Київський Національний Університет

імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

ГрузІн Юрій Валерійович

УДК: 821.161.1-312.2”19”

Інфернальний герой В російськІЙ прозІ XX століття.

ВИТОКИ. ТИПОЛОГІЯ. ТРАНСФОРМАЦІЯ

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії російської літератури Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник

Пахарєва Клара Михайлівна, кандидат філологічних наук, доцент кафедри

історії російської літератури Інституту філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Офіційні опоненти:

Московкіна Ірина Іванівна,

доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри історії російської літератури філологічного факультету

Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна;

Чебанова Ольга Євгенівна,

кандидат філологічних наук, д

оцент кафедри української та світової культур і літератур

Міжнародного інституту лінгвістики і права (м. Київ).

Провідна установа:

Таврійській національний університет ім. В.І.Вернадського.

Захист відбудеться “10” січня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033 м. Київ, бульв. Шевченка, 14, актовий зал).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету

імені Тараса Шевченка, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “18” грудня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.М.Копаниця

Загальна характеристика роботи

У переломні епохи політичної та соціальної нестабільності, переосмислення морально-етичних цінностей, якими, безперечно, є межі XIX–XX і XX–XXI століть, значно зростає інтерес суспільства до надприродних феноменів, зокрема до інфернальних персонажів.

Інфернальний герой (від латинського infernus – “хтонічний”) – істота надприродного походження, яка уособлює зло, деструктивне начало. В російській літературі не існує єдиного типу інфернального героя. “Складність християнської концепції диявола значною мірою обумовила еволюцію концепції демонічного” Махова А.Е. Демонизм // Литературная энциклопедия терминов и понятий. - М., 2001. - 1600 с.

, і завдяки споконвічній неоднозначності демона у творчості різних авторів інфернальні фігури мають відмінні домінуючі риси: “Дух заперечення, дух сумніву” (“Дух отрицанья, дух сомненья”) О.Пушкіна, “Князь пізнання і волі” (“Князь познания и свободы”) М.Лермонтова, “Вульгарний чорт” (“Пошлый черт”) М. Гоголя і Ф. Достоєвського, “володар усякої пітьми і тіней” (“властелин всякой тьмы и теней”) М. Булгакова.

У цьому дослідженні поняття “інфернальний герой” означає героя, котрий генетично пов’язаний з архетипом персоніфікованого агресивного деструктивного начала. Неінфернальні за походженням персонажі можуть бути представлені як носії елементів інфернальності завдяки особливостям своєї психології та поведінки. У літературознавстві носіїв подібних рис називають “демонічними”, а їх світосприйняття – “демонізмом” Пор. визначення демонізму в “Лермонтовской энциклопедии”: “…ставлення до світу, кінцева мета якого – руйнування існуючих духовних та матеріальних цінностей, аж до перетворення в ніщо” (с. 136-137). У дисертації термін “демонічний” виступає синонімом терміна “інфернальний” та визначає не психологічну демонічність, а зв’язок персонажу з хтонічними магічними силами, навіть коли його основна функція креативна, а не деструктивна.

Актуальність теми. Феномен інфернального героя в російській літературі у багатьох своїх аспектах вивчений ще недостатньо, як не остаточно визначений власне й термін “інфернальний герой”. Генеза та типологія його західноєвропейського аналога в цілому досліджені, однак аналіз літературних джерел і типології інфернального героя російської літератури XX століття потребує уваги дослідників. Це пояснюється цілою низкою причин, зокрема й екстралітературних, включаючи невизнання містики та фантастики державною ідеологією радянського періоду.

Інфернальний герой російської художньої прози вивчений переважно на матеріалі творчості окремих авторів, проте праці узагальнюючого характеру відсутні й дотепер. Розділи, присвячені інфернальному герою, – це, зазвичай, складова частина ширшого дослідження, зокрема: “Поэма М.Ю. Лермонтова “Демон”” Є. Логіновської, “Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст” М. Вайскопфа, ““Портрет” Н. Гоголя: триединство безумия, натурализма и сверхъестественного” Р. Джексона, “Русский символистский роман. Аспекты поэтики” С. Ільйова, “Мотив сделки человека с дьяволом в романе Л. Леонова “Пирамида”” Л. Якимова, ““Дневник Сатаны” Л. Андреева в контексте неомифологии XX века” І. Московкіної та інші. Найбільшу увагу в сучасному російському літературознавстві приділено демонології М. Булгакова (“Треугольник Воланда” Л. Яновської, “Шифры Михаила Булгакова” І. Галінської, ““Черная литургия” в “Мастере и Маргарите”” Л. Левіної та інші). Але розглядаючи інфернальних героїв, дослідники, як правило, не враховують складність та різноманітність літературно-естетичних традицій. Залишаються недослідженими типологія інфернального героя російської літератури XX століття, його функціональна роль у системі художніх творів XX століття. Наукові праці, в яких зроблені спроби такого дослідження, належать до межі XIX–XX століть: “Дьявол в поэзии” І. Матушевського, “Дьявол в легенде, быте и литературе Средних веков” О. Амфітеатрова, “История сношения человека с дьяволом” М. Орлова.

