КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Кейда Федір Федорович

УДК 883 (091) “18/19”

ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ГАЙДАМАЧЧИНИ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ХХ СТОЛІТЬ

10.01.01 – українська література

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Маріупольському гуманітарному інституті Донецького національного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – дійсний член АПН України,

доктор філологічних наук, професор

ХРОПКО Петро Панасович,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, завідувач кафедри

української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ФЕДЧЕНКО Павло Максимович,

Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка

НАН України, провідний науковийспівробітник;

доктор філологічних наук, професор

ГУЛЯК Анатолій Борисович,

Національний медичний університет

імені О.О.Богомольця, завідувач кафедри

україністики;

доктор філологічних наук

БОВСУНІВСЬКА Тетяна Володимирівна,

Київський інститут “Слов’янський університет”,

завідувач кафедри української філології

Провідна установа - Тернопільський державний педагогічний університет

імені Володимира Гнатюка, кафедра української літератури, Міністерство

освіти і науки, місто Тернопіль.

Захист відбудеться “ 31 ” травня 2001 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.001.15 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 02017, м. Київ, бульвар Шевченка, 14, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (02017, м. Київ, вулиця Володимирська, 58).

Автореферат розіслано 27 квітня 2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.М.КОПАНИЦЯ

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сьогодні ситуацію з літературознавчим осмисленням української літературної гайдамакіани – помітного на сьогодні материка українського письменства – маємо всі підстави назвати малозадовільною. Це не дивно, адже впродовж багатьох десятиріч, за влучним висловом Василя Стуса, “сміялась божевільна Україна у смертнім леті на чужім крилі”. Звісна річ, що літературознавці оминали твори, де порушувалися “дражливі” проблеми. Серед таких довгий час була проблема художнього осмислення гайдамаччини у нашому письменстві. Актуальність запропонованої праці зумовлюється й тією обставиною, що на тлі політичних процесів нашої доби помітно зростає інтерес широкого загалу до національної минувшини. Імператив часу – відмовитися від замовчування драматичних суперечностей літературного розвитку, подолати похибки у його науковому осмисленні.

Таке становище зумовлює необхідність ґрунтовного, системного наукового студіювання художньої літератури про гайдамаччину як важливої складової пізнання визвольного руху українців, адже за понад двохсотлітню тяглість побутування наше письменство надбало досить поважну кількість творів на цю тему. Дослідження усього масиву літературного матеріалу, в тому числі менш відомих та практично невідомих творів, має неабияке значення для створення загальної концепції національного письменства, конкретизації картини його поступування, сприяє розв’язанню важливих загальнотеоретичних проблем. Отже, на часі – ширший, позбавлений командно-директивного втручання погляд на образне втілення переломних подій багатостраждальної української історії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця тісно пов’язана з темою кафедри української мови та літератури Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету – “Актуальні проблеми української літератури і фольклору”. Дослідження виконане як складова частина цієї комплексної теми.

Мета роботи – виконати системний аналіз усього масиву української літературної гайдамакіани, визначити провідні закономірності її розвитку, з’ясувати особливості, властиві художній сфері як відомих, так і “забутих” творів про гайдамаччину, показати їх значення й мистецьку цінність.

Реалізація цієї мети передбачала розв’язання таких завдань:

- з’ясування місця гайдамаччини - однієї з форм державницьких змагань українського народу - в історичному поступуванні етносу та особливостей художньо-образного втілення її в літературі;

- виявлення джерел та чинників зародження і становлення літературної гайдамакіани, розкриття її конкретно-історичної зумовленості;

- розгляд впливів історіографії на художню творчість про гайдамаччину, аналіз історизму шляхом вивчення конкретики художніх деталей;

- дослідження національних первнів цього літературного явища, ролі народнопоетичної творчості в його становленні й розвитку, історико-типологічного характеру його зв’язків з усною словесністю;

- розподіл літературної гайдамакіани на відповідні періоди, системно-цілісний аналіз найхарактерніших для кожного з періодів творів з метою створення вичерпної картини досліджуваного явища;

- всебічний розгляд концепції людини, окреслення магістральних засад та провідних мистецьких механізмів конструювання художніх образів, аналіз співвідношення історичної правди й художнього домислу у творах про гайдамаччину;

- запровадження до наукового вжитку маловідомих та замовчуваних свого часу творів;

- обґрунтування місця і ролі літературної гайдамакіани у вітчизняному літературному процесі.

Об’єктом дослідження є художні твори різних жанрів, у центрі яких - відтворення причин і перебігу гайдамаччини, зображення найяскравіших репрезентантів руху, віддзеркалення основних закономірностей історичного поступу нації в одну з переломних епох її історії. Це – драматичні твори М. Костомарова, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, П. Куліша, К. Мирославського-Винникова, І. Карпенка-Карого, М. Панченка, І. Кочерги тощо, поезія Л. Боровиковського, А.Метлинського, Т. Шевченка, П. Морачевського, П. Куліша, В. Лиманського (Мови), М. Кононенка та інших, повісті В. Наріжного, О. Сомова, Г. Данилевського, Марка Вовчка, романи О. Стороженка, В. Радича, М. Старицького, цілий ряд оповідань О. Стороженка, П. Куліша, М. Левицького, В. Будзиновського, В. Петрова (Домонтовича). Чільним об’єктом спостережень у реферованій дисертації стали великі епічні полотна, написані у другій половині ХХ ст. – романи Ю. Мушкетика, М. Глухенького, М. Сиротюка, Р. Чумака, А. Дрофаня, Г. Колісника, Р. Іваничука, В. Гонти, повісті Я.Стецюка, В. Кулаковського, Г. Колісника тощо.

