ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Каньоса Андрій Миколайович

УДК (237+22).018:908(477.43/.44) “1950/1980”

НАУКОВІ ТА ГРОМАДСЬКІ ФОРМИ

ІСТОРИЧНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА ПОДІЛЛІ

(кінець 50-х — 80-і рр. ХХ ст.)

07.00.01 — Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

Науковий керівник — доктор історичних наук, професор, академік НАН України ТРОНЬКО Петро Тимофійович, завідуючий відділом регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України

Офіційні опоненти — доктор історичних наук, професор КРАВЧЕНКО Володимир Іванович, професор кафедри історії та українознавства Донецького інституту внутрішніх справ МВС України; кандидат історичних наук, доцент ГОД Борис Васильович, декан історичного факультету Полтавського державного педагогічного університету ім.В.Г.Короленка

Провідна установа — Інститут українознавства ім.І.Крип'якевича НАН України

Захист відбудеться 11.05. 2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 11.051.02. для захисту дисертацій в Донецькому національному університеті (83055, Донецьк, вул.Університетська, 24, другий навчальний корпус, ауд. ).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, Донецьк, вул.Університетська, 24).

Автореферат розісланий 21.03. 2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В умовах становлення України як незалежної демократичної держави особливого значення набуває історичне краєзнавство, яке значною мірою сприяє відродженню духовності і культури, піднесенню національної самосвідомості, вихованню патріотизму, органічно поєднує покоління минулі з прийдешніми. Саме історичне краєзнавство в силу своєї специфіки сформувалося як одна з провідних історичних дисциплін, яка живить історичну науку новим фактичним матеріалом, дає можливість простежувати політичні, економічні, соціальні та культурні процеси на рівні регіонів, окремих населених пунктів, промислових і сільськогосподарських підприємств. Водночас, історичне краєзнавство як сфера громадської діяльності тисяч любителів історії рідного краю дозволяє їм прилучитися до власного минулого, витоків національної культури, багатовікових народних традицій.

Навіть в умовах тоталітарної системи демократичне за характером історичне краєзнавство зберегло свою самобутність і значно менше, ніж інші напрямки досліджень, залежало від тогочасних жорстких ідеологічних вимог, не піддавалося повному і беззаперечному контролю з боку владних структур.

У кінці 50-х — на початку 60-х рр. історичне краєзнавство в Україні переживає своє своєрідне піднесення. Виняткову роль у цьому відіграло написання багатотомної "Історії міст і сіл України", що об'єднало навколо себе десятки тисяч вчених, викладачів, архівістів, музейних і бібліотечних працівників, учителів, краєзнавців-аматорів найрізноманітніших спеціальностей. Залишивши поза увагою деякі критичні оцінки певних сторін видання, не можемо не відзначити, що сам процес його підготовки став великою школою для краєзнавчого активу, заклав основу всієї подальшої роботи.

У контексті розвитку історичного краєзнавства важливе значення відводилося діяльності державних і громадських музеїв, які зуміли донести до сучасників свідчення різних історичних епох, широко популяризували історію рідного краю серед усіх верств населення.

З реалізацією поточних і перспективних завдань історичного краєзнавства нерозривно пов'язані зусилля державних органів і громадських організацій щодо збереження пам'яток історії та культури, які, за висловленням видатного українського письменника О.Т.Гончара, служать своєрідними “соборами наших душ”, виховують і стверджують високі патріотичні почуття.

Тісно поєднані між собою основні напрямки історичного краєзнавства кінця 50—80-х рр. забезпечили його піднесення на якісно новий рівень, сприяли розширенню його соціальних і культурних функцій в умовах державної незалежності України.

Цінний і багатогранний досвід вивчення рідного краю набуто в досліджуваний період на Поділлі, де історичне краєзнавство відзначалося особливо масовим характером, участю багатьох визначних українських дослідників, згуртованістю краєзнавчого активу.

У процесі їх активної і цілеспрямованої діяльності були вироблені нові форми і методи краєзнавчої, музейної, пам'яткоохоронної роботи, глибоке і всебічне осмислення яких сприятиме розв'язанню важливих проблем розвитку науки і культури України на сучасному етапі.

Об'єктом дослідження є державні і громадські форми вивчення рідного краю, музейництва, охорони пам'яток, які у своїй сукупності стали важливим фактором соціально-культурного розвитку подільського регіону досліджуваного періоду.

