НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

ГОНЧАРЕНКО ЕЛЛА ПЕТРІВНА

УДК 891.6 – 3 Джойс: 820 “19”

ПРОЗА ДЖЕЙМСА ДЖОЙСА І ПРОБЛЕМА НОВАТОРСТВА

В АНГЛІЙСЬКОМУ МОДЕРНІЗМІ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.04 – література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Скуратовська Людмила Іванівна,

Дніпропетровський національний університет,

кафедра зарубіжної літератури, професор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, в.о.професора

Висоцька Наталія Олександрівна,

Київський державний лінгвістичний

університет, кафедра теорії та історії світової

літератури, в.о.професора

доктор філологічних наук, професор

Денисова Тамара Наумівна,

провідний науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

доктор філологічних наук, професор

Саруханян Алла Павлівна,

провідний науковий співробітник

Інституту світової літератури РАН, Росія

Провідна установа – Секція теорії та історії світової літератури кафедри класичної та румунської філології, Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича Міністерства освіти і науки України, м.Чернівці

Захист відбудеться 22 травня 2001 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02. при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України за адресою: 01001, м.Київ-1,

вул. М.Грушевського, 4, 3-й поверх

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Автореферат розісланий 27 квітня 2001 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Cтатус Джойса-митця в міжнародній науці – і оцінки його творчості в радянському та пострадянському науковому просторі настільки різні, що їх розділяє безодня. Дану роботу задумано як спробу посильного подолання цієї безодні.

Розуміння впливу Джойса на літературу, суті його новаторства, місця в історії модернізму, - над усім цим у вітчизняній науці, як і в науці країн СНД, і досі тяжіє ідеологічний осуд 1930-х років, і це тому, що з-під тягаря такого осуду не вийшов ще і модернізм у цілому. Тим вище з точки зору сьогодення можна оцінити ті спостереження, концепції та висновки в роботах про конкретні прояви модернізму, автори яких спромоглися подолати ці обмеження (В.Адмоні, Л.Андрєєв, Д.Затонський, Д.Наливайко, Т.Денисова, І.Влодавська, Н.Жлуктенко, К.Шахова, А.Саруханян, О.Звєрєв, М.Мамардашвілі, В.Подорога, К.Генієва, С.Хоружий, О.Якимович та інші).

Але “одностайного позитивного сприйняття прози Джойса немає і в наш час”11 Шахова К.О. Джеймс Джойс “Улісс” // Література Англії. ХХ століття / За редакцією К.О.Шахової. – Київ: Либідь, 1993. – С.112.

, - слушно зауважує К.Шахова; на жаль, це слушно саме для наших країн, у той час як всесвітня репутація Джойса – репутація письменника епохального, класика літератури ХХ століття і, нарешті, класика літератури всіх часів і народів, - включає таке “позитивне сприйняття” як абсолютну домінанту.

Справа ускладнюється ще й гострою дискусійністю питань, пов’язаних з модернізмом, не тільки в українській та російській, але і в міжнародній науці – починаючи з датування, співвідношення модернізму та авангарду, оцінки різних течій модернізму і закінчуючи місцем певних митців та творів і в історії модернізму, і в історії літератури в цілому.

Українська наука сьогодні пильно вдивляється у модернізм, зокрема у великий європейський модерністський роман. Особливо важливим видається бажання донести висновки академічної науки до науковців, подолати естетичний негативізм та консерватизм. На цьому шляху велике значення мають високий теоретичний рівень аналізу співвідношення модернізму та інших напрямів у роботах Д.Наливайка, Д.Затонського, Т.Денисової; витонченість аналізу тексту, поетологічні зіставлення художнього світу Джойса і Вульф, Джойса і сучасного роману (І.Влодавська, Н.Жлуктенко, Л.Скуратовська).

Але роботи, в якій би системно досліджувалася творчість Джойса в цілому і водночас головні твори піддавалися б розгорнутому філологічному аналізові в аспекті їх новаторства, тобто у зіставленні з класичними жанрово-стильовими еталонами і з художніми зусиллями інших творців модерністського роману, ще не було. Актуальність цього дослідження полягає в спробі створити саме таку, водночас узагальнюючу і диференціюючу картину творчості Джойса на фоні уточнених уявлень про велику прозу модернізму.

Єдина праця про Джойса, яка з’явилася в останні роки у пострадянському літературному просторі, – книга російського перекладача С.Хоружого “Улисс в русском зеркале” – ставить зовсім інші завдання і відповіді на ці питання не дає. Взагалі, зведення всього Джойса до двох романів (“Портрет митця замолоду” та “Улісс”), якими б величними ці твори не були, помітно зменшує його історико-літературну роль; є також тенденція говорити тільки про “Улісса”, нехтуючи навіть “Портретом митця замолоду” як “розтягнутою”, “нудною” та “традиційною” книгою (В.Набоков, а з сучасних молодих науковців – О.Лало). Тому актуальним є аналіз єдності джойсівської творчості в даній роботі, виявлення ранньої новаторської зрілості мініатюр-епіфаній та “Дублінців”, зовсім не досліджених в Україні та Росії.

