Робота покликана допомогти історикам краще орієнтуватися у величезному масиві літератури, критично до неї ставитися, рельєфніше бачити досягнення і нерозв’язані проблеми. Виконане дослідження концентрує увагу дослідників на ще не вирішених завданнях, розробці актуальних проблем державницької ідеї та її місця в суспільно-політичному житті України кінця XVIII – початку ХХ ст.

Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки узагальнюючих праць з історії української державності, політичної історії, національно-демократичних об’єднань та політичних партій, історії історичної науки, для написання відповідних розділів сучасних підручників з історіографії історії України, а також для читання лекцій, проведення практичних занять з історії України кінця XVIII – початку ХХ ст., історії українського національного руху, української суспільної думки, розробки окремих спецкурсів.

Теоретико-методологічною основою дисертації є фундаментальні теоретичні розробки про природу, механізм і тенденції процесу історичного пізнання, норми і цінності історичної науки, типи історико-наукових досліджень, образ науки та ідеал науковості, методи історіографії та історіографічні категорії, етику вченого та його відповідальність перед суспільством, стиль історичного мислення, основні етапи розвитку світової і вітчизняної історіографії тощо.

Робота має комплексний і міждисциплінарний характер. Її концептуальні засади ґрунтуються на основі традиційних наук: історії, політології, соціології, а також на ідеях нових дисциплін, що сформувались в останні десятиліття – історії наук, історіософії, етнодержавознавства.

Автор послуговувався хронологічно-проблемним, історико-порівняльним, системно-структурним, періодизації, ретроспективним методами дослідження.

Апробація результатів дисертації. Основні результати, положення і висновки роботи апробовані на більш ніж двох десятках міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях. Серед них: Міжнародна науково-практична конференція “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 1997), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (Київ – Чернівці, 1998), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми історії та сучасного розвитку українського козацтва, концепція українського козацтва як державотворчої інституції” (Черкаси, 1999), ІІІ Міжнародна наукова конференція “Українське питання в Росії (середина XVII – кінець ХХ ст. )” (Москва, 1999), Міжнародна наукова конференція “Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст.” (Чернівці, 2000), Міжнародний Науковий Конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000) та ін.

Дисертація обговорювалась на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Зміст дисертації розкрито в двох індивідуальних монографіях (48,57 др. а.), одній монографії написаній у співавторстві (10,52 др. а.), 20 статтях у наукових, фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України (заг. обсягом 10,25 др. а.), 3 брошурах – 1 індивідуальній (4,5 др. а.) та 2 в співавторстві (9,25 др. а.) та 15 публікацій доповідей і повідомлень у випусках матеріалів наукових конференцій та читань. Всього 87,29 друк. арк.

Окремі концептуальні положення роботи висвітлені в 9 підручниках та навчальних посібниках, циклі радіопередач “Історія української державності” (грудень 1998 р. – травень 1999 р.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

В розділі 1 “ВИТОКИ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ІДЕЇ В УКРАЇНІ КІНЦЯ XVІІІ – ПОЧАТКУ ХІХ ст.” розглядаються основні етапи зародження української державницької ідеї. В ньому наголошується, що наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. Цей час характеризувався занепадом старої, козацької України та модернізацією всіх сфер суспільного життя, пов’язаною з переходом від феодального до капіталістичного розвитку. Зміна історичних епох у житті українського народу супроводжувалася, з одного боку, втратою політичної автономії та широкомасштабною інтеграцією України до імперської системи, а з другого – народженням нової, сучасної української нації, її самосвідомості, мови, культури, утворенням відповідного соціально-економічного, а згодом і політичного простору.

На початковому етапі національного відродження українців важливе, якщо не головне, місце займала історіографія. Саме вона виявилася найбільш потрібною і водночас придатною для пробудження і розвитку національної самосвідомості, забезпечення спадкоємності історико-культурного процесу в умовах втрати державності. Звернення до минулого, осмислення попереднього історичного досвіду було необхідною умовою дальшого розвитку суспільства перехідної епохи. Історичні праці акумулювали в собі різноманітні громадсько-політичні, ідейні, естетичні програми та концепції суспільно-політичного життя. Одночасно історіографія переживала відчутні зміни, пов’язані з її перетворенням на самостійну науку, змінами у методології та методиці дослідницької роботи.

