ДМИТРУК МАРІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 811.161.2’373.46:619

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ВЕТЕРИНАРНОЇ ЛЕКСИКИ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Таврійського національ-ного університету ім. В.І. Вернадського.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, професор
Регушевський Євген Семенович,
завідувач кафедри української мови,
декан філологічного факультету Таврійського
націо-наль-ного університету ім. В.І. Вернадського.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Поповский Анатолій Михайлович,
Дніпропетровський національний університет.

кандидат філологічних наук, доцент
Красножан Жаннетта Вікторівна,
Херсонський державний педагогічний університет.

Провідна установа – Харківський державний педагогічний університет
ім. Г.С. Сковороди.

Захист відбудеться 2 липня 2001 року о 13 годині на засіданні спеціалі-зова-ної вченої ради К. 17.051.02 у Запорізькому державному університеті (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66 (ауд. 2/230).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету.

Автореферат розіслано 25 травня 2001 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
к.ф.н., доцент Т.В. Хом’як

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. одним із основних завдань сучасної лексико-логії є вивчення системності лексики. Семантичний аналіз великих лексичних шарів має істотне значення не лише для описової лексикології і практичної лексикографії, а й для всієї лінгвістичної теорії. Дослідження кожного окремо-го фрагмента лексико-семантичної системи допомогає знайти специфічне в тому чи іншому класі слів і глибше зрозуміти загальні системні закономірності мови в цілому.

Основу української термінологічної системи становить лексика, що ввійшла до наукового обігу через дефінування. Наукова термінологія – це той пласт лексики, що постійно розвивається. Доля термінів у лексичному складі мови стрімко зростає. Тому цілком законо-мірною є пильна увага до термінів та терміносистем з боку лінгвістів, які розглядають термінологію як важливу складову частину лексики сучасної літературної мови.

Ветеринарна медицина порівняно з медициною в цілому – це молода галузь науки, що сформувалась на межі XIX-XX століття. Сучасна лінгвістика фактично ще не зверталась до вивчення лексики ветеринарної медицини. Саме лінгвістика, поряд зі спеціальною наукою, здатна аргументовано регулювати процеси професійного взаєморозуміння, координувати формальну та понятійну сторони термінів.

Кожна із галузей знань, розвиваючись, потребує постійного перегляду своєї термінології. Існує значна кількість праць, присвячених вивченню загальних проблем термінології (О.О. Реформатський, Д.С. Лотте, В.П. Даниленко, В.М. Русанівський, Т.Р. Кияк та ін.). Ряд робіт присвя-чено вивченню біологічної термінології (Л.О. Симоненко, М.М. Фещенко, Л.А. Титова, О.П. Карабута, О.П. Тимощук і ін.). Медична лексика, що є однією з найдавніших, отримала лігвістичне осмислення у працях О.О. Вла-сової, Г.А. Краковецької, Л.С. Кудицької, І.В. Корнейко, Н.І. Єрмоленко, Я.Ю. Вакалюк, Л.В. Дубровіна, В.П. Яровенко, С.О. Хвато-ва, Л.В. Хіль, В.М. Стебунової, Т.Г. Соколовської та ін. Однак термінологія ветеринарної медицини ще не була предметом всебічного наукового лінгвістичного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими темами, програмами, планами. Тема дисертаційного дослідження відповідає вимогам Державної національної прог-рами “Освіта” (Україна ХХІ століття) і узгоджена з планом наукової роботи кафедри української мови Таврійського національного університету ім. В.І. Вер-надського. Дисертаційна робота є складовою частиною теми “Семантичний аспект функціонування одиниць різних рівнів мовної системи”, яка розробляється кафедрою.

Тема дисертації узгоджена і затверджена на засіданні бюро Наукової ради “Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол №1 від 13.02.97) Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні.

Метою роботи є лінгвістичне дослідження історії формування укаїнської ветеринарної лексики, процесу її становлення і розвитку, а також семантичної характиристики.

Завдання дослідження. Мета роботи зумовила необхідність розв’язання конкретних завдань дослідження:

1. Встановити тематичні підгрупи у складі ветеринарної термінолексики. Запропонувати класифікацію українських ветеринарних термінів з урахуванням структурних, семантичних та типологічних характеристик.

2. Проаналізувати походження деяких ветеринарних термінів (за основу взято терміни з провідної дисципліни – ветеринарної терапії).

3. Простежити становлення термінології ветеринарної медицини в українській мові.

4. Розглянути словотвірні та структурні особливості ветеринарних термінів і простежити, по можливості, механізм виникнення ветернарних термінів

5. Провести аналіз ветеринарних термінів у лексико-семантичному аспекті.

6. Виявити системні зв’язки слів-термінів ветеринарної науки (синонімія, омонімія, паронімія, антонімія, полісемія).

7. Укласти російсько-український словник сучасної ветеринарної термінології.

Об’єктом дослідження в роботі є українська ветеринарна лексика в аспекті її формування, функціонування та структурно-семантичних зв’язків.

У роботі як синонімічними послуговуємося термінами ветеринарна лексика, ветеринарна термінологія.

Предметом дослідження є українська ветеринарна лексика, що розглядається в аспекті її формування, функціонування та системно-понятійних зв’язків. Цей комплексний підхід дозволяє розглянути питання про специфіку термінів як лексичних одиниць, дослідити ветеринарну термінологію як систему.

