ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КИТИЦЯ ОЛЕНА ВІКТОРІВНА

УДК 808.3:801.557+070

КАТЕГОРІЯ ПЕРСОНАЛЬНОСТІ ТА ЗАСОБИ ЇЇ ВИРАЖЕННЯ В ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ СТИЛІ

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української мови Криворізького державного педагогічного університету

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Арешенков Юрій Олександрович,

Криворізький державний педагогічний університет,

доцент кафедри української мови

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Дорошенко Сергій Іванович, Харківський

державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди,

професор кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

Мороз Валентина Яківна, Дніпропетровський

національний університет, доцент кафедри української

мови.

Провідна установа: Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна,

кафедра української мови.

Захист відбудеться “25” травня 2001 р. о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 08.051.05 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49025, м. Дніпропетровськ, пров. Науковий, 13, корп. 1, філологічний факультет, ауд. 804.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49025, м. Дніпропетровськ, пров. Науковий, 13.

Автореферат розісланий “25” квітня 2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Ковальчук М.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У сучасній лінгвістиці все більше уваги приділяється дослідженню механізму функціонування мовних одиниць у мовленні.

На відміну від традиційної граматики (моносистемної за своїм характером), функціональна граматика як граматика полісистемна характеризується комплексним й інтегруючим підходом до досліджуваних явищ, при якому різнорівневі (лексичні, морфологічні, синтаксичні) мовні засоби об’єднуються на підставі спільності семантичних функцій. У руслі такого підходу, що передбачає вивчення взаємодії елементів різних мовних рівнів на функціональній основі, проводиться й аналіз функціонально-семантичної категорії (ФСК) персональності.

Персональність в аспекті адресантно-адресатної ситуації потребує комплексного вивчення, оскільки, по-перше, співвідношення між мовцем і адресатом є визначальним сегментом комунікативної ситуації, а по-друге, його характер виступає важливим фактором текстоутворення. Крім цього, особливості вираження названої категорії в різних функціональних стилях ґрунтовно ще не досліджено, хоча співвідношення між відправником повідомлення та адресатом є типологічною стильовою ознакою, яка визначає специфіку того чи іншого функціонального стилю насамперед на граматичному рівні.

Відсутність в українському мовознавстві спеціального дослідження з окресленого кола питань та важливість розгляду зазначеної проблеми як для осмислення явищ у граматичній системі мови в цілому, так і для з’ясування мовної специфіки певного функціонального різновиду сучасної української мови (публіцистичного стилю) визначає актуальність теми роботи.

Об’єкт дослідження – категорія персональності в сучасній українській літературній мові.

Предмет дослідження – система засобів вираження суб’єктивності та адресованості висловлення як базових значень ФСК персональності.

Фактичним мовним матеріалом для аналізу стали тексти газетної і журнальної публіцистики за період з 1995 р. по 2000 р. Проаналізовано близько 7 тисяч конструкцій, в яких реалізується категорія персональності.

Зв’язок з науковими програмами. Тема дисертаційного дослідження узгоджена з планом наукової роботи кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету й розкриває один з аспектів проблеми “Функціонування мовних одиниць і граматичних категорій у різних стилях української мови”, над якою працює кафедра.

Мета роботи – дослідити систему засобів вираження категорії персональності сучасної української літературної мови в аспекті адресантно-адресатної ситуації та виявити особливості реалізації цієї категорії в текстах публіцистики.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) окреслити межі й структуру персональності як функціонально-семантичної категорії мови;

2) визначити типологію форм вираження осіб мовця й адресата в сучасній українській мові;

3) з’ясувати специфіку адресантно-адресатної ситуації в публіцистичному мовленні;

4) виявити типові засоби вираження адресантності в текстах публіцистики;

5) встановити форми виявлення адресатності в аналізованих текстах;

6) визначити специфіку вираження суб’єктивності та адресованості висловлення в публіцистичному стилі.

Наукова новизна полягає в тому, що в українському мовознавстві вперше на основі системно-функціонального підходу було описано засоби вираження суб’єктивності й адресованості висловлення та виявлено стильову специфіку функціонування категорії персональності в текстах публіцистики.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані в курсі “Сучасна українська літературна мова” при вивченні займенника та категорії особи дієслова (розділ “Морфологія”), при вивченні речень з суб’єктивно-модальними формами й речень з кличними комунікатами (розділ “Синтаксис”), у курсі “Стилістика” при визначенні мовностилістичної характеристики публіцистичного мовлення, в курсі “Лінгвістичний аналіз тексту” при дослідженні мовних і комунікативно-прагматичних особливостей публіцистичних текстів.

Методи дослідження. Для характеристики семантичного потенціалу і засобів вираження осіб комунікантів в українській мові використовувався в основному описовий метод дослідження. Особливості вираження адресантно-адресатної ситуації в текстах публіцистичного стилю встановлювалися також завдяки застосуванню контекстно-ситуативного та стилістико-статистичного методів аналізу граматичних явищ.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були викладені на вузівських наукових конференціях Криворізького державного педагогічного університету (Кривий Ріг, 1998; 1999; 2001), на Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції “Творчість Андрія Малишка в контексті літературного процесу ХХ століття” (Київ, 1997), на міжвузівській науково-методичній конференції “Шляхи удосконалення змісту, форм і методів навчання в університеті” (Кривий Ріг, 1998), на Всеукраїнській науковій конференції “Граматичні категорії в українській мові” (Вінниця, 2000). Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української мови Криворізького державного педагогічного університету.

