Прикарпатський університет імені Василя Стефаника

ГРЕЧИН Богдан Петрович

УДК 37 (477.86)

Громадсько-просвітницька та педагогічна діяльність

Олександра Барвінського

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук, професор,

член-кореспондент АПН України

Ступарик Богдан Михайлович,

Прикарпатський університет імені Василя

Стефаника, завідувач кафедри історії

педагогіки та українознавства

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, доцент

Курляк Ірина Євгенівна, професор

кафедри педагогіки Львівського національного

університету імені Івана Франка (м. Львів);

кандидат педагогічних наук, доцент

Поліщук Віра Аркадіївна,

Тернопільський педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка, декан

педагогічного факультету (м. Тернопіль)

Провідна установа – Вінницький державний педагогічний

університет імені М.Коцюбинського, кафедра

педагогіки, Міністерство освіти і науки

України, м. Вінниця

Захист відбудеться “12” жовтня 2001 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57, конференц зала

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий “10” вересня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.С.Рега

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Здобуття незалежності України викликало потребу кардинального реформування системи освіти, яка, як вказується в Державній національній програмі “Освіта (Україна ХХІ століття)”, має забезпечити вихід держави на рівень цивілізованих країн світу, стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, становлення державності та демократизації суспільства. Це, в свою чергу, вимагає перегляду, переосмислення і об’єктивного висвітлення історико-педагогічного процесу в Україні, творчого використання досвіду попередніх поколінь як однієї з важливих умов поступу педагогічної науки для розробки наукових основ сучасної системи освіти і виховання.

Особливе значення для відтворення історії формування і розвитку національної освіти та педагогічної думки в Україні як цілісного процесу має вивчення науково-педагогічної спадщини педагогів, громадсько-просвітницьких діячів другої половини ХІХ – початку ХХ століття, які зробили вагомий внесок у розвиток української педагогічної науки. Саме в цей період в суспільній свідомості українців утверджується думка про необхідність для побудови самостійної української держави національної школи і в зв’язку з цим в українській педагогіці відбувався процес активного пошуку концептуальних основ створення національної системи освіти і виховання, розроблено перші проекти української національної школи, обґрунтовано наукові засади її націоналізації.

До плеяди визначних педагогів цього періоду належить Олександр Барвінський – педагог, громадсько-просвітницький та державний діяч, перший керівник секретаріату освіти в уряді Західно-Української Народної Республіки.

Життю і діяльності О.Барвінського присвячено значне число публікацій громадських діячів, політологів, істориків. Перші праці, в яких висвітлювалася діяльність О.Барвінського, вийшли в світ ще за його життя.

Оцінку громадсько-політичній та педагогічній діяльності О.Барвінського в різні часи давали І.Франко, Б.Лепкий, В.Левицький, Є.Олесницький, В.Стефаник, К.Студинський та інші відомі українські діячі і літератори. Йому присвячено ряд матеріалів і розвідок, опублікованих в діаспорі (М.Демкович-Добрянський, В.Лисий, І.Сухоцькийта ін.).

Із здобуттям Україною незалежності і можливістю досліджувати інтелектуальну спадщину незаслужено, з ідеологічних причин, забутих українських діячів, опубліковано значне число праць, які висвітлюють його громадську, видавничу і політичну діяльність. Серед них за своїм змістом і повнотою виділяються праці О.Аркуші, П.Баб’як, Б. Головина, В. Качкана, В.Кучерика, С.Павлишин, І.Чорновола та ін.

Оцінки поглядів та діяльності видатного громадського і політичного діяча не завжди були однаковими, часто вони суперечливі, односторонні, надто “крайні”.

Однак нас цікавлять педагогічні погляди та культурно-просвітницька діяльність, а не політична позиція О.Барвінського. Праць, які б розглядали його спадщину саме під цим кутом зору, небагато і в зв’язку з цим педагогічні погляди та громадсько-просвітницька діяльність видатного педагога залишаються малодослідженими. Вони лише частково, в контексті досліджуваної проблематики, відображені в публікаціях Г.Білавич, Д.Герцюка, О.Кравець, І.Курляк, С.Лаби, Б.Ступарика, М.Чепіль.

До цього часу нема цілісного і всебічного аналізу педагогічних поглядів та громадсько-просвітницької діяльності О.Барвінського, його вкладу у розвиток української педагогічної думки.

Багатогранність педагогічної спадщини та досвіду просвітницької діяльності О.Барвінського, їх значимість для сучасної теорії і практики та недостатня дослідженість обумовили вибір теми наукового пошуку “Громадсько-просвітницька та педагогічна діяльність Олександра Барвінського”.

Зв’язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертаційна робота є складовою дослідницької проблеми кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету імені Василя Стефаника “Історія шкільництва і педагогічної думки Галичини”.

