КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КОЦУР Анатолій Петрович
УДК 34(091)+947.7 “17”/”19”+930.1
ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ В ІСТОРИЧНІЙ ДУМЦІ ТА СУСПІЛЬНО-
ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII -– ПОЧАТКУ ХХ ст.
Спеціальність 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та
спеціальні історичні дисципліни
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Київ – 2001Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі новітньої історії
України історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Борисенко Володимир Йосипович,
завідувач кафедри історії України
Національного педагогічного університету
імені М.П.Драгоманова
доктор історичних наук, професор
Мусієнко Володимир Васильович,
професор кафедри новітньої історії України
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
доктор історичних наук, професор
Пиріг Руслан Якович,
Голова Державного комітету архівів
України
Провідна установа: Інститут історії України НАН України,
відділ української історіографії
Захист відбудеться “26 ” лютого 2001 р. о 10 годині
на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському
національному університеті імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій
бібліотеці імені М.Максимовича Київського національного
університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий “ 19 ” січня 2001 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ
Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів (13 підрозділів), висновків і списку використаних джерел та літератури (63 стор., 813 назв). Загальний обсяг 401 стор.
ВСТУП. Актуальність дослідження та його наукова значимість.
Одним із найважливіших чинників національного розвитку є історична пам’ять народу, акумульована в історіографії. Саме вона виявилася найбільш потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, забезпечення спадкоємності історико-культурного процесу в умовах втрати державності. В пам’ятках української історичної думки знайшли відображення різноманітні громадсько-політичні, ідейні, естетичні концепції та програми суспільного життя. Водночас історіографія сама переживала відчутні зміни, пов’язані з її перетворенням на самостійну науку, змінами у методології та методиці дослідницької роботи.
Актуальним є вивчення української суспільно-політичної думки, і зокрема – теоретичного потенціалу, напрацьованого довкола ідеї державності в українській інтелектуальній спадщині кінця XVIII – початку ХХ ст. Дедалі більший інтерес викликає у науковців та широкої громадськості творча спадщина діячів, які стояли біля витоків процесу українського національного відродження, теоретично розробляли національну ідею, сприяли своєю активною діяльністю пробудженню та визріванню національної свідомості українців. Адже сьогоднішній стан української нації і держави є значною мірою логічним наслідком неосягнення, неусвідомлення свого минулого, теорії і практики історико-політичного процесу досліджуваного періоду.
Успіх нинішнього українського державотворення значною мірою залежить від того, чи зуміємо ми об’єктивно і критично проаналізувати власний історичний досвід. Зокрема, усвідомити, як формувалася і функціонувала українська державницька ідея в добу національного відродження кінця XVIII – початку ХХ ст. Адже зазначимо, що ідея взагалі як форма осягнення в думці явищ і процесів дійсності має ту специфіку, що відображення об’єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною перебувають у ній в органічній єдності. Ідеї, які правильно і глибоко відображають реалії життя, пришвидшують соціальні процеси, орієнтують суспільство на подолання віджилого й становлення нового, прогресивного. В цьому ракурсі, на наш погляд, актуальність досліджень історіографічних проблем, в тому числі української ідеї в контексті духовного відродження, якраз полягає в тому, що вони покликані сприяти стратегії сучасного соціально-політичного розвитку та його державних пріоритетів.
З огляду на актуальність та недостатнє висвітлення теми, дослідження ідеї державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст. має важливе наукове і практичне значення. Адже, історична наука покликана переконати в безперечному факті неперервності традицій державотворення, багатовіковому існуванні в українців державницької ідеї. Ми відновлюємо власну державу і розбудовуємо державність, повертаючись, звичайно, до своїх державницьких традицій, державотворчого процесу, пам’ятаючи, що саме Українська держава є національно-історичним феноменом. Йдеться про незнищенність ідей самостійної та соборної України, які закріпились в ментальності українського народу.
Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках наукової теми історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історичні та етнічні засади розвитку української нації у ХХ ст.” (№ 97173).
Об’єкт дослідження – література, присвячена проблемам становлення та розвитку державницької ідеї в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст. Історіографічному аналізу підлягає як історична література досліджуваного періоду, так і періоду української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., тоталітарної доби й сучасна, посткомуністична, а також значний масив аналітичних матеріалів – журнальних статей, історіографічних оглядів та рецензій. Поряд з історичною літературою аналізуються публікації споріднених з нею гуманітарних і соціальних наук.
Предмет дослідження – відображення ідеї державності в історичних дослідженнях і суспільно-політичній думці України кінця XVIII – початку ХХ ст.