Предметом дослідження є діяльність науковців, інтелігенції, широкого загалу з написання багатотомного літопису населених пунктів, вдосконалення науково-дослідної, фондової, експозиційної, масової роботи державних і громадських музеїв; реалізації пам'яткоохоронних програм, популяризації краєзнавчих знань серед широких верств населення.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з кінця 50-х рр. і обумовлені необхідністю осмислення тих процесів у історичному краєзнавстві, які виникли й знайшли свій розвиток на тлі демократичних реформ періоду десталінізації країни, визначеного рішеннями ХХ з'їзду КПРС. Верхня межа дисертаційної праці обмежується кінцем 80-х рр., коли Україна вийшла на інший якісно новий етап своєї історії.

Географічні рамки дисертаційної праці обмежуються регіоном Поділля (переважно сучасні Вінницька та Хмельницька області).

Мета роботи — проаналізувати стан історичного краєзнавства на Поділлі, розкрити його основні напрямки, місце і роль у науковому і культурному житті регіону, дослідити здобутки подільських краєзнавців, дати їм критичну й аргументовану оцінку.

Реалізація зазначеної мети обумовила постановку таких завдань:—

висвітлити роль обласних редакційних колегій "Історії міст і сіл України" як координаційних центрів краєзнавчої роботи в регіоні;—

проаналізувати склад авторського колективу томів по Вінницькій і Хмельницькій областях, показати його внесок у написання багатотомника;—

висвітлити шляхи формування і вдосконалення музейної мережі на Поділлі, визначивши загальнореспубліканські тенденції і регіональні особливості;—

з'ясувати питому вагу пам'яток подільських музеїв у Державному музейному фонді України; —

розкрити витоки громадського музейництва, його зміст та причини деформації;—

охарактеризувати негативні тенденції в пам'яткоохоронній роботі кінця 50-х — початку 60-х рр. та шляхи їх подолання в наступні десятиріччя;—

окреслити коло регіональних пам'яткоохоронних програм, визначити їх конкретні практичні результати.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в тому, що автор, спираючись на документальні матеріали центральних державних архівів України, Російської Федерації, місцеві державні архіви, опубліковану літературу зумів:—

комплексно дослідити і відобразити стан та завдання розвитку історичного краєзнавства на Поділлі, розкрити його наукові, культурно-освітні та виховні функції;—

виявити на регіональному рівні основні етапи становлення музейництва в досліджуваний період;—

узагальнити науковий і творчий доробок подільських краєзнавців, здійснивши класифікацію їх основних праць;—

довести, що навіть в умовах тоталітарного режиму історичне краєзнавство слугувало важливим фактором виховання національної самосвідомості українського народу, його глибокої поваги до власної історії і культури.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки можуть бути використані при формуванні Державної програми розвитку краєзнавства, обумовленої Указом Президента України від 23 січня 2001 р. “Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні”, регіональних краєзнавчих програм, а також при підготовці узагальнюючих праць з історії музейництва, пам'яткознавства, написанні підручників і посібників для вищих навчальних закладів, шкіл, плануванні роботи місцевих органів системи Міністерства культури і мистецтв України.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана в контексті реалізації Державної програми розвитку краєзнавства на період 1991—2000 рр., затвердженої спільною постановою колегій Національної академії наук України, Міністерства культури України, Міністерством освіти України №2035 від 2 лютого 1991 р., а також науковими планами відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України на 1995—2000 рр.

Апробація роботи. Текст дисертації обговорювався на засіданнях відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України, секціях Всеукраїнської спілки краєзнавців, науково-методичній нараді з питань розвитку краєзнавства (Харків, 1999). Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в доповідях та повідомленнях на трьох Всеукраїнських та трьох регіональних наукових конференціях, а також опубліковані в шести статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг тексту — 159 сторінок. Список використаних джерел та літератури налічує 436 на 28 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, визначається її актуальність, рівень дослідженості, сформульовано основну мету та завдання дослідження, вказуються його хронологічні та географічні рамки, висвітлюється новизна і практичне значення, подаються відомості про апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі “Огляд літератури, джерельна база та методологія дослідження” при аналізі наявної літератури, відзначається, що питання історії, теорії історичного краєзнавства, конкретних шляхів його розвитку в регіонах постійно перебувало в полі зору дослідників. Причому, їх особлива увага приділялася визначенню предмету історичного краєзнавства, його першорядних поточних і перспективних завдань. Зокрема, зазначений комплекс проблем знайшов своє відображення в ряді навчальних посібників, підготовленихросійськими авторами, публікаціях провідних вчених-істориків.

