ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ІВАНА ФРАНКА

ДИДИК-МЕУШ Ганна Михайлівна

УДК 811.161.2’373“15/17”

МЕДИЧНА НОМЕНКЛАТУРА

В УКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТКАХ XVI-XVIII ст.

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів _2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Науковий керівник _ кандидат філологічних наук

Гринчишин Дмитро Григорович,

провідний науковий співробітник

відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Офіційні опоненти _ член-кореспондент НАН України,

доктор філологічних наук, професор

Німчук Василь Васильович,

директор Інституту української мови НАН України

_кандидат філологічних наук, доцент

Ощипко Ірина Йосипівна,

доцент кафедри української мови

Львівського національного

університету ім. І. Франка

Провідна установа – Прикарпатський державний університет

ім. В. Стефаника, кафедра української мови

Захист відбудеться 7 лютого 2001 року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 у Львівському національному університеті ім. І. Франка (79001, м. Львів, вул. Університетська, 1)

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. М. Драгоманова Львівського національного університету ім. І. Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розісланий 5 січня 2001 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради З. Терлак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Розвиток сучасної медицини зумовлює потребу у розбудові українського медичного назовництва та породжує інтерес до його поглибленого аналізу. Одна з основних груп медичної лексики “назви хвороб” привертала увагу мовознавців, однак до сьогодні не була предметом детальних і систематичних діахронних студій. Початком вивчення історії українських медичних найменувань можна вважати працю Т. Олещук “Медична лексика в давньоруській книжнописемній мові (назви хвороб та хворобливих станів)” (Київ, 1983). Подальший фрагментарний діахронний аналіз назв недуг учені здійснювали одночасно з публікацією спеціальних медичних пам’яток: Український травник ХVІ ст. (В. Німчук), трактат ІІ пол. XVII ст. “Наука о вчасномъ и потребномъ кров\ пущанию” (І. Чепіга), лікарські порадники XVIII ст. (В Передрієнко). Матеріали І-ої Міжнародої наукової конференції “Актуальні проблеми медичної термінології” (Львів, 1993) свідчать про подальше зацікавлення історією формування цієї групи лексики (доповіді Л. Полюги, Л. Дахній, Є. Регушевського та П. Регушевського). За останнє десятиліття з’явилося декілька дисертаційних праць про найменування окремих груп захворювань _шкірних (О. Петрова) і кардіологічних (Р. Стецюк, І. Корнейко) _з коротким оглядом історії становлення українського медичного лексичного фонду.

Українські назви захворювань досліджуються і на рівні діалектології. Вперше до такої проблематики звернулася Я. Вакалюк (“Лексика народної медицини українських говорів Прикарпаття”, 1974). Вивчення українських діалектних найменувань хвороб нині активно продовжується (Північне Причорномор’я _В. Баденкова, Полісся _В. Мойсієнко, Слобожанщина _А. Берестова та ін.).

Чимало відомостей про медичну лексику подають також етнографічні праці (В. Петрова, M. Маркевича, В. Милорадовича, П. Чубинського, В. Шухевича та ін.) і спеціальні медичні посібники (З. Болтарович, Є. Товстухи, В. Тітова та ін.). Для лінгвістів такі роботи є довідковим матеріалом, який допомагає з’ясувати семантику окремих найменувань, територію їх поширення та хронологічні рамки функціонування на українському мовному ґрунті.

Актуальність дослідження. Пропонована робота – це перша спроба системного аналізу української медичної лексики XVI-XVIII ст. Вибір часових меж зумовлений такими основними причинами: 1) назви недуг, використовувані в пам’ятках києворуського періоду, а також медичні найменування сучасної української мови, вже були об’єктом лінгвістичного дослідження; 2) медична лексика в українських писемних джерелах XIV-XV ст., зважаючи на їх жанрову специфіку, представлена кількома окремими загальними назвами хвороби – болєсть, немоць, немоч, немощъ; 3) назви хвороб, зафіксовані в пам’ятках української мови XVI-XVIII ст., не були ще предметом лінгвістичного аналізу. Саме в той період з’являються травники й лікарські порадники, у яких є велика кількість найменувань хвороб людей.

Зв’язок роботи з науковими планами і програмами. Дослідження проводиться у межах двох фундаментальних тем Відділу української мови Інституту українознавства ім І. Крип’якевича НАН України: “Словник української мови XVI-першої половини XVII ст.” і “Словника гуцульських говірок”.

Мета дисертації _ дослідити формування системи медичної номенклатури й виявити особливості функціонування назв хвороб людей у пам’ятках української мови XVI-XVIII ст. Для створення цілісної картини розвитку українських назв хвороб наші матеріали порівнюються з матеріалами попередніх хронологічних мовних зрізів і сучасних літературного та діалектного функціональних рівнів мови. Для порівняння використано також дослідження сусідніх слов’янських мов, передусім білоруської, російської, польської та чеської.

Мета дослідження передбачає розв’язання таких основних завдань:

·

· вказати на походження лексем, а в окремих випадках виявити їх найімовірніші етимології;

· дослідити структурні типи медичних номенів, вказати на основні словотвірні моделі;

· проаналізувати специфічні лексико-семантичні процеси, які супроводжують творення й функціонування номенклатури хвороб людей в українській мові XVI-XVIII ст., сполучуваність лексем та їх стилістичні особливості в давнину і в сучасній українській мові;

· визначити роль і місце іншомовних найменувань у системі української медичної лексики XVI-XVIII ст., а також з’ясувати співвідношення власне українських і запозичених медичних назв у межах досліджуваної тематичної групи;

· виявити причини переходу загальновживаних слів у медичну номенклатуру і навпаки;

· встановити хронологію фіксації, територіальне поширення та особливості жанрового використання досліджуваних номенів; подати похідні від них утворення (за умови наявності у джерелах).