Територіальні межі дослідження окреслюють етнічні українські землі, що перебували в складі двох імперій – Російської та Австрійської (Австро-Угорської), де проходило формування та розвиток державницької ідеї.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з кінця XVIII ст., коли радикально змінилось геополітичне становище українських земель, а також соціально-економічні та суспільно-політичні процеси, у порівнянні з попередніми періодами, до початку ХХ ст., зокрема 1914 р., коли розпочалася Перша світова війна, яка докорінно змінила умови розгортання українського національного руху і започаткувала новий період його розвитку. Це доба українського національного відродження, яке пройшло шлях від реставраційного періоду через романтичний і народницько-громадівський до національно-політичного. Українська історична наука, інтегруючи здобутки вітчизняної та європейської науки й культури, досягла справжнього самовизначення, набула світового рівня. Українська історіографія перетворилася з маргінальної, другорядної структури на національну історичну науку з власними інституціями, кадрами та концептуальним апаратом.
Стан наукової розробки теми. Слід відзначити, що історіографія історіографічних проблем, що стосуються досліджуваної теми у контексті національного відродження даного періоду умовно ділиться на декілька періодів. Так як історіографія – природний чинник процесу національного відродження, засіб його історичного обґрунтування, то етапи розвитку історіографії співпадають із ходом національного відродження в Україні. Тобто, критерієм періодизації українського історіографічного процесу є зміна теоретико-методологічних настанов та організаційних засад історичної праці, які мають ідеологічну забарвленість та політичну спрямованість. Зрозуміло, що хронологічні рамки періодизації мають доволі рухомий характер. В окремих регіонах ці періоди мали різну тривалість, що обумовлювалось відмінним геополітичним становищем, характером ідейно-політичних впливів, соціальною структурою населення, історичними і культурними традиціями, емоційно-психологічним настроєм різних станів українського суспільства, наявністю інтелектуальної еліти.
Реставраційний період (80-ті роки XVIII ст. – перша чверть ХІХ ст.) характеризувався прагненням у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України у межах Російської імперії. Це період не тільки і не стільки збирання спадщини (за термінологією М.Гроха), скільки повернення спадщини. Зростає кількість знавців рідної старовини – аматорів, збирачів та колекціонерів історичних пам’яток і джерел. До них належать батько та син Григорій і Василь Полетики, А.Чепа, Ф.Туманський, М.Антоновський, М.Берлинський, В.Ломиковський.
Поодинокі збирачі та аматори української старовини згодом стали об’єднуватися у гуртки, культурно-просвітницькі осередки. Одним із перших таких об’єднань була “Попівська академія” (с. Попівка Сумського повіту на Слобожанщині), члени якої (Є.Станевич, С.Глінка, В.Каразін, І.Богданович) мріяли про перебудову державного устрою України, розвиток науки та освіти. Саме тут виникла ідея створення у Харкові першого українського університету, яка і була блискуче втілена одним із членів гуртка В.Каразіним.
В цей час історіографія набуває наукових форм, історія перетворюється на науку. Це означало появу різноманітних форм історичних досліджень – історичні повісті, наукові розвідки, рецензії, перші історичні часописи, мемуари. Розширюється коло проблем української історії. Сучасників цікавить не лише політична історія, сама тільки історія козаччини, а й починає приваблювати вивчення статистики, географії, побуту України тощо. До наукового вжитку впроваджуються документальні матеріали з державних та приватних архівів, іноземні джерела, спомини, розповіді свідків визначних історичних подій. Вдосконалюються методи історичного дослідження, поширюються нові філософські та політичні ідеї.
Першими науковими розвідками з історії України були праці С.Мишецького, Г.Міллера, В.Рубана. Скристалізувалась думка про необхідність створення наукової систематичної історії України (О.Безбородько, О.Рігельман). Поєднання історичного письменства, історіописання та антикварної діяльності спричинилося до виникнення нового типу історичного дослідження – критичної історії. Цей тип історичного дослідження в українській історіографії репрезентують “Записки о Малороссии” Я.Марковича Маркович Я. Записки о Малороссии, её жителях и произведениях. – СПб., 1798. – Ч.1. – 318 с. , “История Малой России” Д.Бантиш-Каменського Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения Гетманства: В 3-х ч. – СПб. – К. - Харьков: Южно-Русское книгоиздательство Ф.А.Гогансона, 1903. – 656 с., а також історичні праці О.Мартоса Мартос А. Отрывок из истории Малороссии // Северный архив. – 1823. – №6. – С. ; Мартос А. Отрывок из истории Малороссии // Сын отечества. – 1823. – №13. – С. ., М.Маркевича Маркевич Н. Акты, поясняющие историю Малороссии, открытые Н.А.Маркевичем. – Б.м., б.г. – 216 с.; Маркевич Н. История Малороссии: В 5-ти т. – М.: Издание книгопродавца О.И.Хрусталёва, въ тип-и А.Семена при Импер. Мед.-хирур. Академии, 1842. – Т.1. – 387 с.; Т.2. – 673 с.; Т.3. – 584 с.; Т.4. – 483 с.. Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в “Історії Русів” Історія Русів / Укр. пер. І.Драча; вступ. сл. В.Шевчука. – К.: Рад. письм., 1991. – 318 с. ознак національного історичного міфу, який задовільняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування української державницької ідеї.
