Національна академія наук України

Інститут історії України

Єфіменко Геннадій Григорійович

УДК Д 947(477):323.1(477)

Національно-культурна політика ВКП(б) щодо радянської України (1932-1938)

Спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної академії наук України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідуючий відділом історії України 20-30-х рр.. ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ПАНЧУК Май Іванович, Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, завідуючий відділом етнічних меншин;

кандидат історичних наук ВЕРМЕНИЧ Ярослава Володимирівна, Інститут історії України НАН України, старший науковий співробітник відділу регіональних проблем історії України

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України.

Захист відбудеться “23” лютого 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 Інституту історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ-1, вул. Грушевського 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського 4).

Автореферат розісланий “23” січня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. У сучасних умовах побудови незалежної України, коли одним із першочергових завдань стало вироблення орієнтирів державного будівництва, надзвичайно важливою є проблема національно-культурної політики. Незважаючи на десятирічний досвід будівництва незалежної держави, усталених пріоритетів у цьому питанні ще не сформовано, мова ведеться лише про наміри.

Аналіз минулих досягнень та помилок дає змогу більш аргументовано формулювати завдання сьогодення. При цьому особливої уваги заслуговують ті часи, коли у владних структурах формувалися системні підходи до розв'язання цієї проблеми. Один з таких періодів - 1932-1938рр., коли утверджувалися основні економічні та соціально-політичні засади функціонування радянської держави. Національно-культурна політика була вагомим чинником у формуванні тоталітарного режиму в СРСР. Тому визначення суті такої політики має не лише наукову, але й практичну цінність для сьогодення.

Упродовж десятиліть це питання залишалося поза увагою українських істориків. Згідно з комуністичними канонами при висвітленні цієї проблеми використовувався “класовий” принцип. Національні відносини 1930-х років висвітлювалися за усталеною схемою: критика буржуазного націоналізму, пропаганда пролетарського інтернаціоналізму і дружби народів, духовна єдність культур при месіанській ролі “старшого брата”. При цьому радянський спосіб розв'язання національного питання, яке оголошувалося вирішеним, вважався єдино можливим і правильним. Уся складність та суперечливість національно-культурного будівництва не враховувалася. Такий односторонній підхід не міг сприяти об'єктивному висвітленню даної проблеми, а відтак набула наукової актуальності і практичного значення тема національно-культурної політики радянської держави у цей період.

Отже, обрана дисертантом тема потребує глибокого і об'єктивного вивчення. Слід також наголосити на тому, що саме у 1932-1938 рр. компартійне керівництво запроваджувало основні принципи національної політики на довгі роки і витоки основних непорозумінь у національних відносинах потрібно відшукувати саме у цьому періоді. Неупереджений аналіз цієї важливої науково-теоретичної та конкретно-історичної проблеми надзвичайно важливий для сьогодення.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, темами. Обраний дисертантом напрям дослідження органічно поєднується з проблематикою наукових розробок відділу історії України 20-30-х років ХХ ст. Інституту історії України (теми: “УСРР в добу формування тоталітарного ладу. 1928-1933”, (розроблялася в 1995-1997 рр.) та “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні. 1934-1938” (розроблялася в 1998-2000 рр.)

Об'єктом аналізу є українська радянська держава періоду 1932-1938 рр., її організаційна структура, основні інститути влади, стан розвитку освіти, науки, літератури, мистецтва, засобів масової інформації, культосвітніх закладів тощо.

Предметом дослідження є ставлення владних структур до національного питання у розвитку різних галузей культури та у здійсненні кадрової політики, обґрунтування компартійним керівництвом змін у національній політиці.

Територіальні межі охоплюють територію Української РСР відповідно до тогочасного адміністративно-територіального поділу.

Хронологічні рамки охоплюють період 1932-1938 рр., від перших постанов ЦК ВКП(б) від 14 та 15 грудня 1932 р. про припинення так званої “петлюрівської українізації” до остаточної відмови від політики коренізації з призначенням керівником КП(б)У М.Хрущова у 1938 р.

Метою дисертаційного дослідження є аналіз ідеологічних засад національної політики ВКП(б) в Україні протягом 1932-1938 рр., розгляд виявів цієї політики у формуванні владних структур та у розвитку окремих галузей культури. У відповідності з метою дисертант ставить завдання:

·

· з'ясувати етапи модифікації національно-культурної політики протягом визначеного у дисертації періоду;

· дослідити стан коренізації партійних та державних структур, що стосується як виявлення частки українців та представників національних меншин у таких структурах, так і мови роботи партійних та державних структур;

· встановити суть змін у навчальних планах та програмах, які були викликані зміною пріоритетів національної політики, з'ясувати їх зв'язок з загальними процесами уніфікації та централізації, що відбувалися у цей час;

