Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна

Гавриш Ірина Володимирівна

УДК 811.161.2’38

Розвиток українського наукового

стилю 20 – 30-х років ХХ століття

(на матеріалі науково-технічних текстів)

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української мови Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник кандидат філологічних наук, доцент

Савченко Любов Григорівна,

Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна, доцент кафедри української мови

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, доцент

Непийвода Наталія Федорівна,

Інститут журналістики Київського національного

університету ім. Тараса Шевченка,

професор кафедри видавничої справи та редагування

кандидат філологічних наук, професор

Олексенко Олена Андріївна,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С.Сковороди, професор кафедри української мови

Провідна установа Донецький національний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк

Захист відбудеться 26 квітня 2001р. о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. ІІ-37

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна ( 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4)

Автореферат розісланий 23 березня 2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гноєва Н.І.

Загальна характеристика роботи

Особливе місце в розвиткові українського наукового стилю займають 20 – 30-ті роки ХХ ст. У цей період науковий стиль мав реальні можливості для повноцінного функціонування й розвитку, які базувалися на державно-правовій основі, стимулюючи підтримку національно-патріотичного піднесення народу, намаганні розвинути українську фундаментальну науку, що виявлялося, зокрема, у підвищенні уваги до технічної термінології. Процес формування наукового стилю відбувався у контексті загальних тенденцій розвитку української літературної мови, закладених Науковим товариством ім. Т.Шевченка і розвинених на новому етапі Інститутом української наукової мови. Сaме у 20 – 30-х роках особливо гостро відчувалася потреба в удосконаленні мови науки і формуванні науково-технічних терміносистем на українському ґрунті. Цьому сприяла активізація наукових досліджень, інтенсивний розвиток, збагачення й удосконалення мови різних наукових галузей, що знайшло відображення у численних публікаціях, зокрема з технічних наук: техніки, математики, агрономії, фізики, хімії тощо. Це сприяло збагаченню термінологічної лексики й удосконаленню граматичного оформлення науково-технічних текстів.

Уперше становлення національних терміносистем відбувалося на наукових засадах термінотворення, вироблених спільно фахівцями технічного профілю й лінгвістами. І якби не позамовні чинники, то наприкінці 30-х років українська мова мала б уніфіковану наукову термінологію, що забезпечило б повноцінне функціонування українського наукового стилю.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена важливістю і необхідністю спеціального вивчення історії формування наукового стилю для вироблення цілісних об’єктивних поглядів на історію української літературної мови, систему її функціональних стилів, формування лексичного складу, для визначення динамічних і суперечливих тенденцій у її розвитку. Дослідження окремого періоду розвитку наукового стилю, безперечно, сприятиме формуванню теоретичної бази, необхідної для розв’язання проблем функціонування цього стилю; різноаспектний опис окремих елементів мовної системи дасть можливість глибше зрозуміти співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в мові, закономірного і випадкового у мовній системі, її внутрішніх суперечностях і розвитку, конкретно-історичний характер взаємодії мови і суспільства.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає науковій проблемі кафедри української мови Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна “Аналіз системи функціонування рівнів української мови в XVII – XX ст.” (№ держреєстрації 0188 U 012576).

Мета дисертаційної роботи: на основі аналізу науково-технічних текстів 20 – 30-х років ХХ століття визначити характерні тенденції та закономірності формування наукового стилю цього періоду.

Дослідницька мета передбачає вирішення таких завдань: 1) визначити культурно-історичні передумови становлення наукового стилю; 2) дослідити специфіку формування жанрових різновидів науково-технічних текстів; 3) описати особливості становлення лексичних норм наукового стилю; 4) проаналізувати вплив суспільних чинників на формування наукового стилю.

Поставлені завдання визначають композицію роботи, а також прийоми й методи дослідження. У роботі використано описовий, контекстуальний методи, а також елементи компонентного, статистичного та соціолінгвістичного методів.

Предметом дослідження є науково-технічні тексти навчального та прикладного характеру; публікації, уміщені у періодичних виданнях 20–30-х років; матеріали тогочасних лексикографічних праць.

