Луганський державний педагогічний університет

імені Тараса Шевченка

Дорошенко Едуард Юрійович

УДК: 37.037.1:796.01(091)(477)”18/19”

Теорія і практика фізичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ століття

13.00.01. – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата педагогічних наук

Луганськ-2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському державному лінгвістичному університеті.

Науковий керівник: | доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України Євтух Микола Борисович, академік-секретар Відділення педагогіки і психології вищої школи АПН України.

Офіційні опоненти: | доктор педагогічних наук, професор, академік АПН України Ярмаченко Микола Дмитрович, радник Президії АПН України;

кандидат педагогічних наук, доцент, Горащук Валерій Павлович, завідувач кафедри теорії та методики фізичного виховання Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Провідна установа: |

Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “15” жовтня 2001 року 0 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.29.053.01 у Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 91011, м. Луганськ, вул. Оборонна, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка.

Автореферат розісланий “14” вересня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.Л. Бутенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та доцільність дослідження. Державна національна програма “Освіта (Україна ХХІ століття)”, Національна програма “Діти України” визначають одним із пріоритетних завдань повноцінний фізичний розвиток дитини, що є необхідною складовою загального розвитку особистості.

Сутність будь-якого явища у суспільному житті неможливо зрозуміти без усвідомлення зовнішніх і внутрішніх умов, які його спричинили. Ця закономірність у повній мірі відноситься також і до передумов виникнення і становлення системи фізичного виховання дітей та молоді в Україні. Його слід розглядати у широкому історичному контексті з урахуванням усіх факторів, які мали той чи інший вплив на зародження, протікання і розвиток процесу фізичного виховання.

Практичний досвід показує, що фізичне виховання, фізична культура і фізичний розвиток особистості на сучасному етапі становлення суспільства вимагають особливої уваги з боку всіх виховних інститутів – сім’ї, школи, громадських організацій тощо. Це зумовлюється цілим рядом об’єктивних і суб’єктивних причин: надзвичайно несприятливою екологічною ситуацією в Україні, що веде до погіршення здоров’я нації; зниженням життєвого рівня населення держави; недостатнім використанням навчальними закладами способів та засобів зміцнення здоров’я школярів; незацікавленістю проблемами фізичного виховання дітей у сім’ї; відсутністю стереотипів, що вели б до втілення здорового способу життя української молоді тощо.

Кризовий стан суспільства наклав відбиток на сім’ю, що є найважливішою ланкою, яка сприяє позитивному здійсненню процесу виховання. Економічні негаразди значно змістили акценти виховання, відсунувши проблеми фізичного виховання на останній план. Сучасна школа через перевантаження навчальних програм і матеріальні проблеми не в змозі успішно здійснювати процес фізичного виховання учнів. Громадські організації, переживаючи процес становлення, відійшли від гімнастичної, спортивно-масової традиції, що не могло не відбитися на загальному стані здоров’я українського народу і рівні розвитку фізичного виховання в Україні.

Такий стан речей вимагає негайного розгляду та обґрунтування проблеми фізичного виховання, пошуку реальних шляхів її вирішення та втілення результатів теоретичних досліджень у практику сімейного та родинного виховання, діяльність навчальних закладів різних типів, громадських організацій та об’єднань.

Розв’язання даної проблеми в Україні ведеться шляхом реформування системи освіти, розробки та впровадження державних цільових комплексних програм, посилення уваги з боку держави до сім’ї та виховання дітей, що знаходяться поза її межами, удосконалення підготовки фахівців для системи фізичного виховання в рамках вищої школи тощо.

Вагому роль у цьому процесі покликані відіграти інші науки – медицина, гігієна, фізіологія, психологія, оскільки саме вони є теоретичним підґрунтям розвитку теорії та практики фізичного виховання. Орієнтація педагогіки на дані цих наук забезпечить високий теоретичний рівень фізичної культури та значимість практичних результатів.

Зусилля сучасної педагогічної науки спрямовуються на розробку теоретичних і практичних засад фізичного виховання дітей, пошуки його мети, змісту, методів, форм і засобів. Важливим аспектом цієї проблеми є вивчення та узагальнення вітчизняного і світового історичного досвіду фізичного виховання, оскільки наукове вирішення сучасних освітніх проблем неможливе без знання того, як розвивалася теорія і практика вітчизняної освіти і школи в минулому, без нового осмислення і переосмислення великого вітчизняного педагогічного досвіду.

Важливим з цієї точки зору є звернення до педагогіки другої половини ХІХ – початку ХХ століття, оскільки саме в ній зосереджено чимало наукових педагогічних знань у галузі фізичної культури і фізичного виховання. Можливо педагогічні паралелі наукових досліджень на зламі століть, їх порівняльний аспект допоможе успішно здійснити реформу української освітньої системи і вивести її на передові світові рубежі.