Актуальність дисертації полягає також у тому, що в російському літературознавстві, на відміну від зарубіжного, гостро відчувається дефіцит досліджень у галузі новітньої масової літератури, яка розвивається надзвичайно бурхливо і відповідно до її художніх законів трансформує інфернального героя.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана із загальним напрямом досліджень кафедри історії російської літератури філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Традиції класики в літературі XX століття”. Тема дисертації затверджена вченою радою філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета роботи. Метою дисертації є дослідження фольклорних, міфологічних, літературних джерел інфернального героя російської прози XX століття, його типології та трансформації.

Завдання дослідження.

Визначити попередників інфернального героя сучасної російської літератури, простежити їхню трансформацію, зв’язок з етапами духовного та культурного життя Західної Європи та Росії, оскільки інфернальний герой є значною мірою архетипізованим персонажем, який сформувався в результаті багатовікової еволюції.

Класифікувати традиційних демонічних героїв літератури фольклору та міфології.

Дослідити своєрідність та характер моральної еволюції інфернального героя в літературі XX століття, що спричинили його етичну переорієнтацію та зміну функціональної ролі в художньому творі.

Визначити типологію інфернального героя сучасної російської прози.

Проаналізувати зміни функціональної ролі інфернального героя у творах різних художніх систем XX століття.

Виявити особливості інфернального героя новітньої масової літератури, його зв’язок з інфернальним героєм “високої” Хализев В. Теория литературы. – М.: Высшая школа, 1999. – С. 122-137. літератури.

Визначити можливі відповідності між інфернальними героями новітньої російської масової літератури та сучасної зарубіжної паралітератури.

Методи досліджень: порівняльно-історичний, типологічний, застосовано міфопоетичний підхід до інтерпретації тексту. В дослідженні міфолого-літературних зв’язків застосовуються методи, викладені в працях О.І.Белецького, В.Я. Проппа, З.Г. Мінц, Є.М. Мелетинського, Ю.М. Лотмана, В.М. Топорова та інших.

Предмет дослідження: художні тексти сучасної російської літератури ХХ століття, в котрих значну роль відіграє інфернальний герой: “Мелкий бес” Ф. Сологуба, “Жар-Цвет” О. Амфітеатрова, “Дневник Сатаны” Л. Андрєєва, “Мастер и Маргарита” М. Булгакова та деякі інші твори кінця XIX–XX століття; твори сучасної белетристики, зокрема “Альтист Данилов” В. Орлова, та новітньої масової літератури – “Сторож ночи” Д. Григор'єва, “Сатанинская сила” Л. Моргуна, “Войны некромантов” А. Дашкова та інші. Аналізуються й більш ранні джерела, які стали підґрунтям формування цього типу літературного персонажа, зокрема міфологічні, фольклорні, релігійні: праці середньовічних європейських схоластів-демонологів (“О демониалитете и бестиалитете инкубов и суккубов” Л.-М. Сіністрарі, “Трактат о дурных людях и колдунах” Й. Тритемія, “Молот Ведьм” Я. Шпренгера та Г. Інститоріса), тексти російської церковної та світської літератури (“Житие Феодосия Печерского”, “Киево-Печерский патерик”, “Повесть о Савве Грудцыне”), твори європейських авторів, які мали вплив на російського літературного інфернального героя: “Трагическая история доктора Фауста” К. Марло, “Потерянный Рай” Д. Мільтона, “Фауст” І.Гете та інші.

Об’єктом дослідження є інфернальний герой російської літератури кінця XIX – XX століття.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше здійснено системне дослідження інфернального героя російської прози XX століття в контексті російської та західноєвропейської літератури попередніх епох. Уперше досліджено інфернального героя у новітній російській масовій літературі (так званий “роман жахів”, “гостросюжетний містичний роман”), визначені його трансформація, типологія, функціональна роль, зв’язок з “високою” літературою та белетристикою XX століття.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження можуть бути використані у вузівських курсах та спецкурсах з історії російської літератури, у роботі аспірантів, на уроках світової літератури в гімназіях, ліцеях.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на кафедрі історії російської літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Основні положення дисертації були апробовані на таких наукових конференціях:

Наукові конференції молодих вчених Київського національного університету імені Тараса Шевченка (Київ, 1998, 1999, 2000), Сьома міжнародна наукова конференція “Мова та культура” (Київ, 1998), Міжнародна конференція Інституту лінгвістики і права (Київ, 2000), щорічна Міжнародна конференція молодих вчених (Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000), Міжнародна наукова конференція “Російська література напередодні XXI століття. Підсумки розвитку та перспективи вивчення” (Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2000).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження представлені у чотирьох статтях у фахових філологічних виданнях.

Структура та обсяг роботи.

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку термінів, приміток та переліку використаної літератури (252 позиції). Обсяг дисертації – 189 сторінок.

Основний зміст роботи

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, її наукова новизна, характеризуються об’єкт, предмет, мета та завдання, структура дисертації.

У першому розділі – “Історія виникнення, трансформації та розвитку інфернального героя у міфі, фольклорі та літературі Західної Європи та Росії” – досліджуються витоки російського літературного інфернального героя.

Літературний інфернальний герой міцно пов’язаний з фольклором та міфом. Фольклорні та міфічні інфернальні герої існують паралельно з літературною традицією, активно впливаючи на неї.

Відомі різні точки зору щодо питання генези демонічного персонажа в світовій культурі. На підставі проведеного дослідження зроблено висновок, що духи язичницьких культів є антропоморфізованими істотами з неоднозначною моральною орієнтацією. Позитивним (творчим) чи негативним (деструктивним) потенціалом вони наділяються залежно від обставин.

