Кіровоградський державний педагогічний університет

імені Володимира Винниченка

Церна Ганна Миколаївна

УДК 821. 161. 2 – 883 Ц 46

Творча інтерпретація “

вічних” образів в українській

літературі 1920-х рр.

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Кіровоград – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Панченко Володимир Євгенович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, завідувач кафедри зарубіжної літератури та компаративістики;

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Турган Ольга Дмитрівна, Запорізький державний університет, професор кафедри теорії літератури і журналістики;

кандидат філологічних наук, доцент Пахаренко Василь Іванович, Черкаський державний університет імені Б. Хмель-ницького, доцент кафедри української літератури.

Провідна установа: Одеський національний університет імені І.І.Мечникова, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м.Одеса.

Захист відбудеться “ 12 ” жовтня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1, зал засідань).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розісланий “ 12 ” вересня 2001 року

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Задорожна Н.О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Початок ХХ ст. ознаменувався для України глобальними історичними зрушеннями (революція, війна, різкі зміни суспільного життя і т.п.). Такі фактори завжди якісно впливають на процес розвитку духовного життя нації. Особливою складністю та драматизмом для України відзначився період 1920-х років. Ідеологічні табу, що накладалися на літературу, породжували її “заангажованість”. Та незважаючи на це, літературний процес відзначався розмаїттям жанрово-стильових пошуків і бурхливістю творчих полемік.

Однією з характерних особливостей української літератури 1920-х рр. є висока частота звернення письменників до “вічних” образів. Це був свого роду сплеск, що виніс із надр минувшини на поверхню сучасності персонажів Біблії, героїв античних міфів, історичних осіб, героїв літературних творів попередніх історичних епох, які знову оживали перед читачами. Така активність традиційного образного матеріалу у творах українських письменників тієї доби сама собою зумовлює необхідність дослідження причин виникнення цього явища. Дотепер ця проблема не ставала предметом спеціального дослідження, тому є актуальною.

До проблеми ролі та місця “вічних” образів у художній творчості зверталися ще у ХІХ ст., насамперед, О.Веселовський. За останні два десятиліття опубліковано ряд праць про використання образів такого типу у літературі ХХ ст. Серед авторів цих публікацій можна назвати В.Антофійчука, А.Волкова, С.Гречанюка, А.Нямцу, О.Турган. Проте питання розгляду традиційного образного матеріалу в спектрі морально-філософських та естетичних позицій українських митців саме періоду 1920-х рр. у літературознавстві не порушувалося.

Наявність “вічних” образів у творах українських письменників початку ХХ ст. ще раз доводить той факт, що, незважаючи на перешкоди ідеологічного характеру, українська культура розвивалася в тісному зв'язку з європейською і була її складовим елементом. Тому поставлена вище проблема потребує вирішення її з огляду на процеси трансформації та інтерпретації українською літературою традиційного образного матеріалу російської та західноєвропейської літератур. З'ясування причин частої появи “вічних” образів та їх естетичної функції у творах українських письменників 1920-х рр. допоможе об'єктивно оцінити культурний процес перших двох десятиліть ХХ ст.; додати певні штрихи до загальної картини суспільного і мистецького життя України того періоду; розкрити особливості естетичних позицій письменників; дослідити різні аспекти художньої майстерності при осмисленні нагальних проблем української літератури 1920-х рр.

Обґрунтування результатів дослідження дасть можливість розширити уявлення про взаємозв'язки української літератури 1920-х рр. зі світовою літературою.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з держбюджетною темою кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка “Сучасне осмислення класичної та новітньої української літератури”.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є визначення закономірностей звернення українських письменників 1920-х рр. до “вічних” образів, особливостей творчої інтерпретації і художнього функціонування “вічних” образів у творах українських письменників 1920-х рр.; осмислення індивідуальної специфіки діалогу зі світовою літературою (на матеріалі творчості М.Куліша, Ю.Яновського, О.Олеся, Я.Галана, М.Хвильового, М.Бажана та “неокласиків”).

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:–

визначення особливостей літературно-мистецького розвитку на Україні в 1920-х рр., спричиненого боротьбою різних літературних угруповань та спробами письменників відшукати нові естетичні орієнтири;–

простеження ролі та місця “вічних” образів у творчості українських письменників

1920-х рр.;–

дослідження крізь призму “вічних” образів особливостей світобачення письменників;–

визначення характеру трансформації образу Дон Кіхота в українській літературі 1920-х рр.;–

вивчення проблеми двійництва як наслідку впливу зовнішніх обставин на внутрішній світ митців, з'ясування особливостей інтерпретації образу Гамлета М.Бажаном;–

розгляд “достоєвських” питань та їх рецепція у творчості українських письменників; аналіз розпочатого М.Хвильовим творчого діалогу з Ф.Достоєвським;–

дослідження характеру інтерпретації “вічних” образів у творчості “неокласиків”.

Предметом дослідження є творчість українських письменників 1920-х рр., зокрема, М.Куліша, Ю.Яновського, Я.Галана, О.Олеся, М.Бажана, М.Хвильового, М.Зерова, П.Филиповича, М.Рильського, М.Драй-Хмари, Ю.Клена. До аналізу залучається поетична, прозова та драматургійна спадщина цих письменників у тій її частині, яка пов'язана з використанням “вічних” образів. Вибір матеріалу пояснюється значимістю та актуальністю висвітлених митцями морально-філософських та естетичних проблем.