Джерела дослідження. Фактичний матеріал дібрано: з давньоукраїнських словників (“Лексис” Лаврентія Зизанія, “Лексикон славенороський”, Памви Беринди, “Лексикон латинський” Є. Славинецького, “Лексикон словено-латинський” Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського); давньоукраїнських пам’яток (“Книжиця Почаївська: господарсько-ветеринарно-лікарський порадник – книжиця для господарства (1778)”, “Лікарські та господарські порадники XVIII ст.”); зі “Словника української мови XVI-першої половини XVII ст. (Пробний зошит)”, “Словника староукраїнської мови XIV-XV ст.” т.1 і т.2, “Словника української мови XVI-першої половини XVII ст.” (вип. 1 і 2); фольклорно-етнографічних матеріалів (“Мудрість віків” П.П. Чу-бинсь-кого, “Записки о Южной Руси” П. Куліша); із словників XIX-початку XX століття (“Словник української мови” П. Білецького-Носенка, “Словарь украинского языка” Б. Грінченка (в 4-х томах), “Словник ро-сійсько-ук-раїнський” М. Уманця і А. Спілки; з окремих посібників початку XX століття (“Чим і як лікувати господарські тварини в наглих випадках” А. Моспанюка, “Колгоспникові про першу допомогу хворим тваринам”
Д. Г. Кудлая; з Української сільськогосподарської енциклопедії (у 3-х томах), з Ро-сійсь-ко-українського сільськогосподарського словника, з ряду російсько-українських ветеринарних словників, Словника іншомовних слів (за редакцією О. Мельничука), з Російсько-українського словника наукової термінології (К., 1996), із сучасних періодичних ветеринарних видань (журнал “Ветеринарна медицина України” (1998-1999 рр.), підручників та посібників.

Картотека дослідження нараховує понад 3000 карток.

Методи дослідження. У роботі використовувались методи і прийоми лінгвістичного аналізу, які передбачають комплексний аналіз зібраного мовного матеріалу на основі принципу неповної індукції (від мовних явищ до побудови їх моделей), тому загальний аспект дослідження містить у собі елементи таких методів: описово-зіставного, описово-аналі-тичного, логіко-класифікаційного з частковим застосуванням статистичного.

Наукова новизна проведеного дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

1) уперше в українському мовознавстві предметом наукового дослідження виступає лексика ветеринарної медицини, що розглядається як складний комплексний об’єкт і вперше аналізується як система;

2) пропонується історичний огляд формування української ветеринарної лексики на широкому історично-науковому тлі;

3) описуються словотворчі форманти ветеринарних термінів та аналізується комплекс способів їх словотворення;

4) з’ясовуються тематичні групи ветеринарної лексики, що перебувають у певному лексико-семантичному взаємозв’язку;

5) розглядаються лексико-семантичні процеси (омонімія, синонімія, антоні-мія, полісемія, паронімія), які свідчать про відносну самостійність українсь-кої ветеринарної лексики як підсистеми загальнолітературної мови;

6) пропо-нують-ся деякі принципи й аспекти унормування української ветеринарної лексики на сучасному етапі її розвитку .

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній докладно проаналі-зо-вано ветеринарну лексику і отримано результати, які сприяти-муть подаль-шому розвиткові українського термінознавства. Дисерта-ційна робота є однією із спроб багатоаспектного аналізу пробле-матики української термінології, лексикології, семантики та словотвору української мови.

Практична цінність дослідження полягає в тому, що матеріал та резуль-тати роботи можуть бути використані під час вивчення у ВНЗ теоретичної і практичної лексикології та лексикографії, спецкурсів із проблем термінознавства, а також як матеріал для навчально-методичних посібників з української мови при вивченні її майбутніми фахівцями з ветеринарії.

Уміщений у Додатку “Російсько-український словник сучасної ветери-нарної термінології” може бути використаний як практичними ветеринар-ни-ми лікарями, так і студентами ветеринарних відділень технікумів і вузів, а також при укладанні словників сучасних українських ветеринарних термінів.

Апробація роботи. Результати дослідження оприлюднені на наукових звітних конференціях професорсько-викла-дацького складу КДАУ (1998, 1999), ТНУ (2000), обговорювалися на засіданнях кафедри мовної підго-тов-ки та педагогічної майстерності КДАУ (1998, 1999, 2000), на засідан-нях ка--фед-ри української мови Таврійського національного університету ім. В.І. Вер-надського, а також на Раді факультету ветеринарної медицини Кримсь-кого дер-жавного аграрного університету (1999).

Результати роботи викладалися на Міжнародній кон-ференції “Принци-пы и методы функционально-семантичного описания языка: итоги, направления, перспективы” (м. Сімферополь, 9-12 вересня 1997 р.), на Міжнародній конференції “Функциональная лингвистика. Язык. Культура. Общество” (Ялта, 9-14 жовтня 2000 р.).

Роботу обговорено на засіданні кафедри української мови Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського.

Основні положення дослідження викладено в семи публікаціях.

Структура дисертації. Дослідження складається зі вступу, семи розділів, висновків, списків використаної літератури та джерел (290 найменувань), списку скорочень джерел, а також додатків – “Російсько-українського слов-ника сучасної ветери-нар-ної термінології” та порівняльних таблиць українсь-кої ветеринарної лексики. Загальний обсяг роботи – 220 стор.

Зміст роботи

У вступі визначаються актуальні проблеми термінознавства, предмет дослідження, розкривається актуальність проблеми, зв’язок роботи з наукови-ми темами, програмами, планами, ставиться мета і завдання дослідження, визначається новизна, теоретичне значення та практична цінність дисерта-ційної роботи.

У розділі 1 “Становлення української ветеринарної лексики” розгля-даються теоретичні проблеми термінознавства в контексті сучасних напрямків лінгвістичного аналізу, витлумачуються найважливіші лінгвістичні поняття, що лягли в основу дослідження. Розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Термін та його лінгвістична сутність” визначаються особливості терміна як лексичної одиниці, формулюються критерії “терміно-логічності”, підкреслюється, що при визначенні лінгвістичної суті терміна, при вивченні його природи необхідно виходити із співвіднесеності терміна з об’єктом чи системою об’єктів матеріального світу, з поняттям та предметно-логічними відношеннями між науковими поняттями, зазначається, що семантичні особливості терміна накладають своєрідний відбиток і на його функціонування.

