НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Козаченко Анатолій Іванович

УДК 342(477)(091)

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави

і права; історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ХАРКІВ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор Сафронова Інесса Павлівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, професор кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн

Офіційні опоненти – доктор юридичних наук, професор Ярмиш Олександр Назарович, Національний університет внутрішніх справ МВС України, перший проректор, м. Харків –

кандидат юридичних наук, Грозовський Ігор Миколайович, Гуманітарний університет, “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, проректор з навчальної роботи

Провідна установа – Львівський національний університет

імені Івана Франка, кафедра історії та

теорії держави і права

Захист відбудеться 23.01.2002 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024 м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розіслано 20.12.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Розбудова незалежної демократичної України зумовила розвиток різних напрямів вітчизняного правознавства. Відбувається нове піднесення і у галузі історико-правової науки.

За умов становлення державно-правових інститутів України неухильно зростає інтерес до утворення та розвитку національної держави українського народу другої половини XVII ст. Адже між державно-правовими явищами України, які віддаляють понад три століття, існує об'єктивний історичний зв'язок. Щонайперше, їх поєднує така непересічна подія, як утворення незалежної Української держави та ті революційні перетворення, що стались внаслідок цього.

Фактором, котрий зближує державотворчі процеси другої половини XVII ст. із сучасністю, є збереження певних рис політичної ментальності українського народу. Одним із проявів цього може слугувати діяльність громадської національно-патріотичної організації – Українське козацтво, яка користується державною підтримкою. Враховуючи визначальну державотворчу роль козацтва в минулому, воно знову покликане сприяти процесу розбудови суверенної демократичної України.

Як у другій половині XVII ст., так і зараз Україна зіткнулася з проблемою перерозподілу державної влади з метою впровадження нової, ефективнішої її організації. Тому слід скористатись історичним досвідом державного будівництва. Варто звернути увагу на суть, характер і наслідки тих державних перетворень, що сталися в органах влади України другої половини XVII ст. Такий аналіз дасть можливість краще усвідомити логіку сучасних державно-правових явищ, допоможе спрогнозувати перспективи реформування державного апарату України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно плану науково-дослідних робіт кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого в межах державної цільової комплексної програми “Актуальні проблеми історії держави і права України” (державна реєстрація № 0186.0.070872).

Стан наукової розробки проблеми. Органи державної влади і управління України другої половини XVII ст. – явище недостатньо досліджене. Це пояснюється тривалою відсутністю власної національної

держави та пануванням на території України антидемократичного режиму.

За часів Російської та Австро-Угорської імперій дослідження даної проблеми розглядалися в політичному контексті і розцінювалися цими державами як прояв сепаратизму. В радянський період науковці змушені були керуватись псевдонауковими принципами та підходами. Дослідження процесу формування української національної державності, її самобутніх державно-правових інститутів підмінялося непомірним звеличенням акту “возз'єднання” українського і російського народів, всебічним аналізом феодальних відносин та характерних для них соціальних антагонізмів. Намагання творити власну державу та протидія імперській колоніальній політиці Росії дореволюційною і радянською історіографією розцінювалось як “зрада”.

Та незважаючи на це, організація державної влади України другої половини XVII ст. залишалась у полі зору вітчизняної історико-правової та історичної науки. В XIX ст. правознавці дану проблему порушували лише фрагментарно і побічно. На початку XX ст. органи державної влади України-Гетьманщини стали предметом дослідження М.Є.Слабченка. Однак, далеко не завжди його твердження носять об'єктивний науковий характер, на що свого часу справедливо вказував академік М.П.Василенко.

Серед вітчизняних загальних істориків одним з перших даної проблеми торкнувся А.Шафонський. Опис окремих державно-правових інститутів України-Гетьманщини знаходимо і в працях істориків В.Б.Антоновича, М.С.Грушевського, М.І.Костомарова, О.М.Лазаревського, Д.І.Яворницького.

Початок системних досліджень у галузі історії держави і права України в 20-ті роки XX ст. поклала Комісія з питань вивчення українського права при Всеукраїнській Академії Наук УСРР, яку очолив М.П.Василенко. Працюючи в складі названої Комісії, дослідження Загальної військової ради, Ради старшин та Генеральної старшини провів Л.О.Окіншевич. Але на початку 30-х років ХХ ст. Комісія припинила свою діяльність. Частина науковців, звинувачених у “буржуазному націоналізмі”, змушена була емігрувати за кордон і там продовжувати свою роботу. Вже в еміграції Л.О.Окіншевич опублікував нові праці про загальні принципи організації державної влади України другої половини ХVII-ХVIII ст.

Деякі аспекти діяльності органів державної влади України другої половини XVII ст. знайшли своє відображення в працях істориків-емігрантів Ю.Гаєцького, З.Когута, О.Оглоблина, О.Пріцака.