Актуальність реферованої роботи визначається також і свідомим бажанням автора висвітлити сучасний рівень світового джойсознавства та історії модернізму, зробивши це не предметом описового реферування, а в живому діалозі з відомими науковцями, в дискусії, на фоні конкретного проблемного аналізу. Так, у дисертацію введені роботи про модернізм і про Джойса - Р.Еллманна, В.Тиндалла, Г.Кеннера, Р.Адамса, Д.Фоккеми та інших1

1 Ellmann R. James Joyce. – New & Rev.Ed. – New York, etc.: Oxford Univ. Press, 1983. – 887 p; Tindall W.Y. A Reader’s Guide to James Joyce. – Syracuse Univ.Press, 1955. – 304 p; Kenner H. Dublin’s Joyce. – L.: Chatto & Windus, 1955. – 120 p; Kenner H. Joyce’s voices. – Berkerley and Los Angeles: University of California Press, 1978. – 120 p.; Adams R.M. James Joyce: common sense & beyond. – N.Y.: Random House, 1966. – 215 p; Fokkema D.W. Literary History, Modernism and Postmodernism. – Amsterdam, 1984. – 63 p; Fokkema D.W., Ibsch E. Modernist conjectures: A Mainstream in European literature, 1910-1940. – London: Hurst, 1987. – 330 p. .

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Ця дисертація презентує один із провідних напрямів дослідницької діяльності кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету. Робота здійснювалась у рамках наукової теми кафедри: “Функціонування літератури у культурному контексті епохи”.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні художньої специфіки новаторства Джойса як ініціатора й класика модернізму, що передбачає як висвітлення загальних рис поетики й семантики (“коду”) модернізму, так і аналіз індивідуального ідейно-естетичного внеску Джойса в історію світової новели та роману, а також теоретичне осмислення процесів жанрової трансформації та оновлення образного мислення.

Досягнення зазначеної мети передбачає постановку і розв’язання таких конкретних завдань:

- аналіз особливостей ідейно-художньої побудови головних творів європейського модернізму (“модерністського коду”) і статусу модернізму в сучасній науковій картині розвитку літератури;

- дослідження зарубіжної, в першу чергу англо-американської, наукової літератури з питань модернізму й творчості Джойса, відгук дисертанта на проблематику, дискусійні питання і невирішені проблеми джойсіани;

- дослідження естетичних проблем, загальних для всієї творчості Джойса (літературна орієнтація, проблема “ірландськості”, відкриття “епіфанічного” засобу зображення);

- критичний перегляд концепції “класичного реалізму” збірки “Дублінці” і роману “Портрет митця замолоду”, з’ясування особливостей розпочатої письменником модернізації “коду реалізму”;

- інтерпретація вершинних творів Джойса з точки зору особливостей жанру, стилю та мови в їх взаємодії;

- аналіз проблеми художнього підходу до образу людини в “Уліссі”, вирішення дискусійної проблеми статусу його героїв;

- аналіз проблеми “міфологічного методу” у зв’язку з джойсовою концепцією героя і дійсності;

- виявлення діалектики новаторства та експерименту, співвідношення усталених літературних цінностей і трансформацій та новацій. Центром аналізу тут є “Улісс”; “Поминки за Фіннеганом” розглядаються в порівнянні з ним як екстремальне продовження новаторських пошуків, як вихід за межі модернізму.

Об’єктом дослідження є історико-літературний період, відомий як доба модернізму, хронологічні межі якого включають останню чверть ХIХ та першу третину ХХ ст., а історико-культурний зміст полягає у складній взаємодії реалізму, символізму й модернізму.

Предметом дослідження обрано всі створені Джойсом або оновлені ним прозові жанри, що складають систему його творчості як модерніста (“епіфанії”, есе, новели, “роман становлення”, “роман митця”, “міфологічний” роман), а також провідні твори європейської модерної прози – романи, новели, есе А.Жіда, М.Пруста, В.Вульф, Д.Г.Лоренса і зразки класичної та сучасної літератури, від яких вони відштовхувалися (Менген, Діккенс, Троллоп, Гарді, Єйтс). “Поминки за Фіннеганом” Джойса, твір, що виходить за межі поетики модернізму, в даному дослідженні детально не розглядається, хоча й постійно залучається у порівняльному плані; за своїм експериментальним характером, унікальністю тієї ролі, яку він відіграв у історії постмодерністського мислення, кількістю суперечливих досліджень, цей твір повинен стати об’єктом окремого, об’ємного комплексного дослідження.

Методами дослідження є реалізація методологічних принципів історизму в системному аналізі творів, зі зверненням до поетологічного, літературознавчо-стилістичного аналізу (поєднання методик дослідження “стилістики від автора”, стилістики сприйняття, поетики слова) та виходами у теоретичну й історичну поетику жанрів.

