Таврійський національний університет

ім. в.і. Вернадського

Чупріна Ірина Іванівна

УДК 882

Проблема художнього конфлікту

у романі Ф.М. Достоєвского

"Брати Карамазови"

Спеціальність 10.01.02 – Російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

сімферополь – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської літератури Донецького національного університету, Міністерство освіти і науки України, м.Донецьк.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

Федоров Володимир Вікторович, завідувач кафедри російської літератури Донецького національного університету

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Теплінський Марк Веніамінович, Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника, професор кафедри світової літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Зябрева Галина Олександрівна, Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського, доцент кафедри російської та зарубіжної літератури.

Провідна установа:

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, кафедра історії російської літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться 05.09. 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою:

95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського: 95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 4, корпус "А".

Автореферат розісланий 05.08.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лавров В.В.

Загальна характеристика роботи

Ф.М. Достоєвський - явище надзвичайно складне в історії російської культури. Він не тільки видатний письменник, художник, але і філософ і психолог. Ідеолог, проповідник, пророк, мудрець; все – в одному. Багатоплановість духовної діяльності письменника зумовлює таку ж багатоплановість в дослідженні його творчої спадщини.

Вражаюча здатність бачити і розуміти життя зразу в декількох різноманітних аспектах , явищах і при цьому – у всій його повноті і глибині, вміння відкрити і показати саму сутність явища/події – особливий дар Федора Михайловича Достоєвського, який вирізняє його з-поміж інших і зумовлює незгаслу у всі часи зацікавленість до його творчості з боку дослідників різних спеціальностей, напрямів: літературознавців, філософів, богословів, соціологів, психологів і навіть-криміналістів. Незважаючи на те, що історія достоєвськознавства багатоаспектна, - у наш час – час осмислення, переосмислення життєвих цінностей та підведення підсумків – відкриваються нові можливості дослідження тих аспектів творчості письменника, про які не прийнято було говорити (частіше через ряд політичних, ідеологічних чинників).

Актуальність теми. За останні десятиліття стали доступними праці літературознавців, релігійних філософів, богословів, імена яких були широко відомими та популярними як в дореволюційній Росії, так і за кордоном. У контексті сучасності праці М.О. Бердяєва, Б.П. Вишеславцева, Л.П. Карсавіна, С.Л. Франка, Л.І. Шестова та інш. не втратили своєї актуальності та значення. Неможливо переоцінити вклад у достоєвськознавство М.М. Бахтіна, праці якого і в радянський період залишались найбільш популярними та впливали не на одне покоління літературознавців. Актуальними є і інші дослідження – В.Є. Ветловської, І. Волгіна, Л.П. Гроссмана, О.С. Долініна, Ю.Ф. Карякіна, Ю.Г. Кудрявцева, Л.І. Сараскіної, Ю.І. Селезньова, Г.М. Фрідлендера та ін., присвячені вивченню проблем поетики Ф.М. Достоєвського. Оскільки процес дослідження проблем творчості Достоєвського був тривалим та плідним, - неможливо оминути повз таку проблему, як конфлікт. Про нього говорили і говорять. Однак як спеціальна/самостійна літературознавча проблема художній конфлікт широко не розглядався. На наш погляд, до цього часу роль конфлікту оцінена недостатньо (до кінця не виявлено жанровотворчу функцію конфлікту). Увага дослідників зосереджена в більшій мірі на фабульному аспекті; на те, що цей конфлікт – художній – звернено уваги недостатньо.

Світ Достоєвського в найвищій мірі суперечливий, конфліктний. Герой Достоєвського – людина, яка знаходиться на останній межі, над прірвою, і при цьому – завжди прагне вищої правди та гармонії. Проблема конфлікту – одна із найактуальніших проблем творчості письменника. Наша робота присвячена дослідженню проблеми художнього конфлікту в останньому романі Ф.М. Достоєвського “Брати Карамазови”, який справедливо визнано як найбільш високохудожній із романів письменника.

Цей роман чітко відображає християнський світогляд зрілого письменника, і в повній мірі представляє людину нового часу. В “Братах Карамазових” автор показує не один лише сімейний конфлікт, який розгортається і трансформується в соціальний конфлікт, але зображує конфлікт “людства як однієї людини”. Вивчення проблем жанру та сюжетоскладення, а також проблем автора та героя в романах Ф.М. Достоєвського дозволяє літературознавцям розглянути проблему художнього конфлікту частково. Однак вважаємо, що проблема художнього конфлікту заслуговує глибшого вивчення з боку дослідників.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дослідження проводилось згідно з науковою темою кафедри російської літератури Донецького національного університету: “Російська література і сучасність” Г – 96/13.

Мета дослідження. Конкретизувати поняття художній конфлікт; розглянути своєрідність художнього конфлікту та його естетичну роль в “Братах Карамазових” – поліфонічному романі.

