Львівський національний університет імені Івана Франка

ДМИТРУК РОМАН ЯРОСЛАВОВИЧ

УДК 911:551.8(477.4)

ПАЛЕОГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ ВЕРХНЬОПЛЕЙСТОЦЕНОВОГО ЛЕСОНАГРОМАДЖЕННЯ ВОЛИНО-ПОДІЛЛЯ (на основі малакофауни)

11.00.4

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата географічних наук

ЛЬВІВ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі геоморфології і палеогеографії Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | кандидат геолого-мінералогічних наук, доцент Богуцький Андрій Боніфатійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра геоморфології і палеогеографії, професор

Офіційні опоненти: | доктор географічних наук, професор

Мельничук Іван Васильович, Київський національний університет імені Т. Шевченка, завідувач кафедри геоморфології і палеогеографії

кандидат географічних наук Залеський Іван Іванович, Рівненська геологічна експедиція, головний гідрогеолог

Провідна установа: | Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича, кафедра фізичної географії, м. Чернівці

Захист відбудеться 29 серпня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.08 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Дорошенка, 41, ауд. )

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий 27 липня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Волошин П.К

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Палеогеографічні дослідження і здійснення на їх основі реконструкцій природних умов минулих епох мають велике науково–теоретичне та практичне значення. Основними їх завданнями є вивчення процесів, етапів і закономірностей розвитку природних систем. Особливого значення набувають дослідження плейстоцену, в тому числі верхнього, під час якого сформувались основні риси сучасних природних систем. Палеогеографічні дослідження допомагають відтворити послідовність змін клімату і ландшафтів у часі, що дає можливість здійснювати прогнози динаміки природного середовища у майбутньому з метою оптимізації і раціоналізації використання природних ресурсів.

Важливе місце серед палеонтологічних методів, що використовуються для відтворення умов минулого, посідає малакологічний. Малакофауна є добрим індикатором ландшафтів, оскільки комфортні умови проживання окремих видів молюсків є досить вузькими і незмінними. Внаслідок цього фауна молюсків відносно швидко реагує на зміни кліматичних умов шляхом міграції або повного вимирання видів на даній території. Це дає можливість досить детально відтворити характер та динаміку ландшафтів часу формування досліджуваних відкладів.

Малакофауністичний метод не набув достатньо широкого застосування для відтворення палеоландшафтів та їх компонентів у межах всієї Східно–Європейської рівнини. Існують суттєві територіальні відмінності у ступені вивченості плейстоценової малакофауни і Волино–Поділля: на відміну від Подільської, Волинська височина і Мале Полісся у палеомалакофауністичному відношенні вивчені недостатньо.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Автор роботи брав участь у виконанні наступних програм і тем:

·

· Держзамовна тема “Плейстоценовий перигляціальний морфо– і літогенез” номер державної реєстрації 0196 V013405, згідно якої було вивчено фауну молюсків розрізів Басів Кут і Рівне–опорний;

· Тема за програмою INTAS –0072 “Середньопалеолітичні комплекси Західної України” (керівник Ж.–М. Женест, Бордо, Франція), по якій виконані малакологічні дослідження відомої палеолітичної стоянки Молодове;

· Науковий грант KBN (nr 6 P04 E03115, керівник М. Ланчонт) “Палеогеографія і стратиграфія плейстоцену Східного Передкарпаття (у світлі досліджень опорних профілів гляціальних і перигляціальних відкладів і палеолітичних стоянок)”, по якому виконані малакофауністичні дослідження розрізів Галич і Довге;

· Науковий проект українсько–польської експедиції “Палеоліт Західної України і Південно–Східної Польщі” (керівники О.С. Ситник, Львів, Україна і К. Цирик, Торунь, Польща), згідно якого виконані палеомалакологічні дослідження палеолітичних стоянок Галич І, Єзупіль, Колодіїв.

Крім того, автор брав участь у археологічних роботах на палеолітичних пам’ятках Великий Глибочок І і БуглівV, де виконані малакофауністичні дослідження середньо– і верхньоплейстоценових лесів.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є реконструкція палеогеографічних умов лесово–грунтової серії верхнього плейстоцену на території Волино–Поділля з використанням малакофауністичного методу досліджень, вивчення динаміки у просторі й часі окремих рельєфотворчих процесів (еолово–делювіального лесонагромадження, соліфлюкції), палеокліматів і палеоландшафтів. На основі проведених робіт було вирішено задачі, які можна віднести до палеонтологічних і палеогеографічних. До перших належить вивчення верхньо-плейстоценової фауни молюсків відкладів лесово–грунтової серії на Волино–Поділлі, її поширення і зміна в просторово–часовому зрізі. До палеогеографічних – відтворення палеокліматів і палеоландшафтів Волино–Поділля у верхньому плейстоцені на основі фауни молюсків з використанням результатів інших досліджень (спорово–пилкового, палеопедологічного, палеокріологічного і ін.).

