Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Чудовська–Кандиба Ірина Анатоліївна

УДК 316.776.3.

Соціокультурні чинники

ефективності соціальної комунікації

22.00.06 – соціологія культури, науки та освіти

Автореферат

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ – 2001

Дисертація є Рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті

імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: Яковенко Юрій Іванович,

доктор соціологічних наук, кафедра галузевої соціології, завідувач.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

Костенко Наталія Вікторівна, доктор соціологічних наук,

провідний науковий співробітник, Інститут соціології НАН України.

Ніколаєнко Леонід Григорович, кандидат філософських наук, доцент,

Київський національний університет

Провідна установа: Харківський національний

університет ім. В.Н.Каразіна, кафедра прикладної соціології.

Зазист відбудеться 27 вересня 2001 року о 16 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.30

в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

за адресою: Київ, вул. Володимирська, 60

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розіслано 21 серпня 2001року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Горбачик А.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Кожен етап в соціокультурному розвитку людства – це особливий стан, коли поєднується накопичений і зафіксований в соціальній пам’яті досвід з неповторним контекстом існуючої зараз реальної соціальної ситуації. Нинішній етап характеризується не аби якою складністю, оскільки вирішити проблему самозбереження і розвитку лише на рівні окремо взятого суспільства стає практично не можливим. Ряд проблем перестають бути локальними і переходять в категорію глобальних. Відбувається паралельне співіснування явищ протилежних за своєю сутністю і спрямованістю. З однієї сторони процеси диференціації і наростання відцентралізованих тенденцій, автономізація, що супроводжується виникненням нових держав на світовій арені, з іншої – феномен масштабної інтеграції (втілення в життя ідеї створення єдиної Європи).

В культурно-комунікаційному аспекті протиріччя нашої епохи полягає в тому, що розвиток засобів транспорту і зв’язку веде, з одного боку, до зросту кількості контактів представників різних спільнот, до взаємонасичення культур компонентами, які раніше їм не були властиві; з іншого боку, культура як живий соціальний організм здатна розвиватися за умови збереження власної цілісності, аутентичності.

Для українського суспільства характерні обидві зазначені тенденції. Його розвиток спрямований як в напрямку ренесансу національної культури, так і в напрямку входження до Європейської спільноти. Орієнтація на демократичні моделі суспільного устрою, веде водночас і до запозичення надбань (стандартів в правовій сфері, правил гри на ринковому полі тощо), так і проблем (орієнтація на індивідуалізм, з його радикальними формами прояву – відособленості, відчуженості, суттєва диференціація певної культури на несхожі субкультури ускладнює взаєморозуміння представників різних соціальних груп…). Трансформація більшості соціальних інститутів в українському суспільстві відбувається разом з змінами в сфері політичної, правової, економічної культури та за умови здійснення соціальної взаємодії на рівні різноманітних соціальних суб’єктів, в тому числі груп та індивидів (акторів).

Характеристика вищенаведеного як в світі, так і в Україні дає змогу констатувати: форми культури сучасних суспільств в новому тисячолітті будуть ще більше залежати від широти підходу до розуміння процесів соціальної комунікації – а саме, розгляду соціальної комунікації як мистецтва інтеграції, а отже й від пошуку механізмів, які б уможливлювали її більшу результативність та ефективність.

Соціальна комунікація в своїй багатофункціональності містить вагомий аксіологічний аспект. Вона виступає водночас онтологічною необхідністю соціального існування суб’єкта (актора) і способом гуманного розв’язання будь-якої проблемної ситуації. Фактично, аксіомою її екзістенції є людське буття як найвища і найбільш значима цінність в загальній ієрархії цінностей. В межах розмаїття засобів соціальної комунікації потрібно шукати альтернативи силовим методам розв’язання конфліктних ситуацій, але в її межах певний спосіб взаємодії є ефективним за деякими умовами, зокрема, коли має місце взаємна згода сторін. Соціальна комунікація – це дієвий засіб побудови складних систем відносин на різному рівні в багатьох сферах суспільного життя, бо виступає достатньою умовою підтримання, створення, розгортання міжособистісних, міжгрупових відносин (культурних, економічних, політичних та інших).

Отже, актуалізується суспільна потреба в розробці технологій досягнення оптимальної реалізації соціальної комунікації. Це вважаємо можливим за умови подальшої розробки поняття “ефективність соціальної комунікації”, бо ефективність є характеристикою будь-якої людської діяльності (і комунікативної зокрема), оскільки завдяки цьому поняттю люди починають спрямовувати свої зусилля на мінімізацію використаних ресурсів. Огляд літератури свідчить про те, що людське бажання вдосконалювати своє розуміння ефективності соціальної комунікації постійно відтворюється в різноманітних формах, виконуючи функцію “вмонтованого” критерія культурної еволюції, що дозволяє зберегти найдоцільніші, найрезультативніші і відповідно оптимальні для конкретної історичної ситуації її прояви.

Користуючись загальними міркуваннями щодо здійснення еволюції, зазначимо, що кожна нова форма соціальної комункації здатна або співіснувати з вже існуючими, або витискувати застарілі й не оптимальні форми, а це розширює обрій розуміння сутності цього поняття. Отже, актуальність дослідження ефективності соціальної комунікації зумовлена специфікою сучасних процесів соціокультурного розвитку, що мають відношення як до світової спільноти в цілому, так і до окремо взятого суб’єкта.