Об’єкт дослідження – діяльність українських педагогів та громадських діячів у царині шкільництва і педагогічної думки.

Предметом дослідження є громадсько-просвітницька та педагогічна діяльність Олександра Барвінського.

Мета дослідження – визначити концептуальні засади національної освіти і виховання в педагогічних поглядах О.Барвінського та його вклад в боротьбу за національне шкільництво в Галичині.

Відповідно до об’єкта, предмета і мети визначено такі завдання дослідження:

-

-

-

-

-

На різних етапах дослідження використовувалися такі методи:

Порівняльно-зіставний метод, який дозволив провести зіставлення подій, відомостей і фактів, простежити генезис світогляду О.Барвінського.

Історико-ретроспективний метод дозволив охарактеризувати зміст і напрямки педагогічної і громадсько-просвітницької діяльності О.Барвінського.

Метод теоретичного узагальнення дав можливість узагальнити педагогічні погляди О.Барвінського, сформулювати висновки, обґрунтувати перспективи творчого використання педагогічної його спадщини.

Основні джерела дослідження. Фактологічний матеріал дисертації становлять документи і матеріали Центрального державного історичного архіву у Львові (фонди: № 178 – Краєва шкільна рада; № 348 - Товариство “Просвіта”; № 309 - Наукове товариство імені Шевченка; № 206 - Українське педагогічне товариство, фонд 663 – Листи Драгоманову М. від кореспондентів з прізвищами на букву “Б”, фонди № 358, 362), Львівської наукової бібліотеки імені В.Стефаника АН України (фонд № 11 (Барвінських) відділу рукописів, матеріали відділу україніки), Тернопільського обласного державного архіву (фонд № 33 – Тернопільський міський магістрат).

Велику і важливу групу джерел становлять педагогічні праці, промови в Галицькому сеймі, державній раді, на зборах товариств “Просвіта”, “Руського товариства педагогічного”, Наукового товариства імені Шевченка, “Руської Бесіди” в Тернополі, листування О.Барвінського, рукописні матеріали, публікації про О.Барвінського, які зберігаються у Львівській науковій бібліотеці імені В.Стефаника АН України та Центральному державному історичному архіві України у Львові.

При підготовці дисертації проаналізовано також праці сучасних авторів О.Аркуші, Т.Батенко, І.Витановича, В.Качкана, С.Павлишин, Б.Ступарика та ін., які використано як основу реконструкції епохи та характеристики діяльності О.Барвінського.

У ході дослідження опрацьовано публікації періодичних видань, зокрема таких, як “Газета школьна”, “Шкільна часопись”, “Учитель”, “Батьківщина”, “Правда”, “Руслан”, “Діло”, “Рідна школа”, “Шлях виховання і навчання”, “Літературно-науковий вісник”, “Шлях освіти” та ін.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вперше здійснено цілісний аналіз педагогічних поглядів, педагогічної й громадсько-просвітницької діяльності О.Барвінського у контексті суспільного розвитку Галичини, визначено її провідні напрями та проаналізовано зміст, розкрито боротьбу О.Барвінського за національну школу і національне виховання галицьких українців, його вклад в розробку українських шкільних підручників. До наукового обігу введено раніше невідомі та маловідомі документи і матеріали, пов’язані з педагогічною та громадсько-просвітницькою діяльністю О.Барвінського.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому що сформульовані в результаті дослідження положення і висновки дають нові матеріали для розуміння, усвідомлення і аналізу значення педагогічної і громадсько-просвітницької діяльності О.Барвінського, необхідні для повного і цілісного відтворення особливостей розвитку української педагогічної думки й історії національної освіти.

Матеріали дослідження можуть бути використані при розробці навчальних програм з історії педагогіки України, спецкурсів і спецсемінарів, в навчально-виховному процесі у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що ним вперше здійснено цілісне дослідження педагогічної і просвітницької спадщини та внеску О.Барвінського в становлення і розвиток українського шкільництва в Галичині, в розробку українських підручників, введено до наукового обігу невідомі раніше і маловідомі матеріали. Ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувалися.

Вірогідність та аргументованість результатів дослідження забезпечується методологічною обґрунтованістю його теоретичних положень, адекватністю комплексу обраних методів наукового пошуку його об’єкту, предмету, меті та завданням, об’єктивним логіко-історичним аналізом значного масиву дослідницьких матеріалів.

Апробація матеріалів дослідження відбувалася шляхом публікації наукових праць, виступів з доповідями на міжнародній науково-практичній конференції “Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти” (Чернівці, 1999), Всеукраїнській конференції “Українська мова в освіті” (Івано-Франківськ, 1999), на щорічних звітних конференціях та методологічних семінарах у Прикарпатському університеті імені В.Стефаника.