Об’єктом дослідження у даній дисертаційній роботі є фауна молюсків лесово–грунтової серії верхнього плейстоцену Волино–Подільської височини, яка вивчалась тут у 18–ти розрізах, у тому числі й опорних, а предметом – природні умови, зокрема ландшафтна структура часу верхньоплейстоценового лесонагромадження цієї ж території. Серед методів дослідження, які були використані у роботі, особливе місце займає малакологічний (входить до групи палеонтологічних). Він використовувався для отримання, аналізу і представлення знайденої фауни молюсків. Для здійснення реконструкцій природних умов досліджуваного проміжку часу нами використано актуалістичний, порівняльний, а також дані літологічного, палінологічного, палеопедологічного, палеокріологічного, археоло–гічного методів досліджень.

Наукова новизна одержаних результатів. Для реконструкції палеогеографічних умов здебільшого використовуються такі методи дослідження як палінологічний, палеопедологічний тощо. У дисертаційній роботі для відтворення умов холодного відрізку верхнього плейстоцену використано малакофауністичний метод (на прикладі Волино–Поділля). На відміну від попередників у роботі відтворено основні риси клімату і ландшафтів у більш вузьких часових (стратиграфічних) рамках – на рівні підгоризонтів, згідно зі стратигра-фічною схемою, розробленою А.Б. Богуцьким. Для відтворення природних умов запропоновано новий підхід до представлення складу малакофауністичних комплексів. У його основі лежить виділення у складі малакокомплексів холодолюбних, вологолюбних і тіньолюбних груп молюсків, кількісні зміни яких використано для відстеження зміни окремих характеристик клімату та ландшафтів впродовж досліджуваного проміжку часу.

Практичне значення одержаних результатів. У роботі зроблено аналіз малакофауни на рівні підгоризонтів для холодної (валдайської, вюрмської) частини верхнього плейстоцену на Волино–Поділлі. Одержані дані разом з результатами інших методів досліджень, можуть бути основою стратиграфічного поділу відкладів лесово–грунтової серії, а також матеріалом для здійснення детальних палеореконструкцій минулого. Ці заходи є необхідними при проведенні великомасштабного картографічного знімання четвертинних відкладів та при здійсненні інженерно–геологічних робіт, меліорації, пошуків корисних копалин тощо. Отримані результати також були використані для відтворення природної обстановки часу існування на цій території середньо– і верхньопалеолітичних культур.

Особистий внесок здобувача. Кафедрою геоморфології і палеогеографії Львівського національного університету імені Івана Франка проводяться комплексні роботи по вивченню плейстоценових відкладів Волино–Поділля та Передкарпаття. В них розглядаються питання віку, стратиграфії, природних умов часу їх нагромадження з використанням багатьох методів досліджень, у перелік яких входить і палеомалакофауністичний. У результаті цих робіт, в яких автор бере участь з 1997 року, отриманий фактичний матеріал по 18 розрізах Волино–Поділля та його межі з Передкарпаттям. На основі аналізу, який проводився з використанням багатьох джерел, у тому числі й іноземних, було зроблено палеогеографічні реконструкції умов лесонагромадження для дев’яти горизонтів і підгоризонтів (лесових, грунтових, соліфлюкційних) у часі верхньоплейстоценового похолодання.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження викладено та обговорено на Всеукраїнській науковій конференції студентів і аспірантів “Географічні дослідження в Україні на межі тисячоліть” (Київ, 2000), Міжнародній науковій конференції “Українська геоморфологія: минуле, сучасне, майбутнє” (Львів, 2000), а також на наукових конференціях географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка в 1998–2001рр.

Публікації. Основні положення та результати дисертаційного дослідження опубліковано у п’яти працях, з яких три у збірниках, рекомендованих ВАК України як фахові, одна у тезах наукової конференції і збірнику наукових праць.

Обсяг і структура роботи. Дисертація викладена на 151 сторінках компютерного набору. Складається робота з вступу, шести розділів основної частини, висновків, списку використаної роботи та додатків. Загальний обсяг роботи становить 219 сторінок, у тому числі ілюстрації займають 32 сторінки, таблиці – 4 сторінки, список використаної літератури – 19 сторінок (188 найменувань) та один додаток (А) на 11 сторінках.

Висловлюю щиру подяку науковому керівнику професору кафедри геоморфології і палеогеографії А.Б. Богуцькому, директору Археологічного музею О.С. Ситнику, професору кафедри фізичної географії Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича М.О. Куниці, докторові кафедри геології і стратиграфії AGH у Кракові В.П. Александровічу, професорам UMCS М. Ланчонт та Ю. Войтановічу, а також усім членам кафедри геоморфології і палеогеографії, які допомагали при написанні дисертаційної роботи.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ перший – Природні умови Волино–Поділля. Дослідження Волино–Поділля почали проводитись ще у середині ХІХ століття, а з розвитком різних галузей наук та зі збільшенням потреб людства вони стали ще більш інтенсивними. У східній та північній частинах Волино–Подільської височини роботи проводились російськими (пізніше радянськими) науковцями. До одних з перших можна віднести праці М. Барбот–де–Марні (1866), В. Ласкарєва). На заході територія досить детально вивчалась польськими та українськими дослідниками, зокрема було створено “Геологічний атлас Галіції” (Lomnicki, 1895, 1900, 1903, 1905; Fridberg, 1903 і ін.) та написано ряд наукових праць (Полянський, 1929).