Ступінь наукової розробки теми. Феномен соціальної комунікації розроблявся в вітчизняній і зарубіжній соціології як на парадигмальному рівні теоретизування, коли розвиток і функціонування суспільства пояснювався на основі взаємодії комунікативних систем Н.Луман (N.Lumann), так і в теоріях “середнього радіусу дії”, галузевих теоріях: в соціології культури, соціології комунікації, соціології масової комунікації тощо. Вивчалися окремі сторони комунікаційного процесу (Т.Дрідзе, Л.Іонін, А.Квосковська, В.Конецька, Н.Костенко, Л.Корпорович, А.Ручка, О.Семашко, А.Тишка та інші). Але чим об’ємніше осмислювалося місце соціальної комунікації в культурі та її значення, як способу можливого консенсусного вирішення соціальних конфліктів та реалізації конкретних соціальних перспектив, тим ширше розкривалися ще недостатньо пізнані її сторони.

Складність аналізу комунікації під соціологічним кутом зору полягає в тому, що “поліпарадигмальна ситуація”, яка має місце зараз в соціології дозволяє розкрити феномен соціальної комунікації в певній, окремо визначеній перспективі. При цьому, специфіка теоретичної конструкції, що береться за основу, обмежує аксіологічні можливості підходу до розкриття сутності соціальної комунікації. Тому стає все більшою очевидністю недостатність розгляду феномену соціальної комунікації, лише з однієї позиції, спираючись на одну парадигму. Дане дослідження – це крок в сторону багаторівневого розгляду соціальної комунікації, продовження об’єднувальних традицій в соціології. З наукової точки зору його актуальність полягає, саме, в вивченні ефективності соціальної комунікації в світлі різноманітних теорій, які містять потенціал соціального знання достатній для його нового осмислення. При цьому не протиставляються підсистеми соціальної структури суб’єкту (актору), що відкриває можливість для цілісного сприйняття комунікативної ситуації.

Суттєвим виявився тому вплив теорій П.Бурдьє (P.Bourdieu), Е.Гіденса (E.Giddens), Ю. Габермаса (Ju.Habermas) як таких, що направлені на синтез мікро та макро парадигматів. Особлива увага була звернена на “Теорію комунікативної дії” Ю.Габермаса, в основу якої і покладено вивчення можливостей комунікативних перспектив як інтегруючих аспектів соціальної реальності.

В даному дослідженні також використовувалися теоретичні положення С.Кравченка, М.Мнацканяна, А.Погорілого, Н.Покровського, В.Танчера, М.Хараламбоса (M.Haralambosa), М.Холборна (M.Holborna), де здійснено аналіз сучасних соціологічних традицій, показано переваги і недоліки того чи іншого соціологічного напрямку. При розробці категоріально – понятійного апарату зверталася до досліджень: соціальної взаємодії О.Радугіна, Ю.Савельєва, Г.Осипова; соціальної структури С.Макєєва, В.Хмелька; культури В.Андрущенка, Г.Батищева, Е.Бистрицького, Г.Зіммеля (G.Simmel) Л.Іоніна, С.Кримського, А.Кребера (A.Kreber), Ю.Лотмана, А.Моля (A.Moll), Л.Г.Ніколаєнка; цінностей (А.Квосковська (A.Кloskowska), T.Парсонс (T.Parsons), А.Ручка.

При побудові концепції ефективності соціальної комунікації в соціокультурному просторі насамперед спиралася на огляд окремих аспектів комунікації, який був зроблений в різних соціологічних парадигмах: в структурно-функціональному аналізі – до концепції соціальної солідарності Е.Дюркгейма (E.Durkheim), до розгляду соціальної системи Т.Парсонса (T.Parsons), Р.Мертона (R.Merton), до розробок уявлень про інтеракцію (Interaktion) представниками, інтеракціоністських теоріїй Дж.Міда (D.Mead), Х.Кулі (H.Cooley) Г.Блумера (G.Blumer), а також феноменології А.Шюца (A.Schutz), П.Бергера (P.Berger) Т.Лукмана (T.Lukman), етнометодології Г.Гарфінкеля (G.Garfinkel), представників постмодерністського напрямку в культурі З.Баумана (Z.Bauman), Ж.Бодріяра (J.Baudrillard), Ж.-Ф.Ліотара (J.-F.Lyotard).

Характеристика соціальної комунікації в конфліктологічній перспективі базувалася на теоретичних положеннях, Р.Дарендорфа (R.Darendorf), Л.Козера (L.Kozer), К.Маркса (K.Marks). Крім того використовувала концепції соціальної дії розроблені М.Вебером (M.Weber) та В.Парето (W.Pareto), теорію інформаційного суспільства Д.Бела (D.Bell).

Поняття ефективності cоціальної комунікації розроблялося в соціологічній науці переважно в соціології масової комунікації (Б.Грушин, С.Мельник). Хоча, окремі моменти висвітлювалися при аналізі надійності інформації в межах теорії і методології (В.Волович, В.Паніотто, Ю.Яковенко), а також при дослідженні міжособистісної комунікації в її соціально-психологічному аспекті (Є.Головаха, Н.Паніна). Ефективність соціальної комунікації частково розглядалася в сфері соціології політики (С.Алєксухін, Ю.Єрмаков, Г.Почепцов, Р.Фурс), та соціології організації (В.Доблаєв).

