ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Бочаров Віталій Володимирович

УДК 940.2(477)

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА В КАТЕРИНОСЛАВСЬКІЙ І ХАРКІВСЬКІЙ ГУБЕРНІЯХ (1906-1916 рр.)

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

Лихолобова Зоя Григорівна,

професор кафедри історії слов'ян

Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Морозов Анатолій Георгійович,

завідувач кафедри всесвітньої історії та права

Черкаського державного університету

ім. Богдана Хмельницького

кандидат історичних наук, доцент

Темірова Надія Романівна,

доцент кафедри історіографії, джерелознавства,

археології та методики викладання історії

Донецького національного університету

Провідна установа – Інститут історії України НАН України, відділ історії України ХІХ - початку

ХХ ст. (м. Київ)

Захист відбудеться 9 лютого 2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.02 в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус, ауд.32

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розісланий 3 січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема аграрних перетворень П.А.Столипіна завжди привертала пильну увагу істориків і незмінно викликала жваві дискусії. Особливої актуальності вона набуває в теперішній час, коли гостро повстало питання приватної власності на землю. Належність власності визначає не тільки економічну систему, але й політичний лад суспільства. Крім того, в умовах сучасних спроб реформування аграрної сфери України корисно звернутися до досвіду столипінських перетворень і здобути з нього певні уроки, щоб уни-кнути помилок.

На всіх етапах історії нашої країни селянське питання було одним з найгостріших, але в різних регіонах воно проявлялося сво-єрідно, що було пов'язано з різними географічними, кліматичними, демографічними особливостями, а також традиціями, які склалися історично.

Катеринославська та Харківська губернії вважаються у відно-шенні гостроти аграрної проблеми порівняльно благополучними тери-торіями, що повною мірою можна віднести й до періоду столипінських перетворень. У зв'язку з цим набуває актуальності врахування спе-цифічних рис аграрного розвитку даного регіону і можливостей їх застосування в сучасних економічних реаліях. Регіональний чинник при вивченні історії сільського господарства взагалі надає можли-вість відтворення повнішої та різноманітнішої картини процесу, що досліджується.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження є складовою частиною науково-дослідницької теми, над якою працює колектив кафедри історії слов'ян Донецького національного університету (затверджена Міністерством освіти і науки України під загальною назвою "Етносоціальна та соціально-економічна історія Українського Донбасу (ХVІІ-ХХ ст.)" за № 99-1вв/13).

Столипінська аграрна реформа в Катеринославській і Харків-ській губерніях як реальність і ця ж проблема як наукова тема співвідносяться між собою через поняття "об'єкт" і "предмет". Якщо для дисертації об'єктом служать реальні події, які відбува-лися в той період, то її предметом є характерні для даного регіо-ну риси реформи на фоні проведення останньої в Україні та Росій-ській імперії в цілому.

Мета дослідження - простежити процес реформування в Катерино-славській і Харківській губерніях. Крім того, слід визначити, на-скільки місцева модель міжреволюційної аграрної перебудови відпо-відає сучасним уявленням про реформування сільського господарства.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати наступні завдання:

- виявити передумови реформи в даному регіоні, показати стан общини напередодні перелому на предмет проникнення в неї капіта-лістичних відносин;

- визначити роль перетворень у продовженні процесу капіталізації сільського господарства, який відбувався ра-ніше;

- розглянути процес закріплення землі в приватну власність, а також землевпорядчі заходи щодо подолання черезсмужжя та пов'яза-не з цим насадження дільничного землеволодіння з урахуванням природних умов, у яких воно існувало;

- виявити особливості перетворень у Катеринославській і Хар-ківській губерніях;

- простежити вплив реформи на зміну аграрної структури, за-стосування вдосконалених знарядь праці, впровадження прогресивні-ших систем сівообігів, надання агрономічної допомоги селянам;

- висвітлити вплив перетворень на розширення посівних площ, розвиток сільськогосподарського виробництва: збори хлібів, уро-жайність зернових культур і продуктивність тваринництва;

- порівняти отримані показники з результатами реформи в інших губерніях і по країні в цілому;

- сформулювати певні рекомендації щодо застосування історич-ного досвіду в сучасних умовах;

У ході вирішення поставлених завдань автором були використані спеціально-історичні методи:

1) історико-порівняльний (дуже важливо шляхом порівняння встановити особливості даного регіону по відношенню до інших);

2) статистичний (в роботі фігурує велика кількість фактів і статистичних зведень, що потребує їхньої систематизації);

3) типологічний (слід виділити типові явища та дослідити їх на різних етапах реформи при підведенні певного висновку);

4) генетичний (велике значення має вивчення генези сільсько-господарського укладу регіону протягом перетворень);

5) діахронний (необхідно простежити зміну моделі аграрного розвитку Катеринославської та Харківської губерній у контексті її структурного аналізу).