Результати дослідження відображені у 8 наукових статтях, з яких 5 опубліковані у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів та загальних висновків, списку використаних джерел (375).Повний обсяг дисертації 227 сторінок, із них 195 сторінок основного тексту, 27 сторінок – список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, аргументовано її актуальність, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження, викладено особистий внесок здобувача.

У першому розділі – “Педагогічна і просвітницька діяльність Олександра Барвінського як науково-педагогічна проблема” – простежено висвітлення питання в історико-педагогічній літературі від останніх десятиліть ХІХ ст. до 2001р. істориками, мистецтвознавцями, що стало одним із доказів широкого інтересу до непересічної постаті О. Барвінського та актуальності дослідження.

Обґрунтовано й проаналізовано основні суспільно-політичні та соціально-економічні умови життя краю як чинники формування світогляду й педагогічних поглядів, громадянськості Олександра Григоровича Барвінського (1847 – 1926). Розкрито характер шкільної політики уряду, простежено особливості розвитку педагогічної думки в краї у кінці ХІХ – на поч. ХХ ст., в контексті чого визначено основні напрями діяльності О. Барвінського.

На основі ретроспективного аналізу життя Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. встановлено, що в цей період національно-культурного відродження спостерігається усвідомлення значимості освіти для поступу народу, що сприяло посиленню боротьби за українське слово, рідну школу. Підкреслено, що, не зважаючи на відносну демократичність тогочасних шкільних законів Австро-Угорщини, які декларували рівні можливості для освіти і виховання всіх народностей, що заселяли державу, розвиток українського шкільництва в краї відбувався в умовах жорстких утисків, заборон з боку пануючої в Галичині польської шляхти. Засобом полонізації краю взагалі і шкільництва зокрема стали галицький сейм і краєва шкільна рада, освітню політику яких визначала польська більшість у них. Як наслідок такої політики – більшість українських шкіл були малокласовими, в середньому і вищому шкільництві панувала польська мова, доступ українців до нього був обмеженим, а значна частина українського населення краю взагалі була неписьменною. Водночас, незважаючи на відсутність власної держави, авторитарність системи освіти, прогресивні педагоги і громадські діячі краю кінця ХІХ – початку ХХ ст. І.Бартошевський, А.Вахнянин, С.Возняк, Г.Врецьона, М.Грушевський, О.Іванчук, І.Ющишин та інші, користуючись ліберальністю законодавства, створювали товариства, працювали над виробленням теоретичних засад національної освіти, створенням приватного українського шкільництва, піднесенням освітньо-культурного рівня народу. З ними тісно співпрацював О.Барвінський.

Визначено основні чинники формування світогляду та громадянської позиції О.Барвінського – "будівничого української державності" (І.Сохоцький), свідомого українця, педагога, культурно-просвітницького діяча. Ними були: славна історія роду Барвінських, що нараховує кілька сторіч; сім'я, де панував християнський гуманізм, культ українськості, атмосфера поваги до праці, обов’язку, звичаїв, рідної землі і мови, в якій батько-священик та мати — дочка священика виховували Олександра на кращих українських народних традиціях; приклад учителів та викладачів, особливо Тернопільської гімназії (1857 – 1865) – “твердині національного руху” (Є.Олесницький) та філософського факультету Львівського університету (1865 - 1868). Навчаючись у Тернопільській гімназії, О.Барвінський був членом таємної молодіжної організації (громади), основою роботи якої було вивчення життя і творчості Шевченка, української історії, мови та літератури, і де свято вшановувалися гімназійні традиції, що мали патріотичне спрямування; література і часописи національного спрямування; знайомство та співпраця з відомими українськими та зарубіжними діячами (В.Антоновичем, М.Грушевським, І.Крип’якевичем, П.Кулішем, М.Лисенком, І.Огієнком, С.Смаль-Стоцьким, М.Старицьким, В.Стефаником, І. Франком, А.Шептицьким та іншими). Громадянська позиція О. Барвінського проявилася в активній участі в суспільно-політичному й культурному житті Поділля, педагогічній діяльності у Бережанській гімназії (1868 – 1871), Тернопільській учительській семінарії (1871 – 1888), Львівській державній учительській семінарії (з 1888р.); активна праця в культурно-просвітницьких товариствах краю, серед яких - "Просвіта", Руське (з 1912 р. – Українське) товариство педагогічне, НТШ, "Руська бесіда" та ін.