Наукова новизна дисертації полягає насамперед у тому, що вона є першим у вітчизняному літературознавстві повним академічним дослідженням творчості Джойса як модерніста в контексті уточнених уявлень про становлення й розвиток цього художнього напряму. В роботі вперше зроблено спробу звести в систему й критично проаналізувати стан вивчення модернізму в міжнародній науці та дати читачеві-фахівцю уявлення про специфічну проблематику, дискусійні та невирішені питання зарубіжної джойсіани (тобто створити необхідну базу для подальших вітчизняних досліджень у галузі джойсознавства та історії модернізму). Дисертант озивається на кожну з цих проблем власними спостереженнями та висновками. В дослідженні пропонується інший підхід до становлення джойсового модернізму, ніж той, що закріпився в працях зарубіжних джойсознавців. По-перше, дисертант визначає “Дублінців” як модернізаторську ініціативу Джойса, а не як наслідування канонів класичного реалізму, не як компроміс між символізмом та реалізмом і не як джойсівське входження в “готову” систему модерністської поетики; такий характер “Дублінців” детально висвітлюється в поетологічному аналізі на тлі історичної поетики новели. По-друге, дисертант доводить, що Джойс створив новий жанр – “роман-портрет”, і обгрунтовує це жанрове визначення, виявляючи відміни цього жанру як від роману еволюції героя (“роман становлення”) і полемізуючи із спробами читати цей роман як своєрідний естетичний трактат Джойса. Дисертант пропонує трактування образності роману як витіснення символу епіфанією. По-третє, вперше у вітчизняній науці робиться спроба шляхом детального філологічного аналізу “Уліссу” довести, що і задум, і реалізація образів його героїв інші, ніж варіації сатира-іронія-зниження, і в той же час це не образи “обивателів”, а втілення архетипів “хорошої людини”, природної юності, зрілості, жіночості.

Отже, новими в роботі є виявлення системних рис європейського модернізму, зокрема його роману та новели; з’ясування співвідношення “коду” модерністського роману раннього та зрілого етапу; виявлення новацій Джойса у сфері стильової та образної організації прози, жанрової поетики роману й новели, поетики образу; інтерпретація цілісності тексту “Портрету митця замолоду” як різновидів “плину свідомості” і його жанру як “роману-портрета”; визначення особливостей образу Стівена як образу-триптиха, утвореного з трьох романів (“Стівен-герой”, “Портрет митця замолоду”, “Улісс”) шляхом характерного для Джойса “виходу за межі” однієї форми; вияв впливу моральної драми “Еврімен” (ХVI cт.) на задум і структуру прози “Улісса”; спостереження про значення гомерівського підтексту Блума-Одіссея і Моллі-Пенелопи, – спостереження, якими доповнюються існуючі міфологічні трактування роману.

Теоретичне й практичне значення дослідження визначається тим, що, спираючись на досягнення світової науки і доповнюючи їх власними спостереженнями та висновками, автор пропонує системну характеристику естетичного “коду” модернізму і цим уточнює уявлення про особливості літературного процесу ХХ ст. в цілому і про новаторську роль у ньому Джеймса Джойса. Дослідження містить аналітичні матеріали і теоретичні висновки щодо процесів жанрових, поетологічних та стильових трансформацій, оновлення образного мислення і тому може бути корисним для подальших історико-генетичних, історико-функціональних, теоретичних досліджень літератури, а також використане у розробці загальних та спеціальних курсів з теорії та історії літератури, з ряду філологічних дисциплін тощо (стилістика, аналітичне читання, історія перекладу). Ця робота може стати в пригоді в практиці художнього перекладу, тим більше, що українського “Уліссу” ще немає.

Реферована робота вирізняється увагою до мовної, стильової, словесної фактури джойсових творів, до поетики слова, образу. Методологічна цінність такого проведення дослідження тим більша, що без цього неможливо виявити конкретні естетичні риси модернізму і особливості його у Джойса, визначити трансформацію жанрових і стильових прикмет прози великих модерністів (а це і у нас, і в зарубіжних працях не досить розроблена проблематика).

Особистий внесок здобувача. Автор дисертації використовує власні ідеї та концепції. В процесі роботи над текстами своїм завданням дисертант вважав не тільки філологічний аналіз, але й філологічний синтез; всі тексти Джойса й інших письменників подані в авторському перекладі дисертанта, наведеному поруч з оригіналом як додатковий, але не менш важливий, ніж аналіз, засіб філологічного пізнання тексту (особливо такого художньо складного, як джойсівський).

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертації були апробовані в викладацькій діяльності автора та в доповідях на наукових конференціях, у тому числі і міжнародних: Міжнародна науково-практична конференція “Сучасні технології у навчанні англійській мові” (Дніпропетровськ, 1998); Четверта Всеукраїнська наукова конференцiя “Новi пiдходи до фiлологiї у вищiй школi” (Запорiжжя, 1998); 3-я Мiжнародна наукова конференцiя “Комп’ютерна лiнгвiстика та викладання чужоземних мов у вищих навчальних закладах” (Львiв,1998); 6-та Міжнародна конференція “Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, 2000); Всеукраїнська наукова філологічна конференція “Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики” (Черкаси, 2000; 2001); міжнародна наукова конференція “Развитие средств массовой коммуникации и проблемы культуры”. Університет Наталі Нєстєрової (Москва, 2000); “Читання пам’яті Н.С.Шрейдер (до 90-річчя від дня народження) (Дніпропетровськ, 1999); міжвузівська конференція “Від бароко до постмодернізму” (Дніпропетровськ, 2000); наукова конференція “Література 17 сторіччя у контексті світової культури” (Дніпропетровськ, 2001); 5-та міжнародна конференція Європейського суспільства з вивчення англійської мови (Хельсінкі, 2000); міжнародна наукова конференція “Проблема рубежа веков: закономерности переходных процессов в литературе и языке” (Донецьк, 2000); Шекспірівські читання. (Владимир, 2000); наукова конференція “Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства” (Севастополь, 2000); міжнародна конференція “Міфологія. Біблія. Література” (Чернівці, 2000).