Хронологічні межі дослідження включають десятиріччя з моменту початку реформи (листопад 1906 року) до її фактичного завершення (1916 рік). Це десятиріччя поділяється на три періоди:

1) землевпорядкування за указом 9 листопада 1906 року "О дополнениях некоторых постановлений действующего закона, касающегося крестьянского землевладения и землепользования" (листопад 1906 р. - травень 1911 р.);

2) мирні роки чинності закону "О землеустройстве" від 29 тра-вня 1911 року (червень 1911 р. - липень 1914 р.);

3) реформування в умовах війни (серпень 1914 р. - 1916 р.).

Географічні межі дослідження охоплюють Катеринославську та Харківську губернії, які правомірно аналізувати як один регіон. За визначенням "Большой советской энциклопедии", регіон (від лат. regio - країна, область) - велика територіальна одиниця (наприклад, природна, економічна, політична та ін.); ре-гіональний - такий, що відноситься до певної території (району, області, країни, групи країн) Большая советская энциклопедия / Гл. ред. А.М.Прохоров. – 3-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1975. – Т.21. – С.560.. За визначенням "Большого энциклопедического словаря", регіон – це територія, часто дуже значна за розмірами, яка не обов'язково є таксономічною одиницею в певній системі територіального членування Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М.Прохоров. – 2-е изд. – М.: Большая Российская энциклопедия, 1998. – С.1003.. Тобто поняття "регіон" достатньо широке і не несе конкретного смислового наван-таження. Йдеться лише про те, що це певна територія. В даному ви-падку - економічна, адже за багатьма економічними показника-ми передреформене становище сільського господарства було майже однаковим у Катеринославській і Харківській губерніях. До-слідження перетворень саме в таких географічних зумовлено також наявністю як певної схожості між Катеринославщиною та Харківщиною, так і деяких відмінно-стей. Перше дозволяє встановити закономірності реалізації реформи в окремих губерніях, а останнє - довести, що навіть у межах одно-го регіону перетворення мали специфіку, характерну для різних йо-го частин. І хоча дані губернії відносяться до різних історико-географічних зон, розглядати їх у межах цієї теми доцільно у зв'язці, оскільки за різними показниками реформування вони істотно відрізнялися від своїх історико-географічних зон і сходилися між собою.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному. По-перше, дістало подальшого розвитку твердження про те, що ре-форма не була кабінетною вигадкою, що вона виходила з необхідно-сті нової організації сільського господарства, яка давно назріла. По-друге, істотно доповнено уявлення про особливості ліквідації общинного землекористування та формування дільничного землеволодіння, а також пов'язаного з цим усунення черезсмужжя та далекоземелля в даному регіоні. Спростовано думку про згортання столипінських починань в роки Першої світової війни. По-третє, піддається сумніву твердження про виключно примусовий характер пересе-ленської політики та про відсутність агрономічної допомоги селя-нам. По-четверте, вперше досліджено проблему перерозподілу земель, які були залишені переселенцями. І по-п'яте, вперше проаналізовані сільськогосподарські підсумки реформи в Катеринославській і Харківській губерніях.

Теоретичне значення запропонованої дисертації полягає в мож-ливості її використання в якості складової частини навчального посібника з аграрної історії України для студентів, включенні до шкільної та вузівської програм з метою подолання штампів, які устоялися по відношенню до столипінських перетворень.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно може бути запропоновано для ознайомлення органам влади для врахування досвіду минулих років під час вироблення сучасної аграрної стра-тегії.

Апробація результатів роботи. Основні положення дисертації та результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов'ян Донецького національного університету 15 червня та 4 жовтня 2000 року. Фактичний матеріал, який збирався в процесі написання дисертації, та теоретичні узагальнення були використані автором при підготов-ці та читанні лекцій для студентів історичного факультету Донецького національного університету. Загальна концепція дослідження та його окремі аспекти знайшли своє відображення в доповідях і пові-домленнях на ІV Міжнародній студентській науковій конференції "Актуальные проблемы гуманитарных наук и их информационное обеспечение" (Харків, 1997), VІІІ Всеукраїнській науковій конференції "Історичне краєзнавство і культура" (Київ-Харків, 1997) і на нау-ковій конференції професорсько-викладацького складу Донецького національного університету (Донецьк, 1999).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано сім наукових робіт загальним обсягом 4 др. арк. Результати дослідження ви-кладено у п'яти статтях, одній доповіді, яка написана у співавтор-стві із З.Г.Лихолобовою, та в одному повідомленні на науковій конференції. В названих вище працях висвітлено як загальну кон-цепцію дисертації, так і окремі її положення та специфічні питан-ня.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, посилань та списку використаних джерел і літератури (11 сторінок, 145 найменувань). Дисертація містить 14 таблиць і 2 діаграми загальним обсягом 12 сторінок. Повний обсяг дослідження становить 171 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт і предмет, мету і завдання, методи дослідження тощо; окреслено хронологічні та географічні межі наукового пошуку; наведено наукову новизну одержаних результатів і можливість їх теоретичного та практичного запровадження.

У першому розділі - "Історіографія проблеми, характеристика джерел і методологія дослідження" – проаналізовано фахову літературу з визначенням наукової розробки теми, показано ступінь інформативності використаних джерел, обґрунтовано методологічні засади дисертації.

