НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ІМ. О.О.ПОТЕБНІ

желязкова ВІКТОРІЯ ВАЛЕРІЇВНА

УДК 81?342.8 (Котляревський)

НАГОЛОШЕННЯ ПРИКМЕТНИКІВ, ЗАЙМЕННИКІВ, ЧИСЛІВНИКІВ ТА ПРИСЛІВНИКІВ В “ЕНЕЇДІ” І.КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2001

Дисертація є рукописом.

Роботу виконано в Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Скляренко Віталій Григорович, директор Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Винницький Василь Михайлович, завідувач кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка;

кандидат філологічних наук, доцент Гальчук Валентина Юхимівна, доцент кафедри методики викладання української мови Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя.

Провідна установа: Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, кафедра української мови.

Захист дисертації відбудеться 23 січня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.172.01 для захисту докторських (кандидатських) дисертацій при Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України за адресою: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4.

Автореферат розіслано 22 грудня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої

ради, доктор філологічних наук, професор Н.Г.Озерова

Загальна характеристика дисертації

Наукове дослідження наголосу ведеться в кількох аспектах: 1) вивчення історії українського наголосу у зв’язку з історичним розвитком мови (Л.А.Булаховський, І.І.Огієнко, З.М.Веселовська, В.Г.Скляренко, В.Б.Задорожний, В.Ю.Гальчук, І.Ю.Гальчук); 2) дослідження українського наголосу в порівняльно-історичному плані (Л.А.Булаховський, В.Г.Скляренко); 3) вивчення процесу становлення українського літературного наголошення (І.І.Огієнко, Я.Рудницький, В.Г.Скляренко, В.М.Винницький, В.Б.Задорожний, А.А.Зинякова); 4) характеристика акцентної системи української літературної мови, аналіз закономірностей наголошування різних частин мови (Л.А.Булаховський, І.І.Огієнко, А.П.Білоштан, В.М.Винницький, В.М.Русанівський, Л.Л.Гумецька, І.М.Керницький та ін.); 5) пояснення лексико-граматичних (розрізнювальних) функцій наголосу (В.М.Винницький); 6) експериментальне дослідження словесного наголосу (Т.О.Бровченко); 7) вивчення діалектного наголосу (П.П.Чучка, І.Г.Матвіяс, Г.П.Клепикова та ін.).

Актуальність дослідження. З наведених вище аспектів дослідження українського наголосу в найгіршому стані на сьогоднішній день перебувають вивчення процесу становлення українського літературного наголошення (3-ій аспект) і вивчення діалектного наголосу (7-ий аспект). Разом з тим актуальність дослідження історії українського літературного наголошення не викликає сумнівів. Такі дослідження мають не тільки теоретичне, але й велике практичне значення, тому що дозволяють уточнити наголошення в сучасній українській літературній мові. Проте цій проблемі ще не приділено належної уваги. Немає сумніву в тому, що для вивчення процесу становлення українського літературного наголосу дослідження наголошення в “Енеїді” І.Котляревського є особливо актуальним.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відповідає плану наукового дослідження відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України “Слов’янська лексика: етимологія, акцентологія, словотвір” (номер державної реєстрації 0101V002817).

Мета дисертаційної роботи – дослідити наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників в “Енеїді” І.Котляревського, зіставивши його з наголошенням у сучасній українській літературній мові.

Поставлена мета потребує вирішення таких завдань:

- встановити наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників в “Енеїді”, виділивши основні акцентні типи прикметників;

- досліджуваний матеріал зіставити з наголошенням у сучасній українській літературній мові (якщо слово не вживається в сучасній літературній мові – з наголошенням у “Словарі української мови” за ред. Б.Грінченка);

- детально проаналізувати випадки розбіжностей у наголошенні прикметників, займенників, числівників та прислівників в “Енеїді” і в сучасній українській літературній мові, залучаючи свідчення давніх українських пам’яток, старих словників (старими ми називаємо всі словники української мови аж до “Словаря української мови” за ред. Б.Грінченка включно), полтавських говірок, інших слов’янських мов (насамперед російської).

Об’єктом дослідження є акцентуація в “Енеїді” І.Котляревського в аспекті становлення українського літературного наголосу.

Предмет дослідження – наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників у “Енеїді” в зіставленні з сучасним літературним. При дослідженні наголошення прикметників аналізується також акцентуація субстантивованих прикметників, але не аналізується наголос дієприкметників, які перейшли у прикметники.

Джерела роботи. Дослідження здійснено за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Вид-во АН УРСР, 1952. – Т. 1.

Для зіставлення наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників в “Енеїді” і в сучасній українській літературній мові використано: Українсько-російський словник: В 6-ти т.; Словник української мови: В 11-ти т.; Орфографічний словник української мови, 1999; Погрібний М.І. Словник наголосів української літературної мови; Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник; Погрібний М.І. Орфоепічний словник та інші джерела. При аналізі слів, наголошення яких в “Енеїді” відрізняється від сучасного літературного, залучаються свідчення давніх українських пам’яток, широко використовується матеріал із старих словників української мови. Залучається також діалектний матеріал з полтавських говірок, але дуже рідко у зв’язку з відсутністю ґрунтовних праць, присвячених наголошенню в полтавських говірках.