Основні результати дисертаційного дослідження відображено в 6 публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, переліку умовних скорочень, списку ілюстративного матеріалу та списку використаної літератури (144 найменування). Загальний обсяг роботи – 184 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, актуальність дослідження, сформульовано його мету й завдання, окреслено об’єкт і предмет наукових спостережень, визначено основні методи аналізу, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи.

Перший розділ “Семантичний потенціал і засоби мовного вираження осіб комунікантів в українській мові” складається з 4 підрозділів, у яких подається загальна характеристика персональності як функціонально-семантичної категорії мови, досліджується семантика й форми вираження осіб мовця, адресата та сукупного суб’єкта дії.

Категорія персональності є однією з центральних функціонально-семантичних категорій мови. За своєю структурою вона є тричленною, тобто складається з трьох базових компонентів, що відображають комунікативну тріаду: адресант - адресат - предмет повідомлення. Мовленнєва інтенція суттєво визначає характер мовного вираження осіб-учасників комунікативного акту. У передачі значень персональності беруть активну участь як центральні, так і периферійні елементи ФСП персональності.

На спосіб самопредставлення адресанта впливає ряд чинників, основними серед яких є відношення до суб’єкта дії, норми створення тексту відповідного функціонального призначення, бажання мовця досягти певного комунікативного ефекту.

Основним засобом самовираження адресанта виступають займенник я й дієслівна форма 1-ої особи однини (центральні елементи ФСП персональності), які індивідуалізують особу мовця. Проте особа адресанта може бути чітко виражена тільки дієсловом 1-ої особи однини у формі теперішнього й майбутнього часу. Таке представлення мовця характерне для означено-особових речень, в яких уся увага зосереджується на самій дії: Й за народ свій, за його свободу Віддаю життя своє і вроду! (М.Старицький).

У випадках, коли мовець говорить про дію, яку він здійснив у минулому або може здійснити за певних умов, вираження особи адресанта відбувається комплексно: додаванням до дієслівної форми займенника я. Особа мовця передається й непрямими відмінками займенника 1-ої особи однини, які належать до ближньої периферії ФСП персональності, оскільки виконують синтаксичну функцію додатка. На особу адресанта мовлення також вказують форми присвійного займенника (мій, мого, моєму…), хоча вони й не прямо співвідносять дію з мовцем, а встановлюють зв’язок з ним за ознакою належності: Нехай мої струни лунають, Нехай мої співи літають По рідній коханій моїй стороні (Л.Українка).

Транспозиційне використання особових форм зафіксовано у прикладах, коли адресант для самономінації використовує 3-ю особу однини (він, вона = я). Це переважно випадки, коли мовець ніби дивиться на себе очима сторонньої людини: Хіба можу я назвати батьківщиною ту землю, яка прирекла слабку безневинну дівчину на довічне ув’язнення і нестерпні муки? Хіба можу я назвати братом людину, яка вчинила зі мною так несправедливо? Хіба є у нього хоч краплина братньої любові до своєї нещасної сестри? (В.Малик). Таке незвичне вживання займенника 3-ої особи однини й відповідної дієслівної форми сприяє концентрації уваги адресата на особі автора мовлення. На позначення дій конкретного адресанта може використовуватись і форма 2-ої особи однини, що також є випадком транспозиції.

Для самопредставлення мовець нерідко використовує й описовий спосіб. Ідеться про такі слова й усталені сполучення слів, які однозначно співвідносять дію з адресантом, зокрема: ваш покірний слуга, ваш співбесідник, автор, автор даного матеріалу тощо.

У певних випадках мовець послуговується й дієсловами 3-ої особи множини (Кому говорять; Вам говорять). При використанні цих форм адресант прагне посилити свою позицію. Елементи контексту в конструкціях з таким мовним явищем вказують, що суб’єктом мовлення є конкретний адресант без будь-яких ознак сукупності з іншими особами.

Дієслова 1-ої особи однини розширюють своє значення, якщо дія стосується не тільки конкретного адресанта, але й може бути віднесена до будь-якого мовця. У такому разі виникає відтінок узагальнення. Це явище найчастіше зустрічається в прислів’ях та приказках: Багатства не маю, спокійно відпочиваю.(Нар. тв.). Якщо автор використовує форму 2-ої особи однини з узагальненим значенням, то це свідчить, що дія мовця представляється як типова в подібних обставинах для більшості людей.

Контексти, в яких адресант-одиничний суб’єкт дії для самопредставлення використовує займенникові й дієслівні форми 1-ої особи множини в непрямому значенні (“авторське ми”) є характерними для наукових і публіцистичних текстів: Сподіваємось, що цей посібник надасть належну допомогу як учителям-словесникам, так і студентам філологічних факультетів (К.Плиско). Мова засвідчує й інші випадки вживання цього займенника: “урочисте ми”, яке використовують особи королівського рангу, а також ми, характерне для старого селянського побуту, коли мовець не вичленовує своє я з групи осіб, з якою він пов’язаний.