На ранньому етапі формування релігійних поглядів інфернальний персонаж усвідомлюється як постійний носій зла та деструкції. У ньому втілені сили хаосу, він керує всіма негативними явищами життя: стихійними лихами, чужинцями–завойовниками, смертю, хворобами тощо (приклад: демони шумеро-акадських молитов та заклинань, “Авести”, пізніше – біблійних текстів). На сьогодні важко визначити хронологічні межі формування цього типу героя, оскільки зазначений процес відбувається й дотепер.

У дуалістичних релігіях демонічна фігура постає у цілком сформованому вигляді. Інфернальний герой релігії стародавнього Ірану, як свідчить “Авеста”, вже наділений характерними рисами, що притаманні традиційному у наш час дияволу.

Головна особливість біблійного інфернального героя – перенесення його протистояння із силами світла у сферу протистояння матеріального (плотського, грішного) та духовного (божественного). Інфернальний герой стає володарем матеріального світу, світу речей.

Цей неоднозначний образ перейняла схоластична література, зокрема західноєвропейська демонологія періоду так званого “полювання на відьом”, коли з’явилася більшість творів, що кодифікувала інфернальних героїв європейської культури середньовіччя. Твори Ж.Бодена, П.Бінсфельда, Н.Ремі, М.Антуана дель Ріо, Л.-М.Сіністрарі справили величезний вплив на середньовічні уявлення щодо особливостей інфернальних героїв та їхніх методів впливу на людей.

Після “Фауста” І.Гете, у якому поєдналися риси інфернальних персонажів церковної схоластики та філософські концепції Просвітництва, в період романтизму з’являються по-справжньому вагомі літературні демонічні герої. Набули розвитку персонажі, які зберегли риси гіперболізовано зображених язичницьких героїв – найяскравішими літературними демонами цієї доби є інфернальні герої Д. Мільтона, Дж. Байрона, поетів “Озерної школи”.

Помітний вплив на формування інфернального героя, у тому числі й сучасної “літератури жахів” – масової літератури, центральним конфліктом якої є протистояння інфернального та неінфернального героїв, справила “готика жахів” – напрям готичного роману, автори якого активно розробляли демонічну тему.

У російській духовній літературі образ інфернального героя не набув такого поширення, як у західноєвропейській. Хоча елементом агіографічних творів було зображення подолання святим демонічних спокус (“Житие Феодосия Печерского”), однак психологія демонічного персонажа не була розроблена.

Світська література Давньої Русі також не досить активно звертається до інфернального героя. Найбільш традиційним, з точки зору західноєвропейської демонології, твором про угоду-протистояння людини та демона у російській літературі є “Повесть о Савве Грудцыне”. Не менш популярною є “Повесть о Горе–Злосчастии”, джерела якої – фольклорні, а не схоластичні. Крім того, у самій “Повести о Савве Грудцыне” фольклорний елемент надзвичайно сильний.

Лише в період романтизму інфернальні герої починають активно сприйматися російською культурою та літературою.

У становленні російського літературного інфернального героя суттєву роль відіграла орієнтація на західноєвропейську культуру й літературу та меншою мірою – на слов’янський фольклор, оскільки західна демонологія виявилася більш розвинутою. Тісно пов’язані з інфернальним героєм естетичні та етичні ідеали романтизму.

Демонічний персонаж в епоху романтизму постає переважно як епічний герой (найяскравіший приклад – “Демон” М. Лермонтова). Важливою новаторською рисою, характерною для інфернального літературного героя цієї доби, є поступова відмова від уявлень про демона як носія виключно деструктивного начала.

Інфернальні герої О. Пушкіна та М. Лермонтова романтичні й наділені усіма характерними рисами літературних демонів. Демонічний герой раннього М.Гоголя тяжіє до фольклорного типу. З’являється у творчості останнього й новий тип інфернального персонажа – приземлений, антропоморфізований демон, “вульгарний чорт” (за визначенням Д.Мережковського, стаття “Гоголь и черт”). Можна говорити про перенесення у другій половині XIX століття фокусу гріховності з демонічного індивідуума на середньостатистичного громадянина і на соціальну систему в цілому. Але романтичний інфернальний герой продовжує існувати, наприклад, у творчості О.Стороженка – тут передусім треба згадати демонічного Марка, героя “поеми у прозі” “Марко проклятий”.

До кінця XIX століття в російській літературі паралельно існувало кілька типів інфернальних героїв:

Архаїчний демонічний герой-вбивця, котрий є персоніфікацією деструктивних сил і сформований у міфології первісних народів (зустрічається переважно у фольклорних творах та зразках паралітератури).

Антропоморфний інфернальний герой, фольклорний за походженням. Це персонаж, гранично наближений до узагальненого типажу обивателя (герої раннього М. Гоголя).

Травестований чорт. Комічний ефект у сюжеті про травестованого чорта досягається переважно за допомогою так званого ефекту “несправдженого очікування”, коли інфернальні герої несподівано виявляються надто приземленими копіями обивателів (герої фольклору та народних фарсів).

Демон-викривач (“Хромой бес” Гевари та однойменний твір А.Лесажа). Це схематично окреслений чорт, завдання якого у творі – за допомогою своїх магічних здібностей розгортати перед читачами панораму людських гріхів (наприклад, герої памфлету О. Сенковського “Большой выход у Сатаны”).