Аналіз літератури, дає можливість для констатації того, що при розгляді ефективності cоціальної комунікації особливу увагу надавали вивченню чинників, що перешкоджають, виступають бар’єрами в процесі соціальної комунікації (О.Борисов, В.Конецька). В даному дослідженні цікавили перш за все соціологічні фактори, які не мали комплексного висвітлення в проаналізованій літературі, тому була зроблена спроба виправити існуюче положення. При дослідженні впливу соціальних чинників спиралася на розробки “універсальної граматики” Н.Чомського (Noama Chomsky’ego), на концепцію Д.Хаймса (D.Hymes), про вплив контексту ситуації на комунікаційний процес, на концептуальну модель компетенції Б.Берштайна (B.Bernstein). В роботі розглянуті: соціальні стереотипи, установки, соціальний статус, в аспекті їх впливу на процес соціальної комунікації. Тому, виявилися корисними праці Ф.Знанецького (F.Znaniecki), П.Сорокіна (P.Sorokin), в яких розкривалися окремі характеристики зазначених феноменів.

Крім того важливими є дослідження мало фіксованих соціальних факторів таких як довіра, симпатія. Цінними з цієї точки зору виявилися роботи Т.Говіра (T.Gowir), Є.Головахи, П.Штомпки (P.Sztompka), Н.Панінної.

При розгляді еліти як своєрідної соціальної групи, що не лише виконує креативну функцію в суспільстві, а й впливає на канали розподілу й передачі інформації, фактично, на сітку комунікаційних систем в суспільстві бралися до уваги праці Г.Моски (G.Mosca), Ф.Парето (F.Pareto), Р.Арона (R.Arona).

При побудові концепції ефективності cоціальної комунікації, використовувалися також ідеї з сучасної економічної теорії, які стосуються ефективності (О.Мочерного), філософські інтенції (Г.-Х.Гадамера (H.-G.Gadamer), до проблеми розуміння; Е.Гусерля (E.Husserl), його поняття “життєвого світу; Ф.Жюлена (F.Jullien) розкриття сутнісних сторін ефективності; Р.Рорті (R.Rorty) нові підходи до осмислення раціональності, К.Ясперса (K.Jaspers) концепція критичних ситуацій.

На потребу в поглибленному дослідженні саме ефективності соціальної комунікації вказувало ряд дослідників (В.Іванов, В.Королько). Адже “ефективність” – термін, що часто вживається в економічних чи технічних науках стає предметом “хитким і сумнівним” в соціальних науках, виходячи із самої складності феномену “соціального”.

Огляд літератури дає підстави констатувати, що дослідження ефективності в соціологічній науці носило досить фрагментарний характер. Не було сформовано загально-теоретичних принципів ефективності, її специфіку застосування саме в соціальній сфері, безпосередньо в контексті соціальної комунікації. Тому виникає потреба в концептуальному підході до вивчення ефективності соціальної комунікації.

Враховуючи динамічний характер комунікації, поняття “ефективність” не може бути розглянуте однозначно, а складає окрему проблему. Оскільки, з одного боку, маємо універсальні сторони ефективності соціальної комунікації, які можуть бути виявлені в різноманітних її формах, а з іншого – залежність і розгортання соціальної комунікації в конкретній соціальній ситуації.

Мета і завдання дисертації. Метою дослідження є виявлення і концептуалізація механізму досягнення ефективності як особливої специфічної характеристики соціальної комунікації. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

обгрунтувати з опорою на існуючу наукову традицію розуміння соціальної комунікації в соціології;

проаналізувати сучасні підходи до соціальної комунікації, виділивши ту частину соціального знання, яка дозволяє суб’єктам в різних соціальних практиках працювати в напрямку інтеграції;

розробити концепцію соціальної комунікації для подальшого її застосування, в основу поклавши теорію комунікативної дії Ю.Габермаса;

розкрити сферу використання поняття “ефективності соціальної комунікації” в соціологічній науці в різних її галузях;

проаналізувати можливість розгляду “ефективності соціальної комунікації” по відношенню до різноманітних комунікаційних форм;

розробити концептуальне уявлення про “ефективність соціальної комунікації”;

показати тенденції для конструювання показників вимірювання ефективності в соціокультурному середовищі;

розглянути соціокультурні чинники, які можуть суттєво впливати на сам процес досягнення ефективності;

розкрити на конкретному прикладі вплив одного з соціокультурних чинників на процес соціальної комунікації;

показати особливості соціокультурної ситуації на Україні і її вплив на комунікаційні процеси в суспільстві;

розкрити сутнісні характеристики ефективності соціальної комунікації, враховуючи її прагматичну і аксіологічну спрямованість;

Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є явище соціальної комунікації в соціокультурному просторі. Предмет дослідження – соціальні механізми досягнення ефективності соціальної комунікації в різних соціальних практиках.

Теоретико-методологічною основою дослідження є, насамперед категоріально-понятійний апарат, положення і висновки, які створені в площині об’єднувальних парадигм, що сформувалися, в межах сучасної загальної соціології, соціології культури та соціології комунікації в вітчизняній і зарубіжній науці.

