ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 883:82-1:82.09

КОНОВАЛОВА Марія Михайлівна

ГЕТЬМАН МАЗЕПА У ФОЛЬКЛОРІ І ЛІТЕРАТУРІ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури і фольклористики Донецького національного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Мишанич Степан Васильович,

Донецький національний університет,

завідувач кафедри української літератури і фольклористики.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський державний педагогічний університет ім. В.Гнатюка.

- кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ім. М.Возняка

Корнійчук Валерій Семенович,

Львівський національний університет.

Провідна установа - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, м.Київ.

Захист дисертації відбудеться 22 травня 2001 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.06 при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І.Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий 21 квітня 2001 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Терлак З.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Гетьман Іван Мазепа належить до тих постатей в українській історії, котрі своєю діяльністю і вчинками найвиразніше виявляли найвищу мету українського народу – прагнення до волі й державності. Ще за життя він викликав підвищену увагу до себе з боку політиків, митців, увагу, що не зникала й по його смерті. Переломним моментом у трактуванні постаті І.Мазепи стала Полтавська битва: знак плюс був замінений знаком мінус.

Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і ґрунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла, за окремими винятками, російська, а потім і радянська, історіографія та література. Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв, зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М.Драгоманова та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з об’єктивних наукових позицій, не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась.

До проблеми відображення І.Мазепи в історіографії і літературі зверталися В.Каллаш, С.Щеглова, проте трактування образу Мазепи в об’єктивному ключі на той час було неможливим. Художня розробка теми козацьких звитяг наштовхувалася на певні труднощі, які не давали можливості українським письменникам висловити найзаповітніші думки про незалежність України, представити Гетьманщину як гідний зразок політичного устрою. Твори, де згадувалось ім’я гетьмана, вилучалися з ужитку, трактувалися тенденційно. Всі історії української літератури, створені до 1917 року або поза межами підцензурної радянської України, не рекомендувалися до популяризації, практично потрапляли до списку заборонених видань.

Тема Мазепи розроблялася і в зарубіжній літературі, яка трактувала Мазепу у романтичному ключі, орієнтуючись при цьому переважно на офіційні відомості, у яких Мазепа фігурував як людина морально ница, відлучена від православної церкви. Лише в небагатьох творах зображення особи гетьмана наближалося до істини, до безстороннього об’єктивного змалювання, хай і з елементами романтичного ореолу.

Широкий інтерес до української історичної тематики спостерігається у російській літературі 20-30 років ХІХ століття. Російські просвітителі й романтики ХVІІІ – ХІХ століть в особі Петра І бачили “царя-просвітника”, “вічного робітника” на користь імперії. Перемогу Петра І у Полтавській битві Пушкін назвав однією з найважливіших і найщасливіших подій його царювання. Цій події була присвячена поема “Полтава”, що негативно вплинула на трактування образу Мазепи в літературі. На цьому матеріалі будували свої опери українські та російські композитори. Пушкінову “Полтаву ” перекладали, робили переспіви, наслідували в українській та польській літературах.

Російську та зарубіжну літературу мало обходила та обставина, що Мазепа все життя мріяв про визволення та об’єднання українських земель, створення могутньої незалежної держави. Гетьман у тій літературі був українцем настільки, наскільки в цьому була потреба аби описати його вдачу – дику, розгнуздану, свавільну. Романтична література мимоволі деформувала сприйняття Мазепи як людини і державного діяча. Завдяки цьому “гульвісі на дикому коні” на літературну арену так ніколи і не міг вийти істиний Мазепа – великий шанувальник мистецтва, науки, шкільництва, меценат, прихильник релігії, засновник державних закладів, борець за державність.

Після проголошення 1991 року незалежності України розпочалася реінтерпретація І.Мазепи, пошуки об’єктивних критеріїв в трактуванні цієї трагічної постаті здобули новий імпульс. З’являються праці Р.Радишевського, В.Шевчука, В.Сокола, в яких автори намагаються критично осмислити наявну фольклорну та літературну мазепіану. Вагомим внеском у об’єктивне висвітлення образу Мазепи були праці дослідників з української діаспори Є.Пеленського, С.Смаль-Стоцького, Я.Гординського, Р.Млиновецького та інших, публікації яких тільки за останні десять років змогли дійти до українського читача.

Дослідження фольклорної мазепіани після відомої праці М.Драгоманова так і не знайшло продовження. Воно потребує дальшого студіювання та коригування у зв’язку із залученням до аналізу нових матеріалів, що були не тільки розпорошеними та малодоступними, але й практично невідомими. Постать Мазепи в літературі трактувалася через призму віровідступника і зрадника, або ж оминалася зовсім. Лише окремі письменники, наражаючись на небезпеку, зверталися до об’єктивного осмислення цієї теми, використовуючи езопівську мову, ідучи на компроміси у її трактуванні з тим, щоб не викликати роздратування влади та цензури. Образ Мазепи, отже, вимагає рішучого перегляду, нового осмислення, а традиційне замовчування фактів, які уможливлюують реабілітацію гетьмана як подвижника національної ідеї, вимагають неупередженого наукового аналізу, пояснення з українських світоглядних позицій.