Особливо актуальними сьогодні є проблеми стану здоров’я української нації, що зумовлює необхідність детального вивчення та узагальнення кращого вітчизняного та зарубіжного досвіду фізичного виховання. Українцями створена самобутня національна культура, великою частиною якої є система фізичного виховання. Традиції українського виховання тіла були тією життєдайною силою, яка в певні періоди життя українського народу змогли зберегти його як цілісну одиницю і продовжити його існування впродовж багатьох віків.

У сучасній педагогічній науці існує ряд досліджень, автори яких обґрунтовують історичні аспекти проблеми навчання та виховання, розвитку школи, світи і педагогічної думки в Україні, це праці Л.Баїка, М.Гриценка, М.Євтуха, В.Майбороди, Б.Мітюрова, О.Сухомлинської, В.Смаля, М.Ярмаченка та інш. Дослідження Е.Вільчковського, С.Цвека, Є.Приступи, В.Бєлорусової, Т.Каневця, Г.Ландар, О.Григор‘єва та інш., присвячені методичним аспектам фізичного виховання. Окремі автори розглядають проблему фізичного виховання у педагогічній пресі того часу. Періодична преса другої половини ХІХ – початку ХХ століття стала об’єктом дослідження І.Неровного, З.Полуектова, С.Лисової, Л.Литвина, Г.Приходько. Дисертаційні роботи І.Андрухіва, О.Вацеби, М.Баяновської, М.Пантюка стосуються питань становлення та розвитку гімнастично-спортивних товариств і об’єднань у різні історичні періоди в окремих регіонах України. Проте цілісна картина щодо становлення і розвитку системи фізичного виховання дітей та молоді у період другої половини ХІХ – початку ХХ століття відсутня, що і зумовило вибір теми дослідження ”Теорія і практика фізичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ ст.”

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Тема дисертаційного дослідження входить до тематичного плану науково-дослідної роботи кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету “Дослідження проблем удосконалення системи підготовки вчителя, вихователя у вищій школі в контексті досягнень національної та світової педагогічної науки і освіти”, затверджена вченою радою КДЛУ (протокол № 6 від 26.01.1998 року), узгоджена з Координаційною радою з педагогіки та психології АПН України (протокол № 2 від 20.03.2000 року ), пов‘язана з реалізацією Державної національної програми “Освіта (Україна ХХІ століття)”.

Хронологічні рамки дослідження визначено періодом другої половини ХІХ століття, часом, коли активізуються процеси розвитку фізичної культури і спорту. Нижня межа знаменує початок суспільно-економічних перетворень у країні і, у зв’язку з цим, розвиток педагогіки як науки та фізичного виховання молоді як необхідної її складової.

Об’єктом дослідження є становлення і розвиток вітчизняного фізичного виховання.

Предмет дослідження – історія та теорія вітчизняного фізичного виховання другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

Мета дослідження полягає в тому, щоб систематизувати та узагальнити історичний досвід вітчизняної педагогіки з питань фізичного виховання молоді у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Завдання дослідження:

-визначити особливості становлення вітчизняної системи фізичного виховання другої половини ХІХ – початку ХХ століття;

-виявити та обґрунтувати передумови сімейного, шкільного та суспільного фізичного виховання у досліджуваний період;

-проаналізувати теоретико-методичні основи фізичного виховання молоді досліджуваного періоду з точки зору їх застосування в сучасних умовах.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження: загальнонаукові (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація тощо), хронологічний (у дослідженні процесу теорії і практики вітчизняного фізичного виховання), історичний (історико-системний – у розгляді історичних передумов і динаміки розвитку системи фізичного виховання в Україні, історико-типологічний, історико-компаративістський), контент-аналіз матеріалів періодичної преси, документів закладів освіти, позашкільних закладів тощо.

Джерелознавчу базу дослідження складають архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА в м. Києві) (Ф.1439, Ф.1680, Ф.422, Ф.707), Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА в м. Львові) (Ф. 146, Ф.312, Ф.1439, Ф.1680, Ф.422, Ф.422, Ф.707), Державний архів Львівської області (ДАЛО) (Ф. 281); монографії та книги вітчизняних та зарубіжних педагогів досліджуваного періоду; періодична преса того часу (газети, журнали, альманахи тощо): ”Русский спорт“, ”Вестник воспитания”, ”Киевлянин”, ”Семья и школа”, “Физическое образование и спорт”; сучасні дослідження з історії фізичного виховання та спорту; філософська, історична, соціологічна, спортивна література.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що:

- здійснено комплексне дослідження розвитку теорії і практики вітчизняного фізичного виховання другої половини ХІХ – початку ХХ століття;

-збагачено педагогічну теорію науковими знаннями про еволюцію мети, змісту фізичного виховання, його принципів, методів та форм;

-визначено вплив зарубіжної теорії та практики на процес становлення вітчизняного фізичного виховання;

-введено в науковий обіг значну кількість фактів, теоретичних ідей, що базуються на матеріалах праць, підручників, монографій, архівних документів досліджуваного періоду.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що результати роботи, запропоновані висновки та рекомендації сприятимуть практичній реалізації завдань фізичного виховання у сім‘ї, школі, громадських організаціях тощо, можуть бути використані у процесі викладання історико-педагогічних дисциплін, під час написання курсових та дипломних робіт); пропагандистській і лекторській роботі; при підготовці відповідних навчальних посібників для закладів освіти ІІІ – ІV рівнів акредитації.