· висвітлити питання розвитку освіти українською мовою та мовами національних меншин протягом 1932-1938 рр., проаналізувати зміну підходів компартійного керівництва до цього питання;

· дати оцінку національних аспектів у взаємостосунках владних структур з науковою елітою України, з'ясувати методи встановлення контролю за діяльністю українських науковців;

· розглянути, яку роль партійні керманичі відводили літературі та мистецтву у здійсненні національної політики та у “соціалістичному вихованні” населення України, з'ясувати методи і засоби встановлення цілковитого контролю над літературно-мистецьким життям;

· виявити роль та значення культурно-освітніх закладів у пропаганді комуністичних ідеалів, висвітлити вагомість національних моментів у такій агітації та ставлення до їх розвитку протягом цього періоду;

· вивчити стан розвитку засобів масової інформації, з'ясувати значення преси у здійсненні національної політики як серед українців, так і серед представників національних меншин, проаналізувати співвідношення між газетами та журналами різними мовами.

Методологічною основою є принципи історизму та об'єктивності. При написанні дисертації застосовувався проблемно-історичний підхід, використано методи аналізу та синтезу, аналогії, систематизації, порівняння та узагальнення.

Наукову новизну дисертації визначає мета, предмет і завдання дослідження національно-культурної політики ВКП(б) в Україні протягом 1932-1938 рр. Автор на основі аналізу архівних документів та періодики тих часів по-новому підходить до розгляду цього питання. Внаслідок комплексного дослідження теми, дисертантом отримано такі результати, що свідчать про наукову новизну: а) обґрунтовано положення про те, що протягом 1932-1938 рр. національна політики ВКП(б) в Україні не була усталеною, дослідник виділяє два періоди(з кінця 1932 р. – до першої пол. 1937 р. та з другої пол. 1937 р. - до кінця 1938 р.), які принципово відрізнялися; б) визначено, що національно-культурна політика, яку проводив наркомат освіти на чолі з М.Скрипником, виходила за межі політики коренізації; в) доведено, що у 1933-1937 рр. компартійне керівництво не відмовлялося від політики коренізації, проте здійснювало уніфікацію та централізацію національно-культурного життя; г) показано, що відмова від політики коренізації відбулася лише з призначенням керівником КП(б)У М.Хрущова у 1938 р.; у цей же час компартійним керівництвом було взято курс на прискорення русифікаційних процесів, більш широкому запровадженню яких завадили міжнародні події.

Наукова апробація результатів дослідження. Основні результати, положення та висновки викладені у брошурі та статтях у фахових виданнях, загальний обсяг 8,5 друкованих аркушів.

Окремі наукові проблеми доповідались на ІІІ міжнародній науковій конференції “Українська діаспора Росії” (Москва, 2000), на науково-практичній конференції “Національні діаспори Луганщини: історія та сучасність”(Луганськ, 2000), пройшли апробацію на міжнародній науково-практичній конференції “Голод-геноцид 1932-1933 р.” (Київ, 1998) та “Україна на межі тисячоліть: етнос, нація, культура” (Київ, 2000)

Дисертація обговорена та схвалена на засіданні відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання її результатів та матеріалів при написанні узагальнюючих курсів з історії України ХХ ст., при підготовці нормативних і спеціальних курсів для студентів вузів, для лекційної роботи серед громадськості, в роботі академічних і галузевих науково-дослідних установ, краєзнавчих та культурологічних організацій.

Матеріали дисертації можна рекомендувати державним установам, культурно-освітнім закладам для вироблення заходів з оптимізації національних відносин в Україні, врахування історичного досвіду з метою уникнення помилок і застереження від негативних явищ.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 192 сторінки. Робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури (297 назв).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми, її новизна, практичне значення, визначені мета і завдання роботи, предмет і об'єкт дослідження, окреслені хронологічні рамки та територіальні межі.

У першому розділі - “Література та джерела” - викладено результати аналізу вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, охарактеризовано джерела, використані для виконання поставлених завдань.

Національно-культурна політика компартійного керівництва у 1932-1938 рр. – ще досить маловивчена сторінка вітчизняної історії. В радянський період на дослідження цієї теми було накладене своєрідне табу. Згідно з офіційною точкою зору національне питання було розв'язано остаточно і безповоротно, причому в успішному його вирішенні сумніватися було не можна. Такий підхід до справ, звичайно, не сприяв правдивому і ретельному вивченню цієї проблеми.

Внаслідок цього національна політика компартійного керівництва в зазначений час фактично випала з поля дослідження істориків радянської України. Тому пріоритет у вивченні цього питання належав закордонним історикам, представникам української діаспори. Проте їх дослідженням відчутно не вистачало джерельної бази, вони часто спиралися на періодичні видання, в кращому випадку до цього додавалися власні спогади.

Всі праці істориків, які стосуються досліджуваного дисертантом питання у дисертації розподілено на групи за проблемно-тематичним принципом та хронологічними періодами.

