Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна

ФЕСЕНКО ГАЛИНА ГРИГОРІВНА

УДК130.2

ІДЕНТИФІКАЦІЯ СУБ`ЄКТА В ІСТОРИЧНІЙ КУЛЬТУРОЛОГІЇ

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті

ім. В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, доцент,

Білик Ярослав Михайлович,

Харківський національний

університет ім. В. Н. Каразіна,

професор кафедри теорії культури

та філософії науки

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

Бичко Ада Корніївна,

Київський інститут театрального

мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого,

завідувач кафедри суспільних наук

доктор філософських наук, професор

Гребеньков Геннадій Васильович,

Донецький державний технічний університет,

професор кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України

(м. Київ)

Захист відбудеться “26” вересня 2001р. о 17-й годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64. 051. 06

при Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна

за адресою: 61077, Харків, м. Свободи, ауд. 3-83

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна

за адресою: 61077, м. Харків, м. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “20” липня 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Кислюк К. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасній філософії наявною методолого-епістемологічною потребою стала постановка та вирішення низки нових завдань, зокрема, дослідження гуманітарних проблем залежно від ступеня залученості людини до соціокультурної динаміки, від урахування особистісного чинника у суспільному розвитку. Помітне посилення культурологічного мислення зумовлено новим поглядом на людину як суб`єкта культуротворчої діяльності.

Необхідність осмислення світу культури пояснюється кардинальною зміною загальної спрямованості світогляду та наукової парадигми - механістичної редукціоністської картини світу на нову холістичну. Початок такого переходу пов'язують з розвитком квантової механіки (Д. Бом), а також теорії самоорганізації та сінергетики (Н. Бор, І. Пригожин, С. П. Курдюмов). “Стара” світоглядна парадигма сприймала людину і природу, суб'єкт і об'єкт як опозиційні пари, а суб'єктивне розглядалось як помилкове і тільки загальне ототожнювалось з об'єктивним та істинним. В такій парадигмі не знаходилося місця культурним реаліям, отже сцієнтистський світогляд розглядав їх як щось зовнішнє по відношенню до людини. В новій концепції всесвіт не протистоїть людині, не є зовнішнім, незалежним і чужим їй, а нерозривно пов`язується з людиною.

Епістемологічні новації останньої третини ХХ століття помітно впливають на європейське культурологічне знання. Дослідження смислів культури, засвоєння багатоманітної культурної спадщини, знайомство з внутрішньою структурою тієї чи іншої культури, осмислення ритмів історичного буття суспільства та перспектив майбутнього зробили проблему співвідношення історії та культури однією з актуальних у гуманітарному пізнанні.

Умови для існування культури створює людина за допомогою соціокультурних форм, в такому випадку феномен історії виступає як поєднання структури людської темпоральності з світоглядним універсумом. Отже, відкинути історію від пізнання культури неможливо; історичні реалії вже відбулися і стали надбанням культури, тому повинні входити в контекст її (культури) дослідження.

Одним із результатів трансформації світогляду стало конституювання в середині ХХ століття особливого дослідницького поля, де розмістилася нова дисципліна – історична культурологія. Нове світорозуміння теоретично ще недостатньо осмислене і термінологічно чітко не виражене. В одних випадках – говориться про становлення “постсучасної” науки (Ст. Тулмін), в інших – про народження “постнекласичної” науки (В. С. Стьопін). Не завершена досі дискусія в філософії і про правомірність виділення такої особливої науки, як історична культурологія, про її статус, методи і навіть про назву.

Структура та реальний зміст історичної культурології, як правило, визначаються відповідним рішенням проблеми співвідношення об'єктивного і суб'єктивного. Особливість культурології полягає в тому, що дослідження історії культури в рамках цієї дисципліни залежить в значній мірі від рівня формування когнітивних характеристик суб'єкта. В такій ситуації доцільно звернутися до філософського дослідження суб'єктивності, яка в історичній культурології набуває значення актуальної культурфілософської категорії.

Роль суб'єктивності в історичній культурології залишається нез'ясованою, що й обумовлює актуальність даного дослідження. Сьогодні, на наш погляд, необхідно зібрати воєдино всі концепції та дефініції суб'єкта, бо сучасні теоретико-методологічні пошуки в історичній культурології не мисляться без урахування суб'єктивності. Відмінність суб'єктивності негативної і позитивної, розуміння її суперечливої природи – ці питання тільки нещодавно почали обговорюватися. Нам хотілося б виділити ті, які чинять безпосередній позитивний вплив на практику роботи в історичній культурології.