На основі аналізу джерельної бази виділено такі основні напрями діяльності О. Барвінського:

- науково-педагогічна – О.Барвінський працював учителем, викладачем; був членом Краєвої шкільної ради (1893 - 1918 рр.); домагався, щоб краєвими інспекторами ставали національно свідомі українці; працював над перекладом та створенням підручників для шкіл і середніх навчальних закладів. Був автором численних публікацій на педагогічну тематику, котрі вміщувалися у "Ділі", "Газеті школьній", "Школьній часописі". Видавав і редагував часопис "Учитель" (1889). Вивчення й аналіз 88 праць та статей О.Барвінського дозволяє стверджувати, що він плідно працював над обґрунтуванням науково-теоретичних засад національної освіти й виховання;

- громадсько-просвітницька: був активним членом і в певні періоди головою товариства “Просвіта”, Руського товариства педагогічного, Наукового товариства ім. Т.Шевченка, членом та почесним членом багатьох культурно-освітніх товариств, спричинився до створення окремих з них та їхніх філій. Засновував читальні "Просвіти", організовував хори, виступав з лекціями на науково-популярні теми перед населенням, написав ряд книжечок на суспільно-економічні теми. У 1886р. почав видавати "Руську Історичну Бібліотеку", яка в читачів користувалася широкою популярністю.

- посольська діяльність: обирався послом до галицького сейму та державної ради.

Встановлено, що основою життя й діяльності О.Барвінського була українська національна ідея, яку він відстоював у галицькому сеймі, австрійському парламенті, уряді ЗУНР, на всіх ділянках своєї жертовної праці.

У другому розділі - "Педагогічні погляди і навчально-виховна діяльність О.Барвінського" - розкрито погляди вченого стосовно теоретичних основ розбудови національної школи, простежено, які він реалізував у своїй педагогічній, посольській та просвітницькій діяльності. Проаналізовано історико-педагогічну спадщину О.Барвінського, на основі чого висвітлено його внесок у розвиток теорії національного виховання, методики викладання рідної мови, а також простежено його внесок у розробку підручників для українських шкіл краю.

На основі вивчення та аналізу педагогічних праць О.Барвінського, а також його виступів перед студентами, на зборах культурно-освітніх товариств встановлено, що він вважав школу головним чинником поступу нації й держави і визначав такі вимоги до її організації та функціонування: школа має бути загальнодоступною і обов'язковою, відповідати особливостям народу, тобто бути народною, а виховання в ній має бути національним. Основи виховання, за переконанням ученого, закладаються в сім’ї, а школа спільно з церквою і громадою, опираючись на співпрацю з батьками здійснює навчання і виховання дітей.

При організації школи вимагав забезпечити зв’язок теорії і практики, навчання з участю в практичному житті, враховувати суспільні потреби, а, значить, більше уваги приділяти підготовці молоді до життя.

Підкреслено, що провідним засобом національного виховання дітей та основною ознакою національної школи О.Барвінський вважав рідну мову і присвятив значне число публікацій висвітленню підходів і вимог до її викладання. На основі аналізу творів зарубіжних учених та вітчизняного досвіду він публікує низку статей з цього питання: "Наука матернего языка въ школахъ народныхъ зъ узгляденєм єи методичного трактованя", "Вплыв науки языка матернего на виховане", "Значінє слова в вихованю" та інші, у яких стверджує, що “навчання рідної мови є віссю, навколо якої обертаються всі інші предмети народної школи, є вогнищем, яке випромінює благодатне тепло і світло, що допомагає розвинутися іншим предметам народної школи в повній мірі”. Мова має бути сполучником всіх предметів і в середній школі. Він доходить висновку, що від успіху в рідній мові залежатиме також успіх учнів в інших предметах і взагалі їх розумовий розвиток; формулює умови засвоєння учнями поданого матеріалу (1 – правильне мислення учнів, 2 – правильне висловлення думок чистою українською літературною мовою), аналізує методи навчання мови, розробляє вимоги до читанок, методику проведення письмових вправ у народній школі.

В обов'язковому навчанні рідною мовою, яке має поєднуватися з вивченням державної мови, О.Барвінський бачив не тільки чинник національного виховання, збереження і розвитку нації, але й джерело зміцнення держави, основу громадянського виховання молоді, яке має забезпечити суспільний спокій в ній, мирне співжиття представників усіх народностей.

Отже, національне виховання О.Барвінський вважав головною умовою громадянського виховання, гарантом створення сильної, стабільної держави. За його переконаннями, національне виховання є гарантом формування громадянської позиції, оскільки, якщо молодь буде вихована в дусі свідомих своєї національності русинів, то вона зможе стати й громадянами держави. У зв’язку з цим навчання дітей краю рідною мовою педагог трактує не лише як педагогічну, але й політичну проблему.

Розглядаючи роль і місце церкви і релігії у навчанні і вихованні молоді, О. Барвінський висловлював думку, мова має бути другим, після релігії, предметом в школі, а школа - помічницею церкви в морально-релігійному вихованні молоді.