Основні положення дисертації обговорювались на теоретичних семінарах кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету. Авторську концепцію відбито у монографії “Творчество Джойса и модернизм 1900-1930 гг.”, у книзі “Дублинцы” Джеймса Джойса: классика модернистской новеллы”, а також у понад 20 статтях, що надруковані у вітчизняних і зарубіжних наукових виданнях.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків. До неї увійшли таблиця та бібліографія за розділами дисертаційної роботи. Загальний обсяг дисертації 453 сторінки. У списку використаних джерел 625 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, мету й напрям дослідження; охарактеризовано аспекти вивчення модернізму в міжнародному, радянському та пострадянському літературознавстві, звернення до проблем модернізму сучасних вітчизняних вчених; обгрунтовано відбір художнього матеріалу та дослідницький підхід дисертанта до нього, зокрема диференціація джойсових творів з точки зору зрілості та художньої досконалості новацій.

У першому розділі – “Джойс і європейський модернізм 1900-1930 рр.” розглядаються такі теми: 1) модернізм як проблема сучасного літературознавства; 2) художня система модернізму в творчості його творців – А.Жіда, М.Пруста, В.Вульф, Д.Г.Лоренса; 3) місце Джойса в художній системі модернізму 1900-1930 рр.

Дисертант характеризує зміну статусу модернізму як наукової теми у вітчизняному, російському та західному літературознавстві від 1940-1960 рр. до наших днів; основну увагу при цьому приділено не хибним ідеологічним оцінкам радянських часів, які сьогодні легко відкинути, а дискусійним проблемам, що й досі недостатньо вивчені і є центром наукової полеміки у нас і за кордоном. Це проблема “розмежування”, диференціації протилежних за інтенціями і художніми результатами течій у мистецтві ХХ ст., відомих під загальною назвою “модернізм”; питання про історичні межі, датування початку і кінця, про суспільно-історичні основи “класичного” модернізму 1890-1930 рр. (роман і поезія, А.Жід, М.Пруст, Дж.Джойс, В.Вульф, Т.С.Еліот, Е.Паунд, Д.Г.Лоренс і інші); про співвідношення модернізму та авангарду і з точки зору постійних закономірностей літературної динаміки, і в конкретній літературній ситуації 1900-1930 рр. Дисертант виявляє основні характерні риси семантичної та поетологічної системи модернізму, в деяких ключових позиціях полемізуючи з такими теоретиками, як Д.Фоккема, Е.Ібш, Р.Шеппард.

Полеміка стосується перш за все проблеми героя. Дисертант не погоджується з твердженням, що модерністський герой – це виключно декласований “маргінал” або інтелектуал-іммораліст (А.Жід), який виривається за межі людського суспільства. Аналіз творів Пруста, Джойса, Вульф, Лоренса виявляє перевагу іншої закономірності: це герой в його звичайній людяності, яка може набувати різних форм, але є глибинно притаманною людині як такій: до цього тяжіють зусилля Пруста змалювати “машину” психіки; намір Лоренса виявити “вуглець”, спільний для людей-“діамантів” і людей-“вугілля”; звичайні “дублінці” Джойса і звичайна “місіс Браун” Вульф. Підсумовуючи цю полеміку, дисертант пропонує термін-концепт “анонімна індивідуальність”, коректив або доповнення до запропонованих згаданими теоретиками 1980-90-х рр. понять про “децентралізованого” героя модернізму та його “деперсоналізацію”**Дисертант звертає особливу увагу на те, що ті теоретики, які однаково займалися історією модернізму та постмодернізму, переконливо довели першість модерністів у відкритті таких філософсько-естетичних категорій, як епістемологічна невпевненість, деперсоналізація, децентралізація, подвійний код (див. Fokkema D., Ibsch E. Modernist conjectures: A Mainstream in European literature, 1910-1940. – L.: Hurst, 1987. – 330 p; Fokkema D. The Semantic and Syntactic Organisation of Postmodernist Texts // Approaching Postmodernism: Papers.pres.at a Workshop on postmodernism. – Amsterdam, 1986. – P.81-98. .

У цьому розділі аналізуються, у порівнянні з романом, модерністські твори інших жанрів: ессе, біографія, “фентезі”, новели, вірші (Вульф, Лоренс).

В результаті вимальовується широкий діапазон новацій модерністів – у художньому підході до людини, у сфері жанрових трансформацій, ведення оповіді, предметному зображенні світу.