Актуальність теми зумовлена не тільки особливостями глобальної соціокультурної ситуації, а і внутрішніми проблемами сучасної гуманітарної науки в Україні. Рівень дослідження історії української культури можна визначити як “атомарний”, механічну суму розрізнених фактів, що свідчить про недостатній розвиток нових методологічних підходів у вітчизняних гуманітарних дослідженнях. Одна з найбагатших слов'янських культур нами, її спадкоємцями, практично не освоєна.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає темі науково-дослідних робіт кафедри теорії культури та філософії науки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна “Проблема духовності в науці і культурі” ( за підрозділом “Постмодернізм в філософії науки і культури).

Мета і задачі дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та ступеня її наукової розробки. Метою дисертаційної роботи є філософський аналіз сутності суб'єкта – дослідника історії культури, виявлення основ для його типологізації в історичній культурології.

Головна мета дослідження обумовила необхідність виконати наступні завдання:

·

· дослідити трансформацію моделей культурно-історичного знання в перспективі конкретних філософських концепцій суб'єкта (суб'єкт-об'єктних та суб'єкт-суб'єктних кореляцій);

· в контексті зміни наукових парадигм (класична - постнекласична) виявити закономірності розвитку культурно-історичних досліджень та їх перспективи;

· охарактеризувати концептуальний простір історичної культурології та продемонструвати евристичні можливості цієї концепції для аналізу конкретних культурно-історичних проблем;

· виявити важливі загальні тенденції, притаманні процесам ідентифікації суб'єкта в культурно-історичних дослідженнях наприкінці ХХ століття.

Об'єктом дослідження виступають методолого-епістемологічні проблеми пізнання історії культури, пов'язані зі зміною наукових парадигм.

Предметом дослідження є сутнісні характеристики суб'єкта-дослідника в різних пізнавальних моделях культурно-історичного знання.

Теоретична і методологічна база дослідження. У дисертаційній роботі використано широке коло досліджень, що належать до різноманітних філософських шкіл та напрямків. Теоретичною основою дисертації слугують перш за все ті роботи, які сприяли обґрунтуванню та з'ясуванню проблеми суб'єкта наукового пізнання. Насамперед, це праці представників філософії науки (Т. Кун, П. Фейерабенд).

Концептуальний апарат культурологічного дослідження представлений теоретичним простором як філософії культури (В. Дільтей, Ф. Ніцше, К. Ясперс), так і культурології (О. Шпенглер, А. Тойнбі, Я. Буркхардт, Й. Хейзінга, школа “Анналів”).

Окремі проблеми філософсько-культурологічного аналізу розробляються вітчизняними філлософами – І. Бичко, А. Бичко, В. Табачківський, В. Горський, М. Попович, С.Кримський.

Методологічною основою дослідження виступають герменевтичний (М. Гайдеггер, Г.-Г.Гадамер), феноменологічний (Е. Гуссерль, П. Рикер) підходи. Автор використовує також деякі методологічні принципи сучасних компаративних і міждисциплінарних студій, типологічний підхід (М. Вебер, Ж. Ле Гофф, М. Бахтін), ідентифікацію як методологічну процедуру. Під ідентифікацією ми маємо на увазі процес і механізми реального уподібнення (ототожнення), що реалізують різноманітні види і форми суб'єкт-об'єктної специфікації, засоби іх теоретичного зв'язку а також суб'єкт-суб'єктної взаємодії в пізнавальній дяльності.

Наукова новизна здобутих результатів. Запропонована дисертація є одним з перших у вітчизняній філософії аналізом суб'єкта-дослідника історії культури та його ідентифікації.

Основні елементи наукової новизни містяться у наступних положеннях, що виносяться на захист:

1. Показана еволюція форм культурно-історичних досліджень в контексті парадигмальних змін, що відбувалися в філософському пізнанні, та встановлені причини цієї динаміки – різний статус суб'єкта-дослідника .

2. Зроблена одна із перших спроб ідентифікації суб'єкта відповідно моделям культурно-історичного знання. Запропоновані п'ять етапів ідентифікації: первинний, проективний, інтроективний, децентраційний, діалогічного взаємозв'язку.

