НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С.СКОВОРОДИ

НАУМОВА Надія Василівна

УДК 21.41.63

ХРИСТИЯНСТВО ЯК ФАКТОР ФОРМУВАННЯ

ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

09.00.11 – релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ ДИСЕРТАЦІЇ

на здобуття наукового ступеня кандидата

філософських наук

Київ – 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі філософії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Колодний Анатолій Миколайович

(Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, заступник директора-

керівник Відділення релігієзнавства інституту)

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Дулуман Євграф Каленикович

(Національний аграрний університет, професор кафедри філософії),

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Бондар

Станіслав Васильович (Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України,

старший науковий співробітник відділу історії філософії в Україні).

Провідна установа - Львівський державний університет ім. І.Я.Франка (кафедра культурології)

Захист відбудеться 25 лютого 2000 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.161.03 в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (01001 Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий 24 січня 2000 року

Вчений серкетар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук Надтока Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Двотисячолітній ювілей існування християнської релігії особливо актуалізує проблему ролі християнства в долі європейської цивілізації в цілому і в житті окремих народів зокрема. Роль християнства в культурно-цивілізаційному розвитку східно-слов’янських народів яскраво простежується при вивченні того переломного моменту, коли Київська Русь змінила віру своїх батьків - язичництво на нову християнську релігію. Прийняття християнства задало тон усьому наступному духовному розвитку її народу.

Процес охрещення Русі у вітчизняній літературі розглядається, як правило, з його зовнішнього боку, тобто шляхом відтворення того, як відбувалася ця подія, які історичні факти супроводжували її. Дане дослідження прагне розглянути прийняття християнства саме як процес переоцінки цінностей у духовному розвитку народу. Дисертантка пропонує розглянути цей процес нібито зсередини, з проникнення у внутрішню суть явища, тобто окреслює ті духовні домінанти, які несло християнство новоохрещеним народам, і прагне простежити те, як це відбувалося. Вплив християнства на формування саме духовної культури Київської Русі ще недостатньо вивчено, тому аналіз того багажу, який принесло християнство східно-слов’янським народам, дає можливість не тільки заповнити наявні лакуни в минулому, але й по-новому розглянути духовні проблеми сьогодення. Християнство, безумовно, вплинуло на формування менталітету українського народу, на оформлення його національних особливостей і характеру.

Теперішній період світоглядних змін актуалізує, безумовно, вивчення історії духовного пошуку нашого народу: щоб зрозуміти духовні проблеми сьогодення, необхідно звернутися до історичного минулого, коли відбувалися дещо аналогічні духовні процеси. Прийняття Київською Руссю християнства як державної релігії започаткувало напрямок усього подальшого розвитку духовної культури її народу. Сьогодні виникла потреба оцінити те, що принесло християнство в наш духовний світ і по якому шляху направило його подальший розвиток.

Християнство буденною свідомістю частіше всього розглядається з обрядово-ритуального боку, його внутрішня сутність і нині залишається для неї маловідомою. Тому зроблена дисертанткою спроба виявити внутрішній зміст християнської релігії на основі аналізу пам’яток як патристичної, так і власної вітчизняної християнської літератури дає можливість по-своєму оцінити внесок християнства в скарбницю духовної культури нашого народу.

Зв’язок праці з науковими програмами. Дисертація виконувалася в системі досліджень, які проводить Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України з вивчення специфіки релігійного феномена як духовного явища, його функціональності, співвідношення національного і релігійного в контексті відродження незалежної України, досліджень з історії релігії на українських теренах.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є вивчення духовної культури Київської Русі на основі аналізу пам’яток релігійно-філософської літератури, яка була найбільше популярною на Русі і широко вплинула на весь подальший розвиток вітчизняної культури і ментальності.

Досягнення поставленої мети зумовило постановку та вирішення кола питань, що позначились у логічній структурі дослідження і склали його основні завдання:

- визначити специфіку духовної культури давньокиївського світу в парадигмі східного і західного світобачення і світосприймання;

- проаналізувати духовну атмосферу Київської Русі шляхом вивчення найбільш популярних релігійно-філософських і морально-повчальних пам’яток цього періоду історії українського народу;

- на основі вивчення патристичної літератури, що була найбільш поширеною на теренах Київської Русі, виявити її вплив на формування духовного світу тогочасної людини;

- спираючись на аналіз тогочасної власної вітчизняної оригінальної літератури, як перших відгуків на здобуття нового християнського світогляду, виявити особливості духовно-морального сприйняття і трансформації православної релігії давньокиївською спільнотою.