Глибоке і всебічне осмислення досвіду українського краєзнавства пов'язане з іменем відомого вченого і організатора науки академіка НАН України П.Т.Тронька, який своєю державною, громадською і науковою діяльністю сприяв його відродженню в кінці 50-х — на початку 60-х рр. Як голова Головної редакційної колегії багатотомної “Історії міст і сіл України” він зумів у своїй індивідуальній монографії, ряді статей належним чином проаналізувати науково-методичні, організаційні принципи видання, розглянути місце і роль у проведеній роботі науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів, архівів, музеїв, бібліотек, дати відповідну оцінку внеску краєзнавчого активу. У процесі опрацювання творчого доробку П.Т.Тронька не можна не звернути увагу на серію його праць, присвячених проблемам пам'яткознавства, збереженню національної історико-культурної спадщини.

Досягнутий рівень досліджень окремих напрямків історичного краєзнавства відкрив можливості для публікації узагальнюючих праць, які на широкій джерельній базі аналізували його досвід, стан та завдання в цілому. Ставши безперечним кроком вперед, вони разом з тим зосереджувалися здебільшого на діяльності науково-дослідних установ, краєзнавчих організацій у великих наукових і культурних центрах, залишаючи поза увагою піднесення краєзнавчих досліджень у регіонах.

Дещо загальний характер носять також республіканські і всесоюзні програми розвитку історичної науки та історичного краєзнавства, розраховані на зацікавлену участь у роботі установ системи Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і мистецтв України, Національної академії наук України, Всеукраїнської спілки краєзнавців, Українського фонду культури, Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій. Навіть побіжне ознайомлення зі згаданими документами засвідчує, що вони достатньо не враховують розв'язання ними нагальних проблем регіональних досліджень.

Аналогічним чином слід оцінювати монографію С.З.Заремби, побудовану на викладі офіційних матеріалів з'їздів та пленумів Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. У праці обсягом близько 16 д.а. нами виявлено не більше двох десятків окремих згадок про діяльність подільських краєзнавців і пам'яткоохоронців.

Помітне піднесення у розробці проблем історії краєзнавства, узагальнення його досвіду на регіональному рівні пов'язано з проведенням у 70—80-х рр. всесоюзних, республіканських і, особливо, подільських регіональних конференцій. Опубліковані в їх матеріалах тези доповідей і повідомлень розкривають різноманітні аспекти істо-ричного краєзнавства. Зокрема, І.С.Винокур, В.С.Мазурик, Л.В.Баженов, С.К.Гуменюк, І.В.Гарнага, Л.Р.Кароєва, А.Л.Зінченко оприлюднили результати своїх досліджень з історії подільського краєзнавства.

Свій непересічний погляд на історію краєзнавства в подільському регіоні висловив у монографії “Краєзнавство на Поділлі: історія і сучасність” В.С.Прокопчук, який наукову діяльність органічно поєднує з практичною роботою по організації краєзнавчого руху на Хмельниччині. Вважаючи монографію В.С.Прокопчука як вдалу спробу висвітлення подільського краєзнавства від найдавніших часів до наших днів, не можемо не відзначити, що 60—70-і рр., в силу зрозумілих причин, розглядаються в ній лише побіжно.

Таким чином, аналіз наявної літератури переконує, що, незважаючи на її чисельність, в українській історіографії відсутні праці, в яких комплексно розглядалася б історія подільського краєзнавства за період трьох десятиріч, що передували проголошенню державної незалежності України.

Джерельну базу дисертаційної роботи склали документи центральних державних архівів України і Російської Федерації, державні архіви Вінницької та Хмельницької областей, відомчі архіви установ системи Міністерства культури. Всього у процесі роботи було використано документи 16 фондів 8 архівів. Загалом наявна джерельна база дала змогу реалізувати поставлені мету і завдання.

Методологічною основою дослідження є положення про діалектичний зв'язок процесів і явищ у суспільстві, необхідність їх адекватного наукового пізнання, керуючись принципами об'єктивності та історизму, які визнаються представниками різних історіософських шкіл і напрямків.

При підготовці роботи використані предметно-хронологічний, структурно-системний та порівняльно-системний та порівняльно-історичний методи комплексного аналізу подій, явищ і процесів.

У другому розділі “Підготовка багатотомної “Історії міст і сіл України” як один з факторів піднесення краєзнавчого руху на Поділлі” розглядається місце і роль багатотомної “Історії міст і сіл України” в піднесенні краєзнавчого руху на Поділлі, причому особлива увага приділяється висвітленню перших кроків у написанні літопису населених пунктів, пошуку форм і методів роботи. Протягом 1962 р. в областях республіки, в тому числі Вінницькій і Хмельницькій, сформувалися обласні редакційні колегії, які стали своєрідними координаційними центрами з написання окремих книг. До їх складу увійшли викладачі вищих навчальних закладів, музейні, архівні бібліотечні працівники.