3. Доведено, що основою історико-культурологічного дослідження є конструктивна суб'єктивність (критичний аналіз явищ здійснюється з точки зору особистої свідомості, світогляду, в якому теоретичне доповнюється практичним, суб'єктивне – об'єктивним). Обгрунтована думка про зростання значення принципу пізнавальної активності суб'єкта в подальшій еволюції культурно-історичного знання.

4. Доведено, що історична культурологія має інтегративний характер і поєднує в цілісну систему три рівня культурно-історичного дослідження: дескриптивний, проскрептивний, особистісний. Обґрунтована гіпотеза, за якою філософською основою для історичної культурології в кінці ХХ століття є історіософія культури, що не тільки експлікує конкретні культурні цілісності, але й визначає включенність до неї окремих культурно-історичних форм.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що матеріали дисертації, основні її положення і висновки сприяють в цілому розширенню розуміння культурно-історичних процесів духовного життя як невід'ємної частини сучасної культури.

Матеріали дисертації можуть бути широко використані у роботі різноманітних гуманітарних центрів, при вивченні та прогнозуванні культурного розвитку нашого суспільства, в наукових дослідженнях і в навчальному процесі (в курсах з філософії культури, української і зарубіжної культури), при підготовці навчально-методичних посібників, при розробці спеціальних курсів з філософської антропології.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні та методологічні дослідження обговорювалися на науковому семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.

Важливі питання дослідження були викладені в доповідях на міжнародних та міжрегіональних конференціях: “Проблема раціональності в кінці ХХ століття. V Сковородинівські читання” (Харків, 1998); “Сатира у східнослов`янських літературах” (Білосток (Польща), 1998); “Людина: дух, душа, тіло” (Суми, 1999, 2000); “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених Харківщини” (Харків, 2000).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в десяти наукових публікаціях, в тому числі семи статтях в фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (204 джерела). Загальний обсяг дисертації складає 188 сторінок, із них обсяг основного тексту – 173 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми та її актуальність, аналізується стан наукової розробки проблеми, визначаються об'єкт та предмет дослідження, мета та завдання роботи, методологічні і теоретичні основи дослідження.

У першому розділі “Історія культури як предмет філософського пізнання” обґрунтовується багатовимірність пізнання історії культури, стверджується, що культурно-історична проблематика по-різному представлена в історичній науці, філософії історії та філософії культури. Підкреслюється, що всю багатоманітність аспектів історії культури об'єднує в цілісну систему інтегративна галузь знань – історична культурологія.

У підрозділі 1.1. “Постановка культурно-історичних досліджень: історико-філософський контекст проблеми” доведено, що виникнення культурологічної рефлексії є результатом “зустрічного” розвитку філософії та історичної науки. Підкреслюється, що культура стала предметом дослідження як філософії, так і історії вже у VI – IV ст. до н. е.

В надрах філософії формувалися світоглядні основи розуміння культури, що базувалися на ідеї єдності людини з природою та вченні про становлення тілесно-душевно-духовної цілісності людини у світі природи. Діяльність людини в історично-духовному світі філософами не залучалась для розуміння сутності людського буття ( аж до ХVIII ст. філософія історичний матеріал вважала несуттєвим і використовувала його як допоміжний, ілюстративний).

Тому історико-культурний матеріал довгий час накопичувався лише в рамках історичної науки, що виникла спочатку як описова наука. В історії-розповіді, історії оповідальній культура пов'язувалась із зовнішніми проявами історичних процесів, тобто історія культури була представлена як ілюстративне знання.

Історія культури самостійною сферою професійної діяльності істориків стала лише в першій половині ХIХ ст. завдяки романтикам, які перенесли увагу з всього людства на окремі народи та нації як на носіїв специфічних, унікальних та неповторних культурних цінностей. В середині ХIХ століття на розвиток історичних досліджень культури вплинув позитивізм, що збагатив теоретичний арсенал історичної науки такими проблемами, як історична типологія культури, інституційний поділ культури. Завдяки позитивістській історіографії описувалися, класифікувалися окремі “деталі” історії матеріальної культури: звичаї, побут народів (фольклор), поглиблювалося вивчення історії мистецтва, літератури, техніки.