Романтизм в українській історіографії (20-60-ті роки ХІХ ст.) виконував функції ідейного обґрунтування національного відродження, ідеї народності, самобутності, культурно-історичної тяглості буття українського народу. Специфіку українського романтизму визначав його лінгвоцентричний характер, що знайшло відображення в особливостях сприйняття проблем української мови, фольклору, піснетворчості як головних джерел української історії та пізнання “народного духу”, психології і побуту. Цей історіографічний період репрезентований творчістю М.Цертелєва, А.Метлинського, науковими розвідками М.Максимовича Максимович М. Новые письма къ М.П.Погодину о старобытности малоросійского нарbчія // Максимович М. Собр. соч.: В 3 т. – К.: Типогр. Керера, 1880. – Т. 3. – С. 273-312; Максимович М. Народность давнейшей духовной жизни // Там само. – Т. 1. – С. 6-38; Максимович М. О правописании малороссийского языка // Там само. – Т. 3. – С. 312-328., М.Костомарова Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: вибрані праці з фольклористики і літературознавства. – К.: Либідь, 1994. – 383 с., І.Срезневського Срезневский И. Взгляд на памятники украинской народной словесности. Письмо к профессору И.М.Снегирёву // Учёные записки Москов. ун-та. – 1834. – Кн. 6. – С. 134-150; Срезневский И. Историческое обозрение гражданского устроенія Слободской Украины, со времени её заселенія до преобразованія въ Харьковскую губернію. – Харьков: Тип. Окружного Штаба, 1839. – 112 с., О.Бодянського Бодянский О.М. Рассмотрение различных мнений о древнем языке северных и южных руссов // Учёные записки Московского ун-та. – 1835. – Кн. ІХ. – С. 472-491. та ін. У Галичині розгорнув діяльність гурток львівських романтиків “Руська трійця”. Основну частину літературного і наукового доробку галицьких романтиків І.Могильницького, Й.Левицького, Й.Лозинського складали дослідження про розвиток мови і культури в Галичині. Однак у розрізі мовних проблем досить чітко окреслена історична думка.
Розвиток історичних досліджень даного періоду тісно пов’язаний з Харківським та Київським університетами, які створили умови для професійної спільності і організованої системи досліджень. Університети і чисельні товариства при них стали осередками розвитку науки і культури. Чимало статей на українську історичну тематику побачили світ у періодиці, а саме: “Харьковском еженедельнике”, “Украинском вестнике”, “Украинском журнале”; збірках “Запорожская старина”, “Украинская звезда”, “Украинский сборник” тощо.
Народницький період (60-80-ті роки ХІХ ст.) історіографічних досліджень характеризувався тим, що його представники вважали найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні. Вчені-народники перебували під враженням бездержавної історії українського народу, вважаючи, що ця обставина не зменшує його право на власний історичний розвиток. Народницький напрям в українській історіографії представляли В.Антонович Антонович В.Б. Три національні типи народні // Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упор. О.Тодійчук, В.Ульяновський. – К.: Либідь, 1995. – С. 153-158; Антонович В.Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362-1569) // Там само. – С. 534-576; Антонович В. Коротка історія козаччини: З ілюстраціями і картою України. – К.: Україна, 1991. – 157 с.; Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с., О.Лазаревський Лазаревский А. Догадка объ авторb “Исторіи Русовъ”. Отрывки изъ семейного архива Полетикъ // Киевская старина. – 1891. - №4. – С. 97-116; Лазаревский А. Прежние изыскатели старорусской старины. А.Н.Мартос // Киевская старина. – 1895. - №2. – С. 78-99., П.Куліш Кулиш П. Записки о Южной Руси: В 2-х т. – К.: Дніпро, 1994. – Т. 1-2. – 719 с.; Куліш П. Книга о ділах народа українського і славного війська запорізького // Кирило-Мефодіївське товариство: Зб. док. і матеріалів: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1990. – Т.2. – С. ; Кулиш П. Украинофилам // Записки Українського Наукового товариства в Києві. – К., 1911. – Кн. 8. – С. 65-73., М.Костомаров Костомаров М.І. Дві руські народності // Руська історична бібліотека. Історичні монографії. – Тернопіль, 1888. – Т.2. – С. 189-213; Костомаров М.І. Книга битія українського народу // Вивід прав України / М.Грушевський, І.Франко, М.Костомаров та ін. – Львів: Слово, 1991. – С. 50-58. та ін. Пізніше продовжив традицію своїх попередників, успадкувавши народницьку історичну концепцію М.Грушевський. Перебуваючи в стані пошуку нової парадигми, вчений запровадив у традиційну народницьку історіографію значні зміни, під впливом яких вона поступово трансформувалася в неонародницьку, а самі погляди історика евлюціонізували на позиції державницької школи Грушевський М. З політичного життя старої України. – К., 1918. – 136 с.; Грушевський М. На порозі нової України. – К., 1918. – 125 с.; Грушевський М.С. З біжучої хвилі. Статті і замітки на теми дня. 1905-1906 рр. – К. , 1906. – 127 с.; Грушевський М.С. Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янстваПам’ятки України. – 1991. - № 3. – С. 4-7; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 1992. – 544 с..