У різних верствах українського суспільства, передусім його верхівці, існував постійний попит на літературу з вітчизняної історії. Мотивація звернення до українського минулого диктувалася передусім практичними потребами суспільства, тісно поєднаними з просвітницькими, становими, загальнодержавними та регіональними інтересами. Ідейний зміст української історіографії визначався спочатку претензіями української шляхти та козацької верхівки на особливе місце в суспільстві, а також прагненням російського уряду довести свої “споконвічні” права на ці землі. Пізніше, в перших десятиріччях ХІХ ст. в українському минулому шукали національної своєрідності, прикладів військової доблесті, свободолюбства, православного благочестя. Саме по собі звернення до українського минулого на той час не ототожнювалося з загрозою політичного сепаратизму. Українська історіографія займала місце серед багатьох інших краєзнавчих дисциплін і розглядалася як місцеве відгалуження загальноросійського історичного процесу. При цьому найчастіше історія України обмежувалася територіальними межами Гетьманщини, ототожнюючись з козацтвом у соціальному відношенні.

Зміни в соціальному та культурному житті українського суспільства, при всій їхній суперечності, дали, нарешті, можливості вітчизняній історіографії вийти на рівень друку, стати більш доступною. Перші публікації відповідного змісту, здійснені в другій половині XVIII ст., були відгомоном старої, козацької доби в її найпопулярніших історіографічних творах: “Короткого опису Малої Росії”, відредагованого і доповненого О.А.Безбородьком та літописом Г.Грабянки, опублікованого Ф.Й.Туманським. Поряд з ними, з кінця XVIII ст. до наукового і культурного обігу почали входити також сучасніші тексти, створені, зокрема, Я.А.Марковичем, М.М.Яновським, М.І.Антоновським, Ф.Й.Туманським, М.Ф.Берлинським, О.І.Мартосом.

Активізації українського історіографічного процесу сприяли публічні дискусії з окремих питань українського минулого, проведені на сторінках харківських, московських та столичних журналів протягом 1816-1840-х років.

Розвиток української історіографії супроводжувався спробами її наукової організації. Більшість публікацій українознавчого характеру, в тому числі історичного змісту, здійснювалася завдяки колективним зусиллям патріотично настроєного дворянства, частково об’єднаного в гуртки. Свідченням цього стала, зокрема, дослідницька та видавнича діяльність О.А.Безбородька та його освічених земляків у Санкт-Петербурзі, А.Чепи, В.Я.Ломиковського, В.Н.Каразіна. Помітне місце в пропаганді славної історичної минувшини України залишили патріоти Г.А. та В.Г.Полетики, А.Худорба, М.Маркевич та їхні однодумці. Вони відіграли конструктивну роль у розвитку історичної самосвідомості українського суспільства.

В українській історіографії відбувалася еволюція загальних уявлень про предмет і методи історичних досліджень, вдосконалювався професійний інструментарій авторів історичних праць. З кінця XVIII ст. вони частіше почали звертатися не лише до традиційної для свого часу військово-політичної проблематики, а й до соціально-економічних, історико-культурних питань, побуту і звичаїв різних суспільних прошарків. Відповідно до цього, розширювалася номенклатура історичних джерел за рахунок архівних документів, усної народної творчості, мови, пам’яток археології.

Паралельно з відкриттям і введенням до наукового обігу нових історичних джерел, вироблення спеціальної методики роботи з ними, окремі українські історики вдавалися до наукового осмислення вітчизняної історії, критичного аналізу джерел і літератури, здійснювали спроби періодизації історії України та формулювання наукових концепцій, застосовували історико-порівняльні підходи в дослідницькій роботі.

Копітка праця істориків-аматорів сприяла появі самобутніх, оригінальних творів, які позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”.“

Історія Русів” – твір, що з’явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався у рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). Анонімний автор змалював у ньому картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї республіканізму, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба – це час розвою української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького – це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.“

Історія Русів” – це перша своєрідна політична історія України, де провідною ідеєю виступає ідея незалежної соборної Української держави.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д.Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, однак, незважаючи на ці вади, праця Д.Бантиш-Каменського стала кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” – фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона написана на широкій джерельній базі з використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів. Порівняно з попередниками вищим був і професійний рівень автора, про якого заговорили, як про справжнього історика, а не поверхового оповідача чи переписувача.

Безумовно Д.Бантиш-Каменський не був радикалом і схилявся до консервативних, монархічних позицій, але він не замовчував (а в подальших виданнях навіть розширював) сюжетів, пов’язаних з політичною автономією України. Для розвитку національного відродження важливо також те, що “Історія Малої Росії”, в якій була створена хай не зовсім досконала і послідовна, але ж панорамна та систематизована картина самобутньої української історії, з’явилася саме в той час, коли побачили світ перші томи “Истории государства Российского” М.Карамзіна, просякнуті ідеями великодержавності.