Джерела і теоретико-методологічна основа дисертації. Специфіка праці полягає в тому, що вона грунтується на вивченні творів отців церкви, поширюваних в Київській Русі, а також творів перших давньоруських книжників саме в аспекті становлення духовної культури наших предків. Дослідження, аналіз і інтерпретація першоджерел слугували основною базою даної праці. Крім того, була проаналізована існуюча література, твори сучасних авторів з теми дисертації, зокрема С.В.Бондаря, В.С.Горського, Є.К.Дулумана, О.Ф.Замалеєва, А.М.Колодного, Б.О.Лобовика, О.П.Моці, В.М.Рички, П.Л.Яроцького.

Дослідження грунтується на використанні таких загальнонаукових методів як аналіз і синтез, критичного методу, методів аналогій, систематизації й узагальнення. При аналізі ролі християнської релігії в духовному житті суспільства насамперед необхідно було дотримуватися принципів об’єктивності, толерантності, позаконфесійного підходу, долаючи деякі стереотипи минулих оцінок і намагаючись переглянути явища духовного життя з позицій світоглядного плюралізму, уникаючи конфесійної обмеженості й упередженості.

Наукова новизна дослідження полягає у своєрідності самого підходу, коли духовні явища постають як самостійні процеси і феномени, а не повністю залежні від соціально-економічних чинників. Християнство розглядається в дисертації як парадигмальний, формоутворюючий чинник духовного розвитку народу Київської Русі. Простежується також трансформація християнських ідей на специфічному духовному грунті останньої, що обумовило своєрідність прийняття християнських істин давньоруською спільнотою.

Проведене дослідження дало можливість обгрунтувати низку положень, що відрізняються науковою новизною:

- аналіз духовної культури давньоруської спільноти в контексті східних і західних філософсько-релігійних світоглядних систем приводить до висновку, що для нашого світосприймання в минулому і нині більш властиві такі східні установки як інтровертність, а не екстравертність, життєзаперечення, а не життєствердження. Проте споконвічні страждання і роздуми щодо долі душі не набули у нас такого широкого заглиблення у внутрішній світ людини, як це відбулося на Сході;

- у духовному світі Русі не прижився філософсько-розсудливий, логіко-дискурсивний стиль мислення, тому не інтелектуально-розсудкове, а емоційно-почуттєве, естетичне і моральне сприйняття християнства домінувало з початку його появи на наших теренах;

- в Київської Русі пріоритет віддавався морально-повчальним, практично-регулятивним, комунікативно орієнтованим установкам, а не богословсько витонченим, абстрактно відточеним роздумам. Тому філософсько-орієнтована богословська література не була у нас популярна, а були найбільше відомі вчителі ранньої патристики з їх афористичною морально-етичною сентенцією;

- значний вплив на формування духовної культури Київської Русі виявило домінування апофатичного богослов’я, пріоритетність ідеї незбагненності Бога, занадто різке розмежування божественного і мирського, горнього і долішнього;

- моральним ідеалом для наслідування в Київської Русі поступово стає духовне удосконалення як сходження по щаблях усмирення пристрастей і підняття по сходинках обретіння визначених християнством чеснот;

- на Русі не в пошані була побудова складних вербальних схем, але цінувалася цілісність сприйняття, яка найкраще відбивалася живою, образною мовою, а не побудовою складних схоластичних конструкцій. В цьому полягає одна із специфічних рис давньоруської духовності;

- скоріше не гносеологічні, а соціальні, моральні, духовні проблеми завжди більш приваблювали книжників на Русі. Спосіб життя, що проповідується релігійно-містичною течією, і шлях спасіння благодаттю виявився домінуючим у східному християнстві. Внутрішнє діяння, одкровення, благодать, покаяння, молитва - такі складно виразимі в раціональних категоріях основні поняття православ’я;

- на Русі більш прижився помірно-аскетичний напрямок християнського життя, коли аскет постає насамперед як духовний подвижник, зразок нестяжання, покірливості й працьовитості.

Теоретичне і практичне значення дисертації обумовлене насамперед тим, що в ній піднімаються животрепетні проблеми особливостей української духовної культури. Розгляд ролі християнської релігії у формуванні українського менталітету дає можливість глибше зрозуміти особливості як православ’я в Україні, так і специфіку духовної культури в цілому. Звернення до початків формування духовної культури дозволяє ввести в обіг сучасності праці перших християнських мислителів на Русі, а також оцінити роль патристичної літератури в духовній культурі ентосу.

Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані при читанні лекцій з курсів релігієзнавства, філософії релігії, культурології, історії української і світової культури. Осмислення достатньо широкого кола проблем робить дисертацію актуальної для значного кола спеціалістів.

