НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

КИРИЧУК ОЛЕКСАНДРА СТЕПАНІВНА

УДК 94 (477.83./.86).1848-1914

СТАВРОПІГІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ

У ГРОМАДСЬКОМУ ЖИТТІ ГАЛИЧИНИ

(друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

спеціальність 07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі новітньої історії України Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України

Науковий керівник Сливка Юрій Юрійович, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України

Офіційні опоненти: Макарчук Степан Арсентійович, доктор історичних наук, професор кафедри етнології Львівського національного університету імені І. Франка

Райківський Ігор Ярославович, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Прикарпатського університету імені В. Стефаника

Провідна установа: Інститут історії України НАН України

Захист відбудеться 20.11.2001 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради для захисту дисертації в Інституті українознавства імені І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України

Автореферат розісланий 19.10.2001 року

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Патер Іван Григорович

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми визначається потребою дослідження політичних та культурно-освітніх громадських об'єднань у контексті соціальних та націотворчих процесів. У цьому сенсі cвоєрідним явищем українського минулого є львівська Ставропігія, історична тяглість якої простежується із XVI ст. до 1939 р. Вивчення історії Ставропігійського інституту другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дозволяє відтворити характер ідейних дискусій у галицькому суспільстві щодо національної ідентичності та політичних орієнтацій, суть галицького русофільства та його еволюцію, простежити шляхи утвердження русофільських симпатій серед галицьких українців і розкрити причини падіння їх популярності та перемоги української національної орієнтації. Неупередженого аналізу потребує й культурно-освітня та наукова діяльність Ставропігійського інституту, яка, здебільшого, оцінювалася крізь призму його русофільської ідеології, і тому апріорно негувалась українськими істориками. Її висвітлення сприятиме чіткому визначенню місця цієї інституції у здобутках і втратах галицьких українців.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною планової теми відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України “Національний рух на західноукраїнських землях у ХІХ–ХХ ст.”, а також Інституту релігієзнавства при Львівському музеї історії релігії “Церковні відносини в Україні”.

Об'єкт дослідження – Ставропігійський інститут у контексті суспільно-політичного, культурно-освітнього та церковного руху галицьких українців другої половини ХІХ – початку ХХ ст., предмет – правовий статус львівської Ставропігії у Габсбурзькій монархії, її соціальна структура та внутрішня організація, фінансово-господарський стан, формування ідейної платформи та етапи її еволюції у контексті тогочасних національно-політичних пошуків галицьких українців, діяльність Ставропігійського інституту в науковій, культурно-просвітній та пам'яткоохоронній сферах.

Хронологічні рамки роботи охоплюють другу половину ХІХ – початок ХХ ст. Революція 1848–1849 рр. започаткувала новий етап в історії Ставропігійського інституту, коли він утратив статус єдиної української громадської інституції і мусив діяти в умовах конкуренції різних політичних, культурно-освітніх та господарських товариств, їхньої боротьби за утвердження власного бачення національної перспективи. Законодавче підґрунтя цієї конкуренції особливо зміцніло після конституційних перетворень 1860-х років у Габсбурзькій імперії, які утвердили в державі обмежену парламентську демократію. Верхньою хронологічною межею роботи є Перша світова війна. Еміграція в 1915 р. москвофільського керівництва Інституту та багатьох його членів до Росії прискорила закономірне зникнення Львівської ставропігії у її попередній формі.

Термінологія. Питання термінологічного окреслення течії, яка наріжним каменем своєї ідеології визнавала історичну, культурну й духовну єдність галицьких русинів із народами єдиного панруського (східнослов'янського) простору, належить до дискусійних. Серед пропонованих термінів найбільш поширеними є “москвофіли”, “русофіли”, “общероси”, “старорусини”. Авторка поділяє тезу авторів, які заперечують правомірність узагальненого окреслення цієї течії в українському русі як “москвофільства” і послуговується в роботі визначенням “русофіли”. Натомість термін “москвофіли” вживається для означення проросійськи зорієнтованої частини русофілів, яка ідентифікувала себе з росіянами, широко послуговувала ся російською мовою і використовувалась Російською імперією для російської пропаганди в Галичині.

Методологічною основою праці є принцип історизму та об'єктивності. У розв'язанні дослідницьких завдань використано порівняльний, генетичний та діахронний методи, а також причинно-наслідковий аналіз.

Мета й завдання дослідження – визначити місце й роль Ставропігійського інституту у громадському житті галицьких українців другої половини ХІХ – початку ХХ ст., здобутки й прорахунки в науковій і культурно-освітній сфері, на його прикладі простежити еволюцію галицького русофільства. Для реалізації мети з'ясовуються наступні питання:–

статус Ставропігійського інституту у правовому полі Габсбурзької монархії, співвідношення релігійного й світського аспектів діяльності;–

соціальний склад і шляхи формування членства, структура, внутрішній розпорядок та функціонування його керівних органів;–

формування матеріальної бази та сфера використання прибутків;–

видавнича, наукова, освітня й пам'яткоохоронна діяльність Ставропігійського інституту;–

відносини Ставропігії з греко-католицькою ієрархією в контексті боротьби західних (католицьких) і східних (православних) впливів;–

ідейна платформа Ставропігійського інституту й окремих його членів, світоглядні засади староруського галицького консерватизму та русофільської ідеології, етапи її еволюції під впливом внутрішніх об'єктивних процесів і зовнішніх чинників;–

місце та роль Інституту в ідейних дискусіях галицьких українців навколо питань національної ідентичності та політичної перспективи.

