юридичного факту його створення (заснування). Цей висновок слідує з тієї посилки, що в механізмі правового регулювання юридичний факт (яким є акт державного чи іншого органу) знаходиться за межами правовідносин, а суб’єктивне право є складовою частиною змісту правовідносин, його внутрішнім елементом. Отже в момент видання акта державного чи іншого органу (момент виникнення юридичного факту) суб’єктивного права, на яке він впливає, ще не існує. Воно виникне в майбутньому разом з виникненням правовідносин як наслідок цього акта. Акт державного чи іншого органу як юридичний факт може змінювати або припиняти правовідносини. Однак і в цих випадках він зачіпає не суб’єктивне право, а інтерес суб’єкта, оскільки змінюючи або припиняючи певні правовідносини, він породжує інші, тобто знаходиться поза межами правовідносин. У випадку зміни або припинення правовідносин інтерес особи полягає у збереженні правовідносин в їх існуючому стані, а захищаючи в цьому випадку інтерес від порушення (незаконного акта) суб’єкт прагне зберегти в існуючому стані ці правовідносини.

Виходячи з такої позиції, важливим є питання про співвідношення суб’єктивного права та інтересу особи, і в дискусії з цього питання автор приєднується до вчених, які дотримуються погляду, що інтерес не є елементом суб’єктивного права, проте відіграє важливу роль, створюючи передумову набуття та реалізації суб’єктивного права та будучи ціллю реалізації права.

Весь масив актів управління можна поділити на два типи: нормативні і ненормативні (індивідуальні). Нормативні акти управління створюють лише правові передумови (підстави) управлінських правовідносин, а ненормативні (індивідуальні) - виконують роль юридичного факту, який трансформує загальні нормативні приписи в зміст конкретних правовідносин.

Під індивідуальним актом розуміється вольова владна дія, яка здійснюється органом державного управління (посадовою особою) згідно з законом по реалізації норм права у зв’язку з конкретною справою, що виникає в процесі функціонування цього органу, і яка викликає виникнення, зміну або припинення конкретних правовідносин. Індивідуальний акт носить також правозастосовчий характер, який має регулююче значення і виражається в тому, що на підставі і в межах правил, що містяться в правових нормах, регламентує ті чи інші управлінські відносини. На відміну від нормативного акта, який регулює абстрактні відносини, правозастосовчий акт регулює казуальні відносини. Юридичні властивості індивідуальних актів управління визначаються їх зв’язком з нормою права, оскільки ці акти видаються на підставі та з метою реалізації правових норм через державно-владні приписи суб’єктів управління.

В контексті досліджуваної проблеми важливе значення мають вимоги, яким повинні відповідати акти управління, дотримання яких є умовою їх правомірності і дійсності. Визначальним в цьому смислі є підзаконний характер актів управління. Виходячи з такої посилки, вважаємо, що недійсним повинен визнаватися акт, який: а) виданий неуповноваженим органом або виданий органом з перевищенням компетенції; б) не відповідає законам; в) виданий і підписаний з порушенням форми і порядку, визначених законом.

Під перевищенням компетенції розуміється відсутність в органу повноваження (права чи обов’язку) вчиняти певні юридичні дії (в тому числі видавати акти) щодо реалізації конкретної управлінської функції.

Найбільш поширеним видом порушення при виданні актів вбачається перевищення органами управління компетенції. Такі порушення можуть виражатися у недотриманні віднесених до їх відання кола питань, території діяльності, строків, протягом яких акти повинні бути видані. Видання акта неуповноваженим органом з перевищенням його компетенції може бути з’ясоване співставленням його повноважень (прав і обов’язків), закріплених в законодавстві, із змістом тих приписів, які містяться в акті. Перевищенням компетенції в тому числі буде вважатися вторгнення органа в компетенцію інших органів, вищестоящих або підлеглих.

Під невідповідністю індивідуального акта законам розуміється такий зміст припису, викладеного в акті, з якого вбачається, що конкретні правовідносини врегульовуються іншим чином, ніж це викладено у відповідному законі або підзаконному нормативному акті. Законність відомчих нормативних актів передбачає їх несуперечність за змістом і по формі вимогам актів більшої юридичної сили.