Апробація дослідження. Результати роботи над темою відображені в одній монографії, 13 статтях і тезах виступів загальним обсягом 7 друкованих аркушів, апробовані на міжнародних наукових конференціях, зокрема щорiчних мiжнародних наукових конференцiях “Проблеми духовностi в кiнцi ХХ столiття” i “Шляхи самопiзнання людини в фiлософiї, релiгiї, науцi i культурi”, які щорічно проводяться в Севастополi на базі технічного університету з 1994 р., на VI (травень 1995 р.) i VIII (травень 1998 р.) мiжнародних круглих столах “Iсторiя релiгiй в Українi” , якi вiдбуваються на базi Львiвського музею iсторiї релiгiї, на IV Харківських міжнародних Сковородинівських читаннях “Культура у філософії XX століття” (жовтень1997 р.), на конференції “Християнство в контексті історії і культури України” (листопад 1997 р., Київ).

Структура дисертації і послідовність викладу матеріалу в ній обумовлені логікою проблеми, поставленими цілями і завданнями дослідження. У першому розділі аналізуються наукові здобутки сучасної філософської і релігієзнавчої думки з деяких питань теми даного дослідження. В другому розділі розглядається специфіка української духовної культури в контексті східних і західних світоглядних парадигм. Третій розділ присвячено дослідженню впливів патристичної літератури на формування духовного світу давньоукраїнської спільноти. У четвертому розділі аналізуються пам’ятники вітчизняної ранньосередньовічної літератури як прояв власного бачення давньоруськими книжниками духовно-християнських проблем.

Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновку і списку використаних джерел. Обсяг дисертації складає 172 сторінки машинописного тексту, список використаних джерел містить 202 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначені мета, завдання, джерела і теоретико-методологічна основа дисертації, сформульовані її наукова новизна, теоретична і практична значимість, викладено зміст положень, що мають наукову новизну, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ “Духовність Київської Русі як об’єкт наукового дослідження”. Проблема ролі християнства в духовній культурі Київської Русі умовно поділяється на два найбільше потужних шари: перший з них піднімає коло проблем, пов’язаних із процессом запровадження християнства в Київської Русі із всіма нюансами, які при цьому виникають. Другий - може бути позначений як власне проблема духовної культури Київської Русі. Якщо по першому шару існує достатня література, то настільки ж вона обмежена по другому колу проблем.

Вивчення ролі християнства в культурі Київської Русі почалося ще в минулому сторіччі, коли йшла підготовка до святкування 900-літнього ювілею хрещення Русі. Тоді основна увага приділялася історичній фабулі подій. У працях О.О.Шахматова, М.С. Грушевського, Є.Є.Голубинського, а пізніше М.Д.Приселкова і Д.С.Лихачова проаналізовані всі можливі першоджерела з метою відтворення історичної картини цієї події. Наслідкам запровадження християнства на Русі було присвячено значно менше уваги, хоча й зазначалося, що це ввело Русь в орбіту цивілізованих країн і сприяло її культурному піднесенню.

Такий дослідницький бум припадає на святкування 1000-літнього ювілею. У книгах О.М.Рапова, Я.Н.Щапова, М.Ю.Брайчевського, І.У.Будовниця, М.С.Гордієнко, М.Ф.Котляра, І.І.Огієнка, М.Чубатого, А.С.Глушака, Є.К.Дулумана знову основна увага приділяється тому де, коли і яким чином було здійснено охрещення Володимиром Русі, яким був тоді устрій церкви, якими тяжкими шляхами проникало християнство на наші землі. Проте вже значно більша увага приділяється з’ясовуванню наслідків запровадження християнства на Русі.

На сьогоднішній день не існує фундаментального наукового дослідження, яке було б спеціально присвячене проблемі духовної культури Київської Русі. Подібне дослідження здійснив А.И.Клибанов Але в його книзі “Духовна культура середньовічної Русі” історичний проміжок обмежений рамками XІV-XVІ століть. Слід відзначити у цьому аспекті також книгу С.Ярмуся “Духовість українського народу”.

Культурі і духовному життю Київської Русі присвячені окремі розділи першого тому “Історії релігій в Україні”, який називається “Дохристиянські вірування. Прийняття християнства” (за редакцією професора Б.О.Лобовика). Також слід вказати на книгу за редакцією професора П.Л.Яроцкого “Українська церква між Сходом і Заходом”. У цих книгах вміщені спеціальні розділи, присвячені особливостям Київського християнства, характеру релігійності в Київської Русі, культурі і духовному життю Давньокиївської держави.

Традиційно склалося так, що при дослідженні філософсько-літературної спадщини проблеми духовної культури практично не піднімалися. Праці О.І. Абрамова, В.С.Горского, М.Н.Громова, Н.С.Козлова, В.В. Бичкова, А.К.Бичко є найбільш фундаментальними дослідженнями філософської думки нашої тогочасної духовної спадщини.