Об’єктом дослідження є українська медична лексика XVI-XVIII ст. Оскільки все назовництво медичної сфери не можна проаналізувати в дисертації, вважаємо за доцільне розглянути одну його тематичну групу – “назви хвороб людей”. Вибір цієї групи зумовлений кількома причинами: 1) українські назви хвороб людей XVI-XVIII ст. не були предметом детального лінгвістичного дослідження в діахронії; 2) ця група є домінантною, на наш погляд, для медичної термінології; 3) у межах цієї тематичної групи чітко виділяються окремі підгрупи, вже достатньо сформовані в українській мові досліджуваного періоду.

Джерельною основою дисертації стали матеріали трьох ґрунтовних картотек “Словника української мови XVI-першої половини XVII ст.”, “Історичного словника українського язика” Є. Тимченка, “Словника гуцульських говірок” (картотеки зберігаються в Інституті українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, м. Львів); травники та лікарські порадники XVI-XVIII ст., які опублікували М. Возняк, В. Німчук, В. Передрієнко, І. Чепіга, та рукописні, що зберігаються у ЦНБ ім. В. Вернадського (м. Київ).

До дослідження залучено також матеріали словників: медичних (від найраніших _П. Адаменка (Могилів-Подільський, 1917) та О. Курило (Київ, 1918) до найновішого – двотомного “Українсько-латинсько-англійського медичного тлумачного словника” (Львів, 1995) і загальномовних (Ф. Шимкевича, П. Білецького-Носенка, Є. Желехівського і С. Недільського, Б. Грінченка, С. Караванського, одинадцятитомного Словника української мови та ін.).

Методи дослідження. У роботі використовуються описовий та порівняльно-історичний методи дослідження, реалізовані способами класифікації, лінгвістичного спостереження, лексикологічного зіставлення, етимологічно-реконструкційних студій, історико-мовного узагальнення, статистики.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві детально проаналізовані назви хвороб людей на основі українських писемних пам’яток XVI-XVIII ст.

Теоретичне значення дисертації. У реферованій роботі розвиток української номенклатури хвороб людей розглядається у зв’язку з історією становлення номенклатурної системи мови взагалі і тематичної групи назв хвороб людей зокрема, що дає можливість теоретично обґрунтувати засади формування не тільки медичного, але й українського наукового назовництва загалом, також сприяє з’ясуванню загальних тенденцій розвитку словникового складу української мови.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані для укладання історичного та етимологічного словників української мови; для написання синтетичної праці з історії української мови (розділ “Лексика”) та читання відповідного курсу і спецкурсів у вищій школі. Крім того, як давня і важлива для комунікації тематична група, українська номенклатура хвороб XVI-XVIII ст. є багатим джерелом пізнання історії, культури та побуту українського народу.

Апробація роботи. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях відділу української мови Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, засіданні вченої ради цього інституту та засіданні кафедри української мови Львівського національного університету ім. І. Франка.

Основні положення та результати роботи викладено в доповідях на IV-й Міжнародній конференції “Проблеми української науково-технічної термінології” (Львів, 1996), ІІ-ому Міжнародному науковому симпозіумі з проблем слов’янської історичної лексикології (Умань, 1996), Всеукраїнській науковій конференції “Українська термінологія: історія і сучасність” (Київ, 1998), Міжнародних наукових конференціях “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998), “Східні слов’яни. Мова. Історія. Культура” (Київ, 2000), “Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя М.Ф. Наконечного” (Харків, 2000) та Міжнародному семінарі “Актуальні проблеми української діалектології” (Львів, 2000), а також на засіданнях Філологічної секції НТШ (Львів, 1999-2000).

Різні аспекти досліджуваної проблеми представлені у 8 публікаціях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (усередині першого вміщена 1 класифікаційна таблиця), висновків, списку скорочень, списку джерел (195 позицій), списку використаної літератури, індексу аналізованої в роботі лексики.

Дослідження займає 185 сторінок основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано вибір теми, з’ясовано стан вивчення проблеми, розкрито актуальність і новизну дослідження, його зв’язок з науковою темою, вказано на практичне і теоретичне значення, мету, основні завдання роботи, методи дослідження та на джерельну базу.

Перший розділ дисертації “Проблема “номенклатури” в науковій літературі” складається з двох підрозділів: “Мова медичної науки XVI-XVIII ст.” та “Поняття “номенклатура” стосовно об’єкта дослідження”.

Українська медична наука, маючи у своїй основі надбання дохристиянської медицини з переконанням предків у демонічному походженні хвороб, культурний спадок античності, розвинене лічництво києворуського періоду та середньовіччя з його здобутками європейського значення, _із XVI ст. переходить на якісно новий щабель свого розвитку: медициною починають займатися професійно. У цей час українських медиків готують не тільки у знаних вищих школах Західної Європи (Замойська академія), а й України (Львівський університет, Києво-Могилянська Академія). Цілком імовірно, що у цей час українські науковці вже ознайомилися з Каноном Ібн-Сіни, виданим у Європі ще в 1476 р., чи з творами Гіппократа, які побачили світ латинською мовою у 1525 р. Випускник Академії Є. Славинецький першим серед слов’ян переклав трактат А. Везалія “Про будову людського тіла” і написав посібник зі шкільної гігієни.

