ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Богуславська Валентина Григорівна

УДК 94(477) “1917/1920” .85

НАРОДНА ОСВІТА УКРАЇНИ В ДОБУ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 рр.

07.00.01. – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Донецьк – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор Лях Роман
Данилович, завідувач кафедри історії України
Донецького національного університету

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор Даниленко
Віктор Михайлович, завідувач відділу історії

культури Інституту історії України НАН України;

– доктор історичних наук, професор Тригуб Петро Микитович, завідувач кафедри філософії та історії Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Провідна установа – Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться 18.01.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.11.051.02 для захисту дисертацій в Донецькому національному університеті (83055, Донецьк, вул. Університетська, 24, другий навчальний корпус, ауд. 32).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького університету (83055, Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “__17__” грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Важко назвати сьогодні період в історії України, який був би ближчим до сучасності з наукової і політичної точок зору, ніж період національно-демократичної революції. Багато того, що відбувається нині в незалежній Україні, так чи інакше нагадує ті буремні й дорогі серцю українця часи – й відчайдушна боротьба різних політичних сил, і становлення народної влади, і мрійність нової політичної еліти, і намагання все вирішити враз. 1917-1920 рр. можуть допомогти нам якомога краще, з урахуванням методологічних вимог історичної науки, вивчити те життя і в новому часі, на новому рівні і з новою силою, продовжити все цінне, тоді почате, здійснити те, про що тоді мріялося, повернути з небуття все вагоме, і не повторити великих і малих помилок.

Ось такий перший, загальноісторичний аспект актуальності цього дисертаційного дослідження.

Другий аспект має прагматично-політичне спрямування. За десять років незалежності України Верховною Радою і урядом держави розроблено багато визначальних документів щодо перспектив духовного розвитку в освітній політиці (Закон “Про освіту” від 23 березня 1996 р., Закон “Про загальну середню освіту” від 15 травня 1999 р., рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування української мови у навчальних закладах України тощо), які і орієнтують загальноосвітню школу на забезпечення всебічного і гармонійного розвитку особистості, її навчання і виховання на загальнолюдських цінностях, принципах науковості, засадах гуманізму, демократії. Зокрема, однією з основних функцій освітньої системи в Україні є зміцнення позицій державної мови. І тут, безумовно, добру допомогу може надати історичний досвід доби національно-демократичної революції. З оглядом на минуле можна довести, що нині накреслене духовне відродження українського народу є органічним продовженням національних традицій. І все це – і традиції, і новаторство – сьогодні об’єднується поняттям – українська національна ідея. Отже, науковий інтерес до проблеми народної освіти в Україні 1917-1920 рр. зумовлений бажанням адекватно відтворити той історичний період українського життя для справедливої оцінки й вироблення перспектив подальшого розвитку духовної культури сьогодні.

Історико-теоретичним змістом наповнений третій аспект актуальності теми дослідження. Національно-демократична революція 1917-1920 рр. в Україні – це дуже багатогранне явище, це епохальна подія в історії українського народу. І цей час, природно, ось вже більш 80 років знаходиться в центрі уваги істориків. Написано багато книжок, статей, дисертацій, проведено сотні наукових конференцій з цього приводу. Але в темі ще є білі плями, а в її розкритті – не завжди аргументовані або взагалі сумнівні трактовки і висновки. Сьогодні в нових політичних і наукових умовах, які визначаються для дослідників насамперед демократією, свободою від ідеологічної заангажованості, відкривається можливість по-новому поглянути на спробу українців на початку ХХ сторіччя відновити свою державу, заявити про себе як про націю політичну, самодостатню, щоб по-своєму організувати своє життя. Вивчення діяльності Центральної ради, Гетьманату, Директорії УНР в галузі духовного відродження, зокрема, в освітянській сфері, сприятиме пізнанню в цілому всього історичного явища – національно-демократичної революції.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках наукової проблеми “Культура українського народу як чинник національно-державного розвитку (ХХ ст.)”, що розробляється у відділі історії культури українського народу Інституту історії України НАН України.

Об’єкт дослідження – освіта в Україні зазначеного часу.

Предметом дисертаційного дослідження визначена діяльність Центральної ради, гетьманського уряду П. Скоропадського, Директорії УНР, частково радянської України, освітянських установ, громадських організацій, спрямована на становлення народної освіти в Україні в 1917-1920 рр.

Особлива увага приділяється вирішенню місця освіти в духовному відродженні українського народу, розробці концептуальних основ народної освіти, їх змісту, зусиллям урядів, місцевої влади, освітніх установ, громадськості, спрямованим на вирішення проблем становлення мережі освітніх закладів, їх кадрове, матеріально-технічне і навчально-методичне забезпечення.