Мета дисертаційного дослідження полягає у перегляді антимазепинських звинувачень попереднього часу, коригуванні й спростуванні їх на основі використання сучасних методологій, нагромадження нового матеріалу, у з’ясуванні впливу фольклору як історичного та естетичного фактора на художню літературу, у представленні різних поглядів на постать Івана Мазепи в російській (царській), радянській, зарубіжній та сучасній українській літературній мазепіані, у спробі комплексного підходу до відтворення образу Мазепи як образу-символу, образу-міри борця за національну незалежність.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких головних завдань:

- на матеріалі фольклору представити погляд українського народу на постать Івана Мазепи, з’ясувати ті реалії, що спричинили саме таке художнє осмислення Мазепи народом;

- простежити за творенням образу Мазепи у літературі ХVІІ-ХVІІІ ст., звертаючи увагу на такі аспекти, як накопичення історичного документального та епістолярного матеріалу про Мазепу, заміну позитивних оцінок у панегіриках негативними, інтерпретування образу в історіографічних працях, у спогадах;

- простежити, як підходили до художнього трактування суспільно-політичної ролі гетьмана письменники ХІХ – ХХ ст., які джерела використовували при створенні історико-літературної концепції Мазепи, які тематичні комплекси стали підвалиною цих сюжетів, які засоби творення образу гетьмана при цьому використовувались;

- з’ясувати відмінності між фольклорною та літературною інтерпретацією образу Мазепи, простежити вплив фольклору в трактуванні образу Мазепи на художню літературу.

Об’єктом дослідження є широкий спектр художніх творів про Мазепу - від історичних пісень, легенд і переказів, панегіриків кінця ХVІІ - початку ХVІІІ століть, віршів-проклять, складених після його “зради”, літописних пам’яток - до творів нової й новітньої доби ХІХ – ХХ століть.

Предметом дослідження є відображення постаті Івана Мазепи у фольклорній і літературній мазепіані, аналіз сюжетів, подій і фактів, покладених в основу цих сюжетів та засобів творення конкретного образу: вчинків героя, його портретного зображення, мови, авторської характеристики, оцінок сучасників, строкатих вердиктів офіційної й неофіційної науки, публіцистики.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Для досягнення поставленої мети дисертант послуговується методом історизму, використовує порівняльно-історичний, історико-генетичний, біографічний та описовий методи. Для характеристики методологічних засад, властивих тому чи іншому літературному явищу, використані висновки й спостереження авторів праці “Самототожність письменника” (К.,1999).

Орієнтирами при написанні дисертації були праці М.Драгоманова, І.Франка, М.Дашкевича, А.Лободи, Ю.Шереха, В.Шевчука, Я.Гординського, О.Оглобліна, Р.Млиновецького, Т.Мацьківа, В.Сокола та ін. Джерельною базою роботи стала фольклорна та літературна мазепіана, а також численні документи доби Мазепи, опубліковані Є.Пеленським, М.Плохинським, І.Борщаком, Т.Мацьківим, журналами “Киевская старина”, “Запорожская старина”, “Записки Наукового Товариства ім. Т.Шевченка”, “Пам’ятки України” та ін.

Наукова новизна одержаних результатів

Оскільки образ Мазепи трактувався неоднозначно і досі не був предметом широкого літературознавчого аналізу, дана робота є першою спробою комплексного аналізу образу Мазепи на досить великому за обсягом джерельному матеріалі. До аналізу залучені всі доступні фольклорні твори, твори давньої української літератури, літератури ХІХ – ХХ століть, зарубіжної літератури та української діаспори. Робота є новаторською у підходах до висвітлення фольклорної і літературної мазепіани. Результати дослідження вказують на існування народної і літературної концепції образу Мазепи: народна (за відомими на сьогодні джерелами) – однозначно негативна, літературна – різна (негативна, нейтральна, позитивна).

Практична цінність дисертації полягає у використанні результатів роботи при дослідженні епохи Гетьманщини. Матеріали роботи можуть бути використані при створенні монографій, присвячених гетьману Мазепі, при написанні підручників і методичних посібників з української фольклористики і літератури, при розробці університетських спецкурсів із зазначеної тематики.

Апробація роботи. Робота обговорювалася на засіданнях кафедри української літератури і фольклористики Донецького національного університету, розширеному засіданні кафедри української літератури ім. М.Возняка Львівського національного університету. Основні її положення викладені автором у доповідях на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях:

1.

2.

3.

4.