Поступово налагоджувалася робота районних і міських комісій та груп сприяння. На Вінниччині їх діяльність спиралася на зусилля близько двох тисяч ентузіастів учителів, журналістів, краєзнавців-аматорів. Свій важливий етап становлення проходили і районні комісії сприяння підготовці Хмельницького тому. Так, Волочиська районна комісія на початок 1963 р. налічувала 12 осіб. До її складу увійшли керівники районних організацій і установ, учителі, дослідники рідного краю, закріплені за окремими селами. Подібна структура дозволяла найбільш ефективно використати потенціал місцевих дослідників, зосередити їх увагу на розв'язанні найбільш важливих питань.

Цілком очевидно, що написання літопису населених пунктів було б неможливе без активної і зацікавленої участі професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів республіки. На це, зокрема, націлювала Головна редакційна колегія, яка, розглянувши питання про участь кафедр суспільних наук вузів Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти України 21 жовтня 1964 р., рекомендувала включати написання нарисів і довідок у плани наукової роботи кафедр гуманітарного профілю.

Виходячи із висловлених рекомендацій, обласні редколегії тісно і плідно взаємодіяли із місцевими вищими навчальними закладами, відшуковували нові ефективні форми співпраці. Так, Вінницька обласна редакційна колегія, починаючи із середини 60-х років, активно запровадила у практику регулярне проведення розширених нарад за участю ректорів та завідувачів гуманітарними кафедрами вузів, на яких обговорювалися нагальні питання підготовки видання.

Цінний досвід у цьому напрямку нагромадили також викладачі Кам'янець-Подільського педінституту, який було позитивно оцінено Міністерством освіти України та Головної редколегії "Історії міст і сіл України". По Вінницькій області для підготовки тому було залучено 45 викладачів, серед яких 26 докторів та кандидатів наук.

Не менш вагомий внесок у підготовку унікальної праці внесли архівні установи республіки і, в тому числі Вінницької та Хмельницької областей. Їх зусиллями у короткі терміни було доукомплектовано фонди, які мали змогу використати обласні редколегії та авторські колективи. Так, якщо на 1 січня 1962 р. у державних архівах республіки було зосереджено близько 19 млн. справ, то за наступне десятиріччя їх кількість збільшилася до 30 млн. За цей період близько 7 млн. справ надійшло і до районних архівів.

Цінний досвід каталогізації фондів, набутий Вінницьким обласним державним архівом, був відзначений Головною редакційною колегією видання в особі завідуючого відділом історії міст і сіл Інституту історії АН України О.О.Парасунько. Наскільки ефективно проходила робота у згаданій архівній установі, засвідчує зростання кількості карток у систематичному і географічному каталогах. Так, якщо на початку 1965 р. налічувалася 61 тисяча карток, то на 1 січня 1967 р. — вже 103,5 тисяч. Хмельницький обласний державний архів розпочав роботу по створенню систематичного і географічного каталогів у 1963 р., а до 1967 р. у ньому вже нараховувалося понад 67 тис. карток.

У процесі підготовки томів “Історії міст і сіл України” активізували свою роботу по розробці краєзнавчої бібліографії Хмельницька та Вінницька обласні універсальні бібліотеки. Так, Хмельницька обласна бібліотека до кінця 70-х рр. сформувала фундаментальну систематичну та географічну картотеки, які налічували понад 13 тис. карток. Не менш результативною була діяльність з розробки довідково-бібліографічного апарату "Історії міст і сіл України" Вінницької обласної бібліотеки ім.К.Тимирязєва. За час підготовки тому вінницькими бібліографами було аналітично розписано близько 5 тис. примірників книг, журналів, газет, серед яких 1200 видань дожовтневого періоду.

Опрацьовані матеріали переконливо доводять, що підготовка багатотомної “Історії міст і сіл України” стала важливим фактором піднесення історичного краєзнавства на Поділлі, активізувала дослідження з історії населених пунктів, окремих промислових, сільськогосподарських підприємств, пам'яток історії та культури.

У третьому розділі “Музейництво в загальному контексті розвитку історичного краєзнавства на Поділлі” висвітлюється діяльність музейних закладів як осередків краєзнавчої роботи в регіоні.