Об'єктом дослідження є процеси трансформації та інтерпретації “вічних” образів в українській літературі 1920-х рр. Вивченню підлягають особливості переосмислення традиційного образного матеріалу, зміни змістовних характеристик під впливом національно-специфічних засад інтерпретації. Визначення аспектів інтерпретації “вічних” образів у творчості М.Куліша, Ю.Яновського, О.Олеся, Я.Галана, М.Хвильового, М.Бажана та “неокласиків”.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці М.Бахтіна, О.Білецького, О.Бушміна, О.Веселовського, А.Волкова, Д.Дюришина, В.Жирмунського, М.Зерова, М.Конрада, Д.Наливайка, І.Неупокоєвої, І.Нусінова, А.Нямцу; наукові дослідження істориків української та зарубіжної літератур – Ю.Барабаша, С.Гречанюка, Д.Донцова, М.Ільницького, Н.Кузякіної, Ю.Лавріненка, Д.Лихачева, В.Мельника, В.Панченка, Я.Парандовського, С.Плачинди, О.Турган, В.Фащенка, Ю.Шереха,В.Шкловського та інших учених.

У процесі дослідження застосовувалися історико-порівняльний метод і метод типологічного аналізу.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше розглянуто художньо-естетичні функції “вічних” образів у творчості українських письменників 1920-х рр., розкрито індивідуальну своєрідність цих образів, визначено напрямки естетичної орієнтації українських письменників (антична, європейська література, Ф.Достоєвський), вивчено шляхи взаємодії прози, поезії та драматургії українських митців із творчістю М.Сервантеса, Ф.Достоєвського, В.Шекспіра, античною та біблійною міфологією.

Досліджено, що “вічні” образи були не формою втечі від дійсності, як у тому звинувачувала письменників ортодоксальна критика, а навпаки, формою наближення до неї з допомогою алюзій. Крізь призму “вічних” образів письменники дивилися на злободенні проблеми і шукали шляхів їх вирішення.

Теоретичне значення праці полягає в тому, що вона на малодослідженому літературному матеріалі розвиває методику аналізу процесу трансформації “вічних” образів письменниками інших національних літератур, у даному разі – української. Дисертаційна робота дає можливість повніше осмислити проблему входження “вічних” образів в інонаціональний ґрунт, закономірності функціонування традиційного образного матеріалу в українській літературі ХХ ст., особливості переосмислення морально-психологічних характеристик традиційних персонажів, літературної еволюції образів Дон Кіхота, Гамлета, Карамазова, Саломеї, Навсікаї, Дедала, Едіпа та ін. у контексті духовних пошуків українських письменників 1920-х рр. як своєрідної реакції на драматичні суперечності епохи; визначити місце та роль української літератури у світовому літературному процесі.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані в лекційних курсах історії української літератури ХХ ст., у розробці курсів українського літературознавства, спецсемінарів та спецкурсів для студентів з питань взаємодії української та західноєвропейської літератур, у підготовці навчально-методичних посібників для вчителів та студентів-філологів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота являє собою завершене дослідження, виконане автором самостійно. Особистий внесок полягає в з'ясуванні характеру художньої інтерпретації та естетичних функцій “вічних” образів в українській літературі 1920-х рр.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження апробовані у виступах під час роботи Літньої літературознавчої школи (1998 рік) при Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, у доповіді на звітно-науковій конференції Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2001 рік). За темою дисертації є 4 публікації у фахових виданнях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків і додатку. Загальний обсяг роботи – 158 сторінок. Список використаної літератури містить 156 позицій.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету і завдання роботи, предмет і об'єкт дослідження, його теоретико-методологічну основу, наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, а також подано інформацію про апробацію роботи та її структуру.

У першому розділі “Вічні” образи як літературознавча проблема” з'ясовано стан дослідженості питання в діахронічному аспекті; оглянуто найважливіші праці теоретичного та історико-літературного характеру, що стосуються вивчення трансформації й естетичного функціонування“вічних” образів в інонаціональних літературах; визначено основні методологічні засади дисертації.

У підрозділі 1.1 “Традиціоналізація “вічних” образів”відтворено картину складного і багатоступеневого процесу зародження, розвитку і функціонування традиційного образного матеріалу.“

Вічні” образи є досить цікавим, проте ще мало дослідженим явищем. Інтерес до них стимулював появу такої галузі літературознавства, як компаративістика, що була започаткована у ХІХ ст. Значний внесок у виникнення та розвиток порівняльного літературознавства зробили німецький філолог Т.Бенфей, а також російський учений О.Веселовський. Засоби порівняльного вивчення літератур використовували і в Україні, передусім, О.Білецький, М.Дашкевич, М.Драгоманов, І.Франко. Поняття “вічних” образів фігурує в цілому ряді праць учених ХХ ст. (О.Бушмін, А.Волков, М.Конрад, І.Нусінов, А.Нямцу, О.Турган та ін.).

Вже сам цей термін (“вічні образи”)породжує неоднозначність підходів. Дослідники пропонують безліч варіантів для позначення образів, що активно функціонують у національних літературах різних епох: “світові типи”, “вічні образи”, “традиційні образи”.