До аналізу залучено підручники, посібники, тексти лекцій, описи конструкцій машин, наукові статті, довідники, нариси, критичні огляди (понад 30 текстів), а також 35 спеціальних словників, головними серед яких є: Дубровський В. Російсько-український технічний словник (1926 р.); Дармороси М. і Л. Словник технічної термінології з російським покажчиком (1927 р.); Шелудько І., Садовський Т. Словник технічної термінології. Загальний (1928 р.); Голоскевич Г. Правописний словник (1929 р.); Ізюмов О. Українсько-російський словник (1930 р.); Російсько-український словник / Відп. ред. П.Мустяца (1937р.).

Наукова новизна дисертаційної роботи виявляється в тому, що вона є першим у сучасному мовознавстві дослідженням розвитку наукового стилю 20 – 30-х років ХХ століття на матеріалі науково-технічних текстів різних жанрів. Аналіз жанрових різновидів науково-технічних текстів, виявлення їх спільних і відмінних рис, спроба критично проаналізувати джерела, в яких зафіксовано технічну термінологію, дозволяє продовжити теоретичні дослідження розвитку українського наукового стилю.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані в лексикографічній практиці, у навчальних курсах з термінології, при проведенні занять із проблем стилістики, при написанні підручників, а також у підготовці фахівців технічного профілю.

Апробація роботи. Матеріали дисертаційного дослідження були представлені на Всеукраїнській науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 1996 р.), IV Міжнародній науковій конференції “Проблеми української науково-технічної термінології” (Львів, 1996 р.), ІІІ Всеукраїнській науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 1998 р.). Окремі питання, подані у дисертації, обговорювались на кафедрі культурології та філології Харківського військового університету; повністю дисертація обговорювалась на кафедрі української мови Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.

Результати дисертаційного дослідження були апробовані у процесі викладання курсів “Українська мова”, “Ділова українська мова”, “Культурологічні проблеми діяльності офіцера” у Харківському військовому університеті.

Публікації. Із теми дисертаційного дослідження опубліковано 8 робіт, у тому числі 3 статті у фахових виданнях.

Обсяг та структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії (135 найменувань), списку проаналізованих джерел (66 найменувань). Кожний розділ поділяється на підрозділи. Текст дисертації 160 сторінок, загальний обсяг 176 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, визначено мету і завдання дисертаційної роботи, прийоми і методи дослідження, окреслено теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі “Теоретичні основи дослідження наукового стилю” науковий стиль розглядається як комунікативно-функціональний різновид української мови, визначаються його лексичні, морфологічні і синтаксичні особливості.

Виникнення і формування наукового стилю як функціонального різновиду загальнолітературної мови багато науковців (І.К.Білодід, Р.О.Будагов, В.В.Виноградов, А.П.Коваль, В.М.Русанівський, І.Г.Чередниченко та інші) вважають зумовленим історичним ходом розвитку процесу пізнання, станом самої науки, еволюцією різних галузей наукових знань, розвитком наукового мислення, різноманітних сфер діяльності людини. Із розвитком науки й техніки, розширенням сфери наукової діяльності, з появою необхідності регулярного спілкування в науковій галузі виникає потреба у використанні певних засобів літературної мови, створенні особливих мовних організацій, які в сукупності відповідали б вимогам комунікації саме у сфері науки. Наука, накопичуючи факти, експериментуючи, аналізуючи й узагальнюючи, фіксує свої результати в окремих поняттях і в системі понять, оскільки змістом наукових повідомлень є опис фактів, предметів і явищ дійсності, їх вивчення, пояснення, формулювання закономірностей і законів.

Особливості наукового стилю на всіх рівнях – лексичному, морфологічному, синтаксичному – визначаються логіко-понятійною основою наукової інформації, такими принципами науки, як об’єктивність і точність.

На лексичному рівні в науковому стилі використовуються одиниці, які позначають наукові поняття терміни. Мовознавці зазначають, що термінологічний шар наукового стилю неоднорідний. Він формується на базі двох головних джерел: а) спеціальних слів, або власне термінів, які належать до певної галузі науки, максимально відокремлені у своєму вживанні, але все ж підпорядковані законам літературної мови; б) семантично спеціалізованих, функціонально “відсторонених” уживань слів загальної мови, які складають так званий фрагмент мови наукових творів. Їх об’єднує специфіка використання в науковому стилі.