На феномени духовної культури звернули увагу неокантіанці баденської школи (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт), розробляючи логіку історичного дослідження. Вони запропонували аксіологічний підхід, який передбачає кінцеве співпадіння історичних явищ з моральними цінностями. Фактично, це визнання еквівалентності історичних культур їх етичному, інтелектуальному, естетичному та іншим аспектам. А це свідчить про те, що у неокантіанців за межі культури виводилося суспільне буття, а історичні факти ставали просто розрізненими подіями. Тобто в культурному феномені неокантіанці досліджували тільки прояви культур-генетичного начала, просторово-часові реалії до уваги не бралися. Отже, в історичній науці культура розглядається як сукупність наявних предметів або цінностей, що складають культурний фонд суспільства, який потрібно описати, класифікувати, вивчити. На цьому рівні питання про сутність культури спеціально не ставиться.

У підрозділі 1.2. “Соціокультурний рівень буття філософії історії” відзначається, що питання про сутність культури може бути вирішено з позиції цілісного розуміння історії, тобто з точки зору філософського осягнення її всезагального змісту.

Проаналізовано рівень включеності культурно-історичної проблематики в філософських концепціях загальної історії: циклічній (як “круговій” (Д. Віко, О. Шпенглер, М. Данілевський, А. Тойнбі, Л. Гумільов), так і “хвильовій” (П. Сорокін)), еволюційній (Е.Тайлор, Л. Морган, Д. Фрезер, К. Маркс – монолінійній, К. Леві-Строс - багатолінійній) та синергетичній (І. Пригожин, Ю. Лотман). Доведено, що культурологічному аналізу в більшій мірі відповідають концепції, в яких є обов`язковим урахування духовних цінностей, розвиток творчого потенціалу людей.

У підрозділі 1.3. “Історична реальність як культурно-антропологічний рівень буття” проведено аналіз культурфілософських концепцій, в яких проблема історії культури пов`язується з модальністю людського буття. Так, для романтиків культурно-історична реальність є там, де суб'єкт діє як неповторна унікальність, прагне до свободи, творчості. Специфіка культурної перспективи становлення окремої людської індивідуальності розглядається також через огляд екзистенціалізму (А. Камю, Ж.-П. Сартр), “філософії життя” (Ф. Ніцше, В.Дільтей), феноменології (Е. Гуссерль). Дослідження культури як специфічного способу існування буття людини актуалізують також історики культури Я. Буркхардт, Й. Хейзінга, Л. П. Карсавін, школа ”Анналів”.

У підсумках до розділу визначається значення трьох наведених рівнів пізнання історії культури (історико-наукового, філософсько-історичного та культурфілософського) у створенні передумов для більш глибокого дослідження культурно-історичної проблематики, можливої в рамках історичної культурології.

Специфіка нової дисципліни полягає в тому, що вона спрямована на інтеграцію трьох вимірів людського буття (індивідуального, соціального, духовного), кожне з яких не зводиться до інших і не виводиться з них, але при цьому всі вони взаємопов'язані і впливають один на одного як важливі складові.

У другому розділі “Суб'єкт-об'єктна специфікація в пізнавальних моделях культурно-історичного дослідження” розробляється типологія суб`єкта на основі його дослідницької позиції, відношення до культурно-історичного матеріалу. Залежно від того, як здійснюється пізнавальний процес, які способи, прийоми і засоби при цьому застосовуються, проводиться аналіз трьох пізнавальних моделей культурно-історичного дослідження, що відповідають класичній, некласичній науці та ситуації постмодерну.

Звертається увага на те, що в період з античності до епохи Відродження дескриптивному рівню культурно-історичних досліджень відповідала ситуація нерозчленованості суб'єкта і об'єкта.

У підрозділі 2.1. “Пошуки раціональних конструкцій” розглядаються реконструкції культурного минулого в класичному типі філософствування, що пов`язуються з ідеєю відносної самостійності суб`єкта. В такому випадку основні критерії культурно-історичного пізнання зосереджували увагу дослідника виключно на характеристиках об'єкта, не приймаючи до уваги те, що пов'язано із суб'єктом пізнання, а результатом діяльнісних сил суб'єкта передбачалося пізнання конкретно-історичної дійсності як світу об'єктів.

Показано, що теоретичні уявлення про пізнавальні зусилля історичної науки зводилися до копіювання минулої реальності. Так, в основі позитивізму було покладено переконання про те, що наука може мати справу виключно з “позитивними фактами”, які піддаються емпіричній перевірці. У зв'язку з цим історики культури (Ш. В. Ланглуа, Ш. В. Синьобос – французька історіографія, В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов – українська та ін.) зробили наголос на нагромадженні і впорядкуванні історичних фактів, які повинні “очиститися” від суб'єктивних нашарувань. При цьому, щоб зрозуміти культурно-історичний світ, дослідник необхідно включається в загальний зв'язок об'єктів.

