Прикарпатський університет

імені Василя Стефаника

КІРА РОКСОЛАНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 37 (477.86)

КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

ТА ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ СТЕПАНА СІРОПОЛКА

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Івано-Франківськ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії педагогіки та українознавства Прикарпатсь-кого уні-вер-си-тету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор педагогічних наук,

член кореспондент АПН України, профе-сор

Ступарик Богдан Михайлович,

Прикарпатський уні-вер-си-тет імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри історії педагогіки та українознавства

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук,

дійсний член АПН України, профе-сор

Євтух Микола Борисович,

академік – секретар АПН України (Київ)

кандидат педагогічних наук, доцент

Герцюк Дмитро Дмитрович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

завідувач кафедри педагогіки (Львів)

Провідна установа – Вінницький державний педагогічний університет

імені Михайла Коцюбинського,

кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться “16” березня 2001 р. о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.01 в Прикарпатсь-кому уні-вер-си-теті імені Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57, ауд.702 педагогічного факультету.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатсь-кого уні-вер-си-тету імені Василя Стефаника (76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Автореферат розісланий “ 15” лютого 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.С. Рега

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Державними документами суверенної України (Конституція України, Закон України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"), "Концепція національного виховання", "Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності") на сучасному етапі розвитку вітчизняного шкільництва розбудову і докорінне реформування освіти проголошено основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, становлення державності та демократизації суспільства, виходу вітчизняної науки, техніки, культури на світовий рівень.

Вимогою дня є утвердження української національної школи, яка має увібрати в себе кращі національні традиції, здобутки вітчизняної і світової педагогічної науки. "Концепція національного виховання" і "Концепція громадянського виховання" визначили головною метою виховання передачу молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України.

У зв’язку з цим особливо важливого значення для теорії та практики сучасного розвитку національного шкільництва набуває вивчення історії української освіти, зокрема, аналіз праць та життєвого шляху тих педагогів, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної педагогічної науки.

До таких визначних просвітителів і педагогів ХХ ст. належить Степан Онисимович Сірополко (1872-1959) - педагог, історик, теоретик і практик національного шкільництва, культурно-просвітницький діяч, літературний критик, перекладач, співробітник багатьох українських та зарубіжних часописів.

Науково-педагогічна, публіцистична, епістолярна спадщина, громадсько-просвітницька діяльність С.Сірополка дають підставу віднести його до подвижників національної педагогіки, що відповідала духовності народу, його історичній місії і потребам державного будівництва.

Дослідження українськими науковцями творчої спадщини та життєвого шляху С.Сірополка, як і багатьох інших незаслужено забутих педагогів, стало можливим лише після проголошення незалежності України.

Творча спадщина С.Сірополка стала предметом обговорення на міжнародних симпозіумах, всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях.

Педагогічні погляди С.Сірополка знайшли висвітлення у дослідженнях Г.Артемчука, Ю.Вільчинського, М.Євтуха, В.Качкана, Т.Ківшара, Ж.Ковби, А.Марушкевич, М.Слободянин, Б.Ступарика, О.Федорук та інших вчених. Дослідженню творчого шляху періоду міжвоєнної доби під час еміграції в Чехо-Словаччині, внеску С.Сірополка у справу вітчизняної журналістики, української та зарубіжної бібліотечної справи присвятила свою монографію доцент Карлового університету в Празі Тетяна Беднаржова.

Проте цілісного і всебічного аналізу педагогічних поглядів та культурно-просвітницької діяльності С.Сірополка, його вкладу у розвиток української педагогічної думки до цього часу не здійснено.

Багатогранність педагогічної спадщини, її значимість для сучасної теорії і практики освіти і виховання та недостатнє її вивчення зумовили вибір теми дослідження: "Культурно-просвітницька діяльність та педагогічні погляди Степана Сірополка".

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проведене відповідно до тематичного плану наукових досліджень Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і є складовою дослідницької проблеми "Історія шкільництва та педагогічної думки Галичини".

Об'єкт дослідження - діяльність українських педагогів та культурно-освітніх діячів першої половини ХХ ст. у царині становлення і розвитку національної освіти й виховання.

Предметом дослідження є науково-педагогічна спадщина та культурно-просвітницька діяльність С.Сірополка.

Метою дослідження є вивчення теоретичних положень науково-педагогічної спадщини щодо розбудови національної системи освіти і виховання та провідних напрямів культурно-просвітницької діяльності С.Сірополка.

Відповідно до об’єкта, предмета й мети дослідження визначено такі завдання:

-здійснити ретроспективний аналіз умов і провідних чинників формування світогляду та освітньо-виховних поглядів педагога;

-визначити основні напрями науково-педагогічної та культурно-просвітницької діяльності і проаналізувати її зміст;

-виявити провідні теоретичні положення педагогічного доробку С.Сірополка;

-обгрунтувати можливості творчого використання науково-педагогічної спадщини С.Сірополка в сучасній педагогіці.

