НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

ЦИБЕНКО Лариса Богданівна

УДK 821.112.2(436)-312.1”19”

ЧАСОВО-ПРОСТОРОВА МОДЕЛЬ

РОМАНУ КРІСТОФА РАНСМАЙРА “ОСТАННІЙ СВІТ”.

ФЕНОМЕНОЛОГІЧНЕ НАБЛИЖЕННЯ

Спеціальність: 10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КИЇВ– 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

КОПИСТЯНСЬКА Нонна Хомівна,

професор кафедри світової літератури

Львівського національного університету

імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ШАХОВА Кіра Олександрівна,

професор кафедри зарубіжної літератури

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук

ЛУЧУК Тарас Володимирович,

учений секретар Наукової бібліотеки

Львівського національного університету

імені Івана Франка

Провідна установа Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, секція теорії та історії світової літератури кафедри румунської та класичної філології, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 29 травня 2001 року о 15.30 годині на засіданні спе-ціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

(01001, м. Київ-1, вул. М. Гру-шевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літе-ра-ту-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Автореферат розісланий 27 квітня 2001 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Феномен австрійської літератури - відносно новий об’єкт вивчення в українському літературознавстві. Особливе місце серед досліджень займають твори сучасних письменників, які засвідчують, з одного боку, приналежність до літературної традиції Австрії, а з іншого, завдяки висвітленню проблем загальнолюдського значення та самобутнього розв’язання їх у царині метафізичного, виявляють ознаки універсальності. Їхній аналіз та інтерпретація уможливлюють застосування нових підходів до прочитання й рецепції літературних текстів, надто з огляду на такі фундаментальні категорії художнього освоєння дійсності, як час і простір. Саме таким текстом і є роман Крістофа Рансмайра “Останній світ”, проголошений найвизначнішою літературною подією 1988 р. німецькомовного світу. Окреслення часово-просторової моделі цього роману з урахуванням нових можливостей аналізу тексту, відкритого для застосування різноманітних сучасних літературознавчих методологій, може дати багатий матеріал для осмислення особливостей способу зображення категорій часу і простору в сучасній художній літературі. Зумовлено це полісемантичністю “Останнього світу”, текст якого “провокує” ті чи інші підходи. До роману звернулося чимало літературознавців із різних країн, однак проблема параметрів часово-просторової моделі твору залишилася недослі-дженою, хоча саме оригінальність представлення в тексті категорій художнього часу та простору стала предметом суперечок у його сприйнятті та інтерпретаціях.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Дослідження розроблене згідно з науково-дослідницькою програмою відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики.

Мета дослідження – виявити своєрідність часово-просторової моделі роману К. Рансмайра “Останній світ” та окреслити якомога ціліснішу картину умотивованих цією моделлю можливостей інтерпретації та рецепції його тексту, а також показати нові можливості естетично-філософського розуміння художнього часу та простору з огляду на їх внутрішню свідомість. Для досягнення цієї мети слід було розв’язати низку конкретних завдань, як-от:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Методологічна основа дисертації. Роман “Останній світ” належить до таких текстів сучасної літератури, де внаслідок антиміметичного моделювання дійсності часово-просторова модель у традиційному розумінні (як адекватна симуляція об’єктивної реальності) руйнується. Вона засвідчує особливе авторське чуття часу та витворення індивідуалізованого ним простору. З уваги на це досліджується стиль автора, у якому опосередковано виражені його психоментальні особливості, світобачення та світосприйняття, тобто, за термінологією феноменологічної теорії та критики, “краєвиди його свідомості”, втілені у “внутрішніх краєвидах текстуальної дійсності”. Ця методологія, філософським підґрунтям якої стала феноменологія Е. Гуссерля, виявила себе найадекватнішою у підходах до літературного тексту, зміст якого відтворює внутрішній світ людини, синкретичність її свідомості. В основі обраного методу дослідження часово-просторової моделі роману К. Рансмайра “Останній світ” – феноменологічне прочитання категорій художнього часу й простору в творі та окреслення їх як феноменів часової та просторової свідомості. Використовується методологія, яка найповніше представлена в працях Ґ. Башляра, К. Дюркгайма, В. Ізера, Р. Інґардена, М. Мамардашвілі, М. Мерло-Понті, М. Молчанова, Р. Турнгера, Г. Шміца, І. Фізера. Враховані методичні настанови Ж.-П. Рішара, Р. Печа, В. Петрушенка, В. Топорова. Використані також окремі теоретичні положення Т. Адорно, Е. Ауербаха, М. Бахтіна, Г. Ґадамера, М. Гайдеґґера, М. Горкгаймера, Д. Затонського, Е. Кассірера. У роботі враховано досвід досліджень художнього часу та простору Е. Дамс, Н. Копистянської, Б. Кютер та Ц. де Хроота. Для повнішого дослідження роману й обґрунтування необхідності саме фено-менологічного прочитання його хронотопу, часової специфіки та просторового насичення дослідницька техніка пропонованої роботи вибудувана також на окремих елементах інших релевантних методологій та літературознавчих дискурсів. Це уможливлює така особливість сучасного літературознавства, як звернення до “еклектичного методу” дослідження, коли, при дотриманні чіткої домінанти методу, іманентного текстові твору, наближення до нього відбувається з різних перспектив. У процесі дослідження застосовано методи аналізу та синтезу, порівняльний та описовий методи пізнання.