Значно розширилися відомості з даних галузей наук, починаючи з кінця 40–их – початку 50–их років. Найбільш видними є роботи В.Г. Бондарчука (1959), К.І. Геренчука (1960 і ін.), П.М. Цися (1962), І.Д. Гофштейна (1979) тощо.

Нами у роботі прийнята схема геоморфологічного районування Волино–Подільської височини, запропонована П.М. Цисем (1962), згідно з якою у геоморфологічній області Волино–Подільської височини, виходячи з особливостей рельєфу, виділяються три підобласті: Волинська височина, Мале Полісся і Подільська височина.

Зрозуміло, що рельєф Волино–Поділля зумовлений геологічною будовою. Досліджувана територія у геоструктурному відношенні розташована у межах південно–західної окраїни Східно–Європейської платформи з двома чіткими геоструктурними елементами – Волино–Подільською плитою і ускладнюючою її у західній частині Галицько–Волинською синеклізою (Бондарчук, 1959; Лазаренко, Сребродольський, 1969 і ін.).

Відповідно до можливих комбінацій складових ландшафту, серед яких визначаючими є температура і вологість, для Волино–Поділля характерними є малакоценози різного типу. Для всієї території типовими є види–убіквісти, до яких належать Succinea oblonga, S. рutris, Pupilla muscorum тощо – всього близько 20–ти видів. У лісах західної частини Волино–Поділля, окрім убіквістів, домінують Nesovitrea hammonis, Eucunulus fulvus, Vitrina pellucida, Zonitoides nitidus, Acantinula aculeata та ін. На досліджувану територію, особливо прилягаючі до Карпатських гір райони, виходять карпатські види – Acicula parcelineata, Faustina faustina, Monachoides vicina, Plicuteria lubomirskii та ін. Для відкритих добре освітлених і прогрітих ділянок характерними є види, притаманні степовій зоні: Vallonia pulchella, Vallonia costata, Helicella candicans, Helicopsis striata, Cohclicopa lubricella, Chondrula tridens, Cepaea vindobonensis тощо (Лихарев, 1952; Bakowski, 1880, 1884 і ін.).

Історія дослідження малакофауни Волино–Поділля розглядається у другому розділі. Потрібно відзначити, що роботи у цьому напрямку почались у другій половині ХІХ ст., а весь період досліджень поділено на два етапи:

·

·

Серед дослідників, які вивчали фауну молюсків впродовж І–го етапу, слід відзначити авторів “Геологічного атласу Галіції” М. Ломніцкого, Т. Бонковського, Ф. Крейца, Р. Зубера, В. Тессейре, Ф. Фрідберга, Т. Вішньовського, Я. Грибовського, Г. Тессейре, Б. Бьома, Т. Пшепюрського, Л. Савіцкого і ін.; автора теорії еолового походження лесів П.А. Тутковського (праця 1912 року “Послетретичные озера в северной полосе Волынской губернии”); автора “Подільських етюдів” (1929) Ю. Полянського; а також В.Г. Бондарчука (1932, 1933), Л.Ф. Лунгерсгаузена (1938) та інших.

У післявоєнний час четвертинна фауна молюсків Волино–Поділля висвітлена у працях Г.І. Раскатова (1953), І.К. Іванової (50–80–і роки), М.Ф. Веклича (1961, 1968), В.І. Радзієвського (1958), В.М. Мотуза (1977, 1981, 1982, 1987). І.В. Мельничука (1972, 1974, 1977, 1994, 1995 і ін.) та багатьох інших.

Найгрунтовніші, найдетальніші і найбільш узагальнюючі роботи у напрямку вивчення плейстоценової, в тому числі і верхньоплейстоценової, малакофауни на досліджуваній території виконані М.О. Куницею (1968, 1974, 1983 тощо). Результати його робіт у загальних рисах зводяться до:

·

· для лесів характерною є холодолюбна фауна, яку формують аркто–бореально–альпійські та інші холодолюбні види;

· для викопних грунтів характерна теплолюбна, сучасного типу, фауна зональних формацій (лісової, лісостепової, степової і інші);

· як у лесах, так і у викопних грунтах зустрічаються багаточисельні широкорозповсюджені палеарктичні і голарктичні види (убіквісти);

· поява у лесах теплолюбної, а у викопних грунтах холодолюбної фауни – так звана змішана фауна – пояснюється утворенням її в перехідні періоди – від холодного (лес) до теплого (викопний грунт) і навпаки;

· у поширенні одновікових еколого–зоогеографічних груп молюсків добре простежуються широтно–зональні і регіональні зміни;

· впродовж усього плейстоцену простежується зникнення і поява окремих видів молюсків: від нижнього плейстоцену до голоцену зникає ряд теплолюбних та з’являються холодолюбні (максимум яких спостерігається у верхньому плейстоцені) таксони;

· виділені малакофауністичні комплекси, які характеризують певні часові проміжки та фізико–географічні умови.

На основі літературних джерел зібрано матеріал більш як по 200 місцезнаходженнях. Аналіз опублікованих робіт дозволив скласти таблицю місцезнаходжень викопної малакофауни і картосхему їх розташування на Волино–Поділлі. На жаль, через відсутність чіткої стратиграфічної прив’язки або неможливість скорелювати товщі з використовуваною нами схемою, ці дані часто не можна використати.