Використовуючи форми 1-ої особи множини (в основному значенні), адресант об’єднує себе з іншою особою або особами. Отже, прямому значенню займенника ми відповідає формула ми = я + х, де змінний семантичний компонент х може означати як партнера (партнерів) мовця по спілкуванню, так і неучасників комунікативного акту. В останньому випадку варіантом зазначеної формули буде ми = я + він (вона, вони). Це значення найчастіше передається прийменниково-відмінковою конструкцією ми з ним або ми з нею. Якщо адресант об’єднує себе у складі ми з великою узагальненою групою осіб-неучасників комунікативного акту, то підставою для цього служить певна спільна ознака: національна, соціальна, професійна, релігійна, вікова тощо: Ми, біохіміки, дивимося вперед на десятки літ, можливо - на століття (В.Журавльова).

У мові фіксуються й випадки об’єднання мовця з усіма людьми (ми = я + всі), коли суб’єкт дії набуває ознак всезагальності: Ми віддаляємось від дійсності в звичайних хаотичних сновидіннях (В.Журавльова). Іноді займенник ми представляє групу рівних у комунікативному відношенні адресантів (ми = я + я…). Такого значення ми набуває в колективних листах або в ситуації спільної колективної дії: Уже з липня минулого року ми, вчителі та працівники Степанської середньої школи, не одержуємо зарплати (Україна молода - 27.01.1999. - С. 10).

Для вираження у висловленні присутності особи адресанта використовуються також засоби суб’єктивної модальності, що виявляють ставлення мовця до повідомлюваного, яке передається вставними одиницями, частками, вигуками, словопорядком, інтонацією тощо: Бо не було того дива, Може, споконвіку, Щоб щаслива була жінка З сліпим чоловіком! (Т.Шевченко). Експлікація присутності мовця виражається й засобами авторизації, оскільки авторизовані конструкції поєднують значення повідомлення про ознаку предмета й повідомлення про характер сприйняття. Такі структури містять у своєму складі другий структурно-семантичний план - план автора, засобами вираження якого виступають вставні слова, словосполучення й речення (по-моєму, на мій погляд, на мою думку, бачу, я вам скажу, наскільки я знаю тощо): На мою думку, коли людина сумнівається, то це вже добре само по собі. Значить, вона не хоче жити неправдою (Ю.Мушкетик).

Таким чином, комунікативна мета визначає різноманітні способи самопредставлення адресанта.

Українська мова засвідчує широкий арсенал мовних засобів вираження особи адресата. Ситуація спілкування, в якій проявляються диференційні характеристики комунікантів, є визначальним чинником при виборі мовної форми для позначення особи, до якої звертаються.

Найбільш поширеним засобом номінації адресата або адресатів повідомлення виступають дієслівні й займенникові форми 2-ої особи. Ці форми в однині (в основному своєму значенні) співвідносять дію з одиничним адресатом, а займенник ти й дієслово у 2-ій особі однини індивідуалізують особу адресата: Цим ти допоможеш усім нам, у тому числі і своєму братові (Ю. Дольд-Михайлик).

Для вираження адресата, яким є група осіб, вживаються займенник ви й дієслово у 2-ій особі множини. На відміну від 2-ої особи однини, вказана форма виражає множинність і характеризується розчленуванням: А ви, тату й мамо, лягайте спати (І.Нечуй-Левицький). Значення цієї форми можна представити у вигляді формули ви = ти + х, де змінний семантичний компонент х може називати також іншого адресата ти (у випадку одночасної розмови з кількома однаковими в комунікативному відношенні співбесідниками, кожен з яких сприймає себе безпосереднім адресатом звернення) або неучасників комунікативного акту (він, вона, вони). Об’єднання адресата з неучасником (неучасниками) мовленнєвого акту часто передається прийменниково-відмінковою конструкцією ви з ним, ви з нею, ви з ними.

В окремих випадках при зверненні до групи осіб мовець використовує замість 2-ої особи множини форму 2-ої особи однини: Приготуйсь! Ідемо на прорив! - скомандував упівголоса Колосовський. - І команда, пошепки передаючись, пішла від бійця до бійця (О.Гончар). Внаслідок такої заміни груповий адресат мислиться нерозчленованим, збірним. На фактичну множинність вказують звертання та мовна ситуація. Розглядуване явище зустрічається в реченнях з імперативною модальністю, в яких інтенсивність спонукання посилюється за допомогою цього засобу.

У мові вже усталилося звернення до одиничного конкретного адресата на Ви (“Ви етикетне”, або “Ви ввічливе”) як вияв шанобливого ставлення мовця до реципієнта. На реальну віднесеність до одиничного адресата в реченнях з формою 2-ої особи множини вказують контекст, звертання й мовна ситуація: Та це ж ви, Загнидиха, ви, моя люба! (М.Старицький).