Згідно з наміченою метою формулюються основні задачі дослідження:

1. В процесі аналізу романа, в співставленні сюжетної і фабульної дійсностей виявити різні рівні конфлікту і основні “конфліктні вузли”.

2. Визначити співвідношення слова-висловлювання і дії героя стосовно проблеми художнього конфлікту.

3. Розглянути жанрову своєрідність слова-висловлювання героя відносно проблеми художнього конфлікту в контексті поліфонічного роману.

4. Визначити естетичну роль “жанрів-висловлювань” (М.М. Бахтін): поеми, життєопису, сповіді, проповіді в їх відношенні до покаяння та художнього конфлікту.

5. Розглянути типи сповіді в їх відношенні до “жанру-висловлювання” та до художнього конфлікту.

6. Визначити естетичну роль покаянного стану та його значення стосовно проблеми художнього конфлікту в поетичному світі “Братів Карамазових” Ф.М. Достоєвського.

Вирішення зазначених завдань дозволяє досліднику дійти висновків щодо своєрідності художнього конфлікту поліфонічного роману Ф.М. Достоєвського та включитися в обговорення проблем романного жанру, особливостей його сюжетоскладення, а також проблеми автора та героя.

Об'єктом дослідження є жанрова поетика роману Ф.М. Достоєвського “Брати Карамазови”. Предметом дослідження є художній конфлікт у романі Ф.М. Достоєвського.

Наукова новизна та теоретичне значення роботи полягає в тому, що здійснюється аналіз саме художнього конфлікту, не зображуючого життєвий конфлікт із безконфліктної позиції, а розв'язуючого його самим актом створення художнього твору. “Подія художнього твору” аналізується як подія, що розв'язує художній конфлікт. Розглядається художня система Ф.М.Достоєвського, яка створює естетичний еквівалент цінностей Православної Церкви.

В цій роботі переосмислюються такі маловивчені проблеми як: Ф.М. Достоєвський та давньоруська література; проблеми соборності, сповіді та покаяння; виявляється та осмислюється жанрова своєрідність сповідального слова, зумовлена внутрішнім конфліктом автора висловлювання.

Такий підхід до вивчення твору письменника забезпечує більш глибоке розуміння суспільної і літературної позиції, моральних переконань художника, ідейної та художньої своєрідності його творчості.

Теоретико-методологічною основою дослідження є наукові праці літературознавців, присвячені специфіці літератури, методологічним дослідженням літературних явищ, а також праці істориків літератури. У дослідженні застосовуються аналітична та порівняльна методики, що дозволяє виявити суттєві особливості художнього мислення Достоєвського, здійснити ідейно-тематичний та структурний аналіз останнього роману письменника.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що результати дослідження можуть знайти застосування в курсах історії російської літератури ХІХ ст., в спеціальних курсах та семінарах, присвячених творчості Ф.М. Достоєвського, в шкільній практиці викладача-словесника.

Апробація результатів дослідження.

Окремі розділи дисертації та викінчене дослідження загалом обговорювалось на засіданнях кафедри Донецького національного університету. Основні положення дисертації викладено у виступах на вузівській конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідної та методичної роботи – Донецьк, квітень 1995 р., на міжнародній науковій конференції 28-30 листопада 1996 р. “Спадщина М.М.Бахтіна та проблеми розвитку діалогічного мислення в сучасній культурі”, на вузівській науковій конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідної роботи – Донецьк, квітень 1997 р., на ІІ Дионисіївських читаннях (Дионисій Ареопагіт та проблеми греко-слов'янської культури) – 14-15 жовтня 1997 р., Донецьк, на ІІІ Дионисіївських читаннях - 14-15 жовтня 1998 р.

У повному обсязі дисертація розглядалась на засіданні кафедри російської літератури Донецького національного університету 27 листопада 2000 року.

Публікації. Основні результати дисертації відображені в 4 статтях фахових видань, 3 – в матеріалах вузівських наукових конференцій, 2 – в тезах доповідей вузівських наукових конференцій.

Структура роботи.

Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (255 найменувань). Обсяг дисертації 186 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, формулюється мета та завдання дослідження, його зв'язок з науковими програмами, визначається наукова новизна, теоретична і практична значущість виконаної роботи, визначаються методи дослідження.

У першому розділі дисертації “Огляд критичної літератури” визначається стан наукового опрацювання проблеми художнього конфлікту в сучасному літературознавстві (Гегель, В.Г. Белінський, Х. Ортега-і-Гассет, М.М. Бахтін, В.В. Федоров) і, зокрема, в достоєвістиці, визначаються напрями та аспекти дослідження, а також – естетична функція конфлікту в романі.