Вірогідність результатів дослідження забезпечується методологічною обґрунтованістю концепції, використанням результатів новітніх наукових досягнень в галузі фізичного виховання і спорту. Об’єктивність висновків підтверджується систематизованими і проаналізованими із застосуванням взаємодоповнюючих методів наукового дослідження документальних матеріалів, публікацій в періодичній пресі того часу, архівних матеріалів.

Апробація та впровадження результатів дослідження . Результати дослідження обговорювались й отримали схвалення на науково-практичних конференціях: друга Всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми оздоровчої фізичної культури та валеології в навчальних закладах України” (Кіровоград,1994). Науково-практична конференція “Фізична культура, спорт та здоров’я нації” (Вінниця,1994). Друга всеукраїнська наукова конференція аспірантів “Молода спортивна наука України” (Львів, 1998)). Всероссийская научно-практическая конференция с международным участием “Гигиена детей и подростков на пороге третьего тысячелетия” ( Москва, 1999), а також на засіданнях кафедри педагогіки Київського національного лінгвістичного університету та науково-методичній раді факультету фізичного виховання Запорізького державного університету.

Результати дослідження висвітлені у 10 працях, з них одноосібних – 9, у фахових виданнях – 6.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Основний текст дисертації викладено на 183 сторінках. Список використаних джерел складає 209 найменувань (із них 11 - іноземними мовами).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, достовірність і форми апробації.

У першому розділі ”Розвиток теорії і практики фізичного виховання молоді у другій половині ХІХ – початку ХХ століття як історико-педагогічна проблема” проаналізовано історичні, економічні, соціально-політичні передумови становлення та розвитку фізичного виховання на теренах України, розглядаються основні причини активізації руху педагогів, медиків, громадських діячів щодо фізичного виховання підростаючого покоління, встановлюється взаємозв’язок і взаємо-залежність процесів розвитку фізичного виховання та популяризації різних видів спорту не лише в Україні, а й у Росії та всіх розвинутих державах світу.

Виявлено, що проблема зміцнення здоров’я народу у досліджуваний період починає розглядатися як загальнодержавна. З огляду на це, питання фізичного виховання висуваються на перший план у суспільному житті держави, вимагають пошуку ефективних шляхів їх вирішення. У це русло були спрямовані потужні сили педагогів, фізіологів, гігієністів, лікарів, громадськості. Початок ХХ століття знаменувався появою цілого ряду наукових праць, де обґрунтовувалися проблеми фізичного виховання дітей та молоді.

Однією з важливих передумов становлення системи фізичного виховання був процес формування національної самосвідомості. Проблеми національного постають особливо гостро на сторінках періодичної преси того часу не лише як важливе політичне та економічне питання, а як вагомий аспект розвитку освіти і фізичного виховання зокрема. Часто проблема фізичного виховання трактувалася як розвиток спорту, коли під останнім розумілися всі компоненти фізичної культури особистості.

Доведено, що ідея широкого залучення дітей та молоді до фізичної культури і спорту привела до народження широкої мережі спортивних організацій, які були носіями і популяризаторами фізичного виховання як необхідного елементу національної культури. Думка про необхідність звернути серйозну увагу на фізичний розвиток і оздоровлення народу діставала все більше і більше прибічників.

У цей період спостерігається також розширення поняття “фізична культура“, його рамки змінюються і відходять від розуміння його лише як певного набору фізичних вправ. Вчені-педагоги приходять до висновку про те, що поняття “фізична культура“ повинно включати всі міри санітарно-гігієнічного характеру, засоби для розвитку і підтримки людського організму в нормальній формі, знання і вміння використовувати на практиці різні комплекси фізичних вправ тощо.

Головним завданням фізичного виховання стає розвиток сили, швидкості, витривалості та інших тілесних якостей. Фізична освіта була покликана розширити ці завдання, ставлячи своєю головною метою уміння правильно, свідомо і доцільно використовувати результати фізичного виховання; фізична освіта привчала свідомо виконувати найбільшу фізичну роботу в найменший проміжок часу.

Дослідження довело, що у другій половині ХІХ століття фізичне виховання дітей та молоді носило, як правило, стихійний, неорганізований характер. Проте на початку ХХ століття популярними серед дітей та молоді стають заняття із спортивної гімнастики, що передбачали вправи на брусах, кільцях, коні, перекладині. Причиною цього явища стало поширення сокільської руханкової системи, популяризаторами якої були чеські гімнастичні товариства “Сокіл“. Пізніше подібні товариства були створені у багатьох містах України: Києві, Одесі, Харкові, Ялті, Львові. Дитячо-юнацькі організації та об’єднання залучали в свої ряди доросле населення - жінок та чоловіків, а також велику кількість підлітків та дітей.