Методи дослідження. З метою встановлення наголошення граматичних класів слів у “Енеїді” та визначення акцентних типів прикметників використано описовий метод. Для виявлення розбіжностей наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників у поемі й у сучасній літературній мові застосовано зіставно-порівняльний метод. Аналіз випадків наголошення, відмінного від сучасного літературного, та встановлення первісної акцентуації окремих лексем здійснено за допомогою порівняльно-історичного методу.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше досліджено наголошення прикметників, займенників, числівників та прислівників в “Енеїді” І.Котляревського і зіставлено його з наголошенням у сучасній українській літературній мові. При порівняльному аналізі акцентуації досліджуваних граматичних класів у поемі, сучасній літературній мові, українських пам’ятках XVI-XVІІІ ст., словниках XІХ-XX ст. виявлено, що наголошення в “Енеїді” є проміжним у процесі становлення акцентної системи від часу написання давніх пам’яток до сучасного стану.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що, аналізуючи наголос прикметників, займенників, числівників та прислівників в “Енеїді”, ми досліджуємо становлення українського літературного наголосу, оскільки І.Котляревський – зачинатель нової української літератури та основоположник нової української літературної мови.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані при створенні історії українського літературного наголосу, при укладанні словника наголосів української літературної мови, при читанні загальних і спеціальних курсів на філологічних факультетах навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні відділу загальнославістичної проблематики і східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України. З теми дисертації виголошено доповіді на міжнародній конференції “Мова та культура” (Київ, 2001) та на науковій конференції “Сучасні проблеми професійної підготовки вчителів в умовах реалізації концепції переходу на 12-річну освіту” (Миколаїв, 2001).

Публікації.

Основні положення й висновки дослідження відбито у 3 публікаціях.

Структура й обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків й узагальнень, списку скорочень використаних джерел і граматичних термінів та бібліографії (111 позицій). Повний обсяг дисертаційної роботи – 170 сторінок. Обсяг дисертаційного дослідження (без списку використаних джерел та бібліографії) – 158 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі вказується на теоретичне і практичне значення вивчення історії українського літературного наголосу, обґрунтовується актуальність дослідження наголосу в “Енеїді” І.Котляревського, визначається мета і завдання роботи, вказуються методи і джерела дослідження.

Перший розділ присвячено аналізу наголошення в “Енеїді” прикметників. Для прикметників можна встановити два акцентні типи: з наголошенням на основі у всіх відмінкових формах і з наголошенням на флексії. При подвійному наголошенні прикметника в “Енеїді” акцентний тип визначається за наголошенням більшості відмінкових форм.

Наголошення переважної більшості прикметників І акцент-ного типу збігається з сучасним літературним. Прикметники близький, бридкий, гидкий, легкий, нечепурний, низький, рідкий, твердий, тяжкий, чудний, на відміну від “Енеїди”, у сучасній українській літературній мові вживаються з флективним наголосом. За свідченням пам’яток, а також старих словників української мови названі прикметники в “Енеїді” зберігають старий український наголос. Поступово ці прикметники набули в українській мові флективної акцентуації.

Прикметники окружний і чималий, які в “Енеїді” мають наголос на основі (на другому складі), у сучасній українській літературній мові характеризуються подвійним наголошенням – на основі і на флексії. Прикметник окружний, вжитий в “Енеїді”, походить від іменника округа, а тому наголошення на основі в ньому має бути давнім. Прикметник чималий походить від малий, первісна акцентуація якого була кореневою, а тому наголос на основі (на другому складі) прикметника чималий слід визнати давнішим. У старих словниках української мови фіксується і кореневе, і флективне наголошення цього слова. Отже, прикметники окружний і чималий зберігають в “Енеїді” давню акцентуацію.