Літературна гайдамакіана розглядається у широких зв’язках з усією цілісністю національного громадського життя. Крім літературних творів, у дисертації використано фольклорні матеріали, архівні документи, наукові розвідки М. Костомарова, М. Максимовича, М. Драгоманова, В.Антоновича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, В. Смолія та інших вчених.

Предмет дослідження – мистецька інтерпретація гайдамацьких рухів в українській літературі, художньо-естетичні особливості творів з цієї теми, написаних упродовж ХІХ – ХХ століть; специфіка художніх концепцій українських авторів, їх естетичних оцінок; своєрідність змістової форми, що відображає образ певної історичної епохи в контексті загальноісторичного процесу.

Методи дослідження. Аналіз літературних явищ у реферованій дисертації здійснюється в контексті конкретних суспільно-політичних обставин, які, безперечно, справляли помітний вплив на формування сфери духовності того чи іншого історичного періоду. Тому здобувач послуговується методологічним принципом історизму. З огляду на чималий обсяг першоджерельного матеріалу у роботі застосовуються порівняльно-історичний, типологічний, історико-генетичний та естетичний наукові методи.

Як правило, наші літературознавці відгукувалися на нові історичні твори ґрунтовними журнальними статтями, де піднімалися питання еволюції, жанрово-стильових особливостей, концепції історичної прози, поезії, драматургії. Вагомі міркування про окремі художньо-історичні твори різних жанрів, деякі тенденції їх розвитку, особливості поетики зустрічаємо у розвідках С.Андрусів, Т.Бовсунівської, А.Гуляка, Л.Дем’янівської, С.Єфремова, М.Жулинського, Л.Задорожної, М.Ільницького, В.Качкана, М.Наєнка, В.Погребенника, П.Рудякова, Г.Семенюка, М.Сиваченка, П.Федченка, П. Хропка, Ю.Шереха, Г.Штоня та інших авторитетних вчених. Їхні праці стали теоретико-методологічною основою реферованої дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів. Реферована дисертація є першою в українському літературознавстві спробою монографічного дослідження літературних творів про гайдамаччину. Тут комплексно і в контексті історико-літературного процесу загалом розглядається відображення однієї з форм державницьких змагань українського народу у національному письменстві, здійснюється системний підхід до вивчення цього літературного явища, простежується світоглядна й творча еволюція багатьох письменників ХІХ – ХХ ст. Вперше літературна гайдамакіана розглядається як художня цілісність, як особлива естетична структура, для якої характерна певна сукупність специфічних рис і властивостей. Твори аналізуються на тлі загального розвитку історичної науки, яка (особливо у ХІХ ст.) значною мірою впливала на художнє моделювання давноминулих подій. Історико-літературний аспект дослідження органічно поєднується з літературно-критичним і теоретичним. Одержані результати сприятимуть появі оновлених підходів до вивчення таких теоретичних проблем, як історизм у літературі, літературно-фольклорні взаємозв’язки, творчі напрями, теорія літературних жанрів. Новим вбачається і з’ясування принципів художньої типізації у творах про гайдамаччину, що здійснюється в єдності з проблемою героя як організуючого центру твору.

Наукову новизну визначає вже предмет дослідження, оскільки він охоплює, крім відомих, малодосліджені, замовчувані, “забуті” твори, передбачає першоатестацію багатьох літературних об’єктів, а також переоцінку чи конкретизацію раніше висунутих літературознавчих версій, поглядів.

Аналізуючи конкретні твори, дисертант вперше ґрунтовно висвітлює специфіку романтичного, новоромантичного та реалістичного світобачення у творах про гайдамаччину, співвідношення історичної і художньої правди у них, встановлює міру підпорядкованості художніх концепцій руху ідеологічним, світоглядним, а також літературно-естетичним домінантам творчості того чи іншого майстра слова. У дисертації запропонована періодизація розвитку української літературної гайдамакіани, а одержані результати дають виразне уявлення про своєрідність цього пласта нашої літератури, визначають його місце і роль у національному письменстві.

Досліджено і вперше запроваджено до наукового вжитку частину матеріалів, які зберігаються в архівах Інституту літератури імені Т. Шевченка, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Інституту рукопису та відділу історичних колекцій Національної бібліотеки України імені В. Вернадського.