Особистий внесок здобувача полягає в опрацюванні великої кількості малодоступного донедавна першоджерельного матеріалу. Використані дисертанткою тексти фольклорних та літературних творів, а також їх опрацювання українською та зарубіжною наукою по-новому обґрунтовують контекст і мотиви діяльності гетьмана. Основні положення, узагальнення й висновки зроблені дисертанткою самостійно.

Зв’язок з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне дослідження є підрозділом комплексної теми “Актуальні проблеми української літератури і фольклору”, яка виконується Донецьким центром української культури і літератури (98 – 1ВВ/63) та кафедрою української літератури і фольклору Донецького національного університету.

У композиційному плані робота складається з трьох розділів, вступу, висновків та списка використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 190 с. Список використаної літератури нараховує 205 джерел (15 с.).

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі дисертант обґрунтовує актуальність вивчення історії доби гетьманщини, її керманичів та відображення цього періоду у фольклорі та літературі, з’ясовує ті чинники, які формували методологію літературних явищ козацької доби, нової і новітньої літератури, характеризує ступінь дослідженості проблеми в українському та зарубіжному літературознавстві.

Дисертант з’ясовує відмінність у поглядах на гетьмана Мазепу у фольклорі, де образ Мазепи трактується однозначно негативно, та в літературі (в західноєвропейській, де романтичний образ Мазепи виступає на перший план і перекриває історичний прототип), у російській (царській) і радянській, де Мазепа “зрадник”, “запроданець” і в українській, де відчувається прагнення письменників змалювати об’єктивний образ гетьмана – патріота, державного діяча, шанувальника мистецтва, мецената, прихильника релігії, засновника державних закладів, борця за українську державність.

У Розділі І “Образ Івана Мазепи у фольклорі” з’ясовуються причини, що вплинули на фольклоротворчий процес та на формування народної концепції про Мазепу, простежується характер функціонування образу Мазепи в піснях, переказах легендах, казках та засоби творення образу гетьмана як історичної особи. Враховується позиція у висвітленні цієї проблеми М.Драгоманова, В.Каллаша, В.Сокола та ін.

Записи фольклору про події доби гетьманування І.Мазепи проводилися з далекої часової відстані – через 130 років після них. Уснопоетичних джерел про гетьмана збереглося відносно мало. Це зумовлено різними факторами, передусім такими, як проголошення гетьмана російським царизмом (а згодом і радянською владою) зрадником царя (в російському трактуванні), українського народу (в радянській інтерпретації), прокляття його імені російською православною церквою. Далися взнаки й деякі риси світогляду й характеру Мазепи, вихованого на засадах аристократизму, який орієнтувався на козацьку старшину і не розумів простого народу. Відповідно, народ звинувачував у своїх негараздах не Москву, не Петра І, які перебували далеко, а Мазепу та козацьку старшину. Тому гетьман не міг стати предметом народного пієтету, більше того, він увійшов в усну народну творчість, як підступна і зла людина, як зрадник народних інтересів. Поштовхом саме до такого зображення гетьмана став арешт народного улюбленця – Семена Палія, продовжувача справи Б.Хмельницьького. Ця подія (виконавцем якої став І.Мазепа), настільки вразила народ, що знайшла своє відображення в пісні, численні варіанти якої майже не мають між собою суттєвих відмінностей.

Існує уривок пісні “Мазепа в Туреччині”, який дає можливість зробити припущення про існування й інших пісень, у яких Мазепа виступає позитивним героєм, але повноцінні їх записи поки що не знайдені. Адже Петро І та його чиновники робили все, щоб стерти найменшу добру згадку про гетьмана.

У центрі тих пісень, які збереглися на сьогодні, змальовується арешт Палія Мазепою, який хитро “зазиває”, підступно споює і жорстоко розправляється з народним улюбленцем, козацьким полковником (кидає в темницю і просить дозволу царя вбити його).

У всіх варіантах пісні ім’я Мазепи супроводжується негативними оцінками й епітетами: “вельможний”, “превражий”, “проклятий”, “пес”, “плут” та ін. Ті варіанти, де Мазепу названо “превражим”, “вельможним”, М.Драгоманов відносить до найстаріших, вважаючи, що лише після церковної анафеми їх було замінено на слово “проклятий”. Таку ж думку підтримує і М.Грушевський: Мазепа, на його думку, став для народу “проклятим” завдяки церковній анафемі; народ же більше хвилював не стільки факт переходу гетьмана до шведів, скільки арешт Палія. Ці мотиви залишилися домінантними в народній традиції, тим паче, що в перших варіантах його називали “вельможним Мазепою”.

Дуже часто народ використовував відомі пісні, улюблені образи з популярних творів і пристосовував їх до нових обставин, накладаючи на сучасні події. Так, ім’я Семена Палія появляється у піснях про Морозенка, Нечая тощо. Народ вдається не лише до актуалізації “старих” пісень, до нових пісенних зразків переходить система поетичних засобів, багата символіка, зокрема образ “зеленого, буйного хмелю”, усталеного поетичного символу, що перейшов з творів про Богдана Хмельницького до пісень-новотворів про Мазепу і Палія.