Лікарську практику та наукову медичну діяльність обслуговувала відповідна галузева підмова, необхідним компонентом якої була система медичної лексики. Тогочасні назви медичних понять найповніше відображені у рукописних травниках, лікарських порадниках, які поширюються в Україні з кінця XVI ст. і особливо – в XVIІ-XVIII ст. Сам факт появи такого типу літератури свідчить про зародження й поступовий розвиток наукового стилю української мови, зокрема його науково-практичного жанру (термін В. Передрієнка). Зі стилістичною диференціацією літературної мови відповідно пов’язане виникнення і поступове збагачення кожної галузевої мови як “однієї з основних ознак наукового стилю” (О. Дуда) і “семантичного ядра наукового та будь-якого спеціального тексту” (Ф. Циткіна). Нагромадження наукових знань будь-якої галузі неодмінно веде до їх систематизації, завдяки якій визначаються основні поняття, що вимагають для свого позначення спеціальних слів з автономним смислом – стійких у мові даної науки. Знання за своєю природою системне, тож спеціальне назовництво більше, ніж інші розряди лексики, має спеціальний характер (А. Крижанівська). Системність понять дозволяє виділити тематичні групи слів конкретної галузі, які є об’єднаннями логічного порядку з визначальним екстралінгвальним фактором. На основі інтралінгвальних факторів у межах тематичної групи (ТГ) “назви хвороб людей” виділяємо дві лексико-семантичні групи (ЛСГ) – “загальні назви хвороби” і “назви конкретних захворювань”. Друга ЛСГ поділяється на семантичні підгрупи (СП), всередині яких творяться семантичні ряди (СР) (див. Таблицю 1). Одиницями підгруп є номени хвороб.

Специфіка смислової структури медичної назви на позначення реалії (хвороби) дає підставу розмежовувати поняття “термінологія” і “номенклатура”, які не є синонімами з огляду на те, що номенклатура не “репрезентує науки в системі її понять, а лише етикує її об’єкти” (О. Реформатський), тобто “номенклатурні назви становлять найконкретніші найменування” (А. Крижанівська). Інших засад розмежування термінології та номенклатури дотримується мовознавець А. Рейцах: номенклатурна назва не виконує сигніфікативної функції, тобто “сукупність термінів у денотативній і сигніфікативній функціях становить термінологію …, коли ж нема потреби загострювати увагу на всьому, що відомо про властивості предмета, достатньою є вказівка на об’єкт, що й передбачає використання терміна в денотативній функції, тобто у ролі номенклатурної назви”. Звідси випливає, що номенклатура – це “перелік (найчастіше систематизований) предметів у тій чи іншій спеціальній сфері діяльності”, або “система назв”.

Сучасні українські мовознавці, продовжуючи традицію тлумачення слова номенклатура, введену ще І. Верхратським, визначають його переважно як сукупність спеціальних слів, народних і греко-латинських за походженням, найчастіше для маркування окремих семантичних груп, наприклад, назв рослин (Я. Закревська, І. Сабадош, Л. Симоненко, С. Адаменко), тварин (К. Татарко, І. Сокол, О. Карабута), хімічних сполук (Г. Наконечна), анатомічних понять (Л. Мисловська, С. Пилипів), хвороб (О. Корчак-Чепурківський, А. Берестова), різновидів будівельних елементів (Б. Якимович, О. Демська). Щодо діахронних досліджень певних тематичних груп лексики, то спостерігаємо вживання різних видів кваліфікації описаного матеріалу: номенклатура, як правило, ботанічна і медична (І. Сабадош, С. Адаменко, І. Сокол, І. Чепіга); спеціальна лексика – військова, козацька (Я. Яремко, Л. Мурашко, Я. Рибалка), реміснича (І. Чепіга, А. Берестова), староукраїнська термінологія – назви церковних чинів та посад (С. Бібла) та деякі інші.

Основи теоретичних засад пропонованої дисертації базуються на визнанні того, що до медичної термінології належать терміни, які відображають систему наукових понять, і номенклатура – сукупність номенів (назв), наприклад, найменування хвороб, їх симптомів, лікувальних препаратів тощо. Якщо назви термін, термінологія містять сему “межа” і обмежені науковою сферою використання, то номен, номенклатура актуалізують семантичні компоненти “назва”, “номінація” і використовуються для переліку найменувань “об’єктів певної науки без прямого відношення до потреб теорії” (М. Годована). Аналізовані назви хвороб людей кваліфікуємо як загальномовну номенклатуру. Адже мова медичної науки і практики XVI-XVIII ст. інтенсивно формувалася: до лексичного фонду професійного спілкування залучалися різнорідні елементи, часто зі ще не сформованою семантикою. Цей період розвитку українського галузевого назовництва дослідники називають початковим (М. Влах), раннім (Г. Баранкова), донауковим (Ф. Циткіна) чи “період “до історії” розвитку науки” (Г. Наконечна).

Другий розділ дисертаційної роботи – “Загальні назви хвороби” – присвячений аналізові конституентів ЛСГ, що позначають умовно-узагальнене поняття “фізичне нездужання, слабість” в українських писемних пам’ятках XVI-XVIII ст., а саме: боль // буль; болезнь // бол\знь, болесть // бол\сть // болясть, болечь, болость; недуга // недугъ, немочь // немощъ; фороба // хвороба // хороба, хворота // хорота; слабость; бетегъ // бетюгъ; гумори.

Системна організація найменувань цієї ЛСГ яскраво виражена в парадигматиці, частково в синтагматиці. Лексична синонімія має кілька особливостей: а) по суті всі загальні назви фізичного недомагання є синонімами-дублетами, чи гіперонімами; б) частина синонімічних паралелізмів диференціюється за їх використанням у різножанрових творах (наприклад, лексеми немочь _немощъ); в) синонімічними могли бути також номінативні словосполучення із конституентами – загальними назвами хвороби на позначення немочі взагалі (горка бол\знь – зла бол\знь – злыє гумори – тяжка бол\сть – небезпечна хвороба; долга болесть – долгодневна бол\знь; застар\ла немочь – давна немочь; велика хороба – болшая хороба – немала хороба); конкретних захворювань (падучая бол\знь – падуча немоч – велика хороба); душевного страждання, переживання (духовна хороба – хороба души – душевная хороба); надмірного захоплення, посиленої пристрасті до чого-небудь (латинска хороба – геретицка хороба); процесу, стану (бол\знь врачує – бол\знь уздоровляє, освободитися от недуга – сц\литися от недуга, быти в хоробе – лежати в хоробе та ін.).