Традиціоналізація класичних образів є дуже складним процесом. У дисертації подаються класифікації генетичних груп “вічних” образів, розроблені вченими Чернівецького державного університету, що займаються безпосередньо теорією “вічних” образів, окреслено їх диференційні ознаки та етапи їх зародження, розвитку і функціонування.

У структурі твору одну з вагомих ролей відіграє образ-персонаж, котрий несе в собі вирішальне смислове наповнення. Він є тим стрижнем, на якому тримається ідея твору.

Зацікавлення певними образами виникає тоді, коли твір-джерело не втратив своєї актуальності і здатен задовольнити потреби сучасності в ідейному, філософському, психологічному та художньому планах. До такого твору можуть одночасно звертатися кілька письменників незалежно один від одного, аби “запозичити” відповідний образ. Теорія “вічних” сюжетів та образів великої ваги надає законові системної єдності художнього твору. У цю єдність входить взаємопов'язаність фабульно-сюжетних і образних складників. Для того, щоб із якоїсь модельної ситуації утворилась стійка художня структура, потрібне ядро. Таким ядром є персонаж, який здатен утворити структуру і стати “вічним” образом.

У підрозділі 1.2 ”Способи та форми осучаснення “вічних” образів (на матеріалі літератури ХХ ст.)” представлено картину шляхів осучаснення традиційного образного матеріалу.

Для літератури ХХ ст. характерне постійне звернення до класичних зразків культури минулого з метою їх застосування до нової дійсності та осмислення сучасних явищ. Як і кожне явище, “вічні” образи мають свої ознаки. Спробу їхнього визначення зробив А.Нямцу на основі детального, мікроскопічного аналізу всього процесу зародження, становлення та функціонування “вічних” образів, а також їх змістових потенцій. Це такі ознаки:–

поєднання національного та інтернаціонального;–

діалектика загального і конкретного;–

багатозначність і психологізм;–

спіралеподібність еволюції;–

моделююча та гносеологічна функції;–

наявність різних семантичних шарів і домінант;–

різноманітність рівнів географічного функціонування.

На шляхи осучаснення класичних образів вказували О.Веселовський і М.Бахтін. Цю проблему вирішують і в наш час. У роботі подано способи та форми осучаснення “вічних” образів, розроблені науковцями Чернівецького університету (В.Антофійчук, А.Волков, А.Нямцу та ін.).

Образи такого типу посідають не останнє місце і в українській літературі. Вони трансформувалися українськими письменниками в різні часи, а особливо в період різких соціальних змін, що відбувалися в суспільстві. Показовими в цьому сенсі є, зокрема, 1920-ті рр., коли у творах українських письменників почали активно з'являтися Гамлети, Фаусти, Дон Кіхоти і т.д. Література шукала в минулому відповіді на сьогоденні питання. З цією метою одні митці вступали в “діалог” із Сервантесом, другі – із Шекспіром, треті – із Достоєвським і т.п.

У другому розділі “Переосмислення образу Дон Кіхота (на матеріалі творів М.Куліша, Ю.Яновського, О.Олеся, Я.Галана)” досліджується проблема “донкіхотства” в українській літературі 1920-х рр. З'ясовуються причини активного використання образу Дон Кіхота письменниками 1920-х рр., його індивідуальні художні модифікації.

У підрозділі 2.1 “Українські ідальго 1920-х: фанатики і мрійники”, аналізуючи п'єси М.Куліша “Народний Малахій” і “Вічний бунт”, повісті Ю.Яновського “Байгород” і п'єсу О.Олеся “Земля обітована”, дисертантка визначає основні риси українських донкіхотів, а саме: фанатизм і мрійництво.

Вічна туга за ідеалом, за гармонією є першопричиною всякого донкіхотства. І ця туга штовхала новітніх донкіхотів на подвиги, вимагаючи при цьому особистих жертв.

Герої вище названих творів мріяли про оновлений світ. Малахій Стаканчик (“Народний Малахій” М.Куліша) прагнув “негайної реформи людини”, яка б відкрила шлях до “голубого соціалізму”, Ромен (“Вічний бунт” М.Куліша) впевнено крокує в “сад соціалізму”, Кіхана (“Байгород” Ю.Яновського) робить спробу промовляти до людських сердець, що “обросли шерстю та щетиною”, Шумицький (“Земля обітована” О.Олеся) чекає на прихід корабля з блакитними вітрилами, який відвезе його на землю обітовану. Проте для кожного з них мрія лишається нездійсненою. Доля кожного з героїв трагічна. Вони кидають виклик суспільству, стаючи донкіхотами.

Дійові особи досліджуваних творів перебувають у конфлікті з оточуючим світом. Вони ведуть боротьбу із загальноприйнятими нормами суспільного життя і внаслідок цього опиняються в духовній або фізичній ізоляції.

Спостерігаючи в реальному житті 1920-х рр. невідповідність ідеї і дійсності, М.Куліш, Ю.Яновський, О.Олесь звернулися до образу славного іспанського лицаря Дон Кіхота, надаючи йому українських рис і “пересаджуючи” його на український ґрунт.