Одне слово, відкинувши застарілі стереотипи, які нехтують природу мистецтва і суперечать загальнолюдським цінностям загалом, здобувач з позицій сучасної науки здійснює першу спробу аналізу провідних тенденцій розвитку української літературної гайдамакіани, підходить до вироблення концепції цього історико-літературного явища як національного феномену.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріал, на якому ґрунтується дисертація, використовується у спецкурсах (“Український фольклор національно-визвольної боротьби”, “Українське письменство про гайдамаччину”), які впродовж кількох років читаються здобувачем на філологічному факультеті Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету. Положеннями, висунутими в роботі, можна скористатися у вузівських курсах лекцій з історії української літератури ХІХ і ХХ ст., з народознавства, історії української культури, вони можуть залучатися до укладання програм спецкурсів та спецсемінарів, до написання нових літературознавчих студій (дисертаційних, магістерських, дипломних робіт), знадобляться у практиці вчителів-словесників загальноосвітніх навчальних закладів різних типів.

Застосовані в дисертації прийоми дослідження можуть сприяти виробленню методики літературознавчого осмислення тематично зінтегрованих художніх творів, допоможуть у науковому вивченні творчого доробку П. Куліша, П. Морачевського, В. Радича, Д. Мордовця, Марка Вовчка, Ю. Мушкетика, М. Глухенького, А. Дрофаня, В. Кулаковського, М. Сиротюка, Я. Стецюка, інших письменників.

Особистий внесок здобувача. Усі результати, висновки, наукові положення, що містяться у дисертації, належать виключно її авторові. Монографії, брошури, наукові статті по темі дослідження – одноосібні. Текст роботи написаний особисто автором.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що ввійшли до дисертації, її основні положення оприлюднено у доповідях та виступах на наукових і науково-практичних конференціях різних рівнів: “Формування громадянської самосвідомості молоді” (м. Донецьк, 1995); “Актуальні проблеми духовності” (м. Кривий Ріг, 1995); “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (м. Одеса, 1996); “Україна – Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва” (м. Маріуполь, 1996; 1999); “Історичне краєзнавство і культура” (м. Харків, 1997); “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (м. Острог, 1997; 1998); “Сучасні тенденції у літературознавчій підготовці вчителів-словесників” (м. Мелітополь, 2001); “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (м. Херсон, 2001); “Документалістика на зламі тисячоліть: проблеми теорії та історії” (м. Луганськ, 2001); на підсумкових наукових конференціях Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету (1996 - 2001). Загальна концепція і матеріал дисертації використовуються у практиці викладання автором історії української літератури.

Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження відбито у 30 друкованих роботах. З них: монографій – 2, брошур – 3, літературно-художнє видання – 1, статей у наукових журналах та збірниках наукових праць - 24.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (другий розділ містить три підрозділи, третій – чотири, четвертий - шість), висновків та списку використаних джерел, який включає 346 найменувань.

Загальний обсяг роботи - 420 сторінок ( 396 сторінок основного тексту).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі схарактеризовано стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовано необхідність виконання роботи, актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, методи і завдання праці, розкрито її наукову новизну, окреслено теоретичну та практичну вагомість дисертації, вказано основні етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі дисертації – “Джерела літературних творів про гайдамаччину” – з’ясовуються питання, пов’язані з генезою української літературної гайдамакіани. Як показало дослідження, основними джерелами цього літературного явища є наукові історичні студії та український фольклор (переважно героїчний епос). Тому у дисертації відносно детально аналізуються оцінки гайдамаччини, що містяться у польській, російській, українській і частково західноєвропейській історіографії, а також розглядаються народнопоетичні витоки, фольклоризм літературних творів про гайдамацькі рухи в Україні.

Проаналізувавши велику кількість наукової літератури, автор дисертації доходить висновку, що висвітлення гайдамаччини в історіографії, із зрозумілих причин, мало тенденційний характер, оскільки “вибілювало” політику загарбників. Спираючись на погляди авторитетних українських вчених-істориків, маємо всі підстави оцінювати гайдамаччину як національно-визвольний рух, соціальні моменти якого були супровідними.

Характерною ознакою української літературної гайдамакіани є історизм. Він проходить через усі твори на цю тему - від 30-40-х рр. ХІХ ст. до наших днів. Художнє осмислення закономірностей історичного розвитку, долі народу і особистостей, яких народ підніс до рівня національних ватажків, морально-етичні підходи до з’ясування національних, соціальних і психологічних передумов державницьких змагань, проблем вибору шляхів розвитку в минулому – це чи не основні проблеми, які розв’язуються у літературі про гайдамаччину. Залізняк, Гонта, Бондаренко, Неживий, Швачка та інші герої-гайдамаки постають перед читачем як цільне відтворення конкретної історичної особи. Життя їх найчастіше змальовується у хронологічній послідовності і здебільшого в такому порядку: період становлення характеру народного ватажка; енергійна діяльність у межах відповідного біографічного часу; духовно-психічний розвиток особистості; її інтимне (родинне) життя. У зв’язку з літературною гайдамакіаною можемо говорити і про з’яву так званого роману “зв’язку часів” (“Прийдімо, вклонімося...” Ю. Мушкетика, “Іван Гонта” В. Гонти), де природними стають різні форми зміщення й чергування часових площин, використання історичних ретроспекцій, інших прийомів “дистанціювання”.