Дещо пожвавились історико-правові дослідження радянською вітчизняною наукою після гучної кампанії по відзначенню 300-річчя “возз'єднання України з Росією”. До проблеми організації державної влади України другої половини XVII ст. звертались відомі історики права А.Й.Пашук, А.П.Ткач.

У радянський період поряд з розглядом соціально-політичної історії питання державної влади України другої половини XVII ст. вивчав І.П.Крип'якевич. Окремі полково-сотенні органи влади і управління України кінця XVII – початку XVIII ст. висвітлено у монографії В.А.Дядиченка. Формування Української держави у період національно-визвольної війни середини XVII ст. та становлення органів влади розглядали В.А.Смолій та В.С.Степанков. Але у цей час науковці змушені були обмежуватися тими дослідженнями, що не виходили за рамки дозволених панівною ідеологією.

Після проголошення незалежності 1991 року питання Української держави і права другої половини XVII ст. перебувають у центрі уваги В.Д.Гончаренка, Л.О.Зайцева, О.М.Мироненка, А.Й.Рогожина, І.П.Сафронової, І.Б.Усенка та інших вчених-правознавців. Проте детальних і всебічних досліджень, які б охоплювали весь комплекс органів державної влади і управління України-Гетьманщини, не проводилось.

Останнім часом проблеми, зв'язані з організацією влади Української держави даного періоду, піднімали вітчизняні історики-медієвісти О.М.Апанович, О.І.Гуржій, В.І.Сергійчук, А.С.Чайковський.

Українська держава другої половини XVII ст. в контексті її взаємовідносин з Річчю Посполитою перебувала в полі зору польських істориків М.Богучки, З.Войціка, В.Серчіка та інших.

Мета і задачі дослідження. Метою наукової роботи є розкриття суті, основних характерних рис та особливостей органів державної влади і управління України другої половини XVII ст., встановлення їх історичного значення у процесі розвитку національної держави і права.

Відповідно до поставленої мети основну увагу в дисертації зосереджено на вирішенні наступних завдань:*

дослідити походження, становлення та розвиток національних державних інститутів України;*

з'ясувати принципи формування, склад, функціонування та компетенцію органів державної влади і управління;*

визначити державно-правовий статус Української держави;*

визначити форму державного правління;*

встановити роль та історичне місце організації державної влади України другої половини XVII ст. в контексті розвитку європейської державно-правової культури.

Об'єктом дослідження є Українська держава, що виникла в результаті Визвольної війни українського народу в середині XVII ст.

Предмет дослідження – органи державної влади і управління України другої половини XVII ст.

Хронологічні рамки дослідження обмежені 1648 роком та початком ХVIII ст. Саме в цей період відбувся процес становлення і розвитку організації державної влади України.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Української держави, створеної в середині XVII ст. Б. Хмельницьким, а після її розколу – територію Лівобережної України, що ввійшла до складу Росії.

Методологічною основою дисертації є закони діалектики і логіки суспільного розвитку. Специфіка роботи обумовила використання різноманітних наукових методів. У дисертації широко використано системно – структурний та логічний методи, що дало можливість послідовно розкрити систему органів державної влади і управління у їх єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності. Державно – правові інститути України другої половини XVIIст. розглянуто відповідно до конкретно – історичних умов того часу, спираючись на соціологічний та хронологічний методи. Аналітичний та історико-правовий методи стали у нагоді в процесі дослідження історичних першоджерел. Дослідження установ полкового та сотенного урядів проведено переважно з допомогою логічного та порівняльного наукових методів.

Теоретична основа дослідження – новітні досягнення вчення про державу і право, теорія пізнання і осмислення державно-правових явищ. Її наріжними каменями є наукові розробки сучасних провідних юристів-теоретиків та істориків держави і права, істориків, політологів: В.Б.Авер'янова, О.М.Апанович, В.Й.Борисенка, В.Д.Гончаренка, О.І.Гуржія, В.А.Дядиченка, Л.О.Зайцева, Ю.А.Мицика, І.П.Крип'якевича, В.С.Кульчицького, П.М.Рабіновича, А.Й.Рогожина, І.П.Сафронової, В.А.Смолія, В.С.Степанкова, М.М.Страхова, В.Ф.Тищика, А.П.Ткача, І.Б.Усенка, В.А.Чеховича, Ф.П.Шевченка, Ю.С.Шемшученка, О.Н.Ярмиша.

Джерельну базу дослідження склали архівні документи, наукові публікації історико-правових джерел, історичні літописи. В процесі роботи над дисертацією використано документи, що містяться у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві; у Інституті

рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В.І.Вернадського при НАН України; у Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника при НАН України; у Фонді рукописів Львівського державного історичного музею. В результаті було проаналізовано більше 100 справ вищезгаданих фондів. Частина із них вперше вводиться до наукового обігу або дається нова інтерпретація раніше опублікованих матеріалів.