Характеристика періоду. Особливості дослідження обумовлені роками національно-демократичної революції в Україні, тобто 1917-1920 рр. Нижня межа припадає на час початку роботи Центральної ради. Це дає змогу розглядати найбільш важливі тенденції національно-культурного життя в країні з їх зародження, розвитку, діяльності як Центральної ради, так і наступних урядів (Гетьманату, Директорії). Верхня межа – 1920 р., тобто час встановлення радянської влади, коли почався новий період в історії України й попередня система освіти була переглянута.

Характеристика регіону. Регіоном, у межах якого розглядається розвиток народної освіти за української революції, є центральна частина України. Це Правобережжя (Київщина, Житомирщина, Поділля), Лівобережжя (Полтавщина, Чернігівщина). Саме тут діяли Центральна рада, Гетьманська держава, Директорія УНР. При розгляді питань теми в останній період української революції територіальні рамки дослідження розширюються і охоплюють, крім названих регіонів, частину Західної України, Катеринославщину та Харківщину.

Мета дослідження полягає у вивченні діяльності урядів, органів місцевого самоврядування, освітніх установ, громадських організацій по створенню системи народної освіти в умовах незалежної демократичної України. Розглядається їх роль у вирішенні як принципових, концептуальних питань, так й у визначенні форм і методів роботи в галузі освіти.

У відповідності до поставленої мети вирішуються такі дослідницькі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

-

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що на базі аналізу першоджерел та матеріалів періодичної преси, спогадів діячів в галузі освіти того часу вперше розглядається як предмет становлення та розвиток народної освіти під час діяльності різних урядів в 1917-1920 рр. До цього часу у вітчизняній науковій літературі немає комплексного дослідження з цього питання. Завдяки досягненням сучасної історіографії та відкритим останнім часом архівним матеріалам автор отримав можливість неупереджено розглянути процес розвитку народної освіти.

У дисертації по-новому ставляться питання щодо характеру української революції. Автор більш схиляється до думки, що в ній однією із домінуючих рис стало духовне відродження нації. Звертається увага на роль інтелігенції в українських урядах. Визначення концептуальних основ освіти дає можливість нового трактування їх характеру, що дозволило автору охарактеризувати стан освітніх закладів. Новим є також з’ясування характеру відносин між різними урядами впродовж національно-демократичної революції. Завдяки аналізу загального стану народної освіти в 1917-1920 рр., в контексті національно-культурного будівництва розкривається мета і засоби освітньої політики, показано механізм впровадження та контроль з боку різних урядів, фактори, які вплинули на подальше становлення народної освіти в Україні за часи радянської влади.

Проведене дослідження має не тільки теоретичне, а й практичне значення. Воно полягає перш за все в тому, що досвід організації освіти в 1917-1920 рр., принципи, методи й форми роботи урядів, органів місцевого самоврядування, освітянських установ, громадських організацій в цій сфері можуть стати в нагоді у вирішенні подібних проблем сьогодні.

Фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки дисертації варто використати як для подальшої розробки обраної теми, так і при написанні узагальнюючих праць з історії України, навчальних посібників для вищих та середніх навчальних закладів, різноманітних довідкових видань, а також в курсі історії освіти і культури України. Вони згодяться для розробки лекційних курсів та проведення семінарських занять з історії України та української і зарубіжної культури, популяризації серед студентів історико-культурних знань.

Проведене дослідження дозволяє ввести в науковий обіг ряд невідомих або маловідомих документів.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що включені до дисертації, обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету. Її фактичний матеріал, а також теоретичні узагальнення були використані автором при підготовці лекцій для студентів Донбаської державної академії будівництва та архітектури. Методологічна концепція дослідження та окремі його аспекти знайшли своє відображення в тезах доповідей та виступах на наукових конференціях в Донбаській державній академії будівництва та архітектури (1998, 2000), Донецькому державному університеті (1999), міжнародній конференції з краєзнавства в Дніпропетровській національній гірничій академії (1999).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 7 наукових робіт обсягом 4,8 др. арк., з них 5 у фахових виданнях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (восьми підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (404 назви), іменного покажчика.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об’єкт вивчення, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, мету і завдання дослідження, доводиться наукова новизна та можливість практичного запровадження результатів проведеної роботи.

У першому розділі “Історіографія проблеми, характеристика джерел та методологія дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, наводиться характеристика використаних джерел, обґрунтовуються методологічні засади дослідження.