Наукова новизна дисертації. Відтворено діяльність Ставропігійського інституту другої половини ХІХ – початку ХХ ст., визначено його місце в тогочасних соціально-культурних і національних процесах. Із середини ХІХ ст. Ставропігіон утратив монополію єдиної в Галичині української світської організації, але залишався ще досить впливовим осередком культурного та релігійного життя; науковими, зокрема, історичними, дослідженнями сприяв утвердженню окремішності галицьких українців від польської національної самоідентифікації. У кінці ХІХ ст. він поступився своїм впливом на користь політичних та культурно-освітніх осередків “українофільської” орієнтації. На прикладі еволюції ідейної платформи Ставропігійського інституту та втрати його суспільної значущості простежується витіснення русофільства внаслідок закономірного розвитку в Галичині українського національно-демократичного руху.

Практичне значення роботи визначається можливістю використання її результатів для підготовки узагальнюючих праць, підручників і науково-методичних посібників з історії українського національного руху та культурно-освітніх інституцій.

Результати дослідження апробовано на засіданнях відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, на міжнародних круглих столах “Історія релігій в Україні”, які з 1991 р. щорічно проводить Інститут релігієзнавства при Львівському музеї історії релігії та Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, на інших наукових конференціях. Основні положення й висновки дисертації викладені в 14 наукових публікаціях.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (635 позицій). Загальний її обсяг становить 160 сторінок. Виклад матеріалу побудований за структурно-тематичним і проблемно-хронологічним принципами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, окреслено хронологічні та територіальні межі дослідження, завдання, термінологічні й методологічні аспекти, наукова новизна.

Перший розділ містить огляд джерел та історіографії досліджуваної теми. В українській історіографії діяльність Ставропігійського інституту 60-х років ХІХ – початку ХХ ст. ще не була об'єктом спеціального наукового дослідження. Не чисельні публікації, здебільшого авторства ставропігійських діячів – Я. Головацького, І. Шараневича, А. Петрушевича, Б. Дідицького (ХІХ ст.), В. Ваврика, С. Бендасюка, М. Онишкевича А. Генсьорського А. Копистянського (ХХ ст.), носять інформативно-описовий характер.

Перші узагальнені роботи з історії Інституту з'явилися в 1886 р. з нагоди ювілею установи. Це була вступна стаття І. Шараневича “Историческій очеркъ о Ставропигійской церкви Успенія” до “Юбилейного изданія в память 300-л?тнього основанія Львовского Ставропигійского братства” та нарис Б. Дідицького “Львовская Ставропигія и 300-л?тній праздник е? существованія” у збірнику Товариства імені М. Качковського. Ювілейний нарис з історії Ставропігії вийшов також 1887 р. у Вільнюсі з-під пера Я. Головацького.

Серед досліджень Ставропігійського інституту міжвоєнного періоду виділяються, насамперед, праці В. Ваврика. У р. він опублікував роботу про Я. Головацького, а в 1929 р. – дослідження з нагоди сторічного ювілею І. Шараневича, в якому вмістив відомості про життя й наукову діяльність ученого, уклав першу й дотепер єдину систематизовану бібліографію його праць. До цієї роботи увійшло також чимало матеріалів про діяльність Ставропігії у період її керівництва І. Шараневичем. Протягом 1932–1933 рр. у “Временнику” публікувалася серія статей В. Ваврика про священиків Успенської церкви та про діяльність Ставропігійської бурси.

У 1937 р. вийшов у світ черговий ювілейний збірник Ставропігії. До нього увійшли дві статті В. Ваврика – “Крепость духа” і “Члены Ставропигіона за 350 л?т”, де відтворено персональний склад Інституту 1848–1914 рр., подано короткі біографії його діячів, інформативні роботи М. Онишкевича про Ставропігійську бурсу та А. Генсьорського про Ставропігійську друкарню, а також праця А. Копистянського “Митрополит Йосиф Сембратович и его отношеніе къ Ставропигіі”. Ставропігійський інститут теж досліджував С. Бендасюк, автор нарису про Івана Федорова і Ставропігійську друкарню.

Історики русофільського напряму залучили до наукового обігу чимало нових джерел. Але їхні праці містять певні огріхи й неточності та потребують критичного осмислення. Більшості цих робіт властива суб'єктивна оцінка явищ під кутом зору утвердження в Галичині русофільського руху.

В історіографії українофільського напряму, орієнтованій на створення єдиної схеми поступального розвитку українського руху, діяльність Ставропігійського інституту розглядалася передусім із позицій протистояння русофільській ідеології, а відтак його науковий доробок, роль у суспільному та культурному житті галицьких українців применшувалися. Рішуче опонували русофільській ідеології М. Драгоманов та І. Франко, у зв'язку з чим вони висловлювали критичні думки й щодо літературної та наукової спадщини Ставропігійського інституту і його діячів. Саме під їхнім впливом в українській довоєнній історіографії сформувався публіцистично-нарисовий антимосквофільський напрям. Його засади назагал поділяли й українські радянські історики, їх дотримується й частина сучасних дослідників, мотивуючи свою позицію масштабністю імен І. Франка і М. Драгоманова. Однак подібний некритичний підхід не сприяє об'єктивному відтворенню історичного процесу.

