Інститут педагогіки АПН України

На правах рукопису

Гупан Нестор Миколайович

УДК 37(091)+930(091)

Розвиток історії педагогіки в Україні

(історіографічний аспект)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Науковий консультант

Сухомлинська О.В.

доктор педагогічних наук,

професор,

дійсний член АПН України

Київ-2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України

Сухомлинська Ольга Василівна,

Президія Академії педагогічних наук України, відділення теорії та історії

педагогіки, академік-секретар

Офіційні опоненти: - доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України

Бондар Віталій Іванович,

Інститут дефектології АПН України, директор;

- доктор педагогічних наук, професор

Зайченко Іван Васильович,

Чернігівський педагогічний університет ім. Т.Г.Шевченка,

кафедри педагогіки, психології і методики викладання математики,

завідувач

- доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Даниленко Віктор Михайлович,

Інститут історії України НАН України, відділ історії культури українського

народу, завідувач

Провідна установа: Вінницький державний педагогічний

університет імені М.Коцюбинського,

кафедра педагогіки,

Міністерство освіти і науки України,

м. Вінниця

Захист відбудеться “30 “ листопада 2001 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м.Київ, вул. Артема, 52-Д

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України.

Автореферат розісланий “30 “ жовтня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Волощук І.С.

Актуальність теми. За історично короткий час незалежності України серед наукової та педагогічної громадськості значно зріс інтерес до історико-педагогічних проблем. Це пояснюється, насамперед, переглядом або ж новим розкриттям традиційної проблематики, відкриттям можливості обєктивного, не заангажованого висвітлення явищ, подій та фактів, особливо тих, які не могли, з ідеологічних причин, стати предметом дослідження у попередні роки або висвітлювались тенденційно. Останніми роками історія педагогіки набуває нового статусу: стає інноваційною з огляду на сучасні тенденції розвитку педагогічної теорії, більш вагомою у процесі формування мислення майбутніх поколінь учителів.

Змінюється зміст самої історико-педагогічної науки. Більш доступними стали дослідження, що раніше були забуті або заборонені. Ознайомлення з ними, їх вивчення, конструктивно-критичний аналіз надає змогу осмислити загальну картину історико-педагогічного процесу в Україні як цілісного багатогранного явища, відтворити розвиток вітчизняної історії педагогіки, що багато років була лише фрагментом у загальносоюзному контексті. Цілком зрозуміло, що історико-педагогічна наука, як і інші галузі педагогічного знання, не може розвиватись без всебічного засвоєння того, що вже було зроблено, тобто без вивчення своєї власної історії. Отже, виникає нагальна потреба, по-перше, систематизації, аналізу й узагальнення історико-педагогічних досліджень, по-друге, періодизації розвитку історико-педагогічних знань. Важливим завданням є також встановлення зв”язків між розвитком історії педагогіки, педагогіки та історії культури України, української історичної науки в цілому.

Розв’язання окреслених проблем є метою досліджень, що розглядають історіографічні аспекти історії педагогіки. Історіографія визначається вченими як окрема галузь історичної науки, що вивчає її історію. Історія педагогіки є галуззю як педагогічного, так і історичного знання, тому педагогічна історіографія є вивченням історії історико-педагогічної науки, тривалого процесу нагромадження історико-педагогічних знань. Документальною та джерельною базою для педагогічної історіографії виступають історико-педагогічні дослідження, що розглядають різні питання історії освіти та виховання.

Вивчення закономірностей розвитку науки, основних рис, що характеризують етапи її функціонування як певної системи, із співвідношенням різних напрямів наукових досліджень, взаємозв”язками з іншими науками та з педагогічною практикою, форм організації наукової діяльності та зміни цих форм, відкриває можливості для плідного використання всього нагромадженого знання, для визначення перспектив нових досліджень, для формування історико-педагогічного світогляду та відповідної наукової культури фахівців. Пізнаючи минуле, сучасність та майбутнє науки, тенденції та закономірності її розвитку, історія науки надає можливість впливати на хід і напрями подальших наукових досліджень.

Стан дослідженості проблеми. Останнім часом педагогічна історіографія активно формується як окремий напрям історико-педагогічної науки. Про це свідчать:

-

-

-

-

Отже, історико-педагогічна наука фактично наблизилась до оформлення історіографії як окремого напряму наукових досліджень. Більш того, в ній уже склалися певні історіографічні традиції. Так, ще в ХІХ ст. з’явились перші узагальнюючі праці В.Родникова, О. Селіхановича, К.Харламповича та ін., які, крім аналізу літератури з окремих проблем, висловлювали думки про розвиток історії педагогіки як науки.