Стосовно підходів слід зазначити, що твір К. Рансмайра належить до тих текстів, які акумулюють у собі багато глибинних значень і не можуть бути зведені до єдино можливої інтерпретації, що засвідчує їх полівалентність. Тому поряд зі спрямуванням уваги на герменевтичну рефлексію великої ваги в дослідженні набуває перспектива рецептивної естетики – використовується інструментарій, що ґрунтується на емпіричних підходах. У дослідженні ведеться своєрідна “гра” зі змістом та дискурсами, чим і конструюється багатозначність роману.

Наукова новизна дослідження полягає в комплексному аналізі своєрідності часово-просторової моделі роману К. Рансмайра “Останній світ” із застосуванням методу феноменологічного дослідження цих категорій художнього відтворення дійсності. Розвиваючи спостереження попередників щодо зображення часово-просторових відносин у творі як елементів свідомості (Б. Науман, А. Фіц та Е. Ґель-гофNauman B. Topos-Romane oder: Entgrenzung von Zeit und Raum bei GroЯ, Ransmayr und Malouf // “Arcadia”. Zeitschrift fьr vergleichende Literaturwissenschaft / Hg. M. Moog-Grьnewald und J. Wertheimer. - Berlin: Walter de Gruyter, 1992. - S. 95-105; Fitz A. „Wir blicken in ein ersonnenes Sehen.“: Wirklichkeits- und Selbstkonstruktion in zeitgenцssischen Romanen; Sten Nadolny - Christoph Ransmayr - Ulrich Woelk. St. Ingbert: Rцhrig, 1998; Gehlhoff E.F. Wirklichkeit hat ihren eigenen Ort: Lesarten und Aspekte zum Verstдndnis des Romans Die letzte Welt von Christoph Ransmayr. – Paderborn; Mьnchen; Wien; Zьrich: Schцning, 1999.), у роботі систематизовано погляди на цю проблему в творчості австрійського письменника. Дисертація є однією з перших в українському літературознавстві спроб висвітлити категорії художнього часу та простору з огляду на їх феноменологію й унаочнює сучасні можливості прочитання твору художньої літератури, фундамент яких становить літературна герменевтика та рецептивна естетика.

Теоретичне і практичне значення роботи. Спроба феноменологічного дослідження часу і простору в романі К. Рансмайра “Останній світ” дає розуміння цілісності картини світу, демонструє можливість застосовувати цю систему аналізу і до інших творів сучасної літератури. Матеріал дисертації може бути рекомендований в германістичному літературознавстві, зокрема для висвітлення самобутньої творчості австрійських письменників, для практичної роботи та підготовки лекційних курсів із компаративістики та національних літератур, а також теоретичного літературознавства.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданні Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Результати дослідження оприлюднені в доповіді “Міфологічний вимір дійсності в романі К. Рансмайра “Останній світ” на міжнародному симпозіумі “Українська література в Австрії, Австрійська - в Україні” (Київ, 1994 р.); у доповіді “Час і простір у романі К. Рансмайра `Останній світ`” на “Читаннях Австрійської бібліотеки в Києві”, організованих Національною бібліотекою України ім. В. І. Вер-надського та Посольством Австрії в Україні (20 грудня 1999 р.), а також у доповіді “Феномен переживання часу людською свідомістю (К. Рансмайр “Останній світ”)” на засіданні науково-методичного об’єднання-семінару “Проблеми художнього часу, простору, ритму”, присвяченого 100-річчю від дня народження О. Чичеріна під час Міжнародної наукової конференції “Спадщина акад. В.І. Борковського і сучасна філологія на межі тисячоліть” (Львів, 25-27 січня 2000 р.). Основні положення дисертації викладені в шести публікаціях.

Структура дисертаційної праці побудована за проблемним принципом. Відповідно до проблематики дослідження, конкретних завдань і логіки викладу вона складається зі вступу, трьох розділів та висновків. Обсяг основного тексту – 210 сторінок. Список використаної літератури налічує 326 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено об’єкт та предмет дослідження, окреслено літературознавчі підходи, обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано філософське підґрунтя та методологічну ситуацію, задекларовано обраний метод дослідження, сформульовано головну мету та конкретні завдання, а також положення, які виносяться на захист. Окрім цього, охарактеризовано наукову новизну та практичне значення дисертаційної праці.

У першому розділі “Основні моделі аналізу роману” показано стан проблеми, визначено доцільність дослідження, методологічні підходи та напрями.