На початку ХХ століття у педагогіці з’являються дослідження стану справ у фізичній культурі та спорті Російської імперії. У цих дослідженнях розглядалися питання фізичного розвитку дітей, систематизувалася та узагальнювалася інформація про розвиток спортивних, фізкультурних гуртків, оскільки подібні дані до того часу були епізодичними і неофіційними. Існувала тенденція об’єднання спортивних організацій в ліги і союзи. На цей період припадає вироблення проектів і статутів спортивних товариств, іде процес збирання офіційних даних про стан фізичної культури у вузах.

Встановлено, що теоретичним підґрунтям розвитку фізичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці кінця ХІХ – початку ХХ століття були погляди відомих вітчизняних педагогів: А.Волошина, К.Ушинського, О.Духновича, С.Русової, С.Сірополка та інш.

Дослідження засвідчило, що більшість вітчизняних педагогів другої половини ХІХ - поч. ХХ століття зверталися до проблеми фізичного виховання підростаючого покоління. Це знаходило свій відбиток у їхніх працях: книгах, підручниках, статтях, програмах, епістолярній спадщині тощо. Всі вони визначали фізичне виховання дітей одним з найважливіших компонентів процесу становлення особистості, хоч в їхніх поглядах не завжди спостерігається одностайність в обґрунтуванні тих чи інших проблем фізичної культури та фізичного виховання.

Фізичне виховання молоді в Україні не було предметом вивчення лише педагогіки, медицини та гігієни. У цей період формується нова галузь педагогіки – соціальна педагогіка, яка розглядає фізичне виховання як важливу свою складову з огляду, перш за все, на потребу оздоровлення дітей, які перебувають під опікою соціально-педагогічних інституцій. Цій проблемі була присвячена праця А.Волошина ”О соціяльном вихованю”, де педагог наголошував на необхідності турботи з боку усіх виховних інституцій, а також держави про стан здоров’я дітей та молоді. Ця проблема пронизувала ті його праці, в яких давалися рекомендації щодо організації правильного фізичного виховання підростаючого покоління, вказувалося на засоби фізичного виховання та найдоцільніші методи.

Фізичну культуру педагог розглядав як необхідну складову загальної культури особистості. А.Волошин був прихильником думки про те, що фізичне виховання, як і будь який інший напрямок виховання, повинен бути національно своєрідним. Користь фізичного виховання у школі та поза нею педагог вбачав у тому, що воно покликане не лише підтримувати нормальну життєдіяльність людського організму, але й зміцнює дух людини, оберігає її від нервової та розумової перевтоми. Педагог розглядав фізичне виховання як необхідну складову навчальних програм для школи, з цією метою вивчав та аналізував навчальні програми інших країн. На сторінках ”Педагогічної антропології” А.Волошин детально аналізує відомі гімнастичні системи, що використовувалися у той час в системах фізичного виховання багатьох країн: шведську, німецьку, сокільську, англійську, а також вказує на можливість їх використання в українській школі.

Помітний вплив на розвиток теорії фізичного виховання другої половини ХІХ століття мала постать відомого українського педагога – Олександра Духновича. Найважливішими виховними інститутами він вважав родину і сім’ю, вказуючи, що саме вони зумовлюють подальший процес становлення особистості. Серед чинників виховання, зокрема фізичного, педагог називає спадковість і зазначає, що щастя людини залежить багато у чому від народження, проте більше від виховання. Основоположним виховним принципом педагогіки, зокрема фізичного виховання, О.Духнович називає принцип природовідповідності. Щодо засобів фізичного виховання, то О.Духнович виокремлював природні засоби: свіже повітря, воду, сонячні промені, добре харчування, натуральну постіль тощо. Він вказував на самостійність дитини у процесах росту та розвитку, заперечуючи надмірну опіку, яка полягала в тому, що дітей носили на руках, таким чином не даючи їм самим змагатися і випробовувати свої життєві сили.

З огляду на процеси, що відбуваються сьогодні в українському суспільстві, важливим є переосмислення спадщини видатного вітчизняного педагога К.Д.Ушинського. У поглядах на процес виховання він завжди зважав на обов’язкову єдність теорії та практики, у великій мірі це стосується теорії та практики фізичного виховання. Теоретичним підґрунтям усього мистецтва виховання видатний педагог вважав фізіологію.

Дослідження показало, що К.Д.Ушинський був прихильником принципів народності у вихованні, природовідповідності, гармонії тіла і душі.

Дисертаційне дослідження засвідчило, що вітчизняна система фізичного виховання не могла будуватися на голому ґрунті. Важливою складовою її були традиції народної фізичної культури, природні засоби загартування і оздоровлення, народне хореографічне мистецтво, система народних ігор тощо. Окрім цього педагоги, що розуміли важливість цієї ділянки загальної культури особистості старалися детально познайомитися і вивчити досвід інших народів стосовно фізичної культури. У зв’язку з цим К.Ушинський на практиці вивчав досвід зарубіжжя, детально аналізував його з метою виділення найраціональніших зерен задля застосування для вітчизняної науки та практики.