Зазначений горизонт теоретизування дає змогу в достатній мірі розглядати діаду “суб’єкт – структура” як взаємодоповнюючу, взаємозалежну і взаємотворчу. В такому підході базовими є пошук принципів, що дозволяють не протиставляти існуючі концепції, парадигми, а навпаки їх інтегрувати для найбільш адекватного опису, пояснення соціальної реальності.

Безпосередньо методологічною основою даного дослідження є “Теорія комунікативної дії” Ю.Габермаса. Дана парадигма є фундаментом для розробки концепції ефективної соціальної комунікації, як в плані використання понятійного апарату, так і по своїй маштабності, оскільки дозволяє розглядати соціальну комунікацію не тільки через призму соціальної структури суспільства, а й акцентує увагу на ролі актора (суб’єкта) в процесі соціальної комунікації, дає можливість виділити шляхи досягнення ефективності коли маємо справу з стратегічними діями, а також – виділити специфічні моменти ефективності, коли мова йде про комунікативний дискурс.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в концептуальному обгрунтуванні ефективності соціальної комунікації.

В дисертаційному дослідженні були отримані наступні результати:

вперше розглянуто соціальну комунікацію в перспективі основних соціологічних парадигм, й показано ті можливості й обмеження, які відкриває окремо взятий теоретичний напрямок при характеристиці сутнісних сторін соціальної комунікації (с. 20 - 66);

дістало подальший аналіз поняття “ефективності” в соціальному аспекті, вдосконалено розуміння можливостей його використання в соціологічній науці і безпосередньо в соціології комунікації (с.87 - 94);

вперше запропонована концепція соціальної комунікації, базовим компонентом якої є суб’єкт (мікросистема), що дозволяє більш мобільно підходити до самої соціальної комунікації, та визначення її ефективності (с. 78 – 79; 86);

дістало подальший розвиток розуміння поняття “комунікативної раціонільності”, яке було введене Ю.Габермасом в його “Теорії комунікативної дії“ (с.53 - 61; 98- 101);

вперше запропоновано поняття ефективності соціальної комунікації, як найрезультативнішої форми комунікаційного процесу, де має місце оптимальне використання всіх задіяних ресурсів. При цьому в залежності від характеру соціальної дії (згідно Ю.Габермаса стратегічного чи комунікативного) будемо мати й різні характеристики ефективності соціальної комунікації(с. 98; 102 - 114);

дістало подальшу аргументацію розуміння впливу на оптимальне використання комунікаційних ресурсів, таких соціокультурних чинників як: культурна компетенція (с. 117 - 122), соціальні стереотипи (с. 127 - 130), установки (с.127 - 130), соціальний статус (с. 126 - 127 ), стиль життя (с. 123 - 125) а також мало досліджуваний фактор – довіри (с. 135 - 140);

на матеріалі власного емпіричного дослідження удосконалено розуміння впливу масової комунікації на процес формування певних соціокультурних уявлень (с. 141 - 147);

вперше, ефективність соціальної комунікації розглянута комплексно (на мікрорівні та на макрорівні). Ефективність соціальної комунікації представлена як стан, що може бути досягнутий окремим суб’єктом (мікросистемою) і відповідно фіксованим певними показниками вимірювання. Водночас ефективність соціальної комунікації розглянута як одна із універсальних цінностей культури (с.141 - 151);

удосконалено розуміння ролі еліт в комунікаційних системах та їх вплив на розподіл інформаційних ресурсів в суспільстві (с. 155 - 162).

Практичне значення одержаних результатів. Розкриті в дисертації положення і сформульовані висновки вносять вклад в теоретичне та практичне вивчення соціальної комунікації та її ефективності. Результати можуть бути використані в процесі викладання навчальних курсів з соціології культури, соціології комунікації, соціології масової комунікації. Запропонована концепція соціальної комунікації дозволяє конкретизувати певні компоненти (розширити і поглибити уявлення про соціальний контекст) тому є корисною для проведення подальших досліджень. Крім того результати емпіричного дослідження можуть бути використані під час вивчення етнічних стереотипів. Намічені підходи до розгляду ефективності соціальної комунікації можуть служити передумовою для розробки показників вимірювання ефективності соціальної комунікації з урахуванням соціокультурного аспекту.

Особистий внесок здобувача. Власне автору належить ідея розгляду соціальної комунікації, комплексно, в поліпарадигмальній перспективі. Крім того, авторською є розробка концепції соціальної комунікації, яка запропонована в дисертаційному дослідженні. Двоаспектний розгляд ефективності на мікро й макрорівнях – це також підхід, який є пропозицією для аналізу ефективності в соціокультурному аспекті. Розробка і проведення емпіричного дослідження “етнічних стереотипів в пресі” належать особисто здобувачеві.

Апробація роботи. Основні положення дисертації були представлені на наукових конференціях студентів та аспірантів, які проходили в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка в 1997, 1998, 1999, 2000 роках та на міжнародній конференції “Соціологічні читання”, що проходила в Харкові (листопад 1999 рік), а також на ХІІ з’їзді польських соціологів, який відбувся в Жешові (Rzеszow) у вересні 2000року. Тези роботи обговорювалися на засіданнях кафедри галузевої соціології в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а також під час стажування в Варшавському університеті на засіданнях відділу соціології культури та комунікації (лютий 2000).