Народницькими ідеалами були пройняті публікації часопису “Основа” в Петербурзі, “Киевской старины” та діяльність Старої Київської громади.
Ідея автономізму та федералізму у контексті державотворення відображена в історичній спадщині М.Драгоманова Драгоманів М. Пропащий час: українці під Московським царством (1654-1876) / Передм. М.Павлика. – К.: Серп і Молот, 1918. – 40 с.; Драгоманів М. Шевченко, українофіли й соціалізм / Передм. І.Франка. – Львів: Літерат.-наук. бібліотека, б.р. – 72 с.; Драгоманов М. Вольный Союз – Вільна Спілка. Опыт украинской политико-социальной программы. – Женева, 1884. – 38 с.; Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. – К.: Наук. думка, 1970. – Т. 1. – 513 с.; Драгоманов М.П. Что такое украинофильство? // Драгоманов М.П. Вибране (“… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні”) / Упоряд. Р.С.Міщук. – К.: Либідь, 1991. – С. ..
Національно-політичний період (90-ті роки ХІХ ст. – початок ХХ ст.) став вирішальним у ході формування української історіографії. Українська історична наука, як складова європейської культури й науки, досягає власного самовизначення, набуває світового рівня. Виникають самостійні історичні інституції (наукові товариства, кафедри в університетах, архівні комісії, історичні часописи). З’являються перші друковані праці з історії малоросійської історіографії, що належали українським авторам М.Василенкові та О.Лазаревському. М.Василенку належить і перша спроба періодизації української історіографії Василенко Н.П. К истории малорусской историографии и малорусского общественного строя // Киевская старина. – 1894. Ноябрь. - № 11. – С. 242-270.. Пожвавлюється з 1890-х років літературне та наукове життя в Галичині, НТШ перетворюється на наукове товариство європейського типу.
Початок ХХ ст. характеризувався ускладненням форм самосвідомості історичної науки: окремі, епізодичні історіографічні розвідки поступово перетворюються на самостійну галузь дослідження. У науковий обіг впроваджуються терміни “малоруська історіографія”, “історія малоруської історіографії”, “історія історичних вивчень”. Зростає ідейний рівень робіт історіографічного характеру.
Саме в цей період утверджується ідеологія самостійництва. У структурах історичної свідомості вона означала сприйняття українства як певної спільноти, ствердження ідеї єдності всіх українських земель у географічному, політичному, етнографічному та мовному аспектах.
У науковій сфері прискорюються процеси інтеграції українського Сходу і Заходу, консолідація творчих сил інтелектуальної еліти української нації, історичної науки, яка перетворюється на цілісний організм. Активна творча наукова діяльність М.Грушевського у Львові та Києві, характер його наукових інтересів, сама постать ученого уособлювали ідеал інтелектуальної єдності наукових сил усіх українських земель. Процес кристалізації історіографічних досліджень в окрему галузь дослідження пов’язаний із визначенням предмета історіографічних вивчень, розвитком термінологічних засобів, створенням перших схем українського історичного та історіографічного процесів М.Грушевським.
Національно-державницький напрям в українській історичній науці, який базувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації, як історичної спільності, на власну автономію і державну незалежність, отримав свій вияв у роботах С.Дністрянського Днiстрянський С. Нова держава. - Вiдень, 1929.-113с.; Дністрянський С. Загальна наука права і політики. – Прага: Накл. Укр. ун-ту, 1923. – Т. 1. – 397 с.; Дністрянський С. Самовизначення народів // Воля. – 1919. – Т. 5. – Ч. 2. – С. 14-187; Ч. 3. – С. 53-216., В.Старосольського Старосольський В. Національний і соціальний моменти в українській історії. – Відень, 1915. – 84 с.; Старосольський В. Теорія нації. - Відень, 1922. – 154 с., О.Бочковського Бочковський О. Вступ до нацiологiї: Курс лекцiй. - Подебради, 1934. – 376 с.; Бочковський О.І. Наука про націю та її життя. – Нью-Йорк, 1958. – 80 с.; Бочковський О. Національна справа. – Вiдень, 1918.- 112 с., С.Рудни-цького Рудницький С. Українська справа зі становища політичної географії. – Берлін, 1923. – 282 с..