Основні джерела дослідження. Основою дослідження стали різноманітні документи і матеріали, опрацьовані в державних архівах. Так, для написання роботи використано 10 справ Ф.4433 Центрального Державного Архіву Вищих Органів Влади та Управління України у м. Києві, до яких входять статті, доповіді, ділові листи, протоколи засідань, резолюції культурно-освітньої комісії Української Центральної Комісії в Польщі, складені С.Сірополком.

У роботі використані документальні матеріали щодо процесу становлення та розвитку українських культурно-просвітницьких товариств національного спрямування з Центрального державного історичного архіву (ЦДІА) України в Києві (фонд 275 - М.Грушевський); ЦДІА України у Львові (фонди 309 - Наукове товариство ім. Т.Шевченка, 348 - "Просвіта"); Львівської Наукової бібліотеки (ЛНБ) ім. Стефаника НАН України (фонд 881 - НТШ); Державного архіву Івано-Франківської області (ДАІФО) (фонд 2 - Станіславівське воєводне управління).

Велику і важливу групу джерел становлять педагогічні й літературно-публіцистичні праці, статті С.Сірополка, що зберігаються у Національній Парламентській бібліотеці України, Центральній Науковій бібліотеці ім. В.І.Вернадського НАН України, Львівській Науковій бібліотеці ім. Стефаника НАН України.

Активно використовувалися праці видатних вітчизняних педагогів, просвітителів ХІХ-ХХ ст., сучасних педагогів-істориків, найновіші матеріали з питань національного виховання у сучасній школі, законодавчі та нормативні документи загальносуспільного значення.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1897-1939 роки. Нижча межа дослідження співпадає з початком діяльності С.Сірополка після закінчення Московського університету. Верхня межа – час початку Другої світової війни, окупація Чехо-Словаччини і пов’язане з нею припинення діяльності всіх культурно-просвітницьких товариств та науково-просвітницької діяльності С.Сірополка.

У процесі роботи над темою дисертації нами використовувалися такі методи дослідження: пошуково-бібліографічний метод вивчення архівних, бібліотечних і музейних каталогів, фондів, описів та бібліографічних видань; класифікації та систематизації літературних джерел з метою виявлення опорної джерельної бази й об’єктивних даних, що стосуються фактів життя і діяльності С.Сірополка, українських культурно-просвітницьких організацій, товариств кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. в Україні (Підросійська Україна) та за рубежем (Чехо-Словаччина); контент-аналізу архівних документів і матеріалів; історико-педагогічного, порів-няль-ного та статистичного аналізу фактів і явищ; їх синтезу для дослідження еволюції національного шкільництва; узагальнення вітчизняного педагогічного досвіду; теоретичного узагальнення педагогічних явищ і фактів для формулювання висновків, обгрунтування перспектив творчого використання науково-педагогічної спадщини С.Сірополка.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що уперше цілісно досліджено науково-педагогічну і культурно-просвітницьку діяльність С.Сірополка, визначено її провідні напрями та проаналізовано зміст, розкрито головні теоретичні положення його педагогічної спадщини. У науковий обіг введено значну кількість документів і матеріалів, які розширюють уявлення про культурно-освітні процеси в Україні та діяльність української еміграції в Чехо-Словаччині у перші десятиріччя двадцятого століття.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони сприятимуть збагаченню історико-педагогічних знань, поверненню науково-педагогічної спадщини С.Сірополка та творчому її використанню в сучасній теорії і практиці національної освіти. Основні положення і висновки, зібраний матеріал можуть бути використані при розробці навчальних програм з історії педагогіки України, спецкурсів і спецсемінарів, при підготовці підручників і навчальних посібників, під час проведення навчальних занять при підготовці педагогів у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці розкрито основні теоретичні положення С.Сірополка про концептуальні засади розбудови національної школи, досліджено його вклад в розвиток теорії національного виховання та освіти дорослих, визначено основні напрями та зміст науково-педагогічної, культурно-просвітницької діяльності. Здобувачем не використано ідей співавторів спільних публікацій.

Вірогідність наукових результатів дослідження забезпечується методоло-гічною обгрунтованістю його теоретичних положень; застосуванням сукупності взаємопов’язаних методів, які відповідають меті та завданням дослідження, його об’єкту і предмету; об’єктивним аналізом виявлених теоретико-методичних, довідково-інформаційних матеріалів.

Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом публікації наукових статей, у виступах і доповідях на міжнародному симпозіумі: "Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі" (Севастополь-Тернопіль, 1997 р.); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: "Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка" (Івано-Франківськ, 1996 р.), "Ідея національного виховання в українській психолого-педагогічній науці дев’ятнадцятого - двадцятого століття" (Івано-Франківськ, 1997 р.), "Українська мова в освіті" (Івано-Франківськ, 1999 р.), щорічних звітних наукових конференціях у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, засіданнях методологічного семінару, щорічних звітних наукових конференціях у Севастопольському військово-морському інституті імені П.С.Нахімова.

Результати дослідження відображені у 8 наукових статтях, з яких 4 опубліковані у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (466 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 204 сторінки, із них 170 сторінок - основного тексту, 34 сторінки - список використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, завдання; охарактеризовано джерельну базу; розкрито наукову, теоретичну і практичну значущість роботи; наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження.