Для вираження узагальненого адресата в українській мові вживаються дієслова й займенники у 2-ій особі однини (вторинне, часткове значення форми). Це явище зустрічається в прислів’ях, приказках, афоризмах, міркуваннях загального характеру: Чого собі не хочеш і другому не бажай (Нар. тв.).

Форми 2-ої особи множини також можуть виражати узагальнення, але, на відміну від форм 2-ої особи однини, вони не втрачають відношення до співрозмовника і тому, як правило, дієслова у 2-ій особі множини поєднуються з займенником ви, який підкреслює це відношення: Спасибі вам не за те, що грали, а за те, що перестали (Нар. тв.).

В окремих ситуаціях мовець при зверненні до адресата використовує займенник ми й відповідну форму дієслова. Це буває у випадку звернення лікарів до хворих, у спілкуванні дорослих з дітьми, коли справжнім виконавцем дії є тільки адресат. Використання названої особової форми найчастіше передбачає доброзичливе, поблажливе ставлення до читача (слухача).

Мовець при зверненні до співбесідника може використовувати й форму 3-ої особи й цим ніби відсторонює адресата від безпосередньої участі в акті комунікації: За два дні вже пан самі обміркують… Ми не хочемо зразу… бо ви в нас добрі, спасибі ласкавому пану і вашій пані… (М.Коцюбинський). Таке явище зустрічається як при вираженні поваги до адресата, так і при вираженні презирства до нього. В обох випадках проявляється особливе ставлення мовця до адресата.

Для того, щоб привернути увагу співрозмовника до повідомлюваного, в українській мові активно використовуються вставні слова й словосполучення певної семантики (знаєте, дивіться, бачите, уявіть собі, зверніть увагу), що також є одним із засобів адресації.

З особою адресата мовлення безпосередньо пов’язані імперативи й запитання. Засобом вираження спонукальності виступають форми 2-ої особи з відповідною імперативною інтонацією. Склад адресатів в імперативних реченнях конкретизується звертаннями та контекстом: Почекайте, люди добрі, - благав Хома, - я віддам… (М.Коцюбинський).

Мовні факти засвідчують, що імператив тісно пов’язаний з вокативом. Виділяють 2 типи вживання вокатива. Перший тип пов’язаний із спонуканням адресата до сприйняття інформації або до виконання певної дії. У таких конструкціях вокатив поєднується з імперативною формою дієлова: А мені, браття, дайте різну кузнь (С.Скляренко). Другий тип (він являє собою автономну синтаксичну одиницю, що вставляється в речення і за змістом не пов’язується з ним) виконує функцію підтримання уваги співрозмовника: Не знаю, брате, про що говорив батько (С.Скляренко).

В українській мові існують також інші засоби, які безпосередньо не називають адресата, але однозначно орієнтовані на нього. Йдеться про вираження спонукального значення бездієслівними спонукальними конструкціями: Бо вже доконала неволя страшна… До броні, слов’яни, до броні! (М.Старицький). У таких структурах дієслово у формі імператива відсутнє, а відповідну семантику передають прийменниково-відмінкові конструкції зі спонукальною інтонацією. Імпліцитну адресованість також можуть виражати називні речення. Спонукання адресата до дії виражається й інфінітивом, який робить наказ більш категоричним.

Виділяють і такий досить екзотичний засіб адресації, як пунктуація. Деякі пунктуаційні знаки, зокрема крапки й знак оклику (не в кінці речення), допомагають адресату правильно розподілити свою увагу й виділити в тексті найбільш важливе з семантичного погляду слово: Водночас, - підкреслив з цього приводу коментатор “Бі-Бі-Сі” - один з найбагатших бізнесменів світу, японець Йошіакі Цуцумі, перемістився з лідерського (колишнього) на сорок перше (!) місце, вже нинішнє…(Незалежний погляд. - 1998. - № 35. - С. 18).

Отже, у розпорядженні мовця є цілий арсенал засобів адресації. Правильний вибір потрібного засобу у відповідності до комунікативної настанови спілкування дозволяє адресантові урізноманітнити своє мовлення.

Для передачі значення сукупного суб’єкта дії, формулою якого є ми = я + ти (ви у значенні ти), вживаються дієслівні й займенникові форми 1-ої особи множини. Це ж значення може передаватися й синонімічною прийменниково-відмінковою конструкцією ми з тобою (вами): Аж ось коли ми з вами зустрілися, панно Стефаніє (Д.Бедзик). Конкретизація адресата в таких висловленнях відбувається введенням звертань.

Займенник ми виражає значення сукупного суб’єкта, коли мовець об’єднує себе не тільки з одним адресатом, але й з групою партнерів: То як скажемо, мужі й бояри? - запитала княгиня (С.Скляренко). Для конкретизації адресата у складі такого суб’єкта дії (ми = я + ви) вживаються звертання та займенникові форми 2-ої особи множини. Спонукання до виконання спільної дії може виражатися й аналітичним способом (додаванням до дієслівної форми частки давай(те)).

У випадках, коли мовець об’єднує себе з узагальненим адресатом, використовуються займенникові й дієслівні форми 1-ої особи множини, які позначають спільний інтелектуальний процес.