У досліджуваний період, не дивлячись на відсутність необхідних коштів, належної підтримки з боку держави, музейні заклади Хмельниччини не лише розширили свої фонди і експозиції, а й залучилися до системної праці в галузі краєзнавства. Як і раніше провідне місце в системі музейних закладів не тільки Поділля, але й України в цілому займав Кам'янець-Подільський музей-заповідник. За чотири післявоєнних десятиріччя він розширив свою експозиційну площу до 2 тис. м2, створив умови для розташування різноманітних стаціонарних і пересувних виставок. Одночасно з цим, незважаючи на наявні труднощі (відсутність належного приміщення), продовжував активно працювати на теренах музейництва, заснований в 1909 р. Хмельницький обласний краєзнавчий музей, який протягом 60—80-х рр. зумів розгорнути цікаві експозиції з історії Поділля, повністю відновити втрачені за роки війни фонди. Крім того, зазначеному музею на правах самостійних відділів були підпорядковані Музей історії Волочиського району (створений у 1982 р.), Дунаєвецький історико-краєзнавчий музей (1987), музей-садиба Самчики, Музей історії Шепетівського району (1923), Славутський музей партизанського та підпільного антифашистського руху (1987), Музей історії Старокостянтинівського району (1932), Меджибізький історико-етнографічний музей (1971).

У 1986 р. згідно рішення уряду України було створено Хмельницький художній музей, який за короткий час своєї діяльності зумів провести велику та різнопланову роботу, а в 1992 р. відкрив експозицію для дослідників. Сформована мережа музейних закладів Поділля дозволяла планувати і проводити повноцінну роботу в сфері музейного краєзнавства.

Як переконуємося, музейні заклади регіону проводили значну роботу по формуванню музейних фондів, причому у другій половині 80-х рр. фондова робота державних музеїв набуває певної специфіки — новий неупереджений погляд на історію України обумовив нові напрямки у виявленні та опрацюванні музейних фондів. Так, прагнучи якнайповніше висвітлити злочини тоталітарної системи, працівники Вінницького краєзнавчого музею розпочали збір документів та спогадів громадян, які були жертвами політичних репресій.

Критичні підходи у доборі експонатів обумовили в другій половині 80-х рр. обсяг їх надходжень до музею. Водночас проводилась інвентаризація фондів, що супроводжувалася зняттям з державного обліку малоцінних предметів: документів, непротиражованих періодичних видань. Останнє не могло позитивно не вплинути на стан музейної роботи в регіоні загалом.

У 80-х роках активізували свою фондову роботу і музеї Хмельниччини, які щорічно отримували близько 7—10 тис. експонатів. Наприклад, лише в 1984 р. до музейних закладів області надійшло 9565 експонатів. Причому, на відміну від Вінницької області, високу питому вагу серед виявлених експонатів мали речові пам'ятки дожовтневого періоду. Так, у 1984 р. вони становили 84% від загальної кількості експонатів. Всього державний музейний фонд Хмельницької області на середину 80-х рр. налічував 117741 експонат, з яких лише 15848 демонструвалися відвідувачам.

Системна і послідовна діяльність державних музеїв з комплектації фондів значною мірою визначала рівень їх експозиційної роботи, яка мала за мету якнайповніше висвітлення історії рідного краю, його яскравих і багатовікових традицій. Все це ставило на порядок денний завдання розширення експозиційних площ, створення нових постійно діючих і тимчасових експозицій. Наскільки ефективно вони формувалися, засвідчує той факт, що рік у рік істотно зростала кількість експонатів, виставлених для широкого огляду відвідувачів. Так, якщо в 1964 р. Вінницькими музеями експонувалося близько 9 тис. експонатів, то в 1970 р. — 13523.

Одним з основних, пріоритетних напрямків роботи державних музеїв справедливо вважається організація і проведення екскурсійної справи, покликаної широко популяризувати історію рідного краю, життя та діяльності найбільш видатних співвітчизників засобами музейних експозицій серед населення. Причому, як свідчать статистичні звіти, на рубежі 50—60-х рр. кількість відвідувачів музейних закладів помітно зростає. Останнє пояснюється як відкриттям після реекспозиції нових культурно-освітніх установ, так і посиленням інтересу різних поколінь до власного минулого, народних традицій, кращих здобутків науки і культури. Подібні тенденції легко простежити на прикладі музеїв Вінницької області. В 1964 р. їх відвідало 89,1 тис. громадян, в 1970 р. — 108,5 тис., в 1975 р. — 252,5 тис., в 1977 р. — 259,1 тис., в 1979 р. — 408,0 тис., а в 1980 р. — 443,1 тис. Аналогічна картина спостерігається і в Хмельницькій області, де переважну більшість відвідувачів приймає Кам'янець-Подільський історичний музей.