Перший розділ присвячений історії вивчення проблеми художнього конфлікту в цілому стосовно роману та, зокрема, стосовно роману Ф.М. Достоєвського. Основними теоретичними працями, що розкривають сутність конфлікту є праці Гегеля, В.Г. Белінського, Х.Ортеги-і-Гассета, М.М. Бахтіна, присвячені теорії роману. Традиційно конфлікт у літературному творі – рушійна сила розвитку сюжету, “ядро художньої проблематики”. Своєрідність художнього конфлікту залежить від належності літературного твору до конкретної епохи, а також від природи жанру. На взаємозв'язок специфіки художнього конфлікту з літературним родом вперше вказав Гегель. Вплив гегелівської естетики очевидний у статті В.Г. Белінського “Про розподіл поезії на роди та види”. Для Белінського, як і для Гегеля, ситуація, багата колізіями переважно є предметом мистецтва драматичного. Однак конфлікт має місце і у романі; основний конфлікт у романі проводиться через всі життєві сфери. Для Гегеля роман близький до епосу, “припускає прозаїчно впорядковану дійсність”, і “найбільш звичайною та найбільш підходящою для роману колізією є конфлікт між поезією серця та протистоячою прозою відносин, а також випадковістю зовнішніх обставин”.

Теорію роману розвиває Хосе Ортега-і-Гассет; роман і епос для нього – “абсолютні протилежності”, роман – “категорія діалогічна”, “діалог у романі – основне, як світло в живописі”. Діалог видозмінює конфлікт , але не являється вирішальним в його розв'язанні.

Розглядаючи висловлювання (роман – поетичне висловлювання) як “подію історії”, М.М. Бахтін приходить до цілковито нового розуміння сутності конфлікту. Висловлювання – результат внутрішнього протиріччя висловлювача у конкретний час за конкретних обставин. Для Бахтіна роман – “провідний жанр літератури нового часу”; “тема неадекватності герою його долі та його стану” – одна з “основних внутрішніх тем роману”, таким чином конфлікт зумовлений природою людини; людина – істота конфлікта, трагічна. В результаті, М.М. Бахтін підходить до двохаспектного розуміння проблеми конфлікту – зовнішньої та внутрішньої її сторін (події висловлювання та події висловлюваного). Проблема художнього конфлікту виявляється нерозривно зв'язана з проблемою жанру, проблемою автора та героя, проблемою сюжету; являється в певній мірі частиною вивчення кожної з цих літературознавчих проблем, що знайшло відображення в працях В. Ветловської, Р. Громяка, О. Ігнатенка, Г. Краснова, Н. Римаря, Н. Савченко, А. Ткаченка. М.Погрібного.

В.В. Федоров розглядає художній конфлікт поетичного цілого. Естетична форма існування – форма наджиттєвого існування. Автор як суб'єкт поетичного буття справджується благодатним словом, поетичними наджиттевими законами. Життєва та наджиттєва сфери пов'язані конфліктом: опір людини (Пушкіна, Гоголя, Достоєвського) – автору (Пушкіну, Гоголю, Достоєвському) здійснюється опором героїв. Це і є конфлікт автора та героя. Через героя автор здійснює правильну форму існування, а його життєва форма існування при цьому втрачає свою актуальність.

У достоєвістиці проблема конфлікту розглядається, як правило, як складова частина трьох вищевказаних проблем – автора, жанру, сюжетоскладення; частіше, традиційно – як рушійна сила сюжету, як зіткнення характерів героїв. Автор дисертації вважає доцільним дослідження проблеми художнього конфлікту як самостійної літературознавчої проблеми на матеріалі останнього роману, визнаного найбільш високохудожнім із творів Ф.М. Достоєвського.

Другий розділ “Світ та монастир” присвячений співвідношенню сюжетної та фабульної дійсностей роману Ф.М. Достоєвського “Брати Карамазови”. Аналіз виявляє різні сторони та рівні конфлікту поетичного цілого. Зіткнення окремих героїв – Федора Павловича та Дмитра Карамазових залучає до конфлікту інших персонажів, виявляє конфліктність всього людського життя – з одного боку, та сприяє розвитку сюжету – з іншого боку.

Автор цього дослідження вважає, що предметом зображення в романі є весь Божий світ (“життя на землі”). Прозаїчна дійсність роману представлена двома різноманітними життєвими сферами – світською та монастирською, складовими цілого світу.

У першому підрозділі другого розділу досліджується конфлікт мирського життя – світського суспільства та селянства. Акцентується увага на внутрішньоконфліктності кожної із сфер, а не на їх протиставленні. Джерелом багатьох конфліктів, якими чревата фабульна дійсність, виявляються мирська мораль та мирські науки, що суперечать християнській моралі. “Надриви” (такий заголовок мають окремі глави роману) – стан не природний для людини, що очевидно на сюжетному рівні, але для фабульної дійсності цей стан є нормою. Людина залишила Бога, замінила вищу Божу правду людською, але не здобула свободи. Людське суспільство позбавлене цілісності, єдності, взаєморозуміння, тому що у кожної окремої людини/особистості – своя правда. Герой Достоєвського ширший і глибокий за будь-яких регламентуючих його поведінку станових норм, звідси – непримиренність, буйність пристрастей, нові питання та пошуки відповідей на них, - що зумовлює нові конфлікти. Виявленню протиріч і причин їх виникнення сприяють:

1) поява в прозаїчній дійсності героя вищого порядку (причетного до вищої правди), - такими є: Маркел, Зосима, Альоша;

2) слова оповідача.