Порушення порядку видання акта може полягати, наприклад, у випадку видання акта одноособово, тоді як законодавством встановлений колегіальний порядок розгляду чи прийняття такого акта. Проте Вищий арбітражний суд України вважає, що недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акта. В п.2 роз’яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. №02-5/35 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” зазначається, що у випадках, коли акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством. На думку дисертанта, така позиція не може бути підтримана, оскільки призводить до застосування оціночних понять, таких як “окремі порушення встановленої процедури”, а отже не буде сприяти встановленню єдності арбітражної судової практики.

У другому розділі “Процесуальні засади визнання недійсними актів державних та інших органів” з’ясовується зміст таких грунтовних правових категорій, як спір, спір про право, позов, позовне і непозовне провадження, та з урахуванням особливостей акта як юридичного факту визначаються процесуальні засади провадження у справах про визнання актів недійсними і особливості, притаманні такому провадженню.

Перший параграф “Правова природа справ про визнання недійсними актів” присвячений розгляду поняття та ознак спору про право. На думку дисертанта, під ознаки спору про право не підпадають справи про визнання недійсними актів державних та інших органів:

по-перше, такі справи слід вважати не конфліктом прав і обов’язків, а конфліктом інтересів, оскільки акт, як юридичний факт передує правовідносинам і може порушувати не право, а інтерес (як зазначалося вище, може мати місце порушення “компентенційних” прав, проте в таких випадках не ставиться під сумнів наявність цього права.);

по-друге, такий конфлікт не може бути ліквідований спільними зусиллями його учасників, оскільки його ліквідація можлива лише шляхом скасування акта (що, однак, не усуває його юридичних наслідків), а орган, який видав акт, не вправі визнати його недійсним;

по-трете, неможливо стверджувати про рівність правосуб’єктності учасників конфлікту, оскільки, суб’єкт господарювання прямо чи опосередковано знаходиться під впливом державного органу.

З цього можна зробити висновок про те, що розгляд справ про визнання недійсними актів не вміщується в традиційне поняття спору про право. Виходячи з цього доведеться або розширювати традиційне поняття спору про право, або погодитися з тим, що справи про визнання актів недійсними повинні розглядатися в особливому процесуальному порядку, іншому, ніж позовне провадження. Розгляд справ про визнання недійсними актів не суміщується з поняттям і змістом права на позов, як можливості реалізації матеріально-правової вимоги в позовній формі. Виходячи з цього визначення, акцентуючи увагу на тому, що в позовній формі може реалізовуватися саме матеріально-правова вимога, вимога про реалізацію суб’єктивного матеріального права, можна ще раз підтвердити висновок про те, що справи про визнання недійсними актів не повинні розглядатися і вирішуватися у процесуальній формі позовного провадження як спір про право.

У другому параграфі “Справи про визнання недійсними актів - справи окремого провадження” розглядається правова природа окремого провадження, виходячи з того, що існують інтереси, пов’язані з встановленням таких фактів і обставин, існування яких не вважається очевидним, а тому вимагає осяжного аналізу доказів. В такому випадку використовується судова форма, і відповідні юридичні факти встановлюються судом в порядку окремого провадження. В справах окремого провадження суд розглядає заяву про встановлення певних обставин чи певного юридичного стану осіб, якщо з наявністю чи відсутністю таких обставин закон пов’язує виникнення, зміну чи припинення особистих чи майнових прав. Основною ознакою і характерною рисою таких справ є відсутність спору про право. Таким чином, окреме провадження слід визначити як особливий порядок розгляду віднесених до відання суду категорій справ, в яких суд шляхом встановлення наявності (або відсутності) юридичних фактів захищає охоронювані законом інтереси громадян або юридичних осіб. Співставлення особливостей позовного та окремого провадження, а також відсутність суттєвих ознак позовного провадження в справах про визнання недійсними актів дає підстави для висновку, що справи про визнання недійсними актів повинні розглядатися процесуальним порядком окремого провадження.