Прикметники гіркий, значковий, людський, медовий, правий, простий, слабий, смутний, старший, страшний, храбріший, царський, шовковий, ясний вживаються в “Енеїді” з подвійним наголошенням. Прикметники медовий, правий (протилежний лівому), царський у сучасній літературній мові характеризуються виключно наосновною акцентуацією. Двояка акцентуація їх відбита і в давніх словниках української мови. У давніх українських пам’ятках прикметник медовий вживається з флективним наголосом, а правий (протилежний лівому) – з кореневим. Для прикметника медовий первісною є флективна акцентуація (коротка форма прикметника у праслов’янській мові мала рухому а.п. – *mеdovь); для прикметника правий – коренева, пор. р. правий; для прикметника царський – теж коренева (утворений від іменника з баритонованою а.п., коротка форма прикметника у праслов’янській мові мала баритоновану а.п.). Не виключено, що флективна акцентуація прикметника правий, відбита в “Енеїді”, виникла під впливом слова шульга “ліва (рука), ліва нога”, з яким прикметник в поемі римується (шульгою – правою). Прикметнику шовковий у сучасній літературній мові властивий виключно суфіксальний наголос. У давніх словниках акцентуація цього прикметника двояка (як в “Енеїді”). Оскільки прикметник шовковий походить від іменника шовк, род. шовку, з кореневим наголосом і до того ж запозиченого, то кореневу акцентуацію прикметника слід розглядати як первісну, тим більше, що її фіксують найдавніші словники української мови. Прикметники гіркий, значковий, слабий, смутний, страшний у сучасній літературній мові характеризуються виключно флективною акцентуацією. Флективне наголошення здебільшого переважає у старих словниках української мови (але не в найстаріших). У давніх пам’ятках названі прикметники мають кореневий (або переважно кореневий) наголос. Для прикметника гіркий первісною є флективна акцентуація (коротка форма прикметника у праслов’янській мові мала рухому а.п. – *gоrьkъ). Проте у давніх українських пам’ятках прикметники на -кий узагальнили кореневу акцентуацію, чим пояснюється подвійне наголошення прикметника в “Енеїді”. Кореневе наголошення прикметників смутний і страшний у давніх українських пам’ятках і найдавніших словниках української мови (і в “Енеїді”) теж можна трактувати як книжне, а флективне розглядати як фонетичне (прикметник страшний утворено від іменника з рухомим наголосом *straxъ) Скляренко В.Г. Праслов’янська акцентологія. – К.: Українська книга, 1998. – С. 111.. Для прикметника значковий первісною є суфіксальна акцентуація, а для прикметника слабий – коренева, пор. р. слабый. Прикметники людський, простий, старший, храбріший (хоробріший), ясний у сучасній літературній мові мають подвійний наголос, як і в “Енеїді”. У давніх українських пам’ятках аналізованим прикметникам властиве виключно кореневе наголошення. Проте кореневий наголос є первісним лише в прикметниках старший (як форма вищого ступеня від старий з баритонованою а.п. у праслов’янській мові), храбріший (як форма вищого ступеня від храбрий з баритонованою а.п у праслов’янській мові) і ясний (з баритонованою а.п. у праслов’янській мові). Виникнення флективної акцентуації в прикметнику старший явно пов’язане з його субстантивацією. Прикметник храбріший набув в українській мові суфіксальної акцентуації внаслідок дії тенденції до перенесення наголосу на суфікс -іш- або -ійш- у формах вищого ступеня прикметників. Флективна акцентуація в ясний виникла, очевидно, під впливом окситонованих прикметників. Прикметник простий у праслов’янській мові характеризувався флективним наголошенням. Як зазначає Л.Л.Васильєв, у цьому прикметнику наголос на корені міг з’явитися за аналогією до короткої форми Васильев Л.Л. О значении каморы в некоторых древнерусских памятниках XVI – XVII веков: К вопросу о произношении звука о в великорусском наречии. – Ленинград: Изд-во Акад. наук, 1929. – С. 44.. У прикметнику людський коренева акцентуація виникла на ґрунті української мови з тих самих причин, що і в простий.

Переважна більшість прикметників ІІ акцентного типу має в сучасній українській літературній мові таку ж акцентуацію, як і в “Енеїді” І.Котляревського. Ряд прикметників (грязний, поспішний, соцький), яким в “Енеїді” властива флективна акцентуація, у сучасній українській літературній мові характеризуються наголосом на основі. Прикметник грязний у праслов’янській мові характеризувався флективним наголошенням (коротка форма прикметника мала рухому а.п. – *grezьnъ), тобто він зберігає в “Енеїді” первісний наголос. З двох наголошень – поспішний і поспішний давнішим слід визнати перше, пор. р. поспешный. Флективна акцентуація в соцький, яка має місце в “Енеїді”, пов’язана з субстантивацією цього прикметника.

Прикметники військовий, заміжня, яким в “Енеїді” властива флективна акцентуація, у сучасній українській літературній мові вживаються з подвійним наголосом – наосновним і флективним. У давніх словниках української мови ці прикметники подаються переважно з флективним наголосом. Флективна акцентуація прикметника військовий є, очевидно, первісною (пор. р. войсковой), чого не можна сказати про заміжня (замужня).

Прикметники другий “інший”, малий, новий, старий характеризуються в “Енеїді” подвійним наголошенням. У сучасній українській літературній мові перший прикметник має виключно кореневу акцентуацію, інші три – виключно флективну. Така акцентуація переважає і в старих словниках української мови. Прикметники малий, старий характеризуються флективним наголосом у сучасних полтавських говорах (мале, малойі, старойі, старі – мн) Ващенко В.С. Полтавські говори. – Х.: Вид-во Харк. ун-ту, 1957. – С. 154, 155, 157.. У давніх українських пам’ятках аналізованим прикметникам властиве подвійне наголошення, як і в “Енеїді”. Первісною є коренева акцентуація у прикметниках малий, старий і флективна – у другий, новий. На думку Л.А.Булаховського, флективне наголошення у прикметнику старий виникло під впливом молодий Булаховський Л.А. Наголос прикметників // Вибрані праці: В 5-ти т. – К.: Наук. думка, 1977. – Т. 2. – С. 367.. У прикметнику новий кореневий наголос міг з’явитися під впливом короткої форми.