Селяни (народ) у романі присутні як ціле, як один персонаж. І хоча на рівні сюжету народ – персонаж другорядний, загалом – це основна частина світу/миру, що відрізняється духовним здоров'ям. Але і селянський світ не позбавлений окремих протиріч: начитаність Григорія, відношення до божевільної Лизавети Смердящої як до блаженної праведниці. Причиною подібних явищ є простодушність і довіра народу. Автор роману не ідеалізує народ, але акцентує увагу читача на вірі народу в Христа. Селянська душа – берегиня Священного Переказу Церкви Православної, вона жива своєю вірою та любов'ю.

Життєвою сферою, де немає місця неправдивій моралі, місцем куди стрімко спрямовуються ті, хто біжить від миру (вважаючи, що мирське – джерело зла, гріха) є монастир. Аналізу монастирського життя присвячений другий підрозділ другого розділу. Дослідження показує, що в світі Достоєвського герою не вдається позбавитися життєвих проблем, переховуючись за монастирською огорожею, подібно до героя повісті про Горе-Злочастя. Джерелом протиріччя виявляється сама людина, а розв'язання конфлікту повинно здійснюватися перш за все в її душі. Життя ченців, зображене Достоєвським, здається, не відповідає суті /нормі монастирського життя (на що свого часу звернув увагу К. Леонтьєв). Аналіз глав, присвячених монастиреві, підводить до підсумку, що не всі стають ченцями за призначенням, покликанням, через любов до Бога, - і це породжує нові протиріччя/суперечливості. Однак це зовсім не означає, що письменник зображує монастир сатирично.

Життя ченців, за замислом Достоєвського, - форма сподвижницького життя на землі. Її особливість полягає в тому, що ця життєва сфера виключена із системи цінносних орієнтирів життя світського; у неї інші цінності. У світі з'являються люди, наділені/обдаровані вищою благодаттю, і монастир розвиває їх духовні здібності, направляє їх життя на служіння Господу. У романі монастирське життя зображене двопланово. З одного боку, – життя у монастирі є складовою частиною життя світу Божого: все – світ Божий (про це говорить Зосима). З іншого боку, - для мирянина, - ця сфера особлива, специфічна (на такій точці зору стоїть Ферапонт). Двохплановістю сприйняття монастирського життя зумовлена конфліктність цієї сфери, яка очевидна (в неповній мірі, звичайно) і на рівні фабули; розколота і її цілісність. Старець Зосима і отець Ферапонт – антиподи; вони мають своїх послідовників і супротивників. Життя монастиря, виявляється, згубне своїми “надривами”.

Для розв'язання протиріччя (конфлікту) завжди потрібні душевні зусилля, складна, внутрішня робота людини незалежно від того, де, в якому місці вона знаходиться. Це розуміє старець Зосима уже наприкінці свого життєвого шляху, тому й посилає Альошу у світ/мир: відкрити миру/світу істинну правду про світ/мир. Зосима – праведник і одночасно звичайна людина, його життя доступне кожному. Його буття здійснюється любов'ю. Полюбити мир/світ – завдання для героїв Достоєвського.

І наприкінці розділу автор дисертації доходить до висновку, що внутрішній конфлікт людства (як одної людини) є головною ідеєю роману Ф.М. Достоєвського. Відлучення людини від Бога і одночасно – неможливість для людини перестати бути творінням Бога, а значить, - неможливість бути без Нього – конфлікт роману. Конфліктним виявляється весь Божий світ. Суть розв'язання конфлікту – в євангельській притчі про Блудного Сина. Спасіння людини – в покаянні.

Третій розділ дисертації “Сповідь та покаяння” присвячений визначенню ролі сповіді та покаяння в житті героїв роману, а також виявленню їх (сповіді та покаяння) естетичної функції в поетичному цілому та відношенню їх до проблеми конфлікту.

Лише в покаянні – спасіння людини; через покаяння – до нового життя. Фантастичне згущення часу, здається необхідне, щоб не було уповільнення з покаянням. Однак на своєму шляху герой змушений пережити немало митарств.

Сповідь і покаяння у Достоєвського – поняття неадекватні. Але шлях покаяння завжди починається зі сповіді. Романи Ф.М. Достоєвського називають пророцтвом, попередженням, проповіддю. При цьому сам письменник – із всіх російських письменників ХІХ століття – найбільше сповідується та кається, сповідник Православ'я.

Для Достоєвського-художника найважливіше значення має сповідь як форма повіствування: замисел “житія великого грішника” трансформується в замисел “сповіді великого грішника” (підготовчі матеріали до “Підлітка”). Художньою сповіддю назвав К. Мочульський останній роман письменника. Сповідальність, сповідь у творчості Ф.М. Достоєвського – предмет уваги М.М. Бахтіна.