Вагомий внесок у вивчення релігійно-філософської і літературної спадщини періоду Київської Русі внесли дослідження С.В.Бондаря, Є.К.Дулумана, А.Ф.Замалеєва, В.А.Зоца, Б.О.Лобовика В.Ф.Пустарнакова, Т.О.Чайки. Ці автори аналізують твори мислителів Київської Русі з позицій виявлення тенденцій розвитку суспільної релігійно-філософської думки, проте в їх мету не входило цілісне відтворення багатоманітного духовного світу охрещеної Русі.

Загалом праця будується на основі вироблених вже наукою методів аналізу першоджерел. Якщо в наступному розділі це праці К.Юнга і А.Швейцера, які зробили значний внесок у порівняльний аналіз східних і західних світоглядних парадигм, то в третьому розділі це безпосередньо аналіз праць найбільш популярних на Русі отців церкви. У останньому розділі аналізуються твори давьноруських авторів, які писалася як живий відгук на обретіння християнського світогляду.

Другий розділ “Своєрідність духовної культури києворуської народності у контексті східних і західних світоглядних парадигм”. Стає все більше очевидним, те, що розвиток цивілізації йде принаймні двома різними шляхами. Це - шлях Сходу і шлях Заходу в широкому розумінні. Захід розвивається в чередуванні фаз раціоналістичної і ірраціоналістичної релігійно-філософської традиції. Схід же не породив такого різноманіття філософської думки, як Захід, але навряд чи духовний світ Сходу можна вважати від цього біднішим. Швидше - навпаки. Проте, порівнюючи духовний світ Сходу і Заходу, ми не можемо обмежуватися лише виявленням особливостей філософської думки як вищого досягнення людської свідомості. Порівняння скоріше не філософських систем, а духовних світів є більш правомірним, якщо порушувати питання в такому ракурсі.

Духовний світ Сходу і духовний світ Заходу - це два різних світи, що найчастіше будуються на цілком протилежних парадигмальних установках. Для аналізу духовного світу східно-слов’янських народів, з’ясування цієї відмінності має принципове значення, оскільки інакше унеможливлюється аналіз як філософської думки, так і культурної спадщини в цілому.

У світлі нашого аналізу особливий інтерес викликають погляди К. Юнга і А.Швейцера, які спробували виявити те найбільш істотне, що є характерним для східного і західного світів. Виявляючи відмінності західного і східного способів мислення, К.Юнг справедливо відзначає таку головну відмінність їх духовних домінант: Захід є екстравертним, його більш цікавить зовнішній світ і внутрішні суб’єктивні відчуття сприймаються як “усього лише суб’єктивні”, а Схід навпаки - інтровертний, бо ж більше стурбований внутрішнім світом людини.

Говорячи про наші вітчизняні терени, можна зауважити, що для нашої спільноти є більш характерною інтровертна, ніж екстравертна установка. Проте споконвічні розмірковування і страждання про душу й тверда установка, що не хлібом єдиним живе людина, не набули у нас такого широкого і поглибленого проникнення у внутрішній світ людини, як це відбулося на Сході. Наша традиція з перших кроків поширення християнства на слов’янських землях також розробляла в рамках православ’я ідеали духовного подвижництва. Святі, священномученики, самітники, пустельники, старці, Божі люди, юродиві, страждальці за віру, за ідею завжди шанувалися на Русі.

Якщо порівняти світ Сходу і Заходу, то необхідно відзначити, що східний уклад життя є більш колективістським, західний же - більш індивідуалистичний. Основна релігійна установка цих двох світів є прямо протилежною. Егоцентрично сформовану західну людину християнство вчить любити ближнього. На Сході ж, де людина розчинена в колективі, релігійна установка допомагає індивіду внутрішньо усвідомлювати себе головною цінністю.

З великою умовністю можна визнати, що в східному сприйнятті життя домінуючими тенденціями, поряд із інтровертністтю, є ірраціоналізм, космоцентризм, ідеалізм, песимізм. Для західного ж світосприйняття є більш характерною екстравертність, раціоналізм, антропоцентризм, матеріалізм і оптимізм. Так, А.Швейцер головну відмінну рису цих способів мислення віднайшов у різних принципах відношення до світу і до життя. Для Заходу, на його думку, характерним є життє- і світоствердження, а для індійської думки - життє- і світозаперечення.