Фольклорні трансформації біографій видатних осіб демонструють незмінність народної концепції на історію, на ватажків як виразників народних сподівань. Ті з лідерів держави, що розмовляють з народом його мовою та зрозумілими йому категоріями, стають героями пісень, легенд і переказів. Інші, який би соціальний ранг не посідали, які б наміри не плекали, зайнявши позицію приятелів та вірнопідданих чужих царів чи королів, у свідомості народу однозначно стають колаборантами, ренегатами і автоматично займають у фольклорі місце антигероїв, зрадників тощо. У Палієві народ бачив наступника Богдана Хмельницького, ватажка, який здатен очолити визвольну боротьбу. Народ трактує Палія як антипода Мазепи, саме Палій стає виразником народних прагнень до волі й незалежності, втіленням народних ідеалів, у фольклорі він наділений найкращими рисами характеру, притаманними епічним героям.

Палій брав участь у Полтавській битві, але сила його була лише в тому, що похитнула ряди Мазепиного війська, внесла сум’яття, поставила козаків та козацьку старшину перед вибором. Ідеалізація Палія полягає і в тому, що всі лаври перемоги над шведами і Мазепою народ віддав йому, а не цареві, додавши, що Палій допомагав Петру І не з вірності “восточному цареві”, а за обіцянку останнього звільнити Україну від податків і рекрутчини.

До архівів потрапили окремі пісні, які донині викликають протилежні думки вчених щодо їх автентичності (“Високо сонце сходить, низенько заходить”, “Шведського року нещасливого літа”). У них мова йде про Кочубея та Іскру, про Полтавську битву, а постать С.Палія навіть не згадується. У цьому полягає їх відмінність від непідробних народних пісень.

Набагато ширше коло подій та фактів відповідної доби охоплюють перекази, легенди та казки про Полтавську битву. У переказах про Мазепу і Палія зображується не Полтавська битва у її реальному перебігу, а її епізоди, окремі випадки, найчастіше деталі битви, які орнаментуються фантастичними мотивами.

Різниця в інтерпретації історичних подій історичними піснями і прозовими творами настільки помітна, що стала предметом зацікавлень вчених. Вирішувалося це питання в аспекті часового співвідношення історичних пісень і прозових жанрів. Питання про те, що є первинним, а що вторинним, пісні чи легенди і перекази, є неістотними, адже відомо, що першими у відображенні певних історичних подій, які вразили уяву народу, ідуть чутки й поголоски, пісні-хроніки, спогади. За ними на певній епічній дистанції слідують легенди і перекази. Поскільки записи фольклору про згадані події велися з великої часової відстані, у розпорядженні фольклористів наявний не весь спектр фольклорних жанрів, що виникають один за одним, чи й одноразово з подіями. Про це свідчить факт дифузії окремих жанрів, включення до прозових творів пісенних цитат, які допомагають створити повнішу характеристику ситуацій і образів, та підтведжують вірогідність розповіді.

У фольклорній прозі про Мазепу і Палія переважає їх полюсне зображення: на одному боці “зрадник” Мазепа, на другому – Семен Палій укупі з новим хазяїном, російським царем. Перед нами постає не історичний гетьман-дипломат і просвітник, особа суто драматична, а казковий “змій Горинич”, для перемоги якого цар шукає богатиря у всьому своєму царстві. Таким богатирем виступає Палій. За народними уявленнями про ідеального народного героя він - “характерник”, чарівник. Відповідно до богатирської статури персонажа змальовуються і предмети, які його оточують чи належать йому. Навіть кінь набирається сили від свого могутнього хазяїна за принципом контактної магії. Не дивлячись на все своє “характерництво”, Палію не вдалось одержати перемогу у протиборстві з Мазепою до Полтавської битви. Легенди відходять від дійсності у змалюванні епізоду арешту Палія. Сам арешт, заслання Палія народ приписує або Мазепі, або Петрові за намовою Мазепи.

У циклі переказів досить виразно проступають мотиви розправи царя над Мазепою. Народ не проклинає гетьмана, лише констатує факт, що Мазепу приречено на довічне прокляття. Релігійність українців закріплена фольклорною традицією: сила прокляття є настільки потужною, що її не витримують заховані в печері гетьманові речі.

Існують перекази, в яких кінь виступає у ролі віщуна, передбачаючи майбутню поразку гетьмана. Ми не можемо трактувати цей мандрівний мотив як звичайне безстороннє включення до твору, адже всі деталі народного твору взаємообумовлені і наповнені глибокою семантикою. Тут, безумовно, простежується шанобливе ставлення народу до гетьмана, співчуття з приводу зловіщої прикмети.