У душі Дон Кіхота жила віра в перемогу Добра. Ця ж віра жила і в душах українських митців. Але згодом вона похитнулася, її заступили сумнів і розчарування від побаченого. Мучило почуття власної вини, причетності до того, що діялося на їхніх очах. Письменники наголошують на тому, що мета побудови ідеального суспільства, благородна за своєю суттю, була потрактована представниками радянської влади по-своєму, спотворена і використана у неблагородних цілях. Для одних наставав момент розчарування (Дон Кіхот, Кіхана, Ромен, Шумицький). Інші ж (такі, як Малахій Стаканчик) продовжували вірити у перемогу Добра, чинячи опір Злу.

Автори творів, що аналізуються в даному підрозділі, торкаються філософії самого буття. Неможливо силою запровадити всезагальне щастя і оселити в душах людей добро. Поруч із Добром завжди існує Зло. І зникне воно тільки в тому разі, якщо кожен усвідомить необхідність знищення зла у власній душі, якщо кожен уявить себе Дон Кіхотом. Ось тоді, можливо, запанує всезагальна гармонія.

У підрозділі 2.2. “Переосмислення образу Дон Кіхота Я.Галаном” досліджується тема “донкіхотства” у п'єсі Я.Галана “Дон-Кіхот із Еттенгайма”. Взявши для твору тему із минулих часів, драматург намагався по-своєму інтерпретувати вічну проблему людини і суспільства, проблему людяності.

Головний персонаж п'єси князь Луї д'Ангієн за своєю суттю подібний до Лицаря Сумного Образу. Як і герою Сервантеса, йому притаманні найкращі людські чесноти. Д'Ангієн є уособленням честі, тому не розуміє і не приймає зрадництва інших. Причина трагедії князя в тому, що він обрав собі “шлях-бездорожжя, шлях Дон Кіхота”. Князь веде боротьбу, яка не потрібна Франції, як не потрібні їй донкіхоти з “кришталевою душею”, оскільки останніх оточення не може зрозуміти. Простежується конфлікт між яскравою особистістю і “сірим” оточенням. Але д'Ангієн лишається вірним своїй ідеї і робить свідомий вибір в ім'я Добра, розраховуючись за це власним життям.

У діалозі з критиком Анатолієм Тарасенковим Я.Галан пояснював свій творчий задум так: показати, що люди, які йдуть проти законів історії, приречені. Отже, Луї д'Ангієн був приречений з самого початку. Віра в монархію і прихід з нею “миру й справедливості” абсурдна, бо, коли при владі стоять люди з явно нелицарською вдачею, “справедливості і закону” бути не може. Історія не раз нам це доводила.

Твори, проаналізовані в першому розділі, споріднює передусім бажання їх авторів на прикладі образу Дон Кіхота довести, що ідея далеко не завжди перебуває в гармонії з дійсністю, що для досягнення всезагальної гармонії потрібна, насамперед, гармонія в душі кожного і фанатична віра в перемогу добра.

У третьому розділі “Ф.Достоєвський у художньому світі М.Хвильового” досліджується суть “діалогу” між М.Хвильовим і Ф.Достоєвським, що виявився в перегуках і сходженнях між романами “Вальдшнепи” і “Брати Карамазови”.

У підрозділі 3.1 “Українська література 1920-х рр.: Ф.Достоєвський і “достоєвщина” мова йде про безпосередній вплив творчості Ф.Достоєвського на українську інтелігенцію 1920-х рр.

Після 1917 року революційну романтику почали заступати “проза” непівської дійсності, невлаштованість і відчай, посилювалась дегуманізація суспільства, а відтак розвивалася його духовна криза. Це не могли залишити поза увагою українські письменники, передусім В.Винниченко, В.Підмогильний, М.Хвильовий. Спостерігаючи на власні очі процеси руйнації усталених форм життя, вони фіксували це у творах, водночас вибудовуючи власні проекти гармонійного життя, стрижневим елементом яких лишалася людина. У своїх творах вони показували людську душу в розтині, за що їх у 20-ті роки звинувачували у “достоєвщині”.

Після революції в колах представників ортодоксальної критики Ф.Достоєвський був не в моді. Йому приписували всі можливі гріхи та вади, його називали “злим генієм”, “жорстоким талантом”. А причина полягала у негативному ставленні російського письменника до соціалізму. По суті, він першим зробив попередження: коли політика ігнорує мораль, людство опиняється на краю прірви. Однією з центральних проблем філософії Ф.Достоєвського була проблема особистості й суспільства. Письменник активно захищав “священну недоторканість особистості від будь-яких зазіхань на неї всесвітнього історичного процесу”. Достоєвський створив філософію людини, яка спрямована на усвідомлення людського буття. Саме таку систему поглядів російського письменника ортодоксальні критики зневажливо називали “достоєвщиною”. Адже в соціалістичних проектах людина відігравала не першу роль. Радянські цензори розуміли геніальність автора “Злочину та покарання”, тому, боячись поразки, паплюжили його ім'я, кидаючи в безодню жорстокої критики. Проте ХХ століття розгорталося за сценарієм Ф.Достоєвського. Його пророцтва збулися.

У підрозділі 3.2 “Карамазов у М.Хвильового і Ф.Достоєвського” здійснена спроба порівняльного аналізу двох романів: “Вальдшнепи” М.Хвильового та “Брати Карамазови” Ф.Достоєвського. Зіставлення цих творів є практичним підтвердженням тези про вплив творчості Ф.Достоєвського на українську інтелігенцію 1920-х рр., розглянутої у підрозділі 3.1.