Другим важливим джерелом літературної гайдамакіани є українська народнопоетична творчість про рух – кількісно великий і чітко окреслений пласт вітчизняного фольклору. Його громадянська вага виявляється, зокрема, в тому, що він слугував і слугує матеріалом для письменників при художньому моделюванні минулого. Тому в роботі докладно висвітлюється питання фольклоризму явищ української літературної гайдамакіани. Вплив народної поезії про гайдамаччину на літературу, в якій віддзеркалюються аналогічні події, простежується впродовж ось уже понад двох століть: від історичних віршів другої половини XVIII ст. до сучасних епічних полотен. Однак цей вплив в усі часи побутування літератури не був ідентичним чи сталим. Багато залежало від особливостей мистецького і культурного розвитку доби загалом, характеру літератури певного періоду, історичних обставин, що складалися, тощо. Вплив усної словесності на літературу або збільшувався (кінець XVIII, усе XIX, перше десятиріччя і середина XX ст.), або був загалом нестійким (20 – 30-ті рр. і кінець XX ст.).

У творах про гайдамаччину неважко помітити поглиблення фольклорних традицій. Це виявляється, насамперед, у свідомому відстороненні літераторів від емпіричного відтворення мистецької практики усної словесності, зокрема, стилізацій, імітації тощо. Натомість спостерігається прагнення до більш розлогих узагальнень, заґрунтованих на спостережливому осягненні філософських, морально-етичних аспектів як минулого, так і сучасного життя. Завдяки цьому література ставала ніби особливого роду моральною, духовною опозицією тій зверхній, уніфікованій ідеологізації, політизації всіх сфер життя, намаганням денаціоналізувати культуру, короткозорому оптимізму, що активно культивувалися впродовж багатьох десятиріч.

Не перебільшуючи ролі усної словесності в літературному процесі, зауважимо, що переважна більшість письменників творчо підходить до народнопоетичної концепції гайдамацького руху. Із скарбниці фольклорної поезії й прози митці вибирають саме ті зразки, мотиви яких найповніше відповідають ідейно-тематичній спрямованості їхніх творів. Фольклорна стихія тут відчувається на різних рівнях – тематичному, словниковому, стилістичному, жанрово-типологічному і, головне, концептуальному. І це зрозуміло, адже народ оспівував трагічні події не з позицій замовної офіційної історичної науки, а так, як розумів їх, сподіваючись бути господарем у власному домі. Письменство спирається на усну народну творчість передусім як на глибинну поетико-етичну традицію, повсякчас переосмислюючи її. Саме в такому енергійному сприйнятті традиції продовжується поступування самої національної культури. Злиття з поетичним мисленням етносу і в той же час акцентація на сьогочасності загальної тональності літературних творів про гайдамаччину свідчить не про архаїзацію народної культури, а про її художню актуалізацію.

Отже, двома основними джерелами української літературної гайдамакіани є історіографія про гайдамаччину і усна словесність, де віддзеркалилися практично всі основні події гайдамацьких рухів та діяльність їх учасників. Спираючись на історичні та фольклорні матеріали, літератори здійснили широкомасштабне художнє осмислення розвою нації в період її бездержавності. Це ще важливіше, коли брати до уваги той факт, що переважна більшість літературних творів про гайдамаччину з’явилася тоді, коли національне закорінення не було характерним для українських письменників.

Другий розділ дисертації – “Рецепція гайдамаччини у творах українського романтизму”. Дисертант усвідомлює вразливість і умовність запропонованого заголовка розділу, оскільки романтизм, як і ліризм, є однією з базових ознак усієї української літератури, хай і з різними підходами, втіленням. Та все ж залишає його незмінним, маючи на увазі загальноприйняті в літературознавстві межі – кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Взято до уваги й висунуті М. Наєнком три значення категорії романтичного, що характеризуються спільністю чільних ознак, але не тотожністю. “Перше: романтизм як художній напрям у літературі рубежу ХVІІІ – ХІХ століть. Друге: романтизм як стиль художнього мислення, котрий сформувався в творчості митців романтичного світобачення, а нових ознак набув у неоромантичній літературі кінця ХІХ століття і в творчості окремих авторів у ХХ столітті. Третє: романтизм як стильова тональність, котра присутня в мистецтві всіх епох – від фольклору до найновіших форм професійної творчості”11 Наєнко М. К. Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література. – 2-е вид., зі змінами й доп. – К.: Вид. центр “Просвіта”, 2000. – С. 16.. Отже, головним об’єктом розділу є аналіз творів про гайдамаччину, що побачили світ упродовж ХІХ століття. З урахуванням наукових положень, висунутих попередниками, тут простежуються ідейно-естетичні пошуки романтичної літератури у плані розробки нею теми національно-визвольної боротьби українського народу, що ввійшла в історію під назвою гайдамаччини.

У підрозділі про романтичну прозу 20-60-х рр. ХІХ ст. розглядаються твори, у центрі яких – постать легендарного гайдамацького ватажка Семена Гаркушу. Це – повісті В. Наріжного, О. Сомова, Г. Данилевського (усі три автори – російські письменники українського походження), роман О. Стороженка “Брати-близнюки” та ін. Наслідуючи фольклорну та романтичну традиції, В. Наріжний і О. Сомов висловлюють неприязнь до великопанського “стилю” життя, несправедливі закони якого не можуть і не повинні підпорядковувати собі вільну людину-борця. О. Стороженко і Г.Данилевський навпаки намагалися “примирити” Гаркушу з офіційною владою, аристократичними звичаями, проте їм вдалося відтворити оновлену свідомість неординарної особистості протестанта, народного заступника.