У другому розділі розглядається акцентуація в “Енеїді” займенників та числівників. Наголошення особових займенників в “Енеїді” збігається з сучасним літературним. Виняток становлять дві форми знахідного відмінка однини без прийменників: тебе (“То зараз вхопить тебе лунь”), не тебе (“Не тебе, далебіг, боюсь”), де коренева акцентуація зумовлена впливом цієї ж форми займенників у сполученні з прийменниками, та деякі форми родового і знахідного відмінків однини із прийменниками (на мене,через мене, без тебе, для тебе, з тебе, для його, до його, з його). Двояке наголошення (кореневе і флективне) у формах родового і знахідного відмінків однини властиве особовим займенникам (з прийменниками) і в давніх українських пам’ятках, але тут, на відміну від “Енеїди”, переважає флективна акцентуація. Складається враження, що в українській мові акцентний розвиток форм родового і знахідного відмінків однини особових займенників у сполученні з прийменниками ішов у напрямку від виключно флективної акцентуації до виключно кореневої, і мовний стан, відбитий давніми пам’ятками (з переважно флективним наголошенням) та “Енеїдою” І.Котляревського (з переважно кореневим наголошенням), був проміжним (тією або іншою мірою) у цьому процесі. Займенник він (воно) у формі місцевого відмінка однини, на відміну від сучасної української літературної мови, де наголошення кореневе (на ньому), в “Енеїді” має, як правило, флективний наголос, правда, при формі без приставного -н- (йому), пор.: в йому, на йому, по йому, при йому і на йому.

В “Енеїді” займенник себе, на відміну від сучасної літературної мови, вживається з подвійним наголошенням (кореневим і флективним) у формах родового та знахідного відмінків із прийменниками: пор. род. одн. для себе, до себе, з себе, од себе, у себе і вкруг себе, перед себе; зн. одн. за себе, на себе і про себе. Коренева акцентуація згаданих форм в “Енеїді” дещо переважає, у той час як у давніх українських пам’ятках у таких сполученнях переважає флективне наголошення Веселовська З.М. Наголос у східнослов’янських мовах початкової доби формування російської, української та білоруської націй. – Х.: Вид-во Харк. ун-ту, 1970. – С. 94.. Отже, про сполучення з прийменниками зворотного займенника себе у формах родового і знахідного відмінків однини можна сказати: в українській мові флективна акцентуація займенника поступово витіснялася кореневою, що привело до виникнення виключно кореневого наголошення займенника у формах родового і знахідного відмінків у сучасній українській літературній мові.

В “Енеїді” питально-відносні займенники хто, що у формах родового та знахідного відмінків без прийменників характеризуються флективним наголосом, як і в сучасній українській літературній мові. Що ж до цих самих форм із прийменниками, то в сучасній українській літературній мові вони вживаються з кореневим наголосом, а в “Енеїді” займенник хто виступає виключно з кореневою акцентуацією, а що – виключно з флективною (лише у формі родового відмінка), пор.: род. одн. до кого, од кого, у кого; зн. одн. за кого; род одн. для чого, з чого (але зн. одн. в віщо, за віщо). Оскільки в давніх українських пам’ятках переважає флективне наголошення займенників хто, що у формах родового та знахідного відмінків із прийменниками, то, виходячи з наголосу цих форм в “Енеїді”, можна зробити висновок, що в українській мові витіснення флективної акцентуації згаданих форм кореневою в займеннику хто відбувалося активніше, ніж у що.

В “Енеїді” наголошення лише деяких заперечних займенників не збігається із сучасним літературним: род. одн. ні од кого (“Ні од кого ніяка зла”), дав. одн. нікому (“Що був невидим нікому”). Наголошення ні од кого в “Енеїді” є залишком давньої займенникової акцентуації (флективної), яка в українській мові поступово витіснялася кореневою в особових займенниках, зворотному займеннику себе, питально-відносних займенниках хто, що у формах родового та знахідного відмінків із прийменниками. Оскільки у давніх українських пам’ятках займенник ніхто у формах родового і давального відмінків систематично вживається з наголосом на середньому складі – никого, никому (з єдиним винятком у віршах Климентія Зиновієва сина – никому), то наголос нікому в “Енеїді” ми схильні пояснити впливом російської мови, пор. р. никто, никого, никому.