Антонімічні смислові відношення у межах досліджуваної ЛСГ оформилися таким чином: а) усі загальні назви фізичної слабкості, недомагання, хвороби протиставляються за значенням словам здоров’я, сила, міць; б) антонімічні зв’язки поєднують складені назви медичних і немедичних реалій, станів, процесів (внутрная бол\знь – вн\шная бол\знь, видимая болесть – невидимая болесть, велика хороба – мала хороба, душевный недугъ – телесный недугъ, въпасть въ недугъ – освободитися от недуга та ін.).

Значеннєва структура більшості загальних назв хвороби розвивалася в основному за такою схемою: “фізична неміч” (> “хвороба”, іноді “пошесть”) > “душевна неміч, біль” (> “гріх, зло”, “душевна слабкість”, “надмірне захоплення чим-небудь”). Слово гумори натомість набувало багатозначності внаслідок розширення первинного значення “вогкість, волога, мокрота”, наявного в мові-джерелі, _лат. humor “волога” (> “шкідливі рідини в організмі людини” > “фізична слабкість, хвороба”). Лише зі значенням “хвороба, слабість”виступає у “Нягівському євангелії” засвідчене слово бетегъ.

Специфічно розвивається семантика складених назв. Наприклад, номінативне словосполучення велика хороба спочатку позначало тяжку, невиліковну хворобу і на синтагматичному рівні можливою була заміна атрибутива велика іншими – болшая, долгая. З появою спеціального значення (“рак”, “епілепсія”) найменування велика хороба перейшло до іншої ЛСГ – “назви конкретних захворювань”.

Фактичний матеріал дозволяє зробити висновок про те, що загальні назви хвороби є родовими щодо лексем ЛСГ “назви конкретних захворювань”, які виступають їх видовими корелятами. Гіперо-гіпонімічні відношення охоплюють усі загальні найменування хвороби:

бол\знь (немочь, хороба…) – внутрная (невидимая), вн\шная (видимая);

бол\знь (немочь, хороба…) – велика (страшна, зла), мала;

бол\знь (немочь, хороба…) – артетична “артрит”, жолтая “жовтаниця”, колтонова “гостець”, кополипова “вовчий лишай”, сухая “туберкульоз”, французкая “сифіліс”, чорна “епілепсія” та ін.

ЛСГ “загальні назви хвороби” за період свого становлення зазнала значних змін: лексема болезнь, яка свого часу становила ядро системи, сьогодні спорадично фіксується лише в полтавських говірках; на діалектному рівні зберегла колишнє значення “хвороба взагалі” й лексема боль; запозичені назви гумори і бетег перебували на периферії досліджуваної ЛСГ – перша з них вийшла з ужитку взагалі, друга є діалектною з обмеженим ареалом поширення; до розряду розмовних перейшли слова болість та немощі; на літературному рівні закріпилися найменування слабість, недуга, неміч, два останні витіснили свої варіанти недугС і немощС; номен хвороба у пам’ятках досліджуваного періоду використовувався досить обмежено й активного вжитку набув лише у XVIII ст.; у лексиконі сучасної української мови назва хвороба є нормативною з найбільшою частотою використання у значенні “фізичне недомагання, недуга”.

У Третьому розділі _“Назви конкретних захворювань” _предметом аналізу обрано конституенти ЛСГ на позначення недуг різноманітних за етіологією та проявом.

Українські пам’ятки XVI-XVIII ст. засвідчують численну групу слів, які позначають хвороби з патологічними змінами шкірного покриву. Об’єктом дослідження стали такі найменування дерматозів: бородавка, бубонесС, дименица, карбункулС, короста, свербС, сверблячка, рожа, лишай, пархи // парши, шолуд\, проказа, трудС, нечистота, облива.

Історичний розвиток СП “назви шкірних хвороб” можна простежити лише загально і з певною гіпотетичністю. У найдавніший період використання цієї лексики вона не виокремлювалася у самостійну групу, тобто найменування (напр., проказа “хвороба від чарів, причина”, “струпи, короста”, “зараження”, “лепра”; короста у значенні “висипка”, “кірки, що вкриває струп”; сверб “коростяна висипка”, “прищ”, “пархи”) не є по суті назвами конкретних дерматозів Тут частково використовуємо класифікацію найменувань шкірних хвороб мовознавця В.А. Меркулової.. Звідси множинність, нечіткість семантики лексем. Зауважимо, що залишки такої невизначеності семантичного обсягу лексеми спостерігаємо в сучасній українській мові (див. тлумачення слова лишай у СУМі як “назв ряду шкірних хвороб”). Наступний етап _кінець XVI ст. _виділення назв конкретних захворювань (наприклад, унаслідок спеціалізації найменувань кірок на струпах виникли назви шолуді та пархи, що в парадигматиці є абсолютними синонімами), але й збереження при цьому за давніми номенами шкірних захворювань статусу гіперонімів (короста, сверб та ін.), які, однак, виступали гіпонімами щодо гіпероніма нечистость. Третій етап _початок XVIІ-XVIII ст. _становлення системи української номенклатури хвороб людей, напр.: поява найменувань сверблячка “короста”, димениця “карбункул”, парші “пархи”. На кінець XVIII-ХІХ ст. припадає період удосконалення наукових медичних назв: вилучаються з лексикону слова на позначення шкірних хвороб взагалі (облива, нечистость), а також численні варіантні форми окремих назв дерматозів (наприклад, бородавица // бородка; карбункулис // карвункул та ін.); одні лексеми виходять з літературного вжитку і замінюються іншими (труд _проказа; рожа _бешиха), деякі стають частіше вживаними у сфері медичного спілкування (наприклад, загальновживане слово диминиця на початок ХІХ ст. витіснило суто медичне бубон).