Чимало уваги у дисертації приділено повісті Марка Вовчка “Гайдамаки” (50-ті рр. ХІХ ст.), яка викликає науковий інтерес тому, що з різних причин випадала з поля зору дослідників. Цей твір розглядається у контексті усієї прози письменниці про минуле. “Гайдамакам” притаманна розкутість композиції, однолінійність сюжету, системність його розвитку. Конфлікт твору не розгалужений. Він окреслюється лише окремими штрихами, що відбивається у відтворенні тяжкого кріпацького життя та зародків самоусвідомлення себе окремими представниками народу, виявлення ними певної протидії існуючому режимові насильства. Письменниці вдалося з’ясувати передумови виникнення гайдамацького руху. З повісті випливає, що боротьба гайдамаків стала адекватною відповіддю народу на систему принижень і знущань, запроваджену панівною верхівкою.

Неабиякий інтерес до історії України завжди виявляв П. Куліш. Саме в історичних творах найбільше виявилися його суперечливі погляди на козаччину і гайдамаччину. Тут він проходить шлях від романтичного захоплення цими явищами до різкого їх осуду. У підрозділі аналізуються два оповідання П. Куліша про гайдамаччину – “Січові гості” (1844) та “Мартин Гак” (1863). У першому творі письменник загалом правдиво тлумачить мету і завдання гайдамацької боротьби, цілком у дусі романтизму та у відповідності з народними уявленнями змальовує характерництво гайдамаків, винятковість їх ватажків тощо. Та уже в оповіданні “Мартин Гак” П. Куліш негативно оцінює гайдамацький рух загалом і Коліївщину зокрема. Гайдамаки тут – многогрішні “вражі сини”, основним завданням яких є профанне грабіжництво. В образі Мартина відбилися переконання самого письменника, який, переоцінивши погляди на роль гайдамаччини, уже не вважав коліїв оборонцями України від іноземних поневолювачів.

У реферованому розділі викладаються і результати аналізу повісті Г. Данилевського “Уманська різня (Останні запорожці)” (1878). Впадає в око глибока обізнаність автора з історичними документами далекої епохи та його ніби відстороненість від описуваних подій. Г. Данилевський не стає на бік жодної з ворогуючих сторін, а тому у творі практично відсутнє висловлення симпатій чи антипатій. Коліївщину зображено, так би мовити, “без купюр”, а гуманістична спрямованість повісті – незаперечна.

Матеріал російськомовної повісті Д. Мордовця “Між молотом і ковадлом...” (1891) спирається на загальні питання про співвідношення художнього й публіцистичного мислення. Мистецьку філософію твору відрізняє близькість до недостатнього у критичному плані сприйняття письменником ідеї історичної необхідності, засвоєної ним, очевидно, з французької романтичної історіографії. Повість відверто тенденційна і не стільки піддає творчому випробуванню панівні філософсько-історичні уявлення доби, що їх поділяв автор, скільки ілюструє їх. Витоки політичних подій кінця ХІХ ст. (зокрема єврейських погромів 70-80-х рр.) Д. Мордовець знаходить у віддалених часах боротьби за українську державність із зовнішнім агресором. Події ХVІІІ ст. письменник (разом з центральними героями) трактує здебільшого в релігійних категоріях, сприймаючи гайдамаччину у дусі апокаліптичних уявлень про останні дні світу перед Страшним судом, вбачаючи у коліях великих грішників. Антитеза євреїв-“праведників” і гайдамаків-“грішників”, поставлена Д.Мордовцем у центр повістування, не передбачає однозначності моральної оцінки протидіючих сторін, виступаючи у той же час свідченням політичної обмеженості та історичної упередженості авторської позиції. Помітно також, що висунута у повісті концепція єврейської історії спирається здебільшого на приховані цитати з давньоєврейських джерел, а іноді переходить у стилізоване наслідування публіцистики ХVІІ ст.

Практично нічого не говорить сучасному читачеві ім’я досить знаного свого часу журналіста і письменника В. Радича. Одним з найбільш відомих його творів є історичний роман “Максим Залізняк” (друга половина ХІХ ст.), проаналізований у цьому підрозділі. Коліївщина в інтерпретації В. Радича постає як явище прогресивне, як одне з яскравих виявлень національно-визвольного руху народу. Характерно, що романіст прагне виокремити ті елементи руху, які втілювали найвищий для того часу рівень народної свідомості й організованості. При цьому не замовчуються й ті негативні моменти, що мали місце в ході повстання. Найбільшої уваги, ясна річ, В. Радич приділяє постаті Максима Залізняка, який і за життєвим досвідом, і за розумовими здібностями стоїть вище від своїх соратників, хоча його програма (за автором) все ж обмежена рамками селянської ідеології. Письменник близький до романтичної ідеалізації образу народного ватажка, тому значно менше уваги приділяє дослідженню психологічного й духовного розвитку майбутнього керівника повсталих селян. Індивідуальних якостей Залізняка романіст чітко не виділяє. Та й загалом Максим більше нагадує звичайного інформатора про самого себе, що, зрозуміло, послаблює життєву конкретність образу.