Другий розділ – “Загальні проблеми естетики та письменницької самосвідомості Джойса” – містить у собі такі підрозділи: 2.1. Проблеми естетики раннього Джойса; 2.2. Ірландія як проблема письменницької самосвідомості Джойса; 2.3. Джойс та проблема становлення ірландської літератури.

Така структура є віддзеркаленням письменницького шляху Джойса, обумовленого подвійною орієнтацією, на перший погляд, суперечливою: по-перше, він визнає себе письменником європейським, а не “локальним”; “новим”, а не традиційним; і при цьому спорідненим з усім культурним надбанням людства, а не захопленим “модою” сьогодення; по-друге, він відчуває себе ірландцем і все гостріше усвідомлює своєрідність свого патріотизму, що не збігається з жодною з існуючих політичних та соціокультурних тенденцій; його добір ірландських письменників, гідних звання класиків (це перш за все Менген), продиктований “любов’ю-ненавистю” (вираз Єйтса) до батьківщини, постійною для нього трагічною темою “ірландського зрадництва”.

У процесі дослідження становлення естетичних принципів Джойса, дисертант виявляє найcуттєвіше - його орієнтацію на Арістотелів мімесис. Джойс розуміє своє завдання як “читання” (вислів з “Улісса”) назв і суті реальних речей. У есе та листах 1900-х рр. він узагальнює це метафорою “дзеркала”; в романах відтворюється процес вдивляння Стівена у слова та речі й застосовується відкритий Джойсом “епіфанічний” підхід до зображення. Засоби для такого епіфанічного оновлення сприйняття речей і можливостей слова у Джойса численні: це і змалювання “тривіальних” життєвих подробиць, “фотографії” (М.Беджа11 Beja M. Epiphany in the Modern Novel. – London, Seattle: University of Washington Press, 1971. – P.28-30.); водночас це й іронічне самоспостереження, і гра словесних мотивів, нерідко у фрагментах, значно віддалених один від одного; справа тут не тільки в новому письмі з важливою роллю метаструктур, але й у новому читанні, сприйнятті цих неявних співвідношень, часто не схожих на звичні контрасти чи аналогії саме через віддаленість. Це аналізується в роботі на численних прикладах з циклу мініатюр-епіфаній, з “Дублінців”, “Портрету митця замолоду”, “Уліссу”.

У розділі значну увагу приділено теорії епіфаній – і джойсовій, і створеній іншими літературознавцями. Критично осмислюються численні спроби побудувати цю теорію на підставі джойсової інтерпретації естетичних категорій Фоми Аквінського в “Портреті митця замолоду”: джойсові експлікації щодо епіфаній і щодо томістських категорій належать до різних часів і творів, тобто не пояснюють одне одного; Джойс вкладає “доповідь” про естетику Фоми у вуста школяра, який знає не більше надрукованого в підручнику, а втім відчуває себе жерцем мистецтва; тобто Джойс використовує цей виклад як характерологічний художній прийом, сам по собі епіфанічний, а не як виклад власної зрілої теорії.

Дисертант полемізує з твердженням про релігійний зміст терміну “епіфанія” для Джойса із думкою, що Джойс лише дав нове ім’я одвічному естетичному досвідові (М.Беджа, А.Чейс, К.Кауен); що це не так, доводить вже сама складність, несприйнятість першими критиками простоти “Дублінців”, надзвичайна відкритість для семантизації інших образів Джойса, унікальність їх змісту і значення.

На основі аналізу джойсових епіфаній різних років дисертант схиляється до думки, що епіфанії – це образи, складені з мінімуму речових деталей, відібрані й організовані так, що викликають “асиметричну” за значущістю і багатством смислів реакцію у читачів.

Автор дослідження зосереджується на проблемі “ірландськості” там, де вона стає центром і нервом митецької діяльності Джойса. Детально проаналізовано V розділ “Портрету митця замолоду” і його відгуки в “Уліссі”, перегук між образом “зрадництва” Ірландії у Джойса і Росії у Олександра Блока, діалектику відданості та критики, поєднання ліризму, іронії, фантасмагорії, в якому втілюється несприйнятість для Джойса як сервілізму й конформізму, так і націоналізму та “революційного” насильства. Дисертант доводить, що таке ставлення невідривно пов’язане з художнім модернізмом Джойса: в обох сферах свобода особистості була для Джойса головним, і як художник він чи не перший висуває проблему саме особистої (на відміну від колективної, національної, політичної) свободи. На відміну від невизначених романтичних образів “свободи народу” чи свободи величної особистості, свободи надлюдини та естета в течіях кінця ХIХ cт. (символізм та естетизм Оскара Уайльда, іронічно присутнього в “Уліссі”), це свобода не тільки великої, але кожної особистості, Еврімена.