У третьому параграфі “Процесуальні особливості розгляду арбітражними судами справ про визнання недійсними актів” дисертант досліджує особливості розгляду справ про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств, установ, організацій, та норми АПК, які визначають ці особливості. В деяких розділах, зокрема, щодо доарбітражного врегулювання, підвідомчості, ці особливості прямо передбачені нормою закону. До таких особливостей слід віднести: а) відсутність вимоги доарбітражного врегулювання; б) заборону передачі справи до третейського суду; в) віднесення до підвідомчості арбітражних судів лише справ про визнання недійсними актів, які породжують, змінюють або припиняють не усі, а тільки господарські правовідносини; г) розподіл справ за підсудністю залежно від правового положення органу, який видав акт; ґ) обмеження використання експертного висновку в якості доказу; д) обмеженість застосування процесуального інституту забезпечення позову; є) неможливість застосування принципу арбітрування; е) неможливість використання прав сторін щодо вчинення деяких процесуальних дій: зокрема, позивачем не може бути змінено предмет позову, збільшено або зменшено розмір позовних вимог; ж) визнання позову відповідачем не впливає на розгляд справи по суті; з) відсутність стадії виконання рішення.

Розглянуті особливості арбітражного судового розгляду справ цієї категорії дають підстави стверджувати, що норми, які регулюють розгляд таких справ, необхідно виділити в окремий інститут арбітражного процесуального права, зосередивши їх в спеціальному розділі АПК, який можна було б назвати “Провадження у справах про визнання недійсними актів”. На нашу думку, внесення змін в АПК у 1997 році виявляє тенденцію поступового виділення в рамках існуючих норм арбітражного процесуального законодавства з норм і інститутів позовного провадження норм інших видів провадження, які не можна віднести до інститутів позовного провадження.

Таким чином, на нашу думку, в Арбітражному процесуальному кодексі доцільно було б поряд з провадженням у господарських спорах виділити в окремі інститути такі види провадження, як:

провадження у справах про банкрутство;

провадження у справах про визнання недійсними актів державних та інших органів, підприємств, установ, організацій.

У третьому розділі “Особливості розгляду окремих категорій справ про визнання недійсними актів державних та інших органів” аналізується арбітражна судова практика розгляду окремих категорій справ про визнання недійсними актів, що становлять найбільший інтерес в силу їх поширеності в практиці арбітражних судів.

Перший параграф “Визнання недійсними нормативних актів” присвячений особливостям розгляду справ про визнання недійсними нормативних актів, характеризуються, перш за все, тим, що такі акти не породжують, змінюють або припиняють правовідносини, а встановлюють, змінюють або скасовують норму права. Розгляд справ про визнання недійсними нормативних актів віднесено до компетенції арбітражних судів Законом України від 13 травня 1997 р. “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України”, тому такі справи є новим явищем в практиці арбітражних судів. В цьому дослідженні зроблено спробу вперше в науковій літературі піддати аналізу особливості таких справ, вирішити практичні процесуальні проблеми, що виникають в практиці правозастосування.

Уявляється, що можна вважати інтерес конкретної особи порушеним, якщо виданий державним чи іншим органом нормативний акт, що не відповідає законодавству: а) опосередковується ненормативним актом, який як юридичний факт буде породжувати, змінювати або припиняти правовідносини конкретних суб’єктів (тут проявляється зв’язок між нормою права, юридичним фактом і правовідносинами); б) перешкоджає суб’єкту в реалізації інтересу через норму права, яка міститься в нормативному акті більшої юридичної сили.

У другому параграфі “Визнання недійсними індивідуальних актів державних органів” піддається аналізу практика розгляду арбітражними судами індивідуальних актів органів приватизації, податкових, антимонопольних органів, органів державного регулювання фондового ринку, на підставі дослідження компетенції цих органів виявляються особливості розгляду цих справ.

У третьому параграфі “Визнання недійсними актів органів місцевого самоврядування” приділено увагу особливостям розгляду справ про визнання недійсними актів, які видаються цими органами. Органи місцевого самоврядування не є державними органами. З цього випливає, що обов’язкова сила актів цих органів обмежується в просторі, такі акти обов’язкові для виконання в межах територіальної громади, яку представляє орган місцевого самоврядування.