Українські історики кінця ХІХ – початку ХХ ст. О. Барвінський, А. Вахнянин, О. Терлецький, Л. Цегельський, М. Лозинський, Я. Гординський, І. Свенціцький, К. Устиянович, В. Мількович, К. Студинський, Є. Тишинська, а у 30-х роках ХХ ст. – М. Стахів, А. Камінський, Ф. Савченко в оцінці галицького русофільства виражали більш поміркований напрям. Вони досліджували галицьке русофільство в загальному контексті українського руху, з'ясовували його генетичну, соціальну і політичну природу. У праці про Івана Гушалевича Я. Гординський запропонував розглянути русофільство з позицій тогочасного суспільства. 1885 року О. Барвінський опублікував нарис про діяльність українських культурно-просвітницьких товариств Галичини під назвою “Літопись суспільної роботи й сили русин?в австрійських”. Відзначаючи наявність паралельних інституцій народовського і русофільського таборів, він виділив Ставропігійський інститут як особливу русофільську церковну організацію, що не мала аналогів у народовців і була найбільш відкритою до порозуміння з ними. Праця містила інформацію про релігійну, книговидавничу, культурну та освітню діяльність Ставропігії, її бурси тощо.

Напередодні й під час Першої світової війни розгорнулась нова хвиля критики Ставропігійського інституту у зв'язку з проправославними настроями і колабораціоністською позицією установи щодо російської окупаційної влади. На цьому фоні виділялась робота І. Петровича “Галичина під час російської окупації” (Б. м., 1915). Автор, єдиний в українській історіографії, на основі джерел, особливо тогочасної преси, показав складність взаємовідносин Ставропігії з російською окупаційною владою, в яких простежувалися не лише “прислужницькі”, але й опозиційні тенденції.

Після втечі в 1915 р. москвофільського керівництва Ставропігійського інституту до Росії його провід перебрала національно налаштована українська еліта. Нові керівники спробували реабілітувати попередні позитивні надбання установи. За умов гострої фінансової кризи новому складу Ставропігії вдалося видати збірник праць із її історії під редакцією К. Студинського. Уміщені у ньому статті розкривали різноманітні сторони діяльності Інституту другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: О. Барвінського – реставраційні й ремонтні роботи в Успенській церкві, І. Брика – роль Ставропігії в організації українських періодичних видань у Галичині, І. Крип'якевича – діяльність Ставропігійської літографічної майстерні в 1847–1854 рр., М. Тершаковця – видавництво Інститутом праць Д. Зубрицького. Але з поверненням старого проводу Ставропігіону ця праця українських істориків припинилася.

Українські історики міжвоєнного періоду продовжували вивчати ідейні підстави русофільства. У 1929 р. С. Томашівський у часописі “Нова Зоря” порушив питання про залучення галицького русофільства до українського національного табору і запропонував розглядати його як проміжний етап у становленні національної ідеї. Інший історик М. Андрусяк у “Нарисах з історії галицького москвофільства” (Львів, 1935) та “Генезі і характері галицького русофільства в ХІХ – ХХ ст.” (Прага, 1941) доводив необхідність розмежування “невірно ототожнених в українській публіцистиці” понять “тверді русини”, “галицьке національне русофільство” і “москвофільство”. Однак надалі таке бачення русофільства не знайшло розвитку в українській історіографії через політичну потребу протистояти російській експансії.

Відсутність об'єктивної наукової концепції цього складного явища утруднювала вивчення Ставропігійського інституту. До того ж радянська історіографія уникала дослідження установи як у загальному руслі нехтування будь-якими проявами українського національного руху, так і через релігійні та консервативно-монархічні переконання її діячів. Помітний вклад у історію Ставропігії вніс академік Я. Ісаєвич, але він здебільшого обмежувався її братським періодом.

За кордоном досліджувана проблема викликала певний інтерес у російській, польській та чеській історіографії. Дореволюційна російська історіографія цікавилася суспільно-політичним і літературним життям галицьких українців з огляду на політичне замовлення російського самодержавства і представляла його у вигідному для себе світлі на противагу українському національному рухові. До таких робіт насамперед належать твори російських слов'янофілів І. Аксакова, О. Пипіна, Т. Флоринского, О. Погодіна, а також публіцистичні праці Л. Бурчака, О. Васильєва, В. Володимирова, П. Заболотського, І. Малишевського, Л. Василевського, П. Казанського, І. Ливчака й ін. Винятками на цьому тлі стали деякі серйозні дослідники історії слов'янофільського руху – В. Францев і М. Сперанський. У сучасній російській історіографії досі зустрічаються роботи, які продовжують імперську традицію, щоправда, у більш прихованій формі. Так у монографії Н. Пашаєвої “Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ-ХХ в.” (Москва, 2001) великий фактичний матеріал підібраний тенденційно, галицьке русофільство зображується як рух за возз'єднання з російським народом. Деякі інші сучасні російські історики, до числа яких належить О. Міллер (“Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) – Санкт-Петербург, 2000), займають більш гнучку позицію, розглядаючи галицьке русофільство як елемент дискусій навколо питання про національну ідентичність галичан та відмовляючись від трактування “москвофілів” як групи осіб із завершеною (сформованою) російською національною свідомістю.