Своєрідною формою передачі адресантно-адресатної взаємодії є явище автокомунікації, коли в одній особі суміщаються адресат та адресант мовлення. Автокомунікація виявляє тісний зв’язок з внутрішнім мовленням. Автоадресованість частіше виступає в контекстах, де сполучаються наказовий спосіб та запитання як мовні ознаки діалогу: На очі набігає сльоза. Малуша змахує її рукою. Не можна плакати! Знову сльоза - і знову вона змахує її рукою. Не плач, Малко, не плач! (С.Скляренко). Цей різновид комунікації є емоційно насиченим, що сприяє кращому досягненню комунікативних цілей мовлення.

Проаналізований матеріал засвідчив, що мова володіє широким арсеналом засобів вираження персональних значень, проте передача адресантної й адресатної семантики має свою специфіку в різних функціональних стилях сучасної української літературної мови.

Другий розділ “Особливості вираження адресантно-адресатної ситуації в текстах публіцистичного стилю” містить 3 підрозділи, де розглядаються загальні мовностилістичні й комунікативно-прагматичні риси публіцистичного мовлення, аналізуються типи адресантності й адресатності та форми їх вираження в публіцистичних текстах.

Специфічні мовностилістичні риси публіцистичного мовлення спричинені, в першу чергу, характером його функціонування у сфері масової комунікації. Спілкування тут є розірваним у просторі, а також у часі, й тому зв’язок між комунікантами є дистантним. Через це публіцистичному мовленню притаманна однонаправленість комунікації, що зобов’язує мовця робити мовлення більш продуманим, нормативним. За формою вираження публіцистичні тексти є переважно монологічними, тому автор нерідко вдається до діалогізації, яка допомагає встановити контакт з адресатом, стимулює його увагу, заохочує до участі в спільному розумовому процесі.

Автор публіцистичного тексту - це, як правило, особа авторитетна, соціально типізована та громадянськи орієнтована. Найбільш виразно адресант представлений у контекстах, де чітко заявляється власна позиція, описуються емоції та враження мовця, що є прикладом відкритого характеру репрезентації “я” автора-публіциста.

Характер комунікації у сфері публіцистики великою мірою визначає й способи вираження адресантності в цих текстах. Аналіз публіцистичних текстів показав, що тут зустрічаються конструкції з абсолютною, інклюзивною, ритуальною й експресивною адресантністю. У вираженні адресантних значень активно використовуються центральні елементи ФСП персональності, а також засоби, що належать до периферії поля.

Засобами абсолютної адресантності (конструкції, в яких мовець виступає одиничним суб’єктом дії або суб’єктом оцінки) є займенникові й дієслівні форми 1-ої особи однини: Я можу порівнювати російську бюрократію з українською – остання набагато гірша (Самостійна Україна. – 22.08.2000. – С.9); прийменниково-відмінкові конструкції з непрямими відмінками займенника я (у мене, до мене, зі мною…): Це свідчить про те, що в мене немає жодної упередженості щодо Росії (Час/Time. - 1998. - № 15. - С. 2); присвійні займенники (мій, моя, мої): Була заява за моїм підписом на другий день після такого вимученого підписання цього договору: якнайшвидше його ратифікувати (Час/Time. - 1998. - № 15. - С. 2); авторизовані конструкції (на мій погляд, по-моєму, на мою думку…): На мою думку, справжній патріот - це той, хто думає про потреби та дбає про інтереси простого пересічного громадянина України (Вечірній Київ. - 27.03.1997. - С. 13); вставні одиниці, що виражають суб’єктивну модальність (безумовно, може, безсумнівно, на превеликий жаль, на щастя тощо): На жаль, теперішнє керівництво держави не робить ніяких реальних кроків, окрім декларативних, щодо реформування цієї системи (Шлях перемоги. - 4.03.1998. - С. 7).

Ситуація ритуальної адресантності пов’язана з певними нормами самопредставлення особи мовця в цій сфері спілкування. Використання форм множини (“авторське ми”) при фактичній одиничності адресанта стало традиційним стилістичним прийомом створення публіцистичних текстів: Як ми вже зазначали, існують мови високого інтелектуального рівня (бази знань) і мови, так би мовити, таємничі, що виконують функції носіїв трансцендентних ідей і божественної духовності (Дніпро. - 1998. - С. 9-10. - С. 124). Крім займенникових і дієслівних форм 1-ої особи множини, у вираженні названого різновиду адресантності беруть участь і лексичні засоби, які містять у своєму значенні вказівку на особу мовця: автор, автор цих слів, автор цієї статті, автор цього матеріалу і под: Авторові цих рядків довелося спілкуватися з севастопольськими школярами, які здебільшого ладні вивчати українську мову, цікавляться історією та культурою України, але наскільки ж погано цей інтерес задовольняється...(Самостійна Україна. – 22.08.2000. – С.12).

Обираючи інклюзивний спосіб самопредставлення, адресант включає себе до складу сукупного суб’єкта дії ми. Мовне вираження цього різновиду адресантності можна представити у вигляді формули ми = я + х. Змінний семантичний компонент х може означати як конкретну особу, так і досить велике коло осіб, з якими мовець об’єднує себе за етнічними, політичними, професійними, віковими тощо ознаками: Ми відрізняємося від інших тим, що наша фракція - не випадковий гурт людей. Це зцементована політична сила, яка має за собою значні традиції, структури в областях (Час/Time. - 1998. - №15. - С.1).