Першу групу складають праці закордонних українських істориків і публіцистів, які були написані в 1930-х роках. Ці дослідження цікаві перш за все тим, що вони характеризують ставлення української громадськості за межами СРСР до більшовицького вирішення національного питання в Україні. До головних переваг цих робіт можна віднести їх ідеологічну незаангажованість, більшу об'єктивність у порівнянні з тогочасними працями радянських істориків. Перш за все це стосується виданої у 1937 р. у Варшаві брошури З.Садовського “Національна політика совітів на Україні” та праці автора з ініціалами М.С. (М.Гузар) “Україна і національна політика Совітів”(1938 р.). Пояснити антиукраїнську суть національної політики більшовицького керівництва більш широкому європейському загалу намагався у своєму паризькому дослідженні М.Славинський. Проте у цих працях відчувається брак джерельної бази, адже всі свої висновки дослідники робили на основі тогочасних періодичних видань Радянського Союзу, тому вагомих доказів своїм думкам автори не завжди могли навести. Ці роботи радше яскрава публіцистика, аніж ґрунтовні історичні дослідження.

Близька ідейна спорідненість з вищеназваною групою дослідників характерна і для істориків української діаспори, які писали свої роботи під час існування СРСР. У ряді цих праць автори розглядали ті чи інші питання, які стосувалися національної політики компартійного керівництва в 1930-ті роки. Так, наприклад, І.Майстренко у своїх працях звернув увагу на роль і значення українських націонал-комуністів у здійсненні такої політики, проаналізував причини їх невдач. До цього ж питання звернувся у своїй монографії В.Наддніпрянець.

Негативний вплив тогочасних подій на формування національної свідомості українців проаналізував у своєму ґрунтовному дослідженні Б. Кравченко. Трагічну долю української інтелігенції дослідив у своїй монографії Д.Соловей, спогадами про деяких представників української інтелігенції поділився С.Підгайний. Помітною у цьому плані була робота Г.Костюка “Сталінізм в Україні”. Неординарний погляд на причини репресій проти компартійного керівництва України в 1930-ті рр. висловлює у своїй монографії А.Авторханов.

Важливим доробком у вивченні національної політики більшовицького керівництва в Україні протягом 1930-х рр. стали також праці M.Прокопа, Р.Паклена, П.Феденка, С.Николишина тощо. Проте у всіх дослідженнях другої групи робіт відчувалася нестача джерельної бази, основою якої були бібліотечні фонди та спогади сучасників. При цьому розглядалися лише загальні аспекти проведення національної політики, бракувало доказів утвердження тієї чи іншої думки.

Окремо варто зупинитися на працях, що надруковані іноземними мовами. Доступні для західного науковця джерела вивчення політики більшовицького керівництва в УРСР протягом 1920-1950-ті рр. охарактеризував у своїй роботі Ю.Лавриненко. Цю ж проблему розглядає у своєму ґрунтовному дослідженні Р.Салліван. Українське питання – основна тема праць відомого американського політолога Л.Армстронга. Його монографія – “Український націоналізм” витримала три видання. Щоправда, основну увагу у своєму дослідженні він звертає саме на діяльність ОУН-УПА, про діячів радянської України згадується мимохідь.

Проблема формування націонал-комунізму, розвиток його теорії і практики постає у монографії американського дослідника української історії Д.Мейса. Сторінки історії України 1920-1930-х років, в тому числі й питання українізації, висвітлюються у збірнику статей, виданому у 1986 р. в Парижі. Щоправда, хронологічні рамки робіт закінчуються 1933-1934 рр. У 1998 р. за редакцією С.Плаггенборга у Берліні побачив світ збірник статей під назвою “Сталінізм. Нові дослідження і концепції”. Їх автори проаналізували наслідки масових репресій проти інтелігенції, з'ясували суть і походження сталінізму тощо.

До четвертої групи робіт з вивчення національно-культурної політики компартійного керівництва в Україні протягом 1930-х рр. дисертант відносить праці дослідників радянських часів. Але якщо на початку 1930-х років ще існувало якесь розмаїття думок з цього приводу, провадилися дискусії з національного питання, то згодом ніякого критичного осмислення національної політики не допускалося. Сумніватися у правильності національної політики компартійного керівництва СРСР заборонялося.

Чи не єдиним винятком у цьому плані стала праця І.Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, у якій автор на основі аналізу творів засновників “марксизму-ленінізму” намагався піддати сумніву правильність проведення національної політики в СРСР, проводив думку про те, що така політика є антиленінською. Проте в СРСР ця праця була оголошена антирадянською, автора виключили із спілки письменників, і він опинився за ґратами.