В “Енеїді” акцентуація переважної більшості форм присвійних займенників мій, твій, свій збігається з сучасною літературною. Лише поодинокі форми виступають з іншим наголосом: дав. одн. ч. р. моєму (“Дай моєму Даресу сили”) поряд з моєму, род. одн. с .р. мого (“Нема у серця мого сили”), дав. одн. ч. р. твому (“Я докажу твому Енею...”). Давні українські пам’ятки не засвідчують акцентуацію моєму, тому це наголошення в “Енеїді” (як і нікому) ми схильні пояснити впливом російської мови, пор. р. моего, моему. У давніх українських пам’ятках переважає акцентуація моєго, хоча іноді наголос буває на корені – моєго, що дозволяє наголошення мого в “Енеїді” виводити з форми моєго, яка зазнала стягнення. Акцентуація твому, представлена в “Енеїді”, виникла, очевидно, під впливом форми родового відмінка однини твого. Наголошення в “Енеїді” присвійних займенників наш, ваш нічим не відрізняється від сучасного літературного. Присвійні займенники його, її виступають в “Енеїді”, як правило, з кінцевим наголосом, який є нормою для сучасної української літературної мови. В окремих випадках ці займенники мають в “Енеїді” початкову акцентуацію: його – 5 разів (при його – 23 рази), її (при її – 7 разів). Зважаючи на давність наголошення його, її, яке зберігають сучасні полтавські говори Ващенко В.С. Зазнач. праця. – С. 175., акцентуацію його, її слід визнати вторинною, зумовленою, можливо, потребою збереження віршованого розміру поеми.

Наголошення в “Енеїді” вказівних займенників той, сей, які вживаються без прийменників, збігається з сучасним літературним. Виняток становить форма род. одн. с. р. сього (“Но тілько трохи сього дива”), зумовлена впливом форми родового відмінка однини займенника у сполученні з прийменниками. У сучасній українській літературній мові вказівні займенники той, цей (сей) у сполученні з прийменниками зберігають флективний наголос, якщо прийменник відноситься не до займенника, а до іншої частини мови (переважно іменника). В “Енеїді” займенники той, сей у таких випадках виступають як з флективним, так і з кореневим наголошенням. Тому можна зробити висновок, що сучасній флективній акцентуації вказівних займенників той, цей (сей) у сполученні з прийменниками (прийменник не відноситься до займенника) передувало хитання в наголошенні займенників. Можна навіть сказати, що становлення акцентуації згаданих займенників ще не завершено, оскільки в нормативних словниках сучасного українського літературного наголосу подається то кореневе, то флективне наголошення цих займенників у формі місцевого відмінка однини. В “Енеїді” займенники той, сей у сполученні з прийменниками, якщо прийменник відноситься до займенника, теж вживаються як з кореневим (частіше), так і з флективним наголошенням (у сучасній українській літературній мові – виключно з кореневою акцентуацією). Наголошення в “Енеїді” вказівних займенників оцей, такий, стілько збігається із сучасним літературним.

На відміну від сучасної української літературної мови, в “Енеїді” переважає кореневе наголошення означального займенника весь у формі орудного відмінка множини: всіма і всіми – 5 разів. Форма всіми, не властива сучасній українській літературній мові, зберігає в “Енеїді” давню акцентуацію. В “Енеїді” займенник весь (ввесь, увесь) у сполученні з прийменниками вживається як із кореневою, так і з флективною акцентуацією, а в сучасній українській літературній мові наголос відтягується на попередній (кореневий) склад. Усі випадки хитання наголосу в “Енеїді” однотипні в тому плані, що прийменник відноситься до іменника, а не до займенника.

Наголошення в “Енеїді” займенника сам “без інших” (самий “тільки один”), як правило, збігається з сучасним літературним, відрізняючись лише в одному випадку (з форм однини): зн. одн. ч. р. самого, де зберігається первісна акцентуація. У формах множини цей займенник вживається в “Енеїді”, на відміну від сучасної української літературної мови, виключно з кореневою акцентуацією. Така акцентуація (коренева у формах множини при флективній у формах однини), найімовірніше, була успадкована з давньої української мови, оскільки вона характерна для давніх українських пам’яток.

Займенник самий, уживаний для точнішого позначення місця, часу або у сполученні з прикметником утворює складену форму найвищого ступеня прикметників, у сучасній українській літературній мові функціонує з нерухомим кореневим наголосом. В “Енеїді” згаданий займенник також має кореневий наголос, за винятком двох форм: ор. одн. ч. р. самим (“Перед самим троянським валом...”), зн. мн. самих (“І розбишак самих одборних...”). Наголошення в “Енеїді” означальних займенників всяк (всякий), інший збігається з сучасним літературним.

Розбіжності в наголошенні неозначених займенників між “Енеїдою” і сучасною літературною мовою наявні лише в займенниках хто-небудь і що-небудь, які в “Енеїді” мають наголос на другому складі -небудь (хто-небудь, що-небудь), а в сучасній мові – на першому (хто-небудь, що-небудь). А втім не виключно, що в “Енеїді” наголошеним виступає перший компонент (хто-, що-), оскільки віршований розмір поеми не дозволяє з впевненістю встановити тут місце наголосу (“Щоб вийшов з хати хто-небудь”, “Я може що-небудь прибавлю”), пор. р. кто-нибудь, что-нибудь.

Акцентуація числівників в “Енеїді” і в сучасній українській літературній мові повністю збігається.