За останні роки з’явилося чимало літературознавчих розвідок, присвячених романові К. Рансмайра “Останній світ”. Однак літературознавці торкнулися лише деяких аспектів проблеми параметрів просторово-часової моделі твору, а саме моментів суб’єктивного розуміння письменником часу та утопії (Б.Ста-бель)11 Stabell B. Utopie und Mythos im Christoph Ransmayrs Roman “Die letzte Welt”. – Trondheim: Universitдt Trondheim, 1992., руйнування часових меж та послідовності часів, їх злиття; просторової сумісності різних епох (М. Кланська, Р.-П. Мертін, Ю. Фоґель)Klanska M. Ovids Gestalt und Werk in Christoph Ransmayrs Roman “Die letzte Werk”. (Manuskript); Mдrtin R.-P. Ransmayrs Rom. Der Poet als Historiker // Die Erfindung der Welt. Zum Werk von Christoph Ransmayr / Hg. v. U. Wittstock. - Frankfurt am Main: Fischer, 1997. - S. 113-119; Vogel J. Letzte Momente / Letzte Welten. Zu Christoph Ransmayrs ovidischen Etьden // Jenseits des Diskurses. Literatur und Sprache in der Postmoderne / Hg. v. A. Berger und G. E. Moser. - Wien: Passagen, 1994. - S. 309 - 321. . Питання аналізу особливостей просторово-часових відносин у фіктивному світі роману, окреслення його часово-просторової моделі та висвітлення просторової та часової свідомості як складової свідомості автора, створених ним літературних образів та свідомості реципієнта залишились нез’ясованими. Відсутність ґрунтовних досліджень твору К. Рансмайра з огляду саме на ці проблеми стала підставою для цього дисертаційного дослідження.

Антиміметична традиція моделювання дійсності в романі К. Рансмайра “Останній світ”, з одного боку, та актуальність тематики - з іншого, зумовили найрізноманітніші інтерпретації тексту твору, які засвідчили його полівалентність. Це дало змогу застосувати в його оцінюванні всебічні методологічні рефлексії. “Останній світ” належить то тих текстів сучасної літератури, які здатні сугестивно вселяти читачеві відчуття “вбачання істин”, провокуючи контроверзійні тлумачення. Важливим вихідним моментом для дослідження творчості К. Рансмайра в цілому є те, що для неї характерна загострена суб'єктивність та особлива філософська насиченість. Головним виміром літератури для письменника є фантазія. Часові та просторові координати в романах К. Рансмайра (“Останній світ”, “Жахіття криги та пітьми”, “Морбус Кітагара”) руйнуються, модифікуються подібно до того, як вони психологічно сприймаються й моделюються в синкретичному потоці людської свідомості. Своєрідний метод письменника ставав не раз причиною його критики. Вирішального значення набували методологічні установки бачення просторово-часової організації художньої реальності творів К. Рансмайра, хронотоп яких, а також художній час та простір, розглянуті нарізно, націлюють на психологічні підходи. Дослідження питань, пов'язаних із суб'єктивною перцепцією автора, відображенням її в його творах та впливом на інтерпретацію реципієнта, виявляється співрозмірним із параметрами феноменологічного методу аналізу літературного тексту. Цей метод дослідження виявив себе найбільш іманентним текстові “Останнього світу”, тому й є для цієї праці засадничим.

Керуючись принципом багатоперспективності сучасного літературознавства та синтезом різних методик, дисертантка визначає такі напрями прочитання твору: автор-текст (до уваги беруться біографічний аспект появи твору, автентичні висловлювання письменника про свою творчість, інформація про інші твори автора, які засвідчують спільність його творчих намірів, а також епоха, культурні та філософські парадигми, актуальні дискурси); текст-текст (аналізуються матеріал, мотиви, теми, проблеми жанру твору, методи художнього викладу, теоретичні питання); а також текст-читач (з’ясовуються особливості рецепції твору).

Щодо зв’язку автор-текст важливо наголосити на вагомості психоетнічних елементів у творчості К. Рансмайра (присутність, з одного боку, величних гірських краєвидів у творах письменника та ностальгія за морськими просторами як антитеза до обмеження простору горами, з іншого), його зацікавленні філософією Франкфуртської школи, працями Т. Адорно та М. Горкгаймера, а також на акцентуванні антиавторитарної традиції. ”Останній світ“ – нова інтерпретація “Метаморфоз“ Овідія, своєрідна міфологізація дійсності, вихід за межі її просторово-часових відносин. Ця тенденція з’являється і в інших творах митця. К. Рансмайр заявив про себе як самобутній письменник з характерним світобаченням, твори якого засвідчили низку ознак належності до австрійської літературної традиції, однією з провідних рис якої є увага до виражальних засобів, коли відображення суспільних проблем відбувається опосередковано, за допомогою відтворення інтелектуальних процесів. Фіктивний світ літературного твору набуває ознак винайденої дійсності, що знаходить своє вираження в антиміметичному моделюванні реальності. “Винахід світу” – принцип творчості К. Рансмайра, задекларований у доповіді з нагоди вручення премії Ф. Кафки (1995). Прикметною ознакою творчих настроїв письменника, невіддільною від специфічної традиції літератури Австрії, є звернення до тематики “розпаду цінностей”, що виявилося у скепсисі щодо можливостей людського пізнання, зображенні стану непевності та збентеження індивідуума в сповненому суперечностей світі, а також у негативній утопії.