У підрозділі 1.2 “Короткий огляд робіт із проблем дослідження українсь-кої ветеринарної лексики” вказується, що серед недостатньо дослід-жених в історичному аспекті тематичних груп української лексики особливий інтерес становить лексика ветеринарної медицини. Підкреслюється, що своє-рід-ною особливістю цієї лексики є її давність і найтісніший зв’язок із життям народу, з господарською діяльністю. Саме з процесом одомашнення тварин можна пов’язати і необхідність у їх лікуванні, тобто звідтоді бере свій розвиток лекси-ка ветеринарної медицини.

У підрозділі зроблено огляд статей, що сто-сують-ся української ветери-нар-ної термінології, звертається особлива увага на дослідження медичної лексики, аналізуються словники, в яких фіксується термінолексика ветеринар-ної медицини. Зазначається, що у проаналізованих працях порушуються питання, які є актуальними для сучасного стану терміно-лексики ветеринарної медицини.

У підрозділі 1.3 “З історії розвитку ветеринарної науки в Україні в аспекті розвитку термінології” вказується, що українська ветеринарна лексика формувалася протягом століть під впливом закономірних еволюційних змін, яких зазнавала українська мова в процесі свого розвитку. Становлення ветеринарної лексики української мови пов’язується із тради-цій-ними видами господарської діяльності українців. Так, розвиток тварин-ництва в Україні виробив певні навички щодо лікування свійських тварин, а це збагачувало українську мову спеціальною лексикою: назви хвороб тварин, назви ліків тощо. При цьому українці вживали як народну ветеринарну лексику, так і народну медичну. Цей факт підтверджує те, що ветеринарія довгий час викладалася в одних і тих же навчальних закладах разом із загальною медициною. І тільки в 1805 році при медичному факультеті Харківського університету була створена кафедра основ ветеринарії або скотолікування. Перший ветеринар-ний інститут в Україні було створено в 1851 р. у Харкові. По суті лише із середини ХІХ ст. можна говорити про системний розвиток ветеринарної лексики і термінології. У процесі розвитку ветеринарної науки в Україні почали виділятися окремі її дисципліни.

У підрозділі 1.4 “Терміни з народної ветеринарії” підкреслюється, що народна ветеринарія – важлива ділянка народного досвіду, що обіймає раціональні знання, ірраціональні уявлення та практичні навички лікування свійських тварин. У народній ветеринарії застосовувались переважно ті ж засоби, що і в народній медицині [при захворюванні шлунка і кишок тваринам дають відвари лляного сім’я, рису, ячменя та вівса]. Найпопулярнішими були ліки рослинного походження [при розладах травлення у тварин їх напували відварами деревію, звіробою, дубової кори, кмину, а при затвердженнях шлунка давали пити відвар із насіння льону]. Зазначається, що у давнину українці вміли лікувати і деякі хірургічні хвороби [невеликі рани лікували соком або товченим листом ранника, промивали відваром ромашки, живокосту, чебрецю]. Народна ветеринарія нагромадила й певні знання про значення санітарії та гігієни для успішного догляду за свійськими тваринами [худобу не тримали у вогких та холодних місцях, не давали їй пити застояну воду, періодично змінювали місце випасу й водопою]. Сучасна українська ветеринарна лексика успадкувала слова, що називали у народній ветеринарії рослинні ліки, лікувальні речовини на основі тваринних жирів та ін.

У розділі 2 “ З історії української ветеринарної лексики” підкреслюється, що сучасна ветеринарна лексика має своє глибоке коріння. Уже в найдавніших українських пам’ятках, які проаналізовані й опрацьовані, фіксуються тематичні групи ветеринарної лексики.

У підрозділі 2.1 “Фіксація ветеринарної лексики у словниках старо-української мови засвідчено назви тварин [агнїця, овечка, агнецъ, баранокъ, баран, быкъ, волъ, жєрєбець, корова, когут, пђвен, петухъ], частин тіла [костки, животъ, горло, роги, бокъ], органів тварин [кишка тонкая, трахея, гортань, ухо, дойный сосуд], назви хвороб [короста, кила, грижа, апостемъ, астма], осіб, що доглядають за домашніми тваринами [волопас, воловый пастух, чредопас, конюхъ, качкопас, овчаръ, козяр] та ін.

У підрозділі 2.2 “Ветеринарна лексика в господарських та лікарських порадниках ХVІІІ ст.” проаналізовано групи ветеринарної лексики, що зафіксовані в унікальних стародруках: господарсько-ветеринарно-лікарський порадник – книжиця для господарства з 1778 р. та господарський порадник з ХVІІІ ст. У досліджуваних пам’ятках значно більше уваги приділяється лікуванню тварин, подаються поради, як лікувати коней [рана обробляється козловымъ лоемъ…, вимый рану оцтомъ теплымъ], волів [салђтру оумовчену з водою въ горло при коліках], свиней, собак, яка користь від годівлі кроликів подаються народні способи боротьби з паразитами на тілі тварин, для цього використовують [... масть сђллю з оливою албо масломъ з сђллю змђшанимъ].

Аналіз названих джерел свідчить про те, що українська ветеринарна лексика бере свій початок саме з тих давніх часів.

Розділ 3 “Ветеринарна лексика та шляхи її формування в українській мові XIX – початку ХХ століття” присвячений аналізу “Записок о Южной Руси” П. Куліша та “Мудрості віків” П.П. Чубинського, загальномовних слов-ників XIX століття, а також посібників і підручників 20-30-х років ХХ століття.