На морфологічному рівні в науковому стилі відзначається регулярність використання певних частин мови та їх форм. Для морфологічних засобів наукового стилю характерний особливий відбір і велика частотність певних словоформ, їх особливе поєднання і співвідношення. Стилістичні можливості частин мови виявляються у співвіднесеності логічно-семантичних понять, що можуть, як відомо, з відповідними змінами передаватися різними частинами мови, наприклад: іменником і дієсловом (друкування – друкувати), іменником і прислівником (успіх – успішно), прикметником і іменником (досконалий – досконалість). Це дозволяє уникати структурної одноманітності морфологічних одиниць шляхом кореферентних морфологічних одиниць, наприклад: успішно працював над темою і з успіхом працював над темою, друкування результатів дослідження і друкувати результати дослідження.

Структура синтаксичних одиниць у науковому стилі підпорядкована логіці змісту. Це відображається в будові синтаксичних конструкцій, складносурядних і складнопідрядних речень; у прагненні до розгорнутого і впорядкованого зв’язку між окремими частинами висловлювань і частинами тексту (будова абзаців і рядка абзаців); у використанні вставних слів, які вказують на відносини між частинами речення, а також містять оцінку вірогідності повідомлення; у прагненні до повноструктурності мовного оформлення.

Цілісність та взаємозв’язок мовних засобів із характерними для наукової мови значеннями і створюють науковий стиль.

Визначаючи такі основні мовні риси наукового стилю, як відповідність нормам літературної мови, точність, ясність і лаконічність у вираженні думок, термінованість мови, широке використання абстрактної лексики, вживання слів у їх предметно-логічних, конкретних значеннях, безособовість, послідовність, повнота і тісний зв’язок окремих частин висловлювання, що досягається широким використанням розгорнутих синтаксичних конструкцій, складних синсемантичних речень зі словами-скріпами, дієприкметникових, дієприслівникових зворотів, переліків, умовних знаків і символів, слід підкреслити, що науковий стиль тяжіє не лише до точності, логічності, безособовості, але й до емоційності, широкого використання різноманітних стилістичних ресурсів мови, до постійної взаємодії з загальнолітературною мовою.

У другому розділі “Розвиток українського наукового стилю 20-30-х років ХХ ст.” визначено культурно-історичні передумови становлення наукового стилю, проведено аналіз жанрових різновидів науково-технічних текстів, особливостей становлення лексичних норм наукового стилю та відбиття їх у словниках.

Як відомо, розвиток українського наукового стилю пов’язаний із розвитком природничонаукового світогляду й окремих галузей науки в Україні і відбувався після того, як українська художня література вже склалася і досягла високого рівня розвитку. Науковий стиль нової української літературної мови сформувався під впливом дедалі зростаючих потреб у такій формі спілкування, яка б забезпечила необхідність збереження й передачі наукової інформації, і чітко відбивав рівень науково-технічного розвитку в Україні.

Історія наукового стилю нової української мови розпочинається у другій половині XIX століття, коли на початку 60-х років журнал “Основа” почав друкувати науково-популярні статті. У цей період особливо гостро постає проблема формування наукового стилю української літературної мови, і в журналі “Основа” вперше була зроблена серйозна спроба поставити питання про теоретичні засади формування наукового стилю української мови й накреслити перспективи його розвитку.

У 1873 році було засноване у Львові Товариство ім. Т. Шевченка, перетворене в 1892 році з літературного товариства, яким воно було спочатку, на товариство суто наукове. Завданням цієї нової наукової установи, що перебувала поза межами впливу російської цензури, було об’єднання українських наукових сил з усіх українських земель і тих, що працювали на чужині, для вільної наукової співпраці рідною мовою. Утворення Наукового товариства ім. Т. Шевченка означало новий етап у розвитку української науки, тому що вперше було створено організацію всеукраїнського значення, яка охоплювала різні галузі науки. Утворився український науковий центр для всіх ділянок науки. Наукове товариство ім. Т. Шевченка отримало змогу довершити працю попередніх поколінь українських науковців: за допомогою об’єктивних даних довести окремішність українського народу і його культури. У науковому світі Наукове товариство ім. Т.Шевченка здобуло статус нетитулованої української академії наук. Основним періодичним науковим виданням товариства були “Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка”, в яких друкувалися матеріали до української номенклатури і термінології в галузі медицини, математики, фізики, хімії, географії. Позитивну роль у розвитку наукового стилю української літературної мови, у формуванні національної наукової термінології відіграли наукові праці І.Верхратського, І.Франка, М.Грушевського, М.Драгоманова та інших учених, згуртованих навколо Наукового товариства ім. Т.Шевченка.