У проблематичному полі текст-текст окреслено манеру наратора, висвітлено технічні особливості розповіді. Автор перевтілює не лише себе, а й реципієнта в головну особу твору. Незважаючи на динамічну зміну сюжетного хронотопу, ніщо не відбувається без присутності протагоніста твору - КоттиПротагоніст роману “Останній світ” Котта - це молодий римлянин, який вирушає в подорож на “край світу” у пошуках зниклого в засланні на узбережжі Чорного моря Овідія Назона. Мотив його пошуків - повернення до Риму славетної поеми “Метаморфози”, яку поет нібито у розпачі спалив. У давньому світі Котта - історична особа, син близького друга Овідія, один із адресатів його “Послань з-над Понту” (Кн. І, 5). У сучасному світі “Котта” - прізвище одного з відомих німецьких видавців. (безпосередньої чи ретроспективної) або інших дійових осіб, чим зумовлена своєрідна особистісна ситуація розповіді. Дія розвивається не опосередковано, а з перспективи персонажів твору, у їхньому сприйнятті. Видима об’єктивність та суб’єктивність зливаються воєдино. Стилістично це виражається характерним вживанням дієслів у формі третьої особи однини, що передають акти та процеси психічного сприйняття персонажа. Побудова хронотопу роману не потрапляє під принципи порядкового ряду, а керується досить випадковими моментами сприйняття та пригадування протагоніста та інших дійових осіб. Синтаксична структура твору є співмірною з різноманітними станами свідомості, які виявляють себе в таких процесах та актах, як “сприймати”, “пригадувати”, “осягати досвідом”, “бути присутнім при”, тобто “проживати багатоманітне психічне”.

Щодо рецепції роману - зв’язок текст-читач - важливим моментом в “Останньому світі” є те, що сприйняття персонажів уявної дійсності твору безпосередньо впливає на процес сприйняття реципієнта. Подібно до багатьох текстів сучасної літератури, твір К. Рансмайра не претендує на інтерсуб’єктивність декодування. Автор вступає зі своїм читачем у своєрідну інтелектуальну гру. Знайти спільну мову допомагають паралелі з загальновідомим - із символікою античної міфології, образи якої письменник не лише запозичив, а й подав у новому контексті, коли закладена в них семіотична схема руйнується, переосмислюється й набуває нового значення.

Враховуючи основні проблеми зв’язків текст-текст та текст-читач, герменевтичне коло в дослідженні замикається знову ж таки у сфері автор-текст, а саме, на важливих для інтерпретації твору культурно-філософських парадигмах та проблемах духового життя сучасного авторові суспільства, які присутні в його психоментальності.Тут і далі дисертантка користується варіантом “духовий” у значенні “внутрішній, душевний, психічний” на противагу “духовний” у значенні “не світський, церковний, релігійний, клерикальний”. Особливість манери викладу К. Рансмайра полягає в тому, що його “останній світ” - це картина свідомості людини, її окремих інтенцій. Така манера епічної творчості наближається, з одного боку, до традиції модерністичного “фантастичного реалізму”, коли людська екзистенція замкнена в одиничній свідомості та, з іншого, відтворює вагання у виправданості категоричних ідеалів просвітництва, характерне для постмодерністичних тенденцій До поняття просвітництво дисертантка звертається у широкому розумінні як до означення будь-якого раціоналістично-скептичного руху, який пояснює хибні уявлення через тлумачення світу винятково за допомогою раціонального пізнання та науково-природознавчої критики..

У другому розділі “Загальна характеристика стилю К. Рансмайра як передумова феноменологічного наближення до індивідуально-авторської концепції часу та простору” окреслюються особливості авторського стилю як формотворчого начала, внутрішнього закону художньої творчості письменника. Визначається його творча манера, виявляються стилетвірні чинники та проводиться детальний аналіз носіїв авторського стилю, ритм повторень яких дає змогу наблизитися до внутрішнього значення часово-просторової моделі твору як сукупності феноменів свідомості. У творах К. Рансмайра загалом виокремлено власне йому притаманну тематику і провідні мотиви, які відображають світовідчуття автора, а також низку оригінальних компонентів, які ці чинники реалізують. До основних стилетвірних чинників належить мотив подорожі, який є сугестивною можливістю виходу людини поза свої межі. “Останній світ” - це інтертекстуальна подорож нашого сучасника по творах Овідія: “Метаморфозах”, “Скорботних елегіях” і “Посланнях з-над Понту”, у результаті чого витворюється просторово-часовий палімпсест новочасного тексту та текстів античного поета. Темп подорожі визначає і ритмічну організацію “Останнього світу”; з ним узгоджується темп розповіді, який визначає особливість пізнавання творів К. Рансмайра. Виразним стилетвірним чинником його творчої манери стало характерне переконання: все, що діється, - це лише “повернення вже знаного”. Таке розуміння історичної дійсності зумовлює оригінальність історіософії автора. Історична реальність зазнає паралельного зміщення: фантазія письменника конструює античність з погляду сучасної свідомості, вимальовуючи картину нашої культури. У погляді на історію людства у К. Рансмайра превалює абсолютний песимізм, заперечення будь-якого прогресу.