Історіографію проблеми умовно поділено на дореволюційну, радянську, сучасну вітчизняну, західну, дослідження істориків української діаспори тощо.

До 1917 року реформа привертала увагу економістів-знавців аграрного питання. Проблемам проведення столипінської земельної політики та пошуку інших варіантів її здійснення присвячені роботи О.А.Кауфмана, О.І.Чупрова, С.Прокоповича. Основна думка цих досліджень полягає в тому, що перед тим, як взятися за організацію індивідуального господарства, уряду було необхідно наділити малоземельних селян додатковою землею, послабити податковий тиск на селянство та провести пропаганду вдосконалених прийомів землеробства Кауфман А.А. Аграрный вопрос в России. – М.: Изд-во В.Н.Корфа, 1908. – 816 с.; Прокопович С. Аграрный кризис и мероприятия правительства. – М.: Изд-во В.Н.Корфа, 1912. – 337 с.; Чупров А.И. По поводу указа 9 ноября 1906 года. – М., 1908. – 72 с. .

Питання, пов'язані з руйнуванням селянської общини, знайшли відображення в працях О.Є.Лосицького, І.В.Чернишова та І.В.Мозжухіна. На їхню думку, швидка ліквідація общини в чорноземних губерніях імперії, в тому числі в Катеринославській і Харківській, була спричинена попереднім інтенсивним розвитком капіталістичних відносин у сільському господарстві Лосицкий А.Е. Распадение общины. – СПб.: Изд-во А.Ф.Девриена, 1912. – 246 с.; Чернышев И.В. Община после 9 ноября 1906 года. – Пг., 1917. – Ч.2. – 195 с.; Мозжухин И.В. Землеустройство в Богородицком уезде Тульской губернии. – М.: Изд-во В.Н.Корфа, 1917. – 384 с..

Однак згодом дослідники стали віддавати перевагу політичному підґрунтю реформи, а економічні процеси відходили на другорядний план. Започаткував таку "традицію" В.І.Ленін, який вважав П.А.Столипіна не реформатором, а реакціонером. Виходячи з подібної настанови, сама реформа "мала реакційний характер, намагалася підвести міцніший фундамент під стару будівлю самодержавства" Ленин В.И. Классы и партии по прениям во второй Думе об аграрном вопросе // Полн. собр. соч. – Т.16. – С.351. . Ленінська концепція стала основою досліджень столипінської аграрної реформи радянськими істориками, які дотримувалися її аж до кінця 80-х років.

В період становлення радянської історіографії (20-ті – середина 30-х років) визначились два основних напрямки у висвітленні проблеми. Представники першого (Ю.Ларін, М.Карпов, О.Тюменєв) розглядали реформу як етап остаточної перемоги капіталізму в сільському господарстві Росії. У другому напрямку (С.Дубровський, П.Лященко, О.Шестаков) відзначалися гальмівна роль пережитків кріпацтва, негативний вплив поміщицького господарства та значне підвищення рівня селянського господарства в результаті реформи Советская историческая энциклопедия / Гл. ред. Е.М.Жуков. – М.: Советская энциклопедия, 1971. – Т.13. – С.847.. Таке трактування було зручним, бо свідчило про готовність села до соціалістичних перетворень.

Однак у ранні роки радянської історіографії (І половина 20-х років) були автори, які працювали поза цими напрямками (П.М.Першин, Б.Д.Бруцкус). Їх праці неупереджені, насичені цікавими фактами та мають суто економічну спрямованість. Названі автори відзначали позитивну роль індивідуально-господарської ініціативи селян і ефективну діяльність Селянського банку Першин П.Н. Участковое землевладение в России. Хутора и отруба, их распространение за десятилетие 1907-1916 гг. и судьбы во время революции (1917-1920). – М.: Изд-во Наркомзема "Новая деревня", 1922. – 52 с.; Бруцкус Б.Д. Аграрный вопрос и аграрная политика. – Пг.: Луч, 1922. – 422 с.. Такий підхід явно суперечив партійній настанові, тому він був викреслений з наукових робіт.

Тема розроблялася переважно в загальноросійському плані, але значний внесок у вивчення проблеми зробили українські дослідники. Проведення аграрної реформи одним з перших розглянув О.Погребинський. Автор довів, що Україна посідала специфічне місце в економіці Російської імперії, оскільки тут боротьба двох типів аграрного капіталізму не була затьмарена пережитками, і тому мало сенс вивчати хід реформи в межах України. О.Погребинський коротко розглянув основні аспекти проблеми, однак недостатньо використав архівні матеріали, тому питання, пов'язані з утворенням хуторів і відрубів та переселеннями проаналізовані неповно Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. – Одеса: ОДУ, 1931. – 179 с..