В перші десятиріччя ХХ ст. історіографічні дослідження висвітлювали актуальні проблеми розвитку освіти та педагогічної думки тих років і хронологічно обмежувались кінцем ХІХ - початком ХХ ст. (С.Ананьїн, А.Готалов-Готліб, Я.Мамонтов, О.Музиченко та ін.) Наприкінці 20-х років окремими авторами були зроблені спроби історіографічного аналізу історії радянської школи (О.Зільберштейн, М.Миронов, Я.Ряппо, С.Синицький та ін.). Одними з перших вітчизняних історіографічних публікацій, де подавалась загальна картина розвитку історії педагогіки як науки за радянських часів, були праці М. Гордієвського другої половини 20-х років. Він аналізував основну проблематику українських історико-педагогічних досліджень, їх методологію та основні підходи до явищ минулого.

Серед праць, що безпосередньо висвітлювали історіографічні проблеми української історії педагогіки радянського періоду, найбільш серйозним і грунтовним було дослідження О.Дзеверіна “Розвиток історико-педагогічної науки в УРСР” (1957). Автор розглядав історико-педагогічні праці, опубліковані в Україні впродовж сорока років (1917-1957), в контексті методології, що склалася в радянській історіографії. Особливу увагу він приділяв процесу трансформації тематики та змісту історико-педагогічних досліджень. Стаття написана на солідній джерельній базі, значна кількість матеріалу вперше вводилась в науковий обіг. В ній було представлено розвиток української історії педагогіки як окремий цілісний і безперервний процес, а не тільки як складову розвитку історико-педагогічної науки в СРСР.

Окремі питання історіографії знаходимо у авторів загальних праць і підручників з історії педагогіки: М.Даденкова, С.Чавдарова, М.Грищенка, М.Ярмаченка та ін. Спроби осмислити і розробити підходи до періодизації розвитку історико-педагогічної науки в Україні здійснили В.Чепелев, М. Гриценко, В.Помагайба. І в цих працях розвиток історико-педагогічного процесу розглядався в контексті методології радянської історіографії, а не як окрема сфера культурного і духовного життя суспільства. Автори не відокремлювали також українську науку від загальносоюзного процесу і виходили у своїх оцінках з партійно-класових позицій.

Історіографія проблем розвитку історико-педагогічної думки досить грунтовно висвітлювалась в працях 60-80-х років (О.Бондар, О.Дзеверін, С.Бабишин, В.Гомоннай, Б.Мітюров, М.Ніжинський, І.Пуха, В.Струбицький, М.Ярмаченко та ін.). Проте історіографічні завдання їх автори бачили лише в тому, щоб визначити та обґрунтувати свої підходи до того чи іншого предмету дослідження.

Більш послідовно і предметно відбувалася розробка основ української історіографії історії як окремого напряму історичної науки. Значну увагу цьому аспекту історичних досліджень приділяли І.Гуржій, С.Гутянський, А.Кугот, А.Санцевич та ін. Окрім узагальнюючих праць з історіографії історії України, важливими для нашого дослідження є праці, де висвітлювались окремі аспекти історіографії історії школи та освіти як важливої складової культури українського суспільства (В.Даниленко, Л.Шевченко та ін.).

В другій половині 80-х – на початку 90-х років історіографічні праці з окремих проблем все частіше зявляються на сторінках педагогічних видань. Історіографічна складова стала обовязковим компонентом дисертаційних досліджень з історії педагогіки. У 1995 році була захищена одна з перших дисертацій з проблем української історіографії (Ю.Чирва “Розвиток народної освіти України (1917-1932 рр.): історіографія проблеми”, яка важлива для нашого дослідження, як історіографічна за предметом і методологією.

Цікавими, з точки зору предмета нашого дослідження, є історіографічні праці російських істориків педагогіки 40-70-х років: В. Струминського, А.Піскунова, М.Гончарова, Ф.Корольова, З.Равкіна та ін., де певні аспекти історіографії історії педагогіки України висвітлювались під кутом зору загальних питань розвитку школи та педагогічної думки народів СРСР. Це були окремі фрагменти, що не дозволяли уявити цілісну картину розвитку історії педагогіки в Україні.

Найбільш ґрунтовними дослідженнями методологічних та теоретичних засад радянської історіографії історії педагогіки є праці Е. Дніпрова, присвячені висвітленню історіографічних та джерелознавчих аспектів проблем історії школи та педагогічної думки дореволюційного періоду. Ним обґрунтовувалась методологія історіографії радянської історико-педагогічної науки на різних етапах її розвитку.

Але праці Е. Дніпрова, так само як і розвідки інших співробітників Науково-дослідного інституту загальної педагогіки АПН СРСР, в основному, торкалися лише історіографії розвитку історико-педагогічних проблем в Росії. Це стосується й двох найбільш грунтовних історіографічних праць з історії педагогіки кінця 80-х років, що були видані у Москві: “Актуальні питання історіографії та джерелознавства історії школи і педагогіки” (1986), “Актуальні проблеми історіографії історії зарубіжної педагогіки” (1987).