Загалом українська історіографія кінця XVIII – початку ХІХ ст. являла собою сплав національної культурної традиції, козацько-старшинського історіописання із новітніми ідейними впливами Росії та Європи у сфері історії, філософії та природознавства. Це період критичної історії, який відповідав реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією історичного легітимізму.

Розділ 2 “ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.” має теоретико-методологічне спрямування, в ньому розглядаються особливості розвитку історичної думки в Україні того часу.

З першої половини ХІХ ст. розпочинається формування романтичного напряму в українській історіографії. Романтизм становив самостійну фазу процесу українського національного відродження, що пов’язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (героїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і першими спробами організаційно-політичного оформлення національного руху українства.

Плідно сприяли культурному і суспільно-політичному процесу українського національного відродження університети в Харкові, Києві, наукові товариства й комісії, прогресивне українство в Санкт-Петербурзі та Москві.

У процесі розвитку української історичної думки відбувалися зміни в соціальному складі істориків. Якщо в кінці XVIII – на початку ХІХ ст. його визначали, головним чином, представники служилого та відставного чиновництва, помісного дворянства, то вже з 20-х років ХІХ ст. ситуація почала змінюватися. Історія України дедалі частіше ставала предметом зацікавлень з боку інтелігенції: письменників, журналістів, викладачів, більшість яких одержала вищу, переважно університетську освіту або близько стояла до академічного середовища.

З’явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована граматика української мови – “Грамматика малорусского наречия” (1818 р.) О.Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, складеного І.Войцеховичем. Характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою унікальною самобутньою системою світобачення, способом самовираження окремої нації, засобом визначення національної ідентичності. Одним з перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивно-побутових поглядів на українську мову був видатний харківський славіст І.Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю “Взгляд на памятники украинской народной словесности”, лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова – не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє.

Своєрідним підтвердженням слів І.Срезневського стала творчість не тільки родоначальника української літератури І.Котляревського, а й відомих байкарів П.Гулака-Артемовського та Є.Гребінки, талановитого прозаїка Г.Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т.Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т.Шевченку.

Непересічне значення великого Кобзаря полягає не стільки в утвердженні української мови та розширенні її потенційних можливостей, а й в утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток.

Визначну роль у розвитку української історичної думки відіграв М.Максимович. В історичних працях він був прихильником панівного тоді романтизму й ідеї народності. Вчений виступав проти норманської теорії появи в східних слов’ян давньої держави, обстоював генетичний зв’язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України, спростував теорію російського історика М.Погодіна про нібито великоросійське заселення Київщини перед навалою татар. М.Максимович був одним з перших істориків, котрі наголошували на історичному значенні національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького й почали досліджувати гетьманський рух в Україні. Численні твори вченого з історії Києва, козаччини, Гетьманщини, гайдамаччини й Коліївщини мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії.

Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, М.Костомаров у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу. Звеличував козацтво як вираз суто “національного духу” народу, що пов’язане все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва зумовлювала і провідне становище української нації в майбутній федерації слов’янських народів. М.Костомаров не тільки збагатив нашу історіографію фактологічно та концептуально, але значною мірою демократизував історичне висвітлення минулого.

Власну концепцію українського минулого П.Куліш розробляв у руслі народницького напрямку в українській історіографії. Він пройшов складний шлях еволюції від демократичної концепції української історії до осмислення українського минулого з консервативних позицій.

Історіософські пошуки П.Куліша були зосереджені, перш за все, навколо розробки ним української національної ідеї. Критерій історичного блага, добра і зла для українського народу був вирішальним у намаганнях П.Куліша визначити друзів і ворогів, будівничих і руїнників у його долі. Роль держави в історії народів, на думку П.Куліша, в забезпеченні здійснення “народного права”, в якому втілюється “народний дух” гарантування недоторканості природних прав окремої особи. Однією із центральних в історичній концепції П.Куліша була проблема визначення місця України в контексті загальноісторичного розвитку народів. Вона розглядалася ним через усвідомлення приналежності українців до духовно-культурної та політичної спільності слов’янського світу та особливостей геокультурного становища України між цивілізаціями Європи та Азії.

Прогресивному розвиткові української історіографії сприяли також окремі праці А.Скальковського, М.Луніна, О.Бодянського. Окрему сторінку в українське національне відродження вписали галицькі просвітителі першої третини ХІХ ст.

Поєднання громадсько-політичних та естетичних функцій історіографії знайшло найяскравіше втілення в працях, спрямованих на ідеалізацію українського минулого. Апологія історії України, піднесення її до рівня античних та середньовічних лицарських зразків у найбільшій мірі відповідали актуальним патріотичним потребам українського суспільства, утверджуючи в ньому почуття власної гідності. Сумні реалії соціально-політичного життя України першої половини ХІХ ст. утворювали сприятливий ґрунт для міфологізації української історії.