Видатним фахівцем з даної проблеми в Україні був Ф.Є.Лось. Аналізуючи процес реформування в цілому по Україні, автор торкнувся всіх українських губерній, які входили тоді до складу Російської імперії. Проте, він не висвітлив такий важливий аспект, як регіональні особливості реформи, лише мимохідь відзначивши, що руйнування общини та насадження хуторів і відрубів йшли неоднаково на Лівобережжі, Правобережжі та в Степовій зоні Лось Ф.Є. Україна в роки столипінської реакції // Нариси з історії України. – Вип. 11. – К.: Вид-во АН УРСР, 1944. – 140 с..

Друге дихання вивчення столипінської аграрної реформи одержало в період хрущовської "відлиги". Тоді різко піднявся інтерес до сільського господарства взагалі та до проблеми, що досліджується, зокрема.

В 1959-1963 рр. розгорнулася полеміка між О.М.Анфімовим та С.М.Дубровським, суть якої полягала в різних оцінках авторами рівня капіталізації сільського господарства під час перетворень. Перший наполягав на тому, що в роки столипінської перебудови села пануючими залишалися напівкріпацькі виробничі відносини Анфимов А.М. К вопросу о характере аграрного строя Европейской России в начале ХХ в. (до І мировой войны) // Исторические записки. – 1959. - № 65. – С.158-169. . Другий категорично заявив, що процес здійснення столипінської реформи ще більше загострив класову боротьбу на селі, прискорив наступ демократичної революції та її переростання в соціалістичну Дубровский С.М. Столыпинская земельная реформа. - М.: Изд-во АН СССР, 1963. – С.3. . Критика опонента позначилася на поглядах О.М.Анфімова, і згодом він дійшов висновку, що в роки реформи невелика верства куркульства нажилася за рахунок розорення бідноти та збіднішення середняків, посилилось розшарування селянства Анфимов А.М. Российская деревня в годы первой мировой войны (1914-февраль 1917 г.). – М.: Соцэкиз, 1962.– С.75. Тобто автор відверто натякав на загострення класової боротьби з усіма відповідними наслідками.

В 70-х – І половині 80-х рр. історики не внесли нічого істотного у вивчення столипінських перетворень. Розглядалися як загальні напрямки реформування (С.М.Сидельников, В.С.Дякін та інші) Сидельников С.М. Аграрная реформа Столыпина: Учебное пособие. – М.: Изд-во МГУ, 1973. – 335 с.; Сидельников С.М. Аграрная политика самодержавия в период империализма. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – 289 с.; Історія народного господарства Української РСР: У 2 т. – К.: Наукова думка, 1983. – Т.1. – 463 с.; Кризис самодержавия в России. 1895-1917 / Ананьич Б.В., Ганелин Р.Ш., Дубенцов Б.Б., Дякин В.С. – Л.: Наука, 1984. – 664 с. , так і окремі його аспекти (О.В.Опря, Г.О.Герасименко та інші) Опря А.В. Покупные операции крестьянского поземельного банка на Украине в годы столыпинской аграрной реформы (1906-1916) // Актуальные проблемы аграрной истории Украинской ССР: Сб. науч. тр. – Днепропетровск: ДГУ, 1981. – С.121-129; Герасименко Г.А. Борьба крестьян против столыпинской аграрной политики. – Саратов: Изд-во Саратовского госуниверситета, 1985. – 344 с.. Для всіх дослідників цього періоду була характерна крайня тенденційність в оцінках даної проблеми.

З другої половини 80-х рр. в історіографії намітилося певне пом'якшення окремих оцінок при збереженні незмінними основних концептуальних положень. Так, у 1987 р. В.Г.Тюкавкін і Е.М.Щагін запропонували своє бачення селянського питання "в період трьох революцій". Наполягаючи на невдачі перетворень, співавтори все ж визнали серйозне значення реформи та її сприяння виділу з общин чверті всіх дворів, що, на їхню думку, не можна вважати незначним Тюкавкин В.Г., Щагин Э.М. Крестьянство России в период трёх революций. – М.: Просвещение, 1987. – 206 с..

На початку 90-х рр. навколо столипінських перетворень розгорнулася жвава полеміка. В ході дискусії намітилися три напрямки в історіографії реформи: консервативний, апологетичний, раціоналістичний. Перший, консервативний, напрямок (А.Я.Аврех, І.Д.Ковальченко, П.М.Зирянов та інші) Аврех А.Я. Столыпин и судьбы реформ в России. – М.: Политиздат, 1991. – 286 с.; Ковальченко И.Д. Столыпинская аграрная реформа (мифы и реальность) // История СССР. – 1991. - № 2. – С.52-72; Зырянов П.Н. Столыпин без легенд. – М.: Знание, 1991. – 64 с.; Власть и реформы. От самодержавной к советской России. – СПб.: Наука, 1996. – 801 с.; Ефременко А.В. Агрономический аспект столыпинской земельной реформы // Вопросы истории. – 1996. - № 11-12. – С.3-15. спирався на досвід радянської історичної науки з усіма її суперечностями, політичними упередженнями, але, разом з тим, з фундаментальністю та ретельним, хоча і тенденційним, підбором джерел. Автори приділяли увагу різним аспектам проблеми: агрономічному, меншою мірою виробничому та регіональному, але дослідники цього напрямку не змогли відмовитися від попередніх поглядів.