СП “назви венеричних хвороб” у пам’ятках досліджуваного періоду формується аналогічно. До найпоширеніших венеричних хвороб належать сифіліс і гонорея, на позначення яких в українських пам’ятках XVI-XVIII ст. використовувалися назви дворска хороба, хороба блудних, хороба французкая, франца, френчюга, ґонорея, червеница.

За свідченням історика медицини М. Мультановського та мовознавця Я. Вакалюк, найменуваннями венеричних захворювань слугували назви інших інфекційних хвороб чи узагальнена назва недуги (такий спосіб номінації венеричних захворювань зберігся сьогодні, наприклад, в гуцульських говірках: проказа, зараза, слабість).

Упродовж XVIІ-XVIII ст. ця підгрупа зазнала кількісних і якісних змін: а) номінативні словосполучення, які позначали переважно сифілітичне захворювання і поєднувалися в парадигматиці синонімічними відношеннями, не збереглися в загальному й науковому вжитку; б) однослівні назви сифілісу, зафіксовані пам'ятками XVІI-XVIII ст., частково функціонують на діалектному рівні (франца // пранці та францоватий // пранцюватий); в) використання номена червеница стосовно гонорейного захворювання (з можливим включенням його до іншої семантичної підгрупи _“назви інфекційних хвороб”) є свідченням несформованості досліджуваної підгрупи і вважати його назвою венеричної хвороби можна тільки гіпотетично; спорадично зафіксований українськими писемними пам’ятками інтернаціоналізм гонорея зберіг свою однозначність і сьогодні став єдиною назвою цього захворювання.

СП “назви інфекційних хвороб” у процесі свого становлення зазнала мінімальних семантичних, але значних кількісних змін (сьогодні науково описано 1000 інфекційних захворювань, джерела засвідчують лише 3% від теперішньої кількості назв захворювань такого типу). У межах цієї СП виділяємо такі СР: “загальні назви інфекційних хвороб” (морС, морове пов\тре, пов\тре), “назви інфекційних кишкових хвороб” (б\гунка, дизентеріа, поносъ, проносъ, р\зачка, жолтяница. холера), “назви інфекційних хвороб дихальних шляхів” (вуспа // оспа), “назви кров’яних інфекційних хвороб” (горачка, зимница, зыма, лихорадка, огневица, огневая немоч, трасца, трясовица, фебра, квартана, квотидіяна, полтретячка, пятидневаная, терціана, третячка, чвертачка, четверодневная, щоденна, дзжума, пестилентія, пестис), “назви інфекційних хвороб зовнішніх покривів” (гидропгобія, сказъ, списмусъ тетинусъ, шаленство).

Лексеми на позначення загальних епідемічних неудг, маючи в основі своїй праслов’янські архетипи, виявилися стійкими до будь-яких семантичних змін і були нормативними ще до І третини ХХ ст.; сьогодні літературними є слова мор і пошесть, хоч за частотою вживання вони поступаються інтернаціоналізмові епідемія. Використання номена пов\тре стосовно чуми має своє продовження у сучасних бойківських говірках, де воно засвідчене у стійкому словосполученні гусєче повітри _“чума”.

Щодо аналізованих назв конкретних інфекційних хвороб, то частина їх, спільнослов’янських за походженням, збереглася у тому ж значенні в сучасному загальному вжитку (бігунка, віспа, гарячка, жовтяниця, пронос, різачка, сказ), інші у кількох варіантних формах функціонують на діалектному рівні (жовтачка // жовтєчка // жовтільниця, зима, зимниця, разачка // резачка // резунка // резуха) чи характерні для розмовного стилю української літературної мови (вогонь, трясавиця, трясця). Низка найменувань різновидів пропасниці, які в парадигмі перебували у гіпер-гіпонімічних відношеннях зі словами горачка, лихорадка, трасца, фебра (четверодневная трасовиця, чвертачка // четвертачка, третодневная трасовица, третячка, полтретячка; квотидияна, щоденна трасца, огневая немоч, студеная трясовица), вийшла з ужитку в результаті удосконалення набутих медичних знань; з них у системі сучасної української медичної номенклатури залишилися хіба що назви триденна малярія і чотириденная малярія. До активного українського лексикону увійшли інтернаціоналізми дизентерія, холера, чума, кожен з яких має діалектні відповідники _бризентерія, холєра // хуляра, джума. Вузькоспеціальним є слово гідрофобія “сказ”. Спорадично зафіксовані у XVIII ст. транскрибовані латинські назви одноденної гарячки (квотидияна), чуми (пестилентія // пестис), правця (списмусС тетинусС) на українському мовному ґрунті не прижилися.