Погоджуючись з тим, що вивчення окремих деталей культури є необхідним елементом культурно-історичного пізнання, відзначено і те, що результати подібних досліджень не забезпечують розгляд їх у внутрішній єдності, тобто якісної характеристики. Культура на будь-якому рівні свого функціонування не просто співіснує з іншими сферами людського життя, а проникає в них, виявляючи себе у політичній діяльності, у ставленні до праці, у мистецтві, наукових дослідженнях та ін.

У підрозділі 2.2. “Розуміння культурно-історичної реальності за межами раціонального” досліджуються пізнавальні моделі, що інтерпретують історію культури як індивідуальну реальність, що є значущою лише для переживаючого її суб'єкта. Дослідженняння в такому випадку здійснюється інтуїтивно, безпосередньо, тобто незалежно і в обхід науково-понятійного пізнання. Переосмислення, наділення культурного явища особистим смислом дає можливість зв`язати розрізнені фрагменти дійсності та односторонні відносини в нову цілісність.

Відмічається, що першими серед тих, хто намагався не копіювати дійсність, а творчо перероблювати її в результаті осмислення життєвих явищ, були Й. Гьоте, німецькі романтики: Е. Гофман, Г. Клейст, Л. Тік, А. Шлегель, українські: А. Гулак-Артемовський, А. Мелетинський, С. Руданський та ін. Особливий спосіб дослідження реальності продовжили розробляти філософи життя, екзістенціалісти: вони намагалися дати таке тлумачення історичного феномену, яке не зводилося до однозначної формули, а передбачає антропологічний принцип дослідження, пізнання культурно-історичного процесу “внутрішньо” - через людину, через “проникнення” в самосвідомість людей конкретно-історичної епохи.

У підрозділі 2.3. “Деконструкція суб`єкт-об`єктного” аналізується пізнавальний потенціал постмодерністського суб'єкта, що протиставляє об'єктивній культурно-історичній реальності мовну конструкцію (Ж. Дерріда). Представники “нарративістської історії” прирівнюють її до особливого виду “письменства”, в якому провідна роль належить творцеві історичних знань – історикові культури. Підкреслюється, що в “деконструкції” головне не смисл, який вкладає людина в ті, чи інші цінності і передає його іншим засобам загальнозначимих мовних структур, не конкретне “розуміння”, особливе витлумачення певних культурно-історичних цінностей, а зосередження дослідника на сприйнятті динаміки людського існування, безперервному і безмежному процесі життя Від дослідника історії культури в такому випадку вимагається уважно вдивлятися “крізь текст” в історичну реальність (М. Фуко), описувати структури, ігноруючи проблему людини в історії.

Однак пафос повного та остаточного вилучення людини з історії не виправдався, на наш погляд, бо саме “соціокультурне поле” формують люди. Тому в другій половині ХХ століття пошук нових пізнавальних моделей культурно-історичного знання тривав і одним з результатів його стало формування історичної культурології, що презентує компаративістські методи дослідження.

Проведений аналіз пізнавальних моделей культурно-історичного знання у співвідношенні з еволюцією європейської філософсько-методологічної думки свідчить, що історична культурологія трансформує різноманітні типи суб`єкт-об`єктної кореляції. Виходячи з цього у висновках до розділу обґрунтовуються такі етапи ідентифікації суб`єкта:

1. Первинна ідентифікація (період з античності до Відродження) - ситуація нерозчленованості суб'єкта і об'єкта. Дескриптивний рівень дослідження, що накопичує історико-культурні факти.

2. Проективний (класичний раціоналізм XVII-XIX століття) – відносно самостійний суб'єкт, слідує загальноприйнятому в науці дослідницькому проекту. При цьому ігнорується вся складність проблематики між суб'єктом-дослідником та предметом пізнання: "об'єктивуючому субєкту" достатньо здійснювати реалізацію спеціальних емпіричних методів дослідження. Історико-культурні дослідження на цьому етапі інституціалізували поділ предметного поля культури в такі галузі, як історія мистецтва, літератури і техніки; фольклору та збагатили їх конкретними фактами (так звана "класична історія").