На наш погляд, саме сповідь зумовлює поліфонію роману: кожний герой промовляє своє сповідальне слово (“самозвіт-сповідь”) з метою виявлення, конкретизації правди про себе і про світ для себе і для світу (для іншої людини). Це може бути зовсім не покаяння, але навіть несвідомо для того, хто висловлюється є початком шляху покаяння. Сповідуються майже всі герої роману.

Аналіз сповідальних висловлювань головних героїв – Дмитра і Івана Карамазових становить основний зміст третього розділу. Достоєвський показує різні шляхи покаяння – Михаїла (“таємничого відвідувача”), Зосими, Дмитрія, Грушеньки, Івана. Різноманітні (різножанрові) сповідальні висловлювання героїв та їх мотиви.

Перший підрозділ третього розділу “Іван Федорович Карамазов” присвячений аналізу сповідального слова Івана Карамазова. Сповідь Івана – у бунті, у жанрах: статті, анекдоту, поеми – сповідь людини, переповненої гордістю.

Автор дисертації акцентує увагу на складності структури повіствування, зумовленою неординарністю героя. Обдарованість Івана Карамазова проявляється в різноманітних формах: він відомий в певному колі літератор, автор поеми, прекрасний розповідач. Іван Карамазов – внутрішня форма Христа і Інквізитора, а внутрішньою формою самого Івана як автора-творця є Слово; Іван у хворобі – іноформа чорта. У дослідженні Інквізитор і чорт розглядаються: 1) як іноформа та внутрішня форма героя (Івана Федоровича); 2) як персонажі, які самостійно говорять своє слово. Існування чорта доводить існування Бога; якщо той, хто висловлюється здійснюється не Благодатним Словом, то – словом лукавого (чорта). Поема – поетичне висловлювання Івана Федоровича – результат його глибокої внутрішньої суперечності. Як сповідник він постає одночасно в 2-х іпостасях: як той, хто говорить, та як той, про кого говориться (навіть у випадку, коли його слово втілюється в конкретні поетичні образи – Христа та Інквізитора).

У другому підрозділі третього розділу “Дмитрій Карамазов” аналізується висловлювання Дмитрія – “сповідь гарячого серця” “у віршах” та “в анекдотах”, викликана надлишком почуттів, пристрастей. Для Достоєвського важливо: настання покаяння неможливе без попередньої сповіді (якщо таємниця гріха не буде відкрита іншому). Перед покаянням наступає розкаяння, жаль та сором за вчинене, розуміння гріха. Нарешті, повне покаяння – “воскресіння нової людини; любов – самовідданість, що подібна любові самого Христа, - це і є остаточне подолання людиною гріха, що становить сутність розв'язання конфлікту в романі. Покаяння як прозріння наступає для героя не узгоджуючись з його розумом – у сні (для Дмитрія), у хворобі (для Івана). Це приводить до висновку, що духовне воскресіння – процес, що здійснюється всупереч волі та розуму самої людини. На сюжетному рівні автор-творець стверджує торжество у світі вищої правди і вищої волі Творця.

У третьому підрозділі третього розділу “Монастирська сповідь. Зосима.” досліджується сюжетна лінія Зосими: він герой роману і герой життєопису (який має складну структуру, оскільки в ньому – і розповідь-сповідь самого Зосими, і його проповідь, настава), укладеного Альошою Карамазовим. Зосима – єдиний грішник, що покаявся, чиє життя в романі показане від початку – до кінця, він кращий із людей, що однак не означає межу людської моральності: людина може бути ще кращою, бо вищий ідеал – Христос. Життєопис старця Зосими (як жанр) вливається в життєопис Альоші Карамазова (сам роман “Брати Карамазови” і є початком його життєопису) – на рівні сюжету; у прозаїчній дійсності – Маркел, Зосима, Альоша – герої, що несуть благодать миру/світу, своєю любов'ю сприяють покаянню, наближають до покаяння (а значить – сприяють розв'язанню конфлікту) інших людей.

У дослідженні звертається увага і на інший аспект сповіді – сповідання (четвертий підрозділ третього розділу “Старчество та долі миру”): сповідання Православної віри (сюжетна лінія Зосими) і сповідання віри, яку проповідує Великий Інквізитор (сюжетна лінія Івана Карамазова). Зосима та Інквізитор – сповідники та проповідники. Віроучення Інквізитора – плід творення витонченого людського розуму – показує свою обмеженість та затверджує істинну правду Христову (всупереч бажанню, волі самого Інквізитора (Івана Федоровича).

У висновках узагальнюються результати дослідження, основні з яких є такими:

1. Конфлікт зумовлений природою людини. Поетичне висловлювання – спосіб розв'язання конфлікту конкретної людини-автора (Пушкіна, Гоголя, Достоєвського): автор-творець створює поетичну реальність, в якій за особливими поетичними законами існують, розвиваються, протиборствують його ідеї, персоніфіковані в конкретні образи.