У четвертому параграфі “Визнання недійсними актів підприємств, установ, організацій” розглядаються особливості справ про визнання недійсними актів органів господарських товариств, як найбільш поширеної категорії справ. Незважаючи на те, що в Законі України “Про господарські товариства” відсутні підстави визнання недійсними рішень органів управління господарського товариства, стаття 5 АПК містить таку підставу, як невідповідність законодавству актів підприємств та організацій, які порушують права та охоронювані законом інтереси. Хоча ця підстава міститься в процесуальному законі, вона має матеріально-правовий характер. Особливістю цих справ є обмеженість дії актів за колом осіб, тобто такі акти мають обов’язкову силу лише для учасників (акціонерів) господарського товариства.

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження сформульовані основні теоретичні висновки теми дисертаційного дослідження, які полягають в наступному:

Ненормативні акти - юридичні факти, які спрямовані на виникнення, зміну або припинення правовідносин у відносинах імперативного характеру, побудованих на засадах влади і підпорядкування (адміністративні, фінансові, податкові, тощо). Саме вони здебільшого опосередковують відносини між господарюючими суб’єктами, з одного боку, та державними та іншими органами, з другого боку. Ненормативний акт як юридичний факт - це індивідуальний акт, тобто акт, спрямований не на встановлення норми права в рамках і на основі закону, а на встановлення (зміну, припинення) правовідносин.

Державні та інші органи, виданням актів, що не відповідають законодавству, порушують, в більшості випадків, не суб’єктивні права осіб, а їх охоронювані законом інтереси. Оскільки в механізмі правового регулювання юридичний факт (яким є акт державного чи іншого органу) знаходиться за межами правовідносин, а суб’єктивне право є складовою частиною змісту правовідносин, його внутрішнім елементом, в момент видання акта державного чи іншого органу (момент виникнення юридичного факту) суб’єктивного права, на яке він впливає, ще не існує. Воно виникне в майбутньому разом з виникненням правовідносин як наслідок цього акта.

Акт державного чи іншого органу як юридичний факт може змінювати або припиняти правовідносини. Однак і в цих випадках він зачіпає не суб’єктивне право, а інтерес суб’єкта, оскільки змінюючи або припиняючи певні правовідносини, він породжує інші, тобто знаходиться поза межами правовідносин. У випадку зміни або припинення правовідносин, інтерес особи полягає у збереженні правовідносин в їх існуючому стані, а захищаючи в цьому випадку інтерес від порушення (незаконного акта) суб’єкт прагне зберегти в існуючому стані ці правовідносини.

Розгляд справ про визнання недійсними актів не вміщується в традиційне поняття спору про право, оскільки: а) такі справи слід вважати не конфліктом прав і обов’язків, а конфліктом інтересів, виходячи з того, що акт, як юридичний факт, передує правовідносинам і може порушувати, в більшості випадків, не право, а інтерес; б) такий конфлікт не може бути ліквідований спільними зусиллями його учасників, враховуючи, що його ліквідація можлива лише шляхом скасування акта (що, однак, не усуває його юридичних наслідків), а орган, який видав акт, не вправі визнати його недійсним; в) неможливо стверджувати про рівність правосуб’єктності учасників конфлікту, оскільки, суб’єкт господарювання прямо чи опосередковано знаходиться під впливом державного органу.

Виходячи з поняття акта (ненормативного) як юридичного факту, який встановлює, змінює або припиняє правовідносини, можна стверджувати, що сутністю позову про визнання недійсним акта є визнання наявності чи відсутності юридичного факту. Вирішення питання про недійсність акта (тобто відсутність юридичного факту) призводить до можливості твердження про наявність чи незмінність конкретних правовідносин (якщо акт спрямований на припинення або зміну правовідносин) або відсутність правовідносин (якщо акт породжує правовідносини) між сторонами.