Для нашого менталітету є менш притаманною парадигма життє- і світоствердження. Ми не вміємо будувати матеріальний рай на землі, влаштовувати свій побут, робити гарним і доглянутим кожний клаптик простору навколо себе. Ми не вміємо боротися за блага матеріального світу, не вміємо так любити гроші, владу, багатство, не вміємо так грунтовно утверджуватися в цьому світі, як це притаманно західній людині. Ідея життє- і світозаперечення має в нашому суспільстві більш міцні і глибокі корені.

У філософській думці Російській імперії проблема Сходу і Заходу стала предметом активного обговорення в 30-40-х рр. XІX ст. і породила два напрямки - слов’янофільство і західництво. Проте в рамках цих напрямків проблема Заходу і Сходу скоріше розглядалася як проблема відмінності західного і східного християнства, католицизму і православ’я. Усвідомлена була та відмінність, що в основі західної цивілізації лежить католицизм і протестантизм, що західний світ є більш раціоналістичним, дискурсивним, а східному християнству скоріше притаманне синкретичне, цілісне пізнання.

Третій розділ “Вплив патристичної літератури на духовний світ давньокиївського суспільства”. Християнська література, яка прийшла на Київську Русь, цікава специфікою вибірки, яка була здійснена нашими книжниками. Протягом всієї історії найбільш пошанованою тут була саме патристична література. Проте візантійська література XІ-XІІІ століть в Київській Русі була майже невідома. Практично невідомі були західні отці церкви, а також схоластична література.

Духовний світ середньовічної Русі можна досить повно уявити за працями авторів, які є найбільш характерними, яскравими і шанованими в той час. Серед них, безсумнівно, такі автори як Іван Златоуст, Іван Лествичник, Єфрем Сирин, Василь Великий.

Серед найбільш популярних творів отців церкви, що прийшли на Русь після її “охрещення”, була “Бесіда на Шестоднев” Василя Великого. Проте, всупереч чеканню знайти богословські тонкощі релігійної думки, ми бачимо тут майже природничо-науковий твір.

Перше місце за популярністю в Київській Русі за всіх часів посідав Іван Златоуст. І.Златоуст - це вчитель моральності, а його проповіді - це популярна енциклопедія християнської моралі. Виклад ним догматичного вчення церкви і полеміка проти єретиків поступається іншим церковним вчителям.

Пріоритет морально-повчальних роздумів над богословськими міркуваннями відчувався на Русі в усі століття. Християнство в Київській Русі частіше сприймалося як моральне вчення, як прагнення побудувати духовне життя згідно завітів Христа, як пошук життєвої правди через засудження матеріальної наживи і мрії про рівність всіх перед Богом, незбагненним у всій своїй величі.

Ще одним наставником у християнській вірі, безсумнівно, був Іван Лествичник. “Лествица” (або “скрижалі духовні”) показує певний шлях християнського самовдосконалення. Усмиряючи свої земні пристрасті, християнин йде по сходинках самовдосконалення і одержує чесноти.

Іван Лествичник допомагає відтворити коло духовних пошуків людини середньовічної Русі. І ми бачимо, що це споконвічний пошук праведного життя, шлях духовного стяжіння, орієнтація на високі моральні ідеали внутрішнього діяння, приборкування “пихатості філософії”, яка є не сумісною зі смиренністю і прагненням до “небесної простоти”. Це - шлях до Бога не через якісь зовнішні форми вияву, а через перетворення самого себе за образом і подібністю Божою, не через розсудливе раціональне розуміння світу, а через самоочищення, самовдосконалення, через внутрішнє устремління до по’єднання із самим Богом.

Шлях давньоруського аскетизму - це шлях Івана Лествичника, де сувора аскеза, умертвління плоті не є самоціллю, а скоріше навпаки - аскеза не повинна виставлятися напоказ, не повинна породжувати гординю. Аскетизм - не мета, а шлях до духовного діяння. Аскетичний спосіб життя був спрямований на переключення духовної енергії людини із зовнішнього на внутрішній світ і мав сприяти загостренню внутрішнього духовного зору.

Київська Русь до часу прийняття християнства не нагромадила філософсько-розумового досвіду, логіко-дискурсивного мислення. Не інтелектуально-розсудливе, а емоційне-естетико-етичне сприйняття домінувало із самого початку запровадження християнства на Русі. Найбільше популярними після Івана Златоуста були слова Єфрема Сирина. Проте Єфрем Сирин є більш суворим у своїх повчаннях і може розглядатися скоріше як наставник чернечого життя.

Духовність розумілася не як хитромудрість неоплатонічного розуміння висот Світового Духу, а сприймалась на рівні душі людини. Християнство на Русі було сприйняте насамперед і глибше всього на емоційно-етичному рівні. Саме на цьому рівні найбільш активно, плідно і самобутньо йшов розвиток духовної культури.