Проблема “ірландськості” містить у собі для Джойса і визначення власної позиції щодо ірландської літератури. Рання сатира його “The Holy Office” (1904) – інвектива проти всієї ірландської літератури, від молодих (Олівер Сент-Джон Гогарті – Бак Малліган з “Уліссу”) до визнаних майстрів (Єйтс): все це для Джойса провінційне, вузьке й застаріле. Сучасний критик і письменник Шеймас Дін, автор роману “Reading in the Dark” (1996), позначеного впливом Джойса (“епіфанічний” засіб змалювання), визначає стан ірландської літератури ХIХ ст. термінами “переклад”, “імітація”, “цитатність”11 Deane S. Joyce the Irishman // The Cambridge Companion to James Joyce / Ed.by D.Attridge. – Cambridge: University Press, 1997. – P.31-54. . Ці терміни водночас буквальні і метафоричні за значенням: “переклад” як форма повернення собі відчуженої культури пригніченою нацією, що прагне відродження.

Можна припустити, що ці думки подекуди навіяні Джойсом. Бо саме як “перекладача” з усіх мов і усіх культур змальовує він Джеймса Кларенса Менгена, якому Джойс присвятив есе 1902 та 1907 рр. і якого вважав найвидатнішим класиком ірландської літератури. Дисертант розглядає створений Джойсом образ Менгена і піддає детальному аналізу кращі поезії Менгена – “Сумна Розалін”, “Караманський вигнанець” (1832) та “Безіменний” (1841). Розглядаючи також вірші та прозу сучасників Менгена – Дж.Гріффіна, братів Джона та Майкла Банімів, - дисертант демонструє, чому саме Менген міг справити найбільше враження на Джойса і в чому саме спостерігається “діалог” Джойса з ним. Джойс продовжує поетичну традицію змалювання Ірландії як прекрасної жінки (у Менгена – “сумна Розалін”); він постійно розвиває теми вигнання та повстання (“Караманський вигнанець” Менгена); і, головне, “Безіменний” Менгена – перший у сузір’ї таких образів, як джойсівські Еврімен, Ніхто (Nobodaddy). Традиція “Одіссеї” (Ніхто – ім’я, що обрав собі Одіссей, борючись з циклопами) і мораліте ХVI ст. “Еврімен” у Менгена втілюється з автопортретною конкретністю, як це буде і у Джойса. Ірландська суміш героїки, мучеництва, самозасудження і жалю до себе – підстава, на якій відродиться ірландський дух, - ось семантичне поле і ключ до особливостей поетологічного, стилістичного, мовного новаторства Джойса, корені якого не тільки в загальноєвропейському, але й в рідному культурному субстраті.

Третій розділ – “Новаторство Джойса-новеліста”. Особлива увага до збірки “Дублінці” Дж.Джойса виправдовується і тим, що фундамент джойсового модернізму закладено саме тут, і тим, що між рівнем вивченості “Дублінців” за кордоном і в радянському та пострадянському літературознавстві існує навіть більший розрив, ніж коли йдеться про “Портрет митця замолоду” та “Улісса”: десятки робіт про кожну з новел у західному літературознавстві – і жодної, достатньої за обсягом та детальністю у нас (книга про “Дублінців” автора даної дисертації є, здається, першим винятком).

Зміст розділу викладається у восьми підрозділах, які охоплюють такі проблеми: 1) аналіз сприйняття “Дублінців” критикою 1960-1990 рр. у динаміці (у порівнянні з сучасними Джойсу критичними відгуками); 2) становлення принципів модернізму Джойса в “Дублінцях”; тут досліджується новаторство Джойса в галузі стилю, мови, жанру; 3) отримані спостереження і результати дослідження зіставляються з основними положеннями сучасної теорії новели / оповідання, а також з фактами історії модерністської новели і тезами теорії модерністської новели, що дозволяє визначити місце Джойса і в історії новели як жанру, і в історії модерністської новели; 4) на цьому грунті вирішується одна з провідних, підсумкових проблем наукової літератури про “Дублінців” – питання, чи є збірка “Дублінці” художнім цілим, чи випадковим поєднанням творів; 5) підсумковий підрозділ містить висновки про нові художні досягнення Джойса в “Дублінцях”.

Аналітичний огляд історії сприйняття “Дублінців” дозволяє дійти таких висновків:

1)

2)

3)

Аналіз “Дублінців” приводить дисертанта частково до згоди і в головному до розходження з останніми авторами: мета Джойса інша, ніж у постмодерністів, його “деконструкція” самого принципу “поодинокої”, створеної ним системи, приєднання нових стильових спроб, зміна композиції книги - спрямовані до оптимального наближення до життя, до створення “дзеркала Ірландії”; і це аж ніяк не створення літератури з літератури ж, не літературна гра заради гри.

Увага автора дослідження зосереджується на сформульованих Джойсом принципах міметичного стилю та “скрупульозної бідності”11 Selected Letters of James Joyce / Ed.by R.Ellmann. – L., 1973. – P.83. мовних, стильових, поетологічних засобів, розроблених ним для “Дублінців”. Звертаючись до новел “Сестри”, “Евеліна”, “Нещасний випадок”, “Мертві”, дисертант шукає відповіді на питання, наскільки правильні міркування про реалізм цих творів (одне з найбільш упевнених формулювань такого типу висловлюють Д.Фоккема та Е.Ібш). Це вирішується за допомогою аналізу образу героя. Пропозиції Д.Фоккеми, К.Харта, Т.Конноллі, як демонструє дисертант, у кожному випадку охоплюють лише одну рису або один комплекс рис образу. Текст залишається багатшим, а герой, поведінка якого постійно кидає виклик читачеві (“чому?”), залишається нерозгаданим, уникає однозначного вироку. Двоїстість характеризування, контрасти, лейтмотиви, навантаження пейзажних та предметних мотивів переносними смислами, натяк на існування яких містять роздуми та розмови героїв, вдалі спроби “плину свідомості” (які першими критиками легко сприймалися за авторську мову і, звідси, за пояснення і коментар) “відповідальні” за це. Подекуди це втілюється критиками в ідеї, які підсумовує Д.Фоккема: “інтерференція символістського та модерністського кодів”.