Польська публіцистика, а за нею й частина політично заангажованих польських істориків ХІХ – першої половини ХХ ст. – Т. Калічка, Л. Губринович, В. Лозинський, В. Фельдман, А. Шелянговський, І. Дідушицький – звинувачували галицький русофільський рух у проросійських симпатіях і трактували полонізаційні заходи як прагнення захистити українців від загрози русифікації. Ця традиція зберігалася в польській історіографії другої половини ХХ ст. (М. Тантий). Виняток становили дослідження Я. Козіка і Ю. Хлєбовчика, які розмежовували “русофільство” і “москвофільство”. Теза про “москвофілів” як відступників української національної ідеї та головної перешкоди польсько-українському порозумінню в Галичині назагал визнається й сучасною польською історіографією, яка все ще використовує публіцистичні штампи польської періодики зламу ХІХ–ХХ ст.

Відносини окремих ставропігійських діячів із представниками слов'янофільського руху порушувала чеська історіографія в рамках слов'янознавчих студій. Особливо цікавими в цьому плані є роботи В. Гостіцької, К. Пауля і З. Хаєка.

Упродовж останнього десятиліття українська історіографія зробила помітний поступ на шляху наукового осмислення суспільної ролі Ставропігійського інституту. Визначилися позитивні тенденції щодо неупередженого вивчення генези й розвитку галицького русофільства. У статтях С. Макарчука, О. Аркуші і М. Мудрого, О. Турія, О. Середи, І Райківського русофільство розглядається як органічна частина українського руху, певний перехідний етап у його становленні. Ці проблеми також досліджують зарубіжні вчені Іван-Павло Химка (Канада), Павло Роберт Магочий (США), Мартін Полляк (Австрія), Вероніка Вендлянд (Німеччина). Їхні напрацювання створили ґрунт для переоцінки суспільного місця Ставропігії у житті підавстрійської Галичини. Свідченням цього є монографія І. Орлевич “Діяльність Львівського Ставропігійського інституту (кінець ХVІІІ – 60-і рр. ХІХ ст.)”.

Джерельною базою роботи насамперед став архів Ставропігійського інституту (ф. 129-у Центральному державному історичному архіві України м. Львова). Тематично він поділяється на декілька груп: 1) нормативно-правові акти державних установ; 2) організаційні документи Інституту: статути, звіти, протоколи зборів, списки членів і їх біографії, персональні картки обліку, 3) діловодство структурних підрозділів Інституту – друкарні, бурси, музею; 4) фінансова документація – баланси бюджетів, банкові чеки, документи, пов'язані з господарськими роботами й реставрацією Успенської церкви. Окрему групу складають зібрані Д. Марковим (оп. 4) матеріали розслідувань і судових процесів, поліцейського нагляду над членами Ставропігіону, здебільшого пов'язаних із їхніми русофільськими поглядами. Більшість із них є рукописними копіями, в яких часто відсутні посилання на місцезнаходження оригіналів; тому вони вимагають критичного підходу.

У дисертації також використано інші неопубліковані матеріали: 1) нормативно-правові акти, що зберігаються у фондах ЦДІА України м. Львова: 146 – Галицьке намісництво, 201 – Греко-католицька митрополича консисторія та 408 – Греко-католицький митрополичий ординаріат; 2) документи інших тогочасних українських громадсько-культурних і політичних товариств – Головної руської ради, Галицькоруської матиці, Народного дому, Товариства імені Качковського, Наукового товариства імені Шевченка (відповідно фондів 196, 148, 130, 182, 309, ЦДІА України у м. Львові), 3) кореспонденція ставропігійських діячів і 4) їхні рукописи наукового й політичного характеру. Останні дві групи джерел зібрані в іменних фондах О. Барвінського, Я. Головацького, І. Шараневича, І. Гушалевича, А. Петрушевича (відповідно у ф. 11, 36, 170, 177, 77) та колекціях збірок НТШ (ф. 1), бібліотеки Народного дому (ф. 2), “окремих надходжень” (ф. 9) Відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, а також у фондах 309 (НТШ), 765 (І. Шараневич) ЦДІА України у м. Львові.

Базу опублікованих джерел склали інформаційні бюлетені, відозви, апеляції в урядові інстанції, декларації народних віч, програми й звіти культурних заходів і ювілейних урочистостей з приводу певних суспільних подій, бібліотечні каталоги, альбоми, мемуарна література, видання Ставропігійського інституту – “Временник”, “Зоря Галицька”, “Вісник Народного Дому”, “Календар общества імени М. Качковського”. Для вивчення наукової й культурно-освітньої діяльності Інституту значний інтерес становлять праці ставропігійських вчених. Історичне тло досліджуваних подій допомогли відтворити часописи – “Слово”, “Галичанин”, “Наука”, “Діло”, “Батьківщина”, “Правда”, “Календар товариства “Просвіта”, “Нива”, “Руський Сіон”; “Gazetа Lwowska”, “Gazeta narodowa”, “Codziennik polski”, “Nowa reforma”.