Четвертий розділ “Трансформація християнських ідей у духовній культурі Київської Русі”. Християнство порівняно з язичництвом безперечно є більш високим щаблем в усвідомленні людиною свого місця у світі. Язичницькі дохристиянські вірування відбивають такий стан людського суспільства, коли індивід знаходиться у повному злитті з природою і колективом, а його особисте “я” ніяк не є запрошеним суспільством.

Християнство прийшло у світ із новою істиною - істиною про Єдиного і Непізнаваного Бога. До X сторіччя, коли ця істина відкрилася давньокиївському світу, християнська думка вже напрацювала два богословських шляхи пізнання Непізнаваного. Так, Псевдо-Діонісій Ареопагіт розрізняє шлях ствердження (богослов’я катафотичне або позитивне) і шлях заперечення (богослов’я апофатичне або негативне). Першим шляхом пішла переважно Західна церква, хоча в ній постійно звучали голоси, які вимагали приборкування раціоналізму, а протиборство віри й розуму йшло рефреном завжди.

Східна церква пішла іншим шляхом. Внутрішнє діяння, одкровення, благодать, покаяння, молитва - такі складно виразимі в раціональних категоріях основні поняття православ’я. Основна теза - чи є пізнаваним Бог? - визначає всю наступну систему її побудов. На відміну від Сходу Захід допускав можливість також і раціонального шляху наближення до Бога. Всяка розумна діяльність тут визнавалася благою, а це сприяло розвитку науки, мистецтва, навлаштуванню побуту, оскільки кожне благе діяння наближало за великим рахунком людину до Бога.

Східний інтровертизм потребував зовсім інших діянь. Якщо не можна наблизитися до Бога раціональними земними діяннями, то залишається шлях містичного, духовного устремління до нього. Цим, власне, зумовлена пишнота храмів як єдиного місця на землі, де людина може зустрітися з Богом. Убоге житло, брудні вулиці, невлаштований побут допустимі і можливі, тому що в діянні містичного прилучення до благодаті вони не є істотними. Більше того, вони можуть слугувати засвідченням зневаги світом, земним, брудним, в ім’я небесного, чистого. Занадто різке розмежування двох світів - земного і небесного, світу і Бога визначили долю нашого народу і наступний розвиток матеріальної культури. Домінування апофатичного богослов’я утверджувало містичний, а не раціональний шлях до Бога. Про це свідчать уже перші християнські подвижники Київської Русі.

В “Житії Феодосія Печерського” Нестор обстоює основну думку: істина невимовна, безсловесна, вона не може бути виражена грубими і немічними людськими словами і уповає він лише на поміч Божу. Тут же відбивається і характерне для православної думки негативне ставлення до філософії. На Русі більш прижився помірно-аскетичний напрямок християнського життя, коли аскет - це насамперед духовний подвижник, зразок нестяжання, покірливості, працьовитості. Саме таким і був Феодосій Печерський.

Проте Київська Русь знала й зразки більш жорсткого аскетизму, які описані в Києво-Печерському патерику. Зміни життєвих цінностей відбувалися в плані перегляду радостей і прикростей буття. Убогий, жебрак, бідний міг почувати себе радісним і щасливим, якщо він пізнав радість духовну.

Спосіб життя, що проповідується релігійно-містичним напрямком, і шлях порятунку благодаттю виявився домінуючим у східному християнстві. Проте вже в XІІ сторіччі виникає й інший напрямок релігійної думки. Тут земне і небесне не відділені непрохідною стіною, світ розглядається як творіння Боже, створене благом і любов’ю. “Ізборник 1076 року” призначався як посібник з християнського віровчення і моралі для мирян, для тих, хто “не може ченцем бути”.

Упорядник цього пам’ятника Іван недвозначно проголошує шлях милостині й добродіяння найбільш вірним шляхом порятунку душі. Більше того, Іван навіть закликає любити світ.

Відтак, ми бачимо, що на самому початку розвитку релігійної думки в Київській Русі в ній виявилося два шляхи - шлях містичного, ірраціонального прилучення до божественної благодаті і шлях порятунку добрими справами, деяке допущення раціонального в сферу за своєю суттю орієнтовану на трансцендентне. Західне християнство широко розвинуло і навіть десь довело до абсурду ідею добрих справ (індульгенції, запас добрих діянь).

У Східному християнстві ця ідея не одержала широкого розвитку. Вже Володимир Мономах у своєму “Повчанні дітям” сприймає ідею добрих справ дещо інакше. Він називає три добрих справи, що насамперед повинні робити християни. “Покаянням, сльозами і милостинею” можна “позбутися гріхів своїх і царства небесного не позбавитися”. Така, на думку Володимира, “нетяжка заповідь Божа”.