Загалом же, українська романтична проза (особливо історична) відсторонюється від побутописання і еволюціонує до віддзеркалення провідних рис українського національного характеру. Образ героїчного борця проти національного уярмлення романтики піднесли до рівня естетичного ідеалу, а поетизація лицарської минувшини посідає у їх творах чи не найчільніше місце.

Другий підрозділ відведено розгляду романтичної поезії про гайдамаччину. Як елементи літературного контексту до аналізу залучаються твори про козаччину та опришківство.

Характерною рисою романтичної поезії є заперечення під’яремного скніння сучасників, а звідси – підвищений інтерес до подій і осіб поворотних історичних епох. На передній план висувається патріотична проблематика, зумовлена величністю минулої національно-визвольної боротьби народу. Розширюється й жанрова палітра поезії (романтична балада і поема, думка, елегія, ідилія тощо). Ліричний герой поетів-романтиків уже починає відчувати власну самоцінність; нерозривними узами він сполучає свою долю з народною і, понад це, стоїть в обороні національної незалежності співвітчизників.

Чи не першим з поетів-романтиків до зображення гайдамаків звернувся Л. Боровиковський у казці “Відьма” (1830). Гайдамаки тут – занадто ризиковані (не бояться і нечистої сили), відважні розбійники. До змісту твору поет включає і традиційні елементи народної демонології, вірувань (розмови героїв про вовкулаків, відьом, зміїв тощо). А одним з героїв поезії А. Метлинського “Козак, гайдамак, чумак” (1839) є відчайдушний гайдамака. Його родина – ліс, а вірна супутниця – дубина. Як видно з вірша, до гайдамаки ставлення поета менш прихильне, ніж до козака, проте маємо змогу уявити героя зримо, конкретно, розуміємо його настрої та прагнення. У цьому вірші автор втілює чи не провідну ідею усієї своєї творчості – заперечення приземленості людини, обивательства і буденщини.

Центральне місце у ранній творчості Т. Шевченка посідає поема “Гайдамаки” (1841). Оскільки про цей твір українськими літературознавцями написано чимало, здобувач зупиняється лише на окремих моментах. Примітно, що поет виступив творцем національної свідомості, а тому у ставленні українців до своїх національних ворогів бачив лише “кров за кров” і “муки за муки”. І про це сьогодні слід говорити відверто. У підрозділі розглядаються також особливості Шевченківської концепції гайдамаччини у творах “Холодний яр”, “Великий льох”, “Швачка”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”.

Суттєво доповнює наші уявлення про українську поетичну гайдамакіану поема П. Морачевського “Чумаки, або Україна з 1768 року...” (1848). Дисертант звертає увагу на особливості сюжету, зв’язок твору з Шевченковими “Гайдамаками” та ті моменти, що різнять обидві поеми, на символіку, пафос, особливості характеротворення тощо. Незважаючи на те, що в поемі чимало умовного, міфологічного, її композиційним центром є саме велика історична подія – Коліївщина. Помітно також, що письменник іноді вільно поводиться з історичними фактами (наприклад, у зображенні Гонти), а героїчний ідеал часто виступає у дещо відстороненій формі (авторське ставлення до Коліївщини). Маємо підстави твердити, що романтичні інтонації в “Чумаках…” органічно поєднуються з реалістичними, а також з натуралістичною описовістю. Всенародний гнів і ненависть до чужоземних завойовників викладено тут не кучерявими, але цілком зрозумілими, переконливими словами. Заклики до помсти сприймаються як логічний висновок з численних описаних картин, в яких діє невблаганна машина національного гноблення.

Як уже йшлося, П. Куліш загалом негативно оцінював гайдамаччину. Це відбилося, зокрема, і в його поетичних творах. Гайдамаків поет називає людьми “мізерними”, а їхньому єдиноборству протиставляє “світло науки” (вірші збірок “Хуторна поезія”, “Дзвін”). А в поемі “Великі проводи” козакам-гайдамакам протиставляється Іван Голка з його палким коханням до шляхтянки Рарожинської. Закохана пара ніби вивищується над відверто ворожими станами – українцями і поляками. У такий спосіб поет прагне утвердити думку, що козацтво, гайдамаччина – це “хиже дейнецтво”. Загалом же, у поезії П. Куліша найбільш яскраво висвітлюється національне становище України через специфічне сполучення історико-козакофільських мотивів колишньої романтичної поезії з національно-просвітницькими намаганнями.

Отже, романтики практично позбавляються традицій класицизму у художньому потрактуванні проблем масових народних рухів. На зміну провідному конфлікту революційного класицизму – колізії тираноборства – прийшла колізія зіткнення з деспотизмом широких мас народу. Це зумовило народження нової жанрової форми поезії, яку можна визначити як поезію національно-героїчну. У такій поезії розкривається новий тип героя. Коли раніше служіння його вітчизні витлумачувалося передусім як служіння духовне, то картини національно-героїчної поезії були покликані розкрити героїчну визвольницьку діяльність особистості.