У другому розділі “Правовий, соціальний і економічний стан” простежується в динаміці нормативно-правовий статус Ставропігії відповідно до державного законодавства Габсбурзької монархії і канонічного церковного права, внутрішня структура цієї установи, її персональний склад, організація роботи, фінансово-господарське становище.

Ставропігійський інститут, що вважався спадкоємцем ліквідованого австрійською владою наприкінці ХVІІІ ст. Ставропігійського братства, був вилучений зі структури греко-католицької церкви і переданий у підпорядкування Губернаторського управління. Урядові документи щодо Ставропігії 1850-х років носять суперечливий характер і не дають достатніх підстав чітко визначити її статус. У різних випадках Інститут іменувався як “товариство”, “заклад” або “церковна інституція” чи “об'єднання світських прихильників греко-католицької церкви”.

Державно-правове визнання церковного статусу Ставропігійського інституту відбулося після підписання 1855 р. Австрійською імперією Конкордату з Ватиканом. За Інститутом було закріплене “право голосу” у собороправному церковному житті на правах “третього чину” після священства й чернецтва. Правове регламентування світської діяльності Ставропігійський заклад отримав лише після оформлення статуту у 1863 р. Цього ж року почав виходити її пресовий орган – щорічник “Временник Ставропігійського Інституту”. Надалі статути періодично змінювались й доповнювались відповідно до нових віянь часу. Компетенція Інституту охоплювала найрізноманітніші сфери суспільного життя: культурну, освітню, меценатську, фінансову, наукову, релігійну. У дочірній залежності від нього перебувала культурно-просвітницька установа – Народний дім. Правовий статус Ставропігіону унеможливлював його політичну діяльність.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Інститут функціонував як власник, який володів значними обіговими й депозитними капіталами, доволі великими сумами пожертвувань і заповітів громадян, які формувались у іменні фонди, потужною поліграфічною базою. Його керівництво завершило розпочаті Братством судові процеси щодо нерухомостей, погасило борги та юридично закріпило за Інститутом Ставропігійський архітектурний комплекс (Успенська церква, вежа Корнякта, каплиця Трьох Святителів та прилеглі будівлі й територію). Наприкінці ХІХ ст. вартість цінних паперів Ставропігіону сягнула 50 тис. золотих ринських.

Значна матеріальна база Інституту давала йому можливість фінансувати культурно-освітні й громадські акції, утримувати церкву, бурсу, друкарню, музей (з 1886 р.), безкоштовно надавати помешкання церковнослужителям, вести на правах братства всі церковні справи: сплату податків, ремонтні й реставраційні роботи, забезпечення богослужбовими книгами і церковним начинням, врешті провести в Успенському храмі реставраційні роботи. Однак на зламі ХІХ–ХХ ст. у зв'язку з переорієнтацією низки українських меценатів, крайової й державної влади на матеріальну підтримку товариств української орієнтації, у фінансовому становищі Ставропігійського інституту окреслилися симптоми певної кризи. Це штовхало його діячів на пошуки контактів із заможними верствами Росії, що своєю чергою знаходило відголос серед російських слов'янофілів та правлячих кіл.

Ставропігійський інститут був замкнутою структурою, належність до якої обмежувалася високими вступними внесками й обов'язковою рекомендацією двох авторитетних членів. Протягом ХІХ ст. до Ставропігії приймали лише мешканців Львова. На початку XX ст., у зв'язку з втратою Інститутом колишнього впливу через русофільську орієнтацію, до його складу почали приймати “видатних людей руської національності з провінційних околиць”. Членство у Ставропігії було пожиттєвим. Обряд вступу до Ставропігії супроводжувався прийняттям обітниці, яка прирівнювалась до “ординації духовних осіб” (таїнства священства). Він передбачав чітке дотримання ритуалу, порушення якого ставило під сумнів достовірність членства. На цій підставі церковним і світським судами в 1922–1924 рр. було визнано недійсним “українофільський” склад Інституту, обраний у 1915 р. після втечі до Росії його попереднього керівництва.

У різні періоди інституція налічувала від 38 до 61 члена, які належали до найбільш освічених і відносно заможних галицьких українців шляхетського й міщанського походження та вихідців із відомих у Галичині священицьких родин (державних і церковних радників, урядових та фінансових службовців, учених, викладачів гімназій та університетів, юристів, землевласників). Це були люди, які в силу свого доволі високого соціального стану зазнали значних полонізаційних впливів, але зберегли свою українську свідомість – за висловом Д Зубрицького, у них усе було польське, тільки “руське серце залишилося”. Зверхність польської аристократії, із якою вони прагнули зрівнятися аристократичним способом життя і яка не приймала їх у своє коло, закріплювали історичну ненависть до поляків. У вузькому колі своїх однодумців вони плекали староукраїнські традиції, що сягали своїм корінням часів середньовіччя. Їхні архаїчні патріотичні почування були пов'язані з руським церковним обрядом, церковнослов'янською мовою, етимологічним правописом і усією староукраїнською культурою. Навіть у ХХ ст. вони хотіли жити за середньовічними стандартами та не помічали реалій нового часу. Це прагнення члени Інституту демонстративно підкреслювали в організації внутрішнього життя своєї установи.

У третьому розділі “Ідеологічна платформа” з'ясовуються ідейні переконання, національна й політична орієнтація членів Ставропігійського інституту, простежується їх еволюція.