Мефістофель. Драматична поема І.Гете створила власну літературну традицію. Мефістофель становить тип демона-викривача, нігіліста, але він яскравіше психологічно окреслений, величніший, презентує більш глобальні філософські та етичні концепції (“Сцена из “Фауста”” О.С.Пушкіна).

Романтичний інфернальний герой наділений такими людськими якостями, як сила почуттів, особиста гідність, наполегливість, відвага, мудрість, глибокі знання, що представлені у гіперболізованому вигляді (Люцифер Дж. Байрона, Сатана Д. Мільтона, Демон М. Лермонтова).

Інфернальний герой-алегорія. Персонаж, у якому превалює одна риса або певний комплекс рис, що, на думку автора, властиві злому началу. До таких персонажів належить чорт, що явився Івану Карамазову і котрого Вікт. Єрофеєв визначив як “пояснююча галюцинація”.

Отже, можна говорити про загальну орієнтацію російських письменників на західноєвропейську демонологію.

У другому розділі – “Еволюція концепції інфернального героя у російській прозі кінця XIX – XX століть” – розглядається розвиток образу демонічного героя у російській прозі кінця XIX-XX століть.

Популяризація наукових знань у галузях фольклору, міфології різних культур, які стали надбанням громадськості, призвели до зміни орієнтирів. Письменники звертаються до міфологічних першоджерел частіше, ніж до літературної традиції – початок цього процесу зафіксував у кінці XIX століття І. Матушевський у праці “Дьявол в поэзии…” Матушевский И. Дьявол в поэзии. История и психология фигур, олицетворяющих зло в изящной словесности всех народов и веков. – М.: Типо-литография Т-ва Кушнерев и К., 1901. – С. 206..

Величезна кількість і доступність науково-популярних видань спричинили певну еклектичність інфернальних героїв у творах, що з’явилися на зламі століть. Автори об’єднали космогонію різних народів, відкриття та гіпотези сучасної науки в певну синкретичну цілісність у межах авторського літературного міфу. Цей процес триває й дотепер, зокрема спостерігається в порівняно примітивних творах масової літератури.

Визначальними в творчості більшості російських письменників зламу століть (передусім символістів) стали ідеї гностицизму, згідно з якими значне місце в картині світу відводиться саме демонічному герою Слободнюк С.Л. “Идущие путями зла…”. Древний гностицизм и русская литература 1880-1930 гг. – СПб.: Алтейя, 1998.. Про інфернальне начало – “діаболічний дискурс” літератури російського символізму – пише австрійський дослідник А. Ханзен-Леве Ханзен-Леве А. Русский символизм. – СПб.: Академический проект, 2000..

Твором, демонічні герої якого вже мають майже всі риси, характерні для інфернального героя російської прози XX століття, є роман О. Амфітеатрова “Жар-Цвет”. Демони “Жар-Цвета” дуже еклектичні, також важливу роль в романі відіграють ідеї гностицизму. В творі цитуються гностичні тексти. Неодноразово автор підкреслює ідеї творчого потенціалу демонічного надприродного начала.

При цьому роман зберігає зв’язок з літературною традицією. Інфернальний герой другої частини (чорт в образі лікаря Короната Паклевецького) має всі характерні риси демона “готики жахів”.

Ще одна важлива риса роману “Жар-Цвет” – надлишок інформації в галузі надприродних явищ. О. Амфітеатров ніби використовує форму художнього твору, щоб ознайомити читача з деякими наслідками своїх демонологічних досліджень.

Подібну картину можна спостерігати у творчості багатьох символістів. Приділяючи значну увагу містичному і, зокрема, інфернальному, вони часто саме таким чином акцентували увагу на особливостях власного світогляду.

Важливе місце інфернальні сили посідають у романі В. Брюсова “Огненный ангел”. Ставлення В. Брюсова до демонічного (деструктивного) в “Огненном ангеле“ характерне для “срібної доби“: на шляху до пізнання істини всі засоби придатні – союз із силами темряви також. Незважаючи на потенційну небезпеку такого союзу, він може стати в нагоді. Інфернальний герой В. Брюсова є необхідною постаттю на шляху пізнання і тому являє собою швидше гностичний, ніж неохристиянський персонаж. Такого самого висновку дійшов і С. Слободнюк у згаданій монографії. Необхідно підкреслити зв’язок гностичного демона Брюсова з романтичним літературним інфернальним героєм – В. Брюсов неодноразово звертався у своїй поезії до образу лермонтовського демона Жаворонков А.З. В.Я.Брюсов и М.Ю.Лермонтов // Брюсовские чтения 1962 года. – Ереван: Армянское гос. изд-во, 1963. – С. 138-167..

Романтизований образ інфернального героя не єдиний у російській прозі зламу століть. Тип “вульгарного чорта” теж набув свого розвитку.

Про значущість цього типу свідчить творчість Д. Мережковського, який виклав свої погляди на проблему інфернальності у статті “Гоголь и черт” (погляди, реалізовані у його трилогії “Христос і Антихрист”), роман Ф. Сологуба “Мелкий бес” – ще яскравіше свідчення того, що інфернальний герой такого різновиду набирає великої ваги в російській прозі на зламі ХІХ та ХХ століть.