Для другого, апологетичного, напрямку (В.В.Казарезов, С.Ю.Рибас, Л.В.Тараканова та більшість публіцистів) Казарезов В.В. П.А.Столыпин: история и современность. – Новосибирск: МП "РИД", 1991. – 128 с.; Рыбас С.Ю., Тараканова Л.В. Реформатор: жизнь и смерть Петра Столыпина. – М.: Недра, 1991. – 204 с.; Селюнин В. Истоки // Новый мир. – 1988. - № 5. – С.162-189. характерна інша крайність. У порівнянні з нігілістичними судженнями попередників твори його представників схожі на хвалебні оди на адресу П.А.Столипіна та його дітища, причому дуже часто необґрунтовані. Апологети не обтяжують себе ретельним аналізом джерел та посиланнями на них, а їхні роботи мають скоріше публіцистичний, ніж спеціально-історичний характер. Безумовно, питання про наукову цінність апологетичних досліджень залишається відкритим. Проте, слід визнати, що їм удалося подолати ідеологічний бар'єр, деполітизувати реформу, підготувати ґрунт для концептуальної переоцінки її значення.

Третій напрямок (В.Г.Сарбей, В.В.Кабанов, А.А.Іскєндеров та інші) Коваль М.В., Кульчицкий С.В., Курносов Ю.А., Сарбей В.Г. История Украины / Под ред. Ю.Ю.Кондуфора: Пер. с укр. – К.: Освита, 1991. – 367 с.; Волковинський В.М., Левенець Ю.А. П.А.Столипін: з життя та державної діяльності // УІЖ. – 1991. - № 4. – С.116-123; Островский И.В. Столыпин и его время. – Новосибирск: Наука, 1992. – 162 с.; Кабанов В.В. Пути и бездорожье аграрного развития России в ХХ веке // Вопросы истории. – 1993. - № 2. – С.34-46; Бородин А.П. Объединённое дворянство и аграрная реформа // Вопросы истории. – 1993. - № 9. – С.33-44; Третяк А. Земельні реформи на Україні: уроки історії. – Чернівці, 1993. – Ч.1. – 90 с.; Искендеров А.А. Российская монархия,реформы и революция // Вопросы истории. – 1994. - № 1. – С.98-121; Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні // УІЖ. – 1996. - № 1. – С.3-14. складно охарактеризувати однозначно тому що, кожен його представник пропонує індивідуальний підхід до проблеми, який якісно відрізняється як від попередніх інтерпретацій, так і від оцінок реформи всередині напрямку. Разом з тим, він об'єднує в собі деякі риси першого і другого, не будучи, втім, проміжним варіантом. Дослідження, що відносяться до нього, однаково далекі як від різкого несприйняття реформи, так і від її ідеалізації. Для них важливий, насамперед, практичний, раціональний аспект перетворень, їх економічна доцільність. Тому даний напрямок можна умовно охарактеризувати як раціоналістичний.

До цього ж напрямку правомірно віднести дисертації В.С.Майстренка та І.М.Власюка. Обидві роботи заслуговують на увагу регіональною спрямованістю та неупередженим ставленням до проблеми. В першій розглядається реформа в Харківській губернії, аналізується її проведення в усіх повітах, але приділяється недостатня увага сільськогосподарським підсумкам Майстренко В.С. Столипінська аграрна реформа в Харківській губернії: Автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01 / Харківський державний університет. – Харків, 1997. – 17 с. . Друга присвячена наслідкам перетворень у різних галузях господарства Правобережної України Власюк І.М. Вплив столипінської аграрної реформи на соціально-економічний розвиток Правобережної України (1906-1914 рр.): Автореф. дис… канд. істор. наук: 07.00.01 / Інститут історії України НАН України. – К., 2000. – 18 с..

Головним висновком раціоналістичних досліджень є те, що реформа, з усіма її недоліками, була все ж таки сприятливою як для поліпшення загальноекономічної ситуації, так і для прогресивнішого розвитку сільського господарства.

З названих трьох напрямків найпереконливішим уявляється останній, оскільки його представники концептуально переглянули застарілі підходи та переосмислили значення реформи, відмовившись при цьому від надмірної її ідеалізації.

Історики української діаспори (Н.Полонська-Василенко, О.Субтельний та інші) також приділяли увагу проблемі міжреволюційних аграрних перетворень. Щоправда, їхні роботи мають загальний характер і не містять детального аналізу ні реформи в цілому, ні окремих її аспектів Енциклопедія українознавства: Загальна частина: Репринтне відтворення видання 1949 року: У 3 т. – К.: Віпол, 1995. – Т.2. – 582 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К.: Либідь, 1993. – Т.2. – 606 с.; Субтельный О. Украина: история: Пер. с англ. – К.: Лыбидь, 1994. – 736 с. .