Важливу інформацію про державні установи України другої половини XVІІ ст. несуть у собі такі історико-правові пам'ятки як “Полное собрание законов Российской империи” та Реєстр Війська Запорозького 1649 року. В значній мірі результати дослідження спираються на збірники першоджерел, опубліковані у другій половині XIX – на початку XX ст.: “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России”, “Акты, относящиеся к истории Западной России”, “Архив Юго-Западной России”, “Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов” та на документи, зібрані Д.Н.Бантиш-Каменським, М.П.Василенком, О.М.Лазаревським, В.Л.Модзалевським.

Окремі історичні факти запозичено із нарративних джерел - літописів С.Величка, Г.Грабянки, О.Рігельмана, Самовидця, П.Шевальє, Ж.-Б.Шерера, спогадів Г.Л. де Боплана, Е.Лясоти.

Проаналізувати становлення державних інститутів України в період гетьманування Б.Хмельницького дають змогу документи, що містяться у збірниках першоджерел, опублікованих у радянський період: “Воссоединение Украины с Россией”, “Документи Богдана Хмельницького”, “Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг.” та у новому доповненому виданні - “Універсали Богдана Хмельницького”.

Вагомим джерелом дослідження стали праці названих вище істориків та правознавців: В.Б.Антоновича, М.С.Грушевського, М.І.Костомарова, О.М.Лазаревського, Л.О.Окіншевича, М.Є.Слабченка, Д.І.Яворницького та інших.

Наукова новизна одержаних результатів. У процесі роботи над дисертацією на основі нового архівно-документального матеріалу вперше проведено історико-правову реконструкцію всього комплексу органів державної влади і управління України другої половини XVII ст. Суттєво поглиблено і систематизовано вже існуючі знання про органи державної влади і управління, запропоновано принципово нову їх оцінку, спростовано деякі хибні уявлення, встановлено низку нових, раніше невідомих державно-правових явищ.

·

·

· вперше відтворено полкову козацьку раду та сотенну козацьку раду і доведено, що на кінець ХVII ст. вони поступово втратили повноваження органів місцевого самоврядування;

· вперше реконструйовано полкову раду старшин, раду полкової старшини, сотенну раду старшин та раду сотенної старшини. Названі ради обмежували козацьку демократію, але забезпечували принцип колегіальності у діяльності полкового і сотенного урядів;

· вперше відстежено діяльність інституту висланої старшини, відряджених на місця до сотень спеціальних представників гетьмана або полковника.

В результаті дослідження дістали подальший розвиток наступні наукові положення:–

встановлено причини занепаду найвищого органу влади – загальної військової ради, внаслідок чого Українська держава частково відійшла від тих демократичних принципів, які передбачалися козацькими звичаями.–

реконструйовано структуру та механізм діяльності генерального, полкового і сотенного урядів. Доведено, що названі козацькі уряди вдало поєднували принцип колегіальності і одноосібності в управлінні, нижчестоящий уряд у зменшеному вигляді повторював структуру вищестоящого уряду, що свідчить про досконалість апарату державної влади;–

обґрунтовано положення про те, що гетьман – глава Української держави, завдяки широкому обсягу владних повноважень мав визначальний вплив на розвиток Української держави другої половини ХVII ст. та її апарату. Зміна влади гетьмана неодмінно екстраполювалася на державно-правове становище України;–

доведено, що рада старшин і рада генеральної старшини близькі за повноваженнями, взаємозамінюючі органи генерального уряду. Їхнє місце в системі генерального уряду залежало від влади гетьмана;–

встановлено, що особливе місце в системі органів державної влади і

управління належало полковникам. Вони забезпечували вертикаль державної влади. Обсяг повноважень полковників свідчить про те, що вони дублювали владу гетьмана у межах полку;–

обґрунтовано положення про те, що влада сотника залежала від характеру взаємовідносин з полковником. У старшинській ієрархії полкові сотники займали становище вище, порівняно з іншими сотниками;–

встановлено, що повноваження городового отамана та його місце у старшинській ієрархії визначалися статусом міста. Городовим отаманам полкових міст належало становище вище за сотників;–

зроблено висновок про те, що Переяславсько-Московською угодою 1654 року царський уряд Росії визнавав за Україною статус суверенної держави. Наступні україно-російські угоди другої половини XVII ст. обмежували суверенітет України, але прямо не вказували на її державно-правовий статус. Фактично ж, до початку ХVIII ст. Україна перебувала у стані хитання від суверенної держави до автономії у складі Росії;–

доведено, що за формою правління Українська держава другої половини ХVII ст. була аристократичною старшинською республікою.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дисертації відтворюють важливу ланку державно-правового розвитку України, розкривають закономірності та особливості національного державного будівництва другої половини XVII ст. Дослідження дає можливість винести історичні уроки з українського козацького державотворення. Теоретичні висновки та фактичний матеріал може бути використано при розробці монографій, при підготовці підручників і навчальних посібників, при викладанні навчального курсу з історії держави і права України та у процесі інших наукових і науково-методичних робіт історико-правової тематики.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, були оприлюднені на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть” (вересень 1999 р., м. Київ), опубліковані та обговорені на науковій конференції “Актуальні проблеми історії держави і права України” (травень 2000 р., м. Харків).