У дисертації розглядається й реалізація теми гайдамаччини в романтичній драматургії. Для українських драматургів-романтиків прагнення до історичної тематики було особливо властиве, бо жанри романтичної драми вимагали виняткових ситуацій, напружених зіткнень, колізій, лицарських особистостей-кумирів, чого, власне, не було у реальній дійсності. Як наслідок – звернення до героїки минулого, опоетизованого у фольклорі. На часі було шукання в минулому відомостей і фактів, які б глибоко ясували чільну ідею народності. ХІХ ст. надзвичайно загострило проблему самозбереження української нації, адже йшлося про намагання Російської імперії денаціоналізувати цілий етнос. Уже наприкінці ХVІІІ ст. Україна перестає бути державою, а тому в ХІХ ст. народ починає її розбудову, пробуджуючись від мертвотного сну і духовного оціпеніння.

Першою в новій українській літературі історичною драмою була драма М. Костомарова “Сава Чалий” (1838), яка започаткувала нову тему, сприяла розвиткові історизму у творах цього жанру. Відійшовши від уснопоетичної концепції, Костомаров-романтик намагається зняти з Чалого обвинувачення у зрадництві, прагне показати його палким оборонцем православ’я, неухильно утверджуючи думку, що будь-яку історичну суперечку (тут – міжнаціональну) можна розв’язати мирним шляхом, обстоюючи тезу про неможливість перемоги зла злом. Водночас Костомаров-історик правильно розумів національно-визвольний характер гайдамацьких рухів, їх антипольське скерування. Саву Чалого в п’єсі показано у важкий час, на крутозламі історії, коли цілий український народ став на прю проти національного гноблення. В засобах зображення героя виразно помітні пошуки М. Костомарова у сфері відтворення особистості посередництвом незглибимих і тяжких внутрішньопсихологічних суперечностей, прагнення до людинознавчих начал художнього осмислення дійсності. Це – одна з основних рис, що засвідчує новаторське значення драми для нової української літератури. Драматург сформовує фактично нову модель літературного героя – індивідуума, що характеризується передусім морально-психологічною непідвладністю.

Чільне місце серед творів Г. Квітки-Основ’яненка на історичну тему посідає “драматизований нарис” “Предания о Гаркуше” (1842). Письменник прагне показати “думаючого розбійника”, який суворо дотримується чинних законів та морально-етичних приписів. Проте автор з осудом ставиться до “руїнницьких” дій свого героя. Характерно, що Гаркуша тут намагається відділитися від усього, що пов’язане з гайдамаками, бо вони (на думку автора) є вбивцями, мародерами. Гаркуша ж – заступник знедолених, хоча він постійно ніби виправдовується за своє месництво, переконує оточуючих у тому, що діє заради зміцнення існуючого державного устрою. У зображенні Квітки спротив Гаркуші є не лише фактично неозброєним, а й соціально локалізованим, позбавленим чітко визначеної мети і будь-якого політичного підґрунтя.

О. Стороженко у романтичній мелодрамі “Гаркуша” (1862) образ ватажка подає в суто позитивному плані. Герой веде наполегливу боротьбу за полегшення народної долі. В цьому полягає чи не основна відмінність у трактуванні постаті О. Стороженком і Г. Квіткою-Основ’яненком. Квітчин Гаркуша турбується не стільки про народну долю, скільки про власну честь і незаплямованість імені. Стороженко ж доходить висновку, що Гаркуша – природний лідер, ватажок повстанців. Він дбає про порядок і дисципліну в загоні, нещадно карає тих, хто пристав до гайдамаків з метою особистого збагачення, тому й користується великим авторитетом у рядових месників. Протидію Гаркуші офіційній владі О. Стороженко витлумачує суто з християнської точки зору, хоча з часом стає помітною суперечливість його позиції як християнина. У такий спосіб автор виражає недовіру до сповідуваних його героєм методів боротьби проти несправедливості.

Вдаючись до зображення подій, що відбувалися за часом раніше (порівняно з драмою О.Стороженка), П. Куліш у незакінченій п’єсі “Колії” (1860) звертається до художнього вмотивування причин Коліївщини. У зображенні головного героя твору Карпа Бурлія відчуваємо шевченківські традиції (Ярема у “Гайдамаках”). На самому початку драми П. Куліш у ремарці характеризує героя як убогого наймита. Як і Ярема, Бурлій, позбавившись гніту завдяки участі у гайдамацькому загоні, відчуває полегкість, “орловії крила”. Та коли Шевченків Ярема спочатку мовчки зносить знущання Лейби, бо не знає, що “виросли крила”, Карпо у драмі Куліша перед Хаїмом виявляє непокірливість відразу. Характерні у зв’язку з цим Кулішеві ремарки, що увиразнюють характеристику селянина-протестанта. Закінчується перша (і єдина) дія драми появою за валом фільварку пана Куця гайдамаків, серед яких бачимо і Карпа. А в фіналі звучить оптимістична пісня Бурлія, що сприймається як вираження авторської віри у перспективу героя.