Якщо мовець з певних міркувань для самопредставлення вживає нетипові для цього форми 2-ої особи, то маємо випадки експресивної адресантності. В цьому разі виникає певний стилістичний ефект, оскільки на основний смисл накладаються додаткові, експресивні відтінки. Таке явище можна трактувати як уявно адресатне самовираження, бо мовець робить комунікативним партнером себе самого: Здавалося, біль витіснив з душі все, що здатне відчувати й радіти прийдешньому дню. Як жити? Де взяти сили? І в ті трагічні хвилини прийшла думка, що стала рятівною. Хіба тобі найтяжче? Хіба ти одна така? Повторювала ці запитання, а відповідь зринала вже сама собою – ні, не одна. Отже, мусиш допомогти тим, кому ще важче (Самостійна Україна. – 22.08.2000. – С.16). Суб’єктивовано-узагальнена адресантність є своєрідним варіантом експресивної адресантності, оскільки мовець є суб’єктом повідомлення, проте його дія представляється можливою й для інших осіб: Патріот не може відмовитися від складання присяги своїй державі. Навіть, коли ти присягаєш вдруге. Я, наприклад, вперше склав присягу Україні у 1991 році (Вечірній Київ. - 27.03.1997. - С.13).

У публіцистичних текстах представлені всі чотири різновиди адресантності, але в різному співвідношенні. Частотність вживання є такою: структури з абсолютною адресантністю становлять 40% від загального числа висловлень з адресантністю, конструкції з ритуальною адресантністю - 18%, з інклюзивною адресантністю - 30%, а з експресивною - 12%.

Якщо форми адресантності (абсолютна, інклюзивна, ритуальна, експресивна) з різною мірою вияву представлені в публіцистичних текстах повністю, то з наявних різновидів адресатності - абсолютна адресатність, адресатно-адресантна сукупність, відсторонено-адресатна ситуація, риторична адресатність та уявна адресатність - останній не був виявлений, оскільки він поширений в ситуації безпосереднього спілкування, що не є характерним для публіцистики.

У висловленнях з абсолютною адресатністю засобами вираження реципієнта виступають дієслівні й займенникові форми 2-ої особи, звертання. Особові форми множини як усталений етикетний прийом номінації особи адресата в ситуації офіційного спілкування зустрічаються при зверненні до одиничного адресата: І тут Ви, Президент України, вирішуєте призначити нашого обранця, нашого “підлеглого”, главою державної адміністрації Херсонської області (Вечірній Київ. - 27.03.1997. - С.4). Якщо мовець при такому ж зверненні віддає перевагу особовим формам однини, то це свідчить про комунікативне зближення адресанта з реципієнтом, дружні стосунки між комунікантами. При зверненні до групового адресата мовець використовує типові для цього мовні засоби: дієслівні й займенникові форми 2-ої особи множини: А що робите ви, державні мужі, для нас? Чому ви довели нас до зубожіння? (Україна молода. - 27.01.1999. - С.10). У конструкціях з абсолютною адресатністю поширені звертання з емоційним забарвленням, які передають ставлення мовця до адресата: Ось чому, нешановні інтернаціонал-демократи, від вас відвернулися люди! (Київ. - 1996. - №11-12. - С.121).

Засобами вираження адресатно-адресантної сукупності, коли суб’єктом повідомлюваного факту є одночасно мовець і адресат, виступають особові форми 1-ої особи множини. Апелятивний тип адресатно-адресантної сукупності виражається за допомогою дієслівних форм з імперативним значенням, або сполученням інфінітива з дієслівною часткою давайте, або сполученням частки давайте з дієсловом 1-ої особи множини: А що ми маємо на сьогодні? Давайте говорити відверто: картина малоприваблива (Дніпро. - 1998. - №9-10. - С.103). Конкретизація особи адресата в такому сукупному суб’єкті дії здійснюється введенням звертань: І не вгавали великодні дзвони у кожній людській душі. Воскресаймо, Братове! Воскресаймо, як Люди, Народ і Держава! (Дзвін. - 1996. - №4. - С.2). Індикативні дієслівні форми, які використовуються при вираженні спільної інтелектуальної дії, слід відносити до засобів передачі сумісної адресатно-адресантної дії.

Якщо мовець з певних причин для номінації адресата використовує не звичні для цього форми 2-ої особи, а вживає іменники або субстантивні сполуки й дієслова у формі 3-ої особи, то маємо випадок відсторонено-адресатної ситуації. Використання форм 3-ої особи призводить до того, що відбувається ніби відсторонення адресата від ролі партнера мовця по спілкуванню: Звертаюся не тільки до етнічних українців, але й до росіян, поляків, євреїв, білорусів, до всіх, що народилися і проживають на нашій землі, стати з нами і спільно будувати Українську Самостійну Соборну Державу (Шлях перемоги. - 4.03.1998. - С.6). Контекст і мовна ситуація в таких конструкціях однозначно співвідносять дію з особою адресата. Явище відсторонено-узагальненої адресатності пов’язане з розширенням адресата до меж корпоративно-узагальненої групи.