Дослідження проблем культурно-політичного життя зазначеного часу розпочалося вже в 1917-1920 рр. Першими, хто звернувся до теми освіти, були члени Центральної ради, громадські та політичні діячі Напр.: Грушевський М. Про українську мову і українську справу. Статті і замітки. – К.: Книгар, 1917. – 64 с.; Холодний П. Єдина школа //Вільна українська школа. – 1917. - № 2. – С. 65-68.. Вони, аналізуючи стан народної освіти, визначаючи її потреби в умовах, які складались в процесі національного визволення, започаткували розробку загальних принципів організації системи освіти. На їх загальну думку, нова школа повинна була стати демократичною і українізованою. Згідно з цим зусиллями перших українських урядів і педагогічної громадськості і створювалася єдина школа.

Тоді ж спостерігалися наміри звертання декого з істориків і діячів освіти до окремих конкретних питань становлення освіти Напр.: Жученко М. Українське життя на світанку волі //Літературно-науковий вісник. – 1917. – Т. 67. – С. 150-154; Виселениць Г. У школі наша будуччина. – Вінниця: Б.в, 1919. – 16 с.. Особливості організації трудової школи, проект якої розроблявся в ті часи, проаналізував педагог С.Сірополко Сірополко С. Історія освіти на Україні. – Львів: Діло, 1937. – 174 с.;

Він же. Завдання нової школи. – Нова-Ушиця на Поділлі: Вид-чий відділ Поділ. Губерн. Нар. Управи, 1919. – 20 с..

Свого роду підсумком першого етапу історіографії розвитку освіти періоду національно-демократичної революції стала книга комісара народної освіти С. Постернака Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр. – К.: Друкарь, 1920. – 128 с.. Вона і понині залишається найбільш значною працею того часу з даної проблеми.

Таким чином, до 30-х років спільними зусиллями українських політичних діячів, вчених, публіцистів та педагогів був закладений історіографічний фундамент вивчення проблем становлення української освіти, досвіду організації шкільної справи в умовах національно-демократичної революції. Освіта розглядалася як складова частина революційного національного відродження, процесу формування української самосвідомості.

В радянській історіографії проблеми освіти за добу національно-демократичної революції майже не вивчались.

Автори Напр.: Золотоверхий І. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.) – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 424 с.; Фомин А. Культурное строительство в первые годы советской власти (1917-1920 гг.). – Харьков, 1987. – 151 с., які працювали паралельно і видавали величезну кількість праць про розвиток освіти за радянської України, розглядали українську освіту як складову частину становлення всієї системи радянської єдиної трудової школи. Українську школу вони не відокремлювали від російської. Про становлення української освіти майже не говориться в ґрунтовній багатотомній праці “Історія Української РСР” Історія Української РСР. У 8-ми т., 10 кн. – Т.5. – К.: Вид-во АН УРСР, 1977. – 529 с..

Таким чином, радянська історіографія впродовж десятиліть намагалася довести, що нібито ніякого розвитку національної школи тоді не було.

Але в цей час помітний вклад в розробку проблем стану і розвитку національної освіти в Україні періоду національно-демократичної революції внесли дослідники з української діаспори. Вони намагалися аналізувати різні аспекти українського національного визвольного руху, підвести підсумки перетворень, які характерні для освіти. Серед цих авторів багато тих громадських діячів, які під час революції перебували в Україні, а потім опинилися в еміграції. В своїх творах вони, озираючись на минуле, переосмислюють події учасниками, яких були. Це характерно роботам відомих політичних і культурних діячів П. Христюка, І. Огієнка і О. Доценка Огієнко І. Рятування України. На тяжкій службі своєму народові. - Вінніпег: Волинь, 1968. - 95 с.;

Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й документи до історії української революції. – Київ. – Львів: Б.в., 1923. – Т. ІІ. – Кн. 4. – 1917-1922. – 364 с.;

Христюк П. Українська революція. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. В 4-х т. – 1921, 1922. – Нью-Йорк, 1969. – 708 с..

За кордоном з’явилися дослідження, в яких переважає концептуальне осмислення подій 1917-1920 рр. Серед них праця М. Семчишина Семчишин М. Тисяча років української культури: Історичний огляд культурного процесу. – Фототипне. – К.: АТ “Друга рука”, МП “Фенікс”, 1993. – 550 с. з проблем розвитку української культури, зокрема, з проблеми освіти.

Отже, одним з головних здобутків української зарубіжної історіографії є дослідження саме народної освіти в Україні. Але для них характерний деякий суб’єктивізм, пов’язаний з тим, що більшість авторів розглядали Україну як поневолювану частину радянської імперії.