Як і тогочасні українські педагоги Г.Врецьона, О.Іванчук, В.Ільницький, О.Партницький, І.Ющишин, О.Барвінський вважав, що результатом виховання має бути національна рівність, взаємна повага і толерантність у відносинах між представниками різних національностей.

Важливою запорукою результативного навчання й успішного виховання дітей вчений вважав співпрацю сім'ї та школи, відводячи при цьому головну роль сімейному вихованню. Найважливішими прикметами виховання називав любов і самопожертву. Важливу роль у цьому процесі педагог відводив учителеві, який повинен бути зразком моральності, постійно підвищувати свій фаховий рівень і співпрацювати з батьками. Він вважав, що школа має дбати про підготовку молоді до сімейного життя, здійснюючи це в процесі доповняльного навчання, показуючи дітям приклад тісної співпраці з батьками. Основними умовами цієї співпраці О.Барвінський вважав взаємну довіру і взаємну повагу вчителів і батьків, часте їх спілкування і відкритість у ньому, підтримування в школі авторитету батьків, а вдома – авторитету вчителя і школи, глибоке вивчення з допомогою батьків умов дитини та її індивідуального розвитку і організація навчання й виховання з їх врахуванням, різноманітні форми педагогізації батьків (індивідуальна робота з батьками, відвідування сім’ї, проведення батьківських зборів, конференцій, публікація матеріалів для батьків в часописах тощо).

Значне місце в педагогічній спадщині О.Барвінського займає питання освіти дівчат - майбутніх матерів, від яких залежатиме доля народу. В системі освіти він вимагає готувати їх до виконання функцій берегині роду, обов’язків матері і дружини, створювати для них можливості здобувати не лише загальноосвітні, але й фахові знання. Вважав за необхідне створювати для дівчат ліцеї, дівочі "воспиталища", інститути, наголошував на потребі залучення до цієї справи громадських інституцій, брав участь у розробці документів реформи ліцеїв у 1907р., на основі яких міністерство видало новий статут, що передбачав після шестирічного навчання дворічні народногосподарські, промислові і торговельні курси.

Доведено, що практична педагогічна діяльність служила для О.Барвінського джерелом розробки науково-педагогічних ідей та їх апробації. Своєю навчальною й виховною діяльністю він завоював високий авторитет серед колег, глибоку повагу учнів та батьків. Він вважав, і переконливо довів це своєю діяльністю, що вчитель повинен постійно вчитися, підвищувати свій кваліфікаційний рівень, дбати про науково-методичне забезпечення навчально-виховного процесу. Поступово піднімаючись до вершин педагогічної майстерності і службовій “драбині”, він поетапно здавав кваліфікаційні екзамени, які були передбачені тодішнім законодавством, що дозволило йому пройти шлях від помічника вчителя Бережанської гімназії, викладача учительської семінарії, до члена краєвої шкільної ради і члена комісії з прийому кваліфікаційних екзаменів у вчителів. Зіткнувшись з відсутністю необхідних українських підручників і вважаючи їх основним засобом для успішної навчально-виховної діяльності вчителя, О.Барвінський створив дев’ятнадцять підручників для українських шкіл, гімназій та учительських семінарій, які витримали тридцять шість видань і використовувались ще в 30-і роки ХХ століття. Вони враховували вітчизняний та зарубіжний досвід розробки підручників, зміни, що відбувалися в педагогіці, українській мові та літературі, нові підходи до вивчення історії, і стали новим словом в педагогічній теорії і практиці. Праця над підручниками дала можливість О. Барвінському сформулювати науково-дидактичні вимоги щодо їх розробки та використання, що знайшло відображення в ряді його публікацій і було внеском в теорію українського підручникознавства.

Вперше завдяки О.Барвінському галицька молодь змогла з підручників ознайомитися з творами Т.Шевченка, до них включено твори українських письменників з Наддніпрянщини. В підручники введено фонетичний правопис та термін “українсько-руський”. Все це створювало можливості для успішного здійснення українського національного виховання в шкільництві краю.

У третьому розділі - "Громадсько-просвітницька діяльність О.Барвінського" – розкрито його участь у діяльності громадських культурно-просвітницьких організацій краю, досліджено його боротьбу за українське шкільництво як посла, а також визначення ним педагогічного значення життя і творчості Т.Шевченка.