Втім варто зазначити, що деякі питання розглядалися досить об'єктивно, особливо це стосується історичних досліджень часів хрущовської “відлиги”. Особливої уваги в цьому плані заслуговують праці Ю.Бабка, який дослідив національні моменти у формуванні компартійного керівництва України і динаміку зрушень частки українців в КП(б)У протягом 1930-х років. Однак взагалі радянські історики оминали стороною питання національної політики компартійного керівництва у 1930-ті роки, терміни “національна політика” і “дружба народів” стали вважатися синонімами.

До п'ятої групи робіт належать дослідження українських і закордонних істориків часів “перебудовного” СРСР та після здобуття Україною незалежності, коли здійснення національної політики стає одним з ключових питань. Одним з найперших досліджень в цьому плані стала робота Я.Дашкевича, який, окрім всього, для означення національної політики в 1920-1930-ті роки запропонував вживати термін “національна реформа”.

Значно більше робіт, присвячених цій проблемі, було написано українськими та закордонними дослідниками у 90-ті рр. ХХ ст. Зі здобуттям Україною незалежності українські історики звертали чимало уваги на ті проблеми національно-культурного розвитку, які існували в Україні у 1930-х роках. Так, наприклад, Г.Касьянов у своєму дослідженні звернув увагу на долю української інтелігенції, на складний процес формування так званої “нової” інтелігенції, діяльність якої мала стати надійним засобом формування комуністичних ідеалів в українського народу. Ці ж питання були порушені і в його спільній з В.Даниленком праці.

Розвиток українського націонал-комунізму в 1920-1930-х рр. досліджують у своїй роботі відомі вчені М.Панчук та Д.Мейс. Вони виділяють декілька течій серед українських націонал-комуністів, вирізняючи при цьому їх спільні риси та певні особливості. Ці вчені наголошують, що попри всі негаразди та поразку цього напрямку, діяльність націонал-комуністів не минула марно.

Цілий ряд важливих проблем постає перед читачем в колективній монографії В.Даниленка, Г.Касьянова та С.Кульчицького “Сталінізм в Україні: 20-30-ті роки”. На основі архівних джерел та друкованих видань автори намагаються показати закономірність згортання політики коренізації в Україні після 1933 р., розповідають про злочини сталінського режиму на території України.

Питання проведення та згортання політики українізації порушують у своїх публікаціях Я.Верменич, С.Кульчицький, Ю.Шаповал тощо. Я.Верменич, Д.Бачинський, як і В.М.Даниленко, у своїх дослідженнях звертають також увагу на недосконалий понятійний апарат, і, зокрема, на недоречність вживання термінів “українізація” та “коренізація” щодо національної політики в Україні 1920-1930-х рр. Ті ж самі дослідники наголошують на вимушеності поступок більшовиків у національному питанні, називають причини запровадження українізації. Влучний термін “більшовизація” щодо національно-культурної політики більшовиків у 1930-ті роки застосував у своєму дослідженні В.Даниленко.

Багато фактичного матеріалу з невідомих раніше джерел використав у своїй монографії “Україна 20 – 50-х років: Сторінки ненаписаної історії” Ю.Шаповал. У своїй праці автор на основі найбільш відомих “справ” НКВС дослідив долю як представників української інтелігенції, так і компартійної еліти України. Про те, як історична наука та освіта перетворювалася в засіб масової агітації, розповів у своєму дослідженні О.Удод. Основні принципи національної політики 1930-х рр. характеризує у своїй статті російський вчений А.Вдовин.

Багато робіт українських істориків присвячено долі представників національних меншин України у цей час. Особливо це стосується польської та німецької етнічних меншин, які були найбільш чисельні на території України. Серед таких робіт треба виділити статті О.Рубльова та В.Репринцева, С.Кульчицького, Л.Якубової, Б.Чирка тощо. Питання примусового виселення представників національних меншин з місць постійного проживання у 1935-1936 рр. розглядає у своїй монографії І.Винниченко.

Цієї ж проблеми – долі етнічних меншин в Україні – стосуються також дослідження Т.Єременко, змістовна монографія Б.Чирка, спільна робота Б.Чирка та В.Євтуха. На сторінках робіт, які стосуються 1932-1938 рр., автори на основі раніше не відомих широкому загалу архівних документів розглядають зміни акцентів у здійсненні національної політики стосовно національних меншин, депортації польського та німецького населення, а потім і згортання процесів коренізації. Проте на взаємозв'язок такого ставлення до розвитку етнічних меншин України і національної політики стосовно власне українців у вищеназваних монографіях звертається мало уваги.

Дисертантом зроблено висновки щодо стану вивченості теми у вітчизняній та закордонній історіографії, суть яких заключається в тому, що національно-культурна політика компартійного керівництва в Україні 1932-1938 рр. може бути предметом спеціального дослідження.

Джерельну базу дослідження становлять насамперед архівні матеріали та періодичні видання (газети, журнали, бюлетені державних установ), надруковані збірники документів. Багатоплановий спектр науково-теоретичних і фактологічних питань, які розглядалися в дисертації, вимагав критичного аналізу опублікованих документів і матеріалів, статистичних довідкових видань, мемуарної літератури.