2. Досліджуючи проблему художнього конфлікту поетичного висловлювання, ми вивчаємо внутрішнє протиріччя народу в конкретну історичну епоху.

3. Внутрішнім конфліктом автора зумовлена жанрова своєрідність поетичного висловлювання. Роман Достоєвського складається із різножанрових висловлювань героїв.

4. Слово в романі Достоєвського – вчинок. У співставленні сюжетної та фабульної дійсностей знаходимо основний конфлікт зображуваного миру – його внутрішнє протиріччя. Фабульна дійсність у романі розділена на дві життєві сфери – мирську і монастирську. Однак не їх протистояння складає сутність конфлікту.

5. Мир – поняття двохпланове: загальне поняття – творіння Боже (Божий мир/світ) та складова його сфера – мир: життя мирян, протилежне життю ченців. Найгостріше конфлікт визначається в суспільстві, що втратило віру, культуру Русі. Відсутність віри призводить людину до втрати вищої правди, в результаті – у кожного своя правда та, повна самотність, непорозуміння.

6. Монастир, з одного боку, - життєва сфера, складова частина світу Божого, специфіка її – у відреченні від мирського життя в ім'я служіння Богу – життєвий шлях, доступний для тих, хто наділений особливим даром, кому під силу подвижницький шлях; з іншого боку, - з точки зору мирянина, це життя протилежне миру, а значить і природа ченців інша. За замислом Ф.М. Достоєвського, монастирське життя – форма святого життя на землі, і особливість його в тому, що ця життєва сфера виключена із системи цінносних орієнтирів світського життя, у неї вищі духовні цінності і вищі вимоги до людини. Однак це не означає, що світське життя забуте Творцем.

7. Конфліктний стан не може бути постійним: світ повинен перетворитися або загинути. Доля світу/миру залежить від його самовизначення, але спочатку світ повинен усвідомити, зрозуміти свій стан, відчути потребу в перебудуванні. На служіння миру визначені конкретні герої; вони знають вищу правду. На прикладі їх життя, відношення до світу – впевненість автора у можливості досягнення людини благодаті на землі. Щоб світ/мир розв'язав свій конфлікт, людина повинна визнати існування вищої Христової правди, необхідно повірити та покаятись.

8. Різножанрові висловлювання героїв об'єднані сповідальним началом, яке має різні мотиви. Сповідальне слово ситуативне.

9. Сповідь та покаяння в романі Достоєвського – поняття не адекватні. Сповідальне слово не завжди покаянне, але й воно нерідко є початком духовного воскресіння.

Сповідальне слово Івана Карамазова різножанрове: у бунті, поемі про Великого Інквізитора. Гордість, відсутність покаяння призводять героя до хвороби. Ситуація для Івана - кризова, щоб вийти з неї – необхідно прийняти Христа.

Сповідальне слово Дмитрія Карамазова також не мотивоване розкаянням, різножанрове: в анекдотах, у віршах – переходить у молитву. Покаяння для нього наступає у сні. З воскресінням героя до нового життя народжується велика любов до всього Світу Божого.

Проблема сповіді та покаяння актуальна і для монастиря. Старець Зосима сповідується і сповідує. Його життя – розв'язання одного конфлікту, приклад обретіння Благодаті на землі.

10. Альоша – персонаж, який об'єднує дві протилежні одна одній життєві сфери, кожна з яких – конфліктна. Він соборував душі хлопчиків, приблизив їх до Христа. Бог і диявол не рівновеликі сили. Зло перемагається любов'ю. Альоша призначений відкрити людям цю істину.

11. Проблема конфлікту в останньому романі письменника нерозривно зв'язана з проблемою сповіді та покаяння: покаяння – єдиний спосіб розв'язання конфлікту, а сповідь – початок шляху покаяння. Потреба в сповіді зумовлена природою людини – свідоцтво неможливості людського життя без Бога.

12. Роман – поетичне висловлювання, яким Достоєвський як автор-творець розв'язує свій внутрішній конфлікт, тимчасово знімаючи гостроту протиріччя своєї прозаїчної дійсності.

Останній роман Ф.М. Достоєвського – роман-сповідь, роман – покаяння, роман – проповідь, життєопис великого грішника – народу. В багатоголоссі роману – душа православної людини. Виключна особливість Достоєвського – соборність його свідомості, що зумовлює поліфонію роману.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Мир – в монастыре, монастырь – в мире (роман Ф.М.Достоевского "Братья Карамазовы") // Литературоведческий сборник. Вып.1. – Донецк. – 1999. – С.76-83.

2. К проблеме художественного конфликта в романе Ф.М.Достоевского "Братья Карамазовы": состояние мира // Филологические исследования: сборник научных работ. Ф.545. Вып.1. – Донецк. – 2000. – С.172-182.

3. Исповедь и покаяние в романе Ф.М.Достоевского "Братья Карамазовы" // Литературоведческий сборник. Вып.2. – Донецк. – 2000. – С.90-96.