Ідеологічна платформа Ставропігії базувалася на консерватизмі та релігійних засадах, які вимагали від громадян законопослушності й толерування всякої влади, що дається від Бога. Ідеальною формою державного правління вважалася абсолютна монархія, де еліта через “подання” і “прошенія” інформує владу про проблеми суспільства, а батечко-монарх справедливо вирішує спірні між різними народами питання на користь слабших.

Національні погляди її членів були доволі розмитими. Насамперед вони мислили у вузькому контексті Галичини, в якій не було інших “руських”, окрім галицьких українців. Тому питання конкретизації цієї “руськості” (“малороси”, “великороси” чи галицькі “рутенці”) спершу для них загалом не існувало. У трактуванні історії власного народу для ставропігійських діячів було характерним надмірне захоплення часами Київської Русі й Галицько-Волинського князівства. В основі сповідуваної ними мовної концепції лежала “білінгвістична” теорія Д. Зубрицького, за якою кожний народ має дві мови: народну, якою послуговуються неосвічені верстви, і мову вищого стану, якою вважалася церковнослов'янська. Труднощі, що виникали при використанні останньої у науковій сфері через відсутність новітніх термінів спонукали діячів ставропігійського кола до створення на її базі штучного “язичія”, яке доповнювалось окремими словами місцевої розмовної мови й запозиченими термінами з інших слов'янських, особливо російської, мов. Деякі ставропігійські діячі поділяли тезу Б. Дідицького про неминуче злиття у майбутньому галицькоруської мови з великоросійською і брали за основу “язичія” не церковнослов'янську, а російську літературну мову. З 1912 р. Інститут почав послуговуватися російською мовою в діловодстві.

Парадигма національної свідомості ставропігійської еліти хиталась у двох крайніх площинах – між ідеєю панросійської єдності на всьому просторі історичних кордонів Давньоруської держави й визнанням етнічної окремішності галицьких русинів. Неприйняття в кінцевому результаті австрійської формули “рутенської” ідентичності насамперед випливало з усвідомлення галицькими українцями факту, що в такій формі вони не витримають польської культурно-національної експансії. Згодом аналогічний фактор зневіри у власні сили штовхнув окремих галицьких діячів до російського царизму.

З кінця 1860-х років консервативний староруський світогляд ставропігійської аристократії вступив у суперечність із радикальним і національно-модерним мисленням народовців, яке передбачало відмову від історичної назви “Русь”, церковнослов'янської мовної традиції, заміну “етимології” фонетичним правописом, зміщення історико-культурних акцентів від давньоруського періоду до козаччини і Т. Шевченка. Консерватизм староруської галицької еліти та віками культивоване становище відпорності щодо поляків не дозволив їй погодитися з об'єктивно назрілою і сповідуваною народовцями ідеєю негайного переходу до органічної праці та їхньою готовністю йти задля цього на тактичні союзи з польськими політичними колами. Водночас до початку 1880-х років наукова полеміка діячів Інституту з народовцями не мала антагоністичного характеру. Серед членів Ставропігії були лідери народовців Ю. Романчук і В. Барвінський, а русофіли А. Петрушевич та І. Шараневич тісно співпрацювали з народовцями на ниві науки. Об'єктивно Інститут мав доволі великі шанси виступити осередком примирення українських течій різної національно-політичної орієнтації. Однак загальноукраїнська ситуація вимагала від галичан чіткої постановки національного питання й не залишила їм часу на самодостатнє завершення правописних та інших подібних дискусій.

Починаючи з 1880-х років, Ставропігія стала на шлях опозиції до вищої ієрархії греко-католицької церкви, насамперед у зв'язку з модернізацією церковного обряду (реформування чину отців Василіан), що розглядалась як посягання на давні східні традиції української церкви та спроба латинізації, а також через проголошену митрополитом Сильвестром Сембратовичем у 1885 р. підтримку національної програми галицьких народовців. Враховуючи історичні традиції таких конфліктів із митрополитами, Ставропігія прагнула унезалежнитися від митрополичої консисторії й відновити безпосередні контакти з Римом, сподіваючись таким чином формувати там думку про стан греко-католицької церкви в Галичині і більше впливати на збереження східних обрядів і догматики. Але ці ініціативи не знайшли зустрічної реакції Ватикану. Хоча при вступі в Інститут його члени складали присягу на вірність греко-католицькій церкві, після 1882 р. за ним закріпився імідж проправославної організації ще задовго до того, як він почав із 1910 р. відкрито заявляти про свої симпатії до російського православ'я. Довкола Ставропігії замкнулося фатальне коло, із якого вона так і не змогла вийти: польський натиск на галицьких українців посилював серед них москвофільські настрої, які перешкоджали консолідації української нації, а політична потреба їх поборювання в загальноукраїнському контексті викликала гостру критику всієї діяльності Інституту з боку українських національних сил.