Встановлено, що просвітницьку працю О.Барвінський розглядав як важливий чинник піднесення національної свідомості народу. Тому в українських товариствах він був активним діячем, а його праця носила просвітницько-виховний характер і була спрямована на формування в українців національної свідомості. Вогнищем народного життя стали засновані О.Барвінським філія “Просвіти” (у 1876р.) у Тернополі, яку він сам очолював, "Руська Бесіда", "Міщанська читальня" (у 1884р.). Показано, що важливе місце в просвітницькій діяльності товариств О.Барвінський відводив відзначенню національних свят, видатних подій в житті народу, вечорниць, концертів в честь Г.Шевченка, інших українських відомих діячів, які стали традиційними, особливо для галичан.

Крім названих, широко використовувалися такі форми культурно-освітньої роботи серед населення як доповіді на економічні та просвітницько-культурні теми, етнографічні концерти і виставки, фестини, віча, сходини, популярні публікації. Аналіз протоколів засідань товариств "Просвіта", Руського товариства педагогічного засвідчив, що О.Барвінський піднімав, серед інших, питання про розширення видань літератури для народу, націоналізацію виховання, підвищення рівня освіти жінок, рідну мову викладання, забезпечення шкіл підручниками тощо.

Встановлено, що завдяки О.Барвінському велику наукову роботу розгорнуло товариство ім.Т.Шевченка, яке заходами вченого було перетворено в наукове і стало прообразом Української Академії Наук. О.Барвінський виробив організаційний статут товариства, згідно з яким НТШ стало духовним вогнищем, осередком наукової роботи, об’єднало вчених усіх українських земель. Він був головою товариства (1893 – 1896 рр.), започаткував видання наукових записок, перші чотири томи яких вийшли під його редакцією. Товариство видавало твори українських письменників, пропагувало творчість Т.Шевченка.

У виступах на зборах НТШ О.Барвінський високо оцінював рідну мову як велику політичну і педагогічно-виховну цінність, висловлював тверду віру в майбутнє українського народу, в те, що він реалізує свою історичну місію.

Заслугою О.Барвінського є видання "Руської історичної бібліотеки", куди ввійшли твори з історії України багатьох відомих авторів. Показано, що це видання відіграло важливу роль у піднесенні національної свідомості народу, стало книгою для представників всіх верств населення краю, готувало до здобуття незалежності України. Цілісне висвітлення української історії сприяло утвердженню в свідомості читачів ідеї соборності українських земель.

Про активність О.Барвінського у громадсько-просвітницькій роботі свідчить обрання його за особливі заслуги почесним членом ряду товариств, серед яких - "Просвіта", Руське товариство педагогічне.

Встановлено, що будучи послом до галицького сейму (1894 – 1904рр.) та австрійського парламенту (1891 – 1907рр.), О.Барвінський послідовно боровся за розвиток українського шкільництва в краї, рівнозначність української та польської мов у всіх сферах суспільного життя, домагався володіння всіма чиновниками українською мовою, доводив необхідність навчання дітей рідною мовою, яку вважав “спільним орудієм свідомості народу і душею народного організму”, головною умовою життя народу, його найдорожчим скарбом і найсвятішим майном. Тому, на його думку, “всі змагання і домагання були і є звернені головно на се, щоби Русин міг побирати науку і образуватися від наймолодшого віку аж до найвищого ступня просвіти в своїй рідній мові”.

Лише здійснений нами неповний аналіз публікацій в галицьких часописах показує, що у виступах в державній раді і сеймі О.Барвінський 24 рази піднімав питання про впровадження української мови у школи і всі сфери суспільного життя, 21 раз - про створення українських гімназій, 12 - про збільшення числа українських кафедр в університеті тощо.

У виступах О.Барвінський постійно посилався на ідеї Т.Шевченка як духовного провідника українського народу, цитував його твори, показував високий рівень розвитку української культури і її вплив на розвиток культур інших народів. Відстоював право кожного народу мати свою школу з рідною мовою навчання, потребу призначення професорів-українців на кафедри Львівського університету. Йому належить заслуга відкриття у Львові кафедри всесвітньої історії, яку очолив учень В.Антоновича - М.Грушевський, гімназій у Перемишлі, Тернополі, Станіславі ряду народних шкіл. Вимагав перебудови існуючих шкіл, змін у змісті підготовки вчителів, усунення перевантаження учнів, ґрунтовнішого вивчення основ сільського господарства, покращення матеріальної бази навчальних закладів та становища вчителя. Добивався, щоб на посади шкільних інспекторів призначали національно свідомих українців.