4. Проблема игры в творчестве Ф.М.Достоевского (на материале романа "Бесы") // Литературоведческий сборник. Вып.3. – Донецк. – 2000. – С. 404-410

5. Слово героя в романе Ф.М. Достоевского "Братья Карамазовы" // Наследие М.М. Бахтина и проблемы развития диалогического мышления в современной культуре: Тезисы международной научной конференции 28-30 ноября 1996 г. – Донецк. – 1996. – С.84-86.

6. Эстетическая роль жанра жития в романе Ф.М. Достоевского "Братья Карамазовы" // Материалы II Дионисиевских чтений (Дионисий Ареопагит и проблемы греко-славянской культуры: межвузовская конференция). – Донецк. – 1997. – С.14-18.

7. Старчество и судьбы мира (на материале романа Ф.М.Достоевского "Братья Карамазовы") // Материалы III Дионисиевских чтений (Дионисий Ареопагит и проблемы греко-славянской культуры: межвузовская конференция). – Донецк.– 1998. – С.9-10.

8. Изображение играющего человека в романе Ф.М.Достоевского "Бесы" // Тезисы докладов вузовской конференции профессорско-преподавательского состава по итогам научно-исследовательской и методической работы: филологические науки. – Донецк, Донецкий государственный университет, 1995. – С.74.

9. Исихазм как мистическое направление в русской культуре // Матеріали вузівської наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: філологічні науки. – Донецьк. Донецький державний університет. 1997. – С.84-87.

аннотация

Чуприна И.И. Проблема художественного конфликта в романе Ф.М. Достоевского "Братья Карамазовы". – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. – Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского. Симферополь, 2001.

Диссертация посвящена исследованию проблемы художественного конфликта в романе "Братья Карамазовы" Ф.М. Достоевского.

Проблема художественного конфликта рассматривается как специальная проблема литературоведения. Столкновение характеров героев (семейный конфликт отца и сына), конфликт героя с социальной средой, наконец, конфликт героя с Творцом (бунт против Бога) – все это частные проявления конфликта человечества как одного человека, обусловленного его двойственной природой, добрым и злым началами в человеке. Герой Достоевского всегда в острейшей конфликтной ситуации, на грани разрешения противоречия. По отношению к разнообразным проявлениям конфликта первичен внутренний конфликт человека, обусловленный отпадением его от Бога. Мир как творение Божие является предметом изображения в романе. Мир Божий – сфера конфликтная, и человек – источник конфликта в нем.

Проявления конфликта в прозаической (фабульной) действительности героев неадекватны проявлениям конфликта на сюжетном уровне произведения. Анализ сюжетно-фабульных отношений помогает вывить это и получить полное представление о конфликте. Обнаружению конфликта способствует слово повествователя и поступки персонажей. Поступок – не только действие, но и слово-высказывание. Фабульная действительность романа разделена на две сферы, противоположные друг другу – жизнь мирскую и монастырскую. Однако эти сферы не противостоят друг другу, они взаимодополняемы, и каждая из них – внутриконфликтна. Мирская жизнь включает в себя разные сословия, социальные положения, но в наивысшей мере конфликт обозначен в мирской жизни, в сфере, наиболее отдаленной от Бога, где христианская мораль заменена моралью светской, созданной лукавым разумом человека. Конфликтной оказывается и монастырская жизнь: форма жизни не соответствует содержанию; и среди иноков встречаются принадлежащие "миру сему".

Для разрешения конфликта важны не место, а состояние человека, его духовный рост, духовное воскресение. Жизненная позиция героя определяется его поступками. Высказыванием, определяющим состояние героя, является его исповедальное слово. Человек как творение Божие нуждается в исповеди. Относительно поэтического целого романа исповедь оказывается в структуре разных жанров, составляющих это целое: жизнеописания, проповеди, бунта, поэмы, анекдота.

Суть разрешения конфликта – в покаянии; но сначала человек должен осознать противоречие и ощутить потребность в покаянии. Исповедь – таинство покаяния для Достоевского-христианина, но не для героев его романа. Для героев Достоевского мотивы исповеди могут быть различны, отсюда и разные формы исповедального слова: исповедь-самоотчет, исповедь-самооправдание, исповедь-вопрошание и, наконец, – покаяние. Все формы исповедального слова в итоге приводят человека к покаянию.

Роман – поэтическое высказывание Ф.М. Достоевского: слово кающегося грешника, слово исповедующегося и исповедника, слово-проповедь Христовой истины, которым Достоевский как личность разрешает свое внутреннее противоречие, возвышаясь до автора-творца. В работе обращается внимание также на то, что разножанровостью высказываний, в основе которых – исповедь, обусловлена полифония романа.

Ключевые слова: конфликт, сюжет, фабула, поэтическое целое, жанр, исповедь, покаяние, проповедь, жизнеописание, Бог, мир, монастырь, Православие.