Вивчення історичного досвіду організації системи освіти у Німеччині, Франції, Бельгії, Італії дало можливість видатному педагогу виділити найкраще, а згодом прикласти всіх зусиль для втілення цих ідей у практику навчальних закладів, які перебували в його підпорядкуванні. Він широко пропагував кращий європейський досвід через педагогічну пресу, ділився враженням від побаченого з своїми колегами-педагогами.

На початку ХХ століття інтерес до проблем фізичної культури та фізичного виховання залишається стійким. Свідченням того є поява все нових і нових книг, підручників та іншої друкованої продукції з питань організації фізичного виховання, гігієнічних вимог до процесу навчання в освітніх закладах, медичної інформації, що стосувалася виховної роботи з фізичної культури серед населення різних вікових груп тощо. Авторство цих книг належало не лише вітчизняним педагогам, лікарям, фахівцям в галузі гімнастики та спорту, часто це були зарубіжні видання, які перекладалися на російську та українську мови, таким чином ставали доступними ширшому колу читачів. Інформація про ці видання з’являлася також на сторінках періодичної преси, викликаючи жваве обговорення і даючи можливість педагогам, практикам легко здобути потрібну їм інформацію і успішно використати у власній практиці.

Аналіз теоретичної, практичної та методичної літератури дає підстави стверджувати, що книги, які з’являлися у досліджуваний період, висвітлювали широкий спектр проблем і призначалися для різних категорій людей - від батьків і шкільних вчителів до лікарів, науковців різних галузей, фізіологів, антропологів тощо. Їхній обсяг варіювався від кількох сторінок до кількох сотень сторінок. Рівень викладання інформації був різним і призначався як для найпростішого сприймання, так і для широкого кола науковців і фахівців високого рівня. Значним пластом серед цієї літератури була література, що перекладалася з оригінальних зарубіжних видань з метою популяризації цього досвіду серед вітчизняних науковців.

У роботі проаналізовані відомі і поширені у досліджуваний період книги теоретико-методичного характеру: робота професора Цандера “Гігієна фізичних вправ“, ця невелика книга була переробленим курсом публічних лекцій, що читалися її автором для викладачів гімнастики і спортсменів-любителів; відома у той час праця Ігнатьєва В.Е. “Физическое воспитание. Гимнастика, спорт, подвижные игры“ присвячена розгляду конкретних завдань організації фізичного виховання і слугувала більш глибокому і детальному науковому вивченню окремих груп і видів фізичних вправ, з метою вияснення конкретного їх впливу на людський організм, визначення умов доцільного використання в тих чи інших умовах, а також давала можливість прогнозувати певні результати; книга французьких авторів Г.Демені, Ж.Філіппа і Г.Расіна “Теоретичний і практичний курс фізичного виховання“ носила методичний характер і торкалася питань практичної організації фізичного виховання з різними категоріями людей; у 1912 році з’явилася ще одна книга, яка презентувала проблеми фізичного виховання: Фабенс Р., Кюмліен Д. Полний курс физическаго воспитанія юношества. Шведская гимнастика, гигієна и физіологія, игри и спорт”; відомою у той час була книга А.Дернової -Ярмоленко “Азбука матери. Первые уроки по уходу за ребенком”; серед подібних книг такого ж напрямку слід назвати також працю професора Ю.Вагнера “Розповіді про те, як влаштоване наше тіло“ та книгу лікаря В.Рахманова “Про те, як потрібно жити, щоб бути здоровим. Бесіди про повітря, житло, одяг, їжу, пиття, роботу, відпочинок та ін.“; у 1913 році з’явилася книга доктора В.Гориневського під назвою “Фізична освіта“ тощо.

Таким чином, з аналізу конкретних книг та з ознайомлення із критичними зауваженнями щодо останніх, можемо зробити висновок про те, що видавництва прикладали багато зусиль для ознайомлення широкого кола читачів з вітчизняними та зарубіжними досягненнями в галузі фізичної культури. Такий аналіз давав змогу вітчизняній науці відбирати найкращий та найдоцільніший досвід зарубіжної науки, застосування якого в умовах своєї школи принесло би користь справі фізичного виховання.

У другому розділі - ”Проблеми організації фізичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ століття” визначається роль основних виховних інституцій, що сприяли фізичному вихованню молоді у досліджуваний період. До них ми віднесли сім’ю, школу та дитячо-юнацькі організації та об’єднання.

Основна увага розділу акцентується на тому, що завдання фізичного виховання, які ставилися у досліджуваний період, були настільки широкими, що для їх реалізації необхідно було залучити всі чинники та інституції, які тим чи іншим чином були причетні до формування фізичного здоров’я людини. Фундамент цього процесу, звичайно, закладався з народження дитини. З огляду на це, фізичне виховання дітей у сім’ї ставало необхідною складовою усього процесу виховання. Досліджено, що у цей період з’являється чимало наукових праць, присвячених саме проблемі фізичного виховання дітей у колі сім’ї та родини з наймолодшого віку.