В українському фольклорі, зібраному в “Записках о Южной Руси” П.Куліша, фігурують назви тварин [кінь, віл, телята, ягнята, собака]. Другий том “Записок о Южной Руси” ще більше, ніж перший, насичений лексикою для називання домашніх тварин [щенок, овца, свинья, козы, лоша]. Не пройшли повз увагу П.Куліша розповіді про відьом. Ці народі повір’я завжди пов’язува-лись із тваринами [Як доїть відьма корову. Ще вона боітця собак-ярчуківъ].

Слід зазначити, що в поетичних творах, які подаються в “Записках о Южной Руси”, також вказуються назви домашніх тварин. В описах домашніх обрядів П. Куліш вживає лексику на позначення домашніх тварин [яловицю, ягнятъ, гуску, баранину, свинину].

“Мудрість віків” П. Чубинського увібрала в себе міфологію, вірування, народний календар, звичаї, обрядовість. Автор вживає лексику для називання домашніх тварин (корів, коней, овець). Звертається увага на паразитарні захворювання коней [овадна глиста, глисти виганяють відваром цитварного сім’я; для знищення вошей обливають табачным отваром]. При незначних травмах, коли з’являється садно [лікують скипидаром з жиром], а іноді “прижиганием”. Випадіння задньопрохідної кишки, захворювання очей ліку-вали “медом с солью”.

Проаналізований матеріал свідчить, що лікування тварин сягає корін-ням у ХVIII-XIX ст., а деякі з народних методів не втратили свого значен-ня і сьогодні. Характерною особливістю праці П.П. Чубинського є те, що вона відзначається винятковою увагою до народної термінології, яка стосуєть-ся домашніх тварин: [здуття тварин буває, коли скот наїдається трави пырия; “прокалывают скотині бок в том месте, где большая впадина, и гоняют ее по полю”. В дорозі від поганого корму кінь заболіває “чемером”. Лікують здуття пусканієм крові].

Словник Павла Білецького-Носенка, який вважають першим великим словником нової української мови, подає назви хвороб та хворобливих станів [сухитка, чахотка, бешиха, рожа, короста, болезненное состояние], а також фіксує лексику на позначення частин тіла, органів тварин [воко, глазъ, око, гортань, горло, гомилка, грива, бикъ, сторона, бокъ животного, дзьобъ, клевъ, птичій носъ, животъ, брюхо], осіб, що доглядають за тваринами [чередникъ, пастух-коровникъ, дробинникъ, пастух гусей, воловик, сторожъ и пастухъ воловъ], назви приміщень для тварин [воловня, загонъ съ сараемъ для воловъ; отара, загонъ для овецъ посеред степу]. Словник містить назви внутрішніх рідин організму тварин [руда, кровъ животныхъ; крев, кров; жовчь, желчь у животныхъ; сича, моча животныхъ], подається лексика, пов’язана з лікуван-ням тварин [лђкарство, декоктъ; масть; заливанье, жидкое лђкарст-во], наявна лексика, що пов’язана з годівлею тварин у дорозі [лантухъ, полот-но дорож-ное], а також представ-ле-на численна група лексики, яка є назвами тварин [ягня, ягнятко, баранець, ярчукъ, цесарка, цапъ, козелъ, худибка, худоба, яловиця, яловка, тилка, теличка].

Словник М. Уманця та А. Спілки засвідчує такі тематичні групи ветери-нар-ної лексики: назви тварин [козел, цап, вячка, вівця, овечка, бирька, гуся, гусятко, худобина, товарина, ялівка, кобель, пес, кобыла, безмолочниця, недійна корова], назви частин тіла, органів тварин [бедро, стегно, кульша, гомілка, голінка, голянка, брюхо, черево, живіт, тельбухи, катиці], назви хвороб [вывихъ, чиряк, жовтуха, пухлина], деяких станів тварин [агонія, конання, безплодіе, вагота, ялова], назви матеріалів та інструментів, якими користувалися при лікуванні тварин [бороздило, бинтъ, перев’язка, зав’язка].

Словник Б. Грінченка є найбільшим виданням, що фіксує українську лексику XIX століття, а також засвідчує різноманітні тематичні групи ветеринарної лексики, які мали поширення в кінці XIX і на початку ХХ століття. Найбільшою тематичною групою є назви тварин. Так, у словнику подано цілий ряд назв коней, домашньої птиці, варіа-тив-ні назви коней, овець, кіз, свиней [гривань, конь, драгуля, лошадь, конячина, лошак, жеребецъ, гетька, кляча, лоша, гусак, индича].

Словник Б. Грінченка містить і такі тематичні групи ветеринарної лексики: назви осіб, що доглядають за домашніми тваринами [машталір, конюхъ, кучеръ, овчаръ, пастирка, підпасич, скотовод], хвороби тварин, назви симптомів та хворобливих станів [отік, опій, курдюк, надха, лихорадка, гнойовик, пипоть, парши].

У розділі також аналізується розвиток української ветеринарної лексики
20-30-х років ХХ століття. У 1930 р. в Харкові побачив світ Збірник праць державного інституту наукової та практичної ветеринарії. А у 1936 р. державне видавництво колгоспної і радгоспної літератури УРСР в Полтаві та Києві видає збірник праць інституту експериментальної ветеринарії. Ці збірники містять лексику та термінологію з усіх сфер ветеринарії. У 1932 р. накладом крайового господарського товариства “Сільський господар” у Львові А. Моспанюк видає довідник “Чим і як лікувати господарські тварини в наглих випадках”. У книзі подається 17 малюнків – це прилади, уживані при лікуванні тварин, а також найважливіші лікувальні рослини [полин, чабрець-материнка, бузина, васильок, шальвія, чорниця, яловець, центурія].
А. Моспанюк описує також поширені мінеральні ліки [амоняк, вапняна вода, галун, еметик, соляний квас].