В 90-ті роки, в умовах демократизації суспільного життя, почав зростати інтерес фахівців історії України до недавньої історії українознавства. У ці роки вийшла праця професора В. Кульчицького Кульчицький В. Як вирішувалося “українське питання”, чи була радянська Україна в 1917-1920 рр. незалежною //Політика і час. – 1994. - № 9. – С. 57-64; № 10. – С. 69-75; № 12. – С.64-70., в якій вперше за багато років поставлено завдання не розвінчувати Центральну раду як нібито буржуазну організацію, а розповісти про неї об’єктивно. Прикметою наступних років стала увага до цих подій не лише істориків, а й представників інших галузей суспільствознавства. Прикладом є книга О.Копиленка Копиленко О. “Сто днів” Центральної ради. – К.: Україна, 1992. – 204 с.. Вагомим науковим доробком стала праця Л. Вовк про історію освіти в Україні Вовк Л. Історія освіти дорослих в Україні: Нариси. – К.: УДПУ, 1994. – 276 с.. Останнім часом вийшли роботи інших дослідників Зубалій О., Рященко Д. 80-річчя української революції. Освітній рух в Україні у добу національно-державного відродження (1917-1920 рр.) // УІЖ. – 1998. - № 3. – С. 12-23;

Липинський В. Концепція та модель освіти в УСРР у 20-ті рр. // УІЖ. – 1999. - № 5. – 3-14., в яких розкриваються концепція і розвиток освітнього руху у першій чверті ХХ ст.

Отже, на відміну від радянської історіографії, сучасна література дедалі все більше доводить, що українська освіта в 1917-1920 рр. мала багато здобутків і в ній були відмінні від загальноросійської школи риси, вона становилася дійсно національною.

З проблеми розвитку народної освіти з’явилися і дисертаційні дослідження Напр.: Ротар Н. Діяльність українських національно-демократичних урядів в галузі освіти (1917-1920 рр.): Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. // Чернівец. держ. ун-т. – Чернівці, 1996. – 227 с.;

Собчинська М. Становлення і розвиток шкільництва і педагогічної думки в УНР (1917-1920 рр.): Дис. канд. пед. наук: 13.00.01. // Укр. пед. ун-т. – К., 1995. – 207 с.;

Чирва Ю. Розвиток народної освіти України (1917-1932 рр.): історіографія проблеми: Дис. канд. іст. наук: 07.0.01. // Дніпропетр. ун-т. – Дніпропетровськ, 1995. – 216 с.. В них показана діяльність української інтелігенції, розвиток шкільництва і педагогічної думки в УНР.

Таким чином, вже на початку двадцятих років зусиллями політичних керівників національно-визвольного руху, громадських діячів вдалося дещо висвітлити спроби вироблення основних засад єдиної школи в Україні. Історіографія проблеми тих часів не втратила свого наукового значення і сьогодні. Аналіз першими українськими істориками революції розробок проектів національної школи став значною базою для наступних дослідників. Радянська історіографія в справі освіти за добу національно-демократичної революції приділяла мало уваги, торкалася переважно мимохідь і висвітлювала зусилля в цій сфері суспільного життя різних урядів переважно в негативному розумінні. В той же час історики з української діаспори працювали у цій темі значно плідніше, хоча і їх праці не завжди були на достатньо високому науковому рівні. Але за цей час так і не було створено скільки-небудь фундаментальних праць з цього питання. Аналіз української історіографії останнього часу свідчить про наявність зрушень у дослідженні проблем освіти доби української революції. Це можна розглядати як початок нової роботи. Але в цілому залишається ще багато не висвітлених питань становища народної освіти зазначеного часу, її динаміки, діяльності українських урядів та органів місцевого самоврядування та громадських організацій в цій галузі.

Обрана тема дисертації знаходиться на межі трьох дисциплін: історії, культурології та педагогіки. Це представляє певну складність її дослідження та визначає специфічність джерельної бази. Тому багатоплановий характер питань, які розглядаються в процесі дослідження, вимагає залучення й критичного використання широкого кола різноманітних джерел, як опублікованих, так і неопублікованих матеріалів.

За походженням, змістом, формою та науковою цінністю документи і матеріали дисертант поділяє на декілька груп.

1. Документи та законодавчі акти Центральної ради, Гетьманату та Директорії УНР і їх урядів, які частково зберігаються в архівах, а частково опубліковані у 1917-1920 рр. Науковий інтерес представляють матеріали трьох фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України – Ради народних міністрів УНР (ф. 1063), Ради міністрів УНР (ф. 1064) та Української Центральної ради (ф. 1660), в яких містяться тексти законопроектів в галузі освіти. До цієї групи джерел належать і опубліковані урядові документи, серед яких “Проект єдиної школи на Вкраїні” Проект єдиної школи на Вкраїні. Основна школа. Накладом Мін-ва Нар. Освіти. - Кам’янець-Подільський: Дністер, 1919. – 172 с..