Основний комплекс документів, використаних дисертантом при підготовці даного дослідження, складають архівні джерела. У роботі зазначається, що оскільки темою роботи є національно-культурна політика ВКП(б), то саме документи компартійних органів стали основними при підготовці дисертації. Тому архівні джерела Ф.1 (Центрального комітету компартії України) з Центрального державного архіву громадських об'єднань України стали головними у джерельній базі дослідження.

У дисертації аналізуються справи з опису 6 (Протоколи засідань Політбюро ЦК Компартії України і матеріали до них. 1919-1967) та опису 7 (Протоколи засідань Оргбюро і Секретаріату ЦК КП(б)У і матеріали до них. 1919-1938) цього фонду. Зазначається, що дисертант вивчив протоколи усіх засідань названих вище керівних органів КП(б)У, що відбулися протягом 1933-1938 рр., використавши при цьому у своїй роботі матеріали 21 справи з оп.6 та 19 справ з оп.7., що допомогло зробити певні висновки з питань національної політики.

Ті протоколи рішень політбюро та оргбюро ЦК КП(б)У, які вважалися особливо таємними, знаходяться в матеріалах 16 опису цього ж фонду (Протоколи засідань Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК Компартії України і матеріали до них. “Окрема папка”. 1923-1990).

Підкреслюється, що найбільш цінним у дослідженні даного матеріалу стали матеріали 20 опису (Документи загального відділу ЦК КП(б)У та матеріали до них. 1918-1941). Саме тут дисертант зміг віднайти чимало цікавих документів, які свідчили про стан розвитку освіти, культури, видання періодики тощо. В матеріалах цього опису зосереджені ті дані, які використовували партійні керманичі України під час прийняття своїх рішень: доповідні записки в ЦК КП(б)У з різних питань, директиви ЦК ВКП(б), листи, телеграми, проекти рішень політбюро, оргбюро та секретаріату ЦК КП(б)У, матеріали перевірок тощо. Чимало документів автор вперше ввів до наукового обігу, використавши у своїй роботі 45 справ з цього опису.

Важливу роль у джерельній базі дослідження займають документи з Центрального державного архіву вищих органів влади та виконавчих організацій України (ЦДАВО України). Чільне місце серед таких матеріалів займають документи з 166 фонду (Народний комісаріат освіти Української РСР, мм. Харків, Київ). Адже саме Наркомат освіти здійснював керівництво процесами коренізації в Україні.

Вагомим внеском у дисертаційне дослідження стали статистичні дані з 318 фонду (Управление народнохозяйственного учёта при государственной плановой комиссии УССР) та урядові постанови з 2 фонду опису 7 (Перелік документальних матеріалів, переданих на зберігання в Центральний державний історичний архів Української РСР у м. Києві за 1936-1943 рр.). На жаль, дані за попередні роки не збереглися.

Про те, як проводилася національно-культурна політика на місцях дисертантові допомогли дізнатися матеріали Державного архіву Луганської області (ДАЛО). Це стосується як партійного, так і радянського фондів цього архіву.

Оскільки справою запровадження національно-культурної політики в життя керував наркомат освіти УРСР, то цінним джерелом дисертаційної роботи стали постанови й директиви НКО, які публікувалися в інформаційному збірнику цього наркомату (в 1932-1934 рр. – Бюлетень НКО, пізніше – Збірник наказів НКО).

Чималу частку джерельної бази становлять також виступи і звіти представників компартійної еліти на партійних форумах, перед різними аудиторіями, публіцистичні статті різних авторів, надруковані у періодичних виданнях. Найбільш цінними у цьому плані стали журнали “Більшовик України”, “Червоний шлях”, “”Партійний організатор”, а також газети “Вісті ВУЦВК”, “Комуніст”, “Правда” та “Известия”.

У розділі другому - “Поворот у національній політиці компартійно-радянського керівництва” - висвітлюються загальні принципи здійснення національної політики протягом 1932-1938 рр., її мета і витоки, суть і причини змін, що відбулися у цей час. Особлива увага при цьому звертається на співвідношення форми і змісту національної політики. Розділ має два параграфи.

У першому параграфі розділу (“Обґрунтування зміни національної політики в умовах утвердження тоталітарного ладу”) дисертант звертає свою увагу на здійснення національної політики в УСРР напередодні грудневих 1932 р. постанов ЦК ВКП(б), які офіційно засвідчили переміну ставлення вищого компартійного керівництва до процесів українізації. Автор на основі аналізу партійних та державних документів доходить висновку, що національна політика, яку проводив в Україні наркомат освіти на чолі з М.Скрипником не відповідала завданням політики коренізації, поставленим ХІІ з'їздом РКП(б) у 1923 р., не збігалася з кінцевою метою політики більшовиків у національному питанні. Бажання вищого компартійного керівництва розколоти українське селянство в роки “великого перелому” дисертант називає однією з основних причин, що спонукало його дозволити проведення такого курсу.