Процеси глибинної трансформації, які перейшов український національний рух у Галичині протягом 1890-х років, супроводжувалися загальною кризою русофільської ідеології, що вело до втрати суспільної значущості і, навіть, певної ізольованості Ставропігіону, а серед діячів породжувало апатію та зневіру. Наростання ідейної кризи не змогла зупинити навіть критика політики “нової ери”. Наприкінці ХІХ–ХХ століть русофільська ідеологія на галицькому ґрунті логічно сходила на узбіччя суспільного життя. Однак завершенню цього процесу перешкодили зовнішні чинники. З одного боку, російські офіційні кола у переддень світового конфлікту виявляли дедалі більше зацікавлення галицькою ситуацією, сподіваючись використати проросійські настрої у Галичині у власних політичних цілях. З іншого – частина польських політиків краю, усвідомивши загрозу й зміцнення українських національних сил, перенесли свої симпатії на старорусинів.

Керівництво Ставропігійського інституту та багато його діячів, які співпрацювали з російською окупаційною владою, у 1915 р., емігрували до Росії. Чимало з них загинули у вирі наступних воєнних та революційних подій. Так Ставропігійський інститут припинив своє існування у попередній формі. Антиукраїнська політика його керівництва напередодні й під час Першої світової війни перекреслила діяльність Інституту протягом усього ХІХ ст. й зумовила пізнішу негативну оцінку навіть безсумнівних надбань.

У четвертому розділі – “Діяльність Ставропігійського інституту” – аналізується його культурно-освітня, наукова і пам'яткоохоронна робота. Протягом досліджуваного періоду вона позначалася запізнілим на ціле століття впливом європейських просвітницьких ідейних віянь, за якими основне статутне завдання зводилося до релігійно-морального й культурного виховання “своїх єдиновірців”. Кількісні напрацювання Інституту в цій сфері були доволі значними: він утримував церковно-дяківську бурсу, високопрофесійний церковний хор, організовував різноманітні культурні заходи (урочисті вечори, концерти тощо), популяризував кращі зразки духовної й світської пісенно-музичної культури, надавав меценатську допомогу в освіті малозабезпеченої української молоді, забезпечував потреби церкви в богослужбовій літературі, проводив археологічні дослідження, заснував перший у Галичині український музей; його члени створили цілу низку шкільних підручників та фундаментальних історичних досліджень.

Завдання Ставропігійської друкарні насамперед передбачало забезпечення літературою “вищих” верств українського суспільства у Галичині. Це були естетично оформлені, нерідко ілюстровані, дорогі видання релігійного й наукового змісту. Наприкінці ХІХ ст. дорога русофільська література, писана незрозумілим для народу “язичієм” або російською мовою, не витримала конкуренції з популярними “народовськими” виданнями. Видані Ставропігією шкільні підручники з часом також дедалі менше відповідали потребам шкільної молоді. Після судового процесу над деякими членами Інституту 1882 р. цю функцію разом із державними дотаціями перейняла “Просвіта”.

Освітня діяльність Ставропігії реалізовувалася передусім у бурсі, що мала характер дяківської школи й інтернату, де забезпечували навчання, проживання та харчування дітей із провінції. Тут вивчали церковнослов'янську й українську мови, церковний обряд і спів. В основу навчання вихованців бурси була покладена методика християнської педагогіки, використання ігор-табу, які мали виховувати самодисципліну юнаків. Консервативний підхід до виховання молоді не відповідав тогочасним запитам української галицької суспільності й викликав її справедливі нарікання. У 1880-х роках під тиском цих настроїв Інститут реформував бурсу, поділивши її на два відділи: дяківський і ремісничий, що базувався на старій бурсі, та новий – гімназіальний, учні якого одночасно відвідували німецьку гімназію. Крім того, Ставропігійський інститут започаткував формування стипендійних фондів, із яких на конкурсній основі вихідцям із бідних українських родин надавалася матеріальна допомога для здобуття вищої освіти. Разом із Митрополичою консисторією Греко-католицької церкви він був співзасновником дівочого наукового Інституту й “жіночого воспиталища”, влаштованих на взір жіночих пансіонів у Росії. Наприкінці 1860-х років Інститут спільно з Київським слов'янським комітетом розробив програму навчання галицьких дітей у Росії, зокрема, в колегіумі П. Галагана.

Одним із найважливіших напрямів діяльності Ставропігійського інституту була наукова робота, підпорядкована програмі Собору руських учених 1848 р. Вона передбачала збір і систематизацію фактичного матеріалу та створення на цій основі фундаментальних монографій з історії краю, які б слугували підставою політичних домагань галицьких українців, утверджували їх окремішність від поляків. Найбільш плідними для Ставропігійського інституту в науковому відношенні були 1860–1880-ті роки, пов'язані з діяльністю І. Шараневича та А. Петрушевича. В цей час Інститут зробив вагомий внесок у розвиток тогочасної історичної науки в Галичині, особливо в галузі дослідження давньоруської історії, релігієзнавства, топоніміки, лінгвістики, джерелознавства, археології, етнографії, а також у сфері колекціонування, збереження, наукового опрацювання й реставрації матеріальних пам'яток духовної культури. Наприкінці 1880-х років на основі виставок Народного дому й Інституту був заснований перший у Галичині український музей, який гідно репрезентував культурні надбання українців, засвідчував їхню багату історичну та культурно-мистецьку традицію.