Героя “Вальдшнепів” М.Хвильовий назвав Дмитрієм Карамазовим. Таким же ім'ям називають і одного з героїв останнього роману Ф.Достоєвського. Маємо справу зі свідомим запозиченням імені героя з твору російського письменника. Причина криється в порушенні обома авторами і в різні часи однієї проблеми – проблеми гуманізму й місця людини в цьому світі.

Дмитрій Карамазов (“Вальдшнепи”) є мовби ідейним синтезом Івана та Миті Карамазових (“Брати Карамазови”): Іван – теоретик, а Митя – практик.

Дмитрій та Іван розмірковують над “вічними” питаннями. Івана Карамазова непокоїть людина, а героя “Вальдшнепів” хвилює його “мамулувата” нація.

Обидва письменники у своїх творах торкаються питання любові чи ненависті до ближніх. Звернення митців різних епох до однієї проблеми і спроба знайти шлях її вирішення свідчить про всезагальність і масштабність цієї проблеми, про її одвічну злободенність. Якщо Дмитрій Карамазов у М.Хвильового повною мірою не може зненавидіти ближніх, оскільки цьому заважає Богоматір у чужих очах, то Іван Карамазов у Ф.Достоєвського не може їх полюбити, оскільки не Бога не приймає, а світ, ним створений.

Питання християнства й соціалізму є стрижневим елементом і “Вальдшнепів”, і “Братів Карамазових”.Принцип Дмитрія Карамазова “Мета виправдовує засоби” рівноцінний формулі Івана “Все дозволено”. Вседозволеність призводить до трагедії. Завжди знайдуться бажаючі апробувати чиюсь ідею в реальному житті, побути хоч трохи “человекобогом”. Цього й боявся М.Хвильовий. Від цього застерігав і Ф.Достоєвський.

Дмитрій Карамазов – таємничий герой. Він втілює ті риси українського суспільства 1920-х рр., які стали домінуючими. Хвильовий помітив “карамазовщину” в самому житті, тому вирішив попередити: українській нації загрожує “духовний нігілізм”, який призведе до її остаточного виродження. “Карамазовщина” здатна породити “смердяковщину”, яка, у свою чергу, загрожувала стати нормою життя. А відтак стає зрозумілим значимість розпочатого М.Хвильовим діалогу з Ф.Достоєвським. Якщо В.Винниченка російський письменник спонукав заглиблюватись у роздуми над філософією людського буття, то Хвильовому він допомагав робити узагальнюючі висновки. Автор “Вальдшнепів” вирішив звернутися до Ф.Достоєвського, бо той не уникав “останніх питань”, даючи можливість тим самим знімати завісу з очей. Достоєвський додавав Хвильовому художницької сміливості в намаганні пізнати істину до дна.

У четвертому розділі “Принц лякливості в соціалістичному інтер'єрі (Переосмислення образу Гамлета Миколою Бажаном)” на матеріалі поеми М.Бажана “Смерть Гамлета” досліджується проблема вибору, що постала на рубежі 1920–1930-х рр. перед українською інтелігенцією, яка не приймала законів нового життя.

У підрозділі 4.1 “Хвороба “двоїстого серця” розкривається суть цієї тези.“

Смерть Гамлета” – поема про “філософію роздвоєності”, про тих, перед ким постала проблема вибору. І те, перш за все, стосувалося інтелігенції, яка опинилася у вельми складному становищі. Від неї вимагали зректися старих ідеалів в ім'я нових. 1932 рік став рубежем трагедії в літературі. Було знищено всі літературні угруповання і створена єдина Спілка письменників, на з'їзді якої провідним і незмінним було визначено метод соцреалізму. Хто не вписувався в рамки цього методу, той оголошувався ворогом народу і ставав вигнанцем у власній батьківщині.

Поема “Смерть Гамлета” задумана як епілог до “Розмови сердець”. Між ними пролягли чотири роки, які здійснили певну еволюцію у свідомості поета. “Якщо “Розмова сердець” – поема внутрішньої очисної кризи “дволикого серця”, то “Смерть Гамлета” – торжество монізму, безкомпромісності, цільної свідомості над дволичністю, двоїстістю, сучасним гамлетизмом, достоєвщиною, всіма блуканнями роздвоєних душ”.

М.Бажан звертається в поемі до тих своїх сучасників, які ще й досі не визначилися у власній позиції щодо нового світу. Вони для нього – новітні Гамлети. Герой Бажана – “це тінь Гамлета, його модерна подоба”. Він теж, як і його літературний попередник, опинився в ситуації вибору, і повинен ліквідувати не лише зовнішній, але й внутрішній конфлікт, що дасть змогу позбутися хвороби “двоїстого серця”. Це штовхає його на пошуки оптимального варіанту вирішення проблеми, але від нього вимагають не зволікань, а рішучості на користь нового світу. На відміну від шекспірівського героя, герой Бажана є уособленням нерішучості.

Твір пронизаний іронією і скепсисом. Здирання машкари – головний засіб, яким керувався поет при написанні твору.

У підрозділі 4.2 “Антиномія гуманізму і класовості” розкривається суперечливість М.Бажана у трактуванні проблеми гуманізму.