2. Документи органів освіти, представників різних політичних сил та громадських організацій й твори діячів в галузі народної освіти. Матеріали цієї групи джерел зібрані в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України. Це, перш за все, документи Народного комісаріату освіти (ф. 166) та Міністерства освіти УНР (ф. 2201). Вони зберігаються також в Центральному державному історичному архіві України. Це матеріали управління Київським навчальним округом (ф. 707) - протоколи засідань, постанови про заходи щодо відкриття нових навчальних закладів, матеріали про впровадження українознавства в навчальний процес, стан матеріально-технічної бази освітніх закладів. Документи, які зібрані в Державному архіві м. Києва (ф. 81, 185, 582, 936), ІР ЦНБ ім. В. Вернадського (ф. 114, 227), ЦДА м. Львова (ф. 26) дозволяють одержати додаткові відомості про участь в освітній справі різних урядів часів української революції, а також про роботу державних українських університетів. До цієї групи належать статті, виступи, доповіді, які написані громадськими діячами. За своїм змістом вони близькі до офіційних матеріалів, але на відміну від останніх в них помітні суб’єктивні позиції конкретних осіб. Ці матеріали були опубліковані в періодичній пресі 1917-1920 рр. Напр.: Вільна українська школа: Орган ВУС. – К., 1917, 1918, 1918-1919, 1919-1920., фахових журналах Напр.: Український історичний журнал: НАН України / Ін-т іст. Укр. – К., виходить з 1957 р., тематичних збірниках документів Напр.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. В 2-х т. /Ред.кол. В. Смолій (від ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1996. – Т. 1. – 589 с.;

Культурне будівництво в Українській РСР; 1917-1927: Збірник документів і матеріалів/Упоряд. В. Волковинський, П. Гончарук та ін.; Ред. кол.: Ю. Кондуфор (відп.ред.) та ін. – К.: Наукова думка, 1979. – 666 с..

З цих джерел автор почерпнув відомості про методичні вказівки, програмні завдання, узагальнюючі дані щодо розвитку народної освіти в період національно-демократичної революції.

Настрої української інтелігенції, її постійний пошук ідейно-політичних та педагогічних орієнтирів, невдоволення обмеженням громадсько-освітнього життя знайшли свій відбиток у працях відомих педагогів Я. Чепіги, С. Русової, П. Холодного Напр.: Чепіга. Соціалізація народної освіти //Вісник педагогічно-професійного з’їзду. – 1917. – 14 серпня; Русова С. Націоналізація школи //Там же..

3. Діловодство державних установ складають документи, котрі, як і більшість джерел попередніх груп, зберігаються в архівах ЦДА м. Львова (ф. ), ДА м. Івано-Франківська (ф. 133), ДА м. Дніпропетровська (ф. 2689, 409, р-40), ІН ЦНБ ім. Вернадського (ф. 43, 159). В них зібрані відомості про відкриття курсів для вчителів, ділові папери з міст, переписка шкіл з іншими закладами (які займалися управлінням освітою), анкети та ін. ділові папери. Ці документи мають помітне значення для узагальнюючих висновків в дослідженні обраної теми.

4. Періодична література 1917-1920 рр., як центральна, так і місцева. Її можна поділити на декілька підгруп:

а) газети, які видавалися урядами Центральної ради, Гетьманату, Директорії УНР. Серед них важливе значення мала газета “Вісті з Української Центральної ради”, яка почала виходити з 19 березня 1917 р. У 1917-1918 рр. з’явилося кілька інших щоденних газет, серед яких провідне місце займав “Державний вісник”. Періодичними виданнями Директорії стають “Вісник Української Народної Республіки” та “Вісник Державних законів для всіх земель УНР”;

б) регіональні газети, які виходили впродовж революції по всій території України, зокрема, в Києві, Полтаві, Одесі Напр.: Відродження. – К., 1917; Вісник педагогічного з’їзду. – К., 1917.. Вони містять матеріали про ставлення української громадськості до урядової політики в справі українізації;

в) педагогічні періодичні видання того часу. Проблеми освіти розглядалися на сторінках часопису “Вільна українська школа” (орган Всеукраїнської вчительської спілки). Виходив цей часопис у Києві з вересня 1917 р. до грудня 1920 р. На його сторінках обговорювалися проблеми освіти професійно, чому сприяла та обставина, що до редакції входили відомі українські громадські діячі та педагоги О.Дорошкевич, О.Музиченко, Я.Чепіга, С. Сірополко, П. і Г. Холодні, С.Русова та ін. В статтях, які друкувалися в часописі, формулювалися принципи єдиної загальноосвітньої світської освіти, розглядались проблеми українізації, демократизації школи, повідомлялися шкільні новини.