Ф. Сологуб зображує в романі вкрай непривабливого “дрібного біса”, який багато в чому відповідає характеристикам “вульгарного чорта”, котрі подає в своїх творах Д. Мережковський. У статті “Человек человеку – дьявол”, спираючись на ідеї гностицизму, Ф. Сологуб виводить з ідеї гностичного індивідуалізму філософію егоцентризму, яка перетворює людей на "вульгарних чортів”. Саме таким егоцентриком є Передонов, безумство якого віддзеркалює доведене до гротеску божевілля “нормального” життя сучасного соціуму. Власне, інфернальний персонаж роману – Недотикомка – дрібний нечистий дух, що мучить Передонова, уособлення хаосу життя, позбавлений психологічних рис, безликий, недовтілений.

Недосформованість, безликість інфернального героя Ф. Сологуба тісно пов’язані з концепцією зла Д. Мережковського: “Образ цей (Недотикомки – Ю. Г.) бере початок від народної демонології і від ідеї Мережковського про те, що саме недовтілене, безформне, безлико-сіре є втіленням хаотичних засад буття” Минц З.Г. О некоторых “неомифологических” текстах в творчестве русских символистов // Ученые записки Тартусского Государственного Университета. – Тарту. – 1979. – № 459. – С. 76-120. , – зазначає З. Мінц.

Своєрідного розвитку набула концепція Д. Мережковського у “Волшебных рассказах” О. Ремізова, найпоказовішим з яких є оповідання “Жертва”. Бородін – головний герой “Жертвы” – живий труп, психологічно подібний до Передонова. О.Ремізов послідовно протиставляє його романтизованому літературному демону (вампіру), зображуючи свого героя як органічну частину суспільства.

Інферналізацію суспільних процесів можна виявити у творчості В. Хлєбнікова. Головна інфернальна постать його поезії – Мава Галіційська (мава, мавка у слов’янському фольклорі – русалка, померла дівчина) – втілення необоротних процесів розвитку світу та суспільства і водночас уособлення порожнечі, змертвілості.

Твором, який поєднав у собі філософські концепції романтичного, непричетного до зла інфернального героя, носія традиційних язичницьких чеснот, потужного креативного потенціалу і “жалюгідне зло” “вульгарних чортів”, став роман Л. Андрєєва “Дневник Сатаны”. Представлена у ньому структура інфернальності складається з трьох рівнів. Перший рівень пов’язаний з Сатаною, героєм-оповідачем, істотою надприродною, але позбавленою земної гріховності: Сатана Андрєєва не є персоніфікацією деструктивних сил. Якщо спочатку він ще має намір спокушати, то надалі його самого спокусив Хома Магнус. Поступово Сатана трансформується у постать, подібну до Христа або, в усякому разі, абсолютно непричетну до зла в усіх його проявах.

Інший інфернальний герой – Хома Магнус. Він, за всіма прикметами традиційний інфернальний герой, є людиною. Хома Магнус розкриває перед Сатаною (і читачем) всю глибину морального занепаду людини, як Мефістофель І.Гете. Л.Андрєєв міняє людину та диявола місцями, демонструючи неспроможність у сучасному світі архаїчних ідей деструктивних інфернальних засад як чогось такого, що перебуває за межами людського соціуму, у всесвіті демонів.

Третій інфернальний елемент – безлика маса людей, що егоїстично та злочинно прагне до власної вигоди, матеріального та душевного комфорту. Ці люди – “дрібні біси”, подібні до Передонова, але позбавлені рис гротескного божевілля останнього. Безліч “вульгарних чортів” є джерелом та осередком зла в романі. Таким чином, ідея Д. Мережковського щодо пустоти, безликості зла набула в романі Л. Андрєєва логічного, хоча й неметафізичного завершення.

Взаємозв’язок традиційного романтичного інфернального героя та “вульгарного чорта” ще більше посилився в романі М. Булгакова “Мастер и Маргарита”, багато філософських та етичних ідей якого мають прямі аналогії з твором Л. Андрєєва.

Воланд, головний інфернальний герой роману М. Булгакова, органічно поєднує в собі риси романтизованих літературних демонів з глибоким психологізмом. М. Булгаков розвиває думку І.Гете, запозичену останнім з церковної схоластики: демон “творить добро, бажаючи зла”. Інфернальний герой М. Булгакова діє жорстко, але при цьому творить добро цілком свідомо, за власною волею. Прибувши до Москви, Воланд не лише карає лиходіїв, але й намагається повернути людям віру, проповідуючи своє Євангеліє (“Евангелие от Воланда” – так названий в одній ранній редакції роману перший із “єршалаїмських розділів”). Воланд – це вже не постать, близька до ідеалу людяності, як Сатана Л. Андрєєва, а новий Месія: його поява перед людьми – своєрідне “Друге пришестя”, а в локальних масштабах – Страшний суд.

Так само, як і романтичний інфернальний герой, зазнали певної еволюції “вульгарні чорти” – їхня могутність помітно зросла. Свідок актів терору та нівелювання особистості у системі тоталітарної держави, М. Булгаков наділив сіру масу своїх “вульгарних чортів” ще більшим безвір’ям та егоїзмом, ніж це зробив Л. Андрєєв. Навіть Воланд не здатний зменшити зло, породжене людьми XX століття, незважаючи на свою містичну могутність.

Аналіз російської художньої прози кінця XIX – XX століття дає змогу зробити наступні висновки.