Тема гуманізму в поемі М.Бажана “Смерть Гамлета” звучить відверто політично. Поема писалася в період, коли внутрішня та міжнародна обстановка загострювалася. Зародження фашизму в 30-ті рр. давало підстави для хвилювання. А з іншого боку насувався “червоний” тоталітаризм, який намагався вдало використати небезпечну ситуацію у власних інтересах. Таким чином, людина (перш за все інтелігент) потрапляла в ситуацію “молота і ковадла”. Особистість шукала компромісу, закликаючи до гуманності, а їй пропонували “ленінську людяність класових битв”.

Радянська дійсність лякає новітнього Гамлета, оскільки все, що притаманне особистості, відкидається як непотрібне, зайве і навіть шкідливе для людини нового часу. Натомість виховується непорушна рішучість і безкомпромісність, що перероджувались у духовний нігілізм і жорстокість.

За більшовицьким сценарієм “принц лякливості” мусив померти, аби на його місці “народивсь чоловік”, що “вміє дивитися ворогу в очі” і вміє “застрелити ворога в лоб”. Одвічний сумнів заважає новітньому Гамлету бути таким. І причиною того є “ленінська людяність”, бо вона не має нічого спільного з колишньою людяністю, з тією гуманністю, що була такою близькою духові героя. У 1920–1930-ті рр. вона перетворилася на монстра, який у зародку нищить паростки духовності. Нова ідеологія диктувала нові підходи до розуміння гуманності. На неї вимагали дивитися крізь призму класовості.

Для принца Датського трагедія полягала в тому, що він не зміг внести лад у розхитаний час. Для новітнього Гамлета – у тому, що мусив померти в близькому йому світі заради народження в іншому, чужому і непотрібному.

Для М.Бажана Гамлет є уособленням вічного сумніву і нерішучості. Тому автор вимагає смерті “чорного принца” в ім'я народження людини з “ленінською людяністю” в душі і класовими поглядами на світ. Це трагедія і самого Бажана, оскільки через “двоїстість серця” він змушений був форсувати “залізно-класовий” тон, діалектику життя підмінюючи плоскими істинами нової доби.

У п'ятому розділі “Специфіка функціонування “вічних” образів у поезії “неокласиків” досліджуються особливості художнього функціонування “вічних” образів у поезії М.Зерова, П.Филиповича, М.Рильського, М.Драй-Хмари та Ю.Клена.

Поезія “неокласиків” наскрізь просякнута “вічними” образами. Ми можемо зустріти й біблійні мотиви, й героїв древньої Еллади та Риму, і персонажів західноєвропейської літератури. У дослідженні подається класифікація “вічних” образів, використаних “неокласиками” у творчості періоду 1920-х рр. Найбільшу кількість становлять міфологічні, зокрема – античні образи (24), біблійні образи – 9, релігійно-канонічні – 2, фольклорні – 1, історичні – 8, літературні – 10. Кількісна перевага античних образів промовляє сама за себе. “Неокласики”, будучи прихильниками довершеності як у житті, так і в мистецтві, брали за орієнтир античність, де фізична і духовна досконалість були стрижневим елементом світогляду греків. До цього закликали сучасників і поети-неокласики. Велика кількість літературних, біблійних та історичних образів пояснюється тим, що вони є предметом постійної уваги письменників у всі часи, оскільки виступають найправдивішим віддзеркаленням життя і дороговказом до істини.

У підрозділі 5.1 “Колізія мрії і дійсності” аналізується та поезія “неокласиків”, де ця проблема набуває особливого звучання.

Якщо подивитися на поезію “неокласиків” з хронологічної точки зору, то в ряді творів, написаних на початку 1920-х рр., ще можна побачити залишки колишньої піднесеності, ще є в них молодецький запал і оптимізм, ще вирує творча уява навколо ефемерного “близького”, ще відчувається незрима сила сподівань, винесених крізь вогонь боротьби. Жовтневі події мали стрімку вибухову силу, що була спрямована на старі, віджилі форми суспільного та політичного існування. Наївні, але щирі сподівання жили в молодих душах. У загальній системі світобудування новому часу відводилась роль гори Арарат, на якій би зупинився ковчег української державності після всеімперського потопу, що в ідеалі мав страшну, але очищувальну силу, а молоде українське покоління мало повторити вчинок Ноя (М.Драй-Хмара “Під блакиттю весняною” (1922). Подібні оптимістичні настрої сконцентровані і в поезіях М.Зерова “Князь Ігор” (1921) та М.Рильського “Трістан коня сідлає” (1921).

Проте поступово оптимізм почала заступати тривога, а згодом – розчарування та відчай. І це не могло бути не поміченим “неокласиками”. В їхній поезії з'являються образи Бондарівни (П.Филипович “Хилиться сумно і гнівно” (1924), Юди (П.Филипович “Гризи залізо” (1922), Ленори (П.Филипович “Він тікав і дививсь, і знову” (1922), М.Рильський “Моїй Ленорі” (1918), Лазаря (П.Филипович “На поталу камінним кригам” (1922).

Розчарування і відчай від незреалізованості омріяної мети, від її невідповідності реаліям життя породжували закономірне бажання відшукати причини поразки. І шукати їх треба було, перш за все, в собі. А це, відповідно, висувало на перший план момент каяття, що його несуть у собі образи Тесея (М.Зеров “Тесей” (1921), ліричного героя “Божественної комедії” Данте й апостола Петра (М.Рильський “Я чистий образ Беатріче” (1918), Дедала (М.Рильський “Дедал безсмертний” (1919), Гільгамеша (М.Зеров “Гільгамеш” (1922), Клеопатри (Ю.Клен “Антоній і Клеопатра” (1919, 1933), “Цезар і Клеопатра” (1934).