Розділ третій – Методика палеомалакологічних досліджень. Для отримання вихідного матеріалу (власне самих черепашок молюсків), їх аналізу та здійснення палеоінтерпретацій використовувалися методичні основи, викладені у працях В. Ложека (1955, 1964) та доповнені С.В. Александровічем (1987). З методичних робіт слід також відзначити праці українських дослідників малакоценозів – М.О. Куниці (1977, 1983 і ін.) та І.В. Мельничука (1972, 1994, 1995). Палеомалакологічні дослідження включають наступні етапи робіт:

1. Опис і документація розрізів;

2. Відбір і промивання проб;

3. Визначення видового складу молюсків;

4. Визначення кількості особин;

5. Представлення складу малакофауністичного комплексу;

6. Палеогеографічні реконструкції.

Останній етап палеомалакологічних робіт включає в себе також побудову палеокліматичних кривих та палеоландшафтних картосхем.

У роботі зроблена спроба по–іншому представити склад малакофауністичних комплексів. Для виявлення зміни у складі малакофауністичних комплексів виділимо у їх складі наступні групи видів молюсків: 1. холодолюбні; 2. вологолюбні; 3. тіньолюбні. Вони можуть служити індикаторами змін відповідних кліматичних характеристик: температури, зволоженості території і характеру рослинних угрупувань. Решту видів малакофауністичних комплексів складають здебільшого види–убіквісти.

Для підвищення достовірності отриманих результатів при аналізі використовувалися дані представницьких проб, тобто таких, в яких сумарна кількість виявлених особин молюсків становить не менше 20 штук. Такий критерій відбору проб для аналізу обумовлений намаганням мінімізувати вплив випадковості при аналізі молюсків і підрахунку складу малакологічного комплексу.

При детальному аналізі зміни цих характеристик стає помітною подібність зміни кількості вологолюбних і тіньолюбних (їх частка разом зростає або спадає), а також дуже часто протилежна поведінка зміни кількості холодолюбних форм, тобто спостерігається певна взаємозалежність між цими показниками.

Для характеристики такої залежності використано коефіцієнт кореляції r, який, приймаючи значення в інтервалі від –1 до +1, показує міру лінійної залежності однієї величини від іншої.

Для відтворення природних умов нами також використовувалися актуалістичний, порівняльний, літологічний, палінологічний, палеопедологічний, палеокріологічний, археологічний методи досліджень.

У четвертому розділі – Основні лесові і палеогрунтові горизонти перигляціальної лесово–грунтової серії Волино–Поділля – розглядається будова плейстоценової лесово–грунтової пачки території досліджень. У даній роботі використано стратиграфічну схему відкладів лесово–грунтової серії для території Волино–Поділля, розроблену А.Б. Богуцьким (1986, 1987). Згідно цієї схеми весь антропоген поділено на три ланки — нижню, середню і верхню. Будову верхньої, природні умови формування відкладів якої нами досліджувались, подано у табл. .

Фауна молюсків верхньоплейстоценових лесів Волино–Поділля вивчалась практично по усій досліджуваній території. Так, на Волинській височині нами опробувані розрізи Бояничі, Коршів, Ново–волинськ, Торчин, Басів Кут, Рівне, на Малому Поліссі – Новий Милятин, у межах Подільської височини – Межигірці, Маринопіль, Великий Глибочок, Підволочиськ, Волочиськ, Ізяслав, Молодовоа також відслонення Колодіїв, Галич, Козина, Єзупіль у межах маргінальної зони Поділля і Передкарпаття.

Фауну молюсків з досліджуваних відкладів лесово–грунтової серії виявлено майже у 150 пробах. Слід відзначити, що склад малакокомплексів лесових відкладів є небагатим і одноманітним: дуже часто до нього входять лише 2–5 видів. Такі загальні риси вказують на суворість тогочасних кліматичних умов – низькі температури і значну континентальність. Відносно багатшими є розрізи, розташовані у пониженнях рельєфу – річкових долинах, – де перепади кліматичних умов дещо згладжені. До них можна віднести МолодовеКозина, Ізяслав. Також зростання видового розмаїття спостерігається у пробах, які характеризують інтерстадіали і пробах, де присутні прісноводні форми молюсків.

У даній роботі відтворення палеоландшафтів та палеокліматів проводились на основі не окремо взятих видів молюсків, а малакофауністичних комплексів. Такий підхід дозволяє більш об’єктивно здійснювати реконструкції палеоландшафтів. Нами брались до уваги не лише видові характеристики комплексів, а і їх кількісні параметри. На основі останнього був запропонований новий підхід до реконструювання особливостей палеокліматів і палеоландшафтів. У пробах виявлено малакофауністичні комплекси, які відповідають, згідно виділених у працях В. Ложека (1964) і М. Куниці (1983) наступним:

·

· аркто–бореально–альпійському з чагарниково–лісовими видами,

· аркто–бореально–альпійському з чагарниково–лісовими і степовими видами,

· степовому ксерофільному.

У шостому розділі – Палеогеографічні умови часу формування верхньоплейстоценових лесів – приводяться результати досліджень для кожного досліджуваного стратиграфічного підгоризонту.