В своїх дослідженнях українські консерватори В.Липинський Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – Відень, 1926. – 398 с.; Липинський В. Україна на переломі. 1657-1659. – Відень, 1920. – 164 с., С.Томашівський Томашівський С. Українська історія. – Львів, 1919. – 188 с. на основі історичних екскурсів обґрунтували теорію державності України, бажаючи тим самим освятити необхідність і правоправність саме монархічного ладу для неї.
В зазначений період у науковій свідомості, що відобразилось в історичних працях, закріпився принцип державності, української ідеї.
Підсумком дослідницької роботи в галузі історії історичної науки стали праці Д.Багалія Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (по неизданным материалам): В 2 т. – Харьков: Типогр. и литогр. Зильберга, 1893-1898. – Т. 1. (1802-1815). – 1204 с.; Багалей Д.И. Очерки по русской истории. – Харьков, 1913. – Т. 2: Монографии и статьи по истории Слободской Украины. – 348 с., Д.Дорошенка Дорошенко Д. Исторія Русовъ як пам’ятка української політичної думки другої половини XVІІІ століття // Хліборобська Україна. – Кн. 4. – Зб. 7-8. – Відень: Вид-во Укр. союзу хліборобів-державників, 1923. – 372 с.; Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – Прага, 1923. – 252 с., В.Біднова Біднов В. Аполлон Скальковський, як історик Степової України // Наук. ювіл. зб. Україн. ун-ту в Празі, присв. п. Президенту Чесько-Словенської респ. проф. докт. Т.Г.Масарикові для вшанув. 75-ї річниці його народження. – Прага, 1925. – Ч. 1. – С. 291-356..
На зламі 1920-30-х років українська історична наука пережила один з найдраматичніших етапів своєї історії. Повний організаційний та ідейний розгром школи М.Грушевського в Радянській Україні супроводжувався наростаючою загрозою політизації історичної науки в еміграції під впливом ідеології інтегрального націоналізму. Наслідків цих перетрусів українська історична наука не позбулася дотепер. Йдеться про штучний розподіл наукового простору на радянську та діаспорну історичну науку. Обом їм властиві ідейна нетерпимість, агресивність, конфронтація, звинувачення один одного у комунізмі чи націоналізмі. Якщо радянська система знеособлювала науку, нехтувала національними відмінностями та специфікою регіональних історіографічних процесів, то діаспорний варіант української історичної науки здебільшого культивував дух та схему М.Грушевського, не піддаючи їх радикальному оновленню та переусвідомленню.
1920-30-ті роки характеризувалися утвердженням в радянській історіографії марксистсько-ленінської методології в її сталінській інтерпретації. У цей час було покладено початок догматичним підходам до вивчення суспільно-політичної історії України.
Традиції державницької школи в історичній науці в роки та після Другої світової війни були збережені і розвинені працями О.Оглоблина Оглоблин О. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – 318 с.; Оглоблин О. Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ століть (До 1917 р.) // Український історик. – 1971. – № 1-2. – С. 5-16., Н.Полонської-Василенко Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. – К.: Либідь, 1992. – Т. 2. – 608 с., А.Яковліва Яковлів А. До питання про автора “Історія Русів” // ЗНТШ. Праці істор.-філос. секції / За ред. І.Крип’якевича. – Львів, 1937. – Т. 154. – С. 71-113.. Одне з перших місць серед них належить О.Оглоблину, який комплексно досліджував проблеми розвитку української історичної та суспільно-політичної думки кінця XVIII – початку ХХ ст.
В УРСР систематичні історіографічні дослідження відновилися лише з середини 1950-х років в умовах політичної лібералізації в СРСР. До української історіографії зазначеного періоду зверталися у цей час Л.Коваленко Коваленко Л.А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. – К.: Вища школа, 1983. – 120 с., М.Марченко Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ століття). – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1959. – 275 с..
Чергова зміна політичного курсу в СРСР у другій половині 1950-х – середині 60-х років привела до поступового згортання історіографічних досліджень в Україні, пристосування історичної науки до нового етапу боротьби з уявними та справжніми ворогами, посилення цензурного тиску на науку.