З огляду на часово-просторову модель “Останнього світу”, дисертантка зупиняється на поняттях-ключах як носіях авторського стилю. Виокремлюються саме ті поняття, які відображають динаміку як самого хронотопу роману, так і мінливість часу та простору в ньому. Поняття-ключі - як форми феноменологічної перцепції - набувають значення “вічних тем”, актуалізують чуттєві враження, які виникли раніше та перейшли у сферу позасвідомого. Вони демонструють зумовлену уявою письменника своєрідність часово-просторової моделі твору, вказують на її внутрішнє значення як суб’єктивного змісту свідомості і, відповідно, мають як часове, так і просторове насичення, чим відображають єдність цих категорій. Поняття-ключі часово-просторового циклу (метаморфоза, смерть, апокаліпсис, камінь, залізо, іржа, порох, курява, попіл, книга, карнавал) відтворюють психологічне сприйняття письменником часу та простору. Вони узгоджуються з лейтмотивом “Останнього світу” – нікому не зостається його подоба – та засвідчують, з одного боку, єдність, з іншого – одвічний взаємоперехід цих категорій. Поняття-ключі, які мають яскраво виражене часове навантаження (вогонь, слимаки, носоріг), стають характеристиками авторської уяви, у центрі уваги якої - минущість, смерть, ерозія, руйнування живої та неживої природи, однак і намагання протистояти цьому утвердженням сталості та незмінності. Поняття-ключі просторового циклу (пітьма, пес, гори та море) акумулюють чуттєве сприйняття простору (візуальне, акустичне), витворюють уявну текстову дійсність твору як вияв психоментальності письменника.

У третьому розділі “Часово-просторова модель роману К. Рансмайра “Останній світ” у феноменологічному вимірі” розкрито суть перцептуального поліхронотопу роману як синтезу різноманітних виявів іманентних свідомості часопросторів; окреслено часову модель та проаналізовано пережитий час у романі, а також з’ясовано особливості поетики простору в творі, проведено феноменологічне прочитання його просторової моделі та розкрито міфологізм її наповнення.

Основним змістом роману ХХ ст. стає внутрішній світ людини, її свідомість, що виявляється, за Е. Ауербахом, у багатосуб’єктивності відображення об’єктивної реальності, послабленні взаємозв’язку зовнішніх подій, можливості змінювати кут зору Див.: Ауэрбах Э. Мимесис. - M.: Прогресс, 1976. – С. 538.. Це спостереження важливе і для роману К. Рансмайра. Параметри пояснення специфіки категорій часу та простору в ньому визначає “внутрішній вимір” дійсності. Фіктивний світ Рансмайрового Риму та Чорно-морського узбережжя не можна перемістити у світ реальних відносин історично та соціально визначених людей. Письменник надає творові при локальній часовості дії глобальної позачасовості, коли у вихорі “внутрішнього часу” людської свідомості руйнується лінійність “минуле - сучасне - майбутнє”, а простір набуває особливої самостійної образності. Як нерозривна єдність, елементи якої взаємно впливають один на одного, хронотоп роману є результатом синкретизму свідомості людини, що здатна водночас поєднати декілька картин світу в єдиний потік переживань. Це своєрідний внутрішній поліхронотоп - синтез окремих ментальних хронотопів, які постають у різноманітних епізодах твору на тлі об’єктивного часопростору сюжетної дії. Сукупність цих хронотопів, витворених фантазією автора, розглянуто в кількох аспектах (хронотоп подорожі та пошуку, хронотоп спогадів Котти, хронотоп карнавалу).

Далі зосереджено увагу на часовій моделі роману. Вона витворює своєрідну “амальгаму часів”. Особливістю образного мислення К. Рансмайра є індивідуальне розуміння часу як категорії, що виникає як результат суб’єктивного інтелектуального споглядання чуттєвого досвіду. Думки та відчування спрямували творчі наміри автора так, що він по-новому інтерпретує матеріал “Метаморфоз” Овідія. Важливою передумовою Рансмайрової парафрази поеми стає присутність у творі міфологічних часових уявлень античності та співвідношення в часовій структурі роману зумовлених ними циклічної та лінійної часової конструкції. Накладаючись одна на одну, вони утворюють модель часової спіралі, яка впливає на часову структуру роману. Для її окреслення та аналізу було розкрито деякі аспекти проблеми часу в художній літературі, визначено сучасну термінологію його характеристики та з’ясовано філософський контекст, в якому відчуває й мислить категорію часу письменник. Здійснено огляд сучасних тенденцій філософії часу, основне спрямування яких - встановити конверґенцію між фізичним, історичним часом та часом життєвого світу. З’ясовано, що безпосередній вплив на часову організацію твору К. Рансмайра відіграла саме екзистенційна концепція, де відчуття часу, продукованого свідомістю, розглядається у психологічному та феноменологічному аспектах. Розуміння часу в дослідженні окреслено як духову категорію (Платон, Августин, феноменологія внутрішньої свідомості часу Гуссерля, “творчий час духового життя” Бергсона) та зазначено, що феномен переживання часу людською свідомістю присутній в художньому методі багатьох письменників ХХ ст. Дисертантка користується терміном Е. Дамс пережитий час, що відображає психічний, внутрішній час як багатовимірний феномен, ознакою якого є те, що об’єктивно абсолютно розмежовані в часі події подаються читачеві максимально наближеними одна до одної, часто навіть синхронно: межі між ними стираються.