Підгоризонт надгорохівської соліфлюкції (4а) формувався в умовах переходу від горизонту А1 горохівського викопного грунту до лесів нижнього горизонту. Знаходження ряду холодолюбних видів вказує на переважання в час формування пачки холодних умов. Будова підгоризонту соліфлюкції – його гетерогенність, присутність (інколи у значних кількостях) виду Pupilla loessicaћk. ?казує на проходження процесу лесової акумуляції. Будова пачки (інтенсивна соліфлюкційна деформованість) також свідчить про перезволоженість порід, з яких вона утворилась. Отримана фауна молюсків вказує на домінування у складі рослинного покриву відкритих субарктичних (тундрових) трав’янистих просторів типу лугів, лугостепів.

У час формування підгоризонту лесів 4б умови стали ще більш суворими: понизилися середньорічні і, особливо, зимові температури, зменшилась кількість опадів. На це вказують склад малакофауністичних комплексів, а також результати інших методів палеореконструкцій. Широкого поширення у цей час набули холодолюбні, зокрема кріофільні, види, зменшилась кількість вологолюбних форм. З аналізу тогочасних малакофауністичних комплексів слідує, що переважаючими фітоценозами були тундрові трав’янисті простори типу лугів, лугостепів і, можливо, степів. Лісові та чагарникові рослинні угрупування збереглися місцями, на що вказує присутність в окремих пробах у незначній кількості тіньолюбних таксонів.

Інтерстадіал, під час якого сформувався дубнівський викопний грунт, є одним із найбільш виражених потеплінь впродовж холодного етапу верхнього плейстоцену. Геохронологічні межі дубнівського грунту на основі радіовуглецевих датувань становлять від 29–30 до 23–24 тис. років тому. У складі малакофауни дубнівського горизонту спостерігається зменшення кількості холодолюбних видів, а у південній частині досліджуваної території навіть повне їх зникнення. При цьому простежується зростання чисельності таксонів, які краще пристосовані до більш теплих кліматичних умов. Відзначимо формування у південній частині досліджуваної території ксерофільного степового малакокомплексу. Переважаючими рослинними угрупуваннями того часу були біотопи типу лугів, степів і лісостепів, причому, згідно до широтної зональності, у північній частині до їх складу входили і представники холодних (тундрових) ценозів, а у південній та південно–східній їх кількість зменшувалась, а склад флори змінювався. Значно розширився ареал поширення лісів, які складались, переважно, з сосни та ялини (рис. ).

Перехід від дубнівського етапу до верхнього горизонту верхньоплейстоценових лесів супроводжувався утворенням наддубнівської соліфлюкційної пачки (2а). У час формування соліфлюкційної пачки відбувалась еолова акумуляція лесового пилу. Природні умови ставали більш суворими, що проявлялося в зниженні температур, особливо зимових. Кількість вологи почала поступово зменшуватись, але через зниження випаровуваності, причиною якого була зміна температурного режиму, грунти були перезволожені, що сприяло проходженню соліфлюкційних процесів. Фітоценозами, які домінували у тогочасному рослинному покриві, були здебільшого субарктичні луги і лугостепи. Впродовж всього часу формування даної пачки відбувалось зменшення кількості деревної і чагарникової рослинності.

Підгоризонт 2б складений лесовим матеріалом, який є одним з найтиповіших у часі верхнього плейстоцену. Час від закінчення дубнівського інтерстадіалу до наступного чітко вираженого потепління і пом’якшення клімату характеризувався інтенсивним нагромадженням лесового пилу в холодних субарктичних умовах. На це вказує склад тогочасних малакоценозів, частими у складі яких були холодолюбні форми. Домінуючими залишалися ландшафти тундрових лугів і лугостепів, а у пониженнях рельєфу і лісостепів.

Наступним чітко стратиграфічно вираженим підгоризонтом у межах Волино–Поділля є рівненський. Даний міжстадіал має вік близько 18–16 тис. років тому. Особливістю умов часу його формування є досить значне пом’якшення кліматичних умов. Про це свідчать як літологічні і палеопедологічні особливості відкладів (глейовий горизонт, а інколи і викопний грунт), так і дані малакологічного методу: характерним є суттєве зменшення кількості холодолюбних елементів у складі малакологічних комплексів, і відповідне зростання кількості видів, які є більш вибагливими до температур та вологи. Важливою рисою часу, впродовж якого сформувався даний підгоризонт, є суттєве збільшення у складі фітоценозів ролі кущово–деревних угрупувань.

Час нагромадження лесового підгоризонту 2г є наступним холодним циклом у часі пізнього валдаю. Для нього характерним, у порівнянні з попереднім етапом, є пониження температур і суттєве зменшення кількості опадів. Ці дані випливають зі зміни спектру фауни молюсків: спостерігається зростання кількості холодолюбної, у першу чергу кріофільної, фауни, зменшення кількості тіньолюбних і вологолюбних таксонів та поява ксерофілів. У рослинному покриві продовжують домінувати холодні лугостепи, степи і лісостепи при загальному зменшенні кількості деревної та чагарникової рослинності на території Волино–Поділля (рис. ).