Створення власної вітчизняної історії педагогіки, що виступає сьогодні першочерговим завданням педагогічної науки, вимагає історіографічного перегляду пройденого шляху. Аналіз стану розробки проблеми дозволяє стверджувати, що історіографічне дослідження цілісного процесу розвитку історико-педагогічної науки в Україні ще не відбулося.

Проблеми історіографії не висвітлюються також і в курсі історії педагогіки у вищій школі. Це значною мірою збіднює історико-педагогічні знання студентів, не дає їм можливості осмислити розвиток науки в цілому, сформувати власні погляди на педагогічні явища різних епох, самостійне конструктивно-критичне педагогічне мислення.

Отже, нерозробленість названої наукової проблеми в педагогічній науці, її актуальність і практичні потреби сучасного етапу розвитку історико-педагогічної науки обумовили вибір теми дослідження “Розвиток історії педагогіки в Україні (історіографічний аспект)”.

Дисертаційне дослідження виконано відповідно до наукової тематики лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України “Українська педагогіка в персоналіях”, державний реєстраційний номер 0197U017543.

Обєкт дослідження – процес нагромадження історико-педагогічного знання, відображений у вітчизняній педагогічній літературі.

Предмет дослідження – формування і розвиток вітчизняної історико-педагогічної науки як системної сукупності знань про історико-педагогічний процес.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з другої половини ХХ ст. – до 1995 року. Визначення висхідної хронологічної межі дослідження пов’язано з тим, що саме на другу половину ХХ ст. припадає початок створення вітчизняної історико-педагогічної науки, коли визначались основні напрями її розвитку, здійснювалось первинне накопичення історіографічного матеріалу. Завершується дослідження серединою 90-х років, що пов’язано з осмисленням перших кроків розвитку історіографії вітчизняної історії педагогіки в незалежній українській державі. Основні тенденції, що склалися в історико-педагогічній науці на цьому етапі: пошуки нової методології досліджень, перегляд традиційних підходів до проблематики та її значне розширення, відкриття можливості більш об’єктивного вивчення подій і фактів, особливо тих, які не могли бути розглянуті за радянських часів, збереглися і в подальші роки, до кінця ХХ ст., і саме з нових позицій потребують аналізу та усвідомлення.

Мета дослідження – здійснити історіографічний аналіз розвитку історико-педагогічної науки в Україні як цілісної системи знань у співвідношенні різних напрямів єдиного предметного поля історії педагогіки, у взаємозв”язку з іншими гуманітарними науками, в контексті соціокультурного розвитку суспільства.

Завдання дослідження:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Предмет дослідження об’єднує процеси та явища, що вивчають декілька наукових дисциплін, а саме: історія педагогіки та педагогіка, історія і культурологія, і, відповідно, потребує різноманітних, зокрема міждисциплінарних, методологічних підходів до його вивчення. Тому методологічну основу дослідження становлять:

-

-

-

-

-

Категорійно-понятійний апарат дослідження відповідає його меті і завданням. Застосування категорій і понять обумовлено міждисциплінарністю предмета вивчення, коли загальну канву дослідження складає історіографічний аналіз історико-педагогічних праць, шляхом якого визначаються основні тенденції розвитку вітчизняної історії педагогіки. Окрім того, деякі історичні, педагогічні, історіографічні категорії і поняття відіграють ілюстративно-інструментальну функцію.

На різних етапах історико-педагогічного дослідження було використано комплекс методів, серед яких:

-

-

-

-

-

Концептуальні засади дослідження:

Історія вітчизняної історико-педагогічної науки, як цілісного феномену, представлена з точки зору історіографії, передбачає узагальнення, систематизацію, класифікацію всього нагромадженого знання через аналіз і синтез відповідних джерел і базується на філософських, культурологічних, аксілогічних, синергетичних засадах, а також конструктивно-генетичному та історико-компаративістському підходах.

Історіографічний аналіз дозволяє розглянути розвиток історико-педагогічної науки як сукупність послідовних етапів, що відрізняються змістом, основними характеристиками і тенденціями, включаючи як соціокультурні та антропологічні основи, так і внутрішні чинники – зміни педагогічного дискурсу та наукової парадигми.

Їх діалектику можна виявити за проблемно-тематичним підходом до історіографії розвитку історико-педагогічної науки за її складовими: 1) історія педагогічної думки; 2) історія школи і освіти; 3) педагогічні персоналії. Цей підхід базується на засадах раціональності, доказовості й логічності в контексті широких соціалізуючих факторів за визначальної ролі ідеологічних, культурницьких і національних впливів, дозволяє виявити та проаналізувати сутність, характеристики й особливості історико-педагогічних праць, написаних у різні історичні періоди з різних методологічних позицій.