В історичних працях поступово утверджувалося розуміння етнічної цілісності усіх верств українського народу, уявлення про єдність його етнічної території. Історики активно формували у свого читача відчуття спільності історичної долі народу, створюючи близькі для різних соціальних прошарків, населення різних регіонів образи-символи героїчного минулого. Головне місце серед них зайняло козацтво з притаманним йому культом військового героїзму та лицарської відваги. В той же час, системи цінностей аристократичного чи буржуазного способу життя в історичній свідомості суспільства відійшли на другий план.

Зміна соціально-політичних, методологічних та естетичних орієнтирів української історіографії в часи романтизму не зачепила її міфологічної основи. Незмінною залишалася також активна творча роль авторів історичних праць у формуванні суспільних поглядів на минуле. Не випадково вони зверталися передусім до емоцій своїх читачів, демонструючи в свою чергу, високий рівень духовного, патріотичного піднесення.

У середині 40-х років ХІХ ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.

У розділі 3 “ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.)” зосереджується увага на стані інтелектуально-духовної еліти України, “українському народолюбстві”, народництві та проблемі української державності в історіографії народницького, консервативного і національно-державницького напрямів.

Історична думка України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. досить чітко відобразила основні риси соціально-економічного і політичного життя епохи. Розвиток капіталістичних відносин, національно-визвольних ідей послужили сприятливим ґрунтом для виникнення організованого руху українства, який поступово скристалізувався у декілька напрямів: народницький, консервативний, ліберальний, національно-державницький тощо.

Згідно з народницькою концепцією, основну увагу дослідники зосереджували на вивченні історії народу – його ідеалів, прагнень, боротьби, здобутків і втрат, проблем економічного, культурного і духовного розвитку, відсуваючи на другий план питання державного творення і території. Українські консерватори обстоювали ідею інтеграції сучасного нового з органічно створеним історією минулим. Поєднуючи українську національну ідею з державницькою, вони вважали, що перша тільки тоді спроможна оживити собою етнографічну масу, якщо вона закликає до повного національного визволення. Представники ліберально-демократичного напряму виступали за ліквідацію авторитарних і примусових засад у суспільному житті, збереження і захист прав людини, договірний характер відносин між окремою людиною і державою, встановлення конституційного ладу, парламентаризм тощо. Творчість М.Драгоманова справила величезний вплив на нові покоління вчених, які здійснили злам в українському державознавстві, заснували новий, державницький напрям в українській історичній науці, представники якого основну увагу приділяли створенню концепції державності України. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Україна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В.Липинського в українську історіографію було закріплення в науковій свідомості та дослідницькій практиці принципу державності, проблеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокультурного призначення.

Процес виникнення на ґрунті української історичної науки перших розвідок історіографічного характеру припадає на останнє десятиліття ХІХ ст. – початок Першої світової війни. Саме в цей час історична наука остаточно кристалізується з синкрезу українознавства. Останнє наочно ілюструє створення самостійних історичних інституцій (університетські кафедри, наукові товариства, архівні комісії, історичні часописи) та наукових шкіл. У працях М.Грушевського, його учнів і послідовників опрацьовується самобутня концепція української історії на противагу офіційній доктрині російської історіографії.

В цілому в наукових здобутках вчених знаходимо характеристику напрямів, течій української політичної думки, аналіз особливостей їх розвитку в різні часові періоди, а також, що особливо цінно, висвітлення ходу формування державницької ідеології. З’являються праці, що несуть в собі відбиток ідеологічних вподобань авторів – живих свідків інтелектуального визрівання нації, котрі стали не лише першими науковцями-історіографами, але й творцями політичної думки. Цінним є і те, з огляду на інформаційне навантаження, що незважаючи на специфіку, вони вписувались у здобутки світового, західноєвропейського суспільно-політичного процесу, увібрали передові його надбання, проаналізували і сфокусували їх на українську державницьку ідею. Національно-політичний, “модерністичний” період українського відродження характеризувався кристалізацією ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.

Розділ 4 “ІДЕЯ ДЕРЖАВНОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНИХ ОБ’ЄДНАНЬ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ” охоплює дослідження комплексу проблем, пов’язаних з відображенням ідеї державності та національної незалежності в програмах та діяльності українських партій, науковою популяризацією української державності.

Завдяки українським партіям початку ХХ ст. проблема державності України була виведена на ідеологічний рівень, на рівень практичної політики, вона стала стержнем національного питання в Україні. Хоча в середовищі політичних організацій виявилося різне розуміння питання державності, її перспектив і шляхів досягнення (автономія, самостійність, поєднання того й іншого).