Публікації. Основні положення та висновки за темою дисертації опубліковано у чотирьох наукових статтях в провідних фахових виданнях та двох тезах доповідей.

Структура та обсяг роботи обумовлюються метою, задачами та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (до другого і третього розділів входить по два підрозділи), висновків, списку використаних джерел – 243 найменувань і додатків. Повний обсяг дисертації складає 215 сторінок, з яких 189 сторінок безпосередньо текст наукової роботи.

ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується стан наукової розробки проблеми, визначається мета, задачі, об'єкт, предмет, хронологічні рамки та географічні межі дослідження, висвітлюється методологічна і теоретична основа наукової роботи, формулюється наукова новизна та основні положення, що виносяться на захист, характеризується джерельна база, розкривається наукове та практичне значення одержаних результатів, подається апробація результатів дослідження.

У розділі 1 “Національна державотворча ідея та утворення Української держави у середині XVII ст.” дисертантом розглянуто умови формування національної Української держави та її державно-правовий статус.

Українська держава другої половини XVII ст. є результатом розвитку національної державотворчої ідеї. Така ідея постала на ґрунті польської колоніальної політики в Україні. З кінця ХVІ ст. основним носієм державотворчої ідеї стає реєстрове козацтво. Саме реєстровці послідовно домагались від Польщі закріплення за ними станових привілеїв, а згодом – надання Україні автономії у складі Речі Посполитої.

Українська держава виникла внаслідок переможної Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вже на кінець 1648 року Україна мала основні ознаки державності: населення, територію, органи влади і управління, військо, суд, право.

Зборівською угодою 1649 року Річ Посполита змушена була визнати Українську автономію. А після перемоги над польським військом під Батогом 1652 року Україна виступає як цілком незалежна держава.

За Переяславсько-Московською угодою 1654 року Росія першою визнала державний суверенітет України та на прохання Війська Запорозького встановила над ним свій протекторат. Але після смерті Б.Хмельницького царський уряд розпочинає проводити політику, спрямовану на обмеження

суверенітету України. Переяславська угода 1659 року обмежила зовнішній суверенітет Української держави. Згідно Московської угоди 1665 року Лівобережна Україна набула статусу автономії у складі Росії. Однак Глухівською угодою 1669 року царський уряд змушений був відновити широкий внутрішній суверенітет Української держави. До початку XVIII ст. Україна не мала чітко визначеного державно-правового статусу, вона перебувала у стані хитання від суверенної держави до автономії у складі Росії.

Розділ 2 “Вищі органи державної влади і управління” відтворює походження, механізм влади та державно–правове становище загальної військової ради і генерального уряду.

У підрозділі 2.1 “Загальна військова рада” встановлено принципи формування, склад, функціонування, повноваження найвищої державної установи – загальної військової ради.

Загальна військова рада будувалася на принципах прямого народовладдя. За звичаєм до її роботи мали залучатись усі козаки. Але скликати військо, котре з утворенням держави виросло чисельно – на 1654 рік складало близько 100 тисяч осіб і дислокувалося на обширній території, стало фізично важко, а з військово-політичних міркувань - недоцільно. Повна за своїм складом загальна військова рада залишалась некерованою та непередбачуваною установою. Тому генеральний уряд поступово впровадив формування загальної військової ради з числа представників від полків і сотень. Така рада налічувала не більше 4 тисяч учасників. Це сприяло підвищенню ефективності функціонування загальної військової ради, але одночасно спричинило відхід від демократичних традицій козацтва, адже діяльність представницької ради контролював генеральний уряд.

До компетенції загальної військової ради козацьке право відносило вибори гетьмана і генеральної старшини та позбавлення їх займаних посад, ратифікацію міждержавних угод, прийняття постанов, що мали силу закону, вирішення військових справ, судочинство.

У другій половині ХVII ст. відбувся занепад загальної військової ради. Гетьман і генеральна старшина перетворили раду у формальність, засіб легітимного приходу до влади. На кінець XVII ст. по мірі перетворення козацької старшини у феодально привілейований стан, загальна військова рада не скликається взагалі.

На думку автора, загальна військова рада – оригінальний державно-правовий інститут, що не мав аналогів у інших країнах світу. Її діяльність

свідчить про глибокі історичні корені демократичних традицій українського народу.

Підрозділ 2.2 “Генеральний уряд” характеризує систему вищих органів законодавчої, виконавчої та судової влади України другої половини XVII ст. До складу генерального уряду входили гетьман, рада старшин, генеральні старшини, рада генеральної старшини і генеральні канцелярії.