У першому розділі "Творча спадщина С.Сірополка як науково-педагогічна проблема" розкрито основні суспільно-політичні, економічні передумови та чинники формування світогляду, соціальної позиції і освітньо-виховних поглядів Степана Онисимовича Сірополка (1872-1959), визначено основні напрями його діяльності.

На основі ретроспективного аналізу життя Підросійської України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. встановлено, що соціально-економічний, політичний розвиток країни вимагав забезпечення усіх галузей промисловості і сільського господарства кваліфікованими кадрами, підготувати які можна було за умови змін у шкільній освітній системі. Погіршення соціально-економічних умов життя селян і робітників призвело до піднесення політичної активності мас. Пригнічення національних прав і свобод українського народу надало політичній боротьбі на переломі ХІХ - ХХ ст. національно-визвольного характеру. Крім лозунгу про автономію України у складі Росії, з’явилася ідея про її самостійність, що набувала все більшого поширення серед студентської молоді та прогресивної української громадськості. Культурне піднесення на Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. сприяло відродженню українського слова, української музики, театру. Актуальним питанням національного шкільництва на початку ХХ ст. стало створення рідної школи.

У розділі визначено основні чинники формування С.Сірополка як свідомого українця, педагога, культурно-просвітницького, громадського діяча. Ними були: сім’я, в якій батьки виховували малого Степана на кращих українських народних традиціях; школа (учасник шкільного нелегального гуртка Прилуцької гімназії, в основі роботи якого знаходились народовецькі ідеї); піднесення українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ ст.; педагогічна діяльність у Москві напередодні першої російської революції (викладач "Народного університету", що існував на кошти Л.А.Шанявського, завідувач відділів народної освіти Тульської, а потім Московської губернських земських управ); робота в культурно-просвітницьких товариствах, організаціях національного спрямування, що існували в Москві напередодні революції 1917 р. (5), серед них, - Товариство "Кобзарь", українська секція Товариства слов’янської культури в Москві та ін.; активізація українського національно-визвольного руху початку ХХ ст. і участь С.Сірополка в ньому; співпраця з відомими вітчизняними освітянами, громадськими діячами початку ХХ ст. (Б.Грінченко, М.Грушевський, С.Петлюра, С.Русова, І.Стешенко, П.Холодний, Г.Шерстюк та ін.); безпосередня участь у розбудові незалежної держави у роки Визвольних змагань (1917-1920 рр.); педагогічна діяльність на еміграції (Польща, Чехо-Словаччина); активна робота в українських культурно-просвітницьких товариствах та організаціях національного спрямування за кордоном і на батьківщині до початку Другої світової війни (14), серед них, - "Веселка", "Освіта", "Музей Визвольної Боротьби України", "Просвіта", "Українське Педагогічне Товариство" та ін.

У розділі виділено такі основні напрями діяльності С.Сірополка:

науково-педагогічна - С.Сірополко викладав у вітчизняних та зарубіжних вузах, читав лекції на педагогічних курсах з позашкільної освіти на Україні та на еміграції, у період Визвольних змагань займав посади у Міністерстві освіти, на еміграції (Польща, Чехо-Словаччина) у період до Другої світової війни продовжував викладацьку діяльність в українських таборах, вищих учбових закладах. Вивчення та аналіз 88 педагогічних праць С.Сірополка дають підстави стверджувати, що він працював над розробкою науково-теоретичних засад національної освіти і виховання;

культурно-просвітницька - робота в бібліотеках (Прилуцька школа, Кам’янець-Подільський університет); організація та проведення міжнародних книжкових виставок (з 1928 р. по 1938 р.); участь у всеукраїнських, міжнародних з’їздах (5), присвячених проблемам шкільництва та бібліотекознавства (з 1917 р. по 1935 р.); співпраця або безпосередня робота в культурно-просвітницьких товариствах, організаціях національного спрямування (нами встановлено 19 найменувань), серед них: "Кобзарь", "Освіта", "Музей Визвольної Боротьби України", "Просвіта", "Взаїмна Поміч Українського Вчительства" та ін.

науково-публіцистична - виявлено понад 320 опублікованих С.Сірополком наукових праць, серед них "Історія освіти на Україні" (1937 р.), яка є першою цілісною історією освіти на Україні від часів хрещення України-Руси до 20-х років ХХ століття. Встановлено, що його праці виходили окремими виданнями, у віднайдених нами 36 українських ("Рідна школа" (Львів), "Шлях виховання і навчання" (Львів), "Книголюб" (Прага), "Книгар" (Київ), "Слов’янська книга" (Прага) та ін.) і 11 зарубіжних ("Ураинская жизнь" (Москва), "Бібліофіл" (Прага) та ін.) часописах, журналах, періодичних виданнях. На батьківщині і за рубежем в різні періоди життя С.Сірополко редагував 4 російських ("Южная Россия", "Русские ведомости", "Народное образование", "Педагогический листок") та 2 українські часописи ("Книголюб", український відділ місячника слов’янської бібліографії "Словянская книга").

Встановлено, що провідною ідеєю життя і творчості С.Сірополка була українська національна ідея, суть якої він визначав як необхідність побудови незалежної соборної України, де б існували всі умови для розвитку української нації.