На основі вивчення джерельної бази показано, що в життя О.Барвінського Тарас Шевченко ввійшов ще в роки навчання в гімназії. Відтоді він постійно пропагує творчість Кобзаря: включає твори у шкільні підручники, видає у 2-х томах його поезії, спонукає М.Лисенка до написання музики до “Заповіту” і т.п. Творчість і життєвий шлях Шевченка О.Барвінський розкривав у промовах на вечорах, приурочених дням народження і смерті поета, в численних публікаціях, в посольських промовах, у доповідях на з'їздах громадських організацій, у виступах перед учнями та студентами. Нами віднайдено у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника його рукописну працю “Тарас Шевченко - апостол правди і науки, учитель людства. Спроба педагогічно-наукової розвідки”, котра вперше вводиться нами в науковий обіг і в якій учений дав оцінку педагогічного значення життя і творчої спадщини Кобзаря. За переконанням О.Барвінського, Шевченкові належить почесне місце в історії виховання, оскільки сама його особистість, а також життєвий шлях і твори мають велике педагогічне значення.

Історію педагогіки О.Барвінський розглядає як частину історії культури людства, визначаючи її завданням аналіз виховного ідеалу, сутності, мети і засобів виховання у різні історичні періоди. Оскільки ці питання розглядає Кобзар у своїх творах, а Шевченкова доба - це минувшина, тісно пов’язана з сучасністю і з майбутнім народу, то педагог справедливо вважає Шевченка одним із істориків педагогіки, “апостолом правди і науки, учителем і світочем страждущого людства”. На основі аналізу життя і творчості Кобзаря О.Барвінський показує їх педагогічне значення, місце і роль у діяльності вчителя. Зроблено висновок, що О.Барвінський вважав творчу спадщину Шевченка могутнім чинником виховання, основою усвідомлення “чиї ми діти, формування національно свідомого українця, який розуміє історичне призначення нації, усвідомлює, що вона може досягти найвищого розквіту у власній державі, готового до здобуття та розбудови цієї держави.

Одержані в процесі дослідження результати дають підстави для таких загальних висновків:

1.

Педагогічна і просвітницька діяльність О.Барвінського здійснювалася в таких напрямках: викладацька праця у гімназії і учительських семінаріях; членство у краєвій шкільній раді; підготовка українських підручників; організаційно-педагогічна праця в товариствах “Просвіта”, “Руське (Українське – з 1912) товариство педагогічне”, Наукове товариство імені Шевченка, “Руська Бесіда”; посольська діяльність у галицькому сеймі та державній раді.

Всі напрями діяльності О.Барвінського об’єднує спільна ознака – самовіддане служіння українському народові шляхом організації безперервної освіти і виховання з метою підготовки його до реалізації української національної ідеї.

2.

В його діяльності яскраво відображена ідея соборності українців всіх земель. Це проявилося в тісній співпраці педагога з В.Антоновичем, М.Лисенком, П.Кулішем, М.Грушевським та іншими видатними українськими діячами, у відкритті кафедри історії Східної Європи, у виданні “Руської історичної бібліотеки”, в його діяльності в українських товариствах, у створених ним читанках та підручниках з літератури та історії, у промовах в сеймі та державній раді, в численних публікаціях.

3.

Найбільший вплив на формування світогляду і національно-громадянської зробили життя і твори Т.Шевченка. Розпочавши ознайомлення з ними в таємній громаді учнів гімназії, О.Барвінський впродовж всього життя вивчав, сприяв виданню і розповсюдженню творів Кобзаря, ніс слово та ідеї “апостола правди і науки, учителя людства” в широкі маси галицької суспільності, чим долучився до утвердження в Галичині культу Шевченка, формування в галичан-українців під впливом його життя і творів національної свідомості, прагнення до освіти і власної держави, в якій “своя правда і сила, і воля”.

4.

Щоб виконати своє призначення, школа, за висновком О.Барвінського, має бути національною (окремою для кожного народу і враховувати його виховний досвід) тобто будуватися на принципі народності, який реалізується через навчання рідною мовою, вивчення історії, літератури, традицій і звичаїв народу. Шкільна освіта має бути обов’язковою для всіх дітей шкільного віку. Школа має тісно співпрацювати з сім’єю, церквою, громадськими організаціями.

Виховання в школі має бути національним. Національне виховання представників кожного етносу, що проживають в державі, О.Барвінський вважав основою і умовою успішного громадянського виховання, гарантом створення сильної держави, захищеної від зовнішніх і внутрішніх небезпек. Національне виховання також є засобом формування в учнів міжнаціональної рівності, взаємної поваги і толерантності, бо “лише той, хто уважає свою народність за сьвятощ, не зневажує сьвятощі другого народу”.

Головну роль у перетворенні школи в національну і в національному вихованні молоді О.Барвінський відводив рідній мові, вважаючи, що мова є “спільним орудиєм сьвідомости народа”, душею народного організму, головною умовою життя народу, його найдорожчим скарбом, його найсвятішим майном, котрим “нарід стоїть і ним гине”..., “є власне тим сполучником, що з’єднує індивідуа в різко визначні народні індивідуальности, кладе основи до їх окремішного існування і дає зародок до самостійного, питомого життя...”