СП “назви внутрішніх хвороб” поділяються на такі СР: “назви захворювань сполучної тканини” (артетика, артетична болезнь, ломота; гирагра // хирагра, педогра // подагра, сц\атика), “назви захворювань органів кровообігу” (гостець, колтонъ, колтонова хороба), “назви захворювань органів дихання” (дихавиця, удуше; сухая болезнь, сухота, сухоти, сухотная болезнь), “назви захворювання нирок і вивідних шляхів” (водоточивный недугъ, запираніє водноє, запертє водного проходу, возбранє мочю, дисурія, ісхурія, странгурія, незадержанє урини, камень, п\сокъ), “назви захворюваня ендокринної системи” (діабересъ). У вжитку (літературному і діалектному) залишилася незначна частина спільнослов’янських найменувань, засвідчених, як правило, у медичних пам’ятках XVI-XVIII ст.: гостець, дихавиця, сухоти, камінь, пісок, затримання сечі, незатримання сечі. Чимало дублетних назв у процесі унормування системи медичних номенів вийшло з ужитку: колтон, ломота, удуше, сухая болезнь, сухотная болезнь. Більшість інтернаціональних слів, що функціонували в XVI-XVIII ст., активно використовуються сучасною медичною наукою, пройшовши шлях повної адаптації: артрит, подагра, дизурія, странгурія, ісхурія. За останні десятиліття в українському мовленні інтернаціоналізми на рівні парадигматики витісняють давні назви внутрішніх хвороб: гостець_ревматизм, сухоти _туберкульоз та ін.; у сфері медичного вжитку _навпаки.

Українські пам'ятки XVI-XVIII ст. репрезентують назви усіх найважливіших хірургічних патологій: антоновС огонь, воле // подсовъ волячій, гангрена, геморроиди, грижа, дикое мясо // лихое мясо, канцерС, каркинС, кила // гила, контрактура, норица, пекельний огнь, пухлина, рак, руптура, ф\стула // ф\стулова болячка. Досліджувана СП “назви хірургічних хвороб” формується в основному зі спільнослов’янських за походженням найменувань, частина яких одразу позначала хвороби (антоновС огонь, дикое мясо, лихое мясо, грижа, кила, пухлина). Інші лексеми до середини XVI ст. виступали анатомічною назвою (воле), зоонімами (норица, рак) чи використовувалися в богослов’ї (пекельний огнь), а до системи номенклатури хвороб потрапили дещо пізніше _з ІІ половини XVI-І половини XVII ст.

На усіх функціональних рівнях української мови існує хіба що кілька давніх спільнослов’янських назв хірургічних патологій: грижа, нориця, кила, пухлина, рак. Вираз-епонім антонів вогонь на позначення гангрени кваліфікується сьогодні як застарілий; у розмовно-побутовій сфері використовується найменування дике м’ясо у значенні “хворобливий наріст біля рани”; сучасні номінативні словосполучення лихе м’ясо та пекельний вогонь не стосуються медичних понять.

Прикметним для описуваної підгрупи є значна кількість іншомовних слів, запозичених з грецької та латинської мов, як правило, за посередництвом польської: гангрена, геморроиди, каркинС, канцерС, контрактура, руптура, ф\стула. Найменування гангрена і каркинС засвідчені уже писемними джерелами києворуського періоду; номени геморроиди, канцерС, ф\стула на українському мовному ґрунті фіксуються з ІІ половини XVII ст.; латинізми контрактура, руптура відомі лише з ІІ половини XVIII ст. За незначним винятком (каркин, руптура) інтернаціональні слова закріпилися у загальному й медичному вжитку.

Становлення СП “назви нервово-психічних хвороб” є яскравим відображенням специфіки формування системи наукової медичної номенклатури початкового періоду. Пам’ятки української мови репрезентують найменування епілепсії (епилепсія, кадукС, падуща немощС // падуща немоч // падуща болезнь, постр\лС, чорная болезнь // черная немощС // чорна хвороба), паралічу (паралеж // паралиш // парал\ж), назв різноманітних психозів (гипокондрія, меланколїа // мелянхолія, шаленство). До значної кількості українських медичних назв (спільнослов’янських за походженням) долучається чимало іншомовних запозичень, як правило, вже адаптованих до особливостей мови-реципієнта. У результаті взаємодії цих двох потужних типів номінації досліджувана підгрупа на початок ХІХ ст. зазнала значних змін: часто вживані у минулому українські найменування нервових хвороб (особливо яскраво це демонструють назви епілептичного захворювання падуща немощС // падуща немоч // падуща болезнь, чорная болезнь // черная немощС // чорна хвороба) поступово виходять з наукового вжитку, поступаючись іншомовному слову (у цьому випадку _епілепсія); деякі запозичені назви не мали українських відповідників (гипокондрія), однак ті, що активніше використовувалися, мали словотвірні варіанти (паралеж // паралиш // парал\ж, меланколїа // мелянхолія); зі спільнослов’янських найменувань цієї підгрупи в науковій мові закріпилося слово шаленство, а решта функціонує на діалектному рівні; оказіональне значення “епілепсія” у слові постр\лС затратилося, а тому назва не збереглася у системі медичної номенклатури.

ВИСНОВКИ

1. Історія становлення тематичної групи “назви хвороб людей” відображає процес формування української медичної номенклатури _органічної підсистеми лексики української мови, підпорядкованої загальним законам її розвитку. Еволюція, якої зазнали назви захворювань людей протягом свого становлення, залежала від інтралінгвальних (внутрішньомовні закони, міжмовні контакти, універсальні тенденції мови до регулярності, відтворення, економії мовних засобів, експресивності, точності передачі змісту понять, узагальнення і диференціації) й екстралінгвальних (соціально-історичний, культурний, психологічний, розвиток науки й освіти та ін.) чинників.