У другому розділі "Ідея національної освіти та виховання у творчій спадщині С.Сірополка" розкрито основні думки С.Сірополка щодо розбудови і функціонування системи національної освіти і виховання, висвітлено його внесок у розвиток теорії національного виховання, досліджено історико-педагогічну спадщину, охарактеризовано основні напрями історичних досліджень.

На основі вивчення та аналізу педагогічних праць С.Сірополка ("Школа і книжка" (1910 р.), "Певний шлях" (1912 р.), "Завдання нової школи" (1919 р.), "Національне виховання й позашкільна освіта" (1922 р.), "Школознавство" (1926 р.), "Дальтон-плян" (1928 р.) та ін.) встановлено, що він вважав школу головним чинником поступу нації, освіти, розвитку суспільства - важливим засобом формування національної свідомості і здобуття політичної незалежності (реалізації національної ідеї).

За його висновком для виконання поставленого перед школою завдання - навчання і виховання підростаючого покоління українців-будівників незалежної держави, - школа повинна бути національною. Навчально-виховний процес в рідній школі має забезпечити національне виховання молоді.

На основі аналізу вітчизняного та світового педагогічного досвіду, С.Сірополко сформулював такі основні теоретичні положення розбудови національної школи:

- національна школа має бути: єдиною, тобто такою, що забезпечує вільний перехід учнів від нижчого до вищого рівня школи (по вертикалі) і з одного класу - в інший паралельний клас, з однієї школи - в іншу (по горизонталі), обслуговує усіх дітей, незалежно від соціального стану їх батьків; виховною, головним завданням якої є не навчання, а виховання національних і громадських почуттів на основі матеріальних, культурних і духовних ціннотей українського народу, у дусі любові і поваги до його надбань, а також толерантного ставлення до інших народів; трудовою, пов’язаною з життям, завданням якої є не навчити якомусь ремеслу, а застосовувати фізичну працю як засіб виховання розуміння і пошани до праці; відокремленою від церкви, світською, яка частково порушує питання релігії, що вивчається наукою як одне з вагомих явищ суспільного життя; обов’язковою, що визначається наявністю необхідної кількості шкіл, які можуть забезпечити навчання усіх дітей, що досягли шкільного віку; загальноосвітньою, з терміном навчання 12 років, яка поділяється на основну школу (молодшу і старшу - по 4 роки навчання) і колегію (4 роки навчання); захищеною від партійних впливів, але не відокремленою від політики, що вивчається наукою як важливе історичне явище. Держава повинна здійснювати контроль у вирішенні питань шкільної освіти, яка є запорукою її розвитку і процвітання, при дотриманні демократичних принципів автономії школи і децентралізації управління нею, при якому заперечується будь-яка монополія держави, що перешкоджає нововведенням, призводить до однобічного розвитку освіти, пригнічує розвиток культури національних меншостей.

- розбудова національної школи вимагає дотримання таких принципів, як: національний, що означає - створення школи з рідною мовою викладання, введення державної мови, заперечення двомовності, визнання української національної ідеї основою навчально-виховного процесу, який базується на вивченні - українознавства (рідна мова, історія, культура); демократизму, для чого статут школи повинен передбачати: автономію школи, децентралізацію управління, активну участь громадянства в житті школи та залучення до нього учнів у вигляді самоврядування, демократичний підхід у виробленні положень правового статусу вчителя; гуманізму, який означає, що програма і предмет школи - людина серед людей і природи, гуманне і розумне ставлення до природи і до людського життя; наступності та спадкоємності поколінь, що грунтується на вивченні рідної мови, історії, культури, співпраці школи з сім’єю та громадськими організаціями.

- національна школа - важлива ланка єдиної системи національної освіти (дошкільна, шкільна, позашкільна), де шкільна освіта включає: загальноосвітню школу (12 років навчання), фахову (1-2 роки), вищі школи.

- центральною ланкою національної системи освіти і виховання має бути сім’я, дитячі дошкільні навчально-виховні заклади; загальноосвітня та фахова школа, вища школа; позашкільні інституції, метою яких є формування національної свідомості, утвердження української національної ідеї.

Встановлено, що С.Сірополко відводив важливу роль учителеві у досягненні мети школи ("Учитель і нова школа" (1924 р.), "Учитель і передшкільне виховання" (1924 р.), "Під подвійним контролем" (1931 р.) та ін.). На думку С.Сірополка, учитель повинен бути не тільки професіоналом, а й людиною з високими моральними та духовними якостями. Загальна, вища педагогічна та позашкільна освіта - основні засоби формування педагога. Учитель постійно повинен вдосконалювати свою загальну освіту та фахову кваліфікацію шляхом самоосвіти при допомозі позашкільних інституцій (учительські бібліотеки, методико-педагогічні семінари, учительські курси підвищення кваліфікації), співпраці з видавничим органом "Учитель", участі у спеціальних учительських з’їздах. Важливою умовою розбудови національної школи С.Сірополко вважав дотримання демократичного принципу у виробленні службового статусу учителя, роз’яснення якому він дав у праці "Єдина школа".