Безперечною цінністю цих матеріалів є те, що вони досить точно передають громадську позицію з питань розвитку української школи. Але, як відомо, періодична преса взагалі не завжди стовітсотково достовірне джерело. В її публікаціях трапляються суб’єктивізм, вузько ідеологічні оцінки явищ і фактів і просто елементарні помилки, викликані перш за все оперативністю випуску видання. Тому цей матеріал перевірявся фактами, шляхом їх зіставлення з відомостями офіційних документів урядів й органів місцевого самоврядування, які зберігаються в різних архівах.

5. Мемуарна література допомогла краще зрозуміти суспільно-політичну атмосферу тих часів.

Спогади людей, котрі брали участь у революційних подіях – М. Грушевського, Д.Дорошенка, Н.Полонської-Василенко, П.Скоропадського Грушевський М. Спомини //Київ. – 1989. - № 8. – С. 102-154; № 9. – С. 108-149; № 10. – С. 122-138; № 11. – С. 113-155;

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.). – Мюнхен: Укр. вид-во, 1969. – 543 с.;

Полонська Н. Революція 1917 р.: Спогади //Укр.історик. – 1988. - № 1-4. – С. 119-128; 1989. - № 1-3. – С. 106-113; Скоропадський П. Спомини. – К., 1992. – 112 с. – допомагають розкрити таємні пружини та важелі державних інституцій Української держави. Водночас слід відмітити, що частина цих мемуарів містить значну кількість законодавчих актів та інших документів українських урядів, що, безперечно, розширює джерельне поле дослідження.

Важливе значення для поглибленого вивчення обраної теми мають спогади міністра освіти М. Василенка Василенко М. Моє життя //Український історик. – 1988. - № 1-4. – С. 129-138; 1989. - № 1-3. – С.114-120; № 4. – С. 90-95; 1990. - № 1-4. – С. 186-197.. Їх автор акцентує увагу на процесах перетворень в освіті, наводить цікавий фактичний матеріал, який не зберігся в архівних установах.

Настрої української інтелігенції, її пошуки ідейно-політичних та педагогічних орієнтирів знайшли свій відбиток у спогадах відомих педагогів Є. Чикаленка та С. Русової Чикаленко Є. Щоденник (1917-1918 рр.) //Україна. – 1992. - № 1. – С. 14-16; № 2. – С. 13-16; Русова С. Мої спомини. – К.: Україна – Віта, 1996. – 208 с..

Мемуарна література дозволяє поглянути на діяльність Центральної ради, Гетьманату, Директорії та їх органів виконавчої влади очима безпосередніх учасників подій, а також пересічних громадян України, відтворити тогочасну атмосферу в республіці, реальне відлуння дій уряду та ставлення мас до нього. При цьому усвідомлюється необхідність критичного підходу до політичних, соціальних, фахових та інших позицій авторів до їх можливого суб’єктивного викладу матеріалу.

6. Документи по підготовці та видавництву шкільних підручників і методичної літератури. Забезпечення шкіл навчальною літературою усвідомлювалося національною інтелігенцією як визначальний фактор української освітньої справи взагалі. Воно розглядалося чисельними комісіями при Міністерстві народної освіти, в спеціальній літературі Рецензії на шкільні підручники, які розглянуті в спец.комісіях при Міністерстві по 1 липня 1918 р. з додатком проектів шкільних підручників різних видавництв. Вип. 1. – К.: Вид-во Мін. нар. освіти, 1918. – 96 с.;

Швець С. Українські шкільні підручники. – Катеринослав: Вид-во Укр. Учит. Т-ва, 1917. – 12 с.. У працях таких відомих діячів культурно-освітнього руху, як С. Русова, Я. Чепіга, П. Клименко, І. Огієнко, була ґрунтовно розроблена методологія викладання різних предметів в українській школі Напр.: Чепіга Я. Письмо в школі. Методичний підручник для вчителів. – К.: Дзвін, 1918. – 39 с.;

Клименко П. Навчання історії в початковій школі//Вільна українська школа. - 1918. - № 5-6. - С. 2-12; № 10. – С. 340-349..

Цінними джерелами стали підручники, які розроблялися відомими педагогами і виходили тоді, в роки революції. Це цікавий, хоч і не бездоганний матеріал. Зокрема, примітно, що в підручниках для нижчих і середніх початкових шкіл головною думкою стає те, що дитину треба зробити людиною активною. Недарма над цими підручниками працювали видатні педагоги І. Огієнко, М. Левицький, О. Синявський, М. Гладкий, Ю. Грох-Гроховський, З. Охрименко, Г. Шерстюк, подружжя Б. і М. Грінченки, С. Русова та ін. Напр.: Огієнко І. Українська граматика. – К., 1918. – 128 с.;

Охрименко З. Аритметика. Збірник аритметичних задач для шкіл початкових. Ч. 1. - Одеса, 1917. - 60 с.;

Грінченки Б. і М. Рідне слово. Укр. читанка. – К.: Криниця, 1917. – 197 с.. Як джерело являє інтерес і методична література Напр.: Чепіга Я. Самовиховання вчителя. – К.: Укр.школа, 1917. – 31 с.;

Огієнко І. Українська мова: Бібліографічний покажчик літератури до вивчення української мови: Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає найкраще вивчити українську мову. – К.: Вид-во книгарні Є. Череповського, 1918. – 86 с..