Будь-яке довершене мистецтво завжди містить у собі не лише естетичний, але й виховний момент. Поезія “неокласиків” є зразком саме такого мистецтва. Вона містить у собі повчальний момент, застереження від помилок у майбутньому. Показовими в цьому сенсі є вірші М.Зерова “Сон Святослава” (1931) та “Святослав на порогах” (1930). Поезію “Сон Святослава” можна назвати “золотим словом” поетів-“неокласиків”, оскільки цей твір виступає як застереження і повчання для сучасних і наступних поколінь.

У підрозділі 5.2 “Конфлікт особистості і суспільства” шляхом аналізу поезій П.Филиповича “Саломея” (1922), М.Зерова “Саломея” (1922) та “Навсікая” (1922), М.Рильського “Як Одіссей, натомлений блуканням” (1918) подається характеристика двох типів суспільної системи (автократичної і демократичної) та становища особистості в них.

Вистава, що її давали влітку 1919 року в Києві у “Соловцовському театрі” за п'єсою О.Уайльда “Саломея”, справила враження на поетів, але оцінка її була неоднозначною. Для П.Филиповича п'єса стала предметом суто мистецького захоплення, прикладом безмежних можливостей акторської гри та вдалої режисури. Саломея полонила Филиповича своєю пристрастю й неординарністю почуттів. Інакше поставився до неї М.Зеров: “Це тільки семітська розпуста”. Своє враження М.Зеров відтворив у сонетах “Саломея” та “Навсікая”, де він протиставляє два світи: біблійний і античний. І віддає перевагу античному як більш чистому й світлому в духовному плані.

Протиставлення здійснюється на рівні двох жіночих образів – Саломеї та Навсікаї, які є двома різними типами жіночності і перебувають на різних естетичних сходинках. Жіночність іудейської царівни не має такої високої естетичної цінності, як жіночність царівни феацької. І причина такої розбіжності криється в різних моделях суспільного життя, а отже, і духовного стану особистості. Світ іудейський – це світ автократичний, притлумлюючий, де володар держави придушує масу своєю важкою царственною рукою. Через це маса стає пасивною і бездіяльною. Вона втрачає почуття свободи й волі, а відтак – нищить душевну міць. Якщо ж з'являється бунтар, його вмить карає рука володаря. Саломея була породженням саме такого суспільства.

Зовсім в іншому суспільстві жила Навсікая. То була цивілізація, головний складовий елемент якої становила людина. Це була розвинена, високоінтелектуальна нація, де цінувалась індивідуальність та її свобода, де перебували в гармонії і природа, і людина. “В осередку античної культури Еллади стояла Людина як структурний складник суспільства”. М.Зеров зіставив один із трагічних епізодів світової історії із сучасними йому днями, порівняв дух атмосфери минулого й сьогодення і зробив жахливі у своїй правдивості висновки: історія повторюється.

До образу Навсікаї звертався й М.Рильський (“Як Одіссей, натомлений блуканням” (1918) у надії, що майбутнє посміхнеться чарівною посмішкою Навсікаї. Але цього не сталося.

Отже, духовний рівень розвитку людини залежить не лише від суб'єктивних, але й від об'єктивних чинників, від тієї суспільної атмосфери, у якій вона перебуває. Цю тезу “неокласики” розвинули у своїй творчості і наочно показали на прикладі порівняння двох суспільних систем (автократичної і демократичної) та двох типів жіночності, що суспільство й особистість постійно перебувають у стані взаємозв'язку. Чим розвинутіша особистість, тим довершеніше суспільство. І навпаки, чим розвинутіше суспільство, тим досконаліша людина.

У підрозділі 5.3 “Митець і влада” шляхом аналізу поезії “неокласиків” визначаються погляди останніх на цю проблему.

Тривалі суперечки протягом 1920-х рр. щодо місця й призначення мистецтва в суспільному житті країни завершилися у 1929 р. ІІ з'їздом ВУСППу. “Неокласики”, що сповідували принципи досконалого мистецтва, класичної творчості, не могли не відтворити у своїй поезії ті драматичні часи, той період жорстокого самовиживання митців. Зокрема, це можна побачити у віршах М.Зерова “Swietokradstwo” (1920), де Ерот, Псіхе і Рама – втілення любові, духовності і мудрості – одягнуті “во вретище лихе”; “Арістарх” (1923), де в образі мудрого Арістарха поет вбачав своїх побратимів по перу, своїх однодумців-поетів.

Як протест проти насильного спрощення мистецтва та позбавлення творчої самостійності митця звучать ті поезії “неокласиків”, де міфологічні образи Орфея, Хірона стають виразниками ідей письменників ХХ століття (П.Филипович “Не злато, ливан і смирну...” (1922), М.Зеров “Хірон” (1922), М.Рильський “В освяченім гаю...” (1922).

Соціальні зрушення породили психологічну катастрофу. Самобутні таланти, чий розквіт і сила припали на період 1920–1930-х рр., спіткала доля леопарда і Атта Троля з поезії М.Драй-Хмари “По кліті кованій...” (1929), у якій поет алегорично відтворює психологічний стан митця в тоталітарній системі, намагаючись привернути увагу співвітчизників до проблеми “митець і влада”.