Джерела дослідження. Основними джерелами дослідження виступали оповідальні (наукові, публіцистичні, історичні праці), дидактичні (підручники та посібники) та документальні (постанови, укази та ін.) історико-педагогічні джерела (за класифікацією Д.Раскіна). Специфіка предмету дослідження потребувала, насамперед, аналізу наукових історико-педагогічних праць (монографій, статей, брошур), які є автентичними періодам, що вивчалися. Одним з принципів відбору джерел було місце видання: переважно опрацьовувались дослідження, які опубліковані на території України (українських землях). Відібрані були також праці тих авторів, які жили та працювали в Україні, але публікувались за її межами. Аналіз певної кількості праць іноземних авторів проводився тільки за умов видання конкретної праці в Україні або ж її впливу на українську науку. Як самостійні джерела, виступали, також, публіцистичні статті, науково-популярні видання, в яких аналізувалися педагогічні явища і процеси минулого у зв’язку з актуальними подіями в культурі, освіті, житті суспільства у цілому.

Важливим джерелом були так звані дидактичні, під якими ми розуміємо підручники, посібники, порадники, навчальні програми з історії педагогіки. Специфічним для цієї групи джерел є те, що вони використовуються у навчанні та вихованні майбутніх вчителів, у передачі знань про майбутню професійну діяльність. Відбиваючи певний рівень розвитку історико-педагогічної думки і наукових знань, вони визначають своєрідну норму, мінімум систематизованих знань, який отримує наступне покоління педагогів. Вони є і засобом документування рівня розвитку науки, і засобом навчання, і його результатом. З цієї точки зору, дидактичні джерела є проміжними між оповідальними і документальними.

В дослідженні також використані та опрацьовані матеріали дисертацій з історико-педагогічної проблематики, що були захищені в Україні протягом 50-х – 90-х рр. ХХ ст.

В дисертації опрацьовані деякі документальні джерела, перш за все, державні документи: постанови і розпорядження урядів, резолюції окремих політичних партій та організацій. Вони розглянуті з метою відтворення суспільно-політичних та соціокультурних процесів, на тлі яких відбувався процес нагромадження історико-педагогічних знань на тому чи іншому історичному етапі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше здійснено історіографічний системний аналіз розвитку історії педагогіки в Україні як цілісного феномену; визначено педагогічну історіографію як принципово нове предметне поле в історико-педагогічних дослідженнях.

Здійснено історіографічний аналіз історико-педагогічного знання, нагромадженого вітчизняною наукою досліджуваного періоду відповідно до загальних процесів розвитку гуманітарного дискурсу та внутрішньої логіки розвитку науки.

Визначено і обґрунтовано основні етапи і періоди становлення та розвитку історії педагогіки в Україні, виявлено тенденції та особливості її розвитку на різних етапах в контексті досліджуваної проблеми.

Уточнено і обґрунтовано методологічні підходи до визначення основних тенденцій і напрямів розвитку історіографії історії педагогіки.

Подальший розвиток дістало висвітлення проблематики, змісту, методів наукових досліджень з історії педагогіки.

Розширено предметне поле аналізу педагогічної персоналії, історії школи та історії педагогічної думки як окремих напрямів історико-педагогічної науки.

Теоретичне значення дослідження. На основі одержаних у процесі дослідження нових наукових даних, введених у науковий обіг невідомих та маловідомих джерел, були розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна визначити як певне досягнення у розвитку перспективного напряму історико-педагогічної науки – історіографії вітчизняної історії педагогіки.

Визначено, що історіографія, як окреме предметне поле історії педагогіки, вивчає процес нагромадження історико-педагогічного знання шляхом аналізу відповідних праць з позицій конструктивно-генетичного, аксіологічного, синергетичного, системного підходів та застосування адекватних методів дослідження. Історіографічний аналіз дозволяє систематизувати, класифікувати та диференціювати історико-педагогічні дослідження за такими засадами як методологія, проблематика, хронологічні рамки, характер і зміст.

Теоретичне значення мають також наукові факти, які вперше виокремленні в історичному процесі і введені в структуру історико-педагогічного знання. До найважливіших з них належать: періодизація розвитку історико-педагогічної науки, що базується на історіографічних засадах, побудована з урахуванням змін в проблематиці, методології, змісті, підходах до вивчення педагогічних явищ, а також впливів на розвиток науки соціокультурних процесів суспільного життя України; основні тенденції розвитку вітчизняної історії педагогіки, серед яких: поступове виокремлення історико-педагогічних досліджень за об’єктом, метою, завданнями, змістом та методологією від інших споріднених дисциплін, насамперед, історії культури та теорії педагогіки; поширення і поглиблення проблематики праць; взаємозв’язок між процесами розвитку освіти, педагогічної думки та проблематикою і змістом історико-педагогічних досліджень, між розвитком історії педагогіки та соціокультурними змінами в житті суспільства; напрями подальшого розвитку вітчизняної історико-педагогічної історіографії, а саме поширення історіографічної проблематики досліджень, більш детальне вивчення історіографічних аспектів окремих напрямів та складових історико-педагогічного процесу, посилення уваги до джерельної бази науки, зокрема введення нових джерел в науковий обіг та їх вивчення.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що вперше здійснено структуризацію вітчизняної історико-педагогічної літератури, в результаті якої складено та системно представлено історико-педагогічну історіографію як окремий предмет досліджень. Матеріали дисертації можуть стати основою для подальших досліджень з історіографії історико-педагогічних проблем та досліджень з історії педагогіки, дозволять забезпечити більш раціональне обґрунтування завдань наукових розвідок. Основні наукові положення дисертаційного дослідження впроваджені до змісту спецкурсу “Вітчизняна педагогічна історіографія: проблеми та тенденції розвитку” для підготовки вчителів у вищих педагогічних навчальних закладах України і апробовані автором на історичних факультетах Національного державного педагогічного університету імені М.Драгоманова і Луганського державного педагогічного університету імені Т.Шевченка.