Етап формування красилівського діяльного шару відповідає незначному потеплінню на фоні холодних континентальних умов пізнього валдаю. Час утворення даного підгоризонту становить близько 15 тис. років тому . Фауна з нього виявлена лише у чотирьох розрізах досліджуваної території, що пов’язано з частою його некарбонатністю. Під час цього потепління кліматичні умови залишались холодними. На це вказує як характер знайденої у підгоризонті фауни, так і особливості його будови – інтенсивна морозобійна і соліфлюкційна деформованість.

Наймолодшим і останнім у лесово–грунтовій серії Волино–Поділля є лесовий підгоризонт 2 е. Даний підгоризонт мало де зберігся, оскільки він часто є материнською породою для реліктового і сучасного грунтів. Літологія підгоризонту – лесовий пил – і характер знайденої у ньому малакофауни вказують на зростання континентальності умов того часу навіть у порівнянні з красилівськими. Такі зміни проявились через зниження температур та зменшення зволоженості території. Склад малакофауністичних комплексів вказує на існування тут відкритих субарктичних біоценозів, якими були тогочасні лугостепи, степи і лісостепи.

ВИСНОВКИ

1. У роботі проведений аналіз малакофауністичних комплексів на рівні груп екологічно подібних видів. Для цього зі складу малакофауністичних комплексів виділено наступні групи молюсків: холодолюбні, вологолюбні, тіньолюбні, які можуть служити індикаторами змін відповідних кліматичних характеристик: температури, зволоженості території і характеру рослинних угрупувань. Решту видів малакофауністичних комплексів складають здебільшого види–убіквісти.

Для підвищення достовірності отриманих результатів при аналізі використовувались дані представницьких проб, тобто таких, де сумарна кількість виявлених особин молюсків становить не менше 20 штук. Такий критерій відбору проб для аналізу обумовлений намаганням мінімізувати вплив випадковості при підрахунку складу малакологічного комплексу.

2. Фауну молюсків з відкладів лесово–грунтової серії виявлено майже у 150 пробах. Слід відзначити, що склад малакокомплексів лесових відкладів є небагатим і одноманітним: дуже часто до нього входять лише 2–5 видів. Такі загальні риси вказують на суворість тогочасних кліматичних умов – низькі температури і значну континентальність клімату. Відносно багатшими є розрізи, розташовані у пониженнях рельєфу – річкових долинах, де перепади кліматичних умов дещо згладжені. До них можна віднести МолодовеКозина, Ізяслав. Зростання видового розмаїття спостерігається також у пробах, що характеризують інтерстадіали і у пробах з прісноводними формами молюсків.

3. У роботі відтворення палеоландшафтів та палеокліматів проводились на основі не окремих видів молюсків, а малакофауністичних комплексів. Такий підхід дозволяє більш об’єктивно здійснювати реконструкції палеоландшафтів. Нами брались до уваги не лише видові характеристики комплексів, але і їх кількісні параметри.

У пробах виявлено відповідно до класифікацій В. Ложека і М.О. Куниці наступні малакофауністичні комплекси: а) аркто–бореально–альпійський; б) аркто–бореально–альпійський з чагарниково–лісовими видами; в) аркто–бореально–альпійськийу з чагарниково–лісовими і степовими видами; в) степовий ксерофільний.

4. Проведений аналіз складу малакокомплексів показує, що загальні закономірності зміни кліматичних умов супроводжується певними відхиленнями для окремих розрізів, які обумовлюються локальними особливостями території.

Більш інформативним у цьому плані, на наш погляд, є не абсолютна чисельність окремих видів, а відстеження напряму часових трендів складу малакофауни у кожному розрізі, що дозволяє відтворити загальні тенденції змін кліматичних умов. Оскільки чисельність кожного окремого виду залежить не тільки від кліматичних умов, але й від інших чинників (орографічних особливостей території, міжвидової конкуренції тощо), то більш надійним індикатором кліматичних умов є сумарна кількість екологічно споріднених видів. Причому, зважаючи на дуже різну загальну чисельність виявлених молюсків у окремих пробах, такою надійною характеристикою є їх відносна кількість, виражена у відсотках.

5. Для оцінки величини залежності між чисельністю окремих екологічних груп розраховано почергово коефіцієнти кореляції r. Отримані значення вказують на сильний зв’язок між тіньолюбними і вологолюбними формами (rвт= ,74), дещо менший він між холодолюбними і вологолюбними (rвх= –0,55) і майже повністю відсутний між тіньолюбними і холодолюбними видами (rхт= –0,39). Причому, слід відзначити – якщо кореляція між чисельністю тіньолюбних і вологолюбних видів є позитивною, що вказує на одночасне зростання або спадання їх частки в складі малакофауни, то від’ємний коефіцієнт кореляції між чисельністю холодолюбних і вологолюбних видів вказує на те, що зростання чисельності однієї групи супроводжується зниженням чисельності другої. Такий характер взаємозалежності може бути свідченням того, що зниження температур супроводжувалося також і зниженням вологості (арідизація за рахунок виморожування вологи).

Згідно з використаним стратиграфічним поділом лесово–грунтової серії Волино–Поділля нами проводились реконструкції природних умов. При цьому можна виділити кілька загальних рис, характерних для досліджуваного періоду.