З цією ідеєю дисертант не може погодитися, бо виконаний аналіз призводить до висновку про іншу, ніж у символа, природу образності Джойса. Недарма митець відчув потребу і в новому визначенні (“епіфанія”). Сніг у “Мертвих”, як сніг у “Припадку” Чехова, не є символом. Предметний, пейзажний образ звільнюється від свавілля митця, від навантаження трансцендентними смислами, а натомість наповнюється інтелектуально-емоційним змістом, що властивий психіці самого персонажу, його розумінню або відчуттю правди. Відбувається подолання символу як такого, і ще ясніше – символу, як його розуміли і вживали символісти. За предметом більше не стоїть “інше”. “Здійснюється не підтасування значень, а їх безмірне асоціативне розширення”, як пише Л.Гінзбург про Мандельштама; очевидно, це загальноєвропейський процес. Цитуючи самого Мандельштама: “скромна зовнішність” образу може розкрити “дивовижно-ускладнену реальність, яку він містить”22 Мандельштам О. Камень. – Л.: Наука, 1990. – С.268.. Останнє здається на диво вдалим визначенням епіфанії, хоча Мандельштам про це і не думав.

На основі аналізу робиться висновок: термін “епіфанія” може бути поширений не тільки на всю творчість Джойса і навіть не тільки на роман ХХ ст., як зауважив М.Беджа; це термін-відкриття, яким визначено тип образного мислення, що все більше завойовує літературу початку ХХ ст.

Ці тонкі якості “Дублінців” для багатьох сучасників були несприйнятні. Але ті, хто побачив у Джойсі “генія”, зрозуміли, що новий засіб – це спроба “ближче підійти до життя”, малюючи “атоми свідомості” (В.Вульф), що це прояв “повернення стилю в англійську прозу” (Е.Паунд).

Дисертант вдається до характеристики кожного з 15 оповідань збірки, виділяючи стилістичні та семантичні домінанти і наголошуючи не тільки на єдності стилю книги, але й на його (стилю) незвичній розмаїтості - від “фактографічного” констатуючого стилю до глибокого ліризму. Джойс нібито воліє, щоб це був “скрупульозно бідний” стиль, бо тоді він “міметично” віддзеркалює бідність дублінського життя. Але цю ідею “бідності” він досліджує в безлічі різніх проявів життя безліччю засобів, у тому числі й нових. Дисертант відзначає розраховану одноманітність повторів, які можуть обернутися контрастами, впровадження розмовних зворотів мовлення та лексики, “дублінізмів”, гру на прихованій однаковості синтаксичних структур, ефект усної розповіді, взаємоперехід таких регістрів, як авторська оповідь і мовлення героїв, контраст спрощеної мови (наприклад, мови дитини в перших новелах) і книжкових багатоскладових слів, буквального сприйняття речей і метафорики, персоніфікації, нечастої, але акцентованої, поєднання іронічного забарвлення з розчулено-ліричним. У “Дублінцях” голос, що веде розповідь, дозволяє чути в ньому багато інших голосів. Ці особливості стилю увійдуть як найважливіші компоненти у стилістичне багатоголосся “Уліссу”.

Дискутуючи про єдність “Дублінців”, дисертант відзначає, що сама ідея цілісності книги, “дублінської Одіссеї” оповідача новел, народилася в критиці завдяки читанню “Дублінців” крізь призму “Улісса”. В стилі книги значну роль відіграють цитати, здебільшого приховані; це дає можливість критикам вибудовувати єдність тексту збірки на основі гомерівських і (або) дантових підтекстів; виявивши, наприклад, дантів символ, бачити всюди його вживання і його трансформації і будувати, згідно з структуралістською методикою, кістяк книги як ланцюжок бінарних опозицій: рух – стасис, світло - темрява (Гайслін) та ін.; або відшукувати “єдиного головного героя” в оповіданнях, маючи на увазі навіть не оповідача, а саме протагоніста33 Walzl F.L. A Book of Signs and Symbols: The Protagonist // The Seventh of Joyce / Ed.by B.Benstock. – Bloomington: Indiana University Press, 1982. – P.117..