Отже, проблема художнього моделювання історичного минулого була для українських драматургів-романтиків однією із злободенних. До освітлення подій з української історії зверталися практично всі драматурги, творча діяльність яких припадає на ХІХ ст. Це, зрештою, є зрозумілим, адже нестерпне соціальне і національне гноблення, яке зносив український народ, не знімало з порядку денного визвольної боротьби, що рік від року розпросторювалася все ширше. Апеляція до героїчної минувшини етносу, насамперед до відтворення картин з життя Запорозької Січі, являла собою не лише активізацію патріотичної гідності українців, а й була своєрідним протиставленням лицарського минулого важкій сучасності. Ці твори підносили національно-визвольні жадання народу, розбурхували його національну свідомість.

Беручи за зразок народнопоетичну модель мистецького осмислення дійсності, репрезентанти романтичної фольклорно-історичної течії прагнули у піднесено-героїчному тоні висловити захопленість лицарським духом визвольної боротьби українського народу в минулому. Звернення до історичних джерел давало вдячний матеріал для проведення певних суспільно-політичних тенденцій, які, з точки зору романтиків, цілком відповідали вирішенню животрепетних проблем у сучасній їм дійсності. Важливо, що у більшості романтичних творів про гайдамаччину утверджується українська національна ідея, порушується актуальна для ХІХ ст. проблема самовизначення народу. Мистецьке освоєння цієї теми зорієнтоване на утвердження засад романтичної естетики з її тяжінням до історико-фольклорного типу художнього мислення.

Третій розділ роботи – “Своєрідність відображення гайдамацької боротьби у літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.”. Основним художнім напрямом у літературі останніх десятиріч ХІХ ст. стає реалізм нового типу, який співіснує з просвітительським та романтичним типами творчості. Саме у цей період народжуються риси, що були провісниками оновлення письменства ХХ ст. “Оновлення реалізму, - зазначає П. Хропко, - стало можливим на загальному тлі модернізму як сукупності літературно-мистецьких тенденцій, що заперечували оголено-натуралістичне письмо, яке заявило про себе в останні десятиріччя ХІХ ст. не тільки в західних літературах... а й в українській… Сьогодні літературознавці вбачають становлення новореалізму як еволюцію реалізму ХІХ ст. через натуралізм та експресіонізм”11 Хропко П. П. Оновлення української літератури на шляхах модернізму // Дивослово. – 1999. - № 10. – С. 37.. Орієнтуючись на кращі європейські зразки, українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. розробляла в основному теми з сучасного життя, однак історична тематика не обминалася.

У першому підрозділі дисертант виділяє три центральні проблеми, на яких акцентовано у трагедії І. Карпенка-Карого “Сава Чалий” (1899). По-перше, це художнє дослідження проявів відступництва і зради, які драматург вирішує, дотримуючись віковічних приписів народної моралі, а також спираючись на народнопоетичний твір – історичну баладу про Саву Чалого і Гната Голого. По-друге, під художнє вивчення підпадає проблема компромісного розв’язання противенства інтересів уярмлених українців і поляків-гнобителів. В інтерпретації І. Карпенка-Карого це протистояння цілком непримириме і позбавлене будь-яких позитивних перспектив. Саме в цьому, на наш погляд, полягає основна відмінність у трактуванні подій ХVІІІ ст. І. Карпенком-Карим і М. Костомаровим. Третьою чільною проблемою є утвердження праведності гайдамацької боротьби передусім як національно-визвольного руху за відновлення суверенності держави. Здобувач здійснює тут огляд праць науковців, присвячених трагедії, і висловлює свої міркування про художнє новаторство драматурга.

П’єса І. Карпенка-Карого є зразком історичної драматургії героїчного плану, позначеним синкретизмом романтичного та неоромантичного прийомів моделювання минулого. Сюди слід додати і наявність виразно окреслених рис реалізму (сцени, де йдеться про соціально-економічне становище посполитих під владою польських шляхтичів тощо). Л. Дем’янівська зазначає: “По-іншому представлений в такій драмі і герой – це особистість соціально обумовлена, психологія якої є своєрідним індивідуальним відбитком психології суспільної; романтичний герой певною мірою деромантизується, зникає як виняткова особа, - замість нього приходить яскрава особистість...”11 Дем’янівська Л. С. Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1995. – С. 123.. Справді, І. Карпенко-Карий ставить перед собою досить складне завдання – зобразити Чалого по-новому, вбачаючи у його зраді не лише профанне яничарство, а й важкий, неспокутимий гріх. Вагання Чалого драматург відтворює глибоко, ступенево і, що важливо, психологічно обґрунтовано. Розмірковуючи, вагаючись, герой зрештою робить вибір – перейти “на другий берег”, до поляків. Ставши відкритим душителем рідного народу, Сава усе ж розуміє, що його страшна помилка призвела до десятків злочинів. Педантична турботливість про власне “я”, уже заплямоване кров’ю братів, змушує його вдаватися до, сказати б, “малих дій”, які здаються просто нікчемно-кволими на тлі його морального злочину. Запроданство Сави спричинило не лише муки совісті, а й його смерть, що тлумачиться І. Карпенком-Карим як покарання іменем народу. Національне яничарство виступає в “Саві Чалому” у