У дослідженні наголошується, що національна політика ВКП(б) протягом 1932-1938рр. не була сталою і однозначною. При цьому виділяється два етапи проведення такої політики. Протягом першого етапу (кінець 1932 – перша пол. 1937 рр.) не спостерігається відмови від політики коренізації. Інтернаціональні гасла розумілися як заклик до рівноправності націй. Однак можна говорити про уніфікацію і централізацію національно-культурного життя. І це стосується як ставлення владних структур до розвитку етнічних меншин, так і до українців.

У роботі підкреслюється, що у цей час не зустрічається рішень, які б принципово забороняли етнічним меншинам власний національно-культурний розвиток, продовжують існувати національні райони та сільради, владні структури не відмовляються і від необхідності вести роботу на рідній для місцевих жителів мові. Важливість такої роботи досить ретельно обґрунтовувалася після ХІІІ з'їзду КП(б), який закінчив свою роботу на початку червня 1937 р.

Автор простежує, як більшовицьке керівництво, використовуючи національну форму, намагалося впровадити єдиний зміст у розвитку всіх культур. Проте ці спроби виявилися марними. Серед представників тих етнічних меншин, де такі спроби були найменш вдалими (це стосується польської та німецької меншин) проводилися масові репресії, депортації, було ліквідовано польський та німецький національні райони тощо. І лише з призначенням керівником КП(б)У М.Хрущова відбувалася принципова відмова від необхідності національно-культурної роботи серед представників етнічних меншин, більше того, подібна робота взагалі оголошується ворожою самій суті пролетарської держави.

Зрозумівши, що інтернаціоналізм не допоможе остаточно уніфікувати національно-культурне життя, а коренізація так і не досягнула своєї головної мети, керівництво ВКП(б) змінює тактику й переходить у 1938 р. до русифікації. Дисертант підкреслює, що саме у цьому, а не у 1933р., компартійне керівництво відмовилося від тих настанов у національній політиці, які були прийняті ХІІ з'їздом РКП(б). Оскільки відверто примусова русифікація була неможлива, то висувалася ідея месіанської ролі російського народу як найбільш революційного й передового в усьому світі, як “старшого брата” всіх народів світу.

У другому параграфі першого розділу дисертації (“Національні аспекти у формуванні партійно-радянського апарату”) звертається увага на важливу роль, яку відводили партійні керманичі національному питанню у формуванні владних органів. При цьому розглядається як мовна політика (якою мовою велася партійна та радянська робота в центрі та на місцях, які були пріоритети), так відсоток у КП(б)У і владних органах представників різних національностей.

Спочатку розкривається суть національної політики у формуванні партійно-радянського апарату до грудня 1932 р. приводяться дані, які підтверджують, що партійно-державні органи активно українізувалися. Насамперед це стосувалося мовних аспектів цієї проблеми. Робочою мовою партійних та радянських органів ставала українська мова. Повсюди організовувалися курси українознавства. Кожен чоловік, що не знав української мови, був зобов'язаний вивчити її, щоб мати право посідати відповідальну державну посаду. Про успіхи такої політики свідчив хоча б той факт, що навіть у Сталінській міськраді робота велася українською мовою. Наркомат освіти навіть видав постанову, що осіб, які вороже ставилися до українізації і уникали курсів українознавства можна звільняти з роботи без попередження та вихідної допомоги.

Не менш вражаючими були успіхи і у збільшенні відсотку українців у лавах КП(б)У. Автор наголошує на тому, що на початку 1930-х рр. відсоток українців у лавах компартії значно виріс. Підкреслюється, що українських націонал-комуністів переставало задовольняти підлегле становище і обмеження коренізації культурними процесами, вони вимагали для себе більше повноважень як в економічному управлінні, так і в силових структурах. На підтвердження цієї думки наводяться яскраві приклади.

Доки не було остаточно зламано опір українського селянства вище партійне керівництво не показувало незадоволення такою позицією українських націонал-комуністів. Використовуючи принцип “розподіляй та володарюй” партійні керманичі поблажливо вислуховували подібні їх побажання. Проте не забували нагадувати їм про боротьбу з “куркулями”. Багато представників українських націонал-комуністів було використано під час трагічних хлібозаготівель 1932-1933рр. У роботі простежується, як трохи пізніше цих людей звинуватили в перекрученнях хлібозаготівельної політики, що начебто були викликані їх бажанням посіяти недовіру до ВКП(б). Ці звинувачення були використані у боротьбі проти “буржуазного націоналізму”. Приклади цього автор наводить у тексті дисертації.