Пункт 2.2.1 “Гетьман” присвячено розгляду походження, формування, функціонування та компетенції глави Української держави – гетьмана.

Козацькі звичаї та україно-російські договори другої половини XVII ст. передбачали формування влади гетьмана шляхом виборів загальною військовою радою. Проте вибори гетьмана радою носили формальний характер. Старшина висувала єдиного узгодженого кандидата на посаду гетьмана та формувала такий склад виборців, який би проголосував за нього. Вибори гетьмана контролював царський уряд.

Посада гетьмана не була строковою. Переяславсько-Московська угода закріпила за гетьманом довічну владу. Однак довічне гетьманство не влаштовувало козацьку старшину і наступні україно-російські угоди другої половини XVII ст. передбачали право загальної військової ради з санкції царя усувати гетьмана від влади.

Гетьманові належали широкі повноваження в галузі законодавчої, виконавчої та судової влади. Він скликав та вів засідання загальної військової ради, ради старшин і ради генеральної старшини, приймав універсали – правові акти, що мали силу закону, встановлював податки, розпоряджався земельним фондом, завідував фінансами. Гетьман – командувач козацького війська та верховний суддя.

Найширші повноваження вдалося зосередити у своїх руках Б.Хмельницькому. Це сталося завдяки таланту Б.Хмельницького, як далекоглядного політика і державного діяча. Він користувався підтримкою старшини і широких народних мас, що дає підстави розцінювати його як харизматичного лідера. Діяльність Б.Хмельницького - яскравий приклад визначального впливу політичного лідера на державотворчі процеси.

В період правління І.Виговського, Ю.Хмельницького та І.Брюховецького відбулося обмеження влади гетьмана. Причиною цьому була непослідовна політика самих гетьманів, боротьба за владу між старшинськими угрупуваннями та активна протидія царського уряду розвитку інституту гетьмана. Стабілізація і певний розвиток влади гетьмана припадає на правління І.Самойловича та І.Мазепи, що стало можливим завдяки виваженій політиці гетьманів, які змогли заручитися

підтримкою Росії.

Дисертантом доведено, що інститут гетьмана мав надзвичайно важливий вплив на розвиток Української держави. Зміна влади гетьмана неодмінно екстраполювалася на державно-правове становище України.

Козацький звичай передбачав посаду наказного гетьмана – тимчасово виконуючого обов'язки гетьмана. Наказного гетьмана обирала загальна військова рада або призначав повновладний гетьман. Правління наказного встановлювалося за умов, коли посада гетьмана ставала вакантною, коли гетьман не міг виконувати свої обов'язки за станом здоров'я, коли гетьман тимчасово покидав столицю, а також з метою проведення військової операції чи для виконання інших завдань.

Наказне гетьманство посилювало владу гетьмана та сприяло її розвитку, адже наказними, як правило, ставали однодумці гетьмана – члени його команди. Наказне гетьманство – не що інше, як фізичне продовження влади гетьмана. Автор вважає, що наказне гетьманство було тим інститутом, котрий забезпечував функціонування державної влади в період Руїни і став перепоною на шляху скочування України до анархії.

У пункті 2.2.2 “Рада старшин” відображено характер влади та місце у системі генерального уряду одного з вищих органів влади – ради старшин.

За принципами формування і складом рада старшин – станово-представницький орган, у роботі якого брала участь козацька старшина, представники від міщан та духовенства. Засідання ради старшин відбувались у вузькому складі – на зборах генеральних старшин і полковників та у розширеному – на старшинському з'їзді. Порівняно із загальною військовою радою, рада старшин мала кількісно менший, професійно підготовлений, спеціально підібраний склад учасників. А отже, вона була значно ефективнішим органом, ніж загальновійськова рада.

До компетенції ради старшин козацьке право відносило прийняття постанов, які мали силу закону, висунення кандидатів у гетьмани та у генеральні старшини, прийняття зречення гетьмана, вирішення військових питань, розробку проектів міждержавних угод і їх попереднє затвердження, встановлення податків, вирішення фінансових справ.

Завдяки високому становищу козацької старшини, рада старшин набула значного розвитку. Вона звільнилася від підпорядкування загальній військовій раді та привласнила частину її повноважень.

За звичаєм раді старшин належало зверхнє становище по відношенню до гетьмана. Проте вже Б.Хмельницький перетворив раду старшин у

дорадчий орган. А прийняті зусиллями старшини Глухівські, Конотопські та Коломацькі статті закріпили за гетьманом і радою старшин загалом рівні повноваження.

Автором з'ясовано, що у механізмі генерального уряду рада старшин сприяла стабільності політичного курсу держави. Удосконалення ради старшин було важливою умовою розвитку Української держави.