Той факт, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. український народ був позбавлений державності і входив до складу двох імперій – Російської та Австро-Угорської суттєво вплинуло на процес формування партійно-політичної системи в Україні.

Українські партії на західноукраїнських землях виконували важливі функції, у тому числі: активізували політичну діяльність українського населення, надаючи тим самим національному рухові масового характеру; виявляли, формували і обґрунтовували інтереси всіх суспільних груп і верств, що становили українську націю; надавали національному рухові цілісного та організованого характеру; формували національну ідеологію і політичну доктрину; представляли національні інтереси українського населення в австрійському парламенті та галицькому й буковинському сеймах і тим самим активно впливали на прийняття політичних рішень у державі; проводили культурно-освітню роботу серед українського населення краю і впливали на формування національної самосвідомості; продукували нову політичну еліту.

На основі аналізу процесу політичної структуризації українського суспільства сучасні дослідники виділяють чотири етапи визвольного руху в західноукраїнських землях, а саме: 1) початковий період, коли визвольні змагання існували на рівні окремих осіб, пасивної масової свідомості та окремих, розрізнених у просторі і часі, груп; 2) культурницький період, коли відбувалася консолідація прибічників української сомоідентифікації на засадах національно-культурного розвитку; 3) політико-партійний період, коли національний рух піднявся до рівня партійної організації, що дало змогу перенести боротьбу на політичний, загальнодержавний напрями; 4) період безпосереднього державотворення, який збігається з українською національно-визвольною революцією 1917-1920 рр. Окрім цього, на всіх етапах свого розвитку національний рух поєднував повний комплекс течій: економічну, побутово-звичаєву, культурницьку, політичну. На кожному етапі переважала одна з них, що і визначало його основну специфіку.

У період революції 1905-1907 рр. в Росії склалася парламентська система. Наддніпрянська Україна, будучи складовою частиною імперії, також приймала в ній активну участь. Свідченням цього є гостра політична боротьба, що відбувалася на теренах України під час виборчих кампаній до І та ІІ Державних Дум. Вони мали поміж собою як спільні риси, так і деякі відмінності. Спільним було те, що в їх процесі національно свідомі елементи не користувалися великою популярністю через низьку національну свідомість населення. Вони пройшли до Думи завдяки блокуванню з загальноросійськими партіями, які не зазнавали на собі великого тиску з боку самодержавства, зокрема з кадетами. Щодо відмінностей, то змінилася сама обстановка в країні, революція йшла на спад. Цим скористалося самодержавство і “Поясненням щодо уточнення виборчих прав деяких категорій населення” скоротило кількість виборців. Особливістю виборів було те, що вони вперше в історії Росії відбувалися за участю всіх партій. Змінився склад депутатів до ІІ Думи, появилися праві і представники лівих партій. Значно зменшилася кількість кадетів у самій Громаді, зате стало більше трудовиків і соціал-демократів. Значно змінилася і діяльність самих Громад.

У ході думської діяльності національно свідомі депутати намагалися максимально використати трибуну вищого легітимного закладу для виборювання мінімальних національних свобод для свого краю. Заслугою Громади в І Державній Думі була розробка Декларації про автономію України та законопроекту “Про мови”. Лише розпуск Думи не дав можливості довести справу до кінця. Українська фракція ІІ Думи, хоча дещо й розширила Декларацію, підготувала проект рішення про відкриття кафедр по вивченню української історії й письменства, але не зуміла довести до кінця роботу, розпочату попередниками в І Думі і добиватися автономії, як це здійснили поляки. Але, незважаючи на недоліки та помилки в діяльності обох Громад, вони після себе залишили значну пам’ять – саме використовуючи їх досвід будувалася в свій час Українська Народна Республіка. І сьогодні, будуючи незалежну державу, ми все частіше звертаємо свої погляди до досвіду українських парламентських фракцій в І та ІІ Державних Думах.

У вивченні та ідеї державності в діяльності національно-демократичних об’єднань та політичних партій, її історіографії позначилися різні політичні та інші чинники. Їх дослідження дозволяє визначити чотири відповідних підходи до проблеми: 1) праці безпосередніх учасників тогочасних подій, що були опубліковані ще в дореволюційний період; 2) праці радянських істориків, на яких позначилася сувора ідеологічна та політична регламентація відповідних державних і партійних установ; 3) творчий здобуток представників української діаспори; 4) нечисленні сучасні дослідження українських вчених.