У книзі А. Моспанюка знаходимо певну частину ветеринарних термінів, які вживаються з тим же значенням і у тій же формі, що їх фіксують спеціальні наукові видання і сьогодні [йодоформ, креолін], а частина ветеринарних термінів зазнала деяких фонетико-морфологічних змін [тепломір, йодина, амоняк, глявберська сіль].

Широкого використання у ветеринарній практиці набули лікарські рослини, які рекомендовано застосовувати у формі напарів, відварів та настоїв. У книзі подаються способи їх приготування. У посібнику А. Мос-па-ню-ка виявлено рецепт приготування витягів, що застосовують для лікування домашніх тварин, а також інші лікарські форми для лікування домашніх тварин (масті, повильця та ін.) [“витяги” приготовляємо зі свіжих, або сухих “лічничих рослин”, або їх частин, вкладаючи їх до посудини і заливаючи водою, спиртом, горівкою або вином. Витяг уважається готовим тоді, коли плин стає густіший. Це може потрівати 2-3 тижні часу]. Ці лікарські форми і відповідні назви вживаються і сьогодні .

Виявлено ряд тематичних груп лексики, яка позначає назви ліків та різних видів допомоги хворим тваринам [лічничі пари, лєвативи, розчини], лексику на позначення приладів, інструментів та матеріалів, що використову-ва-лась для лікування домашніх тварин [ланцет й пробойчик, трокар, катетери молочні, гегар, тепломір], лексику, що називає ознаки та симптоми хвороб, діагнози у хворих тварин [кольки, задмах, хробаки, здуття худоби, хвороби вимені, дійок].

У посібнику Д.Г. Кудлая “Колгоспникові про першу допомогу хворим тваринам” виявлено такі тематичні групи ветеринарної лексики: ознаки або симптоми хвороб [черево напружується, тварина перестає їсти, не ремигає, стоїть, не рухуючись або вигинає спину], назви хвороб тварин [кольки у коней, проноси, нагніти холки та спини, опік], інструменти та прилади [кружка Есмарха з двома наконечниками, катетер молочний, піпетка очна, термометр ветеринарний, копитний ніж], назви ліків [суміш олії з содою, суміш вапняної води з олією, 8-10% розчин синього каменю, руда глина з оцтом] та ін.

Отже, на початку ХХ ст. ветеринарна лексика була ще в стадії формуван-ня і становлення, але уже в перших десятиліттях ХХ ст. українська ветеринарна наука, а з нею і термінологія, інтенсивно розвивається, збагачується новими термінами і такими, які колись уживалися в УВТ. Ряд термінів з часом наповнився новим змістом. Загалом же з 20-30 років почалося становлення і систематизація української ветеринарної лексики і термінології.

Розділ 4 “Становлення терміносистеми ветеринарної медицини та її формо-твор-чі чинники” присвячено висвітленню шляхів поповнення та виявленню словотвірної структури ветеринарної термінолексики. Підкрес-люється, що становлення терміно-системи ветеринарної медицини тісно пов’язане із формуванням самої ветеринарії як наукової галузі. Незважаючи на те, що ветеринарна медицина в Україні сформувалась на межі ХІХ-ХХ століть, її терміносистема є утворенням, пов’язаним з усім перебігом розвитку медичної проблематики взагалі, починаючи з найдавніших часів. Як свідчить матеріал терміносистеми, значна частина термінів ветеринарії складена з використанням терміноелементів греко-латинського походження, що і є визначальною тенденцією розвитку терміносистеми ветеринарної медицини й у наш час. Розвиток самої системи ветеринарної науки стимулює переосмис-лення термінів у напрямку більшої конкретизації та розгалуження її семантико-поняттєвих зв’язків з іншими медичними термінами. Підкрес-люєть-ся, що ветеринарна термінологія, будучи основою ветеринарної лексики, становить один із шарів науково-технічної термінології, а тому основні стилеутворюючі характеристики науково-технічного мовлення простежуються і в цій терміносистемі. Підкреслюється, що у ветеринарній лексиці спостерігається загальна тенденція взаємодії із загальновживаною лексикою. Зазначається, що для сучасного термінологічного словотворення ветеринарної лексики характерні всі основні способи, за допомогою яких поповнюється лексичний запас літературної мови: синтаксич-ний, морфологіч-ний, семантичний. Досить продуктивним у межах системи ветеринарної лексики є синтаксичний спосіб утворення термінів шляхом сполучення слів різних типів. У досліджуваному корпусі ветеринарної терміносистеми найбільш поширеними є двочленні терміни, що розподі-ляють-ся в основному за такими моделями: П+І (прикметник+іменник) [загальна антисептика, бруцельозний артрит, абсцедивний панкреатит] та І+І (іменник+іменник) [заворот шлунка, декапсуляція нирки, дослідження габітусу, засічка вінчика, псевдочума птахів, стронгілідоз коней]. Кількість складених термінів із більш ніж двома компонентами у ветеринарній термінології порівняно велика. У таких термінів відносно високу продук-тивність має тип творення за схемою: П+П+І (прикмет-ник+прик-мет-ник+іменник) [ліва голодна ямка, гостра транспортна хвороба], а також П+І+І (прикметник+іменник+іменник) [ензоотична атаксія ягнят, класична чума свиней]. При дослідженні терміно-логічної системи ветеринарної медицини нами виявлені і такі структури тричленної конструкції термінів: І+П+І (іменник+прик-метник+іменник) [зрощення соскового каналу, катар верхньо-щелепної пазухи] та І+І+І (іменник+імен-ник+іменник) [потрошіння тушки птиці, шпарка туш свиней, форма перебігу хвороби]. Чотирикомпонентні терміни творяться на основі нижчої структури, у даному випадку – трикомпонентної. Багаточленні ТСС мають різну кількість компонентів: п’ять, шість, сім і вісім. Ці ТСС творяться на основі іменників або слово-сполучень нижчого порядку. Таких ТСС виявлено небагато [некроз кінцівки ділянки сухожилка згинача пальця; тенотомія сухожилка згинача пальця в ділянці п’ястка; диференціальний діагноз при окремих формах хронічного ендокардиту].