Особистий внесок автора полягає у розробці концептуальних засад історіографічного дослідження з історії педагогіки, які складаються із застосування до аналізу відповідних праць конструктивно-генетичного, аксіологічного, синергетичного, системного підходів та адекватних методів дослідження; розробці основ для систематизації, класифікації та диференціації історико-педагогічних досліджень за визначеними засадами: методологією, проблематикою, хронологічними рамками, характером і змістом; розробці та обгрунтуванні періодизації розвитку історико-педагогічної науки, що базується на історіографічних засадах і побудована з урахуванням змін в проблематиці, методології, змісті, підходах до вивчення педагогічних явищ, а також впливів на розвиток науки соціокультурних процесів суспільного життя України; визначенні основних тенденцій розвитку вітчизняної історії педагогіки та напрямів подальшого розвитку вітчизняної педагогічної історіографії.

У дисертаційному дослідженні всі концептуальні ідеї, положення та висновки належать автору.

Апробація результатів. Результати дослідження оприлюднювались у виступах на Міжнародній науково-практичній конференції “Університет і регіон” (Луганськ, 1994); Всеукраїнській науково-методичній конференції “Українознавство в технічному вузі: методологія, методика, перспективи” (Київ, 1994); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Модернізація системи освіти в Україні на засадах національних традицій та етнопедагогіки, гуманізації і демократизації світового досвіду” (Івано-Франківськ,1995); Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство і культура” (Харків, 1997); Всеукраїнській науково-методичній конференції “Нові педагогічні технології в контексті сучасних концепцій змісту освіти” (Луганськ, 1998); Міжнародній науково-практичній конференції “Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи” (Ужгород, 1999). Окрім того, апробація здійснювалась у численних виступах на конференціях і семінарах вузівського та міжвузівського рівнів.

Матеріали дослідження обговорювались і дістали позитивну оцінку на засіданнях кафедр історії України та соціальної педагогіки Луганського педагогічного університету (1996-1998 рр.), кафедр українознавства та соціальної педагогіки Київського інституту внутрішніх справ (1999-2001 рр.), лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України.

Основні результати дослідження відображені в 34 наукових працях (з них 29 одноосібно), у тому числі: 1 монографія (одноосібно); 23 статті у фахових виданнях (одноосібно); 6 тез виступів на конференціях (3 одноосібно).

Меті і завданням дослідження відповідає структура дисертації, що складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури, додатків. Основний текст дисертації викладено на 403 сторінках, додатки на 7 сторінках. Список використаних джерел складає 985 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані актуальність і доцільність дослідження для розвитку сучасної української історико-педагогічної науки, сформульовані об’єкт, предмет, хронологічні рамки, мета і завдання, методологічна основа, методи і джерела дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, відображена апробація результатів дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження” вітчизняну історію педагогіки розглянуто як предмет історіографічного дослідження, визначено концептуальні основи понятійно-термінологічний апарат, методологію наукового пошуку.

В дисертації історико-педагогічну науку розглянуто як окрему галузь знань, яка має свій науково-пошуковий простір, свій об’єкт і предмет дослідження. Підтверджується її визначення як галузі педагогічної науки, що вивчає стан і розвиток теорії і практики виховання й навчання підростаючого покоління на різних щаблях розвитку людського суспільства, виявляє закономірності процесу виховання, з’ясовує причини виникнення педагогічних теорій, узагальнює те позитивне і виокремлює те негативне, що було нагромаджено в педагогічній теорії і практиці навчання та виховання в попередні історичні епохи. Об’єктом історії педагогіки визнається історико-педагогічний процес, наповнений широким соціокультурним і антропологічним сенсом, що містить в собі розкриття педагогічних феноменів різного рівня.