Протягом 1970 – 80-х років спеціальне дослідження вітчизняної історіографії кінця XVIII – початку ХХ ст. дещо втратило свою актуальність, але не припинилося зовсім. Воно продовжувалось авторами праць, присвячених історичним поглядам М.Костомарова (Ю.Пінчук Пинчук Ю.А. Исторические взгляды Н.И.Костомарова. – К.: Наук. думка, 1984. – 190 с.), М.Максимовича (П.Марков Марков П.Г. Общественно-политические и исторические взгляды М.А.Максимо-вича. – К.: Изд-во при Киев. ун-те “Вища школа”, 1986. – 246 с.), дослідникам української літератури (Є.Нахлік Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш. До 170-річчя від дня народження. – К.: Знання, 1989. – 47 с.; Нахлік Є.К. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст. – К., 1988. – 320 с.), етнографії (В.Горленко Горленко В.Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII – начала ХIХ в. – К.: Наук. думка, 1988. – 212 с.), допомагаючи тим самим розширити діапазон відповідної наукової проблематики, оцінити жанровий синкретизм історичної писемності. З’явилось і декілька узагальнюючих праць з історіографії історії УРСР Историография истории Украинской ССР / И.С.Хмель (отв. ред.). – К.: Наук. думка, 1987. – 556 с.; Санцевич А.В. Українська радянська історіографія (1945-1982). – К.: Головне видавництво видавничого об’єднання “Вища школа”, 1984. – 142 с..
Ситуація в українській історіографії різко змінюється у зв’язку з розпадом тоталітарної політичної системи та крахом ідеології “інтелектуального імперіалізму”. З’являється ряд праць, автори яких розкривають суть і значення “цивілізаційного” методу у вивченні історичних процесів, проводять думку про необхідність синтезу методів, підходів для досягнення істинних результатів в історичних дослідженнях Ващенко В.В. Лекції з історії української історичної науки другої половини ХІХ – початку ХХ століття (М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський): Навч. посібник. – Дніпропетровськ: ДДУ, 1998. – 140 с.; Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України: Курс лекцій. – К., 1996. – 127 с.. Для багатьох дослідників цей час виявився продуктивним, вони захищають кандидатські та докторські дисертації, зокрема з проблем національного відродження, суспільно-політичної думки, національної та державницької ідей, історіографії історії України кінця XVIII – початку ХХ ст. Ващенко В.В. Фактори формування історичної концепції в українській історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.06 / Дніпропетр. держ. ун-т. – Дніпропетровськ, 1998.– 17 с.; Грицак Я.Й. Формування модерної української нації: історіографія та історіософія проблеми: Автореф. дис. … докт. іст. наук: 07.00.06 / Ін-т укр. археогр. та джерелозн. ім. М.Грушевського НАН України. – К., 1996. – 44 с.
Сучасне наукове переосмислення українського відродження, національно-визвольного руху досліджуваного періоду здійснюється за двома напрямами: 1) у рамках дослідження інших, значно ширших або ж суміжних проблем, зокрема таких, як розвиток української ідеї та державності Коцур А.П. Українська державність: історія та сучасність. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 352 с.; Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / О.Дергачов (кер. авт. кол.) – К.: Політична думка, 1996. – 448 с.; Українська iдея. Iсторичний нарис / В.Ф.Солдатенко, В.П.Крижанiвський, Ю.А.Левенець та iн.- К.: Наук. думка, 1995.- 132 с., український національний та політичний рухи Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999.-574 с.; Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській імперії // Сучасність. – 1992. – № 7. – С. 48-56., українська інтелігенція Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть. Соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 172 с.; Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.): У 3-х кн. – К.: АН України, Ін-т історії України, 1994. – Кн. 1. – С. ., парламентська діяльність українців Доморослий В.І. Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних Думах (1906-1907): Автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1994.– 23 с.; Козицький М.Ю., Доморослий В.І. Українська парламентська громада в І та ІІ Державних Думах // Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992.– Вип. 173. – С. 3-14.; 2) шляхом створення сучасних праць з окремих аспектів теми. Щодо другого напряму, то тут варто назвати дослідження В.Борисенка Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с., М.Кармазіної Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ століття). – К., 1998. – 350 с., В.Колесника, О.Рафальського, О.Тимошенко Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження: Національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини, 1900-1907. – К.: Стилос, 1998. – 226 с., Я.Грицака Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ ст. – К.: Генеза, 1996. – 360 с., І.Колесник Колесник І.І. Українська історіографія (XVІІІ – початок ХХ століття). – К.: Генеза, 2000. – 256 с., В.Сарбея Сарбей В.Г. Національне відродження України (Серія “Україна крізь віки”: В 15 т.). – К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – Т. 9. – 336 с.; Сарбей В.Г. “Національне питання” в Російській імперії очима дослідників початку і кінця ХХ століття // Укр. іст. журн. – 1996. – № 2. – С. 32-45., П.Шморгуна Шморгун П.М. Суспільно-політичний рух на Україні. Початок ХХ ст. (1900-1914 рр.). – К., 1991. – 134 с. та ін.