Ситуація риторичної адресатності пов’язана з умовним зверненням мовця до адресата. “Партнером” адресанта по комунікативному акту найчастіше виступають не-особи або персоніфіковані поняття та реалії: Зі святом Великодня тебе, Україно! (Час/Time. - 1998. - №15. - С.1). З огляду на це мовленнєвий акт позбавляється взаємності, зворотна реакція адресата стає неможливою, і тому частотність структур із зазначеним мовним явищем у публіцистичних текстах є порівняно невисокою.

Статистичний аналіз мовних фактів дозволив встановити кількісне співвідношення способів адресації в текстах публіцистичного стилю. Так, структури з абсолютною адресатністю становлять 52% від загального числа висловлень з адресатністю, конструкції з риторичною адресатністю - 14%, речення з адресатно-адресантною сукупністю - 25%, структури з відсторонено-адресатною ситуацією - 9%. Як бачимо, серед способів адресації явно переважають структури з абсолютною адресатністю, середню частотність виявляють речення з адресатно-адресантною сукупністю, найменш вживаними є конструкції з риторичною адресатністю й відсторонено-адресатною ситуацією.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження було окреслено межі функціонально-семантичної категорії персональності та встановлено типові засоби її вираження в сучасній українській літературній мові. Здійснено комплексний аналіз найбільш важливих семантичних складових цієї категорії – адресантності та адресатності. Описано та проінтерпретовано арсенал мовних засобів представлення осіб комунікантів, виявлено специфічні риси реалізації різних персональних значень у текстах публіцистичного стилю.

Граматична система сучасної української мови має багатий арсенал мовних засобів для позначення мовця та адресата, для вираження різноманітних відношень, що можуть встановлюватися в тій чи іншій комунікативній ситуації. Характер та спосіб самопредставлення мовця зумовлюється рядом чинників, основними серед яких є відношення до суб’єкта дії, норми створення тексту відповідного функціонального призначення, бажання мовця досягти певного комунікативного ефекту.

Основний засіб самовираження мовця – це займенникові й дієслівні форми 1-ої особи, які є центральними елементами ФСП персональності. Крім цього, особа адресанта може виражатися непрямими відмінками займенника 1-ої особи однини (мене, мені, мною…) та формами присвійного займенника (мій, мого, моєму…), що відносяться до периферії ФСП персональності. Транспоновані форми (3-я особа однини чи множини або 2-а особа однини) та описові самономінації сприяють концентрації уваги на особі мовця. Адресантну семантику можуть також передавати засоби суб’єктивної модальності й авторизації.

Для позначення адресата найчастіше використовуються дієслова й займенники 2-ої особи. Якщо засобом адресації виступає форма 3-ої особи, то створюється враження відсторонення адресата від безпосередньої участі в комунікативному акті. Особа адресата виражається також в імперативах та питальних реченнях. Основним засобом вираження спонукальності виступають форми 2-ої особи з відповідною інтонацією. Склад адресатів у таких конструкціях може конкретизуватися звертаннями.

Мовним вираженням сукупного суб’єкта дії є форми 1-ої особи множини (семантичними складниками такого ми виступають я + ти (ви)) , а також прийменниково-відмінкова конструкція ми з тобою (вами). Спонукання до виконання спільної дії може виражатися й аналітичним способом (додаванням до дієслівної форми частки давай(те)). Займенникові й дієслівні форми 1-ої особи множини використовуються у випадках, коли мовець об’єднує себе з узагальненим адресатом.

Особливості функціонування ФСК персональності в публіцистичному стилі найбільш рельєфно виявляють себе у вираженні адресантності, що пояснюється специфічним характером комунікативних відношень між мовцем та аудиторією в цій сфері спілкування.

Для передачі абсолютної адресантності використовуються, в першу чергу, займенникові й дієслівні форми 1-ої особи однини; прийменниково-відмінкові конструкції з непрямими відмінками займенника я (у мене, до мене, зі мною…); присвійні займенники (мій, моя, мої). Абсолютна адресантність може також виражатися авторизованими конструкціями (на мій погляд, по-моєму, на мою думку…). Вставні одиниці різної суб’єктивно-модальної семантики також є засобами вираження названого різновиду адресантності.

Однією з особливостей граматичної будови публіцистичних текстів є використання “авторського ми” при реальній одиничності мовця (ритуальна адресантність). Поряд із цим досить часто адресант представляє себе, використовуючи або слово автор, або стандартні конструкції (автор цих слів, автор цієї статті, автор цього матеріалу і под.), які більш конкретно вказують на особу мовця.

Особливий інтерес для дослідника представляє інклюзивна адресантність, коли адресант включає себе до складу сукупного суб’єкта дії ( ми = я + х). Встановлено, що змінним семантичним компонентом х може бути як конкретна особа, так і досить велике коло осіб, з якими мовець об’єднує себе за певними ознаками.