Неоднозначну оцінку фахівців в умовах сьогодення отримав громадський рух за створення музеїв і музейних кімнат. Деякі з них нерозривно пов'язують його з силовими методами керівництва культурою, інші ж схильні вбачати в ньому виявлення ініціатив місцевого населення у прагненні глибше і всебічніше усвідомити історію рідного краю. Як переконує досвід, жодна з цих точок зору не може бути прийнятною, оскільки лише абсолютизує окремі сторони громадського музейного руху, не робить спроби розглянути весь комплекс наявних у ньому проблем.

Характеризуючи основні етапи розвитку громадського музейництва було б несправедливо звертати сьогодні основну увагу лише на його негативні сторони. Не можна не помічати і того, що рух за створення громадських музеїв і музейних кімнат став важливим імпульсом розвитку краєзнавства в регіоні, викликав у широких верств населення зацікавлення історією і культурою рідного краю.

Як доводила практика, найбільш активно і ефективно здійснювалася музейницька робота на громадських засадах там, де існував органічний зв'язок між краєзнавчим активом і співробітниками науково-дослідних установ, викладачами вищих навчальних закладів і, в першу чергу, з працівниками державних музеїв регіону.

Якщо в 60-х — першій половині 70-х рр. шефство державних музеїв над громадськими носило здебільшого стихійний характер і орієнтувалося на всю наявну в області мережу, то в другій половині 80-х рр. така робота вже орієнтувалася на конкретні музеї або групи музеїв, знаходила своє виявлення в розробці тематико-експозиційних планів, консультуванні створення експозицій. У 1987 р. працівниками було розроблено тематико-експозиційні плани для громадських музеїв М.Трублаїні у с.Вільшанці Крижопільського району, М.Стельмаха у с.Дяківці Літинського району, "Літературно-мистецької Немирівщини" в м.Немирові. Наступного року структурні та тематико-експозиційні плани були створені ще для десяти громадських музеїв. Серед них: для музею селянського побуту в м.Барі, музею гончарства у с.Новоселівці Гайсинського району, музеї землеробства у с.Цибулівці Тростянецького району.

Активну роль у становленні українського музейництва відіграв краєзнавчий актив. Залучення його до музейної роботи дозволяло вирішувати два важливих завдання: по-перше, воно істотно розширювало реальні можливості музеїв у виявленні документальних матеріалів та експонатів, опрацюванні фондів, проведенні лекцій, екскурсій, інших масових заходів; по-друге, воно сприяло зростанню інтересу широких верств населення до історії рідного краю, формуванню навичок пошукової і науково-дослідної роботи у краєзнавців-аматорів.

У четвертому розділі “Збереження національно-культурної спадщини — один з напрямків подільського краєзнавства” розглядаються проблеми, пов'язані з охороною, дослідженням та популяризацією пам'яток.

Уже перші результати реєстрації та паспортизації пам'яток лягли в основу Списку пам'ятників мистецтва, історії та археології республіканського значення, що перебували під охороною держави. Затверджений постановою Ради Міністрів 21 липня 1965 р., він включав у себе 374 пам'ятки, з них 18 — по Вінницькій, 8 — по Хмельницькій областях. Зокрема, до категорії пам'яток республіканського значення було занесено погруддя двічі Героя Соціалістичної Праці Т.П.Марцин в с.Голубече Крижопільського району, бюст двічі Героя Радянського Союзу В.М.Бойко в с.Жорлиця Іллінецького району, склеп-могила видатного хірурга М.І.Пирогова у с.Пирогово Вінницького району, могила полковника Війська Запорізького Данила Нечая у с.Череможне Погребищенського району, підземні ходи та оборонні споруди у с.Буша Ямпільського району Вінницької області, могила Устима Кармалюка в м.Летичеві, залишки давньоруського міста у с.Бакоті Кам'янець-Подільського району, городище ХІІ-ХІІІ ст. у с.Губин Старокостянтинівського району Хмельницької області.

Позитивно оцінюючи сам факт проведення реєстрації та паспорти-зації пам'яток у першій половині 60-х років, не можна не відзначити її обмежений недосконалий характер. Справедливість цього твердження повністю підтвердила вся подальша практика.

Разом з тим, проведені заходи значною мірою активізували громадські ініціативи у збереженні пам'яток, зробили їх невід'ємною складовою культурного життя як України, так і окремих регіонів. У цьому ж контексті слід розглядати важливі починання наукової творчої інтелігенції, пов'язані зі створенням Українського товариства охорони пам'ятників історії та культури.