3. Інтроективний (ірраціоналізм на межі XIX - XX ст. та перша половина ХХ ст.) - реальний контроль суб`єкта над об`єктом, критерієм істинності визнається суб`єктивність, творче осмислення того, що відбувалося в дійсності. Отже, дослідник такого типу виступає проти існування культурних феноменів у формі надіндивідуальної реальності, історія культури його цікавить не в своїй фактичності, а в значущості для людини. Тому в дослідженнях відповідного типу для більш адекватного розуміння сутності культури застосовуються аксіологічні параметри.

4. Децентраційний (постмодернізм, друга половина ХХ ст.) - епістемологічні статуси дослідника і самого об'єкта дослідження є ідентичними, суб'єкт і об'єкт виступають рівноправними творцями дійсності. Дослідник-постмодерніст одночасно виступає в ролі наратора, ілюстратора та демонстратора різноманітних характеристик та рис культурно-історичного явища. Цілісно-динамічне та безособистісне зображення історії забезпечило появу нових ракурсів тематики досліджень: регіональних, локальних історичних пошуків, що тісно пов'язуються з національним, міським, екологічним контекстом.

У третьому розділі “Концептуальний простір історичної культурології” розглядається п`ятий етап ідентифікації суб`єкта, що дає можливість визначити характерні риси нової дослідницької програми.

У підрозділі 3.1. “Суб'єкт-суб'єктна” специфікація як функціональний контекст діалогічності” мова йде про розуміння історії культури, яке одночасно є взаєморозумінням. Дослідник кінця ХХ століття розгортає своє дослідження в рамках суб'єкт-суб'єктних зв'язків, причому головна увага приділяється Іншому суб'єкту – людині як суб'єкту в його соціокультурній обумовленості. Культуролог в такому разі намагається аналізувати взаємодію, взаємопроникнення культури та людини. Такий підхід відрізняється, наприклад, від дослідження ментальності – бо не розглядається об'єктно, а намагається “дістатися” до творчої свободи особистості. Виходячи з цього, авторська назва п`ятого етапу ідентифікації суб`єкта - “діалогічного взаємозв`язку”.

Діалогічні характеристики пізнання, на наш погляд, відкривають невичерпні можливості для осмислення культурно-історичної проблематики. Відтворюючи образ людини минулих епох, ми незалежно від наших намірів, одночасно заповнюємо і свій власний образ, створюємо матеріал для міркувань про нашу культуру.

У підрозділі 3.2. “Пошук тотальної ідентифікації суб'єкта наприкінці ХХ століття” відзначено, що для тотального, у всіх можливих ракурсах, вивчення культурно-історичної реальності передбачається створення відповідної культурфілософської парадигми в історичній культурології - історіософії культури. Якщо в загальнофілософській системі рішення корінних теоретичних проблем про сутність буття та людини виступають у вигляді абстрактно-теоретичних формул, то в історичній культурології, завдяки історіософії культури, відкривається можливість їх розгляду і оцінки в тісному зв'язку з реальним історичним процесом. Історик -культуролог, на наш погляд, намагається зрозуміти відрізок минулого в дзеркалі власної культури, і для цього вивчає культурно-історичні форми. У зв`язку з цим розкривається процес формування дослідника - морфолога культури, що вивчає артефакти та їх об'єднання в синхронному та діахронному планах.

Таким чином, історична культурологія розглядається як можливість синтетичного дослідження культурно-історичних явищ. Осмислення та опис історії культури можливі при свідомому застосуванні протилежних пізнавальних процедур – логіки та інтуїції, раціонального та ірраціонального, об'єктивного та суб'єктивного. Інтегруючий підхід в дослідженні історії культури дозволяє більш послідовно врахувувати вплив культурного процесу на суспільну динаміку, тим самим забезпечувати більш цілісне уявлення про багатоманітнсть форм культурно-історичного життя. У підсумку історична культурологія розвивається шляхом створення все більш повного інтегрального образу культурно-історичного світу.

У дисертації пропонується нове вирішення проблеми дефініції основних пізнавальних моделей культурно-історичних досліджень, що досягається розглядом основних варіантів ідентифікації суб'єкта-дослідника та культурної реальності. Найважливіші наукові результати, одержані у дисертації, сформульовані у висновках:

Теоретичний простір історичної культурології має інтегративний характер та включає історичну науку, філософію історії та філософію культури. В культурологічному пізнанні методи, запозичені з інших концептуально-теоретичних парадигм, втрачають характер самодостатності і набувають якості взаємодоповнювальності. Принципово новою є стратегія історичної культурології, спрямованої на реконструктивне моделювання соціокультурних реалій минулого “мікроісторії” як доповнення до “макроісторії” епохальних подій.Така перспектива дозволяє розглянути історію культури як багатовимірну реальність.