Аналіз тексту засвідчив, що роман “Останній світ” – яскравий приклад конкретизації переживання часу людською свідомістю. Керуючись суб’єктивним сприйняттям часу, автор зображує його як ахронологічний пережитий час, тобто подає реципієнтові дійсність своїх творів так, як вона справді переживається. З одного боку, це виражає конкретна часова модель твору, з іншого – її насичення численними феноменами, що визначають час. У дослідженні окреслено часову структуру фіктивної дійсності твору. Вона розпадається на окремі часові рамки, час всередині яких насичений різноманітними екскурсами. Встановлення зв’язків між ними відбувається за технікою монтажу. Виникає несподіваний ефект: короткий період зовнішньої дії - базовий, фабульний час (перебування Котти в Томах та його пошуки поета) контрастує з різноманітністю подій, зображених в окремих рамкових часах (спогади Котти про Рим та Овідія, розповіді та візії Ехо, мрії Кипариса, його фільми, спогади Діта та ін.). Хронологічна єдність сюжетної лінії твору - базовий час обрамлення дії, пов’язаної з головним героєм, не порушується, фіктивна дійсність Томів та процес пошуків Котти під сумнів не ставляться. Це досягається завдяки ущільненню, яке у романі особливо насичене, бо відбувається мовби “під тиском”, зумовленим різноманітними прийомами подолання темпоральної неоднорідності фіктивної дійсності роману. Засоби актуалізації, які встановлюють зв’язки між різними подіями в рамкових часах, у К. Рансмайра не ізольовані один від одного, а переплетені між собою. Передусім - це мотив подорожі та пошуку, сконцентрований навколо образу протагоніста. Важливим засобом темпорального згущення є й постійне називання імені римського поета, присутньо-відсутнього головного образу роману. Дійовим засобом актуалізації виступають у тексті роману й поняття-ключі часово-просторового циклу, а також ті, що мають особливе часове навантаження. Отож дійсність, зображена з перспективи бачення протагоніста, сприймається в часовій єдності. Прикметним є те, що різні часи - як базовий, так і рамкові, а також часи окремих екскурсів, не входять послідовно в єдиний потік, а творять часовий сплав, інгредієнти якого, як результат інтертекстуальності роману та індивідуального образу часу в К. Рансмайра, насичені позасвідомими та інтуїтивними моментами: проникаючи один в одного, вони виявляють здатність взаємопросвічуватись.

Незважаючи на те, що в романі розповідається про вигнання римського поета Овідія в епоху імператора Октавіана Августа, назвати його історичним не можна. Поняття соціально-історичного часу в розумінні усвідомлення та узагальнення розвитку суспільства автором та образ цього часу в романі – приховані. “Останній світ” - це роман про нашу сучасність, де звернення в минуле та майбутнє перетворюється лише на стилістичні прийоми, саме тому великої ваги у творі набувають виражальні засоби. Роман К. Рансмайра виявляє ознаки ескапізму - стилізованого відходу від ідеології та політики, що, однак, не позбавляє його актуальності. Проблеми сучасності письменник психологічно тонко відтворює у філософському осмисленні, що виявляється в численних часових паралелях, історичних та політичних аналогіях у підтексті. Міфологічні образи та мотиви надають картині світу, який винаходить письменник, універсальних рис. Текст роману насичений великою кількістю анахронізмів. К. Рансмайр еклектично проектує в сучасний, постмодерний стан душі прикмети різних епох, що спонтанно змішуються й творять насичений різними елементами сплав. Невідповідність між очікуваним (епоха античного Риму за часів Октавіана Августа та Овідія) та дійсним (позбавлена конкретного соціально-історичного часу фіктивна дійсність роману) бентежить читача, створює естетичну напругу, безпосередньо впливає на рецепцію твору як естетичного предмета. Побут, спосіб сприйняття та мислення, усі прикмети життєвого світу та атмосфера зображеного К. Рансмайром Риму та Томів, що органічно входять у канву тексту, поступово призвичаюють реципієнта сприймати їх як належне. Єдиний і чи не найважливіший прямий історичний зв’язок у романі - це висвітлення суті тоталітаризму. Особливої контрастності анахронізми набувають у зверненні автора до міфів. У результаті маємо світ, позбавлений конкретної історії. Якщо “Метаморфози” Овідія відображають завдання античної цивілізації - досягнення гармонії й краси завдяки невпинному поступові людини, то наслідком перетворень, зображених К. Рансмайром, є втрата форми, повернення до первинного стану речей, до архаїки та хаосу, що заперечує ідею прогресу. Контекст Томів - це контекст катастрофи в природі, темпоральне вираження якої набуває характеру “коми часу” перед кінцем світу. Внаслідок цього образ часу, створений письменником у романі, - негативний, навіть жаский.