Отже, термінологічна система відображає у структурі компонентів, що входять до її складу, певні зв’язки і відношення, які об’єктивно існують у колі названих понять та явищ. Наявність тільки іменникових словосполучень пояснюється особливою роллю іменників у акті найменування понять, а значне переважання кількості іменниково-прикметникових словосполучень свідчить про високу спроможність сполучення іменника з прикметником передавати специфіку родо-видових відношень у назві спеціального поняття.

Враховуючи складність процесу термінотворення та його постійний розвиток за рахунок нових засобів, пропонуємо формальний критерій класифікації структури термінів: цільно- та роздільнооформленість. Розділь-но---оформлені терміни, за нашими спостереженнями, переважають у терміносистемі ветеринарної медицини майже вдвічі. Значний відсоток у терміносистемі ветеринарної медицини складають словосполучення, до складу яких входять терміни-епоніми. Найбільшу кількість епонімів виявлено у хірургічній ветеринарній практиці. Це назви операційних столів системи Сапожникова, Жемайтіса, Юревічуса, Никифорова, Виноградова, назви станків Китаєва, Виноградова для фіксації тварин, способи фіксації тварин [фіксацію грудної кінцівки великої рогатої худоби проводять за І.І. Магдою; повал великої рогатої худоби і фіксацію її в лежачому положенні здійснюють найпоширенішим способом Гесса і Мадсена], назви хірургічних інструментів [пінцет Кохера, термокаутер Дешері, голка Сайковича], техніки накладання швів [шов за Вітцелем, кишковий шов за Садовським], на шлунок та кишки використовують “безперервний шов Шмідена”, способи кастрації тварин [перкутанні (підшкірні) способи кастрації за Телятниковим, Мочаловським]; кастрацію самців із залишенням придатків і сполучнотканинної основи сім’яників проводять “за методикою Байбуртцяна”, пристрої, апарати [Панченкова, Ріварочі, Боброва], методи діагностики хвороб [Мюрет-метод, методи Телемана, Горячева, Фюлеборна, Калантарян] та ін. Дослідження структурних особливостей термінів-епонімів дозволяє зробити висновок про те, що вони, як правило, є дво- та більше - основними і включають у себе базове слово та власну назву. Базове слово є назвою загального характеру – операція, фактор, хвороба, – і лише власна назва семантично детермінує та специфікує вираз. Таким чином, за власними іменами у ветеринарній термінології названі: хвороби, симптоми, синдроми, клітини, віруси, мікроорганізми, речовини, способи операцій, інструменти, апарати, пристрої тощо.

У розділі 5 “Ономасіологічні проблеми термінології ветеринарної медицини” на основі терапевтичних термінів, що мають велику питому вагу в термінолексиці ветеринарної медицини, виявлено чотири групи термінів з погляду їх походження: а) терміни грецького походження [аптеріоз, остит]; б) терміни латинського походження [ексудат, пулороз, пероз, десемінація]; в) складні слова-терміни греко-латинського походження [гіпоксія, гіперемія легень, венозний застій, ацидоз, ауто-трансфузія]; г) терміни, що потрапили у ветеринарну медицину з інших мов [алюр (фран.), курдюк (тюрськ.), кросбридинг (анг.), масаж (араб.), екстер’єр (фран.)]. За нашими підрахунками, перша група виявилася найчисель-нішою (”50%). Значний відсоток становлять ветеринарні терміни, що прийшли з латинської мови (”30%), а також терміни латинсько-грецького поход-жен-ня (”15%). Ветеринарних термінів, що прийшли з інших мов (англійської, французької, німецької, італійської та ін), незначна кількість (”5%).

Українська ветеринарна термінологія – це цілісна система, яка узгод-жена з міжнародною системою. У термінології ветеринарної медицини наявні національні та інтернаціональні лексичні одиниці. У процесі поширення міжнародних зв’язків запозичується значна кількість інтерна-ціона-лізмів, що полегшує міжмовну комунікацію. Інтернаціональну тен-денцію в терміно-творенні треба визнати позитивним явищем, тому що вона відбиває глибинні процеси взаємодії європейських мов.

Зазначається, що основними напрямками творення термінів ветеринар-ної медицини в українській мові є: використання існуючої у мові назви для позначення нового наукового поняття [намуляне, білошкір’я]; використання іншомовних слів для найменування нових понять [силос (ісп.), скенер (анг.), тер’єр (франц.)]; використання існуючих у мові словотворчих моделей для творення нових назв; використання словосполучень для найменування нових понять [шина Крамера, вгодованість тварин, брадзот овець]. У системі термінології ветеринарної медицини при творенні термінів має значення кожен із названих чотирьох напрямків.