Утворення Українського товариства охорони пам'яток історії та куль-тури стало важливим чинником подальшого піднесення пам'яткоохоронного руху в регіонах і, в тому числі, на Поділлі. На Вінниччині його безпосередніми організаторами виступили завідуючий кафедрою української літератури Вінницького педінституту професор В.М.Борщевський, директор Вінницького краєзнавчого музею — І.І.Заєць, доцент Вінницького педінституту Н.С.Квєтний, директор Тульчинського краєзнавчого музею О.І.Копайгородська, директор Вінницького відділення Художнього фонду А.Л.Мороз та інші. Завдяки зусиллям ентузіастів вже на початок 70-х років в області працювала 2241 первинна організація, де об'єднувалося 312 тис. членів.

На Хмельниччині основу обласної організації Товариства склали професор Кам'янець-Подільського педінституту Л.А.Коваленко, доцент того ж вузу І.С.Винокур, відомий знавець рідного краю С.К.Гуменюк та інші. Саме вони спрямовували діяльність 1453 первинних організацій УТОПІК, що налічували 280 тис. членів.

Загалом, на середину 80-х рр. в Україні склалася певна структура охорони пам'яток культури, яка спиралася на прийнятий у 1978 р. законодавчий акт, діяльність державних пам'яткоохоронних структур, широку і розгалужену мережу організацій Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, що все активніше впливали на поточні процеси у справі збереження історико-культурної спадщини. Так, наприклад, Вінницька обласна організація УТОПІК нараховувала на кінець 80-х рр. 3502 первинні організації із загальною кількістю 600 тис. членів. Лише згаданою організацією на спорудження і реконструкцію пам'ятників за 25 років свого існування було виділено понад 3 млн. крб. Хмельницька обласна організація УТОПІК (3340 первинних організацій, 640 тис. членів) за цей же період на аналогічні цілі витратила 2,5 млн. крб., взяла участь у спорудженні і реконструкції 1500 пам'яток регіону.

У висновках наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у розкритті загальних тенденцій та особливостей розвитку історичного краєзнавства на Поділлі в кінці 50-х — 80-і рр. ХХ ст. Ними доводиться:

·

· Робота над багатотомником відкрила нові широкі можливості для розвитку музейної, бібліотечної і архівної справи, стимулювала процес формування в музеях, архівах і бібліотеках довідково-бібліографічного апарату, інформаційно-пошукових систем, каталогів і путівників. У процесі роботи над літописом населених пунктів істотно зміцнилися творчі зв'язки між науково-дослідними установами, вищими навчальними закладами, архівами і бібліотеками, суттєво поліпшилася координація краєзнавчої роботи.

· Активна участь краєзнавчого активу в пошуковій, дослідницькій роботі, тісна співпраця з ученими — представниками різних галузей знань — стали важливим фактором формування в них умінь і навичок наукової роботи.

·

· У кінці 50—80-х років на Поділлі активно проходило формування системи охорони пам'яток, яка певною мірою дозволила подолати наслідки негативних явищ, що мали місце у справі збереження історико-культурної спадщини. Патріотична за своїм характером праця об'єднала найширші верстви населення, спираючись на високий авторитет ряду видатних діячів української науки і культури, досвід багаточисельного краєзнавчого активу.

· Найбільш вагомі результати в досліджуваний період були досягнуті шляхом взаємодії державних органів і організацій Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, яке зросло до рівня масового авторитетного громадського формування, здатного реально впливати на культурні процеси в Україні.

Основні результати дослідження опубліковані в таких працях:

1. Проблеми підготовки літопису населених пунктів України на сторінках "Українського історичного журналу" (поч. 60-х — 70-х рр. ХХ ст.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти (збірник статей). — Вип. 7. — К.: Рідний край, 1999. — С. 445-450.

2. До питання про вклад “Українського історичного журналу” у підготовку “Історії міст і сіл Української РСР” (початок 60-х — середина 70-х рр. ХХ ст.) // Наукові праці Кам'янець-Подільського держ. пед. ун-ту: історичні науки. — К., 1999. — Т. (5). — С. 354-357.

3. Громадські ініціативи у створенні “Історії міст і сіл Української РСР” у 60-х — на початку 70-х рр. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. — Вип. 9. — К.: Рідний край, 1999. — С. 20-34.

4. Подолання негативних тенденцій в пам'яткоохоронній роботі на Поділлі в кінці 50—60-х рр. — Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. — Вип. 11. — К.: Рідний край, 2000. — С. 204-219.

5. Пам'яткоохоронна робота на Поділлі в кінці 50-х — 80-і рр. ХХ ст. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. — Вип. 13. — К.: Рідний край, 2001. — С. 41-67.