Народ зберіг пам’ять про гетьмана, закарбувавши його ім’я в топонімах: “Мазепинщина”, “Мазепин будинок”, “Мазепин замок”. Є цикл переказів, що стосуються цієї тематики. А в одній легенді навіть душа Марії проклята і засуджена стерегти скарби, заховані Мазепою.

Втеча Мазепи разом з шведським королем дала поштовх до поширення мотивів, пов’язаних зі смертю гетьмана. В одних переказах його вбив Палій, а в інших він сам заподіяв собі смерть. Та найпоширенішим є казково-фантастичний мотив його зникнення. І пояснити це можна тим, що люди не повірили у смерть Мазепи, вважаючи, що останні дні він доживав у Печерській Лаврі.

У Розділі 2 “Образ Івана Мазепи в давній українській літературі” простежується характер функціонування та засоби творення образу Івана Мазепи в літературі - від часу накопичення історичного документального та епістолярного матеріалу ще за життя гетьмана - до кінця ХVІІІ століття. Особлива увага відводиться характеристиці творчості самого гетьмана, яка в художній формі пояснює політику Івана Мазепи, а самі твори не лише збагачують історію українського письменства цікавою сторінкою, але виступають прикметним літературним та історичним документом доби.

У розділі з’ясовуються причини недостатнього дослідження чи свідомого замовчування літературних явищ кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століть, що було обумовлене тривкими установками у ментальності дослідників. Література ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. відображає державотворчі устремління українців. Особливо це стосується так званого “високого бароко”, творчості осіб, наближених до політичного проводу Гетьманщини, котрі в історично зумовлених формах виражали міфологеми й ідеологеми, поширені в середовищі еліти Другої української держави. Давня українська література “має дивовижну, ніким не простежену вписаність у державотворчі процеси свого народу”, відзначається великою актуальністю і є документом своєї доби. Документами доби Мазепи можна вважати низку панегіриків, де прославлявся його рід, герб, турбота про освіту, церкви й монастирі, меценатська діяльність та військові подвиги.

Своє визнання й захоплення особою гетьмана висловили барокові поети: І.Орновський, С.Яворський, П.Армашенко, П.Орлик та ін. Їхніми зусиллями були підготовлені численні академічні тези, привітання, програми, брошури, книги, написані переважно польською та латинською мовами. Основні панегірики Мазепі були складені в 90-х роках ХVІІ століття – час найбільшої активності великого гетьмана у всіх сферах суспільного життя. У ХVІІІ ст. віршів на честь Івана Мазепи було значно менше, що можна пояснити посиленням російського абсолютизму і, зокрема, тиску на українське друкарство.

Ф.Прокопович присвятив Мазепі драму “Володимир”, яка була поставлена з нагоди відвідин гетьманом Києво-Могилянської академії. Автор прославляє гетьмана як гідного спадкоємця Володимира Великого і відновника старокиївської імперської традиції.

Після переходу Мазепи на бік шведського короля про нього почали складати вірші-прокляття. Серед тих, хто складав такі вірші, були не тільки гетьманові вороги чи звичайні колаборанти, а й колишні його апологети (С.Яворський, Ф.Прокопович), що в такий спосіб намагалися зректися минулого, задекларувати свою лояльність та відданість переможцеві, до якого найнялися на службу. Проклинаючи Мазепу, автори підкреслюють несправедливість покарання Кочубея та Іскри і прославляють їх. Про Палія мова йде лише в одному вірші. Автори віршів звинувачують Мазепу не так в зраді Петру І, як в зраді церкві. Перевертаючи істину з ніг на голову, прихлібники кривавого царя інкримінують Мазепі знищення Батурина та прихід шведського короля Карла ХІІ на російську землю (якщо вважати такою Україну – М.К.). Створювалися вірші, шкурний інтерес авторів яких не був навіть завуальованим політичними міркуваннями.

Лише окремі представники інтелігенції ставляться до Мазепи з співчуттям. Цікавим є той факт, що головним героєм творів на тему виступає Петро І. До нього звернені всі суперлативи, на які була здатна фантазія придворних піїтів. Мазепа згадується принагідно та для того, щоб краще відтінити мудрість, силу, благородство, дар полководця Петра І. У своїх звинуваченнях автори віршів ідуть за царським урядом, замовчують діяльність Мазепи у сфері релігійного та державного будівництва і зображують Мазепу, орієнтуючись на царські маніфести і грамоти. На підставі цих документів розпочалася реабілітація і прославлення Кочубея та Іскри, звинувачення в їх страті самого Мазепи. Найпоширеніші у віршах-інвективах лайливі епітети, негативні порівняння, якими послуговуються слухняні царській волі письменники, запозичені з офіційних матеріалів та з інших джерел, найперше з Біблії.