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, на завершення кожного зроблено підсумок головних результатів, які розглянуті в розділі та стосуються теми дослідження. В кінці роботи підведено підсумок, який зафіксовано у висновках, а також представлено список використаних джерел та додатки. Повний обсяг дисертації – 197с., обсяг основної частини — 176 с., список використаних джерел має 246 найменувань та займає 17 с., додатки А, Б та В займають 3 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” викладено актуальність дослідження та міра наукової розробки теми, сформульована проблема дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, зроблена характеристика методологічних засад дисертації, її новизни та з’ясовується питання теоретичної та практичної значущості роботи.

У першому розділі “Історико–теоретичний аспект дослідження соціальної комунікації” шляхом аналізу різноманітних соціологічних підходів соціальна комунікація представлена в комплексному баченні. Зроблений теоретичний аналіз робіт, які частково або повністю торкалися аспектів соціальної комунікації.

Соціальна комунікація як соціокультурне явище не могла в силу своєї важливості для функціонування суспільства залишатися поза увагою соціологів. Поняття соціальної комунікації, яке було введене в соціологічну науку Х.Кулі, описує не лише певний процес, а, поступово починає складати окремий предмет дослідження.

На даний момент не існує єдиного загальновизнаного поняття соціальної комунікації. Тому на основі аналізу існуючих дефініцій було сформульовано поняття соціальної комунікації, для використання його як в межах даного, так і подальших досліджень. Соціальна комунікація – це акт або процес, що відбувається в формі передачі чи обміну інформації, й здійснюється соціальними суб’єктами, які являють собою системи, здатні до рефлексії.

На підставі вивчення літературних джерел можна констатувати, що серед теоретичних підходів, які існують в соціологічній науці, найбільше уваги соціальній комунікації відводилося представниками інтеракціоністського напрямку (Х.Кулі, Дж.Мід, Г.Блумер та ін.), а також структуралістського (Т.Парсонс, Н.Луман та ін.).

Загальні методологічні проблеми, які характерні для соціологічної науки в цілому, позначилися і на вивченні соціальної комунікації. Аналіз в межах однієї парадигми, детермінував і використання відповідного категоріально-понятійний апарату, а разом з тим і збільшував неможливість поєднання знань, які викристалізувалися в різних теоріях (макро- чи мікро- рівня). Але вже Т.Парсонс зазначав, що важливим пунктом для поєднання обох цих теорій є аналіз певних ознак інтеракції між двома чи кількома особами. Його опоненти чи наступники, зокрема П.Сорокін, Н.Луман, Ю.Габермас по-різному, але спираючись на комунікативний аспект, аналізували суспільну динаміку. Це стало можливим завдяки наробкам попередників, наприклад, концепції соціальної солідарності Е.Дюркгейма. Ідея Р.Мертона, а саме, про існування явних і латентних функцій, підштовхнула до розгляду соціальної комунікації в перспективі конфліктологічних парадигм. Адже соціальна комунікація в конфлікті носить дещо специфічний характер. В ході конфлікту презентується в формі символічних конструкцій та інформація, яка була до його початку повністю чи частково невідомою, при цьому відбувається перерозподіл між прихованими і явними намірами та з’являється певне поле напруження, яке в різний спосіб діє на соціальну комунікацію. Таке вивчення соціальної комунікації дало змогу розширити уявлення про неї, а також сформулювати ідею про те, що й ефективність в ході конфлікту буде відрізнятися від тієї, яка характерна для звичайної соціальної комунікації.

В дослідженні була звернена увага й на концептуальні розробки представників розуміючої соціології. Наприклад, концепцію Г.Зіммеля. Його осмислення і опис “комунікації задля комунікації” можна назвати прототипом “комунікативної дії” Ю.Габермаса.

Соціальна комунікація – це не завжди тільки раціонально представлені соціальні дії, а часом, навпаки. Сама ідея про раціональний компонент, виражена в концепції соціальної дії М.Вебера, а радикально протилежний підхід в концепції В.Парето. Ці два підходи були взяті до уваги, оскільки, якщо раціональний елемент може бути певним чином емпірично фіксованим, то ірраціональний поки що лише описаним (і в такий спосіб врахованим), коли справа стосується можливості вимірювання ефективності.

Соціальна комунікація в щоденних практиках розглянута через призму феноменологічного та етнометодологічного підходів, спираючись на концепції А.Шюца, Г.Гарфінкеля, Блумера, І.Гофмана.

Використання широкої поліпарадигмальної перспективи дало змогу поглянути на соціальну комунікацію як на багатоаспектне культурне явище, що може бути як чітко окресленим в межах певних соціальних інституцій, так і мати більш “вільний” характер в щоденних практиках суб’єктів.

Крім того було продовжено аналітичне опрацювання “Теорії комунікативної дії” Ю.Габермаса, яка є одним з найвиваженіших розглядів соціальної комунікації через призму соціальної дії. Сформульоване поняття “комунікативної раціональності” є важливим при розгляді ефективності соціальної комунікації, з’ясування співвідношення між раціональністю і ефективністю. “Теорія комунікативної дії” Ю.Габермаса дозволяє розглядати соціальну комунікацію та її ефективність через призму соціокультурного середовища, яке існує не як ізольований об’єкт, а в тісній взаємодії з життєвим світом суб’єкта (актора). Раціональні та ірраціональні компоненти, які проявляються в соціальній комунікації, презентують фрагмент інтерналізованої культури особистості. Цей “кадр із соціальної реальності” тісним чином пов’язаний з культурою і суспільством в якому знаходиться індивід. Але саме в соціокультурному середовищі і знаходиться коріння раціональності чи ірраціональності, точніше ціннісних критеріїв, які і визначають, що на даний час є найбільш схваленим в суспільстві. Саме такі критерії-цінності безпосередньо стосуються і ефективності, надаючи їй чи суто інструментального, чи змістовно-комунікативного характеру.