Тему реорганізації російського села не обминули й історики Заходу (Д.Аткінсон, Дж.Пеллот, Д.Мейсі та інші). Поштовхом до динамічного фахового аналізу сільськогосподарського розвитку Росії напередодні революції були аграрні експерименти радянської влади. На цьому фоні столипінське реформування виглядало в очах західних дослідників виваженим, збалансованим і далекоглядним кроком, спрямованим на оптимізацію господарства, покращення становища селян і, як наслідок, зміцнення державного ладу Pavlovskii G. Agricultural Russia on the Eve of Revolution. – N.Y.: Unique Press, 1968. – 516 p.; Atkinson D. The End of the Russian Land Commune, 1905-1930. – Stanford: Stanford University Press, 1983. – 481 p.; Pallot J. Khutora and Otruba in Stolypin's Program of farm individualization // Slavic Review. – 1984. – Vol.42. - № 2. – P.36-49; Мэйси Д. Земельная реформа и политические перемены: феномен Столыпина // Вопросы истории. – 1993. - № 4. – С.3-18. .

В завершенні історіографічного огляду відзначено, що вивчення аграрної реформи, здебільшого, відбувалося або в масштабах Російської імперії, або на загальноукраїнському рівні. Головний наголос робився на оцінку результатів перетворень лише за кількісними показниками без урахування якісних змін і регіональних особливостей. Щоправда, деякі автори відзначили певний прогрес в економіці села, але навели при цьому надто узагальнені дані. Інші вдалися до протилежної крайності та заявили про безпрецедентне виробниче піднесення, яке було "спровоковано" перетвореннями, що також не сприяє науковому сприйняттю проблеми. Дослідники інколи посилаються на регіони України, як на оази відносного благополуччя в умовах абсолютного провалу реформаторських зусиль П.А.Столипіна, хоча і в цьому питанні немає єдності: одні вважають, що реформа мала найбільший успіх на Правобережжі та в Степовій зоні, інші – на Лівобережжі та в Степовій Україні. Таким чином, питання реалізації реформи в Катеринославській і Харківській губерніях слабо висвітлене в науковій літературі. Існуючі уявлення про проведення реформи в даному регіоні недостатні, перекручені та потребують спеціального дослідження.

Розібратися в усіх деталях проблеми можливо тільки за допомогою достовірних джерел. За походженням і змістом вони поділяються на наступні групи.

До першої групи належать документи та матеріали державних органів і установ. Сюди відносяться, передусім, законодавчі акти, які містяться в "Полном собрании законов Российской империи" (тт. ХХІV, ХХVІ). Вони надають можливість детально ознайомитися з юридичною базою реформи. Чимало документів і матеріалів державних установ міститься в архівах. Вони, зокрема, торкаються підготовчої стадії реформи й оформлення її юридичної і адміністративної бази. До таких джерел належать документи Земського відділу МВС (ф.1291), Канцелярії Ради Міністрів (ф.1276), Канцелярії Комітету із землевпорядчих справ (ф.408) та відділу сільської економіки та сільськогосподарської статистики Головного управління землевпорядкування і землеробства (ф.395) Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі. В них містяться проекти перетворення Головного управління землевпорядкування і землеробства на Міністерство землеробства; документи про утворення Комітету із землевпорядчих справ, землевпорядчих комісій і про початок їх дій; про створення урядової комісії із селянського питання, встановлення порядку передачі удільних і скарбничих земель селянам. Маються також такі важливі документи, як остаточний проект указу про вихід селян з общини та "всеподданнейшие" доповіді С.Ю.Вітте, котрі передували цьому проекту. Названі матеріали дають уявлення про ту роботу, яку вели центральні органи влади напередодні перетворень.

Циркуляри МВС і Головного управління землевпорядкування і землеробства відбивають роботу державних установ під час проведення реформи.

Діяльність місцевих органів влади відображена в матеріалах центральних і місцевих архівів. Щодо перших, то у фонді Земського відділу МВС зберігаються документи з ревізії товаришем міністра внутрішніх справ О.І.Ликошиним селянських закладів Катеринославської губернії в 1911 р. і доповідь управляючого Земським відділом Я.Я.Литвінова про землевпорядчу справу в Харківській губернії в 1909 р., в яких відзначаються порушення чинного законодавства місцевими чиновниками та недостатня грамотність останніх. Але інші джерела виявляють, що чиновництво не завжди було безпорадним. У листуванні управлінь удільними маєтками Катеринославської та Харківської губерній з канцеляріями Катеринославського та Харківського губернаторів, що зберігаються в Центральному державному історичному архіві України (ф.500 і ф.501 відповідно), простежується взаєморозуміння між місцевими чиновниками, бо йшлося про маєтки царської родини.

Об'ємне листування губернського та повітового чиновництва з приводу незнання цілих аспектів реформування, котре зберігається у фондах землевпорядчих комісій Катеринославської губернії Державного архіву Запорізької області (фф.10, 11, 192) і Харківської губернії Державного архіву Харківської області (фф.57-66, 165, 166), свідчить про його недостатню компетентність.