У роботі підкреслюється, що саме свідома українська інтелігенція та прихильники українського націонал-комунізму були оголошені винними у кризі сільського господарства. Ззовні все так і виглядало – адже саме з приїздом П.Постишева ситуація у сільському господарстві України стабілізувалася. Та при аналізі ситуації, що склалася, тогочасні керівники обходили увагою матеріальну та кадрову допомогу, що була надана Україні, у тому числі з центру та з силових відомств, залишали поза увагою громадськості й деякі зміни у виробничих відносинах на селі. Чи не єдиною причиною покращання ситуації у сільському господарстві називалася мобілізація членів партії на боротьбу з націонал-ухильництвом, розгром українських націоналістів.

У дослідженні говориться про те, що чималою мірою саме виключенню з лав КП(б)У “націонал-ухильників” приділялася увага під час чистки комуністичної партії 1933-1934 рр. В дисертації приводиться багато доказів цієї думки. Звертається увага також на зменшення відсотку українців в КП(б)У протягом 1933-1938 рр. у порівнянні з 1932 р. Особливо помітним зменшення частки українців було серед представників владних органів

У дисертації наголошується на тому, що навіть під час активної боротьби проти “українського націоналізму” компартійна верхівка СРСР була змушена залишити, хоча б формально, ідеологію української державності. Щоб довести і населенню України, і своїм закордонним прихильникам та опонентам, що влада в Україні є дійсно народною, ЦК КП(б)У, особливо після партійної чистки 1933-1934 рр., взявся активно висувати українців на керівні посади в партійному та державному апараті, почав більше наполягати на українізації партійного та державного апарату. Але при цьому суворо стежив за тим, щоб нові кадри були “більшовицькими”, щоб у них і мови не було про національну свідомість.

Та шляхи досягнення цієї мети були не зовсім зрозумілі. ЦК ВКП(б) ще раз спробував протягом деякого часу сумістити “більшовизацію” українського населення з українізацією партійного та державного апарату. Та врешті-решт відмовився від такої політики.

Розділ третій - “Регулювання національної політики у галузі науки та освіти” - складається із трьох параграфів(“Початкова та загальна середня освіта”, “Середня спеціальна та вища освіта”, “Наука”).

Спочатку у цій частині дисертації розглядається розвиток освіти та науки у контексті національної політики за станом на початок 1932-1933 навчального року. У роботі досліджуються основні напрямки, на які звертало увагу керівництво наркомату освіти. Автор доходить висновку, що національна політика у галузі освіти та науки, що здійснювалася до 1933 р., виходила за межі політики коренізації, проголошеної ХІІ з'їздом РКП(б) у 1923 р. У плани компартійного керівництва зовсім не входила посилена увага до національного питання, не збиралося воно й повертати у лоно української культури тих українців, які вже були частково зрусифіковані. У рамки коренізації не вкладалася також відокремлена від російської система освіти та науки в Україні.

При розгляді основних засад національної політики у цій галузі протягом 1932-1938 рр. автор виділяє два етапи. У розділі йдеться мова про те, що в 1933-1937 рр. не відбулося принципової відмови від політики українізації. На основі аналізу освітніх програм та навчальних планів автор доходить висновку, що можна говорити про процеси уніфікації та централізації системи освіти та науки, стрімку “більшовизацію” виховного процесу. Внаслідок цього роль російської мови у навчальному процесі зросла, але вона не стала домінуючою. Компартійне керівництво в цей час усіляко намагалося зберегти національну форму освіти та науки.

Досліджуючи національні аспекти розвитку освіти у середовищі національних меншин, автор доходить висновку, що в 1933-1937 рр. вище компартійне керівництво й у цьому випадку не відмовлялося від політики коренізації. Але спроби форсованої денаціоналізації та більшовизації освітнього та виховного процесів серед етнічних меншин, які мали за мету виховати “більшовицькі “ кадри для “світової революції”, досить часто призводили до протилежних результатів. Саме цим можна пояснити відчутне скорочення шкільної мережі деяких національних меншин, зокрема поляків.

У розділі йдеться мова про те, що лише восени 1937 р. ЦК ВКП(б) взяв курс на русифікацію мережі українських закладів освіти та наукових установ. Форсованими темпами русифікація почала здійснюватися навесні 1938 р., після знищення всього попереднього керівництва України. Проте згодом вище компартійне керівництво було змушене відмовитися від таких темпів.

Дещо іншим у цей час було ставлення до розвитку освіти мовами національних меншин. Зрозумівши, що культурні та освітні процеси в середовищі національних меншин так і не вдалося взяти під свій цілковитий контроль, керівники більшовиків у 1938 р. згортають будь-яку освітню роботу мовами етнічних меншин. Саме існування національних шкіл стало заважати уніфікації і централізації духовного життя. Право на освіту рідною мовою зберігали лише титульні нації.