Проросійська орієнтація керівництва Ставропігійського інституту з 90-х років ХІХ ст. спричинила кризу його наукової діяльності і навіть поступову втрату реноме наукової інституції. Підпорядковуючи в цей час свої історичні дослідження концептуальному обґрунтуванню “общеруської ідеї” та запереченню життєздатності українства, ставропігійські вчені об'єктивно сприяли доведенню правомірності антиукраїнської політики російського самодержавства, яку останнє прагнуло поширити й на терени Галичини. Саме з цієї причини вже протягом 1890-х років відбулося полярне розмежування наукової роботи Ставропігійського інституту і Наукового товариства імені Шевченка, за яким наступила втрата конкурентноспроможності наукової продукції Ставропігіону на користь “українофільського” напряму.

У висновках узагальнено результати дослідження, сформульовано основні його положення, що виносяться на захист.

1. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Ставропігійський інститут діяв у двох правових площинах: світського правового поля Австро-Угорської імперії – як громадсько-культурне товариство, і канонічного церковного права – як релігійна інституція, яка у своєму внутрішньому житті керувалася наданими їй ще наприкінці ХVІ ст. Константинопольським патріархом і на початку ХVІІІ ст. Апостольським престолом правилами ставропігії. Такий статус відрізняв Ставропігію від інших громадських інституцій Галичини.

2. Ставропігіон об'єднував вузьке коло частини української еліти Галичини, яка була носієм староруського архетипу, продовжувала мислити станово-релігійними категоріями і не враховувала реалій епохи на зламі ХІХ-ХХ ст.

3. Русофільська ідеологія, репрезентована й почасти витворена діячами ставропігійського кола, була продуктом складного поєднання ряду процесів, а саме: трансформації староукраїнських мовних, релігійних, обрядових, культурних і політичних ідей, антипольської опозиційності на противагу польській культурно-політичній експансії; слов'янофільських ідейних впливів, передусім з боку Росії; втручання польських і австрійських політичних чинників, несприйняття української альтернативи майбутнього розвитку галицьких русинів, виразником якої стали народовці. В залежності від питомої ваги кожного з цих компонентів на різних часових відтинках, ідеологічна платформа Ставропігійського інституту зазнала певних еволюційних змін, в яких простежувалась тенденція до проросійської орієнтації..

4. Інститут володів значними обіговими й нерухомими капіталами, які дозволяли інвестувати культурно-освітні й громадські акції, утримувати Успенську церкву, бурсу, друкарню та низку інших закладів.

5. Попри втрату із середини ХІХ ст. монополії єдиної світської організації галицьких українців, Ставропігія продовжувала залишатись до початку 1890-х років впливовим осередком культурного та релігійного життя, шляхом наукових, зокрема, історичних, досліджень своїх членів сприяла утвердженню окремішньої від польської національної самоідентифікації галицьких українців.

6. Культурно-освітня програма Ставропігійського інституту орієнтувалася на просвітницькі ідейні віяння, які в силу специфіки етносоціального та економічного розвитку Галичини, дещо затримувались у часі. Вона передбачала видання наукової, церковної, шкільної й повчально-моральної літератури, організацію культурного дозвілля для вищих верств українського суспільства, надання меценатської допомоги малозабезпеченій молоді для здобуття освіти, утримування бурси.

7. Протягом 1850–1880-х рр. учені Ставропігіону здійснили вагомий внесок у розвиток історії, архівознавства, лінгвістики, топоніміки, джерелознавства, етнографії, релігієзнавства, археології, музеєзнавства. Проросійська орієнтація її керівництва вкінці ХІХ ст. спричинила кризу його наукової діяльності і навіть поступову втрату ним реноме наукової інституції.

8. Сфера пам'ятко-охоронної роботи Ставропігійського інституту обіймала два головних напрями: відповідальність за збереження Святоуспенського архітектурного комплексу – ренесансної мистецької пам'ятки ХVІ ст. та збирання, комплектування й наукове дослідження старовинних історичних речей. На зламі 1880–1890-х рр. Інститут заснував перший у Галичині український музей, який засвідчував багату історичну та культурно-мистецьку традицію галицьких українців.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Ставропігійський інститут у збереженні і вивченні пам'яток матеріальної культури // Народознавчі зошити. Двомісячник. – Львів: Інститут народознавства Національної Академії наук України, 1999. Зошит 6 (30). – Листопад-грудень. – С. 880-884.

2. Історичні дослідження діячів Ставропігійського інституту у Львові (1864-1890 роки) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 7: Збірник на пошану професора Юрія Сливки. – Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2000.. – С. 141-150.

3. Львівський Ставропігійський інститут як господарський комплекс за часів Габсбурзької монархії (кінець ХVІІІ початок ХХ ст. // Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарні науки. Вип. 3. – Львів: Коопросвіта, 2000. – С. 81-86.

4. Ставропігійський інститут у політичних змаганнях русофілів і народовців 70 – 90-х років ХІХ ст. // Україна модерна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка, 2000. – Ч. 4-5. – С. 124-148.

5. Культурно-просвітницька діяльність Ставропігійського інституту (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. – Львів: ЛДУ ім. Івана Франка, 2000. – Вип. 3. – С. 66-73.

6. Археологічні дослідження Ставропігійського інституту // Археологічні дослідження Львівського університету. – Львів: Міністерство науки і культури, Львівський національний університет ім. І. Франка, 2000. – С. 214-222.

7. Ставропігійський інститут у Львові (1816–1924 рр.) // Україна: