ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

ГАРБАР Марина Артурівна

УДК 882 (09)

ТВОРЧІСТЬ З.М.ГІППІУС 1911-1921 рр.

Спеціальність 10.01.02 – російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків-2001

Дисертацiєю є рукопис.

Робота виконана на кафедрi свiтової лiтератури Харкiвського державного педагогiчного унiверситету iменi Г.С.Сковороди Мiнiстерства освiти i науки України.

Науковий керiвник: доктор фiлологiчних наук, професор Фрiзман Леонiд Генрiхович, завiдувач кафедри свiтової лiтератури Харкiвського державного педагогiчного унiверситету iменi Г.С.Сковороди.

Офiцiйнi опоненти: доктор фiлологiчних наук, професор Гусєв Вiктор Aндрiйович, завiдувач кафедри росiйської лiтератури Днiпропетровського нацiонального унiверситету;

кандидат фiлологiчних наук, доцент Садикова Лариса Володимирiвна, доцент кафедри зарубiжної лiтератури Горлiвського державного педагогiчного iнституту iноземних мов.

Провiдна установа: кафедра зарубiжної лiтератури Полтавського державного педагогiчного унiверситету iменi В.Г.Короленка, Мiнiстерство освiти i науки України.

Захист вiдбудеться "4" жовтня 2001 р. о 13 годинi на засiданнi

спецiалiзованої вченої ради Д 64.053.03 у Харкiвському державному педагогiчному унiверситетi iменi Г.С.Сковороди Мiнiстерства освiти i науки України (61168,

м.Харкiв, вул. Блюхера, 2, зал засiдань).

З дисертацiєю можна ознайомитися в бiблiотецi Харкiвського державного

педагогiчного унiверситету iменi Г.С.Сковороди Мiнiстерства освiти i науки

України (61168, м.Харкiв, вул. Блюхера, 2).

Автореферат розiслано "29" серпня 2001 року.

Учений секретар

спецiалiзованої вченої ради Олексенко О.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

З.М.Гіппіус (1869-1945), ім’я якої нерозривно пов’язане з епохою зародження російського символізму, є однією з найзначніших постатей літературного процесу межi ХІХ-ХХ століть. Тривалий час вона брала безпосередню участь у духовному житті країни. З дивовижною тонкістю й багатогранністю Гiппiус втілювала у власному особистому і творчому житті феномен символістської “життєтворчості”. Її твори органічно вписалися в контекст філософсько-естетичних пошуків “срібного віку” російської літератури.

Актуальність дослідження визначається зростаючим iнтересом науки до творчої спадщини дiячiв культури "срiбного вiку". Хоча Гіппіус одержала загальне визнання як поет, вона здiйснювала свої художницькі шукання також у драмі й епічних жанрах – оповіданні, романі, творах щоденникової форми. Тому звернення до якоїсь однієї форми, властивої творчості Гіппіус, не дає повного уявлення про особистість автора і особливості його художнього світу. Дослідити ж у рамках однієї роботи всі твори Гіппіус практично неможливо. Щоб повною мірою з’ясувати своєрідність літературного дару Гіппіус, необхідно звернутися до кожного періоду її творчості і дослідити співвідношення створених у цей час творів різних родів і жанрів, а також їх ідейно-художні особливості.

Вивчення спадщини Гіппіус становить важливе завдання сучасного літературознавства. Крім закономірної уваги до неповторної індивідуальностi творчості одного з найсвоєрідніших поетів “срібного віку”, дослідження етапів її літературної й суспільної діяльності має величезне значення для створення об’єктивної картини літературного життя Росії кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя.

Предметом нашого дослідження стала творчість Гіппіус 1911-1921 років, яка найбільш яскраво втілила дуже складний художній пошук письменниці, на відміну від її ранньої творчості 1889-1903 рр., що знаменувала період учнівства, а також творів 1903-1909 рр., які переважно продовжили тенденції першого періоду й лише намітили оновлення літературно-естетичної системи автора. Саме 1911-1921 роки остаточно сформували художній світ Гіппіус і підготували новий, емігрантський етап її творчості з характерним для нього розквітом філософської лірики і прагненням до простоти і лаконічності форм.

Як вiдомо, творчість Гiппiус тривалий час замовчувалася вiтчизняною наукою. Твори Гіппіус, яка у 1919 році залишила Росію, протягом багатьох десятиліть на її батьківщині не видавалися, її спадщина залишається малодослiдженою.

Метою дисертацiйної роботи стало вивчення ідейно-художньої своєрідності творчої спадщини З.М.Гіппіус 1911-1921 років, яке дозволяє відновити картину релігійно-філософських пошуків письменниці, а також дати позбавлену ідеологічної упередженості оцінку її творчості цих рокiв.

У вiдповiдностi до визначеної мети формулюються головнi напрямки й основнi завдання дослiдження:

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження була творча спадщина Гіппіус, що включає поезію, прозу, драматургію, щоденники, мемуари, статті про мистецтво, поєднані у “Литературном дневнике” Антона Крайнього, а також спогади сучасників про поета.

Теоретико-методологічною основою дослідження стали наукові праці сучасних літературознавців, присвячені специфіці літератури, методологічним дослідженням літературних явищ, а також роботи істориків літератури.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилося у рамках плану науково-дослідної роботи кафедри світової літератури Харківського державного педагогічного університету iменi Г.С.Сковороди.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що творча спадщина З.Гiппiус 1911-1921 рр. вперше стала об'єктом цiлеспрямованого монографiчного вивчення. У дисертацiйнiй роботi запропоновано i обгрунтовано перiодизацiю всiєї творчостi письменницi. Було здiйснено всебiчний аналiз багатожанрової лiтературної спадщини Гiппiус 1911-1921 рр.; зроблена спроба розкриття особливостей художнього свiту творiв Гiппiус цих рокiв i виявлена еволюцiя поетичного мислення автора в книгах вiршiв, оповiдань, романах, щоденниках, драмах.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані при розробці як загальних, так і спеціальних курсів російської літератури у вищих навчальних закладах, а також при створенні підручників i навчальних посібників до цих курсiв.

Апробація роботи. Основні положення дисертації обговорювалися на Міжнародній науковій конференції “Література і християнство” (Бєлгород, 2000), мистецтвознавчих читаннях “Драма, вистава, глядач” (Харків, 2000), Шостих читаннях молодих вчених, присвячених пам’яті Л.Я.Лівшиця (Харків, 2001). У повному обсязі дисертація розглядалася на засіданні кафедри світової літератури ХДПУ імені Г.С.Сковороди 19 грудня 2000 року.

Публікаціі. Результати роботи відображені у п’яти статтях, опублікованих у провiдних наукових фахових виданнях, та двох тезах .

Об’єм і структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів i висновків. Основний текст дисертацiї – 189 сторiнок. Загальний обсяг роботи – 203 сторінки. Список використаної літератури включає 197 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, з’ясовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення виконаної роботи, визначено методи дослідження.

Перший розділ “Поезія З.М.Гіппіус 1911-1921 рр.” присвячений дослідженню книги Гіппіус “Стихи. Дневник 1911-1921” як циклічного утворення. Безпосередньому аналiзу iдейно-художньої своєрiдностi лiрики передує огляд лiтератури, присвяченої творчостi письменницi.

Лiрика 1911-1921 рокiв, що становить предмет нашої уваги, представлена третьою поетичною книгою автора. Складена з віршів, більша частина яких публікувалася раніше як самостійні тексти (і навіть цикли – “Последние стихи”), збірка є “вторинним” авторським циклом. Це свідомо сформований поетом ліричний ансамбль, в якому вірші об’єднані спільністю задуму, тематики, проблематики й художніх засобів їх реалізації.

Жанрово-стильова належність третьої поетичної книги Гіппіус, позначена в її назві – “щоденник”, - проголошує граничну сповідальність, щирість і відвертість суб’єкта ліричної медитації. Стрижнем, що поєднує вірші книги в єдиний цикл, є образ ліричного героя. Особливістю ліричного “я” З.М.Гіппіус стало те, що воно завжди подано лише в чоловічому роді. Крім відбиття “перемішення” в Гіппіус жіночої природи з чоловічою, що було відзначено М.О.Бердяєвим, така своєрідність ліричного героя зумовлена, передусім, типом сюжету й ідейно-філософською спрямованістю поезії Гіппіус. Її ліричний герой веде безперервний духовний пошук, і на цьому шляху проблеми статі втрачають актуальність. Обрана поетом своєрідна “маска” ліричного героя – персонаж-чоловік – переводить зміст книги в інший план: ліричні переживання осмислюються не в плані конкретно-чуттєвому, а в загальнолюдському смислі – як думки і почуття особистості, онтологічно приреченої на складний шлях пошуку сенсу Буття. Шуканим сенсом виявляється єднання з Богом, першим ступенем до якого є абсолютно нові відносини між людьми.

Головною особливістю книги “Стихи. Дневник 1911-1921” є те, що ліричний герой Гіппіус вперше, порівняно з творами перших двох поетичних збірок, так явно і невтримно вливається до потоку сучасності. Достатньо великі хронологічні рамки – ціле десятиліття, яке вмістило в себе кілька війн і революцій, - зумовлюють і широту ліричного охоплення дійсності, і величезний спектр емоцій героя.

Образ часу знайшов широке і різнобічне втілення в ліриці З.Гіппіус: це й дівчинка в сірому платті, і дві дівчини з варевом, і вершник на рижому коні, що затоптав сучасників, і чобiт, під яким кожний рано чи пізно "лопнет червяком". Основною рисою "більшовицької" сучасності автор вважає повне нівелювання особистості. Тому навколо себе ліричний герой бачить лише "рыла тлей", "красноглазое Оно". Тонка грань між комічним і трагічним дозволяє дуже ємко втілити суперечливість Буття, відчуту особистістю початку ХХ століття.

У 1911-1921 рр. відбувається значна зміна самого складу лірики Гіппіус. Прагнення автора до граничного лаконізму було зумовлене бажанням створити правдивий образ часу, настільки неосяжний і алогічний, що будь-які стилістичні нововведення могли викликати сумніви сучасників у його правдивості і навіть просто відвернути увагу від страшної суті змін у суспільно-політичному житті Россії. У цей час поет вкрай обережно експериментує з поетикою вірша, але все ж не вiдмовляється вiд поетичного пошуку. Так, “Неуместные рифмы” становлять собою експеримент у римуванні рядків: у першій частині рядки римуються за першим складом останнього слова, а у другій – за першим словом рядка. У вірші “Свет!” З.Гіппіус виявила себе як майстер звукопису. Багаторазові лексичні і фонетичні повтори створюють відчуття задушливої, одноманітної атмосфери.

У ліриці Гіппіус 1911-1921 рр., починаючи з першої світової війни, відбувається посилення ідеї громадськості, викликане усвідомленням тісного зв’язку поета і його творчості з часом, коли йому довелося жити. Доведена до кульмінаційної точки тенденція “релігійної громадськості” спричинила значні зміни в жанровій системі Гіппіус: молитовне звернення до Бога все частіше змінюється гнівною інвективою на адресу сучасників. Про поворот творчостi З.М.Гiппiус 1911-1921 рр. у бiк "громадськостi" свiдчить i еволюцiя теми шляху, що вiдбувалася протягом усiєї її поетичної дiяльностi, починаючи з книги "Собрание стихов 1889-1903 гг.". Лiричний герой першої книги вiршiв Гiппiус, який бачив свiй шлях як нещадну дорогу, що веде до смертi, поступово приходить до необхiдностi пiднятися кам' янистою стежкою до Всевишнього i розумiє, що досягнення мети можливе лише у єдностi з iншими. У книзi "Собрание стихов. Книга вторая. 1903-1909", вiдчуваючи одвiчне вiдокремлення людей i трагiзм iснування особистостi, яка не може нi витримати земне буття, нi наблизитися до небес i тому гойдається мiж землею i небом у повітряній сітці ("Между"), поет усвiдомлює потребу активної дiяльностi людства для досягнення бажаної єдностi й наближення до "Града Прекрасного". Про це, зокрема, свiдчать рядки завершального вiрша "14 декабря", в яких проголошується бажання наслiдувати декабристiв. У книзi "Стихи. Дневник 1911-1921" змальовано, що складна духовна i суспiльно-полiтична атмосфера початку ХХ сторiччя викликає вiдчуття безвиходi, вузькостi й неясностi шляхiв, поряд iз мрiєю "свободно жизнь свободную пройти" i закликом "быть верным верному пути". Поступово, пiд впливом кривавих реалiй першої свiтової вiйни i подiй жовтневого перевороту 1917 року, категорiя шляху починає осмислюватися у конкретних ознаках сучасностi. Проблема iндивiдуального пошуку особистостi змінюється прагненням усвiдомити шляхи Росiї, якi Гiппiус схильна бачити у невтiшних тонах – як "кровавую дорогу" i навiть "кровавые бездорожья".

Дослідження лірики З.М.Гіппіус 1911-1921 рр. дозволяє зробити висновок, що з роками поезія, що входила до збірок, ставала все більш різноспрямованою. Якщо вірші першої книги поєднані сюжетом сходження ліричного героя до істини, який створює релігійно-філософську спрямованість “Собрание стихов 1889-1903гг.”, то у книзі “Стихи. Дневник 1911-1921” суспільно-політичний струмінь, який лише з’явився в “Собрание стихов. Книга вторая. 1903-1909”, стає практично рівнозначним релігійно-філософському.

У 1911-1921 рр. у поезії З.М.Гіппіус відбувається посилення тенденції до циклізації, викликане бажанням поета в умовах загального роз’єднання людей створити максимально ємкий і правдивий образ сучасної особистості. Але циклізація виявляється не лише на рівні всієї книги, а й на рівні окремих груп творів. Так, своєрідним мікроциклом стають три вірші, тематично співвідносні з п’єсою Гіппіус “Зеленое кольцо” (“Зеленый цветок”, “Молодое знамя” і “Не о том”), які говорять про надії поета на прихід нового покоління, здатного, зрештою, втілити ідеал “Града Прекрасного”. Помітна в третій книзі Гіппіус і тенденція до “завершення” тем, порушених у творах попередніх книг. Поет повертається до власної лірики і через кілька років, з погляду людини, що під впливом складної дійсності зазнала певної еволюції на своєму релігійно-філософському шляху, створює своєрідні "продовження" ("В черту" /1905/ - "Час победы" /1918/; "Любовь – одна" /1895/ - "Любовь – одна" /1912/; "14 декабря" /1909/ - "Петроград" /14.12.1914/ - "14 декабря 17 года" – "14 декабря 18 г.").

У цей перiод творчостi З.Гiппiус спостерiгається й тяжiння автора до неомiфологiзму, яке виявилося не лише у використаннi бiблiйного тексту ("Адонаи", "Зеленый цветок" тощо) i творiв свiтової та вiтчизняної лiтератури ("Час победы", що веде походження вiд сюжету вiзиту чорта до героя; "Возня", що обiгрує головний сюжетний мотив романiв Ж.Верна "Iз Землi на Мiсяць" i "Навкруги Мiсяця"; "Шел", яке використовує "Дванадцять" О.Блока тощо), але й у цитуваннi образiв i рядкiв iз власної творчостi ("Любовь – одна", "Час победы", образи вузла, келiї, павутини тощо).

У результатi автор створює власний мiф про майбутнiй прихiд нових сил, здатних урятувати свiт вiд зла, що охопило його.

У другому розділі “Художній світ книги оповідань З.М.Гіппіус “Лунные муравьи” розглядається ідейно-художня своєрідність малої прози письменниці 1910-х років, яка представлена шостою книгою оповідань “Лунные муравьи”.

Подібно до поетичних книг Гіппіус, “Лунные муравьи” не є випадковим конгломератом різнорідних творів. Це циклічне утворення, в якому кожне з 12 оповідань, що увійшли до нього (“Лунные муравьи”, “Он – белый”, “Женское”, “Был и такой”, “Уверенная”, “Дверь”, “Застенный”, “Нет возврата”, “Земля и Бог”, “Приказчик”, “Подслушанные слова”, “Они похожи”), змальовує одну з граней осмислення проблеми складних взаємовідносин особистостi з потоком Буття. Крізь усю книгу проходить лінія художнього дослідження духовного потенціалу людини початку століття. Автор змальовує, як вплинули роки післяреволюцiйної реакції на світосприйняття сучасників.

Ключову роль у створенні образу сучасного покоління грає перше оповідання збірки. Метафора “місячні мурахи”, що стала назвою не лише оповідання, а й усієї книги, пояснена у використаній Гіппіус ремінiсценції з роману Г.Уеллса "Першi люди на Мiсяцi": місячним мурахам, які настільки слабкі, що гинуть навіть без причини, просто від власної внутрішньої слабкості, подібні люди в оповіданні Гіппіус.

Охоплення людських душ страшною, спокусливою силою закляклості стало основною темою книги. Образ “мертвої душі”, що генетично походить від гоголевського тексту і знаходить втілення в ранній ліриці поета, осмислений як нездатність особистості піднятися над “земним”, “тваринним”, є лейтобразом шостої книги оповідань Гіппіус.

Повторюваність подій (смерті в “Лунных муравьях”, любовної пригоди в “Женском”, вбивства в “Был и такой” тощо) послаблює сюжетно-фабульний бік творів, переносячи смисловий акцент із зовнішньоподієвого сюжету на сюжет внутрiшнього осмислення, протилежний традицiйному сюжету “прозріння”: герой усвідомлює всю несправжність свого становища, навіть бачить його причини, але внутрішньо він залишається таким, як і раніше. Він не в силах що-небудь змінити й продовжує скочуватися у безодню.

Оповіданням, що увійшли до шостої книги Гіппіус, властивi бідність деталей інтер’єру, пейзажу, похмурість кольорово-світлової палітри. Характерною особливістю художнього світу Гіппіус, що знайшла яскраве виявлення і в книзі “Місячні мурахи”, є використання поетики повторів. Повторенням портретних, пейзажних та інших деталей досягається імпресіоністичність зображення, підкреслюються найбільш суттєві, на думку автора, сторони дійсності. З іншого ж боку, ця художня особливість надає творам певної сухості і лаконічності, що дозволяє автору шляхом нагнітання деталей зображення (як, наприклад, деталі смороду в “Уверенной”) досягти вищої точки емоційної напруги внутрішньої сюжетної лінії твору.

З. Гіппіус дуже широко використала символістську міфопоетику і, в першу чергу, “петербурзький міф”. Крім того, в оповіданні “Он – белый” розвивається міф про Диявола. Диявол у Гіппіус змальований не як сила зла, а як служитель Добра, який дає особистості можливість вибору й тим самим допомагає душі врятуватися. Значну роль у трактовці, представленій у творі Гіппіус, зіграв текст Достоєвського: Диявол у неї дуже близький карамазовському чорту. Зовнішність Диявола в оповіданні змальовується нетрадиційно. У ній надзвичайно багато спільного з образом Христа, поданим у фінальному оповіданні збірки “Они похожи”. Диявол з тихими голубими очима має лик, який світиться, що проголошує онтологічну близькість, єдність Добра і Зла.

Книзі властивий ряд циклоутворюючих моментів: єдність задуму; розвиток центральної проблеми “мертвотності” сучасної особистості; значна розвиненість внутрішньої сюжетної лінії творів; своєрідний “наскрізний” сюжет збірки-циклу, який становить пошук сили, здатної “оживити” “мертві душі” сучасників; яскраво висловлена в кожному творі авторська позиція (як семантично наповненою експресивною лексикою, так і розвитком внутрішньої сюжетної лінії). Вони підпорядковані загальному художньому завданню: показати глибоку кризу людського буття. Тому, незважаючи на відсутність єдиного героя, тематичну й сюжетну розмаїтість представлених у книзі творів, явно відчувається внутрішня єдність циклу.

На фоні багатої стилiстичними шуканнями модерністської прози прозаїчна творчість Гіппіус має досить незвичайний вигляд. Яскраві модерністські ідеї вступають у певне протиріччя з формою творів, гранично чіткою і лаконічною, яка має досить традиційний вигляд, незважаючи на велику символістсько-експресивну насиченість тексту.

У третьому розділi “Ідейно-художня своєрідність романів З.М.Гіппіус “Чертова кукла” і “Роман-царевич” виявлено, що задум романного циклу, присвяченого осмисленню найбiльш актуальних суспiльних проблем i пошуку шляхiв їх вирiшення, був цiлком природним наслiдком еволюцiї свiтогляду автора, що вiдбулася на початку 1900-х рокiв. Розмiрковуючи про стан сучасного суспiльства, Гiппiус дiйшла висновку, що причини його духовного занепаду лежать у консервативнiй самодержавнiй системi, яка, на її думку, є серйозною перешкодою на шляху людства до Царства Третього Завiту. Письменниця поставила перед собою завдання виявлення "одвiчних, глибоких коренiв реакцiї у суспiльному життi", виконати яке спробувала у романах "Чертова кукла" i "Роман-царевич".

Звернення до романного жанру у творчості З.М.Гіппіус 1910-х років дозволяє стверджувати, що властива символізму тенденція до циклізації виявилася не лише в ліриці й малій прозі письменниці, а й у її романах. Як показує дослідження “Чертовой куклы” /1911/ і “Романа-царевича” /1912/, ці твори, замислені самим автором як цикл, трилогія, друга частина якої залишилася незавершеною, мають багато спільного як з точки зору змісту, так і у своїй архітектонiці. Їм властива ідейно-тематична близькість у зображенні мертвотної сили закляклості, що охопила сучасне суспільство, і боротьби з нею кращих людей нового покоління. Крім того, вони мають спільну сюжетну побудову (відповідно до якої дія розвивається за певною схемою: “зваблення” злом, його розвінчання й перемога над ним). З “Чертовой куклы” до “Романа-царевича” переходить система головних (Літта Двоєкурова, Михайло і Наталка Ржевські тощо) і другорядних (графиня, сенатор Двоєкуров, Саватов та інші) персонажів, до якої вводиться новий центральний герой – Роман Смєнцев, дуже близький Юрію Двоєкурову, який загинув у фіналі першого роману, а також Флорентій.

У першiй книзi дилогiї, показавши колишнiх революцiонерiв, якi розчарувалися у своїй справi, а також iморалiста Юрiя Двоєкурова, який живе згiдно з фiлософiєю отримання максимального задоволення вiд життя, автор лише виражає iдею необхiдностi появи "нових" сил, нового шляху для Росiї. У другому ж творi, "Романе-царевиче", Гiппiус зображує пошук Росiєю цього шляху, а також небезпечностi, якi загрожують їй. Основною з них є "зваблення", обман "старим", що приховується пiд маскою "нового". Ця думка реалiзується у сюжетному розгортаннi колiзiї Смєнцева i Лiтти. Роману Iвановичу, який переконав Лiтту, Флорентiя i багатьох iнших у своїй "революцiйностi", замаскувавши красивими словами й iдеями прагнення прийти до влади, звичайне "самозванство", вдається обманути дiвчину. Але Росiя, яка встає за образом Лiтти, пiзнавши всi глибини падiння, все ж знаходить у собi внутрiшнiй потенцiал для вiдродження.

Зло, втілене в образі центрального героя, протягом значної частини роману діє вільно. Воно або добре замасковане і тим самим обманює людей (Роман Смєнцев), або своєю привабливою зовнішністю вводить інших у невільну оману (Юрій Двоєкуров). Справжня сутність героя, рідкі прояви якї, зафіксовані автором, залишалися майже непомітними для героїв творів, відкривається ближче до фіналу романів: у главі 20 “Чертова кукла” однойменного роману й главах “Два монарха”, “До дна”, “Единая власть” “Романа-царевича”. Майже в самому фіналі відбувається розв’язка сюжету зваблення силою зла: незважаючи на те, що зло існує споконвічно, воно приречене на загибель, але лише в тому разі, якщо особистість зможе йому свідомо протистояти. Тому Двоєкуров і Смєнцев, які уособлюють його, гинуть у кінці творів – відповідно главах 32 “Красный домик” і 37 “Черт”. Останні глави романів виражають надію на оновлення.

Гiппiус свiдомо не дає докладної портретної характеристики центральних героїв. У описах їхньої зовнiшностi використовуються домiнантнi деталi: дивовижна сяюча i розумна усмiшка Юрiя Двоєкурова, "рiзнi" брови, крива усмiшка, блiде обличчя Романа Смєнцева. На думку письменницi, що проходить крiзь романну дилогiю, для людства однакову небезпеку становлять як Двоєкуров, який вважає, що лише турбота кожного про власне щастя i добробут зробить усiх людей щасливими, так i Смєнцев, який уявив себе нiцшеанською надлюдиною, що прагне прийти до влади за будь-яку цiну.

У “Романе-царевиче” очевидне звернення Гіппіус до творчості Ф.М.Достоєвського. Уже назва твору відсилає до “Бісів”, восьмої глави “Іван-царевич”, у якій Верховенський відкриває Ставрогіну свої плани. Роман Смєнцев вдало використовує ідею Петра Верховенського про прихід до влади за допомогою смути й висунення самозванця, що стане для народу легендарною фігурою, майже богом.

Але якщо Петро Степанович, маючи намір виступити ідеологом, обрав за “предводителя”, підставну фігуру “Івана-царевича” Миколу Ставрогіна, то Роман Смєнцев одночасно грає обидві ролі, створюючи із себе легенду і висуваючи себе в “царевичі”. Смєнцев постає в атмосфері загального поклоніння й обожнення, у його обранiсть вірять практично всі оточуючі.

Прізвище героя має символічне значення. Потомок барона Розена, він узяв собі прізвище, яке підкреслює його підмінність. Але його “перемінність” ширша за зміну прізвища. Це й нерозбірливість, мінливість у виборі прапору, під яким він має намір прийти до влади. Це й постійна зміна одягу, в залежності від того, кого він збирається “спокушати” – селян чи салон графині. Але глибинний зміст узятого прізвища полягає в тому, що в Смєнцевi людину підмінило “марево”. Гіппіус не звинувачує самого Романа-царевича, бо розуміє, що за тим “маревом”, на яке перетворився герой, стоять трансцендентні сили зла. Вина Смєнцева лише в тому, що себе він поставив на місце Бога, а далі Диявол вже цілком заволодів його душею.

Просторова органiзацiя романiв, яка грає важливу роль у вираженнi iдейно-фiлософської концепцiї автора, становить трьохчасну структуру, представлену Петербургом, закордоном i глибинною Росiєю. Гiппiус розвиває петербурзький текст росiйської лiтератури. Приєднуючись до концепцiї майбутнього зникнення "диявольського мiста", вона зображує пiвнiчну столицю у присмеркових тонах. Петербург у Гiппiус породжує навколишню темряву, тому саме у цьому мiстi стала можливою поява "чортової ляльки" Двоєкурова i "мари" Смєнцева. Змальовуючи оновлюючий вплив закордонного простору, письменниця показує, що лише глибинна Росiя може сприяти справжньому духовному вiдродженню людини.

Але Гіппіус не обмежується попередженням про те, якої величезної сили може набути “марево”, “диявольське” над душами сучасників. Вона прагне відшукати й засоби його подолання. У центрі романної дилогії З.Гіппіус знаходиться сюжетна лінія духовного становлення Літти Двоєкурової, яке відбувається згідно з власними внутрішніми законами й символізує появу нового покоління, що зображене в п’єсі “Зеленое кольцо”.

На сторiнках "Романа-царевича" змальовано символiчну картину перемоги вiри, добра й любовi над злом. Флорентiй, близький "ранньому людинолюбцевi" Олексiю Карамазову, що любить усiх оточуючих, змiг вбити Романа Iвановича, оскiльки бiльш не бачив у ньому людини й не хотiв вiддати "примарi" всiх, хто повiрив у богообранiсть Романа-царевича.

Конкретний, майже реалicтичний образ Лiтти виростає у символiчний образ Росiї грядущої. Вона стоїть на роздорiжжi, мiж двома протилежними силами: "старими", представленими постатями бабусi-графинi i сенатора Двоєкурова, якi живуть минулим, i "новими", що перебувають ще у млi невiдомостi, оскiльки навiть революцiонери, очолюванi Михайлом Ржевським, виявилися нездатними до активної перетворювальної дiяльностi. Росiя ж теперiшня – це будинок бабусi, порожнiй i казенний у "Чертовой кукле" i наповнений людьми i запахом ладану в "Романе-царевиче". У другому романi вiдбувається трансформацiя символiчного образу будинку графинi: вiн стає символом застарiлої самодержавної системи Росiї, що включає й iнститут православної християнської церкви.

Обом романам властива спільність принципів створення хронотопу, портрету, пейзажу й інтер’єру, лексико-семантичної (що відзначається широким використанням поетики повторів і лейтмотивів) і синтаксичної організації тексту, яка характеризується ускладненістю, а також єдність структури оповіді.

У четвертому розділі “Драма у творчості З.М.Гіппіус 1911-1921 рр.” доведено, що З.Гіппіус не залишалася осторонь драматургічних пошуків сучасності. Її статті, що увійшли до “Литературного дневника” Антона Крайнього, вписуються в контекст тривалої полеміки про шляхи оновлення театру, а п’єси становлять досвід створення письменницею зразків драми, які втілювали б сформульовані в літературно-критичних статтях теоретичні принципи.

Ідеал театру Гіппіус випливає з її концепції поетичної творчості. На думку письменниці, в основі істинного мистецтва лежить прагнення злити тих, хто створює, і того, хто сприймає, в спільному спогляданні, відчутті, в єдиній любові. Театр найближчий до справжнього мистецтва, бо здатний поєднати значно більшу кількість людей: між тим, хто створює, і тим, хто сприймає (який, на відміну від читача літературного твору, не є самотнім у момент зіткнення з вічним), стоять ще й актори і режисер, які втілюють слова тексту драми в образи.

У цілому, драматургія Гіппіус продовжує властиву ліриці і прозі письменниці цього періоду тему нежиттєздатності сучасного покоління, що свідчить про потяг до створення певного метатексту, притаманний усій символістській літературі.

Драма займає особливе місце в літературній спадщині З.Гіппіус. На прикладі її драматичних творів явно простежуються етапи еволюції письменниці: релігійний (“Святая кровь”), філософський (“Нет и да”) і поворот до суспільної проблематики (“Маков цвет”, лінію якого продовжує п’єса “Зеленое кольцо”).

Дослідження драми “Зеленое кольцо” показує, що ця форма у творчості Гіппіус виявилася найпридатнішою для втілення ідеї майбутнього приходу нових сил, які зможуть наблизити суспільство до ідеалів Христа, оскільки саме театру дано, згідно з концепцією автора, поєднати у творчому акті “трьох” – створюючого, втілюючого і сприймаючого. Драма Гіппіус, високо оцінена сучасниками, зокрема В.Мейєрхольдом і О.Блоком, стала помiтним явищем у росiйському театрi початку ХХ сторiччя.

У “Зеленом кольце” з особливою виразністю виявляється потяг до храмовості, властивий символістському театру. Збори молоді стають певною символістською дією, зміст якої полягає не стiльки в прискоренні пізнання науки підлітками, скільки в їх єднанні, що підкреслено як особливостями поведінки персонажів і їх розташуванням, так і на лексико-синтаксичному рівні. Завдяки вдалому художньому рішенню постановки п’єси на театральній сцені, герої виведені у космічний, міжзоряний простір, а всім подіям надано глибокого містико-символістського змісту. Окремі збори гуртка набувають глобального характеру. Уповільнення (І і ІІІ акти) і прискорення (ІІ і ІV) дії служить протиставленню двох поколінь і ствердженню думки письменниці про відсутність життя в сучасному їй світі – світі “старих”.

З авторської концепції театру випливають і художні особливості “Зеленого кольца”. Гіппіус вважала, що для створення дійсно художнього (єдиного з літературою і її законами) театру необхідне спільне зусилля письменника й акторів: автор створює образи й положення, але їхнє словесне оформлення (“плоть”) повинне утворюватися під час тісної співпраці драматурга з акторами. Тому своє основне завдання Гіппіус бачила у позначенні “контурів” п’єси, на матеріалі яких повинен був оформитися справжній літературний твір. Усвідомлюючи зовнішню простоту й реальний, “побутовий” вигляд п’єси, письменниця вважала, що головний драматургічний секрет, центр “Зеленого кольца” полягає в “радості спільності”, яку, на її думку, вдалося передати акторам Александринського театру, на сцені якого відбулася постановка драми.

П’ятий розділ “Щоденникова проза З.М.Гіппіус ІІІ періоду творчості” присвячено ідейно-художнім особливостям “Петербургских дневников” і “Варшавского дневника" Гіппіус. Саме документальне відбиття дійсності дозволило письменниці показати всю складність і суперечливість подій, що відбувалися на початку ХХ сторіччя. На її думку, навіть письменник-фантаст не зміг би створити більш абсурдний світ, ніж більшовики, які опинилися при владі.

Уже в роки першої світової війни Гіппіус відзначає ілюзорність сучасної дійсності, відсутність у ній упорядкованості й смислу. Але найбільш виразним став Абсурд після жовтневого перевороту, коли в Росії відбулася, згідно з глибоким переконанням письменниці, “неприродна безглуздість” – насильство меншості над такою більшістю, як майже все населення величезної країни. Багаторазово в щоденниках цього часу звучить думка, що в основі всього, що відбувається в Росії й світі, лежить “Величезне Божевілля”. Те, що діялося, Гіппіус оцінювала як прихід якоїсь алогічної сили, що “здибила” й повністю перевернула буття країни. Хаос, що став основним об’єктом зображення “Петербургских дневников”, вплинув і на стилiстику твору. Божевільна, подібна до вихору стихія, що підкорила собі життя країни, зумовила використання автором поетики повторiв мотивів (божевілля, задухи, тупості тощо), яка служить відтворенню гнітючої, абсурдної атмосфери перед- і післяреволюційної Росії. Щоденникові записи, які характеризуються посиленою емоційністю, відкривають нове обличчя поета, в якому дивовижно переплелися схильність Гіппіус до тверезої розсудливості й експресія сприйняття навколишнього світу. На сторінках “Петербургских дневников” і “Варшавского дневника” з’являється образ дуже чутливої людини, що веде оповідь про болісні для неї події. Він суттєво відрізняється від створеного самою Гіппіус міфа про себе як про “декадентську мадонну”, холодну і майже бездушну особистість.

В епоху глобальних змін у житті країни письменниця бачить своє завдання в тому, щоб привернути увагу сучасників до ходу історичних подій і часто досить вагому роль особистості в ньому. Вважаючи кривавий абсурд сучасності наслідком невміння людей взяти на себе відповідальність – як у масштабах політичної влади, так і стосовно звичайної людини, яка щосекунди знаходиться в ситуації морального вибору, - Гіппіус жадає зробити все, що від неї залежить, щоб пробудити душі від мертвотного сну. Вона прагне направити тих “заблудлих”, хто з яких-небудь причин загубив себе, на шлях до Царства Господнього, для досягнення якого особистість повинна збагнути те, що відбувається, і почати діяти хоча б у межах власних можливостей. Надзвичайність зображених подій зумовила і чітко витриману стилістичну лінію щоденників. Стислість і лаконічність записів не робить твори монотонними, оскільки кожний рядок сповнений експресії, а відбір парадоксальних фактів, страшних своєю звичайністю для перевернутого більшовиками буття Росії, надає “Петербургским дневникам” цікавості, далеко не завжди притаманної щоденниковій прозі.