У четвертому розділі - “Здійснення національної політики у сфері культури” - звертається увага на національні аспекти в регулюванні літератури та мистецтва, культосвітніх закладів, засобів масової інформації.

Аналізуючи стан розвитку літератури та мистецтва дисертант приходить до висновку, що зміни в регулюванні розвитку літератури та мистецтва, які відбулися у 1933-1937 рр., були спрямовані насамперед на уніфікацію і централізацію культурного життя, ліквідацію національного змісту творів українських митців. Єдиним творчим методом ставав так званий “соціалістичний реалізм”. При цьому зберігалися національні форми культур різних народів, але російська поряд з українською ставала основною.

Ті події, що відбулися у другій половині 1937 –1938 рр., були покликані утвердити панівну роль російської культури у розвитку літератури та мистецтва інших народів. Компартійна еліта мала наміри перетворити українську літературу та мистецтво у непотрібний придаток до російського, поступово ліквідувавши не лише їх національний зміст, але й українську форму. Проте прискоренню цих процесів завадило наближення відомих міжнародних подій.

Досліджуючи розвиток культосвітньої роботи протягом 1932-1938 рр., автор робить висновок, що в цей час відбувалися процеси уніфікації культосвітньої роботи, головним завданням якої була ліквідація національного її змісту. При цьому національна форма такої роботи залишалася, компартійне керівництво пильно стежило за її збереженням. Культосвітня робота ставала одним з найвпливовіших заходів комуністичного виховання, що й було чільним завданням політики коренізації. Чимала роль при цьому стала відводитися російській мові та культурі, почала визнаватися месіанська роль росіян у розвиту інших культур.

У розділі розглядаються також національні аспекти у розвитку засобів масової інформації. Наголошується на тому, що періодичні видання були одним з основних виховних засобів. Тому керівництво ВКП(б) приділяло їм особливу увагу.

З початком боротьби з “українським націоналізмом” у 1933 р. місцева преса стала масово переходити на російську мову. Проте такий перебіг подій у 1933-1937 рр. не задовольняв компартійне керівництво, воно пильно стежило за тим, щоб частка україномовної преси не зменшувалася. У 1935 – 1937 рр. частина зрусифікованих видань навіть була переведена на українську мову. Компартійна еліта СРСР в цей час намагалася з допомогою національної форми друкованих видань пропагувати свої “соціалістичні” ідеї. Це стосувалося як україномовних видань, так і газет та журналів мовами національних меншин.

Лише наприкінці 1937 р. почалися справжні процеси русифікації засобів масової інформації. Проте це не відбувалося водночас. Про плин цього процесу свідчить остаточне закриття газет та журналів мовами національних меншин та заснування цілого ряду російськомовних республіканських та обласних видань.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов до певних висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

·

· У 1933-1937 рр. компартійне керівництво не відмовляється від політики коренізації, проте здійснюється уніфікація та централізація національно-культурного життя.

· Згортання політики коренізації відбулося лише з призначенням керівником КП(б)У М.Хрущова у 1938 р. У цей же час компартійним керівництвом було взято курс на прискорення русифікаційних процесів, більш широкому запровадженню яких завадили міжнародні події.

· Національна політика компартійного керівництва в Україні 1932-1938 рр. була послідовним впровадженням тих принципів, які були схвалені ХІІ з'їздом ВКП(б) у 1923 р. Керівники більшовиків вважали кінцевою метою своєї політики у національному питанні “злиття націй”. Вони наполягали на тому, що цей процес стане можливим лише після “найвищого розквіту” раніше пригноблених націй. Й.Сталін у праці “Національне питання і ленінізм” назвав три етапи цього процесу. На першому етапі раніше гноблені нації мали посилено розвивати свою мову та культуру. На другому етапі повинна була виникнути необхідність поряд зі своєю національною мати одну загальну міжнаціональну мову. І лише на третьому етапі національні мови та відмінності почнуть відмирати, поступаючись місцем загальній для всіх світовій мові. Проте ніякі приблизні терміни таких етапів вождь більшовиків не називав, що розв'язувало йому руки у здійсненні планів асиміляції.

· Компартійне керівництво наприкінці 1932 р. вирішило, що настав час другого етапу – зближення націй. Протягом 1933 - першої половини 1937 рр. більшовики намагалися уніфікувати культурні та освітні процеси українців і представників національних меншин при збереженні національної форми освіти та культури. Однак це завдання виконати було неможливо, тому після початку масових репресій 1937 р. серед представників компартійної еліти України ЦК ВКП(б) вирішив, що можна розпочинати активно впроваджувати третій етап “злиття націй” – “відмирання” національних відмінностей та національної мови. Виснажене голодомором та масовими репресіями суспільство не могло чинити активного опору таким діям. Проте незадоволення населення більшовицькі керманичі відчули, чим і пояснюється відмова від прискорених темпів русифікації з наближення