В першому розділі, цілісно відображено розгляд соціальної комунікації в соціологічній науці, а також звернена увага на характеристику тих ідей і концепцій класиків та сучасників, які дають змогу розкрити ефективність як одну із цінностей, що транслюється соціальною комунікацією, а разом з тим водночас є глибоко “зануреною” в самій культурі.

Другий розділ “Ефективність соціальної комунікації в соціологічному контексті” присвячений аналізу ефективності в соціологічній науці і безпосередньо розгляду ефективності соціальної комунікації в просторі, де перетинаються суспільні і культурні горизонти.

В першому підрозділі “Культурний компонент в комунікації та комунікативний компонент в культурі” аналізується взаємозв’язок, який існує між явищами комунікації і культури. Оскільки культура символічна, то це й окреслює комунікативний простір в культурі.

Розглянувши різноманітні підходи щодо культури, в яких культура або повністю ототожнюється з комунікацією (О.Лобок), або з грою (Г.Хейзінгі), або є надбудовою економічної системи (К.Маркс), було продовжено традицію, у відповідності з якою культура постає в тісній взаємодії з суспільством, створюючи специфічний соціокультурний простір (П.Сорокін, Ю.Сав’єльєв). Суспільство отримує в культурі конкретно-історичне втілення, набуває емпіричні форми. При цьому, за основу взяті концепції (А.Квосковської, Ю.Лотмана) у відповідності з якими, символічна культура, будучи частиною загальної культури, презентується через соціальну комунікацію. Аналіз масової культури і масової комунікації як явищ, що характеризують сьогодення, дав змогу виділити і підкреслити цей зв’язок, та взаємообумовленість, які існують між комунікацією і культурою.

В підрозділі “Концепція соціальної комунікації” представлено теоретичне бачення соціальної комунікації, згідно з яким центральну позицію займає суб’єкт (мікросистема). Поняття мікросистеми вжито для підкреслення того, що сам по собі учасник соціальної комунікації є складним втіленням когнітивних, афективних та інших компонентів, які створюють його “життєвий світ” і суттєво проявляються в процесі соціальної комунікації. Особливу увагу звернено на позицію суб’єкта (мікросистеми), яку він займає по відношенню до соціальної комунікації (активну чи пасивну), який кількісний склад учасників комунікаційного процесу, а також на широту представлення існуючої соціальної ситуації. Соціальна ситуація, будучи тим, що ще називають контекстом соціальної комунікації, має розглядатися з включенням як історичних аспектів свого формування, так і реально існуючих в даній конкретній комунікативній ситуації. Дана концепція була відправною для розгляду в подальшому ефективності.

В підрозділі “Поняття “ефективність” в соціологічній науці” розглянуті еволюція і представленість даного поняття в соціологічній науці. Спираючись на поняття соціальної ефективності, ефективність соціальної комунікації можна охарактеризувати як відповідність між об’єктивно існуючими типами, формами і засобами соціальної комунікації та реальними комунікативними потребами зі сторони індивіда чи певних соціальних груп. Зроблено порівняльний аналіз між поняттями ефекту і ефективності; ефективності і результативності. Останнє, розглянуто в підрозділі “Ефективніст як форма прояву результативності”, а в наступному проведено дослідження подібності і відмінності між ефективністю і раціональністю.

Ефективність може бути охарактеризована як певний стан соціальної комунікації, на який впливає “розгортуваність” результату. “Розгортуваність” можна описати як вектор наближення до своєї максимальної реалізації. Розгляд ефективності через критерій її результативності дозволяє розглядати соціальну комунікацію в трьох площинах: негативній, нейтральній, позитивній. В процесі отримання негативного результату, цілковито протилежного до тієї перспективи яка закладалася важко взагалі вести мову про ефективність, в такому випадку вона практично буде відсутня. Нейтральний результат може бути охарактеризований з позиції низького рівня ефективності, але в окремих випадках і з позиції позитивної оцінки. Найчастіше ж ефективність пов’язана з досягненням позитивного максимального результату, який є потенційно закладений в тій чи іншій соціальній ситуації. Важко, а інколи просто не можливо відособитися від соціальної реальності і говорити про абсолютну ефективність для обох комунікативних систем, які задіяні в соціальній комунікації. Як правило позитивний результат для однієї із сторін може виявитися протилежним для іншої, а навіть досягнення позитивного результату ще не означає досягнення ефективності. Наміри і результати суттєво спираються на розуміння між суб’єктами (мікросистемами) основних принципів отриманих результатів в процесі соціальної взаємодії. Деякі засади і результати можуть бути спільними для значної кількості соціальних груп (оскільки базуються на загальноприйнятих соціальних нормах і цінностях) і їх можна визначити як важливі для широкого кола суб’єктів (мікросистем), в той час як інші правила і результати можуть бути специфічні для визначеної соціальної групи, що репрезентує певну культуру чи субкультуру. До такої релятивності в розумінні ефективності спонукає сама соціальна реальність. Проблема виміру ефективності соціальної комунікації розглянута в підрозділі “Характеристика ефективності в залежності від форми соціальної комунікації”.