Дослідження процесу фізичного виховання дитини у сім’ї проходило у різних напрямках. Вчені вказували на важливість батьківського всеобучу, матеріальний стан сімей, рівновагу між розумовою і фізичною працею, гармонію фізичного і духовного виховання. Аналізуючи проблеми фізичного виховання дітей у сім’ї, педагоги вказували також на важливий недолік, який був притаманний чи не кожній тогочасній українській сім’ї, і його причини слід було шукати у характері народу. Мова іде про свідому дисципліну і порядок.

На основі аналізу науково-методичних праць того періоду стверджуємо, що шкільні роки розглядалися як період людського життя, коли росте і розвивається весь організм і наслідки цього періоду даються взнаки протягом усього життя. З огляду на це організації фізичного виховання у школі приділялося чи не найбільше уваги в педагогічній літературі того часу.

Догматизм і схоластика тодішнього шкільного навчання вимагала перегляду і переосмислення місця і ролі фізичного виховання в школі. Педагоги – прихильники фізичного виховання вважали, що для правильного фізичного виховання дітей у школі необхідно дотримуватися цілого ряду необхідних умов: при кожній школі повинна бути улаштована спеціальна площадка для ігор; у розкладі шкільних занять обов’язково повинні плануватися години для ігор; кожен урок не повинен був перевищувати однієї години; між уроками мала бути перерва, метою якої був фізичний і розумовий відпочинок; для ігор використовувався спеціальний одяг; ігри та вправи мали організовуватися спеціальним чином з урахуванням статевої та вікової диференціації і повинні були сприяти розвитку усього тіла, а не окремих його частин; розумове виховання повинно було іти “в ногу” з фізичним.

Процес фізичного виховання дітей у школі був регламентований рядом державних документів – програмами, інструкціями, вказівками, а також працями педагогів, лікарів, фізіологів тощо.

У розділі доведено, що у досліджуваний період широкі верстви громадянства прилучалися до фізичної культури і цей процес зумовив виникнення великої кількості громадських організацій, учасники яких поряд з різними видами суспільної діяльності активно культивували фізичну культуру, запозичуючи чужі і розвиваючи вітчизняні види спорту. Ці громадські організації сприяли становленню поглядів суспільства на фізичну культуру як на явище, що є необхідним компонентом повноцінного розвитку не лише окремої особистості чи класу, але й цілого суспільства загалом. Однією із домінуючих ідей фізичного виховання того часу в рамках дитячо-юнацьких товариств та об’єднань ставала ідея виховання гармонійно розвинутої особистості.

Встановлено, що товариства, які створювалися на теренах України в досліджуваний період, носили різноманітний характер. Серед них були спортивні товариства, члени яких були палкими прихильниками певного виду спорту; гімнастичні об’єднання, які використовували певну систему гімнастичних вправ; скаутські організації, члени яких ставили перед собою ширші завдання, ніж завдання плекання здорового тіла.

Третій розділ - ”Засоби фізичного виховання молоді в період другої половини ХІХ – початку ХХ століття” – присвячений аналізу гри та гімнастики, як основних засобів фізичного виховання дітей та молоді.

Дослідження засвідчило, що всі існуючі у той час засоби фізичного виховання поділялися на дві групи – гру та гімнастику. Гра підпорядковувалася лише дуже загальним правилам, у ній дитині надавалася широка свобода, через що рухи обиралися за власними уподобаннями і вміннями дитини, дитина сама визначала їх силу і швидкість та обирала їх форму. Вільні ігри найменше відрізнялися від природних рухів і тому дістали назву “природного “ виду фізичних вправ.

Інша група вправ – гімнастичні – визначалися рядом правил і законів, їх сила, тривалість, частота і форма знаходилися під строгим контролем вчителя. Такий вид систематичних вправ, на апаратах чи без них, називали “штучним” і в педагогічній літературі досліджуваного періоду найчастіше зустрічається під назвою “гімнастика”.

Дослідження виявило, що існувала тенденція опозиційних поглядів щодо використання гри та гімнастики. Прихильників використання гри та гімнастики як рівноцінних засобів фізичного виховання дитини у досліджуваний період було мало. У зв’язку з цим наукові видання досліджуваного періоду, як правило, висвітлювали один із цих засобів, заперечуючи користь іншого.

Як свідчать результати дослідження, гімнастика, як явище нове у порівнянні з іграми, зустрічала чималий опір при впровадженні у практику фізичного виховання. Прихильникам і авторам гімнастичних систем вказували на складність гімнастичних вправ, їх шкоду через однобічний розвиток організму, недоступність гімнастичних вправ широкому загалу, негативний вплив на нервову систему.

Жорстка критика та заперечення гімнастики стали чи не найважливішою причиною стрімкого розвитку і поширення у вітчизняній системі фізичного виховання чисельної групи вітчизняних і зарубіжних гімнастичних систем, які активно вивчалися і впроваджувалися в освітній системі України.