АНОТАЦІЯ

Чупріна І.І. Проблема художнього конфлікту в романі Ф.М. Достоєвського “Брати Карамазови”. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.02 – російська література – Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського. Сімферополь – 2001.

Дисертація присвячена дослідженню проблеми художнього конфлікту в романі “Брати Карамазови” Ф.М. Достоєвського.

В роботі проблема художнього конфлікту розглядається як спеціальна проблема літературознавства. Зіткнення характерів героїв (сімейний конфлікт батька та сина), конфлікт героя з соціальним середовищем, нарешті, конфлікт героя з Творцем (бунт проти Бога) – все це часткові прояви конфлікту людства як однієї людини, зумовлені подвійною природою, добрим та злим началом в людині. Герой Достоєвського завжди в найгострішій конфліктній ситуації, на межі розв'язання суперечки. Стосовно різноманітних проявів конфлікту – первісний внутрішній конфлікт людини, зумовлений відпадінням її від Бога. Світ як творіння Боже є предметом зображення в романі. Світ Божий – сфера конфліктна, і людина – джерело конфлікту в ньому. Прояви конфлікту в прозаїчній (фабульній) дійсності героїв неадекватні проявам конфлікту на сюжетному рівні твору. Аналіз сюжетно-фабульних відносин допомагає виявити це і мати більш повне уявлення про конфлікт.

Виявленню конфлікту сприяє слово оповідача і вчинки персонажів. Вчинок – те тільки дія, але і слово-висловлювання. Фабульна дійсність роману поділяється на дві сфери, протилежні одна-одній - життя мирське та монастирське. Однак ці сфери не протирічать одна одній, вони взаємодоповнюючі, і кожна з них - внутрішньоконфліктна.

Мирське життя включає в себе різні соціальні стани, але в найвищій мірі конфлікт, виявлений у мирському житті, у сфері, найбільш віддаленій від Бога, де християнська мораль замінена мораллю світською, створеною лукавим розумом людини. Досліджувач визначає, що конфліктним виявляється і монастирське життя: форма життя не відповідає змісту; і серед ченців зустрічаються такі, що належать “миру сему”. Для розв'язання конфлікту важливе не місце, а стан людини, його духовне зростання, духовне воскресіння. Життєва позиція героя визначається його вчинками. Висловлюванням, зумовленим станом героя, є його сповідальне слово. Людина як творіння Боже потребує сповіді. Відносно поетичного цілого роману, сповідь є складовою частиною різних жанрів, що становлять це ціле: життєопису, проповіді, бунту, поеми, анекдоту. Суть розв'язання конфлікту – у покаянні, але спочатку людина повинна визначити протиріччя та відчути потребу в покаянні. Для героїв Достоєвського мотиви сповіді можуть бути різними, звідси – і різні форми сповідального слова: сповідь-самозвіт, сповідь-самовиправдання, сповідь-вопрошання і, нарешті, - покаяння. Всі форми сповідального слова в результаті приводять людину для покаяння.

Роман – поетичне висловлювання Ф.М. Достоєвського: слово грішника, який кається, сповідується, але й сповідає, слово-проповідь Христової істини, якимДостоєвський як особистість розв'язує своє внутрішнє протиріччя, возноситься до автора. У роботі звертається увага також на те, що різножанровістю висловлювань, в основі яких – сповідь, зумовлена поліфонія роману.

Ключові слова: конфлікт, сюжет, фабула, поетичне ціле, жанр, сповідь, покаяння, проповідь, життєопис, Бог, світ, мир, монастир, Православ'я.

summary

Chuprina I.I. Problem of the artistic conflict in the novel “The Brothers Karamazov” by F.M. Dostoyevsky. – Manuscript.

The thesis for the Candidate's Degree in Philology by speciality 10.01.02.-Russian literature.- The Simpheropol National University. Simpheropol, 2001.

The thesis dedicated to the research of the problem of the artistic conflict in the novel “ The Brothers Karamazov ”.

The World as God's creation is a subject of delineation in this novel. The World of lord is a conflict sphere, and the human being is an origin of conflict in it.

The plot of reality of the novel is divided into two spheres opposite each other – the fashionable life and the monasterial one.

The fashionable life includes different estates social positions. This life has the greatest conflient, when the Christian morals changed into the fashionable, arch morals made by the human mind.

The monasterial life is a conflict too: the form of life is not accordance with the content, and we meet the human beings of this world between inocs.

The ecclesiastical growth and the ecclesiastical resurrection is the best thing for the human soul.

The statoment which define the state of the character is his confessional word.

The essence of settlement of the conflict is in repentence, but first of all the human being must realize the contradiction and sense the requirement in repentence.

The confession is a mystery of repentence for Dostoyevsky – Christian, but not for the characters of his novel. These characters can have different motives, and that is why there are differing forms of the confessional word: confession – self – report confession – self – determination confession – issue, and, at last, it is the repentence.

Key words: conflict, story plot, poetical whole, genre, confession, propagation, lord, world, monastery, the Orthodox.