Стосовно виміру соціальної комунікації слід відмітити, що були різні спроби як теоретичного осмислення такої можливості, так і операціонального виразу (в галузях соціології масової комунікації та соціології журналістики). Доповнюючи вже представлене розуміння ефективності соціальної комунікації, розглядаючи можливі способи виміру ефективності, ефективність соціальної комунікації розглядалась, як відповідність між об’єктивно існуючими типами, формами і засобами соціальної комунікації та реальними комунікативними потребами зі сторони суб’єктів. Саме тому ефективність соціальної комунікації окремо була представлена для міжособистісної комунікації, масової, та мистецької. Загальний критерій ефективності не лише не виключає, а й передбачає використання системи приватних, локальних критеріїв. Конкретизуючи інтегральні показники в приміненні до специфічних аспектів соціальних відносин і умов їх функціонування, слід враховувати динаміку, характерну для явища соціальної комунікації, соціальну ситуацію в якій соціальна комунікація реалізується й тому використовувати диференційовані показники, різні в різних сферах й для різних форм соціальної комунікації. Це означає, що ми матимемо справу і визначатимемо ефективність соціальної комунікації неоднаково, по-різному, коли мова йтиме про ефективність комунікаційної системи в політиці, в сім’ї тощо. Фактично, зроблена спроба методологічного опису ефективності як соціального показника, з урахуванням складності його побудови. Ефективність соціальної комунікації розглядалася відповідно і як певна властивість, що може бути характерна для соціальної комунікації, і як її особливий стан, що не завжди має місце. Для визначення ефективності запропоновано описовий метод, який базується на виокремленні елементів комунікаційного процесу і його конкретно – аналітичного описі.

В третьому розділі “Презентація соціокультурних чинників в процесі соціальної комунікації” основна увага була відведена розгляду окремих соціокультурних чинників та їх впливу на соціальну комунікацію, який може носити як позитивний, так і негативний характер, що й було показано. Як базовий фактор розглядалася “культурна компетенція” на основі теорій Н.Чомського, Д.Хаймса, Б.Берштайна. Крім того, було проаналізовано вплив таких явищ як стиль життя, соціальний статус, стереотип і установки. В даному розділі використані результати емпіричного дослідження, в якому показано представленість етнічних стереотипів в масовій комунікації, зокрема, в пресі. Етнічні стереотипи розглянуті як один із різновидів соціокультурних чинників, що можуть бути в подальшому репрезентовані в міжособистісній комунікації. Проаналізовані й такі малодосліджувані чинники, як довіра та недовіра і їх вплив на культуру і безпосередньо на українське суспільство. Проведене дослідження – це спроба комплексного розгляду соціокультурних чинників (хоча вони не вичерпують всього їх спектру), які мають вплив на соціальну комунікаціюі і були недостатньо представлені в комунікативному аспекті у попередніх нам відомих дослідженнях.

В четвертому розділі “Сучасні тенденції в культурі та їх вплив на ефективність соціальної комунікації” була завершена робота над розглядом ефективності соціальної комунікації в контексті культури. Ціннісний підхід до ефективності дав змогу представити її як універсальну цінність культури.

Отже, ефективність соціальної комунікації можна порівняти з “вмонтованим елементом” в культурі, який є в усіх сферах життя та виконує свого роду функцію “культурного відбору”, а це відбувається в такий спосіб, що культура піднімається над життям, набуває власної динаміки, власних відносно автономних закономірностей і логіки розвитку. Творення “культурних форм” – це і є дія своєрідного фільтру, згідно з яким “соціальні ролі позбавлені свого практичного змісту та перетворюються в інсценіровки; політична і економічна боротьба стає грою і спортом”.

У відповідності до цього ефективність як самовідтворююча цінність по-різному буде проявлятися в суспільстві з постмодерністськими тенденціями розвитку, та в традиційному. Хоча важко говорити про “чистоту культури” адже змішання форм стилів це одна із ознак сучасного розвитку людства. Якщо в другому розділі розглядалися можливості теоретико-емпіричного визначення ефективності соціальної комунікації, то в даній частині акцент зроблений на її сутнісному характері, що невідривно пов’язаний з соціокультурним середовищем.

Способи регуляції і включеності суб’єкта (мікросистеми) в процес соціальної комунікації був проаналізований через систему соціальних інститутів, де основна увага звернена на політичну систему, та на її активних учасників “еліту”. Розглянуто вплив еліт (економічних, політичних, мистецьких) на сітку комунікативних систем, та на можливості управління комунікаційними процесами зі сторони еліт. Показано особливості культурного розвитку України і місця в цьому процесі соціальної комунікації. Її можливості і обмеження в досягненні ефективності.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено системний аналіз соціальної комунікації з поліпарадигмальних позицій, спираючись на “основні” теорії, які існують в сучасній соціологічній науці, та взявши до уваги принципи об’єднувального напрямку в соціології.

При цьому соціальна комунікація розглядалася не тільки з позиції її функціональності, як ізольований предмет дослідження, а ще в соціокультурному середовищі, де комунікативний компонент знаходив горизонт своєї реалізації в сфері активізації символічної культури, що входило в коло поставлених завдань. В дослідженні показано в яких напрямках вивчалася ефективність соціальної комунікації на рівні теорій середнього радіусу дій (соціології організації, соціології комунікації), а також в емпіричній соціології.