У пункті 2.2.3 “Генеральні старшини. Рада генеральної старшини. Канцелярії генерального уряду” проаналізовано центральні органи влади і управління, які формувалися з числа генеральних старшин і ними очолювалися – гетьманську адміністрацію.

Генеральні старшини: обозний, писар, два судді, два осавули, хорунжий і бунчужний – міністеріали, котрі очолювали окремі підрозділи генерального уряду.

В Українській державі другої половини ХVII ст. демократичний спосіб формування посад генеральних старшин шляхом виборів загальною військовою радою не розвинувся. Генеральну старшину призначав гетьман або обирала рада старшин на невизначений термін. Гетьман і рада старшин звільняли генеральних старшин із займаних посад.

Генеральний обозний очолював генеральну артилерію та артилерійську канцелярію. Генеральний писар перебував на чолі генеральної військової канцелярії. Генеральні судді очолювали генеральний суд. Генеральні осавули командували козацьким військом, проводили слідство, виконували розпорядчі функції. Генеральний хорунжий та генеральний бунчужний доглядали за гетьманськими клейнодами – хоругвою і бунчуком, забезпечували охорону гетьмана. Окрім цього, генеральні старшини виконували і інші різноманітні доручення гетьмана та ради старшин.

Впродовж другої половини XVII ст. за сприяння гетьманів відбувся помітний розвиток інституту генеральної старшини, адже згуртована команда генеральних старшин була запорукою сильної і стабільної влади гетьмана.

Рада генеральних старшин – орган законодавчої, виконавчої та судової влади. Рада генеральних старшин – установа, споріднена із радою старшин. Але вона відрізнялась від ради старшин за своїм складом, принципами функціонування та компетенцією. До складу ради генеральних старшин входили лише генеральні старшини. На відміну від ради старшин рада генеральної старшини значно оперативніша, постійно діюча установа.

Раді генеральної старшини належали дещо вужчі, порівняно із радою

старшин, повноваження. Вона спеціалізувалася на вирішенні термінових і таємних справ, здійснювала поточне адміністративно-господарське управління країною. Рада генеральної старшини виконувала функції генерального штабу та функції генерального суду.

Влада ради генеральної старшини у значній мірі залежала від гетьмана. За правління Б.Хмельницького, І.Самойловича та І.Мазепи вона виконувала функції дорадчого органу при гетьманові. А у період Руїни, коли влада гетьмана послабилася, розширилися повноваження ради генеральної старшини.

Здобувач висловлює думку про те, що у механізмі генерального уряду рада генеральної старшини виконувала зв'язуючі функції між гетьманом і радою старшин. За екстремальних умов вона могла тимчасово брати на себе повноваження як гетьмана, так і ради старшин.

Канцелярії генерального уряду – центральні галузеві органи управління, управлінський та технічний апарат гетьмана і генеральної старшини. У другій половині ХVII ст. діяли генеральна військова канцелярія, генеральна артилерійська канцелярія, канцелярія генерального суду, почала формуватися скарбова (фінансова) канцелярія.

Генеральній військовій канцелярії належало провідне місце у системі органів управління генерального уряду, вона зосереджувала адміністративне, військове, фінансове управління державою. По суті генеральна військова канцелярія об'єднувала повноваження кількох галузевих міністерств.

Генеральна артилерійська канцелярія забезпечувала боєздатність генеральної артилерії, виконувала управлінські, наглядові та облікові функції. Канцелярія генерального суду забезпечувала проведення засідань генерального суду, вела судове діловодство. Скарбова канцелярія організовувала та контролювала збір податків, вела облік прибутків і видатків, облік земельного фонду.

Генеральний уряд, як система вищих органів державної влади і управління, забезпечував саме існування Української держави. Розвиток чи занепад генерального уряду відповідним чином відображався на становищі держави. Отже, удосконалення установ генерального уряду, що відбувалося впродовж другої половини ХVІІ ст., свідчить про збереження та певний розвиток Української держави.

Розділ 3 “Місцеві органи влади і управління” відтворює організаційну структуру та механізм функціонування полкових і сотенних органів влади і управління.

Підрозділ 3.1 “Полковий уряд” присвячено характеристиці полкових органів влади і управління.

До складу полкового уряду входили полковник, полкові старшини, полкова рада старшин, рада полкової старшини і полкові канцелярії.

На підставі звичаю полковий уряд підпорядковувався полковій козацькій раді, яка мала однотипний із загальною військовою радою механізм формування та принципи функціонування, їй належало право формувати полковий уряд, затверджувати або скасовувати його рішення. Але у розвитку полкової козацької ради не були зацікавлені гетьман, полковники та полкові старшини, адже вона обмежувала їхні владні повноваження. Тому генеральний і полковий уряди поступово на кінець ХVII ст. перетворили полкову козацьку раду у формальність.