Дослідження розвитку історії педагогіки як науки свідчать, що її мета, завдання і зміст змінювалися і збагачувалися в процесі її еволюції. Такі зміни обумовлювались різними чинниками, перш за все замовленням соціально-педагогічної практики, загальним розвитком науки, внутрішньою логікою розвитку самого історико-педагогічного знання, нарешті – тими зрушеннями, які відбувались у розумінні предмета педагогіки і, відповідно, історії педагогіки.

Щодо визначення предмету історії педагогіки як науки, то на підставі аналізу різних підходів в дисертаційному дослідженні встановлено, що він може бути розглянутий як процес відображення в історико-педагогічній літературі таких складових: історія школи і освіти, історія педагогічних персоналій та історія педагогічної думки.

Узагальнення існуючих у сучасній історико-педагогічній науці поглядів (М.Богуславський, Е.Дніпров, О.Сухомлинська, Б.Ступарик та ін.) дозволило дати таке тлумачення цих складових: історія національної педагогічної думки - це сукупність уявлень, ідей, теорій та міркувань про освіту і виховання, накопичених та розроблених представником педагогічної громадськості впродовж віків. Думку можна розглядати як широке поняття духовної сфери, яке включає в себе багато складових: філософію, релігію, ідеологію, мораль та етику, а також цілий ряд феноменів, що не стосуються науки; історія школи та освіти включає історію становлення та функціонування різних типів навчальних та виховних закладів та установ, передусім школи як найбільш поширеного типу освітньої установи, систем освіти та виховання в цілому, розвиток практики виховання і освіти на тому чи іншому етапі розвитку українського суспільства, сукупність соціальних інституцій, норм і правил, що її регулюють; педагогічні персоналії – являють собою творчі біографії видатних педагогів, мислителів, які працювали в галузі освіти та виховання та послідовне систематизоване висвітлення сукупності їхніх педагогічних поглядів.

Здійснений на таких основах теоретичний аналіз загальної картини розвитку української історії педагогіки дозволив нам зробити припущення, що вивчення закономірностей розвитку науки, виявлення основних рис, що характеризують певний етап її функціонування як системи, відкриває можливості для узагальнення та застосування всього нагромадженого знання. Одним з найбільш плідних загально-теоретичних підходів до вивчення історії науки є саме історіографічний підхід.

В дисертації розрізняються два поняття історіографії - в широкому та вузькому розумінні. У вузькому розумінні - це історіографія окремої проблеми, наприклад, розвитку школи, освіти, педагогічної думки тощо або аналіз досліджень певного хронологічного періоду (декількох десятиріч, століття). В широкому розумінні історіографія – це системний аналіз та узагальнення великого масиву літератури, що видавалась з певної галузі наукового знання, з метою висвітлення процесу розвитку науки та відповідних методів дослідження певного, досить великого за часом, історичного періоду. Історія історико-педагогічної науки – історико-педагогічна історіографія - характеризується в дисертаційному дослідженні як, насамперед, історія наукового пізнання історико-педагогічного процесу. Історико-педагогічна наука в її розвитку є предметом педагогічної історіографії.

Історико-педагогічна історіографія вивчає історію розвитку історико-педагогічних знань і розкриває органічний зв’язок між вивченням історії і сучасністю в усіх аспектах і конкретних проявах цих зв”язків, досліджує також об’єктивні умови вивчення історії педагогіки, що існували в той чи інший період, серед яких, перш за все, політика держави в галузі освіти і культури, що віддзеркалювалась в організації системи навчальних і наукових закладів, системах педагогічної освіти та підготовки кадрів істориків педагогіки. До таких умов в дисертації віднесено і суспільно-політичні умови збереження і використання відповідних джерел науки, публікації історико-педагогічних праць, розповсюдження історико-педагогічних знань серед педагогічної громадськості та інших верств населення.

Дослідження показало, що історіографічне вивчення розвитку історії педагогіки як цілісного культурно-історичного феномену потребує її розгляду одночасно в просторово-часовому та предметному вимірах, згідно з окремими складовими предмету історії педагогіки, про що йшлося вище, потім в середині одного предметного поля на рівні окремих фактів, явищ або процесів. Будь-яке історико-педагогічне дослідження має бути певним чином кваліфіковано і розглядатись як частина загальної картини розвитку самої історії педагогіки як науки.

Для аналізу великої кількості праць було здійснено їх предметну класифікацію як за окремими галузями науки (історія дидактики, теорії виховання, методики, школознавства та ін.), так і за типами, рівнями, галузями освіти (історія загальної та спеціальної освіти, початкової, середньої, вищої освіти, професійно-технічної, медичної, військової та ін.). Такий підхід до класифікації дозволяє всебічно і системно представити історію різних педагогічних проблем, течій, напрямів, а також навчально-виховної діяльності різних типів навчальних закладів тощо. Названі класифікації не є альтернативними, не виключають одна одну, а відображають поліструктурність історико-педагогічного пізнання та його результат – історико-педагогічні дослідження.