Теорія “малих справ”, добрих справ мала й по цей час має один, але дуже істотний недолік. Вона може слугувати причиною виходу людини з церкви, даючи їй простий і досить раціональний шлях служіння Богу. Відтак людина не потребує великої внутрішньої роботи над собою, допускається зовнішня, поверхнева, немістифікована її релігійність. Православ’я завжди залишалося вороже настроєним до раціоналістичної філософії. Право розуму доводилося відстоювати в боротьбі різноманітних релігійних течій. Саме відгуки такої боротьби звучать у Посланні Климента Смолятича.

Тут останній дає відповідь смоленському пресвітеру Хомі, який звинувачував Смолятича в тому, що він філософію викладає, “відкинувши Священне Писання”, спираючись при цьому на авторитет Гомера, Аристотеля і Платона. Таким чином, Климент сміливо примикає до раціоналістичного крила християнської думки.

Вже Кирило Туровской говорить про необхідність гармонії віри і розуму.

“Моління” Данила Заточника підтверджує, що головна гідність людини полягає не в кількості грошей або в суспільному стані, а в його розумі. Твір розпочинається гімном розуму і закликає до гармонійного поєднання віри й розуму.

Давньоруська філософська думка відобразила те, як християнство зорієнтувало подальший розвиток духовно-моральних цінностей. Східне християнство, православ’я, що прийшло в Давню Русь, говорило не стільки раціональними словесними формами, скільки уявами, одухотвореними символами, притчами, що були більш сприйнятні й зрозумілі. Певна поетичність, неоформленість, чуттєвість, сентиментальність, як характерні риси українського народу, сприяли тому, що в християнстві йому виявилися більш близькими лірики, містики, символісти, аніж раціоналісти, ті, хто звертався до почуття, а не розуму.

У Висновку дисертації підведені результати проведеного дослідження. Відзначаються різні точки зору на роль християнської релігії в долях як європейської цивілізації загалом, так і українського суспільства зокрема. Вивчення духовності українського народу в контексті східних і західних світоглядних парадигм, виявило, що українському суспільству більше притаманні такі східні установки як інтровертність і орієнтація на життє- і світозаперечення, якщо використовувати термінологію К.Юнга й А.Швейцера.

Християнство на Русі було сильно своєю морально-етичною стороною. З самого початку панувала в староруській думці ідея про непізнаваність Бога, тобто домінувало апофатичне богослов’я, що й визначило як устрій життя, так і склад мислення давньоруського суспільства. Земний світ - це джерело гріха, зла, тому він не вартий уваги й прив’язаності.

Православ’я на Русі являє собою більш ірраціоналістичну, аніж раціоналістичну форму християнської релігії. У протиборстві віри і розуму православ’я неодмінно стає на бік віри. Література періоду Київської Русі носить релігійно-дидактичний, церковно-учительний, суспільнознавчий характер.

Висновки дослідження формулюються вище в пунктах його новизни.

Основні положення і висновки дисертації подаються в публікаціях автора:

1. Історія християнства в Криму й Україні (початковий етап). Монографія - Севастополь, 1997. - (Співавтори Артюх П.І. та Глушак А.С. Авторські розділи V-VI). - С. 85-138.

2. Духовні парадигми Заходу і Сходу// Вісник СевГТУ. - Севастополь, 1996. - Вып. 4.-С.86-89.

3. Отці церкви в духовній культурі середньовічної Русі// Українське релігієзнавство. –1998. - N 7. - С.52-60.

4. Духовно-религиозные парадигмы Киевской Руси// Вісник СевГТУ.- Вып.20.- Севастополь, 1999 - С.12-19.

5. Духовно-релігійні пошуки Київської Русі//Українське релігієзнавство. – 1998. - N 11. - С. 3-9.

6. Отцы церкви в контексте отечественной культуры// Культура у філософії XX століття. Тези наук.конференції. - Харків,1997.- С.36-38.

7. Особливості духовної спадщини Київської Русі// Істо---рія релігій в Україні. Тези восьмого круглого столу. - Львів,Логос,1998.- С.162-163.

8. Духовные искания средневековой Руси// Пути самопозна---ния человека. Научный сборник. - Киев-Севастополь, 1997.- С.76-83.

9. Языческий пир как явление духовной культуры// Там само. - С.50-52.

10. Появление христианства в Крыму// Крым христианский. Научный сборник.- Се-вастополь,1996. (Соавтор Глушак А.С.)- С.6-60.

11. Релігійні пошуки сьогодення: співвідношення західних і східних впливів// Історія релігій в Україні. Тези шостого круглого столу. - Львів,1996. - С.61-63.