Для М.Зерова і М.Рильського характерне звернення до персонажів шекспірівських драм, зокрема, до образів Йорика (М.Зеров “Poor Yorick” (1930) і Гамлета (М.Рильський “Принц данський” (1929)), що дає змогу поетам відтворити психологічний портрет зламаного зовнішніми обставинами митця. Подібне ідейне навантаження несуть у поезії “неокласиків” і образи Єлени (М.Рильський “Вона ішла...” (1925), “Поет” (1928), Паріса (М.Рильський “Вона ішла...” (1925), Лореляй (М.Рильський “Скільки літ не пройде...” (1922).

Отже, свою творчість “неокласики” використовували і як спосіб відображення дійсності, і як естетичний орієнтир, на який повинен рівнятися кожен талановитий митець. Творче кредо художника має полягати в правдивості відображення світу і прагненні довершеності в житті й мистецтві. “Неокласики” власним прикладом демонстрували сучасникам це положення, стаючи на захист права вільної і досконалої творчості.

У “Висновках” узагальнено результати роботи. У дисертації досліджено особливості творчої інтерпретації “вічних” образів українськими письменниками 1920-х рр.

Дослідження проводилося шляхом аналізу творів українських, західноєвропейських і російських митців з урахуванням їхніх естетичних поглядів, а також історико-культурного контексту доби. Це дає підстави стверджувати, що між українською та західноєвропейською літературами у 1920-х рр. існували незаперечні зв'язки, що виявлялися в численних ремінісценціях, запозиченнях, алюзіях у творах українських письменників, які за допомогою “вічних” образів намагалися відтворити сучасну їм складну й трагічну епоху. Зв'язки простежуються у спорідненості нагальних морально-філософських та естетичних проблем епохи, у якій жили і творили митці, з тими проблемами, які хвилювали західноєвропейських письменників і Ф.Достоєвського.

1920-ті рр. на Україні були неспокійними у політичному, моральному та естетичному плані періодом, який посилив письменницьку зацікавленість традиційним образним матеріалом. Точилися гострі суперечки щодо культурної спадщини. Українській культурі загрожував нігілізм. В образах минулого митці шукали відповідь на сьогодення. Цим і пояснюється наявність в українській літературі 1920-х рр. “вічних” образів. Активної трансформації зазнали образи Дон Кіхота, Гамлета, Карамазова, образи античні, біблійні, історичні, літературні тощо. І в кожен з них письменники вкладали свій зміст, свою ідею. То були високоінформативні образи. Так, для М.Куліша, Ю.Яновського, Я.Галана, О.Олеся Дон Кіхот є уособленням одвічного прагнення людини до гармонії. Українські донкіхоти ввібрали в себе типові риси громадян УРСР двадцятих, котрі сподівалися на прихід “золотого століття”, про яке говорив герой Сервантеса.

Психологічна катастрофа, що сталася в пореволюційні роки, сприяла посиленню екзистенційних проблем. Відбувалася дегуманізація суспільства. Це спонукало митців показувати у своїх творах людську душу в розтині, за що їх офіційна влада звинувачувала у “достоєвщині”. Проте Ф.Достоєвський і “достоєвщина” не тотожні поняття. І це зумів довести М.Хвильовий, вступивши у творчий “діалог” із російським письменником, намагаючись знайти шлях до вирішення складних духовних проблем пореволюційної дійсності, які можна узагальнити в одну, універсальну: проблема людяності, гуманізму і місця людини в цьому світі. М.Хвильовий помітив “карамазовщину” в самому житті, той духовний нігілізм, що міг перерости у вседозволеність.

Ще однією характерною рисою духовного життя українського суспільства 1920-х рр. був “гамлетизм”, який вповні відтворений М.Бажаном у поемі “Смерть Гамлета” – творі про “філософію роздвоєності”, яка стала узагальненням усіх психологічних проблем тодішньої української еліти.

Свій внесок у відродження національної культури зробили і “неокласики”. Вони одними з перших стали на її захист, оскільки розуміли небезпеку, яку ніс соціалізм для літератури. Сучасну їм дійсність вони намагалися змоделювати на ґрунті минулого й одночасно зіставити колишнє і теперішнє. Тому в їхніх поезіях так часто трапляються класичні образи.

Отже, з усього вище сказаного можна вивести певні закономірності творчої інтерпретації “вічних” образів в українській літературі 1920-х рр.:–

гострі дискусії щодо проблеми ставлення до культурної спадщини;–

“вічні” образи українські письменники використовували як своєрідну альтернативу (з гаслом “Ad fontes” (до джерел) тому нігілізму, що зароджувався;

· “

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях автора:

1. Донкіхоти двадцятих // Дивослово. – 1998. – № 6. – С.2–6.

2. “Вальдшнепи” і “Брати Карамазови” // Слово і час. – 1999. – № 12. – С.58–62.

3. “Принц лякливості” у соціалістичному інтер'єрі (Переосмислення образу Гамлета Миколою Бажаном) // Наукові записки. Серія: Філологічні науки. – Вип. 19. – Кіровоград: Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, 1999. – С.172–184.

4. Традиційні образи та їх трансформація у літературному просторі й часі // Наукові записки. Серія: Філологічні науки. – Вип. 27. – Кіровоград: Кіровоградський державний