У розділі 6 “Семантична характеристика української ветеринарної лексики” виділено тематичні групи фахової лексики для називання: ветеринарних наук [загальна хірургія; клінічна діагностика хвороб тварин; оперативна хірургія тварин; ветеринарна фармакологія], симптомів хвороб [гіперемія, набряк, сухість шкіри], хвороб тварин [чума великої рогатої худоби, пневмонія коней, гастроентерит], методів дослідження тварин [огляд, пальпація, перкусія, аускультація, термометрія], апаратів та інструментів [Гелій – неоновий лазер ЛГ-75-1; УЗД-4; ЕХО-11; рентгенівський апарат, носове втихомирю-валь-не кільце, вушні затискачі], різноманітних станів тварин [пригнічення, шок, колапс, збудження], лікарських речовин [хлорне залізо, марганець, вітамінні препарати], техніки знеболювання та операцій тварин [каплунізація півнів, блокада нервів у ділянці п’ястка, резекція сухожилка згинача пальця у коня], матеріалів [марля, гігроскопічна вата, кетгут, шовк, капрон, тефлон, циакрин], процесів, що відбуваються в організмі тварин [запалення, регенерація]. Досліджуються системні зв’язки в межах термінологічної системи ветеринар-ної медицини. Встановлено, що омонімія та полісемія майже не властиві терміносистемі ветеринарної медицини. Підкреслюється, що на відміну від небажаних полісемії, омонімії, паронімії та синонімії, антонімія свідомо конст-руюється в терміносистемі, оскільки за її допомогою можна моделювати склад-ні родо-видові відношення [гіперглікемія – гіпоглікемія; судини лімфатич-ні поверхневі – судини лімфатичні глибокі].

У системі значеннєвих категорій слова, що відіграють у мові велику стилістичну роль, виділяються пароніми, які властиві терміносистемі ветеринарної медицини [атаксія – атрепсія; дистрофія – дисфагія; ізомерія – ізометрія; ахілія – ахомія; афазія – афакія]. Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі у їх розрізненні, породжує помилки, пов’язані із заміною одного слова іншим.

Розділ 7 “Деякі питання розвитку сучасної української ветеринарної лексики” присвячено розгляду стану лексики ветеринарної медицини та висловлено рекомендації щодо її унормування. Зазначається, що прогрес науки і техніки створює потребу в номінації всезростаючої кількості нових понять. Вказується, що на сучасному рівні розвитку суспільства питома вага термінів та номенклатурних назв у загальнолексичному фонді української мови невпинно зростає. У терміно-логіч-них системах вживаються терміни-синоніми, багатозначні терміни, дуже довгі терміни, перенасичені іншомовними елементами, важкі для вимови, а також утворені з порушенням мовних норм. Підкреслюється, що терміно-система ветеринарної медицини потребує унормування. Так, у терміносистемі наявні варіанти того самого терміна [приживання, приживлен-ня, приживляння; набухання, набрякання; зрощення, зрощування; ущемлення, защемлення]. В українській ветеринарній термінолексиці наявна також небажана синонімія [шпат – хронічний артрит тарзального суглоба – хронічне запалення скакального суглоба у коней, волів; сибірка – телій; пулороз – бацилярний білий пронос]; трапляються застарілі терміни [синій камінь, кістяк, закріп, білий гребінь, вертячка]; незграбні [дивертикульоз, аноплоцефальоз, пельвіоперитоніт, франсаієльоз великої рогатої худоби, цистопростато-везикулектомія, силікоантракоз]; немилозвучні [міротеціотоксикоз, сенотаїніоз, хоріоїдит, панкреолітіаз, фримартинізм, атріовентрикулярна екстрасистола]; важкі для вимови [дрепанідотеніоз, диплодієльоз, дискокотильоз, філароїдоз, філометроїдоз, цефенемійоз]; складні для запам’ятовування терміни [стихорхоз, циклоцеліїдоз, цистидикольоз, псевдокапсулярна ексфоліація, екстрагенітальний ендометріоз, токсоплазмозний хоріоїдит]; вживаються багатокомпонентні терміни- епоні-ми [хвороба Йоне, операційний стіл системи Жемайтіса, метод Лейшмана, кишковий шов за Садовським]; поширені паронімічні терміни [стрес – струс, карбоген – карболен, дистрофія – дисфагія], що можуть спричинити труднощі у їх засвоєнні та тлумаченні. Зазначається, що поряд з офіційними термінами інколи подаються деякі народні назви, які є образними [хвороба “скажених корів”; сверблячка овець і кіз; “клапанний ніс”]. Вказується, що деякі ветеринарні препарати мають подвійні назви [бутокс – дельта-метрин 5%; хостациклін LA – окситетрациклін 20%; тетрамізол – нілверм, конкурат, ріперкол, декаріс].

Розвиток сучасної ветеринарної лексики має велике практичне значення. Сьогодні ветеринарні заклади випускають щорічно 1400 лікарів і до 1600 фельдшерів ветеринарної медицини. Підготовка такої кількості ветеринарних фахівців вимагає, щоб уся навчальна література, довідники та інші посібники мали досканалу, чітку і струнку систему спеціальної лексики.

Розмежування ветеринарних дисциплін, вузька спеціалізація ветеринар-них спеціалістів (як і у медицині взагалі), дозволить підняти рівень підготовки ветеринарних лікарів, а це сприятиме подальшому розвитку ветеринарної нау-ки та забезпечить удосконалення й уніфікацію української ветеринарної лексики.

На основі аналізу спеціальних словників, періодичних видань та підруч-ників висловлюються рекомендації щодо удосконалення сучасної ветеринар-ної лексики. В основу цих рекомендацій покладені такі принципи:

· кожне поняття ветеринарної медицини повинно позначатися одним і окремим терміном;

· термін повинен бути якомога коротшим, простим, легко засвоюватись і мати фіксоване значення;

· зростання кількості складних та багатокомпонентних термінів не може вважатись позитивним явищем у термінології;

· слід уникати термінів-паронімів, які можуть породжувати неточності і навіть непорозуміння;

· термінологічна синонімія та дублетність термінів кваліфікується як явище негативне. Необхідно вилучити із вживання ряд термінів-синонімів, зали-шив-ши лише один, що є найчастотнішим у вживанні, тісно пов’язаним з іншими термінами тієї ж термінологічної системи;

· при калькуванні термінів з інших мов слід дотримуватися законів милозвуч-ності, використову-вати найбільш адекватні за змістом і формою слова та словосполучення;

· образні народні назви, що наявні в термінолексиці ветеринарної медицини, слід допускати лише в популярній літературі, а в наукових працях, підруч-никах строго дотримуватись усталених термінів;

· немилозвучні, важкі для вимови, складні для запам’ятовування та слово--тво-рення терміни необхідно послідовно замінювати стислими, лаконічними.