Скарги селян на непрофесійні дії чиновників містяться у фонді Канцелярії Катеринославського губернатора Держархіву Дніпропетровської області (ф.11) і у фонді Харківського губернського присутствія Держархіву Харківської області (ф.18).

Фонди Бахмутської та Маріупольської повітових землевпорядчих комісій, котрі зберігаються в Державному архіві Донецької області (фф.146, 156), доповнюють інформацію про діяльність комісій і дають уявлення про плани розмежувань черезсмужних земель сільських общин.

Друга група – статистичні матеріали. Вони дозволяють проаналізувати різні аспекти перетворень. Уся подана в дисертації статистика є офіційною. Вивчити общинне землекористування та подвірне землеволодіння допомагає збірник "Статистика землевладения. 1905 год. Свод данных по 50 губерниям Европейской России". Опубліковані в збірнику відомості оброблені та систематизовані чиновниками Центрального Статистичного Комітету МВС. Джерело дозволяє визначити ступінь готовності різних регіонів до структурної перебудови сільського господарства. Про зміни кількості черезсмужних і дальніх ділянок з 1906 по 1913 рік інформує "Обследование землеустроенных хозяйств, произведенное в 1913 году в 12 уездах Европейской России" тим самим ЦСК МВС. Діяльність Селянського банку висвітлена в його звітах за 1906-1915 рр., а також у документах Харківської філії банку, які зберігаються в Державному архіві Харківської області (ф.73).

Важливі відомості про селянські переселення містяться в збірниках "Итоги переселенческого движения за время с 1896 по 1909 год включительно" та "Итоги … с 1910 по 1914 год включительно", що підготовлені чиновниками Переселенського управління Головного управління землевпорядкування і землеробства.

Найінформативнішими серед статистичних джерел є "Статистические ежегодники России" за 1908 і 1915 рр., які складені фахівцями ЦСК МВС. Вони включають дані про весь комплекс урядових заходів, але основна їх цінність полягає в можливості здобути з них відомості про сільськогосподарські підсумки реформи.

Чимало статистичних джерел зберігається в архівних фондах. Так, у Російському державному історичному архіві міститься інформація про оренду селянами поміщицьких земель, скарбничих угідь, про сплату селянами грошової ренти, про найману працю в селянських господарствах, про вихід з общин за донесеннями губернаторів, про видачу посвідчувальних актів (ф.1291); маються відомості про діяльність землевпорядчих комісій, короткий звіт за десятиріччя Комітету із землевпорядчих справ (ф.408). На проблему фінансового забезпечення реформи проливають світло матеріали про видачу позик, які зберігаються в Російському державному історичному архіві (ф.1276) і в Центральному державному історичному архіві України (фф.500, 501). В першому є також дані про рівень забезпеченості селян землею, про ввіз до Росії аграрної техніки та її застосування, про зміну системи сівообігів (ф.395). Там само зберігається статистика, яка висвітлює деякі наслідки переселень, зокрема, кількість залишеної переселенцями землі (ф.1276), її розподіл і організацію (ф.395).

Третю групу складають матеріали земських установ: "Журнал чрезвычайной сессии Мариупольского уездного земского собрания от 22 февраля 1907 года", "Отчёты Мариупольской уездной земской управы" за 1908-1910 рр., "Отчёт Лебединской уездной земской управы" за 1911 рік, а також документи земств, які містяться в архівних фондах. "Журнал…" містить перелік членів повітової землевпорядчої комісії. "Отчёты…" показують, які агрономічні заходи вживалися місцевою владою. Крім того, в них можна знайти відомості про атмосферні умови кожного господарського року, що є додатковим поясненням перепадів у зборах урожаїв у різні роки. Документи Харківської губернської земської управи, які зберігаються в Державному архіві Харківської області (ф.304), інформують про відпуск коштів повітовим управам на агрономічні заходи, містять цінні дані про соціальні процеси на селі.

До четвертої групи належать довідкові та енциклопедичні видання, котрі служать важливими додатками до вищезгаданих джерел. Найцікавішим з них для даної дисертації є "Россия: Полное географическое описание нашего Отечества". Це джерело подає дані про рівень забезпеченості селян землею напередодні реформи. В роботі також використовується інформація "Большого энциклопедического словаря", "Большой советской", "Советской исторической", "Української радянської" енциклопедій та "Енциклопедії українознавства".

Наукову достовірність результатів дослідження забезпечують порівняльний, критичний аналіз та синтез використаних джерел.

Теоретико-методологічною базою дисертації є системний, комплексний і стратифікаційний підходи, що спираються на принципи історизму, неупередженості, структуралізму та критичного раціоналізму. Поєднання цих підходів зумовлено необхідністю, з одного боку, детального та поглибленого, тобто диференційованого, вивчення окремих явищ, процесів, а з іншого, - їх узагальненого та цілісного висвітлення. Визначення структурних закономірностей багатьох об'єктів і суб'єктів реформування досягається шляхом виведення розбіжностей і схожостей між ними в якості конкретних компонентів єдиного процесу.