Певна увага зображенню Івана Мазепи відводиться в козацьких літописах. На ставлення літописців до Мазепи мав вирішальний вплив час написання твору, а також уже сформована суспільна думка про гетьмана. У літописах, що були написані ще в період гетьманування Івана Мазепи, негативне ставлення до нього не виявлялося і, навпаки, на твори, що були написані після Полтавської битви, значно вплинула перемога Петра І, церковна анафема, формована владою суспільна думка.

Літописи загалом дають відносно об’єктивну характеристику історичних перипетій та їх учасників. Їх авторами були козаки – очевидці подій чи люди досить близькі до військової справи. Основна увага зосереджена на зображенні військових подій, описаних досить повно та послідовно. У літописах Самовидця та Грабянки не згадується ні про Палія, ні про Кочубея та Іскру. Літопис Самовидця закінчується 1702 роком, тому основні питання, які нас цікавлять, залишаються невирішеними, негативного ставлення до гетьмана Мазепи не спостерігається. У негативному плані змальовано тільки тих історичних діячів, які вже зійшли з історичної арени і не становили для автора загрози.

Грабянка, як прихильник автономії України в складі Росії, трактує Мазепу у негативному плані. Його літопис досить близький до віршів-інвектив. Він побудований на протиставленнях: батьківське ставлення з боку Петра І і зрадницьке – з боку Мазепи.

На відміну від згаданих літописів, Самійло Величко подає досить повні і об’єктивні відомості про Мазепу, характеризує його діяльність всебічно. Автор звертає увагу на велику меценатську діяльність Мазепи, характеризує вклад гетьмана у розвиток освіти, книгодрукування, будівництво церков. Він з повагою ставиться до соціального походження Мазепи, цінує його розум, вміння керувати державою і в той же час, називаючи Мазепу “Махієвелем”, характеризує його як безпринципного політика, діяльність якого позначена хитрістю, підступністю й аморальністю і, щонайцікавіше, ці риси проявляються найбільше у стосунках з його “добрим паном” Кочубеєм. З особистих мотивів автор приділяє чимало уваги зображенню доброчинств Кочубея, намагаючись його виправдати.

Завершується розділ дослідженням “Історії Русів”, що була написана набагато пізніше. Автор користувався невідомими нам джерелами і, безперечно, широко використовував фольклор. Тому, можливо, Мазепа постає перед нами негативним героєм. Автор називає його “природним Поляком з фамілій Литовських”, вченим зайдою, особисту гвардію Мазепи називає “наволоччю”, але найбільше уваги приділяє опису “зради” Мазепи. Цей вчинок гетьмана він називає “мерзенним” і мотивує його помстою Мазепи за свою особисту образу. І хоч автор розповідає про “морочне” прокляття Мазепи, про страшні розправи в Батурині і Лебедині і навіть називає гетьмана “христянином”, то все це для того, щоб підкреслити вірність українського народу Росії, зняти звинувачення з народу за “зраду” Мазепи. Відповідно І.Мазепа у подачі Самійла Величка виступає не борцем за незалежність, а ворогом української державної суверенності.

У Розділі 3 “Гетьман Іван Мазепа у літературі ХІХ – ХХ століть” простежується інтерпретація образу гетьмана у творчості Т.Шевченка, С.Руданського, М.Старицького, Г.Хоткевича, Б.Лепкого та В.Сосюри.

У зв’язку з Другим національним відродженням України починається новий етап літературної мазепіани. Визвольна місія українського народу 1917 року та недовгий період існування Української Народної Республіки дали привід до перегляду історії з погляду української національної ідеї. Цілком закономірним є той факт, що в цей період з’являються твори про гетьмана.

Звернення до образу І.Мазепи неминуче породжувало дилему: або викривати його як ворога українського народу, або вдаватися до інакомовлення, до езопівської мови, до поступок офіційній владі і цензурі, або ж свідомо прирікати написане на небуття. Нині ми є свідками повернення багатьох літературних явищ до свого читача, вилучених свого часу з літературного процесу.

Дослідження образу Мазепи у розділі починається з розгляду Шевченкової концепції гетьмана. Поет не створив повнокровного образу гетьмана, лише декілька разів згадав його ім’я у творах та дав оцінку історичному антиподу гетьмана – Петрові І. Ще у “Сні” (“У всякого своя доля…”) автор, не вагаючись, виносить вирок кривавому російському цареві: “Це той первий, що розпинав нашу Україну…” Жодної історичної заслуги Петра І Шевченко не визнавав, більше того, він оцінював його діяльність не тільки як антиукраїнську, але й антилюдську.

Спираючись на категоричний та остаточний присуд Петрові, можна здогадуватись про почуття Шевченка до Мазепи, адже під час Полтавської битви цар і гетьман – політичні вороги. Проте жодного разу Шевченко не зводить їх в одному творі. Поет не захоплюється Мазепою, як західноєвропейські поети-романтики, але й не співчуває йому, як Дорошенкові (адже обидва вони були переможені у своїх змаганнях). Причиною такого ставлення був Палій. З іменем Палія у Шевченка пов’язуються найкращі часи в Україні. Лише у поемі “Чернець” поет зводить Палія і Мазепу не як суперників по зброї, а виразників двох напрямів несамостійної, та все ж української політики. Перший уособлює стихію козацьких настроїв, другий – державницьку страстотерпність.