Використання вказаних джерел дало автору змогу досягти мети, поставленої в дисертаційному дослідженні.

Методологічні принципи визначені вимогами всебічно і об’єктивно, комплексно та системно проаналізувати історичні події та явища в межах обраної теми. Поєднання цих підходів зумовлено необхідністю, з одного боку, детального та поглибленого, тобто диференційованого вивчення окремих явищ, процесів, з іншого – їх узагальненого та цілісного висвітлення. Багатофакторність й багатоаспектність об’єкта дослідження обумовлюють комплексний підхід до пізнання історичної реальності, всієї системи народної освіти як складової української дійсності. Тобто ці підходи базуються на визначальних принципах історії – принципі історизму і принципі наукової об’єктивності. При користуванні цими принципами максимально вживалися традиційні методи дослідження – загальнонаукові, специфічно історичні та спеціальні.

Другий розділ “Формування принципів народної освіти” (включає чотири підрозділи) присвячений загальній характеристиці національно-духовного визволення й відродження України під час революції, розробці концептуальних основ народної освіти, формуванню освітянської політики й пошуку змісту освіти (“Проект єдиної школи на Вкраїні”).

Період національно-демократичної революції характеризується надзвичайною складністю політичного процесу, частими змінами ситуації в Україні, викликаними імперіалістичною війною, численними збройними інтервенціями, глибоко соціальною революцією й громадянською війною. Автор приходить до думки, що революція спричинила перехід української суспільно-політичної думки до самостійництва. Ця ідея стала спільним надбанням усіх політичних напрямків українства – прихильників Центральної ради, Гетьманської держави, Директорії УНР. Національні домагання стали популярними в народних масах. Пояснити це можна тим, що український національно-культурний рух у своїй істоті демократичний, весь час стояв на ґрунті народних потреб, широко охоплюючи їх, і говорив з народом його мовою, про його власні турботи. Тому національно-культурні перетворення, складовою частиною яких є народна освіта, стали початком вільного життя, до якого прилучалося щоразу більше і більше народу, бачачи в ньому здійснення загальнолюдських потреб. Надавши загальну характеристику українській революції 1917-1920 рр., автор робить спробу проаналізувати перші документи, які розроблені Центральною радою: відозву до українського народу від 22 березня 1917 р., рішення вчительських з’їздів (квітень, серпень 1917 р.), а також - закони про освіту, прийняті гетьманським урядом (серед них програма “Головні основи всенародного навчання на Вкраїні”) та інші. Аналіз цих документів дозволив виявити складові в концептуальній основі народної освіти, які довели, що національно-демократична революція представляла собою в галузі освіти українського народу єдиний потік.

Завершенням роботи в напрямку визначення шляхів розвитку освіти став “Проект єдиної школи на Вкраїні”. Надавши йому загальну характеристику, автор, аналізуючи сітки годин І і ІІ ступенів єдиної школи, простежує зміни в освіті, виділяє предмети, яким приділялося більше уваги, і з їх допомогою з’ясовує особливості шкільних програм з різних дисциплін. Доводиться думка, що чимало положень “Проекту…” реалізовано в сучасній школі України і що його цінність полягає не тільки з суто практичної, прагматичної точки зору, а й в тому, що знайомство з ним допомагає глибше зрозуміти стан духовності України, розкрити історію становлення рідної школи й освіти, визначити внесок у розвиток національного шкільництва багатьох досі невідомих освітніх діячів України, що дає змогу краще збагнути велич національно-демократичних змагань 1917-1920 рр.

Серед пріоритетних напрямків у процесі оновлення школи не останнє місце займає організація керівництва шкільною освітою За допомогою схем автор вистроює ланцюг, який допомагає прослідкувати зміни в цьому процесі. Так, за часи Центральної ради надається перевага принципу наближення центрального керівництва до місцевих шкільних рад, а за часи гетьмана П. Скоропадського, навпаки, посилюється в управлінні освітою принцип централізму, Директорія віддає перевагу принципу наближення керівництва до повітового рівня, тобто більш повертається до схеми, розбудованої за часи Центральної ради. Різні підходи до принципів управління всією системою освіти пояснюються різницею політичних засад цих урядів.