Історіографія українського національно-політичного руху початку ХХ ст., який проявив себе в діяльності партій, пройшов ряд етапів: 1)  рр.; 2) – кінець 1920-х рр.; 3) кінець 1920-х – перша половина 1950-х рр.; 4) друга половина 1950-х – початок 1990-х рр.; 5) сучасний розпочався з проголошенням Україною державної незалежності. На кожному з історіографічних етапів зміст, головні напрями, рівень наукового пошуку, концептуальні підходи визначалися різними чинниками. Але зарубіжна історіографія впродовж всього свого часу мала сприятливіші умови для неупередженого і об’єктивного відтворення минулого, що й дозволило їй зробити певний внесок у висвітлення українського руху. Що ж до вітчизняної історіографії, то розкутість наукової думки, яка існувала до кінця 1920-х років і приносила певні результати, в часи сталінського тоталітаризму була ліквідована. Історична наука стала на шлях радянської ідеологізації і політизації, що відповідним чином позначилося і на дослідженні українського національно-політичного руху. Марксистсько-ленінські методологічні підходи радянських істориків обумовлювали упередженість їхніх висновків, але разом з тим дослідники ввели до наукового обігу значний масив нового фактичного і статистичного матеріалу з історії українських партій, насамперед соціал-демократичного спрямування.

Послаблення ідеологічної нетерпимості в радянській історіографії до досліджень з історії національного руху, котрі не вкладалися в прокрустове ложе марксизму, стало помітним лише від кінця 1980-х років. І тільки на початку 1990-х років для вітчизняних істориків стало можливим критичне переосмислення минулого.

Зокрема, увагу істориків привертають, насамперед, українські соціал-демократичні організації (РУП, УСДРП), що обумовлено, очевидно, їхнім значно більшим у порівнянні з іншими партіями впливом на маси, одним із провідних місць, яке займала українська соціал-демократія в суспільно-політичному русі України на початку ХХ ст. Щодо інших українських партій, то їхня історія вивчена значно менше. Поки що відсутні сучасні ґрунтовні дослідження. Крім того, в історичних студіях переважає соціально-політична сторона теоретичної і практичної діяльності українських партій, хоча в 1990-х роках історики розпочали порівняно активно досліджувати націотворчі та державницькі аспекти в українському партійному русі кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У своїх головних течіях суспільно-політична думка України початку XX ст. пішла трьома напрямками: соціального реформаторства, національних устремлінь та демократичного радикалізму. Але в головних своїх вимогах, під тиском реального життя, всі ці течії сходилися між собою, об’єднуючи українство в одному прагненні: перш за все, відстояти власні національні права. Гальмування вільного культурного розвитку українського народу не змогло знищити його досить міцної національної самосвідомості. Величезним досягненням, успіхом “української ідеї”, на думку Р.Шпорлюка, був той факт, що несхожі території із значними відмінностями у релігії, політичній історії, соціальній структурі об’єднаються пізніше в такій державі, як Україна. Тобто, теоретично виаргументувавши українство як історичну, культурну, географічну самодостатню цілісність, що здатна до саморозвитку, суспільно-політична думка рубежу ХІХ-ХХ ст. поставила питання про політичне самовизначення українців у формі власної державності.

ВИСНОВКИ містять стислий виклад результатів дослідження, основний зміст яких виноситься на захист:–

Ідея державності як теоретичний постулат та живе явище української історії залучена до ідейного арсеналу українського національного відродження завдяки українській історіографії. Апеляція до минулого українського народу, ідеалізація козац-тва, форм козацької державності, виправдання боротьби проти польського та турецько-татарського елементів, пошуки витоків рідної історії та мови, археографічні й археологічні розвідки прислужилися до відновлення наприкінці ХVІІІ ст. ідеї історичної тяглості, політич-ної та культурної традиції української нації, збагатили вітчизняну історіографію, яка виступила інструментом формування як масової національної свідомості, так і професійної, історичної. –

Наукова історична праця активістів національно-го руху наприкінці XVIII – початку XIX ст. сприяла обґрунтуванню політичних програм українства. Історичні документи і матеріали з родинних архівів нащадків української старшини разом з першими науковими спробами української історіографії означеного часу створювали ідеологічне підґрунтя програми історичного легі-тимізму від Г.Полетики до князя М.Рєпніна, яка передбачала реставрацію скасованого автономного устрою України – по-літичної системи гетьманату, прав і привілеїв козацької стар-шини, відновлення старосвітських звичаїв. Не випадковий і той факт, що перша політична програма виникає в середовищі кирило-мефодіївських братчиків, які професійно займалися етно-графічними та історичними студіями (М.Костомаров, П.Куліш, М.Гулак та ін.).–