Історіографічний аналіз потребував, також, вироблення додаткових власних підходів до диференціації історико-педагогічної літератури: 1)за методологією вивчення освітніх явищ і процесів минулого розрізнялись історичні праці, де висвітлюються педагогічні феномени з точки зору розвитку загальнокультурних процесів (наявність та кількість закладів освіти в різних регіонах, кількісний та якісний склад тих, хто навчає та вчиться, матеріально-технічна база навчання тощо); історико-педагогічні праці, де домінантою є вивчення процесу навчання (виховання) під кутом зору його мети, завдань, змісту, форм, методів, способів викладання та учіння тощо; 2) за змістом визначались: наукові дослідження (монографії, наукові статті, дисертації), популяризаторські праці (публіцистика, науково-популярні видання), навчальні (підручники, посібники), довідкова література (енциклопедії, бібліографічні покажчики, словники тощо), хрестоматійні видання (збірки документів, видання творів тощо); 3) за хронологічними рамками дослідження диференціювались історичні та сучасні (автентичні) праці, тобто такі, що написані сучасниками явищ і процесів, які розглядалися.

Зазначені підходи дозволили доповнити класифікацію та диференціацію чисельних джерел дослідження іншим способом, їх групування – систематизацією. Якщо класифікація використовується в історіографічному дослідженні з метою відбору та розкриття внутрішнього зв’язку між різними типами джерел, то систематизація – для приведення всіх джерел у певну систему в залежності від основної мети дослідження – відтворити цілісну картину розвитку науки в її закономірних взаємозв”язках, послідовності та суперечностях. Така мета обумовила необхідність систематизації джерел за декількома напрямами.

В дисертації запропоновані три основні підходи до систематизації праць: проблемно-тематичний, хронологічний і персоніфікований. Проблемно-тематичний – вимагає, щоб у залежності від особливостей і тенденцій розвитку науки у відповідному розділі розглядалися основні публікації з історії розвитку педагогічної думки в Україні; з історії вітчизняної школи і освіти та з історії освіти інших країн; педагогічна спадщина відомих педагогів або інших видатних осіб. Хронологічний підхід потребує розгляду історико-педагогічних досліджень у чітко визначених часових рамках в межах визначеної періодизації розвитку історико-педагогічної науки. Персоніфікований підхід дозволяє, з одного боку, з’ясувати значення педагогічної спадщини видатних педагогів та діячів минулого для вітчизняної науки, а з іншого – висвітлити внесок вітчизняних фахівців у загальний процес формування самої української історії педагогіки.

Одним із завдань дослідження було запропонувати і обґрунтувати періодизацію розвитку вітчизняної історико-педагогічної науки. Періодизація, що пропонується, є результатом аналізу та узагальнення не лише джерел дослідження у відповідності з його предметом і завданнями, але й осмислення того, що таке періодизація в історико-педагогічній науці як певна процедура. На початку дослідження вона висувалась на гіпотетичному рівні як передумова історіографічного аналізу, як певні рамки, користуючись якими, можна структурувати цілісний процес. Внутрішня логіка дослідження, пов’язана зі складними і непередбачуваними заздалегідь реаліями розвитку науки, поступово виправляла, змінювала попередні уявлення. Остаточне визначення і обгрунтування періодів та етапів розвитку вітчизняної історії педагогіки, як цілісного феномену, стало можливим тільки як результат практично завершеного дослідження.

Проведене дослідження дозволило визначити основні чинники і зв’язки, що дають можливість для обґрунтування відповідних періодів. Серед них, насамперед, зв’язок із загальною періодизацією історико-педагогічного процесу та специфічними явищами, що свідчать про розвиток процесу нагромадження історико-педагогічного знання (зміни в проблематиці досліджень; зміни в предметі та структурі самої науки, посилення зв”язків з іншими науками, “тяжіння” до інтегрованих досліджень, розширення джерельної бази науки в цілому і окремих досліджень; зміни в методологічних підходах та конкретних методах наукових досліджень в їх динаміці; напрями та концепції в розвитку предмета, завдань історії педагогіки як науки тощо).

Аналіз свідчить також, що сам поступ історико-педагогічної науки іде в руслі суспільного розвитку, фіксуючи певним специфічним чином його основні етапи. Тому, спираючись на ці основні віхи руху, враховуючи внутрішню логіку та особливості розвитку історико-педагогічного знання, періодизація історико-педагогічної науки має, на нашу думку, враховувати ще своєрідність процесів розвитку школи, освіти в цілому, педагогічної думки (етапи їх розвитку не завжди співпадають) та політичної історії країни.

Останньою “координатою” розвитку історії педагогіки як науки, спорідненою з історією громадянською, були етапи розвитку історичної науки, визначені сучасними фахівцями.