2. Назви хвороб людей, засвідчені у пам’ятках XVI-XVIII ст., становлять в основному сформовану тематичну групу медичної лексики, яка репрезентує відповідну систему понять і має складну внутрішню структуру _розпадається на дві ЛСГ “загальні назви хвороби” та “назви конкретних захворювань”. Загальні назви хвороби людини, на відміну від назв конкретних захворювань, мають високий ступінь абстрагованості, необхідний для вираження умовно-узагальненого поняття “хвороба взагалі”, тісніші значеннєві зв’язки, розгалужену дериваційну базу, багату полісемію, синонімію, здатність утворювати антонімічні пари. Назви конкретних захворювань є найменуваннями патологій різних органів людини, що зумовлює (разом із поглибленням знань про людський організм) подальше членування цієї ЛСГ на семантичні підгрупи та семантичні ряди.

3. Генетично назви хвороб людей неоднорідні. Найчисельніший шар лексики – спільнослов’янського походження. Це передусім стосується групи “загальні назви хвороби людини”, в якій усі лексеми (крім бетегъ і гумори) мають праслов’янські архетипи. Серед підгруп ЛСГ “назви конкретних хвороб” значний відсоток спільнослов’янських слів мають ті, які складаються з найменувань найпоширеніших здавна захворювань із зовнішніми формами прояву, а саме: СП найменувань шкірних (бородавка, дименица, короста, лишай, пархи, свербячка та ін. _усього 70%) та інфекційних (б\гунка, жовтяница, мopС, поветриє, поносС та ін. _49%) хвороб.

Наступну за численністю групу складають чужомовні слова. Найдавніші запозичення _грецизми: їх засвідчують ще пам’ятки києворуського періоду (гангрена, епилепсія, каркинС), і потрапили вони на український мовний ґрунт унаслідок культурних зв’язків Русі з Візантією і Болгарією. Через безпосередні контакти і завдяки перекладам пам’яток природничо-наукового характеру, розповсюджених в середньовічній Європі, староукраїнська мова має запозичення з латинської мови, корені яких переважно грецькі (бубoнecС, дисентериа, манія, холера та ін.); їм у корпусі лексичних запозичень, засвідчених у пам’ятках XVI-XVIII ст., належить перевага. Латинізми приходили на український мовний ґрунт, як правило, двома шляхами _з книжної латини (гумори, ґонореа, канцерС, контрактура, пестис, руптура, списмусС тетинусС, ф\стула та ін.), а також через посередництво польської мови (карбункулС // карбункулиcС, квартана, терціана, фебра та ін.) чи, можливо, чеської (колера) унаслідок тривалих міжмовних контактів.

Одиничні приклади доводять функціонування в українських писемних джерелах XVI-XVIII ст. мадяризмів (бетегС // бетюгС), тюркізмів (джума // дзжума), галліцизмів (антоновС огонь).

4. Засвоєння іншомовних медичних назв звичайно відбувалося шляхом зміни їх графічного і звукового складу, морфологічної й словотвірної форми.

Чужомовні слова в умовах масового вжитку мають різні варіанти вимови й написання, одні з яких виникають на основі звукового образу мови-джерела _імітація чужомовної вимови за допомогою українських звуків (pestis _пестис, fistula _ф\стула, hydrophobia _гидропгобіа та ін.), інші _мотивовані бажанням передати чужомовне слово за правилами української орфографії (dysuria _дисурія, ischuria _ісхурія, melancholia _меланхолія та ін.). Медичні назви зазнали фонетичної адаптації: субституція латинських звуків українськими (bubonis _бубонесС), випадіння (carbunculus _ карбунклС), метатеза (febris _фрыбра), спрощення (gonorrhoea _гонореа) та ін. Основними морфологічними змінами можна вважати зміну приналежності до роду (paralysis _пapaлижС), трансформацію закінчень і суфіксів та набуття нових афіксів у зв’язку із входженням в іншу словозмінну парадигму (carbunculus _карбункул,paralysis _ паралис, tertiana _ терціана, febris _ фебра та ін.).

На рівні семантики нерідко відбуваються зміни обсягу та характеру значень запозичених слів, їх пристосування до лексико-стилістичної системи української мови (входження у синонімічні ряди), що є наслідком активного функціонування слова в українській науковій мові. У запозичених найменуваннях може змінюватися не лише кількість значень (пестис у мові-джерелі мало чотири значення, а в українській мові _одне, ф\стула у мові-джерелі _вісім значень, в українській _два), а й їх характер (поступовий розвиток значення з подальшою його спеціалізацією (діабересС, подагра), перехід слова до медичної сфери (руптура, контрактура). Про повне освоєння іншомовних слів свідчить: а) нове медичне значення, набуте на новому ґрунті (мелянхолія), б) розвиток переносного значення (джума // дзжума, холера), в) здатність творити словотвірне гніздо (геморроиди – геморроидальный; франца _френчюга, францоватый; холера _холерний, холерикС).

5. За словотвірною структурою найменування хвороб людей поділяються на прості назви (кам\нь, ракС, трудС, холера та ін.), складні (лихорадка // ліхорадка) і складені, або номінативні словосполучення (aнтoнoвС огонь, жолтая бол\знь та ін.). Найменування перших двох типів активно творяться морфологічним та лексико-семантичним способами. Найпоширеніший різновид морфологічного словотворення _афіксальний спосіб, у сфері якого найпродуктивнішим є суфіксальний: особливо часто використовуються суфікси -ачк/-ячк(а) (жолтачка // жолтячка, р\зачка, сверблячка, третячка та ін.), -иц(а/я) (бородавица, димениця, дихавица, огневица та ін.), -от(а) (ломота, нечистота, сухота, хворота), що надають назвам власне українського звучання. Значна частина номенів виникла в результаті метафоризації одного із значень слова унаслідок подібності зовнішнього вигляду об’єкта (карбункулС, ракС, рожа) або функціональної схожості (зима, огонь).