Ідея державності в історичній та суспільно-політичній думці кінця XVIII – початку XX ст. існувала в різних формах: від самодер-жавної монархії через козацький республіканізм до спадково-го гетьманату. Провідною в розбудові державницької пробле-матики була тенденція щодо “поглиблення” часів виникнення державної традиції в Україні – від доби Хмельниччини в глиб віків аж до старокиївської доби. Згодом ідея державності стає однією з найчільніших в українській історіографії і зумовлює появу цілого напряму, репрезентованого працями В.Липинського, С.Томашівського, Д.Дорошенка, істориками й правниками першої та другої хвилі української еміграції.–

Починаючи з середини ХІХ ст., вирішальну роль в активізації дослідницької роботи українських істориків із зазначеної тематики відіграють дві групи чинників – з одного боку, це зміни в суспільно-політичному житті країни (тобто, т. зв. зовнішній фактор), з іншого, – закономірності розвитку на зазначеному етапі української історичної науки (фактор внутрішній). До першої групи слід віднести активізацію громадсько-політичного життя української спільноти, консолідацію нації, політику царського уряду в українському питанні, що в сукупності призвело до посилення в рядах української інтелігенції державотворчих настроїв. До другої групи чинників належали: утвердження в історіографії філософського позитивізму, який домінував у поглядах історичної й історико-юридичної шкіл на історичний процес, державу і право; збагачення джерельної бази історичних досліджень; запровадження в наукову практику нових методів наукового пізнання і насамперед зміцнення державницької ідеї в українській історичній думці.–

Автономізм та федералізм, ідея самостійності України домінують в поглядах українських діячів, у програмах та діяльності українських партій кінця ХІХ – початку ХХ ст. Помітним успіхом українських політичних організацій у справі обстоювання національних прав став їх вихід на парламентський рівень. Про поширення ідеї державності в українському русі означеного періоду свідчило активне відстоювання українцями вимог забезпечення державності та посилення їхнього впливу на державне життя. В суспільно-політичному житті України все більшого впливу набував самостійницький напрям, який передбачав як стратегічну кінцеву мету створення самостійної Української держави. Необхідною передумовою висунення ідеї незалежної соборної України було визнання спільності західних і наддніпрянських українців, яка і становила єдиний український народ.–

Обґрунтування та еволюція ідеї української державності в історичній думці, її прояви в суспільно-політичному житті наприкінці ХVІІІ – початку ХХ ст. безпосередньо пов’язані з куль-турно-громадською, просвітницькою діяльністю. Українські історики багато сил віддавали організації вищої та середньої історичної освіти в Україні на базі Харківського, Київського, Новоросійського та Львівського університетів. Популяризації та розповсюдженню знань про минуле рідного краю, Україну та український народ сприяла активна археографічна діяльність відомих учених, літераторів, етнографів, знавців старовини, як-от: М.Цертелєва, І.Срезневського, М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, П.Лукашевича, П.Чубинського, В.Антоновича, О.Лазаревського.–

Ідея повної критичної історії України виникає в середовищі освічених “петербурзьких малоросів” – О.Безбородька, В.Рубана, Г.Калиновського, Д.Трощинського, Я.Маркевича – наприкінці XVIII ст. Перша наукова істо-рія України Д.Бантиш-Каменського створена у гуртку князя М.Рєпніна за його ініціативою та безпосередньою допомогою. Ідеї просвітництва, організації системи шкільництва та осві-ти, проблеми рідної мови та письменства обговорювалися у гуртку О.Паліцина – “Попівській академії”, гуртку мукачівського єпископа А.Бачинського, гуртку намісника Угорської Русі А.Добрянського. Осередками романтичного напряму в українській історіографії були харківські гуртки 1820-х років, перш за все гурток харківських романтиків (І.Срезневський, М.Костомаров, А.Метлинський), об’єднання уніатської молоді, студентів Львівської семінарії, відомого під назвою “Руська трійця”, петербурзький гурток Є.Гребінки, де захоплювали-ся усім українським – літературою, історією, природою, мис-тецтвом. Інтерес до українського минулого пронизує творчість представників “української школи” в польському письменстві та школи “малоросійських повістей” в російській літературі. Народницький напрям в українській історіографії кристалі-зувався в працях діячів української науки та літератури, які згуртувалися довкола першого українознавчого видання “Основа”.–