Розглянуто ефективність не лише щодо масової комунікації а й міжособистісної та комунікації в сфері мистецтва. Досить об’ємний предмет дослідження “комунікація”, не є випадковістю. Це крок до синтезу, а не навпаки, оскільки цілісність не завжди включає ті компоненти, які складають відокремлені характеристики. В ході аналізу ефективності соціальної комунікації, виділені також специфічні моменти, які відрізяють ефективність від результативності, раціональності, а також з’ясовано відмінність між поняттями ефекту, та результату.

Під час дослідження було доведено вплив на оптимальне використання комунікативних ресурсів таких соціологічних чинників як соціальні стереотипи, установки, позиція суб’єкта в соціальній структурі, його статус, а також культурна компетенція. Окрім того, дослідження доповнене ще аналізом досить мало використовуваних соціальних показників, наприклад, соціальної довіри. На основі даного показника зроблена коротка характеристика впливу зазначеного фактора в цілому на комунікативне соціокультурне середовище в країні. Розглянуто ефективність з точки зору її універсальності в культурі як цінності, що займає одне з домінуючих положень в ній.

Використовуючи теоретико-методологічні розробки даного дослідження, можна створювати показники для аналізу ефективності соціальної комунікації стосовно таких соціальних інститутах як політика, освіта, сім’я, наука. В процесі дослідження було обґрунтовано доцільність та межі використання поняття “ефективність соціальної комунікації”, яке розглянуте в прагматичному та аксіологічному аспектах з соціокультурних позицій. Поняття “ефективності соціальної комунікації” описує релятивне досягнення певного стану, при якому може мати місце оптимізація комунікаційного процесу.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ

В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Чудовська–Кандиба І.А. Формування уявлень про соціальну комунікацію: минуле та сучасне // Вісник Української Академії державного управління при Президенті України. Соціальна і гуманітарна політика. – Випуск 4. – Київ, 1999. – С. 288 - 291.

2. Чудовська–Кандиба І.А. Розгляд поняття “ефективності” в соціології комунікації // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. – Харків, Видавничий центр Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, 1999. – С.188 - 191.

3. Чудовська–Кандиба І.А. Поняття “ефективність комунікації” в соціологічній науці // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Соціологія. Психологія. Педагогіка. – Випуск 8. – Київ, 2000. – С. 11 - 13.

4. Чудовська–Кандиба І.А.Комунікація в контексті структурно-функціональної перспективи // Придніпровський науковий вісник. Серія: Історія, філософія, соціологія. – Випуск 119 (186). – Дніпропетровськ: “Наука і освіта”, 1998. – С. 129 - 138.

5. Чудовська–Кандиба І.А. Ефективні комунікативні технології: ілюзія чи реальність // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. Міжвузівський збірник наукових праць. Випуск 6 - 7. – Одеса: “Астропринт”, 2000. – С. 199 - 211.

АНОТАЦІЯ

Чудовська-Кандиба І.А. Соціокультурні чинники ефективності соціальної комунікації – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.06. – соціологія культури, науки та освіти. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2001.

В дисертаційному дослідженні на основі існуючих в соціологічній науці основних підходів розглянуто соціальну комунікацію в контексті її ефективності. Де ефективність представлена як на мікрорівні, через розкриття прагматичного характеру, через можливості побудови соціальних показників, так і на макрорівні як одна із цінностей культури, що поряд з іншими існуючим чинниками забезпечує певні еволюційні перетворення в культурі і безпосередньо в соціальній комунікації. Перетворення, які мають відношення до соціальної комунікації – це перш за все поява нових форм, що презентують та зміщують акцент на нові критерії – цінності. Ефективність соціальної комунікації розглядалась, як відповідність між об’єктивно існуючими типами, формами і засобами соціальної комунікації та реальними комунікативними потребами зі сторони суб’єктів (мікросистем). Комплексно представлено соціокультурні чинники (культурова компетенція, соціальні стереотипи, соціальний статус, установки, стиль життя), які впливають на творення контексту соціальної комунікації і відповідно на можливості досягнення її ефективності.

Ключові слова: культура, соціальна комунікація, ефективність, соціальні стереотипи, культурова компетенція, соціальний статус установки, стиль життя.

Чудовская–Кандиба И.А. Социокультурные факторы эффективности социальной коммуникации – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.06 – социология культуры, науки и образования. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2001.

В данном диссертационном исследовании рассмотрено комплексно социальную коммуникацию под социологическим углом зрения. Учитывая сложившуюся полипарадигмальную методологическую ситуацию в социологии была сделана попытка анализа социальной коммуникации з позиций различных социологических направлений. Поэтому социальная коммуникация рассматривалась в структурно-функциональной, конфликтологической, интеракционистской, феноменологической, этнометодологиской перспективах. В исследовании учитывались разработки представителей понимающей социологии, например, концепция Г.Зиммеля. Его осмысление “коммуникации для коммуникации”, которая нашла свое дальнейшее рассмотрение в “Теории коммуникативного действия” Ю.Хабермаса. Были показаны возможности и ограничения, связанные с использованием указаных парадигм в процессе анализа социальной коммуникации. Социльная коммуникация – это не всегда только рационально представленые социальные действия, а имеют