6. Лесові підгоризонти, хоча й відрізняються окремими деталями, мають багато спільного. Час їх утворення відповідає максимуму похолодання. На основі отриманої фауни молюсків (у складі малакоауністичних комплексів домінують убіквісти та холодолюбні форми), а також використання окремих даних інших методів досліджень, можна сказати, що час формування цих відкладів відзначався особливою суворістю. Це проявлялось через низькі температури і малу кількість опадів. Значення цих показників для різних підгоризонтів змінювались: найбільшими вони були при формуванні підгоризонту 4б, а найменшими – при утворенні підгоризонту 2г. З аналізу тогочасних малакофауністичних комплексів слідує, що переважаючими фітоценозами були тундрові трав’янисті простори типу лугів, лугостепів, а у сухіші періоди на півдні та сході досліджуваної території і степів. Лісові та чагарникові рослинні угрупування мали незначне поширення – переважно по долинах великих рік та у інших пониженнях рельєфу.

7. Дубнівський горизонт (3), рівненський (2в) і красилівський (2д) підгоризонти відповідають потеплінням під час верхньоплейстоценового зледеніння. Їх характеризує фауна з меншою кількістю холодолюбної фауни. Відповідно до цього у пробах зросла кількість видів, які вимагають вищих температур та більшої кількості опадів. Зросла також кількість форм, що мають широке розповсюдження (убіквістів). Характер фауни молюсків вказує на зміни клімату і відповідно ландшафтної структури на досліджуваній території: зі зростанням температур та кількості опадів більшого поширення набували чагарниково–лісові, а у східній і південній частинах – степові рослинні угрупування.

8. Особливе місце займають підгоризонти надгорохівської (4а) і наддубнівської (2а) соліфлюкцій. Вони складаються із двох типів відкладів: нижчезалягаючого грунту (грунтового комплексу) і лесів, еолова акумуляція яких була характерною для того часу. Умови їх формування були специфічними, оскільки при зниженні температур зменшувалось випаровування, що призводило до перезволоження грунту та сприяло інтенсивному проходженню соліфлюкційних процесів. Такі природні умови відобразились на складі малакофауністичних комплексів: спостерігається поступове зростання кількості холодолюбів та різкий скачок у напрямку збільшення кількості вологолюбних таксонів.

Основні положення дисертації викладені у наступних публікаціях

1. Дмитрук Р.Я. Вивченість плейстоценової малакофауни Волино–Поділля // Вісник Львів. ун–ту “Географія України (регіональні проблеми)”. Серія географічна. – Вип. 21. – Львів, 1998б. – С. 103–107.

2. Дмитрук Р.Я. Реконструкція умов нагромадження нижнього горизонту верхньоплейстоценових лесів Волино–Поділля (за даними малакофауни) // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету. Серія: географія. – №1. – Тернопіль, 2000. – С. 26–29.

3. Дмиртук Р.Я. Палеогеографічні умови формування нижнього підгоризонту верхнього горизонту верхньоплейстоценових лесів Волино–Поділля (за даними малакофауни) // Географічні дослідження в Україні на межі тисячоліть: матеріали Всеукраїнської наукової конференції студентів і аспірантів.– Київ: ВЦ “Київський університет”, 2000.– С.15–17.

4. Дмиртук Р.Я. Верхньоплейстоценова фауна молюсків розрізу Бояничі та її палеогеографічна інтерпретація // Географія і сучасність. –№ . – Київ: Вид–во Київ. пед. ун–ту, 2001. – С –79.

5.

Дмитрук Р.Я. Палеогеографічні умови верхньоплейстоценового лесонагромадження Волино–Поділля (на основі малакофауни). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук за спеціальністю 11.00.04 – геоморфологія і палеогеографія. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

У дисертаційному дослідженні відтворено природні (кліматичні, ландшафтні) умови верхньоплейстоценового лесонагромадження території Волино–Поділля, використовуючи для цього фауну молюсків. Проведений аналіз свідчить, що для досліджуваного проміжку часу, включаючи епохи інтерстадіалів, сформувались малакоценози, домінуючими у складі яких були убіквісти та холодолюбні (аркто–бореально–альпійські) форми. Такий склад фауни, а також співставлення його з результатами інших методів досліджень, свідчить про формування досліджуваної пачки відкладів у холодних перигляціальних умовах. Переважаючими ландшафтами часу формування лесових підгоризонтів були субарктичні відкриті ландшафти тундрового типу, лісотундра, тундро–лісостеп, тундровий лесовий степ. Для періодів потеплінь, які мали ранг міжстадіальних, характерним було деяке зростання температур і вологості, через що розширювались ареали лісової і чагарникової рослинності.

Ключові слова: плейстоцен, лес, соліфлюкція, викопний грунт, малакофауна

Дмитрук Р.Я. Палеогеографические условия верхнеплейстоценового лессообразования Волыно–Подолии (на основании малакофауны).– Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата географических наук по специальности 11.00.04 – геоморфология и палеогеография. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2001.