Тільки на нинішньому історіографічному етапі з’явилися праці, в яких кардинально переглядаються старі методологічні підходи і парадигми, відбувається синтез найсучасніших методів історіографічних досліджень. Але, як показує огляд літератури, спеціального дослідження, присвяченого відображенню ідеї державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст., що базувалося б на сучасних методологічних принципах, ще немає.
Мета роботи: здійснити комплексне дослідження історичних знань про розвиток державницької ідеї та її місце в суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст. у контексті національного відродження; виділити в середовищі представників української суспільно-політичної думки саме тих авторів, котрі у різноманітній тематиці своїх праць виходили на проблему дослідження ідеї української державності; проаналізувати основні концепції історіографії та їх місце і роль в історичній науці за найважливішими напрямами, науковими школами, ідеями і методологією; визначити місце вітчизняної і зарубіжної історіографії в нормативно-ціннісній системі наукової творчості, в дослідженні історичної науки як багатовимірного феномену. Мета дослідження потребує розв’язання таких завдань:
розкрити особливості розвитку української історичної думки кінця XVIII – початку ХХ ст. у контексті національного відродження в Україні і відповідно з’ясувати суть поняття “українське національне відродження”, проблему його періодизації, соціальну базу та специфіку;
простежити основні тенденції, напрями досліджень державницької ідеї та вплив на їх розвиток суспільно-політичної думки в Україні;
у відповідності до сучасних вимог, які ставляться до історичної науки, проаналізувати найважливіші історіографічні етапи досліджуваного періоду, існуючі в історіографії методологічні підходи, теоретичні парадигми щодо розробки різних аспектів цієї теми;
показати формування наукових центрів історичних досліджень та їх роль у суспільно-політичному житті України, становленні української державницької ідеї;
з’ясувати місце інтелектуально-духовної еліти в розвитку ідеї української державності;
на оновленій джерельній базі проаналізувати літературу з проблеми змагання національно-демократичних об’єднань та політичних партій за українську державність;
відобразити наукову популяризацію державотворчих процесів в Україні;
довести, що концепції державності, в т. ч. і державницької ідеї, в українській історичній науці спирались на основні досягнення світової інтелектуальної спадщини того часу, виникли як результат розвитку вітчизняної і зарубіжної науки, були її органічним продовженням, і за своєю суттю і змістом – дійсно науковими концепціями;
на основі історіографічного аналізу показати важливість історичного досвіду кінця XVIII – початку ХХ ст., уроків державотворення доби національного відродження для сучасної Української держави та можливість їх критичного використання.
Джерельну основу дослідження складають публікації та рукописні матеріали відповідного періоду. Вони становлять головний об’єкт історіографічного аналізу. Сюди відносяться перш за все праці українських вчених з проблем національного відродження, зокрема, його періодизації, соціальної бази, специфіки, геополітичних особливостей, а також історії інтелігенції, парламентаризму, партій і громадських об’єднань, історії історичної науки, з історії України, української державності тощо. Значення цих узагальнюючих праць полягає в тому, що вони в найбільш концентрованому вигляді відображають рівень розвитку історичних знань, ступінь і глибину розробки основних проблем історичної науки, місце в ній проблем досліджуваної теми. Значний пласт інформації містить колекція документів фондів Я.Ф.Головацького (ф. 36), І.М.Вагилевича (ф. 19), Оссолінських (ф. 5) відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України.
Для наукового аналізу залучені монографічні дослідження, предметом вивчення яких є окремі аспекти суспільно-політичного життя в Україні кінця XVIII – початку ХХ ст. Це не означає, що монографії як історіографічне джерело, присвячені вузьким темам. Аналізуючи їх, головну увагу ми звертали на внесок автора в науку, опрацювання ним джерельної бази, професіональний рівень використання джерел, обґрунтованість і глибину теоретичних висновків і узагальнень.
Значну частину наукової літератури, яка підлягала історіографічному аналізу, становлять статті з окремих проблем історії українського державотворення, національної та державницької ідей, виникнення національно-демократичних об’єднань та політичних партій, опублікованих у журналах і наукових збірниках. Наукові статті, періодичні видання в цілому становлять історіографічний інтерес перш за все тому, що в своїй сукупній тематиці вони відображають погляди і проблеми, які були актуальними на кожному історіографічному етапі, розкривають спектр тематичної спрямованості досліджень.
Предметом історіографічного аналізу стала частина політологічної, філософської та соціологічної літератури. Це пояснюється тим, що проблема політичного розвитку суспільства різних історичних періодів досліджується всіма суспільними науками, а їх висновки впливають на історіографію.