Ідентифікація суб'єкта, як методологічна процедура аналізу культурно-історичного пізнання, дає можливістьдозволяє оптимізувати уявлення про сутність та предмет історичної культурології. Вивчення еволюції суб'єкта, співвідношення суб'єктивного та об'єктивного в культурно-історичному знанні демонструє необхідність виділення п'яти основних етапів ідентифікації суб'єкта (первинний, проективний, інтроективний, децентраційний, діалогічного взаємозв'язку).

Теоретичною основою сучасних досліджень в культурологічній перспективі слугує “конструктивна суб'єктивність”, тобто здійснення оцінки, критичного аналізу явищ з точки зору особистого світогляду, в якому теоретичне узгоджене з практичним, суб'єктивне з об'єктивним. Важливим є особистісний діалоговий спосіб мислення, що породжує множинний за смислами культурний світ. Глибинною підставою, на якій грунтується історична культурологія, є історіософія культури, яка дає можливість не лише експлікувати конкретні культурні цілісності, а й описати включеність в неї окремих культурно-історичних форм.

Основні результати дослідження висвітлені у десяти публікаціях, серед них сім статей у фахових виданнях:

1. Фесенко Г. Г. Духовное постижение в культурно-исторической традиции немецкого романтизма // Вісник Харківського університету. – 1999. - № 429. – С. 39 - 44.

2. Фесенко Г. Г. Идиографизм в немецкой исторической науке // Вісник Харківського університету - 1999. - № 437. – С. 127 - 129.

3. Фесенко Г. Г. Ирония и мифотворческие мотивы в истории ( на примере романтизма) // Вісник Харківського університету. – 2000. - №. 484 – С. 147 - 150.

4. Фесенко Г. Г. Культурно-историческая реальность в перспективе личностного бытия // Вісник Харківського університету. – 2000. - № 465. - С. 12 - 18.

5. Фесенко Г. Г. Просветительство: объективированность социальным // Вісник Харківського університету. – 1998. – № 400/8. – С. 24 - 34.

6. Фесенко Г. Г. Феномен истории в культурологической перспективе // Вісник Харківського університету. – 2000. - № 456. Сер. Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова. Ч.1. – С. 284 - 287.

7. Куниця Г. Г Формування філософсько-гуманістичної думки в Україні у другій половині ХV - на початку ХVII століття // Збірка статей аспірантів / Під ред. проф. М. В. Дяченка, проф. Н. М. Кушнаренко, проф. В. М. Шейка. – Х.: ХДІК, 1997. – С. 57 - 61.

8. Фесенко Г. Г. Ирония и мифопоэтическое постижение истории в украинском романтизме // Satyra w literaturach wschjdnioslowianskich. IV. - Bialystok, 2000. - C. 107 - 115.

9. Фесенко Г. Г. Человек как субъект культуры (историко-культурологический опыт познания) // Людина: дух, душа, тіло. Матеріали IV Міжнародної науково-теоретичної конференції. – Суми: “Собор”, 2000. – С. 145 - 146.

10. Фесенко Г. Г. Функциональный контекст диалогичности в культурно-историческом исследовании // Вісник Харківського університету. - 2001. - № 501. – С. 3 – 8.

АНОТАЦІЇ

Фесенко Г. Г. Ідентифікація суб'єкта в історичній культурології. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04. – філософська антропологія, філософія культури. – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. – Харків, 2001.

У дисертаційному дослідженні здійснено аналіз феномена суб'єкта в історичній культурології, виявлені сутнісні характеристики, які дозволяють говорити про багатоваріантність пізнавальних моделей культурно-історичного знання. Підкреслюється актуальність завдання всебічного дослідження такого складного, багатоаспектного явища, як історія культури.

Історична культурологія – результат трансформації пізнавальних моделей в перспективі наукових парадигм (модернізм, постмодернізм). У зв'язку з цим приділяється особлива увага проблемам суб'єкт-об'єктної кореляції в формах культурно-історичних досліджень. Детально аналізуються важливі тенденції, що простежуються в історичній культурології протягом ХХ століття і визначаються напрямки трансформації пізнавальних моделей історико-культурних знань.