Показано вагомий внесок С.Сірополка у розвиток теорії національного виховання, метою якого він вважав формування будівника незалежної держави, який усвідомлює, що добробут громадян залежить від добробуту народу, держави, вміє підпорядковувати особисті інтереси і потреби національним, суспільним.

На його думку, національне виховання можна здійснювати лише в системі єдиної системи національної освіти. Воно є ціложиттєвим процесом, у якому особливу роль відіграють: побудовані на сімейному принципі дошкільні освітньо-виховні заклади, які шляхом спільної праці у поєднанні з природою, з рідним народом культивують розвиток дитини, допомагають саморозвитку її свободи, почуттів і інтелекту; школи та позашкільні заклади, в основі роботи яких знаходиться українознавство.

На думку С.Сірополка, вирішальну роль у позашкільній освіті відіграють самоосвіта та самовиховання. Він вважав, що самоосвіта разом зі школою - один із головних чинників національного виховання. Виховувати себе - готуватися і брати участь у суспільно-політичному житті країни. Він підкреслював, що у період бездержавності культурно-просвітницькі товариства ("Просвіта", "Рідна Школа" та ін.) повинні не тільки проводити освітньо-виховну роботу з дорослими, а й з школярами та дітьми, що не мають змоги відвідувати школу, і, таким чином, компенсувати відсутність національного виховання. Основними інституціями позашкільної освіти С.Сірополко вважав недільні школи; бібліотеки, читальні; музеї; народні університети; гуртки самоосвіти, театри, а головними формами роботи - народні читання, лекції, вистави, екскурсії, читання книг, письмові роботи, виставки, характеристику яким він дав у працях "Естетичне виховання" (1924 р.), "Екскурсії" (1925 р.), "Музеї рідного краю" (1924 р.), "Організація дитячих бібліотек" (1924 р.) та ін.

Виявлено, що науково-педагогічний доробок С.Сірополка становить понад 320 праць, 88 з яких присвячено обгрунтуванню науково-педагогічних засад національної освіти і виховання.

Встановлено, що вагоме місце в житті і творчості С.Сірополка посідає практична педагогічна діяльність, яка була водночас джерелом для розробок науково-педагогічних ідей та полем їх перевірки на практиці. Свою педагогічну діяльність він розпочав у Москві як викладач Народного університету, що існував на кошти Л.А.Шанявського. Згодом, у Києві (1917-1918 рр.) він читав лекції у Київському Фребельському педінституті та на курсах підготовки працівників позашкільної освіти; у Кам’янець-Подільську (1919 р.) - в Українському університеті; на еміграції (1921-1939 рр.) - в українських таборах, Російському педагогічному інституті, Українському високому педагогічному інституті ім. Драгоманова, Українській господарській академії, Українському народно-господарському інституті позашкільного навчання у Подєбрадах.

Ще до революції 1905 р. у Москві він займався організацією шкільної справи (завідувач відділів народної освіти Тульської, згодом Московської губернських земських управ). Набутий досвід педагогічної роботи став підгрунтям для того, щоб у період Визвольних змагань (1917-1920 рр.) в Україні разом з провідними вітчизняними педагогами того часу (І.Стешенко, М.Дем’яненко, С.Русова, Ф.Сушицький, Я.Чепіга та ін.), працюючи на керівних посадах в органах управ-ління освітою (член управи Київської Міської Думи з питань управління освітою (1917 р.); радник Генерального секретаріату народної освіти (червень 1917 р.); член Генеральної Шкільної Комісії при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради, голова організаційного комітету, що займався підготовкою з’їзду з питань плану управління освітою та інших проблем шкільництва (грудень 1917 р.); член Управи Всеукраїнського Союзу Земств у Києві, завідуючий культурно-просвітнім відділом (січень 1919 р.); референт при Державному Секретаріаті Освіти ЗУНР (січень 1919 р.); товариш Міністра народної освіти УНР (липень 1919 р.); голова Ділового Департаменту Загальних справ Міністерства Праці (березень 1921 р.); керуючий Міністерством внутрішніх справ, пошти й телеграфу (липень 1923 р.)), С.Сірополко брав безпосередню участь у розробці і втіленні в життя головних засад розбудови національного шкільництва.

В історію української педагогічної думки С.Сірополко увійшов як історик вітчизняної освіти. Його історико-педагогічний доробок, присвячений проблемам розвитку освіти на Україні і за рубежем, нараховує 143 праці, серед яких перша і єдина "Історія освіти на Україні" (1937 р.).

Встановлено, що його праці відзначаються: глибокою науковістю; багатою джерельною базою; об’єктивністю; взаємозв’язком з іншими творами з історії освіти в контексті розвитку вітчизняної і зарубіжної педагогіки. В них здійснено аналіз історії вітчизняної та зарубіжної освіти з позиції врахування національних інтересів, підкреслено важливу роль і значення окремої історичної особи у розвитку українського шкільницва ("Шевченко як педагог" (1924 р.), "Перший генеральний секретар Міністерства народньої освіти І.М.Стешенко" (1928 р.), "Світлій пам’яті М.Галущинського" (1931 р.) та ін.).

Основними напрямами історико-педагогічних досліджень С.Сірополка є освіта в іменах, подіях, фактах, цифрах, що забезпечує відтворення реальної картини процесу розвитку національної та зарубіжної освіти.

У третьому розділі "Зміст культурно-просвітницької діяльності С.Сірополка" розкрито основні теоретичні положення С.Сірополка щодо організації бібліотечної справи, вимоги до книги та роботи з нею як з важливим засобом національної освіти і виховання, досліджено форми та методи його культурно-просвітницької діяльності.

Встановлено, що С.Сірополко вважав освіту дорослих одним із провідних засобів національного виховання українців. В умовах бездержавності, переслідування українства, стояв на позиції, що культурно-просвітницькі організації мають допомогти населенню в організації самоосвіти, національного виховання, бути засобом захисту українців від винародовлення.

Досліджено, що велику кількість праць ("Музеї рідного краю" (1924 р.), "Екскурсії" (1925 р.), "Естетичне виховання" (1924 р.), "Книжка в культурно-просвітній праці серед дорослих" (1925 р.), "Самоосвіта. Методи та програма систематичного читання" (1929 р.), "Писемні праці в культурно-просвітний роботі серед дорослих" (1925 р.) та ін.) С.Сірополко присвятив розробці засад освіти дорослих. Для організації сучасної системи національного виховання важливими є його погляди щодо ролі книги у вихованні, організації роботи з нею.

Встановлено, С.Сірополко вважав книгу одним із найважливіших засобів у позашкільній роботі для саморозвитку і самодосконалення, формування національної свідомості, пробудження суспільної активності українського народу. Прикладом зразкового ставлення до книги та її виховної ролі у самоосвіті він вважав життя і творчість Т.Г.Шевченка.

Для ефективного і цілеспрямованого використання різної за тематикою літератури С.Сірополко здійснив її класифікацію, відповідно до: а) вікової категорії - з урахуванням певних психолого-фізіологічних особливостей читача (література для дорослих і література для дітей), б) тематичного змісту (художні твори, книги на релігійні теми, науково-популярна література, історична література).

Особливу роль у національному вихованні дітей С.Сірополко відводив книзі ("Право на існування дитячої літератури та вимоги щодо цієї літератури" (1926 р.), "Провід в дитячім читанні" (1926 р.) та ін.), яка, на його думку, має бути написаною у вигляді художньої літератури; побудованою на кращих зразках словесної народної творчості; позбавленою будь-якого політичного впливу; відповідати дитячій віковій категорії, вміщувати елементи "героїки"; щодо її естетичного оформлення, - друкованою великим шрифтом, ілюстрованою дитячими малюнками.

С.Сірополко вважав, що зарубіжна художня література, перекладена українською мовою, є важливим засобом виховання поваги і толерантного ставлення до культури інших народів. З цією метою він створив список зарубіжної літератури, рекомендованої для дитячого читання.

На його думку, успіх роботи з книгою залежить не тільки від її якості, а й від уміння працювати з нею. З урахуванням досвіду зарубіжної і вітчизняної бібліографічної науки він виклав основні правила роботи з книгою для дітей і дорослих: підбір літератури відповідно до психолого-фізіологічних особливостей розвитку особистості, її запитів, інтересів, активне читання за певною програмою і метою, помірковане, розмірене, вибіркове читання.

Виявлено, що, на думку С.Сірополка, головну роль у самоосвіті поруч з іншими культурно-просвітницькими інституціями повинна відіграти бібліотека.

С.Сірополко виділив такі основні типи бібліотек, в залежності від: а) тематики літератури - загальні і спеціалізовані, б) психолого-фізіологічних особливостей читача - загальноосвітні і дитячі, в) кількості книг - малі, середні, великі, г) існуючих умов проживання та культурно-освітніх потреб населення - рухомі або мандрівні та постійні бібліотеки.

З урахуванням досвіду зарубіжної бібліотечної справи, українських народних традицій С.Сірополко визначив основні теоретичні положення щодо організації бібліотек: 1) загальна доступність з урахуванням територіальних особливостей регіонів на основі введення права безкоштовного користування послугами; 2) зосередження громадських бібліотек в центральних установах місцевого управління чи культурно-просвітніх товариств; 3) діяльна участь місцевого населення в управлінні бібліотечними справами; 4) забезпечення бібліотек бібліотекарями-професіоналами; 5) тісний зв’язок народної бібліотеки з дошкільними та шкільними навчальними закладами, 6) організація бібліотеки на національних традиціях.

На його думку, комплектування бібліотек має здійснюватися за такими правилами: систематичний підбір літератури відповідно до попиту читачів та рівня їх підготовки; відсутність політичного, національного, релігійного підходу у підборі літератури; наявність зарубіжної літератури, перекладеної на національну мову; участь читача і бібліотекарів у комплектуванні бібліотек; вибіркове відношення до книжкових пожертвувань бібліотекам. С.Сірополко вважав, що, організовуючи та комплектуючи дитячі бібліотеки при дорослих бібліотеках або відкриваючи окремі бібліотеки для юних читачів, необхідно враховувати закони поступового розвитку дитини, її інтереси та погляди. Держава не повинна втручатися у справу комплектування бібліотек, а лише допомагати усіма засобами.

Для досягнення ефективності у роботі з читачем, за висновком С.Сірополка, бібліотекарю необхідно користуватися такими основними методами вивчення психології читача: анкетний, статистичний методи, метод безпосереднього спостереження за читачем і метод бесіди з колективом читачів. Він також повинен користуватися такими правилами: бути уважним, тактовним з читачами, здійснювати індивідуальний підхід до кожного з них, бути вимогливим щодо дотримання ними правил користування бібліотекою, досконало володіти бібліотекарською справою, зберігати своє робоче місце у порядку, з відповідальністю і любов’ю відноситися до своєї справи.

У розділі досліджено культурно-просвітницьку діяльність С.Сірополка, основними напрямами якої були: робота в бібліотеках (Прилуцька школа, Кам’янець-Подільський університет (1919 р.)); праця в (19), серед них "Кобзарь" (до 1917 р.), "Товариство слов’янської культури"(до 1917 р.), "Освіта" (1921-1923 рр.), "Українське товариство прихильників книги" (1926-1934 рр.), "Просвіта"(20-30-і роки), "Взаїмна Поміч Українського вчительства" (20-30-і роки ХХ ст.) та інших українських товариствах і організаціях національного спрямування на батьківщині та на еміграції у різні періоди життя; в Культурно-Освітній Комісії (голова в 1921 р. - Тарнів), Архівній Комісії (голова в 1923 р. - Тарнів); наукова робота (віднайдено 89 праць, присвячених теоретичним положенням освітньо-виховної роботи).

Встановлено, що основними формами культурно-просвітницької діяльності С.Сірополка були: організація бібліотек, шкіл для українських емігрантів (Тарнів (1921-1923 рр.); участь у тематичних українських національних вечорах, концертах, наукових засіданнях (з нагоди вшанування пам’ятних дат, імен та подій - Москва, Тарнів та ін.), міжнародних книжкових виставках (з 1928 по 1938 рр.), всеукраїнських, міжнародних з’їздах з питань шкільництва і бібліотекознавства (з 1917 по 1935 р.); читання лекцій, наукових рефератів, їх обговорення (як учасник Українського історико-філологічного товариства (1925-1938 рр.), Українського товариства прихильників книги (1926-1934 рр.) та ін.); улаштування музейних архівів; публікація праць з теорії і практики культурно-просвітницької роботи у вітчизняних та зарубіжних часописах, журналах ("Бібліотечний порадник" (Львів), "Життя і Знання" (Львів), "Книгарь" (Київ), "Рідна Школа" (Львів), "Тризуб" (Париж), "Нова школа" (Прага), "Шкільна реформа" (Прага) та ін.).

Підтвердженням великого значення науково-педагогічного доробку С.Сірополка для теорії і практики національного шкільництва, внеску в освітньо-виховну роботу є той факт, що його було обрано почесним членом товариств "Просвіта" (1929 р.), "Взаїмна Поміч Українського Вчительства" (1930 р.), "Музей Визвольної Боротьби України" (1938 р.).

Узагальнення результатів історико-педагогічного наукового пошуку, аналіз багатої джерельної бази та архівних матеріалів дає підстави зробити такі висновки:

Основними передумовами формування національної свідомості і педагогічних поглядів С.Сірополка були суспільно-політичні та економічні переміни, що відбувалися на Україні у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Основними чинниками формування особистості С.Сірополка стали: сім’я, школа, педагогічна, культурно-просвітницька, науково-публіцистична діяльнісь, співпраця з провідними українськими педагогами, істориками, громадськими діячами початку ХХ ст., робота в органах управління освітою, участь у розбудові національного шкільництва в період Визвольних змагань.

Під їхнім впливом основною ідеєю життя і творчості С.Сірополка стала українська національна ідея, а сенсом – служіння їй.

Провідними напрямами його науково-педагогічної, публіцистичної, культурно-просвітницької діяльності були: розробка основних положень теорії та практики національної освіти і виховання, теоретичних основ культурно-просвітницької роботи; історико-педагогічні дослідження, викладацька діяльність; робота в комісіях; державних органах управління освітою, бібліотеках, українських культурно-просвітницьких товариствах, організаціях українського національного спрямування.

Основними ідеями в науково-педагогічній спадщині С.Сірополка щодо національної освіти і виховання є:

У державі має існувати цілісна система національної освіти і виховання, яка включатиме дошкільні заклади, школу, позашкільні установи.

Дошкільні заклади, в яких виховуються діти дошкільного віку, повинні будувати виховну роботу на сімейному принципі, культивувати розвиток дитини, допомагати саморозвитку свободи, почуття і розуму на основі загальної праці.

Дошкільний заклад повинен забезпечувати єднання дитини з природою та зі своїм народом і бути пов’язаним з початковою школою.

Школа кожного народу має бути національною. Національна школа - головна умова збереження та розвитку нації, основа її матеріальної і духовної культури, її мета - підготовка свідомих з активною суспільною позицією громадян - майбутніх будівників незалежної держави.