На початку ХХ ст. формально було скасовано укази щодо утиску українського друкованого слова, легшим став і зв’язок української науки з закордоном. Постала нагальна потреба перенесення досвіду організації української науки у Львові до столиці України. І тоді до справи творення наукової термінології у Східній Україні залучилися організовані в Києві та Харкові наукові товариства (Українське наукове товариство і Товариство ім. Квітки-Основ’яненка), студентські гуртки при Київському політехнічному інституті. Формуванню українського наукового стилю сприяла дискусія, що відбувалася після 1905 року. Учасниками дискусії були такі значні постаті в історії України, як І.Верхратський, І.Франко, М.Грушевський, Б.Грінченко, І.Стешенко, М.Левицький, Є.Чикаленко. У ході дискусії вони відстоювали необхідність вироблення українського наукового стилю.

Відродження української державності 1917 року створило сприятливі умови для розвитку української науки. Тоді відкрилися державні українські університети в Києві і в Кам’янці Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві; в усіх старих вищих навчальних закладах було відкрито кафедри українознавства. 14 листопада 1918 року законом українського уряду в Києві засновано Українську Академію наук.

Періодом найбільш активного розвитку наукового стилю нової української мови можна вважати 20-ті – початок 30-х років ХХ століття. Унормування української наукової термінології на наукових засадах було розпочато в Інституті української наукової мови (ІУНМ) Академії наук, робота якого ґрунтувалася на досягненнях українських лінгвістів, письменників, учених, що об’єднувалися у Науковому товаристві ім. Т.Шевченка. ІУНМ як науково-дослідна установа мав надзвичайне завдання – якнайшвидше розробити наукову мову й термінологію для нагальних потреб молодої української науки, задовольнити термінологічні потреби процесу українського відродження всіх ділянок громадсько-політичного життя. Одночасно з практичною термінологічною роботою науковці ІУНМ розпочали працювати над теоретичним осмисленням принципів побудови термінологічних систем. Це сприяло піднесенню самої науки, розширенню сфери функціонування української мови і доведенню її універсальності. 20-ті початок 30-х років характеризувалися значною активністю наукових досліджень: зросла кількість наукових праць у галузі техніки, математики, механіки, машинобудування та ін.; проходили активні дискусії щодо орфографічного, граматичного й лексичного унормування наукової мови; працівники мовознавчих установ виконували велику роботу зі збирання й опрацювання наукової лексики української мови.

Вивчення наукового стилю повинно проводитися з урахуванням того факту, що наукова література містить у собі кілька різновидів наукових текстів: науково-технічні, науково-ділові, науково-гуманітарні тощо. У дослідженні ми аналізуємо науково-технічні тексти, оскільки, на нашу думку, сaме на матеріалі цих текстів можна якнайкраще простежити формування жанрових різновидів наукового стилю, становлення науково-технічної лексики.

Нами проведений аналіз українських науково-технічних текстів різних жанрів, виданих з 1925 по 1937 рік, що дозволяє виявити їх спільні риси і довести їх належність до наукового стилю.

Жанрами науково-технічних текстів досліджуваного періоду є підручники і посібники для вищих навчальних закладів, статті, доповіді, лекції для різноманітних курсів, довідники, порадники, а також описи технічних пристроїв, приладів, конструкцій, механізмів, способів виробництва і технології, організації виробництва і досвіду експлуатації та деякі інші.