Заслуговує уваги поема С.Руданського “Мазепа, гетьман український”, яка в радянських виданнях не друкувалась і в дослідженнях не аналізувалась. Своїм твором автор намагався донести до свідомості української суспільності в доступній (навіть в народнопісенній) манері зміст імперської політики Москви в Україні і її трагічні наслідки.

М.Старицький присвятив особі Івана Мазепи дилогію “Молодість Мазепи” та “Руїна”. Уникаючи цензурних перепон, автор робить спробу об’єктивно відтворити соціальні та політичні умови життя України початку XVIII ст., показати на цьому тлі чинники, що визначали формування особистості молодого Мазепи, впливали на його державницьку, культурно-просвітницьку діяльність. Для втілення задуму письменник обрав жанр пригодницько-авантюрного роману як найбільш прийнятний в тогочасних умовах суцільних заборон і переслідувань, а образ Мазепи змалював у романтичному ключі. Це дало йому змогу обійти цензуру і показати відповідний період нашої історії, хай і з певними поступками історичній та художній правді. Незважаючи на обраний жанр, М.Старицький створює повноцінний реалістичний образ Мазепи, розвінчуючи, хай і опосередковано, стереотипи офіційного трактування образу гетьмана.

Вагомий внесок в реабілітацію славного імені гетьмана вніс Г.Хоткевич. Вихдні дані концепції письменника чітко сформульовані у вступі до нарису “Два гетьмани”. Автор розповідає про весь період гетьманування Мазепи з часу його обрання, згадує про договір, що доповнився новими пунктами, вигідними Москві, про походи за перших дванадцять років його гетьманування і навіть про війну зі шведами, на яку Росія залучала й українське військо. Особливу увагу Г.Хоткевич відводить канцеляристу Петрику, який, на думку автора, має право на місце серед тих, хто боровся за волю українського народу. Описуючи наступні події (поразка у Полтавській битві, проголошення анафеми, трагедія України після Полтавської баталії, що переросла в геноцид), автор дорікає українцям, а надто близькому Мазепі оточенню за зраду гетьмана й України.

Позацензурний, а, отже, й повноцінно реалістичний образ гетьмана Мазепи в українській літературі початку ХХ століття створив Б.Лепкий. У відомій пенталогії про Мазепу письменник зробив спробу показати гетьмана не тільки як державного діяча, дипломата, політика, а й людину щедрої душі, людину щиру, милосердну, людину державних масштабів, що змушена була іти на компроміси, ховаючи свої потаємні мрії в душі, не довіряючи їх майже нікому. Складна поведінка Мазепи, за Б.Лепким, була зумовлена тим, що гетьман змушений був, з одного боку, підхліблювати Петрові І, слухняно виконувати його волю, посилати козаків на тяжкі фортифікаційні роботи, виряджати їх у Петрові походи, а, з другого – шукати шляхів розриву союзу з царатом, який все більше нахабнів, утискуючи український народ, позбавляючи його найдорожчого - волі. Письменник вважає, що Мазепа зрадив російського царя, бо не хотів зрадити власну ідею. Так Б.Лепкий заперечує загальноприйняте (офіційне) трактування мотивів “зради” Мазепи. І хоч мрія Мазепи не здійснилася, автор схвалює його вчинок, бо від нього залишився “спомин великого зриву” за волю, за державність. Своїм вчинком Мазепа врятував ідею нацональної незалежності, у праві на яку нам відмовляли “загребущі сусіди” впродовж століть.

До авторів підрадянської України, які відступили від загальноприйнятої концепції в трактуванні образу Мазепи, належить В.Сосюра. Поема “Мазепа”була написана не стільки з метою реабілітації гетьмана Мазепи, скільки з метою апологетизації ідеї незалежної України, вона була прямим запереченням концепції поеми Пушкіна “Полтава”. Це був сміливий крок, за який письменник міг накласти життям. В.Сосюра іде на деякі поступки офіціозу у трактуванні другорядних моментів із життя гетьмана, але в головному, в трактуванні Мазепи як національного героя, його позиція залишилася твердою. Відштовхуючись від романтичних пригод Мазепи-пажа, автор зображує Мазепу як історичного діяча, як гетьмана України. Трагедію Мазепи Сосюра бачив у тому, що до великої мети -суверенності України він ішов самотнім, бо близьке отчення його зрадило, а народ не зрозумів його політики. Твір Сосюри поза окремими місцями навряд чи можна вважати досягненням літературної мазепіани: накладене табу на ім’я гетьмана, відсутність джерельної бази, тенденційне висвітлення подій в історичній науці, упередженість критики стримували злет творчої думки, породжували аритмію, що хворобливо позначилась на загальній концепції твору. І все ж, незважаючи на численні пута, які сковували автора, поема стала серйозною заявкою на об’єктивну оцінку державотворчих спроб гетьмана, виявом громадянської мужності та національної самосвідомості автора.