У третьому розділі досліджується акцентуація в “Енеїді” прислівників. У переважної більшості прислівників наголос в “Енеїді” збігається з сучасним літературним, хоча відмінності у наголошенні стосуються багатьох прислівників. Прислівники здалека, зовсім, люб’язно, наскрізь, нащо, обіруч, тишком, трохи-трохи, які в “Енеїді” мають кінцеву акцентуацію (здалека, зовсім, люб’язно, наскрізь, нащо, нікуди, обіруч, тишком, трохи-трохи), у сучасній українській літературній мові характеризуються початковим або серединним наголошенням. У старих словниках української мови прислівники зовсім, нащо, обіруч, трохи-трохи наведені то з кінцевим, то з початковим або серединним наголосом. І.І.Огієнко встановлює подвійне наголошення прислівника зовсім навіть для сучасної української літературної мови Митрополит Іларіон. Український літературний наголос: Мовознавча монографія. – Вінніпеґ: Наша культура, 1952. – С. 223., на відміну від В.М.Винницького, який наводить це слово виключно з префіксальною акцентуацією Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К.: Рад. школа, 1984. – С. 141.. У зв’язку з цим наголошення названих прислівників в “Енеїді” і в сучасній літературній мові можна розглядати як відбиття того чи іншого з двох існуючих у мові варіантів акцентуації. У прислівниках зовсім і нащо давнішою, очевидно, є початкова (префіксальна) акцентуація, оскільки префіксальна акцентуація давніх утворень вважається первісною, і в українській мові діяла тенденція до переміщення наголосу з префікса на корінь. Безперечно, первісною слід визнати початкову акцентуацію прислівника трохи-трохи, утвореного внаслідок редуплікації прислівника трохи.

У давніх словниках української мови прислівники люб’язно, наскрізь, тишком подані виключно з початковим наголошенням. Щодо прислівника наскрізь, то виключно префіксальну його акцентуацію в старих словниках української мови і в сучасній літературній мові слід визнати первісною, оскільки в давніх префіксальних утвореннях префіксальний наголос вважається первісним. Як зазначає І.І.Огієнко, двоскладові прислівники, що складаються з префікса і односкладового кореня, звичайно, мають наголос на префіксі Митрополит Іларіон. Зазнач. праця. – С. 224.. Цікавим є спостереження В.В.Винницького, що префіксальні прислівники, які в сучасній мові мають безпрефіксні відповідники, характеризуються в основному наголосом на префіксі Винницький В.М. Зазнач. праця. – С. 136.. Серед прикладів він наводить скрізь - наскрізь. Кореневу акцентуацію прислівника наскрізь в “Енеїді” (“Но сей, коп’єм наскрізь пробивши...”) можна пояснити потребою збереження віршованого розміру поеми або впливом прислівника скрізь.

Не викликає сумніву первісність кореневої акцентуації прислівника тишком, відбитої в давніх словниках української мови, оскільки тишком утворено від іменника *тишок (пор. затишок) у формі орудного відмінка однини, первісна акцентуація якого була кореневою, пор. псл. *t'ixъ з баритонованою а.п. Скляренко В.Г. Зазнач. праця. – С. 13. Що ж до наголошення тишком в “Енеїді”, то його можна пояснити впливом суфіксальнонаголошених прислівників на -ом типу бочком, кружком, смішком тощо.

В українській мові трискладові прислівники на -но, утворені від прикметників на -ний, або зберігають акцентуацію відповідних прикметників (переважно якщо прикметники мають наголос не на останньому складі), або відтягують наголос на корінь (якщо в прикметниках наголошується останній склад, зрідка - передостанній). У зв’язку з цим прислівник люб’язно не повинен мати в українській мові кінцевої акцентуації, як це спостерігається в “Енеїді” І.Котляревського (“А всі жили тут люб’язну; ... Було вобще все за одно”). Складається враження, що акцентуація люб’язно в “Енеїді” зумовлена потребою збереження віршованого розміру поеми (і римою із “за одно”). Слід зазначити, що прислівник люб’язно вживається в “Енеїді” двічі, але в другому випадку, виходячи з віршованого розміру поеми, немає впевненості, що наголос припадає на третій склад, а не на перший (“Цілуєть люб’язно в уста”).

Прислівник здалека в давніх словниках української мови характеризується серединним або початковим (як у сучасній літературній мові) наголосом. У давніх українських пам’ятках переважає серединна акцентуація. Очевидно, серединна акцентуація прислівника здалека є первісною, перейнятою від прикметника далекий (точніше, від короткої форми далекъ, псл. *dalekъ), від якого походить прислівник (останній виник від субстантивованої форми родового відмінка однини короткого прикметника чоловічого (середнього) роду у поєднанні з прийменником). Кінцева акцентуація прислівника здалека в “Енеїді”, найімовірніше, зумовлена впливом російської мови, пор. р. издалека (заст. издаллка).