Проаналізовані тексти різняться будовою, характером наявної інформації та її емоційним забарвленням залежно від призначення тексту, обсягу поданої інформації, спрямованості змісту, що й дозволяє визначити їх жанрову належність і поділити на групи: 1) підручники, посібники – це науково-навчальні тексти; викладений у них матеріал має навчально-пізнавальну спрямованість і є прикладним. І за змістом, і за манерою викладу, і за композицією тексту (поділ на параграфи, частини, розділи), і за мовними засобами (вживано терміни: циліндр, крутень, трансмісія, платівка, сворень, кружало, синтез, теорема, тепловидатність, торфовище, а також вставні слова і внутрішні вступи як вираз логічності викладу: отже, наприклад, зауважимо, розглянемо, не спиняючись) ці тексти, безперечно, належать до наукового стилю. Під час викладу наукової інформації автори підручників і посібників дотримувалися визначеної структури наукового тексту: введення в тему (як показує практика; як зазначалося ще в §1; не зважаючи на те, що, як каже проф. А.П.Малишев; розв’язати його намагався цілий ряд авторів), виклад процесу дослідження і його результатів (в цьому параграфі ми розберемо; слід спочатку; далі; останніми слід; тоді), узагальнення досвіду (надійна й чітка регуляція можлива тільки в тому разі; але установити докладно залежність… неможливо; отже потужність машини зросте; через те; можна запобігти); 2) лекції, статті, доповіді, тези доповідей – це власне наукові тексти, в яких матеріал подано більш обґрунтовано, ніж у попередній групі текстів, з дотриманням чіткої будови наукового тексту: історія наукових пошуків і відкриттів (спеціяльними дослідами проф. Беккер у Берліні довів; звичайно кажуть; вже віддавна відомий є факт; так, за F.Korber’ом; проте H.Hanemann спостеріг; R.H.Greaves та A.Jones року 1925 довели; вони вказали; досить пригадати); виклад методики дослідження з інформацією про події, пов’язані з процесом дослідження (далі ми розглянемо… і визначимо; у процесі опрацювання належних сюди питань; як то згадувалося вище; не зупиняючись на інших прикладах, нагадаємо; припустімо; виключно для прикладу візьмемо); виклад результатів дослідження, нових відомостей, застосування їх на практиці (не розвиваючи докладніше цієї теми, воліли б ми, отже, подати цілком конкретні вказівки; це, безперечно, негативно позначається; на підставі відповідних аналіз виявлено основні закони розвитку; а, головне, здійснення); підсумки зробленого, узагальнення наявного досвіду, огляд досягнутого (слід бо пам’ятати; крім того; запропоновано прийняти; отже, в більшості випадків має місце; в наслідок тяжкого стану бюджету; з огляду на це необхідно), що допомагало організувати факти і спостереження в єдиний логічний виклад; 3) довідники, описи пристроїв, приладів – це науково-практичні тексти, у яких подається різнобічна систематична характеристика предмета, його особливості, ознаки, будова, повідомляється про результати випробування тощо. У цих текстах широко використано терміни (цементація, оксидація, в’язкість сталі, коливальна сила, ексцентриковий механізм тощо), вставні слова (отже, справді тощо), а також мовні формули для зв’язку частин тексту і забезпечення його оптимального сприйняття (як видно з уміщеного нижче обчислення; справді, сподіватись не доводиться, бо; у вібраційній машині, що ми її описуємо тощо). Ці ознаки, а також структурна організація текстів, конкретність змісту матеріалу, що викладається, логічність його викладу, на нашу думку, доводять належність поданих вище текстів до наукового стилю; 4) нариси, критичні огляди, статистично-економічні порадники – це також науково-практичні тексти. Про належність цих текстів до наукових свідчить, як ми вважаємо, рівень викладу інформації, її повнота, деталізованість, розмірковування щодо реалізації цієї інформації у практичній діяльності, наявність композиційних особливостей наукового тексту, тобто огляд досягнутого, як вихідний пункт роздумів авторів (дійсно, останні відомості свідчать; за даними ЦСУ України; лише з окремих спостережених фактів можна скласти уявлення; в яких, певно, слід шукати первопричини цих явищ), висновки і практичні рекомендації (у порівнянні з другою; поруч з цим головні умови розвитку; то треба думати, що коли; однак треба відзначити; найважливіші заходи такі; ставиться завдання; організувати нові виробництва; намічається значно поширити). Але тексти цієї групи відрізняються ще й певною емоційністю, виявом авторського ставлення до опису.