12. Світоглядні метаморфози сьогодення// Релігія і церква в контексті реалій сьогодення. Тези наук.конференції. - Киев,1995. – С.8-9.

13. Национально-религиозные преобладания в истории Крыма// Научные труды гуманитарного факультета. - Севастополь,1994. (Соавтор ГлушакА.С.) - С.129-140.

14. Рационализм и иррационализм - два способа мировосприя---тия// Философия.Религия.Культура: Рациональное и иррациональ---ное, традиции и новации. - Киев-Севастополь, 1994. (Соавтор Глушак А.С.) - С. 3-11.

АНОТАЦІЯ

Наумова Н.В. Християнство як фактор формування духовної культури Київської Русі. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук з спеціальності 09.00.11 – релігієзнавство. Інститут філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України (Відділення релігієзнавства). Київ,2000.

В дисертації доводиться, що в системі східних і західних світоглядних парадигм українському народу більше притаманні світо- і життєзаперечення й інтровертизм. Обгрунтовується положення, що на Русі з давнини панувало апофатичне богослов’я, пріоритетність ідеї про непізнаваність Бога й різке розмежування небесного і земного, божественного і мирського. В духовності більша акцентація робилась на її моральній й естетико-художній складових.

Ключові слова: християнство, духовна культура, екстравертність, інтровертність, світо- і життєзаперечення, світо- і життєствердження, апофатичне богослов’я.

АННОТАЦИЯ

Наумова Н.В. Христианство как фактор формирования духовной культуры Киевской Руси.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 – религиоведение.- Институт философии им. Г.С.Сковороды НАН Украины (Отделение религиоведения). Киев,2000.

В диссертации приводятся разные точки зрения на роль христианской религии в судьбах как европейской цивилизации, так и украинского общества в целом. В специфическом подходе к духовности украинского народа в контексте восточных и западных мировоззренческих парадигм, доказывается, что украинскому сообществу более подходят такие восточные установки как интровертность и ориентация на миро- и жизнеотрицание.

Христианство на Руси было сильно своей нравственно-этической стороной. С самого начала главенствовала в древнерусской мысли идея о непознаваемости Бога, т.е. господствовало апофатическое богословие, что и определило как строй жизни, так и строй мысли древнерусского общества. Земной мир – это источник греха, зла, поэтому он не достоин внимания и украшения.

Православие на Киевской Руси представляет собой более иррационалистическую, чем рационалистическую форму христианской религии. В споре веры и разума православие становится на сторону веры. Литература периода Киевской Руси носит религиозно-дидактический, церковно-учительный, человековедческий характер.

В духовном мире Руси не прижился философско-рассудочный, логико-дискурсивный стиль мышления, поэтому не интеллектуально-рассудочное, а эмоционально-чувственное, эстетическое и этическое восприятие христианства доминировало с самого начала появления христианства;

Идеалом для подражания становится духовное совершенствование как восхождение по ступеням усмирения страстей и поднятия по лестнице обретения добродетелей

На Руси более прижилось умеренно-аскетическое направление христианской жизни, когда аскет - это прежде всего духовный подвижник, образец нестяжания, кротости, трудолюбия.

Скорее не гносеологические, а социальные, нравственные, духовные проблемы всегда более привлекали книжников на Руси. Проповедуемый религиозно-мистическим течением образ жизни и путь спасения благодатью оказался доминирующим в восточном ристианстве. Внутреннее делание, откровение, благодать, покаяние, молитва - таковы плохо выразимые в рациональных категориях основные понятия православия.

Ключевые слова: христианство, духовная культура, экстравертность, интровертность, миро- и жизнеотрицание, миро- и жизнеутверждение, апофатическое богословие.

SUMMARYSAMMARY

Naumova N.V. Christianity as a factor of formation of spiritual culture of Kievan Rus. Manuscript.

The thesis for the candidate of the Philosophy sciences degree on religious studies - the code of specialisation is 09.00.11. The G.S.Scovoroda Philosophy Institute of the Ukrainian National Academy of Sciences (Department of Religious Studies). Kiev,2000.

In the thesis it is proved that in the system of eastern and western Weltanschauung paradigms it is more peculiar to Ukrainian people world-and-life negation and introversionism. It is grounded the state that in Rus since ancient times predominated apophasis theology, priority of the idea of God’s incognosibility and there was vivid demarcation of heavenly and earthly, divine and mundane. In Spirituality great accent is made at its moral and aesthetic artistic items.

Key words: christianity, spiritual culture, interversion, extraversion, world-and-life assertion, world-and-life negation, apophasis theology.