Прислівники наголо, назахват, слідом, які в “Енеїді” характеризуються кінцевою акцентуацією (наголо, назахват, слідом), у сучасній українській літературній мові вживаються з подвійним наголосом - початковим (або серединним) і кінцевим. У давніх словниках української мови теж спостерігається різна акцентуація цих прислівників. Як дослідила В.Ю.Гальчук, префікс на-, приєднуючись до уже префіксованих утворень, на їх акцентуацію не впливає, а тому прислівник назахват при подвійному наголошенні іменника (захват і захват) теж отримував подвійну акцентуацію (назахват і назахват) Гальчук В.Ю. Історія акцентуації відіменникових прислівників в українській мові. Дис... канд. філол. наук: 10.02.01. – К., 1996. – С. 89, 90. . У прислівнику наголо з трьох наголошень, які трапляються в словниках (два - у словниках сучасної української літературної мови), первісними слід визнати префіксальне, пор. також наглухо, наново, начисто, начорно тощо. Кінцеву акцентуацію цього прислівника в “Енеїді” і в сучасній літературній мові (паралельне наголошення) ми схильні пояснити впливом короткого прикметника голо (у формі знахідного відмінка однини середнього роду), від якого походить прислівник, пор. псл. *golo з оксинтованою а.п. Скляренко В.Г. Зазнач. праця. – С. 140. Прислівник слідом походить від відповідного іменника у формі орудного відмінка однини. Іменник *sledъ первісно у формі орудного відмінка однини мав кінцеву акцентуацію - *sledomь Там же. – С. 103., а тому не виключено, що кінцеве наголошення прислівника слідом в “Енеїді” і в сучасній літературній мові (паралельне наголошення) є первісним, а початкове виникло під впливом нової (кореневої) акцентуації іменника слід у формі орудного відмінка однини (слідом).

Прислівники неоглядком, опівночі, попросту, по-твоєму, які в “Енеїді” характеризуються наголосом на передостанньому складі (неоглядком, опівночі, попросту, по-твоєму), у сучасній українській літературній мові мають наголос, як правило, на один склад ближче до початку слова. У старих словниках української мови наголошення прислівника неоглядком таке ж, як і в “Словарі української мови” за ред. Б.Грінченка (неоглядком), а прислівника опівночі збігається з наголошенням в “Енеїді”. Прислівник попросту в одних словниках характеризується такою ж самою акцентуацією, як в “Енеїді”, в інших - як у сучасній українській літературній мові. Зважаючи на свідчення старих словників української мови, наголошення неоглядком слід визнати давнім (пор. також огляд). Прислівник опівночі, утворений від форми місцевого відмінка однини іменника північ, зберігає первісний наголос, найімовірніше, у сучасній літературній мові (опівночі), а наголошення опівночі, представлене в “Енеїді” і в старих словниках української мови, є новішим, зумовленим впливом іменника ніч, род. ночі. Не виключена первісність акцентуації на префіксі прислівника попросту, яку зберігає сучасна українська літературна мова. Наголошення попросту, відбите в “Енеїді” і в деяких старих словниках української мови, виникло під впливом прикметника простий (такий наголос прикметника засвідчують старі словники української мови, він домінує і в “Енеїді”). Прислівник по-твоєму, утворений від форми давального відмінка однини займенника твій (твоєму), первісний наголос зберігає, очевидно, в “Енеїді” (по-твоєму), оскільки таку акцентуацію має форма давального відмінка однини займенника (твоєму), причому з дуже давнього часу. В українській мові в прислівнику по-твоєму, як і в по-моєму, по-своєму, з часом відбулося переміщення наголосу на попередній склад, що сталося для розрізнення за допомогою наголосу прислівників по-моєму, по-твоєму, по-своєму від однозвучних сполучень прийменника по із займенниками мій, твій, свій у формі давального (місцевого) відмінка однини (напр., по твоєму наказу).

Прислівники завжди (з наголосом в “Енеїді” на першому складі) і шкереберть (з наголосом в “Енеїді” на другому складі) у сучасній українській літературній мові вживаються з подвійною акцентуацією. У старих словниках української мови прислівник завжди (завжде) наводиться виключно з початковим наголошенням, а шкереберть - як з наголосом на другому, так і на третьому складах. З виключно початковою акцентуацією прислівник завжди вживається також у давніх українських пам’ятках. Зважаючи на свідчення давніх українських пам’яток і старих словників української мови, первісність початкової акцентуації прислівника завжди не викликає сумніву.

У заключній частині роботи сформульовані основні висновки та узагальнення.

1. Наголошення в “Енеїді” переважної більшості прикметників, займенників, числівників і прислівників збігається з сучасним літературним, а якщо слово не вживається в сучасній літературній мові, – з наголошенням, засвідченим у “Словарі української мови” за ред. Б.Грінченка. З ужитих в “Енеїді” 655 прикметників, 47 займенників, 33 числівників, 419 прислівників акцентуація в поемі і в сучасній українській літературній мові (або в “Словарі україн-ської мови” за ред. Б.Грінченка) не збігається лише в 43 прикмет-никах, 21 займеннику (в окремих формах), 32 прислівниках.