Отож, як часова структура фіктивної дійсності роману, так і сам образ часу “Останнього світу” – це витвір уяви письменника, результат його індивідуальних особливостей сприйняття. Тому часова модель твору перетворюється на фіксацію в тексті психологічної категорії часу як внутрішнього часу усвідомлення. З огляду на це наступним етапом дослідження стало виявлення численних феноменів пережитого часу: відтворення в психологічному сприйнятті злиття воєдино минулого, сучасного та майбутнього в кульмінаційному епізоді роману, коли Котті ввижається, що він віднайшов Овідія Назона; зображення спогадів протагоніста та інших дійових осіб роману; риси пережитого часу в такому феномені, як пам’ять. Феноменологія часу виявляється й у художньому методі К. Рансмайра: хронологічна конкретизація для нього неважлива. Вона виявляється й у прикладах, коли місце фіктивної дійсності твору займає сон, і набувають чинності закони оніричного життя людської психіки. Яскравим прикладом внутрішньої свідомості часу в тексті роману є також сприйняття його перебігу. Темп та ритм цього сприйняття відмінний: різним душевним станам відповідають різні часові виміри. Окрім цього, пережитий час постає у тексті роману і як інтенційний смисловий образ свідомості, знаний з досвіду - ейдос, до якого спрямоване сприйняття персонажів роману та реципієнта. Здійснений у дисертації аналіз дає підстави стверджувати, що часова модель роману "Останній світ" насичена численними феноменами пережитого часу, які постають як витвори свідомості автора через сприйняття фіктивної дійсності твору дійовими особами. Водночас вони сугестивно переносяться у процесі читання і на читача роману, витворюють у його свідомості свій внутрішній співпережитий час. Аналогічно до того, як у часі переживання поступово відбувається злиття різноманітних часових періодів у єдину синхронну цілість, читач, замість послідовності подій починає реєструвати своєрідну єдність, характерною ознакою якої є взаємопроникнення часів. Увесь текст “Останнього світу” – це характерний зразок керування реакціями читача.

На завершення в дослідженні розглянуто поетику художнього простору в романі: його оригінальну просторову структуру та особливу просторову насиченість. Важливими виявилися тут різні теорії підходу до простору та відповідне понятійне коло, що відображає гетерогенність цього поняття й синкретичність сприйняття його різних типів, які співіснують між собою. Зважаючи на особливості стилю К. Рансмайра та іманентність тексту феноменологічного прочитання, доречно зупинитись саме на феноменологічному баченні простору. Дисертантка висвітлила питання простір проживання - поняття, яке окреслилось в контексті феноменології Гуссерля, філософії людського “буття-в-світі” Гайдеґґера та, згодом, у феноменології сприйняття Мерло-Понті. Саме простір проживання передає сутність феноменологічного розуміння простору як проекції стану душі людини на об’єктивний світ, коли значенням володіє саме сприйняття. Ця теорія є альтернативою до природознавчої просторової моделі. Великого значення для оформлення поняття простір проживання має концентрація уваги на місці перебування людини в просторі, її просторова визначеність: цей простір з’являється лише через акти сприйняття та уяву, він витворюється чуттями - оптичними, акустичними, тактильними, ольфакторними, а також інтуїцією. Простір проживання не протистоїть індивідууму, а є його місцем знаходження в усіх душевних та тілесних виявах. Він може бути прихильним, тобто “своїм”, і навпаки, сприйматись як “чужий”, виявлятись у парадоксальному баченні “мінус-” та “анти-простору”. Відповідно феномен єднання людини з простором означений у багатьох дослідженнях як “настрій”.

Варто зауважити, що перші спроби таких підходів до фіктивного простору літературного твору були зроблені щойно в 1950-х роках.

У дослідженні виділено основні аспекти художнього відображення простору та просторовості, їх трактування в літературознавстві, обгрунтовані в теоретичних працях Р. Печа, Ф. Станцеля та Ф. Матьє. Вказано, що поділ поетичного простору за його епічними функціями на означений, абсолютний та наповнений залежить від жанру твору та технічного ведення розповіді. Далі висвітлено питання, як представлено простір у літературному творі: чи спрямовують автор або дійові особи свою увагу на простір як на такий, коли він не є для них само собою зрозумілим, а стає проблемою й підноситься до рівня свідомості, тобто поданий як простір проживання. Розглянутий герменевтично, він здатний віддзеркалювати порухи душі героя твору, не виражені безпосередньо чи описово.