Важное место среди палеонтологических методов, которые используются для воспроизведения условий прошлого, занимает малакологический, поскольку малакофауна – индикатор отдельных составляющих климата и ландшафта. Это оказывает содействие детальному воспроизведению характера и динамики ландшафтов времени формирования исследованных отложений.

На основании изучения фауны моллюсков становится возможной реконструкция палеоландшафтов и палеоклиматов. Для исследования верхнеплейстоценовой малакофауны использовалась стратиграфи–ческая схема А.Б. Богуцкого. Реконструкции условий формирования исследованой толщи проводились с использованием малкофаунистических комплексов. В составе комплексов обращалось внимание не только на видовые характеристики последних, но и на их количественные параметры. На основании этого был предложенный новый подход к реконструированию палеоклиматов и палеоландшафтов. В пробах выявлены комплексы ископаемых моллюсков, которые отвечают, согласно выделенным в трудах В. Ложека и Н. Куницы, аркто–бореально–альпийскому, аркто–бореально–альпийскому с кустарниково–лесными видами, аркто–бореально–альпийскому с кустарниково–лесными и степными видами и степному ксерофильному. Первых три являются характерными для всех или почти всех исследуемых подгоризонтов, а последний – лишь для отдельных интерстадиалов в южной части Волыно–Подолии.

Анализ состава малакокомплексов показывает, что общие закономерности изменения климатических условий сопровождаются определенными отклонениями для каждого разреза, которые обусловливаются локальными особенностями территории.

Более информативным в этом плане является отслеживание временных и пространственных изменений состава малакофауны в каждом разрезе, что разрешает воссоздать тенденции климатических изменений. Поскольку численность каждого отдельного вида зависит не только от климатических условий, но и от других факторов (орографических особенностей территории, конкуренции между видами и т.д.), то на наш взгляд больее точным индикатором климатических условий должно быть суммарное количество экологически родственных видов. При этом, принимая во внимание различную общую численность выявленных моллюсков в отдельных образцах, такой надежной характеристикой может быть их относительное количество, выраженное в процентах.

Природа на колебания климата реагирует в первую очередь количественными изменениями, для фиксации которых выделено с состава малакофауны три группы моллюсков: холодолюбивые, влаголюбивые и тенелюбивые. Они могут служить индикаторами изменений соответствующих климатических характеристик: температуры, количества осадков на территории и характера растительных группировок. Остальные виды в составе комплексов составляют как правило виды–убиквисты.

Проведенный анализ свидетельствует, что для времени верхнеплейстоценового лессообразования, включая эпохи интерстадиалов, сформировались малакоценозы, в составе которых доминировали убиквисты и холодолюбивые формы. Также довольно часто, в особенности в верхнем горизонте верхнеплейстоценовых лессов, встречаются моллюски, экология которых характеризуется значительной сухостью. Несколько меньшим количеством аркто–бореально–альпийской фауны и появлением степной ксерофильной, местами обогащенной кустарниково–лесными видами, характеризуются отложения времени потеплений верхнего плейстоцена. Все они были интерстадиалами и проявлялись в первую очередь через уменьшение континентальности, то есть возрастания количества влаги, а уже потом через изменение температурного режима территории. Эти периоды характеризируются также увеличением количества тенелюбивых форм, что говорит о расширении ареалов древесных и кустарниковых растительных группировок (лесов). Кроме этого, надлежит отметить, что на протяжении всего времени верхнеплейстоценового лессообразования территория Волыно–Подолии характеризировалась некоторыми территориальными отличиями в характере климата и, соответственно, распределении ландшафтов – то есть проявилась своеобразная зональность, которая является следствием уменьшения влияния Атлантики с запада на восток и увеличением количества солнечной радиации в южном и юго–восточном направлениях.

Ключевые слова: ископаемая почва, солифлюкция, лесс, малакофауна, плейстоцен

Dmytruk R.Ya. Palaeogeographical conditions of loess accumulation in Volyno-Podillya during Late Pleistocene (based on malacofauna sampling). – Manuscript

A dissertation for the acquisition of an academic degree of the Candidate of Geographical Sciences in Speciality 11.00.04 – Geomorphology and Palaeogeography. – Ivan Franko National University of Lviv, Lviv, 2001.

The dissertation research retrospects natural (climatic, landscape) conditions of loess accumulation in Volyno-Podillya during Late Pleistocene using oyster fauna. The analysis witnesses that for the studied time span, including interstadial stages, the malacocenoses were dominated by ubiquists and cold-adjusted (arctic-boreal-alpine) forms. This fauna composition, as well as comparisons with the results obtained by other methods, allow to make a conclusion that the studied deposits were formed under the cold periglacial conditions. Subarctic open landscapes of tundra type, of forested tundra, tundra forested steppe, tundra loess steppe were dominant during formation of the loess sub-horizons. Certain increase of temperature and humidity were characteristic for the warmer periods that had an interstadial rank. This caused increase of forested and shrub areas.

Key worlds: pleistocene, fauna of molluscs, solifluction, paleosol, loess

Підписано до друку 25.07.2001 року. Формат 60х84/16. Папір друк.№3

Друк офсет. Обл.-вид. Арк.10. Тираж 100. Зам. 230.

Видавничий центр Львівського національного університету

імені Івана Франка

79000,м.Львів, вул.Університетська, 1.