Російські письменники, не маючи можливості спертися на оригінальну традицію своєї літератури, активно запозичують інфернальних героїв з найрізноманітніших джерел – західної літератури, світової міфології (включаючи досить екзотичні та маловідомі раніше релігійні та магічні системи). Цим пояснюється еклектичність образів окремих демонічних персонажів.

Розвиток наукової думки та недосконалість соціальних систем породжують у надрах літератури, філософії та теології теорію розщеплення зла на звичайне (соціальне) та надприродне за походженням. Другий, власне інфернальний, різновид зла вже не здається могутнім та деструктивним. Оскільки людство вже не боїться не приборканих стихій, воно не поділяє поглядів первісних народів на демонів – персоніфікацій цих лих. А негаразди цивілізованого суспільства не можуть бути персоніфіковані в образах традиційних демонів, які сформувалися в давнину в зовсім інших умовах.

Розщеплення концепції інфернального призвело до виникнення та активного функціонування в російській літературі двох основних типів інфернальних героїв.

Перший тип – демон, який персоніфікує соціальне зло. Це деромантизований “вульгарний чорт”, “дрібний біс”, представлений героями прози О.Ремізова, Ф. Сологуба, неінфернальними за походженням героями Л. Андрєєва. Ці персонажі нерідко за своїм походженням – люди, але вони посідають місце носіїв деструктивності, тобто інфернальних героїв. Автори зазвичай концентрують увагу на внутрішній порожнечі, бездуховності таких персонажів, котрі нерідко перетворюються на живих мерців (“Жертва” О.Ремізова). Цей різновид внутрішньо спустошеного дрібного біса-егоїста можна умовно назвати демоном Мережковського–Флоренського, котрі змалювали цей оригінальний тип інфернального героя в своїх творах.

Другий тип – надприродна демонічна істота. Це канонізований романтиками персонаж. Але напередодні XX століття він набуває нового, незвичного забарвлення. Стикаючись із щоденним злом, яке несуть мало індивідуалізовані персонажі першого типу, цей інфернальний герой постає втіленням позитивних якостей. Більше того, інфернальний герой може еволюціонувати у “Князя Світла” (Сатана Л. Андрєєва) або навіть від початку бути носієм месіанських рис (Воланд М. Булгакова). Такий інфернальний герой може, зрештою, зазнати поразки від “вульгарних чортів” (герої Л. Андрєєва) або стати активатором ініціаційних випробувань героя, які дають змогу останньому прилучитися до вищої, позасоціальної спільноти високодуховних людей.

У третьому розділі дисертації – “Трансформація інфернального героя у новітній російській масовій літературі” – розглядається інфернальний герой новітньої белетристики та масової літератури.

Інфернальний герой надзвичайно активно трансформувався у новітній масовій літературі. Поява комерційних незалежних видавництв співпала із скасуванням негласної заборони на містичні та демонічні елементи в літературі. Завдяки цьому паралітература сприйняла та успішно розвинула традицію інфернального героя.

Крім того, твори масової літератури через свою орієнтованість на комерційний успіх задовольняють запити досить широкого кола читачів. У них віддзеркалені пануючі в суспільстві етичні та філософські концепції, представлені у спрощеному вигляді. “Формульність” сюжетів та героїв творів масової культури, яка зближує її з фольклором, дає змогу говорити про цю сферу культури як про таку, що заслуговує на увагу дослідника, котрий звернувся до проблем трансформації культурних архетипів Кавелти Дж.Г. Изучение литературных формул // Новое литературное обозрение. – 1996. – № 22. – С. 33-64.. Твори масової літератури, завдяки тісному взаємозв’язку з читачем, стають “свідченням свого часу” Франсис Лакассен. Сравнительный анализ архетипов популярной литературы и комикса // Новое литературное обозрение. – 1996. – № 22. – С. 129-141.. На межі XX–XXI століть російська культура та література переживають світоглядну кризу. У період стрімкої зміни моральних і естетичних орієнтирів масова література становить собою, з огляду на зазначені причини, сферу культури, що адекватно відбиває трансформацію традиційних доктрин та архетипізованих образів, тому варто її дослідити окремо.

Російська новітня масова література, тобто література, яка створюється виключно заради комерційного успіху, з’явилася нещодавно. Її творці не мали змоги спиратися на оригінальну традицію – масову літературу, що постала на межі XIX–XX століть, та лубочну книгу, майже невідому наприкінці XX століття широкому колу комерційних письменників та їх потенційних читачів. Новітня російська паралітература зазнала впливу західної комерційної літератури, але її творці звернулися також до російської “елітної” культури, яка більше відповідає запитам читачів, ніж західна масова література. Своєрідним містком між “елітною” та масовою літературою став белетристичний роман “Альтист Данилов” В. Орлова, який розвинув більшість ідей “Мастера и Маргариты” М. Булгакова.

Головний інфернальний герой В. Орлова – альтист Данилов, названий демоном, – спочатку не є носієм деструктивного потенціалу. Дії Данилова протягом усього роману спрямовані виключно на креацію, творчість (музика). На вчинках інфернального героя лежить відбиток месіанської діяльності. Наприкінці роману Данилов набуває здатності відчувати людські страждання, тобто прирівнюється до постаті Спасителя. Риси Месії, які до певної міри властиві Воланду М. Булгакова, домінують в образі Данилова. Демони, котрі протистоять Данилову, – носії деструктивного начала, зображені гранично схожими на середнього обивателя як зовнішньо, так і внутрішньо. Конфлікт Данилов–Дев’ять Площин (світ демонів) повторює конфлікт Сатана–людське суспільство у Л. Андрєєва. Але більш цілісний та духовно сильніший герой В. Орлова виходить з цього конфлікту переможцем, а не переможеним.