Полковий уряд очолював полковник. Вибори полковника полковою козацькою радою, як правило, носили формальний характер, фактично полковників призначав гетьман або обирала рада старшин. Гетьман і рада старшин усували полковників із посади. Полковникам належали широкі військові, адміністративні та судові повноваження у межах полку. Щоб забезпечити вертикаль виконавчої влади, генеральний уряд надавав полковникам додаткові повноваження.

Дисертант прийшов до висновку про те, що інститут полковника мав низку спільних рис із інститутом гетьмана. Полковники забезпечували владу гетьмана на місцях. Своїм розвитком інститут полковника поступався тільки перед гетьманом.

Козацький звичай передбачав посаду наказного полковника – тимчасово виконуючого обов'язки полковника. Автор доводить, що інститут наказного полковника набув поширення завдяки тому, що кандидатів на посаду полковника гетьмани часто призначали наказним і лише згодом, переконавшись у відданості наказного, затверджували його повновладним полковником.

До складу полкової старшини входили обозний, суддя, осавул, писар і хорунжий. Інститут полкової старшини однотипний із генеральною старшиною. Полкові старшини підпорядковувалися полковникові і виконували управлінські функції у межах полку.

Полкова рада старшин і рада полкової старшини – військові, виконавчо-розпорядчі та судові установи полкового уряду. За механізмом формування і принципами функціонування вони схожі на раду старшин та раду генеральної старшини.

Полкова канцелярія – управлінська та технічна установа полкового

уряду, яка в межах полку виконувала загалом такі ж функції, що і генеральна військова канцелярія на загальнодержавному рівні. Полкова канцелярія розвинулась у провідну установу полкового уряду. Саме вона забезпечувала механізм взаємодії генерального, полкового і сотенного урядів.

Здобувач доводить, що полковий уряд складав основу організації державної влади України. На нього спирався у своїй діяльності генеральний уряд. Тому генеральний уряд всебічно сприяв удосконаленню та розвитку полкового уряду.

Підрозділ 3.2 “Сотенний уряд” відображає місцеві органи влади і управління, котрі функціонували в межах сотні.

До складу сотенного уряду входили сотник, городовий отаман, сотенні старшини, сотенна рада старшин, рада сотенної старшини і сотенна канцелярія.

Відповідно звичаю, сотенний уряд підпорядковувався сотенній козацькій раді. За механізмом формування та за принципами функціонування сотенна козацька рада – установа, однотипна із полковою козацькою радою. Їй належало право формувати сотенний уряд, затверджувати чи скасовувати його постанови. Однак до кінця XVII ст. окремі повноваження сотенної козацької ради привласнили гетьман, полковник та сотник.

Сотенний уряд очолював сотник, вибори сотника сотенною козацькою радою носили формальний характер, фактично сотників призначав та звільняв з посади гетьман або полковник. Сотникові належали широкі військові, адміністративні та судові повноваження. Генеральний і полковий уряди надавали сотникам додаткові повноваження, чим забезпечували необхідну централізацію та вертикаль влади, а також сприяли розвитку інституту сотника.

Посада наказного сотника будувалася на тих же принципах, що і посада наказного полковника. Проте наказні сотники користувалися значно вужчими повноваженнями, порівняно із наказними полковниками, тому інститут наказного сотника помітного розвитку не набув.

До складу сотенної старшини входили осавул, писар і хорунжий. Інститут сотенної старшини однотипний із полковою старшиною. Особли-ве положення серед сотенної старшини належало городовому отаманові. На думку автора, місце городового отамана у старшинській ієрархії залежало від статусу міста. Вислана старшина – представники гетьмана або полковників у сотнях, що були відряджені ними для виконання спеціальних доручень.

Сотенна рада старшин і рада сотенної старшини – військові, виконавчо-розпорядчі та судові установи сотенного уряду. Вони будувалися на тих же принципах, що і полкова рада старшин та рада полкової старшини.

Сотенна канцелярія – управлінська та технічна установа сотенного уряду. Функціонально сотенна канцелярія – установа, однотипна із полковою канцелярією.

Автор вважає, що сотенні уряди виконували функції робочих органів полкового уряду на місцях. На сотенні уряди покладалася реалізація рішень, прийнятих генеральним і полковим урядами. Тому, за виключенням сотника і городового отамана, інститути сотенного уряду не набули значного удосконалення та розвитку.

У Висновках сформульовано найважливіші результати проведеного дослідження. Дисертант відзначає, що в основу організації державної влади України було покладено адаптовану реєстровими козаками трьох-ступеневу структуру військового управління: генеральний, полковий і сотенний уряди. Це зумовило формування воєнізованої адміністративної системи державної влади і управління. Структурна і організаційна одноманітність органів влади свідчить про їх досконалість. Поступова відмова від скликання козацьких рад означала відхід Української держави від демократичних принципів організації влади. Обґрунтовано положення про те, що за формою правління Українська держава була аристократичною старшинською республікою.