Очевидно, що визначити систему понять, якими оперує будь-яка наука, правильно їх класифікувати можна лише спостерігаючи за термінами, вивчаючи їх безпосереднє функціонування в природному для них оточенні, тобто в наукових документах, що повинно знайти своє відображення в нормативних тлумачних і термінологічних словниках, де має бути адекватно відбита термінологічна система, яка функціонує в науковій мові. Часи української державності викликали потребу цілої низки практичних словників, особливо словників російсько-українських і українсько-російських, мовних порадників і правописних словників, які повинні були зафіксувати ті величезні зміни, що відбулися в українській мові з початку ХХ століття: “Російсько-український словник” за редакцією А.Кримського (1924-1933 рр.), “Правописний словник” Г.Голоскевича (1930 р.), словники з природничої термінології (Х.Полонського, 1928 р.), математики (Ф.Калиновича й Г.Холодного, 1925-1931 рр.), астрономії, геології (П.Тутковського, 1923 р.), біології (С.Пакочіні, 1931 р.), економічної термінології (Г.Кривченка й В.Ігнатовича, 1930 р.), хімії (О.Курило, 1925 р.), фізичної термінології, механіки (Т.Секунди, 1925 р.), військової термінології (С. і О.Якубських, 1928 р.), такі технічні словники: “Російсько-український технічний словник” В.Дубровського (1926 р.), “Словник технічної термінології з російським покажчиком” М. і Л. Дарморосів (1927 р.), “Словник технічної термінології. Комунальне господарство” І.Туркала і В.Фаворського (1927р.), “Словник технічної термінології. Загальний” І.Шелудька і Т.Садовського (1928р.), “Словник технічної термінології. Електротехніка” І.Шелудька (1928р.), “Словник технічної номенклатури. Мануфактурні виробництва” Ф.Лоханька (1928 р.), “Словник будівельної термінології” С.Булди (1930 р.), “Практичний словник виробничої термінології” І.Шелудька (1931 р.), “Радіословник українсько-російський” І.Шелудька (1932 р.) та інші. Ці словники, звичайно, різнилися і своїм науковим потенціалом, і спрямуванням. Це залежало насамперед від ставлення їх авторів до поширених тоді настанов щодо їх укладання, сприйняття і практичної реалізації, зокрема, настанов ІУНМ. Видання словників сприяло уніфікації термінів, виробленню єдиних принципів їх укладання, свідчило, з одного боку, про значний розвиток лексикографії як науки в цілому, а з другого, про велике піднесення у формуванні українських терміносистем.

У розглянутих нами науково-технічних текстах 20 – 30-х років автори користувалися термінами, зафіксованими у словниках тих років, які ми використали у дослідженні (І.Шелудька і Т.Садовського, М. і Л. Дарморосів, В.Дубровського, Г.Голоскевича, О.Ізюмова та ін.): ковадло, прогонич, бритваль, мірило, кремпіль тощо.

Досить поширеними були випадки, коли у текстах на позначення одного поняття використовувалися два слова і обидва подавалися у різних словниках (циндра і залізина, струм і пруд, вібловий і циліндричний, в’язкість і чіпкість тощо); коли два слова на позначення одного поняття подавалися одразу в одному словнику (течиво і рідина, аркуш і лист, справилля і комплект, каблучка і кільце тощо); коли з двох слів на позначення одного поняття одне слово не було зафіксоване в аналізованих словниках, хоча ним активно послуговувалися в текстах (шліхва, вакуум тощо). Не всі терміни, якими користувалися у технічних текстах, були зафіксовані в усіх розглянутих нами технічних словниках і не всі терміни відразу були зафіксовані словниками. Також не всі терміни, запропоновані словниками, відразу використовувалися в текстах. У більшості випадків на позначення одного поняття словники пропонували два слова і більше, але в текстах використовувалося тільки одне з запропонованих слів. Звичайно, не всі (приблизно до 40%) із запропонованих словниками термінів стали з часом активно вживатися в українській мові, зокрема, в сучасних терміносистемах. Але, пропонуючи їх, науковці того періоду надавали перевагу суто українським термінам через прозорість їхньої внутрішньої форми, відповідність вимогам точності і легкозрозумілості. Терміни, зібрані у словниках 20 30-х років, потребували ще серйозного обговорення, що цілком усвідомлювали їх автори і прагнули цього.

Таким чином, науково-технічні тексти цього періоду, активно формуючись і розвиваючись, стають однією з важливих складових у подальшому розвитку наукового стилю в цілому.

У третьому розділі “Науковий стиль 20 – 30-х років як соціолінгвістична проблема” визначено вплив процесу українізації та в подальшому політики русифікації на науково-технічні тексти і на становлення технічної терміносистеми.

Усебічний і широкий ренесанс української національної культури, як відомо, розпочався з відродження української державності в 1917 році. Український народ створив свою республіку – УНР, в якій уперше українська мова була проголошена державною. Ця доба в Україні характеризувалася небувало інтенсивним розвитком науки, культури, які потребували свободи висловлювання рідною мовою. На жаль, УНР проіснувала недовго. В Україні було встановлено радянську владу, але, незважаючи на це, українське відродження ще певний час тривало.

Наукова праця проводилася як у ВУАН, так і в інших науково-дослідних установах, серед яких слід відзначити Інститут ім. Шевченка у Харкові, Український науковий інститут книгознавства у Києві, Український науково-дослідний інститут педагогіки в Харкові та інші. Але, як відомо, декретом 1923 року про українізацію не було відразу знято всі мовні проблеми. Залишилася необхідність боротися за сфери функціонування української мови, потрібно було проводити дискусії щодо питань усталення літературних норм, переборювати успадковане з попередніх часів сприйняття її як “мужицької”.

Головну увагу мовознавці 20 – 30-х років звернули на питання літературних норм: орфографічних і орфоепічних, граматичних і лексичних. Розпочався процес дерусифікації української мови. Основою цього процесу було розв’язання багатьох питань граматики української літературної мови у працях мовознавців тих років. Процес становлення норм наукової мови відзначався тенденцією до відображення специфіки української мови, відбувався в напрямі усталення в ній морфологічних і синтаксичних структур, властивих загальнонаціональній українській мові. Як відомо, проти конструкцій, спільних в українській мові з російською, виступали мовознавці О.Курило, М.Сулима, М.Гладкий, М.Осипов, С.Смеречинський та інші.

У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема, питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило, С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий); заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний, швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові. Але на практиці у розглянутих нами науково-технічних текстах 20 – 30-х років спостерігається паралельне вживання займенників що і який. У більшості текстів переважно вживався займенник що. Наприклад: “Звідси виходить, що повільне охолодження, що його викликає крихкість вижарювання, звязане із збільшенням питомого об’єму, бо контракція Fe3C слабша за контракцію заліза”. Але поряд із займенником що в текстах використовувався і займенник який, навіть в одному реченні: “Щоб безпосередньо видати інструмент робітникам чи особам, що розносять інструмент, раціонально влаштовувати районові (цехові) комори, де має бути тільки той інструмент, який застосовують у місцях, що вони обслуговують”. Однак зауважимо, що П.Бузук і деякі інші мовознавці доводили, ніби без активних дієприкметників українська мова обійтися не може. У другій половині 30-х років ця думка переважала: в українській науковій мові знову поширилися активні дієприкметники (прилягаючі, обслуговуючий, падаюча, зростаюче, посилюючий), які збереглися й до сьогодні. Але ще деякий час у науково-технічних текстах паралельно функціонували активні і пасивні форми дієприкметників та описові конструкції: стискуючий, розтягуючий – натоплений; легіруючий – легірований; зварюючий – що зварює конструкції, обертаючий – що обертає вал.

Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка, посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як наслідок негативного впливу російської мови; їх рекомендувалося заміняти на іменники з суфіксом -ання ( -яння) (доставляння, трактування, копання, відмивання, відкочування) або безсуфіксні іменники (перевіз, розтяг, навар, похід, вичерп, розпоряд).

Майже не вживалися на той час в українській мові термінологічні прикметникові форманти -подібний та -видний. Рекомендувалися суфікси -уват-, -аст-, -ист-: віялкуватий, клинуватий, краплюватий, крапчакуватий, порошкуватий, крапчастий, краплистий. У другій половині 30-х років ці форми повністю замінилися іншими: віялоподібний, клиноподібний, краплеподібний, пунктироподібний, порошкоподібний, хоча такі форми вживалися в науково-технічних текстах паралельно з першими і раніше (замкоподібний, трапезоїдальний – стеблуватий, дудкуватий, конусуватий, кружілястий, кружалуватий, вилкуватий. Мовознавці здебільшого рекомендували обмежувати використання іменників з суфіксами -ч- , -чик-, -щик- (передача, покажчик, мурівщик), прикметників з суфіксами -очн(ий), -ечн(ий), -альн(ий) (перевірочний, зварочний, копієчний, обертальний, пірамідальний, пропорціональний, інструментальний), які поширилися у другій половині 30-х років.

Через хиткість термінологічних норм у науково-технічних текстах 20 – 30-х років спостерігалося паралельне вживання суфіксів -ов-, -аль-, -ич-, -н-: чотиритактовий, циліндровий, машиновий, квадратовий, інструментовий, мосяжовий, обертовий, транспортовий – обертальний, переміщальний, циліндричний, транспортний.

У реченнях з порівняльним значенням перевага надавалася подвійному сполучнику що то: “Що нижча температура охолоджувальної рідини, то сильніша її гартувальна здібність”, а не чим тим, усталеному й унормованому пізніше.

На межі 20 – 30-х років розвиток української науки був припинений, а з середини 30-х років відбувся наступ на українські наукові установи та їх працівників. З часом старі кадри української науки, за винятком поодиноких постатей, були знищені. У другій половині 30-х років відбувалося інтенсивне проникнення російської лексики, граматичних і синтаксичних форм в українську літературну мову, зокрема, і в науковий стиль. Наприклад, повністю усуваються розходження у вживанні категорії роду спільних з російською мовою іменників іншомовного походження: бензина – бензин, метода – метод, табеля – табель, силюета – силует, шлюза – шлюз, класа – клас, аналіза – аналіз, багета – багет, еліпса – еліпс, синтеза – синтез, програм – програма і т. ін. Характерним явищем тогочасного синтаксису наукової мови було розширення функцій прийменника по з формами іменників у місцевому відмінку, що пояснюється впливом російської мови, наприклад: підручник по математиці, словник по комунальному господарству, посібник по діловодству, лекція по ботаніці та інші.

Так було започатковано процес русифікації української наукової мови, що тривав понад п’ятдесят років і який настільки негативно позначився на свідомості багатьох українців, що й зараз, майже через десять років незалежності і самостійності, російська мова продовжує панувати у всіх сферах буття, а українські словники так і продовжують калькування: учбовий – хоч треба навчальний; додержуватись – хоч треба дотримуватись; обумовлений – хоч треба зумовлений і под.

Це ніяк не сприяє мовному національному відродженню, тому сьогодні, маючи приклад 30-х років, слід досить серйозну увагу приділяти розвитку української термінології на власному ґрунті, звичайно, залишаючи усталені, загальновживані й загальноприйняті назви.

За результатами дослідження можна зробити такі висновки:

1.

2.

3.

4.

5.

Отже, у 20 – 30-х роках ХХ століття відбулося активне вироблення теоретичних засад наукового стилю, почалося усталення його лексичних, граматичних і синтаксичних норм. У цьому процесі значну роль відіграло функціонування науково-технічних текстів.

Сьогодні в Україні спостерігається подібна ситуація. Перед науковим стилем постають ті ж проблеми щодо творення науково-технічних термінів: запозичення іншомовної лексики чи використання тільки українських відповідників, вживання російськомовних формантів чи власне українських, творення мовних конструкцій на зразок російських чи побудова українських висловів. Необхідно скористатися кращими здобутками науковців 20 – 30-х років, намагаючись уникати повторення їх помилок.

Публікації з теми дисертаційного дослідження:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Анотація

Гавриш І.В. Розвиток українського наукового стилю 20-30-х рр. ХХ ст. (на матеріалі науково-технічних текстів). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 2000.

Дисертаційне дослідження присвячене визначенню характерних тенденцій і закономірностей розвитку українського наукового стилю 20-30-х рр. ХХ ст. на основі аналізу науково-технічних текстів навчального та прикладного характеру, публікацій, уміщених у періодичних виданнях, а також матеріалів тогочасних лексикографічних праць.

У дослідженні визначено, що український науковий стиль аналізованого періоду був представлений науково-технічними текстами різних жанрів: підручники, посібники, лекції, статті, наукові доповіді, довідники, описи пристроїв та ін. Вони мають такі спільні риси, як конкретність змісту, вживання певних синтаксичних конструкцій, співвідносне вживання термінів і загальновживаних слів, належна системно-структурна організація тексту. Проаналізовані тексти різняться формою будови, характером наявної інформації та її емоційним забарвленням залежно від призначення тексту, обсягу поданої інформації, спрямованості змісту, що