Проаналізувавши твори новітньої російської масової літератури (роман Д. Григор'єва “Сторож ночи”, повість Л. Моргуна “Сатанинская сила”, повісті А. Атєєва “Загадка старого кладбища”, “Обреченные пророки”, “Новая загадка старого кладбища”, роман А. Дашкова “Войны некромантов” та інші) можна дійти висновку, що в новітній російській так званій “літературі жахів” переважають характерні для російської “елітної” літератури інфернальні герої, багато в чому схожі на демонів В. Орлова.

У творах аналогічного спрямування Західної Європи та Америки зображено архаїчного інфернального героя, який персоніфікує агресію та деструкцію. В деяких випадках він запозичений безпосередньо з різноманітних стародавніх міфологічних систем (як у творчості Г. Мастертона). У російській паралітературі інфернальне начало пов’язується із соціальним злом, невдалими соціальними експериментами. У романі Д. Григор'єва апокаліпсичні демони намагаються встановити на землі новий “кращий” державний устрій, повість Л. Моргуна пройнята антитоталітарними мотивами і в окремих епізодах є політичною сатирою.

Незмінно важливу роль у російському “романі жахів” відіграє мотив духовного самовдосконалення (аналог ініціації), запозичений з російської класики. Аґресія інфернальних персонажів допомагає, наприклад, головному герою роману “Сторож ночи” усвідомити свої магічні сили та духовне призначення. Інфернальний герой виступає каталізатором духовної ініціації, звільняє головного героя від тиску держави “вульгарних чортів” так само, як і Воланд звільняє Майстра та Маргариту від пут нікчемного матеріального життя.

Інфернальний герой-чаклун в “Обреченных пророках” здійснює ініціацію головного героя, перетворюючи його на пророка-трибуна. Символічним є злиття душ інфернального та неінфернального персонажів у фінальному магічному ритуалі. Демонічний герой наприкінці повісті сприймається не як однозначно негативний носій абсолютного зла, а як необхідна складова людської особистості і, ширше, – всесвіту.

У всіх розглянутих випадках власне інфернальне, деструктивне пов’язане із соціальним експериментом, із силою неіндивідуалізованої маси “вульгарних чортів” або з егоїстичними та абсолютно людськими прагненнями інфернального героя. Жага руйнування, невмотивованої деструкції у містичних художніх творах новітньої російської паралітератури у чистому вигляді не зустрічається.

Висновки

У “Висновках” узагальнюються результати здійсненого дослідження.

Основні джерела інфернального героя російської прози такі:

Передусім – література західноєвропейського преромантизму та романтизму. Орієнтація на західноєвропейську культуру та літературу відіграла важливу роль у становленні російського літературного інфернального героя, оскільки західна демонологія виявилася більш розвинутою.

Значний вплив на формування інфернального героя, в тому числі й сучасної “літератури жахів”, мала “готика жахів” – напрям готичного роману, автори якого активно розробляли демонічну тему. Далі – фольклор і міфологія Європи і меншою мірою Азії. Вплив слов’янського фольклору та православної схоластики у більшості випадків менш значущий. Тільки з середини XX століття можна говорити про остаточне формування оригінального російського літературного інфернального героя.

Типологія інфернального героя, що сформувалася до цього часу, може бути представлена таким чином: архаїчний демонічний герой, який є персоніфікацією деструктивних сил; антропоморфний інфернальний герой; травестований чорт; демон-викривач; Мефістофель; романтичний інфернальний герой; інфернальний герой-алегорія.

Інфернальні персонажі, які виникли в різні епохи, існують і дотепер. Різні функціональні типи впливають один на одного, корелюючи з новими напрямами громадської та філософської думки.

Інфернальні герої, котрі діють у творах російської літератури кінця XIX – XX століття, зберігаючи зв’язок із світовою традицією, набули нового функціонального навантаження. Головною рисою інфернального героя є звеличення романтичного надприродного начала в ньому. Демонічний персонаж, який є персоніфікацією деструктивних сил, трансформується в героя креативного (особливість демонів гностицизму), у каталізатора ініціаційних випробувань, завдяки яким головний герой твору переходить на вищий рівень духовного розвитку. Інфернальний герой наділений рисами Месії та Спасителя (Воланд М. Булгакова та Данилов В. Орлова). Джерелом світового зла, в баченні авторів, стають не надприродні персонажі, а соціальні процеси та егоїзм обивателя – “вульгарного чорта”. Цей оригінальний демонічний персонаж – духовно нерозвинута, недосформована істота, “мавпа Бога” (термін П. Флоренського). Прикмети особистості, нівельованої державною машиною, стають його головними психологічними характеристиками.

Протистояння романтичного надприродного персонажа та приземленого “вульгарного чорта” – головна риса текстів сучасної російської прози, включаючи твори масової літератури, в яких важливу роль відіграє інфернальний герой.

У наш час еволюція інфернального літературного героя триває.

За темою дослідження автором опубліковано такі праці:

1. Грузин Ю. В. Интертекстуальные черты в именовании и особенностях облика инфернального героя. // Збірник праць студентів та аспірантів Київського університету імені Тараса Шевченка. Гуманітарні науки. Випуск 4. Частина 1. – Київ: “Міжнародна фін. агенція”, 1998. – С. 46-49.