Висновки

1. Становлення терміносистеми ветеринарної медицини тісно пов’яза-не із формуванням самої ветеринарії як наукової галузі. Ветеринарна медицина в Україні сформувалась на межі XIX-XX століття, але її терміносистема пов’язана з розвиткрм медицини взагалі, починаючи від найдавніших часів.

2. Сучасна українська ветеринарна лексика має своє глибоке коріння. Тваринництво було важливою галуззю сільського господарства українців. Давним-давно приділялася увага доглядові та лікуванню домашніх тварин і птахів. Уже в найдавніших українських пам’ятках виділяються такі тематичні групи: назви тварин, назви станів тварин, назви частин тіла тварин, назви хвороб, ознаки хвороб, назви внутрішніх органів, назви засобів та форм лікування тварин, а також велика група лексики, що пов’язана із утриманням домашніх тварин: подаються назви осіб, що доглядають за домашніми тваринами, назви приміщень для утримання тварин.

Унікальним стародруком XVIII ст. є “Книжиця Почаївська”, що є господарсько-ветеринарно-лікарським парадником, у якому фіксується значна частина термінів з галузі ветеринарної медицини.

3. Ветеринарна лексика подається у творах П. Куліша, у зібраних П.Чубинським матеріалах, а також у загальномовних словниках XIX століття, що свідчить про виняткову увагу українських вчених до народної термінології, бо деякі методи лікування тварин, що застосовувались у XVIII-XIX ст., не втратили свого значення і сьогодні [оцет, мед з яєчним білком, вино].

4. Сучасна українська ветеринарна лексика тісно пов’язана з народною ветеринарією, бо українці з давніх-давен мали практичні навички лікування свійських тварин. У народній ветеринарії застосовувались переважно ті ж засоби, що і в народній медицині, – найпопулярнішими були ліки рослинного походження [лляне сім’я, рис, ячмінь, гірчак, тютюн].

5. Терміносистема ветеринарної медицини в українській мові складається з назв, що є інтернаціональними ветеринарними термінами іншомовного походження. Передусім варто назвати дві групи: лексика грецького походження [ектазія, остит, епізоотія, актиномікоз, аптеріоз, метрит, арт-роз] та лексика латинського походження [ветеринарія, моціон, папіломатоз, альбінізм], а також виділена група лексичних одиниць, що запозичені з інших мов [трепанація, екстер’єр, алюр (франц.), гурт (польське), раціон (нім.), силос (іспан.)], але їх небагато.

6. У науковій ветеринарній терміносистемі домінують багатослівні або багатокомпонентні найменування, але поряд функціонує і ряд однослівних назв. Терміни-словосполучення складають 70% ветеринарної термінології, терміни-складні слова 19%, однослівні терміни – 11%.

7. В українській ветеринарній термінологічній лексиці можна виділити ряд предметно-тематичних груп. Насамперед це лексика, що пов’язана з існуванням тварини як живої істоти, з її фізичними і фізіологічними станами, ознаками, рухами. Досить повно засвідчена анатомічна лексика – назви органів і частин тіла тварин. Велику кількість складають назви порід тварин [білий велетень, срібляста порода кролів, радянська шиншила, миргородська порода свиней, коротковуха біла, ландрас, сіра українська худоба, червона естонська худоба, стрілецька порода коней], назви хвороб [драшейоз, тейлеріоз, трематодози, фузаріотоксикоз], патологічних станів [сепсис, шок, колапс, тепловий удар], симптомів хвороб [“шум хлюпання”, жовтяниця, збільшення частоти пульсу], методи лікування тварин [фізіотерапія, дієтотерапія, фармакотерапія] та лікарські засоби [проносні речовини, ферменти, вакцини, дезінфекційні, сироватки імунні], назви інструментів та апаратів [хірургічний ніж, гострі ложки, гострі ранові гачки, щипці Мюзе, реберні ножиці, ЕХО-11, УЗД-4, рашпіль], назви матеріалів [тефлон, фторлон, біолан, летилан, марля, бинти, вата, салфетки], процеси, що відбуваються в організмі тварин [запалення, змертвіння, відновлення], методи дослідження тварин [огляд, пальпація, перкусія, аускультація, термометрія].

8. Переважна більшість термінів побудована з використанням інтернаціональних (греко-латинських) словотворчих елементів та слів, що є логічним розвитком історії становлення ветеринарної термінології. 9. Для сучасного термінологічного словотворення української ветеринарної лексики характерні всі основні способи, за допомогою яких поповнюється лексичний запас літературної мови.

9. За загальномовними словотвірними моделями творяться терміни – складні слова, що займають біля 19% у термінологічній системі ветеринарної медицини.

10. Враховуючи складність процесу термінотворення, пропонується вжити формальний критерій класифікації структури термінів: цільно- та роздільнооформленість. Цільнооформлені терміни – це такі, що складаються з одного компонента й оформляються як одне слово. До цієї групи увійшли терміни, утворені різними словотворчими засобами: афіксація, словоскладання, абревіація, семан-тичний перенос. Роздільнооформлені терміни – це такі, що