Провідним методологічним принципом, який покладено в основу роботи, є примат економіки над політикою на відміну від підходу, що панував у радянській історіографії. Увага концентрується на глибинній трансформації соціально-економічного укладу села. Важливою рисою співвідношення реформи і революції. Перетворення були спрямовані на вирішення ключової проблеми всього суспільного життя – аграрної. Від її розв'язання залежало не тільки прискорення капітілізації аграрного розвитку, але і створення передумов демократизації суспільного життя і , як наслідок, запобігнення нових революційних потрясінь. У цьому полягав глибокий прогресивний сенс реформи.

У другому розділі - "Проведення реформи" - розглянуто передумови, підготовку і оформлення законодавчої бази, основні напрямки та особливості реалізації перетворень у Катеринославській і Харківській губерніях.

До реформи в регіоні панувало общинне землекористування. В 1905 р. общинні двори становили на Катеринославщині 99,2% на Харківщині – 93,2%. Особливість даного регіону полягала в тому, що місцевий рівень общинного землекористування перевищував аналогічні показники в інших губерніях. Але економіка Російської імперії була багатоукладною, тому такий пережиток феодалізму, як община, співіснував з процесом розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Внаслідок такого сполучення відбувалося поступове "змертвіння" общини. Автором дослідження встановлено, що найвиразніше це проявлялося в даному регіоні. По-перше, общинні землі переділялися все рідше, а в деяких селах переділи зовсім припинилися задовго до столипінського законодавства. По-друге, 64,7% селянських господарств сплачували грошову ренту замість панщини та натурального оброку. По-третє, широкого розповсюдження набувала оренда селянами поміщицьких і скарбничих земель: їй віддавали перевагу 66,3% селян. По-четверте, все частіше в селянських господарствах регіону застосовувалася праця найманців, частка якої сягала 48,6%. Цілком очевидно, що в подібних умовах община ставала нежиттєздатною, її панування було лише фіктивним, і цей факт юридично оформили столипінські закони.

На користь руйнування общинного землекористування говорила ще одна обставина: селянські господарства Катеринославщини та Харківщини були непогано забезпечені землею. За станом на 1906 р. 30,7% селян мали наділи в 7-10 десятин, 33,2% - понад 10 десятин. Малоземелля не було бичем регіону, хоча не можна сказати, що цього явища тут не спостерігалося взагалі: кількість подібних господарств становила 9,7%. Заможні мужики прагнули вийти з общини, їм було тісно в її межах, які гальмували господарську ініціативу селян і сковували намагання останніх, спрямовані на поліпшення економічної ситуації на селі.

Звернена увага на бентежний психологічний стан селянства напередодні перетворень.

Відзначено, що руйнування общини проходило швидкими, хоча і нерівномірними, темпами на різних етапах реформи та супроводжувалося порушеннями аграрного законодавства, пов'язаними з елементарним невіглаством селянства та нижчого чиновництва, а також з повільною роботою останніх. Втім, це не перешкодило 59,2% селян Катеринославської та 43% - Харківської губерній (разом 51,1%) стати приватними власниками своїх наділів до 1916 р. Вони володіли 39,6% надільної землі на Катеринославщині та 29,7% - на Харківщині (разом 34,7%).

Після ліквідації общини на перший план висунулися питання скорочення черезсмужжя, далекоземелля та пов'язане з цим насадження хуторів і відрубів.

Установлено, що дільничне землеволодіння в Катеринославській і Харківській губерніях формувалося за наявності наступних особливостей.

По-перше, воно зародилося тут ще до перетворень, однак мало спорадичний характер, не тільки не відображаючи загального напрямку земельної політики дореформеного часу, але в цілому навіть приходячи в різку суперечність з нею.

По-друге, як спосіб утворення хуторів і відрубів поряд із узгодженими розмежуваннями (57,1% - на Катеринославщині, 68,4% - на Харківщині) широко застосовувалися виділи (40,8% та 22,6% відповідно), причому часто в примусовому порядку.

По-третє, поширення дільничних господарств відбувалося, здебільшого, на землях зруйнованих общин (94,4% - на Катеринославщині, 85,3% - на Харківщині). Селянський банк не зміг широко розвинути свою діяльність через капіталістично розвинуті поміщицькі господарства та німецьке землеволодіння в Катеринославській губернії, які заважали йому, внаслідок чого на землях банку утворилося 3,8% дільничних господарств у Катеринославській губернії та 14,4% - у Харківській. А скарбничих земель у регіоні було надто мало, щоб вони могли відігравати серйозну роль у процесі насадження хуторів і відрубів (1,8 і 0,3% утворених господарств).

По-четверте, гальмівним чинником у справі формування дільничного землеволодіння було недостатнє фінансування землевпорядчих робіт, хоча середній розмір позик, що видавалися селянам Катеринославщини та Харківщини, перевищував загальноросійський показник (200-250 крб. проти 150 крб. на господарство).

По-п'яте, однорідність ґрунтів і рівний рельєф сприяли зниженню роздробленості селянських господарств і значному скороченню далекоземелля. 89% господарств регіону володіли 1-3