Огляд можливих підходів до проблеми відображення простору в художній літературі допоміг продемонструвати можливості феноменологічного прочитання художнього простору в романі К. Рансмайра “Останній світ”. Аналіз тексту виявив особливості вираження простору в романі як простору споглядання, що мало прикладний характер. Встановлено, що зображення простору в творі часто стає підвладним внутрішній геометрії. У тексті вона знаходить вираження за допомогою особистісної ситуації розповіді: “абсолютне тут”, за Гуссерлем, улоковане в тілі того, хто сприймає. Феномен простору, що з’являється у свідомості (автора, дійової особи, та, відповідно, реципієнта твору), має перцептуальний характер. Він є умовою сенсорного співіснування та зміни людських відчуттів і стає місцем перетину зовнішньої та внутрішньої реальності, де, властиво й перебуває Котта в узгодженні зі своїм психічним станом. Настрою, що супроводжує протагоніста впродовж усього роману, притаманні, як результат дихотомії, страх, прагнення віднайти захисток, безнадія, апатія, відчуття “підвішеності”. Цей настрій з’являється як переживання героєм різних конкретних просторів почуття, які рельєфно окреслюють його простір проживання, що має двоякий вияв: викликає прагнення злитися з ним або ж почуття неприйняття його. Прикметним виявом простору проживання в романі є зображення в тексті різноманітних приміщень, безпосередньо пов’язаних зі сприйняттям протагоніста та інших дійових осіб залежно від їхнього ракурсу споглядання та психічних інтенцій. Дисертантка прослідковує на прикладі “видів із вікна”, які відкриваються поглядові спостерігача у творі, співзалежність між суб’єктом, сприйняттям та простором, окреслену “ситуацією-бути-в” та “vis-a-vis” суб’єкта та світу. Вияви перцептуального простору перетворюють просторовість “Останнього світу” на тему, розкрити яку допомогло передусім окреслення означеного простору роману, тобто структури фіктивного простору дії.

Як наступний етап дослідження розглядається абсолютний простір роману. Його особливість - перманентна присутність в “Останньому світі” епічної атмосфери руйнування, загибелі, плинності та метаморфози. Ця атмосфера сконцентровано передана відповідними поняттями-ключами. Аналіз тексту дає підстави стверджувати, що абсолютний простір як відчуття життя, втіленого в творі К. Рансмайра, виявляє прикметні ознаки анти-простору.

Чуттєвим унаочненням абсолютного простору в тексті виступає наповнений простір “Останнього світу”. Як опис квазіреального соціального середовища та природного оточення у творі, наповнений простір роману є носієм смислу та набуває конкретного значення. Загалом, як простір фіктивної реальності Риму та Чорноморського узбережжя, він має яскраво виражений герменевтичний характер. Якщо просторове наповнення Риму, подане у творі як ремінісценція протагоніста, наштовхує на інтелектуальне осягнення шляхом рефлексії, то наповнений простір місця безпосереднього розгортання подій та перебування персонажів – Чорноморське узбережжя – інтертекстуально витворений уявою автора з поезій Овідія і поданий у несвідомому сприйнятті протагоніста, що схиляє до чуттєвої рецепції. Маємо два контрастні носії сенсу – наповнений простір Риму та, відповідно, Чорноморського узбережжя, які в тексті роману неодноразово протиставляються за допомогою альтернативних означень “вічне місто” - “залізне місто”, “метрополія” - “останній світ”. Інтертекстуально вони взаємодіють з Овідієвими “Roma aeterna“ та „orbis ultimus“. Однак у зображенні К. Рансмайра смислове та чуттєве наповнення цих просторів набуває нового значення: метрополія Рим постає як простір абсолютного порядку та раціоналізму, а Чорноморське узбережжя – як простір незбагненності та парадоксу. Обидва ці простори як дихотомія застиглого режиму влади та динамічного духу заперечення стають контрастними і мають в романі виразне наповнення. Зв’язок між Римом та місцем вигнання поета встановлюється в романі на рівні творчості Овідія. До тоталітарного простору Риму як „зони раціоналізму“ з’являється альтернатива – міфічний простір Чорноморського узбережжя як „зона духу”, ірраціональної стихії. Географічно вона є периферією щодо Риму, однак саме тут автор розгортає фабульну дію твору. Понтійський простір стає невід’ємною частиною наповненого простору „Останнього світу“. Це простір Томів та Трахіли, де чуттєво унаочнюється мотив вигнання Овідія. Він представлений як герметичний, насичений співгрою різноманітних значень та нюансів: це простір метаморфоз, які спостерігає Котта. Хоча цей простір і має конкретне улокування, однозначного логічного окреслення він, як феномен сприйняття, мати не може: простір Чорноморського узбережжя зображений у романі як результат “подорожі” по тексту “книги” (у розумінні часово-просторового поняття-ключа). Незважаючи на те, що він зображений традиційними методами і витворює тривимірний світ, момент суб’єктивності сприйняття зумовлює відхід від чітко окресленої реальної дійсності, прикмет якої звично набуває фіктивна реальність художнього твору, і надає йому трансцендентних рис. Простір Рансмайрового “останнього світу” – понтійського узбережжя - сповнений дії міфів, фантазії, хаосу, позасвідомого, архетипного. У його параметрах руйнуються звичні часово-просторові виміри, він набуває характеру психічної ілюзії, тобто це внутрішній, нематеріальний простір духу. Усе тут мінливе, непевне, таємниче; межа між актуальною дійсністю, спогадами, снами та візіями стирається.

Поряд з цим обидві частини наповненого простору роману - як Чорноморського узбережжя, так і Риму - виявляють причетність до міфу, який К. Рансмайр опрацьовує на багатьох рівнях. Звернення до міфів як до збірки загальновідомих тем