Статусу національної українська історіографія набуває зав-дяки діяльності професорської корпорації, яка становила цвіт українознавства. До її складу входили В.Антонович, П.Житецький, О.Кістяківський, М.Драгоманов, Ф.Вовк, М.Зібер, М.Довнар-Запольський, М.Владимирський-Буданов, Д.Багалій, М.Грушевський. Київський та Львівський універ-ситети разом з НТШ стали тією базою, на якій з'явилися перші наукові школи в українській історіографії. Свої відгалуження вони мали в Харківському та Одеському університетах. Справ-жніми осередками української історичної думки й праці стали гурток навколо “Киевской старины” та Наукове товариство, створене у Києві за ініціативою М.Грушевського.–

З методологічної точки зору, певної ваги набувають питання періодизації українського історіографічного процесу кінця XVIII – початку XX ст. Як і процес національного відродження, українсь-ка історіографія не має сталих хронологічних меж, періоди роз-витку історичної праці дещо умовні й рухомі. Так як історіографія – природний чинник процесу національного відродження, засіб його історичного об-ґрунтування, то етапи її розвитку співпадають із ходом національного відродження в Україні. Критерієм періодизації українського історіогра-фічного процесу є зміна теоретико-методологічних настанов та організаційних засад історичної праці.– 

Утвердження ідеї державності в українській історичній думці кінця XIX – початку XX ст. стає головним підсумком даного періоду, а українська історична наука, інтегруючи здобутки вітчизняної та європейської науки й культури, досягає справжнього самовизначення, набуває світового рівня. Показником цих процесів стало формування дисципліни історіографії як форми саморефлексії історичної науки в Україні.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях:

Індивідуальні монографії

Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця XVIII -– початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 424 с.

Українська державність: історія та сучасність. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 352 с.

Монографія у співавторстві

Національна ідея в інтелектуальній спадщині української та російської еліти кінця XVIII -– ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 204 с. (Співавтор М.В.Мандрик).

Брошури

Пошуки шляхів національного відродження в історичній думці України XVIII ст. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – 72 с.

Відомий історик України М.О.Максимович. – Переяслав-Хмельницький – Чернівці: Світа: Золоті литаври, 2000. – 84 с. (Співавтор В.П.Коцур).

Шлях на Голгофу. Від кошового Петра Калнишевського до СВУ. – К.: Хрещатик, 1996. – 64 с. (Співавтор В.П.Коцур).

Публікації в наукових фахових виданнях,

затверджених переліками ВАК України

Особливості української історіографії XVIII ст. // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи: Зб. наук. праць. – Київ – Чернівці, 1997. – Вип. 1. – С. .

Історіографія часів Визвольної війни середини XVII ст. і формування державності українського народу // Питання історії України: Зб. наук. ст. – Чернівці, 1997. – Вип. 1. – С. 40-53.

Українська ідея початку ХХ ст. та її перші речники // Питання історії України: Зб. наук. ст. – Чернівці, 1998. – Т. 2. – С. 52-60.

Українська національна ідея (вітчизняна державознавча думка ХІХ – початку ХХ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету. Серія: Історія. – Чернівці, 1998. – Вип. 36. – С. 88-96.

Національна ідея в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини початку ХХ ст. (Історіографічний аспект) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. Вип. ІХ. – Тернопіль, 1999. – С. 198-204.

Основні концепції історії Київської Русі: історіографічний і політичний аспект // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Зб. наук. ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – Т. 3. – С. 50-56.

Відображення концепцій національної та державницької ідей українською історіографією // Наукові записки з української історії: Зб. наук. ст. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип. VIII. – С. 60-66.

Проблема українських національних шкіл та її методологічно-історіософське бачення // Наукові записки з української історії: Зб. наук. ст. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип. ІХ. – С. 68-72.

Українська ідея, національна свідомість та державницька школа української історіографії кінця XVIII -– початку ХІХ ст.: пошуки нової концепції // Вісник Черкаського університету: : Зб. наук. праць. Серія: Історичні науки. – Черкаси, 1999. – Вип. 12. – С. 145-151.

Проблема державотворення в Україні кінця ХІХ – початку ХХ ст. у сучасній вітчизняній історичній науці // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 2000. – Т. ). – С. (Співавтор В.Л.Карпо).

Російська та українська романтична історіографія (друга половина 20 – початок 40-х років ХІХ ст.) // Питання історії нового та новітнього часу: Зб. наук. ст. – Чернівці: Рута, 2000. – Вип. 7. – С. 272-278.

Ідея державності та національної незалежності у діяльності західноукраїнських партій кінця ХІХ – початку ХХ ст. (Історіографічний аспект) // Наукові записки Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова: Зб. наук. ст. Серія: Історичні науки. – Київ: Науковий світ, 2000. – Вип. ХХХVІ. – С. 136-145.

Консервативні концепції державності в українській зарубіжній історичній науці початку ХХ ст. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. – Тернопіль, 2000.