Органи державної влади і управління України другої половини ХVІІ ст. сформувались і набули розвитку на основі національної державно-правової традиції. Вони мають незаперечну історичну цінність, оскільки є виразником ступеня розвитку правової культури українського народу.

Список праць, опублікованих автором за темою дисертації:

1. Козаченко А. Про державну владу Б.Хмельницького: окремі питання // Право України. –1998. – №2. – С. 89–92.

2. Козаченко А. До питання про місцеві органи влади України другої половини XVII ст. Влада полковника // Вісник Академії правових наук України: (3б. наук. пр.). – Харків, 1999. – №3 (18). – С. 54-63.

3. Козаченко А. Уряд сотника в другій половині ХVII. ст.: історико–правовий погляд //Вісник Академії правових наук України: (3б. наук. пр.).

- Харків, 2000. – №1 (20). – С.99-106.

4. Козаченко А. Загальна військова рада України другої половини ХVІІ ст. // Вісник Академії правових наук України: (3б. наук. пр.). – Харків, 2000. – №2 (21). –С. 69-77.

5. Козаченко А. Полкові канцелярії як осередки розвитку української писемності, культури і духовності в другій половині ХVII. ст. // Духовність та злагода в українському суспільстві на перехресті тисячоліть (Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції 16-18 вер. 1999; – 3б. наук. пр. –№ 5”2). – К., 1999. – С. 231-233.

6. Козаченко А. Органи державної влади України другої половини ХVІІ ст. //Матеріали “Круглого столу” Актуальні проблеми історії держави і права України (16 трав. 2000, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого). Тези доповідей //Вісник Академії правових наук України: (3б. наук. пр.). – Харків, 2000. –№ 3 (22). – С. 237.

АНОТАЦІЇ

Козаченко А.І. Органи державної влади і управління України другої половини ХVII ст. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01. –теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2001.

Дисертацію присвячено проблемі організації державної влади України другої половини ХVII ст. В процесі роботи встановлено походження, структуру та правове регулювання органів державної влади і управління. Реконструйовано механізм формування, склад, функціонування та компетенцію органів генерального, полкового і сотенного урядів. Визначено державно-правовий статус Української держави, форму державного правління та форму політичного режиму.

Особливим чином зосереджено увагу на динаміку розвитку органів державної влади і управління. Розкрито умови, державно-правові наслідки та значення цього процесу для Української держави.

Ключові слова: козацький звичай, козацьке право, уряд, рада, гетьман, полковник, сотник, старшина, канцелярія, полк, сотня.

Козаченко А.И. Органы государственной власти и управления Украины второй половины XVII ст. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01. – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2001.

Диссертация посвящена проблеме организации государственной власти Украины второй половины ХVII ст. В процессе работы установлено, что органы государственной власти Украины произошли от военной организации реестровых козаков конца ХVI – первой половины ХVII ст. и состояли из трех урядов: генерального, полкового и сотенного. Происхождение, а также сложная военно-политическая ситуация на Украине обусловили формирование военно-административной организации государственной власти.

Реконструирован механизм формирования, состав, функционирование и компетенция органов власти и управления. Полученные результаты свидетельствуют о том, что генеральный, полковой и сотенный уряды имели однотипное внутреннее устройство – нижестоящий уряд в уменьшенном виде повторял структуру вышестоящего уряда. Такое единообразие свидетельствует о совершенстве государственного механизма.

Особенным образом сконцентрировано внимание на динамике развития органов государственной власти и управления. Раскрыты условия, государственно-правовые последствия и значение этого процесса для Украинской государственности. Отмечено определяющее влияние института гетмана на развитие Украинского государства.

Впервые исследованы канцелярии генерального, полкового и сотенного урядов, институт наказного гетмана, полковника и сотника, полковая и сотенная казацкие рады, полковые и сотенные рады старшин, высланная старшина.

Характер взаимоотношений и разделение власти между генеральным урядом Украины и царским правительством России говорит о том, что после заключения Переяславско-Московского договора 1654 года Украина сохранила статус суверенного государства. Последующие украино-российские договоры второй половины XVIIст. ограничивали государственный суверенитет Украины. Но фактически после смерти Б.Хмельницкого до конца ХVII ст. Украина находилась в состоянии качания от суверенного государства до автономии в составе России.

В течении второй половины XVII века пришли в упадок общевойсковая, полковая и сотенная козацкие рады. Вследствие этого Ук -

раинское государство отошло от тех демократических принципов организации власти, которые предполагали козацкие обычаи.

Обосновано положение о том, что во второй половине XVII ст. в Украине утвердилась аристократическая старшинская республика.

Ключевые слова: козацкий обычай, козацкое право, уряд, рада, гетман, полковник, сотник, старшина, канцелярия, полк, сотня.

Kozachenko A.I. The state government bodies of Ukraine of the second half of the XVII century. – Manuscript.

The dissertation for receiving candidate's degree of