2. Прикметники близький, бридкий, гидкий, легкий, нечепур-ний, низький, рідкий, твердий, тяжкий, чудний, які в “Енеїді” мають кореневий наголос, а в сучасній українській літературній мові – флективний, зберігають у поемі давнє наголошення.

3. У прикметників гіркий, новий, смутний, страшний, які в “Енеїді” вживаються з подвійним наголошенням (кореневим і флектив-ним), а в сучасній українській літературній мові – виключно з флективним, первісною є флективна акцентуація.

4. У прикметників малий, правий (протилежний лівому), слабий, старий, царський, які в “Енеїді” характеризуються подвійним наго-лошенням (кореневим і флективним), а в сучасній українській літе-ратурній мові – виключно кореневим (правий, царський) або виключно флективним (малий, слабий, старий), первісною є коренева акцен-туація.

5. Прикметники військовий, грязний, які в “Енеїді” мають флективний наголос, а в сучасній українській літературній мові – кореневий (грязний) або подвійний (військовий), зберігають у поемі давнє наголошення.

6. Особові займенники і зворотний займенник себе у формах родового та знахідного відмінків однини з прийменниками характе-ризуються в “Енеїді” переважно кореневою акцентуацією (у сучасній українській літературній мові – виключно кореневою), хоча й флек-тивне наголошення трапляється досить часто. Складається враження, що в українській мові акцентний розвиток форм родового і знахід-ного відмінків однини особових займенників і зворотного займенника себе у сполученні з прийменниками ішов у напрямку від виключно флективної акцентуації до виключно кореневої, і мовний стан, від-битий “Енеїдою” І.Котляревського (з переважно кореневим наголошен-ням), був проміжним у цьому процесі.

7. Наголошення які у формі називного відмінка множини, ужите в “Енеїді” один раз, а також поодинокі його, її (присвійні займенники), найімовірніше, не відбивають народно-розмовної мови, а зумовлені потребою збереження віршованого розміру поеми.

8. Наголоси нікому, моєму в “Енеїді” І.Котляревського слід пояснити, очевидно, впливом російської мови.

9. Становлення сучасної літературної акцентуації займенників той, цей (сей), весь (ввесь, увесь) у сполученні з прийменниками (якщо прийменник не відноситься до займенника – флективний наго-лос, якщо прийменник відноситься до займенника – кореневий наго-лос) пройшло етап хитання акцентуації займенника (як у випадках, коли прийменник не відноситься до займенника, так і у випадках, коли прийменник відноситься до займенника), відбитий в “Енеїді” І.Котляревського. Відношення типу того – від того виникли, очевидно, за аналогією відношень мене – у мене.

10. Наголошення займенника самий в “Енеїді” (флективне – у формах однини, кореневе – у формах множини), яке відрізняється від сучасного літературного (флективне у формах однини і множини), але збігається з наголошенням у давніх українських пам'ятках, найімовірніше, було успадковане з давньої української мови.

11. У прислівників зовсім, наголо, наскрізь, нащо, тишком, трохи-трохи, які в “Енеїді” мають кінцеву акцентуацію, а в сучасній українській літературній мові характеризуються початковим або серединним наголошенням (або вживаються з подвійним наголосом –– початковим і кінцевим), первісною слід визнати початкову акцентуацію.

12. У прислівника слідом, який в “Енеїді” характеризується кінцевою акцентуацією, а в сучасній українській літературній мові вживається з подвійним наголосом – початковим і кінцевим, первісним є кінцеве наголошення, а початкове виникло під впливом нової (початкової) акцентуації іменника слід у формі орудного відмінка однини (слідом).

13. Прислівники по-твоєму (з наголосом в “Енеїді” на передостанньому складі), по-своєму (з подвійним наголосом в “Енеїді” – на другому і на третьому складах), які в сучасній українській літературній мові мають наголос на другому складі, зберігають в “Енеїді” первісний наголос. В українській мові в прислівниках по-твоєму, по-своєму (як і по-моєму) з часом відбулося переміщення наголосу на попередній склад, що сталося для розрізнення за допомогою наголосу прислівників по-моєму, по-твоєму, по-своєму від однозвучних сполучень прийменника по із займенниками мій, твій, свій у формі давального (місцевого) відмінка однини.

14. Прислівник завжди (з наголосом в “Енеїді” на першому складі), який у сучасній українській літературній мові вживається з подвійним наголосом, зберігає в “Енеїді” первісну акцентуацію.

15. У прислівників весело, відкіль, відсіль, відтіль, навстяж, потім, трохи, які в “Енеїді” вживаються з подвійним наголосом (на першому і на другому складах), а в сучасній українській літературній мові характеризуються виключно початковою акцен-туацією (весело, навстіж, потім, трохи) або виключно кінцевою (відкіль, відсіль, відтіль), первісною є початкова акцентуація.

16. Трискладові прислівники надворі, ніколи (у жоден момент), які в “Енеїді” вживаються з подвійним наголосом (на серединному і на кінцевому складах), а в