Дисертант приходить до інших висновків: по-перше, об’єднуючим фактором збірки є Дублін як локус і як образ, Дублін, а не його “параліч”. Дублін – це і метонімічне втілення Ірландії (“Мертві”), і картина, компонентами якої є і звичаї, і події, і обличчя. Зробивши “свій” Дублін і темою, і образом, і епіфанічним лейтмотивом книги, Джойс відкрив новий тип новелістичних циклів: його шляхом підуть Шервуд Андерсон (“Вайнсбург, Огайо”, 1919) і Хемінгвей (“В наші часи”, 1925), Фолкнер у творах про Йокнапатофу. Це перетворення “клаптику землі розміром з поштову марку” (Фолкнер) в людський універсум, а людей (дублінців, вайнсбургців, американців, індіанців) – не в “протагоніста – Еврімена”, а в образ людства в його різноманітності, в сьогоднішніх та одвічних екзистенціальних проблемах.

Останні (тобто проблеми), на думку дисертанта, підсумовуються у Джойса в парадигмі “зустрічі”, яка дійсно проходить через усю книгу (на відміну від “світла і тіні” й інших бінарних позицій). Зустріч із брудом життя (“Зустріч”, “Пансіон”), із смертю та “гріхом” (“Сестри”), з тягарем повсякденного життя (“Двійники”, “День плюща”, “Хмарка”), з можливою зміною життя (“Евеліна”), коханням (“Аравія”), теплом свят і неочікуваним холодом самовідкрить (“Земля”, “Мертві”). Тут дублінське і загальнолюдське, датоване 1890-1900 роками і притаманне навіть ХХI ст. зливаються воєдино.

Визначаючи жанрове новаторство Джойса в “Дублінцях”, дисертант звертається до зіставлення власних спостережень із існуючими уявленнями про історичну поетику новели у теоретичних працях вітчизняних і зарубіжних науковців (Б.Ейхенбаум, Н.Фрідман, В.Шкловський, П.Брукс, Е.Мелетинський, Дж.Лейбовітц, М.Епштейн, В.Педен, В.Гречнев, Д.Хед, В.Оленєва, К.Хенсон, В.М.Ейкок та ін.). Це дає змогу водночас виявити деякі суперечності і хиби існуючих теорій новели, і дійти висновків про напрями оновлення цього жанру Джойсом, його місця в історії новели.

Перш за все, дисертант поділяє думку тих літературознавців, які не вважають принциповою різницю між термінами новела / оповідання, тим більше, що саме спроби побудувати теорію новели на їх різниці призводять до найбільш разючих суперечностей.

Але в роботі враховано деяку реальну різницю між змістом термінів “novella”, “новела”, з одного боку, і “оповідання”, “tale”, з іншого. Перші акцентують “подію”, другі – оповідь; термін short story в цьому розумінні синтетичний: йдеться і про історію, яку хтось оповідає, і про ту, що відбулася; в першому розумінні синонім - tale, в другому – happening, news.

Поєднання сюжетності та оповідальності, з точки зору дисертанта, забезпечує привабливість новели для читачів і в наші часи, коли характерною тенденцією є поширення неоповідальних та анти-оповідальних форм літературної творчості, особливо у зв’язку з новаціями модерністів щодо сюжету11 Див.: Brooks P. Reading for the Plot… – Oxford University Press, 1987. – P.7-37.

. У теоретиків різних шкіл ця остання обставина відбилась у термінах “безсюжетність”, “внутрішній сюжет” (на відміну від “зовнішнього”), “прихований сюжет”, “психологічний сюжет” та ін.

Теорія новели і досі спирається на спостереження видатних письменників кінця ХVIII та XIX ст. Жанротворчий фактор - це “нечувана, але реальна подія” (Гете), неочікуваний “зворотний пункт” і така ж неочікувана розв’язка (Людвіг Тік), єдиний центральний ефект (Е.По), єдиний предметний символ (П.Хейзе). Це – унітаристські теорії, побудовані на пошуках у структурі новели більшої єдності, ніж в інших жанрах, та єдиного центру. Але новела тяжіє водночас до інтенсивності та екстенсивності, до подолання одномоментності – або через асоціативну здатність образів11 Leibowitz J. Narrative Purpose in the Novella. – The Hague-Paris, 1974. – P.4, 12, 16., або через циклізацію.

На жаль, модерністська новела 1890-1930 рр. у працях українських літературознавців є білою плямою (навіть В.Оленєва під модерністською новелою розуміє, по суті, постмодерністську)22 Оленева В.И. Модернистская новелла США: 60-70 гг. – Киев: Наукова думка, 1985. – 294 с.. Нечисленні зарубіжні праці (К.Хенсон, В.Педен, А.Флейшман, К.Хенкін) відрізняються недиференційованим підходом до модерністської новели і новели взагалі, новели як жанру. Саме тому автор однієї з найцікавіших робіт останніх часів Д.Хед полемізує з усіма й усім: пошуки єдиного центру в самій новелі, єдності циклу чи збірки новел, тяжіння критиків до пояснення семантики новели шляхом зведення її до однієї ідеї він сприймає як спрощення, особливо коли йдеться про модерністську новелу33 Head D. The Modernist Short Story: A Study in Theory & Practice. – Cambridge University Press, 1994. – P.9-10, 14-26..

Д.Хед виділяє такі особливості семантики і форми модерністської новели, як епістемологічна невпевненість (і в