2. Грузін Ю. В. Просторово-часовий континуум інфернального персонажа в сучасній масовій російській літературі. // Вісник Міжнародного інституту лінгвістики і права (Літературознавчі студії). – Вип. 1. – Київ: “Поліграфічна дільниця Міжнародного інституту лінгвістки і права”, 1999. – С. 80-84.

3. Грузін Ю. В. Еволюція демонічного персонажа у прозі Олекси Стороженка. // Вісник Міжнародного інституту лінгвістики і права (Літературознавчі студії). – Вип. 2. – Київ: “Поліграфічна дільниця Міжнародного інституту лінгвістики і права”, 2000. – С. 298-305.

4. Грузин Ю. В. Инфернальный герой в русской художественной прозе конца XIX - I половины XX веков. // Литературоведческий сборник. – Выпуск 2. – Донецк: “ДонГУ”, 2000. – С. 178-188.

Додаткові публікації:

5. Грузин Ю. В. Тень маятника // Ренессанс. – Киев. – 1998. - №4 (22). – C. 131-140.

6. Грузин Ю.В. Меч, магия и кошмар // Ренессанс. – Киев. – 2000. – №2 (28). – C. 156-163.

Анотація

Грузин Ю.В. Інфернальний герой у російській прозі XX століття. Витоки. Типологія. Трансформація. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 – російська література. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2001.

У роботі проаналізована проблема генези інфернального (надприродного демонічного) героя, його трансформації у міфі, фольклорі та літературі Європи і Росії. Особлива увага приділяється оригінальним рисам інфернального героя російської прози кінця XIX – початку XX століття та новітньої масової літератури.

Визначено, що домінуючою рисою російського літературного інфернального героя періоду романтизму є орієнтація на літературну фантастику романо-германської культури. Оригінальною рисою концепції демонізму, що характерна для російської прози кінця XIX – початку XX століття, є протистояння романтичного та приземленого, жалюгідного демона. Розвиток бінарної системи інфернальності у російській літературі XX століття триває. Демонічний персонаж новітньої масової російської літературі успадкував риси інфернальних героїв російської класики.

Ключові слова: інфернальний герой, демонологія, літературна фантастика, містична література, сатана, російська проза XX століття, літературний герой, масова література.

Аннотация

Грузин Ю.В. Инфернальный герой в русской прозе ХХ века. Источники. Типология. Трансформация. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 – русская литература. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. Киев, 2001.

Диссертация посвящена вопросам исследования особенностей феномена демонического, хтонического по своему происхождению персонажа в различных произведениях русской прозы. Инфернальный герой рассматривается с учётом всей сложности и многообразия интертекстуальных связей как в синхронии, так и в диахронии.

Наиболее оригинальные инфернальные герои являются продуктом длительной эволюции. Типология инфернального героя в данном исследовании выработана на основе анализа фольклорных и религиозных текстов, схоластической демонологии Западной Европы, а также произведений художественной литературы, как западноевропейской, так и русской.

Став фактом литературной традиции, инфернальный герой активно трансформировался под влиянием меняющихся эстетических и мировоззренческих канонов. На литературного демонического героя Западной Европы значительное воздействие оказала церковная литература. Раннехристианские теологические труды, испытавшие значительное воздействие дохристианского эпоса, и демонология периода так называемой “охоты за ведьмами” способствовали формированию нескольких типов инфернальных героев: злобного демона-искусителя, нигилиста-Мефистофеля, романтического дьявола, наделённого чертами эпических языческих героев, забавного антропоморфного чёрта народных фарсов.

Образ инфернального героя был недостаточно развит в русской церковной традиции. Литература России заимствовала его из романтической литературы Западной Европы. Именно в период бурного развития преромантизма и романтизма разрабатывается поэтика сверхъестественного, таинственного, демонического. В период романтизма возрастает интерес к славянскому фольклору, изобилующему инфернальными героями, которые сосуществуют в литературе параллельно с демонами европейской литературной традиции (творчество В. Жуковского, А. Бестужева-Марлинского, В. Кюхельбекера, Н. Гоголя). Однако доминирующей чертой литературного демонизма этого периода остаётся ориентация на литературную и фольклорную фантастику романо-германской культуры.

Новый всплеск интереса к демоническому герою приходится на рубеж XIX-XX столетий. В эту эпоху огромный массив научно-популярной литературы, посвящённой оккультизму, экзотическим культам, религиозным воззрениям различных народов становится доступным широкому кругу читателей. В то же время наблюдается разочарование в материалистической, позитивистской картине мира и научно-техническом прогрессе. В результате этих процессов инфернальные герои русской прозы приобретают внешние черты демонов различных экзотических религий. Одновременно происходит постепенное возвышение романтизированного образа инфернального героя (особенно в творчестве символистов) под влиянием философии древнего гностицизма. Параллельно с высоким, наделённым креативным потенциалом инфернальным героем в литературе появляется предельно сниженный инфернальный герой, психологически идентичный мещанину-обывателю (в философии того периода доктрина безликости, бездуховности зла разработана П. Флоренским). Противостояние романтического гностического демона и сниженного “пошлого чёрта” (по определению Д. Мережковского) лежит в основе концепции демонизма, характерной для русской прозы конца XIX – начала XX веков.

Бинарная система инфернальности продолжает развиваться в