Метою третього розділу “Стан, перебудова та розвиток системи освіти” (включає чотири підрозділи) було виявлення змін в організації нової мережі освітніх закладів, вирішенні кадрового питання для української школи у зв’язку з проведенням українізації в освітній справі. Автором була з’ясована особливість розробки нової навчальної літератури: в Україні в умовах національно-визвольного руху, активного протистояння частини російсько налаштованої інтелігенції, при слабкій матеріально-технічній базі створюються нові підручники і методична література.

Співставлення даних статистичних джерел, а також кількісних показників, дали змогу автору визначити характерні особливості створення нової мережі навчальних закладів в зазначений період, зокрема: поступове зростання чисельності нових навчальних закладів і учнів в них, багатонаціональний склад учнів, урівнення в навчанні хлопців і дівчат, різне соціальне походження.

Новій школі надавалася ключова роль у вихованні нахилу у підростаючого покоління до творчості, розумової і фізичної праці, обов’язковому вивченні історії, природознавства, краєзнавства, етнографії України. В цей час відбувається перехід державної системи освіти до модельованої “єдиної школи”, яка розроблялася ініціативною групою на чолі з П.Холодним.

Впроваджується обов’язкове й безплатне навчання в нижчій і вищій початкових школах. Для реалізації цього на п’ять років було асигновано 1 млрд. крб.

Незважаючи на революційні події у 1918/1919 навчальному році школою було охоплено 70% дітей шкільного віку, які проживали на території УНР. Але все ж майже третина дітей залишалася поза школою, хоч кількість шкіл збільшилася на 2000. Скрутніше становище склалось у середній школі. Тут йшла боротьба проти українізації. Порівняно с загальною кількістю діючих середніх навчальних закладів українські складають дуже невеличкий відсоток. В 1919 р. на 59 нижчих початкових шкіл припадала одна вища, в той час як треба було 25.

Українські уряди за 1917-1920 рр. ліквідували неписемність майже у 30% населення України.

Широке використання мемуарних джерел дозволило автору з’ясувати мотиви, якими керувалися педагоги й науковці в процесі самовизначення в нових історичних умовах. Вони справедливо вважали, що українська школа повинна стати національною, тобто стати рідною дитині і мовою, і обстановкою, яка її оточує. Тому не дивлячись на скрутне, можна сказати катастрофічне економічне і фінансове становище, уряди Центральної ради, Гетьманату, Директорії всіляко намагалися покращити матеріальне і фінансове забезпечення народної освіти. Але коштів виділялося вкрай мало і кардинально вирішити проблеми не вдалося.

Проаналізувавши розробку нової навчальної літератури, автор констатує, що зростала не тільки кількість примірників, а й, що найголовніше, кількість назв книжок. Тобто все більш і більш авторів мали змогу ознайомити широкі кола людей з новими поглядами на шкільну освіту. Більшість цієї літератури була рекомендована для шкіл, деяка визнана придатною для вжитку, інша потребувала ґрунтовної переробки.

В цьому розділі надається детальна характеристика підготовки педагогічних кадрів як для шкіл українських, так і для шкіл національних меншин. Автор зупиняється на діяльності українських урядів, спрямованій на підвищення загального та професійного рівня учителів. З цією метою працювали курси перепідготовки, учительські інститути і семінарії, Педагогічна академія і державні університети.

Розв’язуючи поставлені в дисертаційному дослідженні завдання, автор дійшов певних висновків, основні з яких й виносяться на захист:

Народна освіта в Україні в 1917-1920 рр. існувала й розвивалася не як самостійна, ізольована і другорядна сфера суспільного життя, а як складова і важливіша частина національно-демократичної революції, лейтмотивом якої стало національно-духовне відродження українського народу.

В той час, як на теренах колишньої імперії розгорнулась небачена за масштабами, упертістю й жорстокістю боротьба за владу, за право власності на матеріальні цінності, в Україні центральна влада, місцеві органи знаходили сили, час, кошти, щоб відкривати школи, друкувати підручники, терміново готувати нових вчителів. На перший погляд, це може виглядати десь зайве романтично й недостатньо революційно прагматично. Здавалось би, спочатку закріпитись у владі, а потім вже думати про навчання дітей. Але це саме на перший погляд. Вивчений документальний матеріал зробив автора таки прихильником саме такої логіки революційного прогресу. Український народ нарешті підняв голову, зажадав вже сьогодні, а не завтра навчати дітей своєю рідною мовою, вивчати своє минуле, народна душа збунтувалась, вибухнула й поставила духовне відродження майже на передній план.

Проблема народної освіти постала в Україні з перших днів після лютневої (1917 р.) революції в Росії. Ще не було державних