Співставлення особливостей позовного та окремого провадження, а також відсутність суттєвих ознак позовного провадження в справах про визнання недійсними актів дає підстави для висновку про те, що справи про визнання недійсними актів повинні розглядатися процесуальним порядком окремого провадження.

Арбітражний процесуальний кодекс України не містить особливого порядку розгляду справ про визнання актів недійсними як окремого інституту, хоча в деяких нормах встановлені особливості розгляду цієї категорії справ, про що буде детально викладено нижче. Наявність в законі цих особливостей дає підстави стверджувати, що з огляду на відсутність спору про право та наявність ієрархічних відносин сторін, існує суперечність між законодавчо встановленим порядком розгляду справ про визнання актів недійсними і матеріально-правовими та процесуальними відносинами, які складаються внаслідок видання незаконних актів та під час судового розгляду цих справ.

В рамках існуючих норм арбітражного процесуального законодавства започаткована тенденція виділення з норм і інститутів позовного провадження норм інших видів провадження, які не можна віднести до інститутів позовного провадження.

Розглянуті особливості розгляду справ про визнання недійсними актів дають підстави стверджувати, що норми, які регулюють розгляд таких справ є окремим правовим інститутом, а тому їх необхідно зосередити в спеціальному розділі АПК, який можна було б назвати “Провадження у справах про визнання недійсними актів”. З цією метою автором запропоновано внести ряд змін до чинних законодавчих актів у галузі арбітражного процесу.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

Основні положення дисертації опубліковані в 4 статтях у наукових фахових виданнях:

1.Беляневич В.Е. Деякі процесуальні особливості розгляду арбітражними судами справ про визнання недійсними актів // Вісник Вищого арбітражного суду України .- 2000.- №2. – С.46-53.

2.Беляневич В.Е. Визнання недійсними актів органів приватизації // Вісник Вищого арбітражного суду України .- 2000.- №3. – С.157-161.

3.Беляневич В.Е. Деякі особливості розгляду арбітражними судами справ про визнання недійсними актів податкових органів // Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- №4.- С.36-39.

4.Беляневич В.Е. Проблеми забезпечення позову у справах про визнання недійсними актів податкових органів (за матеріалами арбітражної судової практики) // Предпринимательство, хозяйство и право.- 2000.- №6.- С.21-23.

АНОТАЦІЇ

Беляневич В.Е. Справи про визнання недійсними актів державних та інших органів в практиці арбітражних судів України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальність 12.00.04 – Господарське право; арбітражний процес. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ – 2000.

Дисертація містить комплексний аналіз норм законодавства, існуючих правових засобів захисту прав і законних інтересів суб’єктів господарювання у випадках видання державними та іншими органами актів, що не відповідають законодавству, процесуальних особливостей арбітражного провадження у справах про визнання недійсними таких актів, а також особливостей окремих категорій справ залежно від суб’єктного складу справи (органу, який видав оспорюваний акт). В дисертації вперше зроблено висновок про те, що справи про визнання недійсними актів державних та інших органів, які підвідомчі арбітражним судам, не відносяться до справ позовного провадження, а повинні розглядатися в порядку окремого провадження по процедурі встановлення фактів, що мають юридичне значення. Цей висновок визначає напрями подальшого вдосконалення норм арбітражного процесуального законодавства, що регулюють розгляд цієї категорії справ. Результатом дослідження стали пропозиції щодо внесення змін в Закон України “Про арбітражний суд” та Арбітражний процесуальний кодекс України.

Ключові слова: суб’єктивне право, охоронюваний законом інтерес, юридичний факт, нормативний акт, індивідуальний акт, недійсність акту, абсолютно недійсний акт, відносно недійсний акт, спір про право, окреме провадження.

Беляневич В.Э. Дела о признании недействительными актов государственных и иных органов в практике арбитражных судов Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.04 – Хозяйственное право; арбитражный процесс. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев – 2000.

Диссертация содержит комплексный анализ норм законодательства, существующих правовых средств защиты прав и законных интересов субъектов хозяйствования в случаях издания государственными и иными органами актов, не соответствующих законодательству, процессуальных особенностей арбитражного производства по делам о признании недействительными