У Висновках дисертант характеризує етапи становлення фольклорної та літературної концепції Мазепи, які в розробці теми мають між собою суттєві відмінності. Народне трактування образу Мазепи (за відомими на сьогодні творами) – однозначно негативне, літературне – різне (в зарубіжній літературі – романтично-нейтральне, у російській – негативне, в українській літературі – позитивно-негативне в залежності від часу написання того чи іншого твору, точки зору письменника на події).

Записи фольклору про полтавські події, що велися через 130 років після них, не можуть представляти всі етапи формування фольклорної біографії гетьмана, характер побутування тих чи інших жанрів, тематичних циклів, пдтвердити автентичність записів. У тих піснях народ створив образ славного лицаря України Семена Палія, захисника національних, релігійних та соціальних прав нації, а гетьман Мазепа посів місце антигероя. Серед історичних пісень про Мазепу фольклористи зафіксували тільки один сюжет, пов’заний з арештом Семена Палія. Сюжет багатоваріантний, без наявних у таких випадках версій і редакцій. Імпровізаційність пісень, що представляють цей сюжет, є незначною і зводиться здебільшого до варіювання лайливих слів на адресу Мазепи та його найманого війська. Мазепа характеризується такими епітетами, як “проклятий”, “превражий”, “вельможний”, “пес”, “плут” тощо. Натомість у створенні фольклорної біографії Палія домінують тенденції до створення ідеального народного героя, захисника прагнень і сподівань народу. Він поставлений в ряд таких фольклорних героїв, як Морозенко, Нечай, Хмельницький, Харко, Залізняк та ін.

Прозові твори побутували ще за життя Мазепи і продовжували складатися після Полтавської битви. Узагальненість і фантастичність образів у казках вказує на те, що вони створювалися з далекої епічної відстані від згаданих подій. І хоч у легендах і казках переважають негативні тенденції у змалюванні образу, народ уже не проклинає його, а в деяких навіть висловлює співчуття.

Принципи відбору й організації матеріалу у піснях і в прозовому фольклорі різні, тому у них різні сюжети і мотиви, система зображальних засобів. У прозовому фольклорі зустрічаємо елементи казкової обрядовості, залучення мандрівних мотивів, генетичні витоки яких сягають міфології. Йдеться, зокрема, про мотив народження, здобуття перемоги героєм тощо. Значне місце в них відводиться гіперболізації в описі атрибутів козака, його фізичної сили тощо. Це стосується не лише Палія, а й Мазепи. Полтавська битва у народній прозі змальована суто з позицій фольклорної естетики, у якій реалізм органічно переплітається з образами фантастично-міфологічними. І хоч Мазепа завжди програє бій, у ставленні народу до нього немає зневаги, чи ненависті, тут спостерігаємо радше байдужість і навіть співчуття.

Іншу картину спостерігаємо в писемній літературі. Уже в першу річницю гетьманування Мазепи і до кінця ХVІІ століття (часу найбільшої державотворчої діяльності) йому присвячувались панегірики у стилі бароко. Панегірична традиція на честь козацьких гетьманів була розроблена ще до гетьманування Мазепи. Гетьмана зобраажували як звитяжного полководця, мецената, будівничого й мудрого провідника української держави. Мазепі була присвячена драма Ф.Прокоповича “Володимир”. Автор прославляє військові подвиги Мазепи, величає його провідником та захисником Київської академії. Називаючи академію іменем гетьмана, Прокопович ставить Мазепу на одну площину із її засновником Петром Могилою, вихваляє набожність Мазепи, його шанобливе ставлення до православної церкви.

У віршах, складених після так званої зради, автори, проклинаючи Мазепу, стали на захист Кочубея й Іскри, вихваляли їх, оминаючи при цьому ім’я Палія. У своїх звинуваченнях вони йшли за царським урядом, зображували Мазепу, керуючись оцінками царських маніфестів і грамот. З часом про Мазепу писали за інерцією у тому ж негативному ключі.

Аналізовані твори широко використовують засіб контрасту: протиставлення добродійств Росії злочинствам Мазепи та зображення горя Росії з цього приводу, або протиставлення Мазепи до “зради” і після неї. Звинувачення Мазепи завжди здійснювалося на тлі прославлення Петра. Використання біблійних образів (винограду, Датана, Корея, Авірона, Юди, Каїна, Ірода) вказує на те, що в основу образної системи поезій були покладені промови С.Яворського, Ф.Прокоповича та інших церковних діячів