У роботі здійснено аналіз найбільш відомих гімнастичних систем, що використовувалися у досліджуваний період вітчизняною педагогічною наукою для здійснення завдань фізичного виховання дітей та молоді. Встановлено, що поширеною в країнах Європи, в тому числі і в Україні, була система французького педагога Г.Демені. Головна її мета - виховання утилітарних рухів. Демені бачив головну мету фізичних вправ у вдосконаленні природних рухів, в розвитку рухових здібностей людини. Широкого розповсюдження в процесі становлення вітчизняної фізичної культури набула ритмічна гімнастика, автором якої вважається Е.Далькроз. Французи вважали її надзвичайно позитивним явищем у процесі розвитку фізичної культури.

Доведено, що основною метою фізичного виховання за системою П.Лесгафта було виховання гармонійно розвиненої особистості. Автор цієї системи вважав, що фізичні вправи можуть сприяти правильному розвитку органів чуття і що вивчення просторових відносин і розподіл роботи за часом складають одне із головних завдань фізичного виховання.

Ще однією популярною теорією фізичного виховання у досліджуваний період слід назвати систему І.П.Мюллера. Автор розглядає основні виховні інституції, сім’ю і школу та місце в них фізичного виховання. Основним недоліком тогочасної системи фізичного виховання автор вважав недостатню кількість годин для цього у різних навчальних закладах.

На початку ХІХ століття шведський педагог П’єр Генріх Лінг обґрунтував теорію фізичного виховання і розвитку, яка пізніше одержала назву “Шведської гімнастики“ і була широко розповсюджена в навчальних закладах багатьох країн. Метою шведської гімнастики були завдання фізичного розвитку людського організму в цілому з раннього віку. Окрім загальних завдань фізичного виховання вона мала на меті виправлення різноманітних тілесних недоліків, які були зумовлені абсолютною відсутністю фізичних вправ або неправильним застосуванням фізичних навантажень в процесі професійної діяльності.

Засновник німецької гімнастичної системи чех Ян прихильно ставився до використання у фізичному вихованні різноманітних ігор. Не всі теоретики фізичної культури завжди ставилися до названої системи прихильно, звинувачуючи її автора в тому, що рухи, які використовувалися під час вправ не завжди виглядали витончено і плавно, проте його захоплення грою заставляло їх змиритися з існуванням “янізму“ як широко розповсюдженої та популярної системи.

З середини ХІХ століття широкого розповсюдження поряд з іншими набуває сокільська гімнастична система, автором якої вважається Мирослав Тирш. У своїй основі ця система мала уже відому німецьку “снарядову“ гімнастику. Всі вправи сокільської гімнастики поділялися на чотири групи: вправи без снарядів, вправи на снарядах, групові вправи та бойові вправи. Саме ця система лягла в основу діяльності відомого гімнастичного товариства ”Сокіл”, яке активно діяло і в Україні.

Однією із найбільш природних систем у досліджуваний період вважалася система лейтенанта Еберта. Будучи щирим прихильником принципу природовідповідності він виступає проти комплексів вправ, які розвивають тіло людини однобічно, тобто, лише якусь одну групу м’язів. Цілий ряд широко пропагованих в досліджуваний період гімнастичних систем проповідували саме такі вправи, до того ж здійснювався цей процес у закритому приміщенні. На думку Еберта подібні вправи порушують фізичну рівновагу, здатні підірвати слабкий організм і зменшити життєздатність сильного організму, оскільки значний розвиток мускульної сили буде здійснюватися на збиток серцю і легеням.

Все викладене вище дає змогу зробити висновок про те, що вивчення, узагальнення та практичне використання вітчизняних та зарубіжних гімнастичних систем і теорій сприяли успішному здійсненню завдань фізичного виховання дітей та молоді. Вітчизняна система фізичного виховання у досліджуваний період не являла собою замкненої, самодостатньої системи, а намагалася запозичити і використати раціональне зерно усіх відомих у той час систем.

Серед відомих у той час гімнастичних систем, що застосовувалися у процесі фізичного виховання молоді треба назвати системи І.Мюллера, П.Лесгафта, Е.Далькроза, Еберта, шведську, сокільську, німецьку. Всі вони так чи інакше вивчалися, адаптувалися до вітчизняних умов і використовувалися у процесі фізичного виховання дітей та молоді.

ВИСНОВКИ

Виконане дисертаційне дослідження дає підстави зробити такі висновки:

1.Процес становлення та розвитку фізичного виховання у період другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. був зумовлений цілим рядом причин, серед яких найвагомішими відзначалися гігієнічна (необхідність турботи з боку усіх виховних інституцій про стан здоров’я підростаючого покоління) та педагогічна (формування у молоді потреби занять фізичною культурою та спортом задля власного блага і блага держави).