Виходячи з того, що мова є “найзагальнішим, найоб’єктивнішим способом формування молодецького духу”, що вона впливає на розум, почуття і волю, її вивчення повинно бути сполучником інших навчальних предметів, які вона має оживляти і доповнювати.

Погляди О.Барвінського щодо розбудови національної школи і національного виховання співзвучні з поглядами його сучасників Г.Врецьони, В.Ільницького, О.Огоновського, О.Партицького, І.Ющишина, які відстоювали ідею національної освіти і виховання, розробляли теоретичні основи їх здійснення.

5.

Ним підготовлено 19 підручників, які витримали 36 видань. Завдяки зміні етимологічного правопису на фонетичний О.Барвінський зазначив окремішність і самостійність української мови, що разом з включенням в підручники творів Тараса Шевченка та інших українських письменників і запровадженням терміну “українсько-руський” значно розширило можливості національного виховання учнівської молоді.

6.

7.

Головною метою освіти дорослих він вважав формування в широких мас національного світогляду, утвердження в свідомості кожного українця української національної ідеї, підготовку до завоювання, збереження і розвитку незалежної соборної Української держави.

8. Як член керівництва товариства імені Шевченка і перший голова після перетворення його в наукове товариство, О Барвінський відіграв важливу роль у розробці організаційного статуту, на основі якого воно було реорганізоване на зразок польських і інших слов’янських наукових товариств в Наукове Товариство, і стало зародком майбутньої української Академії Наук. Цим було закладено фундамент для створення святині, де зберігалася, плекалася і піднялася до наукового рівня найдорожча спадщина – рідна українська мова, що мало важливе історичне значення в культурному і національному житті українського народу, зокрема в освітньо-виховному аспекті. Це товариство стало духовним вогнищем, осередком наукової роботи та „умовим злучником усіх українських земель”.

9. Важливе педагогічне значення мала діяльність О.Барвінського щодо формування історичної свідомості українців. Виходячи з переконання, що тільки ґрунтовне знання історії свого народу може дати повну національну свідомість, може напоїти серця щирим, справжнім патріотизмом, роз’яснити дорогу до мети народних змагань, О.Барвінський, щоб зробити історію “власністю всієї руської суспільности” з 1886 р. розпочав видання „Руської історичної бібліотеки”. Цю справу пізніше продовжувало Наукове товариство імені Шевченка. З-під пера О.Барвінського також вийшли дуже важливі для національного освідомлення українців книги, а також підручники з історії, в яких правдиво розкривалася минувшина українського народу.

10. Борцем за українську національну школу, за рідну мову викладання, розширення мережі українських навчальних закладів, знавцем вітчизняної освітньої традиції і педагогічної думки та зарубіжної педагогіки проявив себе О.Барвінський в ролі посла до галицького сейму та державної ради. В своїх доповідях він утверджував право українців на національну освіту і виховання та на всі типи начально-виховних закладів, розкривав концептуальні засади розбудови національного шкільництва, показував значення його розбудови у всіх народів країни як умови її міцності та процвітання, вимагав рівноправності і рівнозначності освітньо-виховних інституцій всіх етносів.

Завдяки його наполегливій, послідовній праці було відкрито українські 4-класові школи у Львові, Тернополі, Станиславові, Самборі, Сокали; гімназії в Перемишлі, Коломиї та Тернополі, засновано кафедру історії Руси в Львівському університеті. Важливу роль він також відіграв у відкритті української державної гімназії у Станиславові, займав активну позицію в боротьбі українців за Львівський університет.

Як представник українського народу в сеймі і державній раді він домагався рівноправності народів краю, вважаючи її запорукою мирного співжиття, культурного та господарського розвитку, “урівняння в правах” української і польської мов в шкільництві, в управлінні і суспільному житті, справедливого розподілу коштів на фінансування українського і польського шкільництва, виступаючи при цьому не з позицій конфронтації, але з позиції справедливого врегулювання українсько-польських відносин в краї, вимагаючи від представників обох націй взаємної поваги, національної рівності та толерантності.

Дослідження не претендує на всебічний розгляд науково-педагогічної та просвітницької діяльності О.Барвінського.

Перспективи подальшого використання результатів нашого дослідження вбачаємо в дослідженні внеску О.Барвінського в розвиток методики викладання рідної мови, в підручникознавство, видавничу діяльність тощо.

Основні положення дослідження викладено в таких публікаціях:

1. Гречин Б.П. Громадсько-просвітницька та педагогічна діяльність Олександра Барвінського. Монографія. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – 232 с.

2. Гречин Б. Олександр Барвінський – штрихи до портрета // Олександр Барвінський. Тарас Шевченко – апостол правди і науки, учитель людства. Спроба