Певне місце серед історіографічних джерел посідають праці державних і партійних діячів, мемуарна література. Використовується і журнальна публіцистика, в тому числі сучасна, яка по-новому поставила багато проблем історії України кінця XVIII – початку ХХ ст. Ці історіографічні джерела дозволяють глибше розкрити вплив суб’єктивних факторів на рівень розвитку історичної науки.
В роботі аналізуються не лише публікації, але й деякі дисертаційні дослідження. При цьому враховувалося, що значна частина дисертаційного матеріалу була опублікована у вигляді монографій, брошур та статей.
Окрему групу джерел становлять видання документів. Історіографія поряд з іншими питаннями вивчає процес нагромадження і введення в науковий обіг історичних джерел, без яких неможливий розвиток історичної науки. Публікації документів використовувалися перш за все для характеристики стану на кожному історіографічному етапі джерельної бази вивчення зазначеної теми, визначення особливостей археографічної роботи з даної проблеми. Звичайно, для історіографії становить інтерес перш за все концепція упорядників джерел, яка відображає спрямованість і рівень вивчення проблеми на тому чи іншому етапі. Ця концепція проявляється в тематиці публікацій, принципах відбору джерел для видання, в інших елементах археографічного оформлення.
В історіографічному дослідженні, присвяченому складній і багатоплановій проблемі ідеї державності в суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст. не можуть бути розглянуті всі праці, що вийшли в світ. Тим більше, що за змістом деякі роботи подібні, перекликаються, відрізняються лише фактичним або статистичним матеріалом. Своє завдання автор вбачав у тому, щоб проаналізувати лише ті роботи, на основі яких можна дати в цілому досить повну картину стану розробки досліджуваної теми, простежити провідні тенденції, особливості і закономірності вивчення основних її аспектів.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній вперше в українській та зарубіжній історичній науці цілісно, комплексно досліджується ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст.
До наукового обігу вводяться нові документи і матеріали, залучено раніше малодоступні для дослідників праці представників інтелектуальної еліти, а також публікації, що давно вже стали бібліографічною рідкістю; в роботі уточнюється авторство і час написання деяких історичних праць.
Історична наука розглядається як соціальний феномен, який, з одного боку, впливає на розвиток суспільства, а з іншого, – сам змінюється під впливом політичних, економічних, соціокультурних факторів. З’ясовується гносеологічна природа історіографії, її місце і функції у процесі пізнавальної діяльності історика, форми самовизначення. В процесі історичного пізнання визначаються два рівні: предметний – конструктивне знання про минуле і рефлексивний – знання про знання. Перший рівень історичного пізнання – це власне історична наука, другий – методологія та історія історичної науки.
На основі синтезу сучасних методів дослідження аналізується радянська історіографія; розглядаються найновіші публікації, які практично ще не підлягали історіографічному аналізу, розкривається їх важливе історіографічне значення для концептуального переосмислення досліджуваної теми.
Обґрунтовується нова періодизація українського національного відродження та в його контексті українського історіографічного процесу; визначаються з урахуванням особливостей суспільно-політичного життя, становлення національної самосвідомості, еволюція ідеї української державності, основні історичні школи, течії та напрями розвитку української історіографії зазначеного періоду.
По-новому, з урахуванням усього комплексу наявних джерел та літератури, в контексті запропонованої теми висвітлюються історичні погляди Д.М.Бантиш-Каменського, М.О.Максимовича, М.І.Костомарова, П.О.Куліша, М.П.Драгоманова та інших, визначаються місце і значення творчого доробку кожного з них в українському історіографічному та культурно-національному процесі. Переглянуті стереотипні твердження про кризу і занепад історичних досліджень того часу, неспроможність їх авторів відтворити історію України, спростовуються деякі тенденційні, однобічні оцінки наукової спадщини істориків України кінця XVIII – початку ХХ ст.
На основі нових концептуальних підходів здійснюється історіографічний аналіз літератури з проблем історії української державності, національної та державницької ідей, українського національного відродження, суспільно-політичної думки, інтелектуально-духовної еліти, змагання національно-демократичних об’єднань та політичних партій за українську державність. При цьому переосмислена низка оцінок, висновків, концептуальних підходів, які раніше домінували в історіографії, поставлені історіографічні та історичні проблеми, які потребують подальшої наукової розробки.
Практична значимість дослідження: його зміст та висновки можуть бути використані в порівняльно-історичному аналізі вченими і політиками для з’ясування сучасних тенденцій державотворення в Україні, при поясненні глибинних коренів багатьох нинішніх явищ у державі, у прогнозуванні майбутнього. Історіографічний аналіз літератури допоможе концептуальному переосмисленню всієї доби українського національного відродження кінця XVIII – початку ХХ ст., що сприятиме написанню правдивої