Досліджено, що у цей період посилюється інтерес громадян до фізичного виховання, іде пошук ефективних шляхів для вирішення проблем, що назріли, посилюється вплив європейської культури в галузі фізичного виховання та культивування ряду видів спорту. Вітчизняна педагогіка продукує теоретичні дослідження в галузі фізичного виховання, що стає предметом інтересу широких кіл громадськості. У наукових дослідженнях того часу помітними є роботи, що присвячуються практичному застосуванню різних гімнастичних систем та методів фізичного виховання, методичні розробки, що торкалися використання засобів фізичного виховання, окремі праці висвітлювали методику оволодіння новими для України видами спорту тощо.

Особливістю розвитку системи фізичного виховання досліджуваного періоду є організація, з широким залученням молоді, спортивно-гімнастичних товариств та об’єднань, головною метою яких була популяризація та поширення різних видів спорту серед широких мас населення. Це клуби та об’єднання ”Спорт”, ”Спортивний клуб”, ”Санітас” – у Києві, ”Любителі спорту” – у Харкові, ”Спортінг - клуб” та Шереметьевський спортивний гурток в Одесі, ”Пласт”, ”Січ”, ”Сокіл”, ”Луг” в західних регіонах України тощо.

2.Відомими вітчизняними педагогами, які активно вели пошуки змістових особливостей, форм, методів, засобів фізичного виховання були К.Ушинський, А.Волошин, О.Духнович, С.Русова та ін. Дослідження показало, що саме їхні праці стали теоретичним підґрунтям для організації системи вітчизняного фізичного виховання. Теоретична спадщина вітчизняних педагогів опиралася на народний досвід тіловиховання, загальнопедагогічні принципи (народності, природовідповідності, активності, гармонії душі і тіла тощо), а також на кращий зарубіжний досвід у цій галузі.

3.Науково-методична література досліджуваного періоду відзначалася ґрунтовністю і широким спектром висвітлюваних проблем. Її авторами були вітчизняні та зарубіжні педагоги, лікарі, фахівці в галузі фізкультури і спорту, гігієністи тощо. Активним популяризатором цих видань була періодична преса, в якій анонсувалися нові видання. Вони розглядали проблеми організації фізичного виховання, аналізували гігієнічні вимоги щодо процесу навчання, подавали спеціальну медичну інформацію, обґрунтовували нові форми та методи роботи в галузі фізичної культури з різними віковими категоріями молоді.

4.Основними виховними інституціями, які сприяли правильному фізичному вихованню молоді у період другої половини ХІХ – поч. ХХ ст. були школа, сім’я та дитячо-юнацькі товариства та об’єднання. У роботі обґрунтовуються основні завдання фізичного виховання у школі та сім’ї. Фізична освіта розглядається як невіддільна частина загальної освіти, метою якої є забезпечення повного гармонійного розвитку всіх фізичних і духовних властивостей особистості. Фізична освіта у сім’ї, школі та громадських організаціях повинна була виконувати наступні задачі: гігієнічну – укріплення організму і його загартування; педагогічну – вироблення вміння найкращим чином керувати і користуватися своїми м’язами і нервовими центрами, що відають рухами; моральну – сприяти розвитку рішучості, винахідливості; естетичну – удосконалювати форми тіла, виправляти фізичні недоліки тощо.

5.Виконане дослідження дає змогу зробити висновок про те, що позитивний результат процесу фізичного виховання молоді досягається шляхом використання і варіативного застосування основних його засобів – гри та гімнастики. Виконати широке коло завдань фізичного виховання допомагало впровадження різних гімнастичних систем в залежності від цілей, можливостей, потреб, віку, стану здоров’я тощо. Найвідомішими з них у досліджуваний період були: сокільська, шведська, англійська, німецька, австрійська системи, гімнастичні системи Г.Демені, Е.Ж.Далькроза, П.Лесгафта, І. Мюллера, Еберта.

6.Аналіз процесу становлення та розвитку національної системи фізичного виховання дозволяє стверджувати, що ефективне його використання у справі розбудови української освіти дасть змогу відродити кращі традиції фізичної культури та використати їх для виховання української молоді. Фізична культура та фізичне виховання будуть приносити найкращі результати при умові, якщо вони будуть опиратися на національні традиції та досвід, кращі зарубіжні зразки, які адаптовані до вітчизняних умов.

Основні положення дисертаційного дослідження відображено в наступних публікаціях:

1. Дорошенко Е.Ю. Гра як засіб фізичного виховання в історії вітчизняної педагогіки // Гуманізація навчально-виховного процесу: Зб. наукових праць. – Вип. Х. – Слов‘янськ, 2000. – С. 9 – 15.

2. Дорошенко Е.Ю. Проблеми фізичного виховання молоді у вітчизняній педагогіці другої половини ХІХ – початку ХХ століття // Теоретичні питання освіти та виховання: Зб. наукових праць. – Вип. ІХ. – Київ: КДЛУ, 2000. – С. 164 – 167.

3. Дорошенко Е.Ю. Особливості вітчизняних та зарубіжних гімнастичних систем, що використовувалися у процесі фізичного виховання молоді (друга половина ХІХ – початок ХХ століття) // Теоретичні питання освіти та виховання: Зб. наукових праць.