Комунікативна ефективність стилістичного потенціалу ФСК персональності найбільш виразно проявляє себе у використанні експресивної адресантності, коли автор з певних міркувань для самопредставлення вживає нетипові засоби (в аналізованих текстах це форми 2-ої особи). У таких конструкціях відбувається або явище уявно адресатного самовираження, або явище суб’єктивовано-узагальненої адресантності.

Засобами вираження абсолютної адресатності виступають дієслівні й займенникові форми 2-ої особи, звертання. При зверненні до одиничного адресата мовець найчастіше вживає особові форми множини. Якщо віддається перевага особовим формам однини, то це є свідченням комунікативного зближення адресанта з реципієнтом.

Форми 1-ої особи множини виступають засобом вираження адресатно-адресантної сукупності, коли суб’єктом повідомлюваного факту є одночасно мовець і адресат. Апелятивний варіант адресатно-адресантної сукупності виражається за допомогою дієслівних форм з імперативним значенням, сполученням інфінітива з дієслівною часткою давайте. Крім того, ми виявили ще один граматичний варіант вираження цього значення - сполучення частки давайте з дієсловом 1-ої особи множини.

При передачі відсторонено-адресатної ситуації для досягнення ефекту відстороненості використовуються іменники або субстантивні сполуки й дієслова у формі 3-ої особи. Розширення адресата до меж корпоративно-узагальненої групи пов’язано з явищем відсторонено-узагальненої адресатності.

Ситуація риторичної адресатності реалізується при умовному зверненні мовця до адресата. Ним у таких випадках найчастіше стають не-особи й персоніфіковані поняття та реалії, тому мовленнєвий акт позбавляється взаємності і його лише формально можна назвати комунікативним.

Виявлені типові форми представлення осіб мовця та адресата в текстах публіцистичного стилю та встановлені співвідношення між конструкціями на позначення адресантно–адресатної ситуації дозволяють схарактеризувати цей функціональний різновид мовлення за однією із суттєвих стилетворчих рис, яка разом з іншими ознаками визначає загальні мовностилістичні особливості одного з найбільш соціально значимих стилів сучасної української мови.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Китиця О.В. Категорія персональності в українській мові: семантика та засоби вираження // Ономастика і апелятиви: Зб.наук.пр. Вип.11.- Дніпропетровськ: ДДУ, 2000. - С.78-87.

2. Китиця О.В. Адресантність та способи її вираження в публіцистичних текстах // Дослідження з лексикології і граматики української мови: Зб.наук.пр. Т.2.- Дніпропетровськ: Вид-во “Навчальна книга”, 2000. - С.49-58.

3. Китиця О.В. Комунікативно-прагматичні та мовностилістичні особливості публіцистичного стилю // Наука і сучасність: Зб.наук.пр. Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – К.: Логос, 2000. Вип.1. Ч.3.- С.221-227.

4. Китиця О.В. Особливості мовного вираження ситуації адресантності в текстах масової інформації // Академический вестник Международной академии компьютерных наук и систем. – Кривой Рог, 1998. - №1. – С.95.

5. Китиця О.В. Форми ліричної адресації в поезії А.Малишка // Матеріали Всеукраїнської міжвузівської наукової конференції “Творчість Андрія Малишка в контексті літературного процесу ХХ століття”. – К.: Редакційно-видавничий центр “Київський університет”, 1997. – С.123-127.

6. Китиця О.В. Особливості реалізації комунікативної схеми “адресант – повідомлення – адресат” у текстах публіцистичного стилю // Матеріали міжвузівської науково-методичної конференції “Шляхи удосконалення змісту, форм і методів навчання в університетах”. – Кривий Ріг: Мінерал, 1999.- С.34-36.

АНОТАЦІЯ

Китиця О.В. Категорія персональності та засоби її вираження в публіцистичному стилі. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.02.01 – українська мова. – Дніпропетровський національний університет, Дніпропетровськ, 2001.

У роботі окреслено межі функціонально-семантичної категорії персональності, встановлено типові засоби її вираження в сучасній українській літературній мові, з’ясовано специфіку реалізації цієї категорії в текстах публіцистичного стилю. При дослідженні системи передачі різноманітних персональних значень основна увага зверталась на адресантно-адресатну співвіднесеність як найбільш важливу ланку комунікативної ситуації. Досліджувалися як центральні, так і периферійні елементи цієї категорії. Застосовуючи описовий, контекстно-ситуативний та стилістико-статистичний методи дослідження мовного матеріалу, було встановлено, що широкий арсенал засобів передачі суб’єктивності та адресованості дозволяє зробити мовлення більш виразним та уникнути штучності.

Ключові слова: функціонально-семантична категорія, персональність, адресантність, адресатність, публіцистичний стиль.

АННОТАЦИЯ

Китица Е.В. Категория персональности и средства ее выражения в публицистическом стиле. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.02.01 – украинский язык. – Днепропетровский национальный университет, Днепропетровск, 2001.

В работе очерчены границы функционально-семантической категории персональности, установлены типичные средства ее выражения в современном украинском литературном языке, определена специфика реализации этой категории в текстах публицистического стиля.

При исследовании системы передачи разнообразных персональных значений