“Варшавский дневник”, який розповідає про “польський” період еміграції Мережковських, навіть тематично суттєво відрізняється від “Петербургских дневников”. Розчарування і втома від нового, “більшовицького” побуту, що давить не лише тіло, а й душу, зміняється живим інтересом до подій, які відбуваються в Польщі. На відміну від похмурих сторінок “Петербургских дневников”, що відбивають жах письменниці перед жорстокими реаліями нового лику Росії, вже перші записи “Варшавского дневника” виражають душевний оптимізм Гіппіус, пов’язаний із сподіваннями, які Мережковські покладали на Польщу, вважаючи її після жовтневого перевороту в Росії країною “потенційної загальності”, здатною припинити ворожнечу роз’єднаних націй.

Аналіз щоденників дозволяє бачити їх жанрову еволюцію. Якщо “Петербургские дневники” записувалися саме як ”щоденник” – розповідь про події, які відбуваються в теперішній час, то “Варшавский дневник” є синтезом щоденника і мемуарів, оскільки основна його частина становить собою спогади і записана через деякий час після самих подій, що зумовило деяку стислість і узагальненість.

Внаслiдок своєї жанрової специфіки, максимально відкриті всім проявам особистості, щоденники Гіппіус дають своє i у чомусь повніше й точніше уявлення про складність світосприйняття поета, ніж її вірші, створені в ці роки.

ВИСНОВКИ

Велике й своєрідне обдарування письменниці виявилося не лише в її ліриці, а й у романах, драматургії, малій і щоденниковій прозі. Відчуваючи своє внутрішнє роздвоєння, побудову власного світовідчуття на "противагах", відзначені сучасниками, Гіппіус вміла побачити і показати це постійне коливання людського "я" між двома полюсами і у своїх героях, що дозволило створити правдивий образ сучасної особистості.

Незважаючи на все відзначене розмаїття форм, властиве творчості Гіппіус 1911-1921 рр., можна говорити про її внутрішню ідейно-тематичну й стильову єдність. Вважаючи, що справжнім може зватися лише те мистецтво, яке прагне наблизитися до молитви, у творах цього періоду письменниця втілює свою релігійно-філософську концепцію.

У творчості З.Гіппіус 1911-1921 рр. спостерігається поступове посилення сповідальності. Про це свідчить підвищена увага письменниці до жанру щоденників, що підтверджується також жанрово-стилістичним визначенням, яке було дано в назві третьої поетичної книги – "Стихи. Дневник 1911-1921". Саме документальне відбиття дійсності в "Петербургских дневниках" и "Варшавском дневнике" дозволило показати неоднозначність подій 1910-1920-х років, оскільки власне художні форми виявилися непридатними для відображення складної дійсності, втіленої на сторінках щоденників в образі Абсурду, "Величезного Божевілля". На думку Гіппіус, у цих умовах людина може існувати лише у тому разі, якщо вона відгородиться сміхом і буде бачити у всьому безглуздя, фарс. Це підкреслено як у її ліриці ("Большевицкий сон"), так і у щоденниках, де майже невидима грань між комічним і трагічним дозволила відтворити абсурд, з яким зіткнулася особистість.

Творча спадщина Гіппіус цього періоду не є однорідною. Найвизначніших художніх висот їй вдалося досягти в ліриці і малій прозі, які тяжіють до фрагментарності і найбільш відповідають відтворенню розірваності свідомості, особливо гостро відчутої особистістю на порубіжжі ХIХ – ХХ століть.

Романи Гіппіус "Чертова кукла" і "Роман-царевич" цікаві створеними образами героїв часу, зверненням до актуальної для початку сторіччя проблематики, своєрідністю втіленої філософської концепції буття, особливостями композиційної та просторово-часової побудови. Але, оскільки сама Гіппіус перебувала у процесі безперервних духовних шукань, велика епічна форма, яка за своєю природою тяжіє до зображення вже усталеного буття, не могла повною мірою відповідати динамічності світовідчуття автора. Крім того, значна частина зображеного залишалася у сфері "невимовного", що зумовило деяку розмитість контурів.

У драмі "Зеленое кольцо", яка продовжує домінантну для всієї творчості Гіппіус 1911-1921 рр. тему перетворення дійсності, найбільш яскраво втілено ідею з'явлення нових сил, які зможуть наблизити суспільство до ідеалів Христа, оскільки саме театральне мистецтво, згідно із символістською концепцією, здатне об'єднати у творчому акті волі багатьох людей.

Таким чином, дослідження творчої спадщини З.М.Гіппіус 1911-1921 рр. показує, що напружений пошук форми, здатної найбільш адекватно втілити складну авторську концепцію буття, здійснювався протягом усієї творчості Гіппіус і особливо посилився у 1911-1921 рр, відзначені епохальними змінами в суспільно-політичному й духовному житті Росії.

Творчості Гіппіус 1911-1921 рр. властиві тяжіння до створення метатексту, в якому знайшло втілення авторське бачення шляхів Росії, а також тенденція до циклізації, що стала однією з визначальних якостей лірики, романів і малої прози цих років. На основі біблійної міфології та ремінісценцій із світової літератури Гіппіус створює власний міф про майбутній прихід нових сил, здатних урятувати землю від зла.

Літературна спадщина З.М.Гіппіус 1911-1921 років стала естетичним явищем, без звернення до ідейно-художньої своєрідності якого неможливо створити повне уявлення про культуру “срібного віку”.

Основні положення дисертації відображені у таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.