До найпродуктивніших способів словотворення назв хвороб людей у пам’ятках XVI-XVIII ст. належить синтаксичний. За ступенем семантичного стягнення лексем словосполучення поділяються на такі, які не мають переосмислених компонентів і характеризуються їх формальною розкладністю (кривавая б\гунка, сухотна бол\знь, четверодневная трясовица), та спеціальні нерозкладні словосполучення, мотивація компонентів яких дещо стерта, переосмислена (aнтoнoвС огонь, дворска хороба, дикоє мясо, чорна немощС). При творенні назв хвороб інколи використовувався описовий спосіб, наприклад: лишай, которий називаютС favi achores porrigo jinca.

6. Тематичній групі “назви хвороб людей” властиві спеціальні прикмети, що свідчать про відносну її самостійность, як підсистеми загальновживаної лексики. Моносемічними у пам’ятках української мови XVI-XVIII ст. є переважно вузькоспеціальні запозичені назви (гидропгобіа, джума, дисентеріа, пестис). Полісемія особливо яскраво виражена у семантичній структурі загальних назв хвороби, коли слово реалізовується в 4-х (напр.: боль _“відчуття фізичного страждання”, “хвороба, слабість”, “рана”, “відчуття душевного страждання”) чи навіть 7-и значеннях (напр.: хороба _“нездужання, слабість”, “хвороба взагалі”, “пошесть” (у pl.t.), “рана, болячка”, “душевне страждання”, “людська недосконалість”, “зло, згуба”). Багату полісемію мають ті окремі найменування конкретних захворювань людей, які витворилися внаслідок транспозиції (семантика загальновживаної лексичної одиниці модифікується в бік певної спеціалізації, не пориваючи при цьому зв’язку із вихідною семантикою), наприклад: назва внутрішнього захворювання кам\нь витворилася із загальновживаного слова, у значеннєвій базі якого нараховується ще 7 значень; назва сухота, крім значення “туберкульоз”, реалізовує також 3 інші значення. Неунормованість медичної номенклатури того часу зумовила брак засобів конкретизації захворювання, наприклад: у підгрупі назв шкірних хвороб ряд найменувань не має чітко визначеної семантики, а тому є взаємозамінними при використанні (слово лишай в опрацьованих пам’ятках позначало струпи, суцільну висипку, коросту, пархи).

З явищем полісемії у парадигматиці тісно пов'язана лексична омонімія. Розрізняємо міжгалузеву омонімію (жолтяница _медична і ботанічна номенклатура, ракС _медична і зоологічна) і функціонально-стильову (короста1 “заразне захворювання шкіри” і короста2 “покрівельний матеріал”, поносС1 “розлад роботи шлунку” і поносС2 “ганьба, безчестя”).

Наступна риса медичної лексики раннього періоду _синонімічність. Номінативні одиниці, вступаючи в синонімічні відношення, утворюють такі продуктивні за структурою типи: 1) іменник синонімічний до складеної номенклатурної одиниці атрибутивного типу (жолтяница _хороба жолтая); 2) автохтонна назва і запозичена (трясовиця _фебра); 3) іменник, субстантивований прикметник і складена назва атрибутивного типу (третячка _третодневная _третодневная трясовиця). Досить поширеними у використанні є синонімічні триплети за участю простих і складених номенів, автохтонних і запозичених: грижа _кила _руптура; антоновС огонь _пекельний огонь _gangrena та ін. Явище синомімії супроводжується багатством фонетичних (кила // гила; вуспа // воспа), морфологічних (квартана // квартания; сухота // сухоти) та словотвірних (нечистость // нечистота; проказа // прокаженє) варіантів.

Антонімія в досліджуваній тематичній групі побудована на спільній із загальновживаною мовою ознаці семантичної поляризації, що діє в межах семантичного поля: бол\знь, немощС, хвороба – здоров’я, сила, міць; внутрная бол\знь _вн\шная бол\знь; простой поносС _кровавий поносС.

7. В українському мовленні досліджуваного періоду тривалу історію використання має переважна більшість загальних назв хвороб людей: їх засвідчують писемні джерела києворуської мовної доби (боль // буль; болезнь // бол\знь, болесть // бол\сть // болясть, болечь, болость; недуга // нeдугС, немочь // немощС). Із XVI ст. до активного вжитку ввійшла решта загальних найменувань _фороба // хвороба // хороба, хворота // хорота; слабость; бemeгС // бетюгС. Загальні назви хвороби фіксуються різножанровими пам’ятками упродовж XVI-XVIII ст., маючи певну особливість використання: у богословській літературі такі лексеми, крім основного, реалізують ще й переносні (символічні) значення – “лихо, біда, покарання” та “гріх, відступництво” та ін., _завдяки чому слова набувають експресивності. Щодо назв конкретних захворювань, то у релігійних творах вживалися переважно ті (напр., проказа, трудС, короста), які виконували експресивну функцію _в описах звільнення від недуги за допомогою чуда.

Найбільшу кількість власне назв хвороб містять травники (XVI ст.) та лікарські порадники (II половина XVII-XVIII ст.), хоча специфіка галузевої лексики раннього періоду вимагала також частого використання у медичній сфері складених найменувань за участю загальних назв хвороби. Виключно у медичних творах науково-практичного жанру використано запозичену вузькоспеціалізовану номенклатуру (контрактура, руптура, списмусС тетинусС та ін.). У літописах чи іншій хронікальній літературі виявлено, як правило, назви захворювань, що силою свого прояву мали значний вплив на розвиток людського суспільства. Це назви інфекційних хвороб (морС, морове пов\тре, пов\тре, б\гунка (у pl.t.), вуспа та ін.) або загальні назви нездужання _болести, хороби у значенні “пошесть, епідемія”.

Основу сучасних українських