6. Державні музеї в розгортанні краєзнавчої роботи на Поділлі в кінці 50-х — 80-і рр. ХХ ст. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти. Зб. статей. — Вип. 14. — К.: Рідний край, 2001. — С. 33-50.

Анотація

Каньоса А.М. Наукові та громадські форми історичного краєзнавства на Поділлі (кінець 50-х — 80-і рр. ХХ ст.). — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — історія України. — Донецький національний університет Міністерства освіти і науки України, Донецьк, 2001.

В дисертації на основі широкого кола джерел аналізується стан розвитку історичного краєзнавства на Поділлі в кінці 50-80-х рр., розкриваються основні форми і методи краєзнавчої роботи, яка в першу чергу знайшла своє відображення в дослідженні історії населених пунктів, історико-культурних пам'яток, створенні державних та громадських музейних експозицій.

Особлива увага приділяється внеску Національної академії наук України у формуванні науково-методичних і організаційних засад краєзнавчого руху, участі наукових і творчих сил регіону в реалізації основних науково-дослідних програм.

Одними з об'єктів дослідження стали державні і громадські форми музейництва, які виступили важливим фактором формування національної самосвідомості, відродження духовності і культури.

В роботі узагальнюються здобутки і прорахунки пам'яткоохоронної діяльності в регіоні, висловлюються практичні рекомендації щодо її політики.

Ключові слова: краєзнавство, регіональна історія, пам'яткознавство, музейництво, регіоналістика, архівознавство, освіта, наука, культура.

Annotation

Kanjosa A.N. Scientific and social forms of historical regional ethnography on Podolie (50—80-th, XX century). — Manuscript.

Dissertation on attaining the scientific degree of the Candidate of History science on specialty 07.00.01 — History of Ukraine. Donetsk National University, Ministry of Education and Sciences of Ukraine, Donetsk, 2001.

In dissertation the development of historical regional ethnography on Podolie is analyzed. Also the basic forms and methods of regional ethnographical work that had been reflected in the historical research of settlements and historical-cultural places, are exposed.

Special attention in Dissertation is given to the contribution of the National Academy of Sciences to the formation of scientific and organizational principles of regional ethnography movement.

Some objects of research are state and social forms of museums that had become a very important factor of the national self-awareness development and revival of national culture and spirit.

Key-words: regional ethnography, regional history, museum study, archives study, monuments study, regionalistics, education.

Аннотация

Каньоса А.Н. Научные и общественные формы исторического краеведения на Подолье (конец 50-х — 80-е гг. ХХ вв.). — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 — История Украины. Донецкий национальный университет Министерства образования и науки Украины, Донецк, 2001.

В диссертации на основе широкого круга источников — опубликованной литературы, документальных материалов центральных государственных архивов Украины, Российской Федерации, областных государственных архивов, ведомственных архивов организаций и учреждений анализируются пути развития исторического краеведения на Подолье в конце 50-х — 80-е гг. Особое внимание уделяется подготовке и написанию томов многотомной “Истории городов и сел Украины” — издания, которое не только открыло новое направление в развитии исторического краеведения, но и стало исключительно важ-ным стимулом в исследовании истории населенных пунктов, сохранении памятников украинской национальной культуры, создании ярких и полноценных музейных экспозиций. Важным аспектом работы является участие в подготовке многотомной летописи населенных пунктов преподавателей высших учебных заведений, музейных, архивных, библиотечных работников, широкого краеведческого актива.

В диссертации отражены формы и методы фондовой, экспози-ционной, научно-исследовательской и массовой работы государственных и общественных музеев, которые стали своеобразными региональными центрами в развитии исторического краеведения. На конкретных примерах отдельно взятых музеев освещается их значи-тельный вклад в исследование родного края, консолидации краеведческого актива. В работе на уровне областей показана динамика роста государственного архивного фонда Украины, его определенная тран-сформация в условиях независимого украинского государства.

Как одно из основополагающих направлений развития исторического краеведения на региональном уровне анализируется работа государственных органов и общественных организаций, которая в итоге позволила сохранить уникальные памятники археологии, истории, архитектуры, монументального искусства. В контексте этого дана определенная оценка деятельности Украинского общества охраны памятников истории и культуры, которая объединила многих выдающихся ученых, деятелей культуры, энтузиастов краеведческого движения на местах.

На основе выявленных и проанализированных материалов в диссертации представлены практические рекомендации по дальнейшему развитию исторического краеведения как в Украине в целом, так и на Подолье в частности, составлены предложения для высших органов государственной власти и управления Украины.

Ключевые слова: краеведение, региональная история, памятниковедение, музееведение, регионалистика, архивоведение, образование, наука, культура.