Досліджено концептуальний простір історичної культурології, необхідною складовою якого є функціональний контекст діалогічності (суб'єкт-суб'єктні взаємовідносини) та пошук тотальної ідентичності суб'єкта.

Ключові слова: пізнавальна модель, ідентифікація, історична культурологія, суб'єкт, діалогічність.

Фесенко Г. Г. Идентификация субъекта в исторической культурологии. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 – философская антропология, философия культуры. – Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина. – Харьков, 2001.

Проведенный в работе анализ свидетельствует, что категория “история культуры” используется разными философскими направлениями. Кристаллизация культурно-исторической проблематики, охватившая в европейской мысли период с античности до Нового времени, происходила благодаря встречному развитию истории и философии культуры. Показано, что становление исторической культурологии связано с развитием плюралистической концепции культуры, философские корни которой уходят в немецкий романтизм и неокантианство.

Философия истории, отождествлявшая развертывание культуры с всеобщей историей, создала предпосылки для более глубокого изучения исторических культур. В результате культура была понята как особый процесс в ходе исторической трансформации человеческого мира. Показана и роль антропологической точки зрения на историю культуры: перспектива личностного бытия дала возможность понять предельные границы проявления историко-культурной реальности.

Специфика исторической культурологии состоит в том, что она интегрирует три измерения человеческого бытия (индивидуальное, социальное и духовное), каждое из которых не сводится к другим и не выводится из них, но при этом все они взаимосвязаны и влияют друг на друга как важнейшие составляющие человеческих общностей. Взаимосвязь истории и культуры реализуется через личность, которая одновременно создает историю и воспитывается нею, является субъектом культуры и объектом непосредственного влияния. Феномен истории способен воспроизводиться через социальные формы культуры и только таким образом обеспечивать человеку “прорыв” в метаисторию. Человек, в свою очередь, своим сотворением себя с помощью социокультурных форм создает условия для воспроизводства и существования культуры и всего богатства ее форм.

Рассмотрение эволюции моделей культурно-исторического знания напрямую связано с эволюцией европейской философско-методологической мысли. В диссертации впервые в отечественной философии полифония форм культурно-исторического исследования представлена как соответствующая в действительности множественности способов идентификации субъекта. В исследовании обосновано положение о том, что описательному уровню исследований соответствует состояние нерасчлененности субъекта и объекта. Период с античности до эпохи Возрождения определен как “первичная идентификация”. Относительная самостоятельность идентификации субъекта связана с философией Нового времени, противопоставившая субъекту объект исследования. Этап “объективации” субъекта определен как “проективный”. Переход к собственно культурфилософскому осмыслению связывается с “интроективным” этапом идентификации, целостно-динамическое и безличностное изображение культурно-исторического явления – с “децентрационным". Необходимость же диалогического взаимодействия была осознана мыслителями лишь в конце ХХ столетия.

Сделан вывод о том, что идентификация субъекта может служить детерминантой многовариантных познавательных моделей в исторической культурологии. Установлено, что наиболее перспективным направлением является историософия культуры. Показано, что в центре внимания находятся не только субъект-объектные взаимосвязи, но и субъект-субъектные.

Ключевые слова: познавательная модель, идентификация, историческая культурология, субъект, диалогичность.

Fesenko G.G. The identification of subject in the historical culturology.- Manuscript.

Thesis for a candidate`s degree by speciality 09.00.04. - philosophical anthropology and philosophy of culture. – V. Karazin Kharkiv National University. - Kharkiv, 2001.

The dissertation offers an analysis of the phenomenon of subject in the historical culturology characteristics which would allow speak of many variations of cognitive models of the cultural-historical knowledge. This work emphasizes the topicality through research in the complex, contradictory and multi-aspect phenomenon of cultural history.

The historical culturology is the result of transformation the scientific paradigms such as modernism, postmodernism etc. Therefore much prominence has been given to subject-object correlation in the forms of cultural researches. Certain important tendencies in the historical culturology of XXth century, as well as the direction of transformation of cognitive models.

Investigates the functional context of dialogue (subject-subject interaction) in the historical culturology, offers an analysis of the search total identity subject in the end of XXth century. Proves the presence of four cardinal periods of the identification of subject researcher.

Key words: cognitive models, identification, historical culturology, subject, dialogue