Пропонована періодизація враховує також, що протягом ХХ століття в історії педагогіки України поступово змінилося декілька парадигм наукового мислення, котрі характеризувались не тільки змінами в теоретичних підходах і технології наукових досліджень, а й тим, як, хто і в яких історичних умовах працював над історико-педагогічними проблемами, наскільки було витримано наступність у загальному процесі розвитку науки, що було визначальним у досягненнях або прорахунках розвитку національної історії педагогіки.

В дисертаційному дослідженні виділено такі основні періоди в розвитку досліджень з історії освіти, педагогічних персоналій та педагогічної думки в Україні:

Перший період ( друга половина ХІХ – 1916 р.) у дослідженні представлений як період становлення основ вітчизняної історико-педагогічної науки.

Як етапи в середині цього періоду в дисертації розглянуто: 70-90- і роки ХІХ ст., коли історико-педагогічні праці були спрямовані в основному на вивчення історії вітчизняної школи, її окремих віх; кінець ХІХ - початок ХХ ст. – найбільш плідний етап розвитку вітчизняної історії педагогіки в межах її першого періоду, коли ясно визначились та інтенсивно опрацьовувались дві її предметні зони – історія педагогічної практики й історія педагогічної думки; перші десятиріччя ХХ ст., коли значна кількість праць, особливо після революції 1905 року і активізації українського національного руху, була присвячена ідеям відродження національної школи, в основі яких лежала віра в її розбудову на засадах гуманізму й демократії.

Другий період (1917- 20-і роки ХХ ст.) на основі історіографічного аналізу визначено як період формування нових тенденцій у вітчизняній історії педагогіки. В межах періоду було виділено два етапи (1917- 1920 рр. і 20-і роки), коли здійснювався активний пошук нових шляхів у розвитку української освіти та педагогічної науки, що віддзеркалювалося на процесі вивчення історико-педагогічного процесу. Пріоритетним напрямом розвитку вітчизняної історії педагогіки була національна ідея. Вона була настільки потужною, що навіть із встановленням більшовицького режиму нова влада запровадила політику українізації, що існувала до кінця 20-х рр. В кінці періоду став посилюватися процес переосмислення педагогічної теорії та практики з марксистських позицій.

Третій період (30-і – перша половина 80-х років ХХ ст.) обгрунтовано в дисертації як період розвитку вітчизняної історико-педагогічної науки на основах марксистської методології. Відомі сталінські реформи освіти 30-х років зумовили й остаточні зміни в змісті і методології історико-педагогічної науки. В середині періоду, як етапи, розглянуто 30-40-і роки, коли відбувалося укорінення ідеологічного догматизму, знеособлення, утилітаризм і примітивізм в постановці й розв’язанні як теоретичних, так і технологічних проблем науки; друга половина 50-х – початок 70-х років, коли історико-педагогічна наука набуває певного розвитку; друга половина 70-х - 80-і роки, коли позитивні зрушення були знову певною мірою нівельовані.

Проведений аналіз відповідних історико-педагогічних праць дозволив схарактеризувати четвертий період ( друга половина 80-х років – середина 90-х років ХХ ст.) як переосмислення історико-педагогічного процесу з нових методологічних позицій і відродження національної науки. Початок періоду співпадає з наростанням процесу демократизації, що спричинив справжній інформаційний вибух у науках про суспільство і насамперед в історичних. Характерною рисою 90-х років за умов зростання політичної самосвідомості українського народу стали реальні зміни та якісні зрушення, що почалися в історико-педагогічній науці.

Кожний з вищезазначених етапів має свої суттєві відмінності в характері підходів до історико-педагогічного дискурсу, в загальному процесі нагромадження історико-педагогічних знань.

У другому розділі “Історіографія розвитку школи та освіти в Україні” аналізуються сутність та основні тенденції процесу нагромадження у вітчизняній науці відповідних історико-педагогічних знань.

Проведений у розділі історіографічний аналіз вітчизняної літератури з історії школи та освіти свідчить, що в другій половині ХХ – на початку ХХ ст. відбувався процес становлення вітчизняної історії педагогіки як самостійної галузі наукових знань. Вона висвітлювала спочатку регіональні аспекти освітніх процесів, історію шкільництва та освіти Наддніпрянщини, Галичини, Волині, Поділля, Слобожанщини та ін. українських земель (М.Аристов, М.Барсов, Г.Данилевський, О.Міхневич, В.Мочульський, Я.Новицький, Я.Шульгін та ін.). Незважаючи на те, що праці цих авторів, як правило, будувались на грунтовній джерельній базі, теоретичний рівень більшості з них не дозволяє характеризувати їх як історико-педагогічні в сучасному розумінні. Певна частина з них взагалі не мала дослідницького характеру, а містила лише факти й оцінки, що переписувались з одного тексту в інший. Більшість праць мала описовий та фактографічний характер.

Проведений історіографічний аналіз підводить до висновку, що характерною особливістю