Національна школа має бути: єдиною, обов’язковою, загальноосвітньою, виховною, трудовою, світською, відокремленою від церкви, захищеною від партійних впливів.

Держава має здійснювати контроль в управлінні школою, у вирішенні питань шкільної освіти, при цьому заперечується її монополія у шкільній справі.

Діяльність національної школи має будуватися на таких основних принципах: національності, демократизму, гуманізму, наступності та спадкоємності поколінь.

Національна система освіти і виховання включає: загальноосвітню школу (12 років навчання), фахову (1-2 роки), вищі школи. Загальноосвітня (єдина) школа складається з основної (молодшої і старшої основної - 8 років навчання) і колегії (4 роки навчання). Фахова створюється на базі молодшої основної або старшої основної школи (1-2 роки навчання).

Навчання в національній школі має здійснюватися рідною мовою, а виховання бути національним. Мета національного виховання - формування національної свідомості підростаючого покоління, яке зможе захистити національні права і свободи народу, здійснити свій внесок у розвиток і процвітання держави, визнати взаємозалежність та взаємозумовленість особистих інтересів та національних, існування національної культури як складової загальнолюдської культури.

Головна роль у вирішенні завдання школи належить учителю, обов’язки якого визначаються статутом, а особисті якості характеризуються сукупністю духовних, моральних, релігійних цінностей у поєднанні з професійними знаннями, навиками та уміннями, для формування яких мають бути створені навчально-виховні заклади шкільної і позашкільної освіти

Важливим етапом ціложиттєвого процесу освіти і виховання є позашкільна освіта, головне завдання якої - самоосвіта і самовиховання. Діяльність позашкільних інституцій, в основі роботи яких знаходиться українознавство, повинна допомагати у їх здійсненні. В умовах бездержавності та переслідування українства культурно-освітні організації повинні працювати не тільки з дорослими, а й зі школярами та дітьми, що не мають змоги відвідувати школу, компенсуючи таким чином недостатнє національне виховання.

Основними інституціями позашкільної освіти є недільні школи; бібліотеки, читальні; музеї; народні університети; гуртки самоосвіти, театри, а головними формами роботи - народні читання, лекції, вистави, екскурсії, читання книг, письмові роботи, виставки.

Педагогічна практика С.Сірополка, участь у розбудові національної системи освіти і виховання були водночас і джерелом його педагогічних ідей, і полем діяльності, де вони могли реалізуватися у житті.

Науково-педагогічний доробок С.Сірополка, що нараховує понад 320 праць, з яких 88 присвячено ідеям національної освіти і виховання, є актуальним і значущим матеріалом для розбудови національного шкільництва в сучасних умовах відродження Української держави.

Заслугою С.Сірополка є створення вперше в історії українського шкільництва фундаментальних праць з історії освіти на Україні, історії шкільництва в Радянській Україні та за рубежем (близько 143, серед них "Історія освіти на Україні"), в яких обгрунтовано засади функціонування національної системи освіти і виховання, які відзначаються науковістю, об’єктивністю, багатою джерельною базою, національною позицією їх автора. С.Сірополко також створив цілу низку праць, присвячених видатним українським і зарубіжним діячам, вказав на значну роль історичної особи у розвитку національної системи освіти і виховання.

Внесок С.Сірополка в культурно-просвітницьку роботу полягає: в обгрунтуванні мети освіти, розробці провідних засад організації і функціонування бібліотек, вимог до книги і методики роботи з нею, обгрунтуванні методів і форм освітньо-виховної праці з дорослими.

Усі освітньо-виховні позашкільні інституції повинні співпрацювати зі школою. Освіта дорослих має бути спрямована на школу.

Одним із найголовніших засобів позашкільної освіти - є книга. Життя і творчість видатних людей, зокрема, Т.Г.Шевченка, може послужити прикладом виховання зразкового ставлення до книги, як важливого засобу для саморозвитку і самовиховання особистості.

Для того, щоб книга виконувала свою освітньо-виховну роль, вона повинна відповідати головним педагогічним вимогам, а у роботі з нею необхідно дотримуватися основних правил.

Бібліотеки повинні існувати при кожній шкільній, позашкільній освітньо-виховній установі. Свою роботу вони мають будувати на таких засадах: а) здійснення систематичного підбору літератури відповідно до попиту читачів та рівня їх підготовки; б) заперечення політичного, національного, релігійного підходу у підборі літератури; в) комплектування бібліотек зарубіжною літературою, перекладеної на національну мову; г) надання права читачеві і бібліотекареві брати участь у комплектуванні бібліотек; д) здійснення вибіркового відношення до книжкових пожертвувань бібліотекам; е) організація дитячих бібліотек або їх відкриття при дорослих бібліотеках з врахуванням законів поступового розвитку дитини, її інтересів та поглядів; є) недопустимість втручання держави у справу комплектування бібліотек, а лише її допомога усіма засобами з її боку відіграє провідне місце у культурно-просвітницькій роботі серед населення.

В основі організації бібліотек мають знаходитись такі принципи: 1) загальна доступність з урахуванням територіальних особливостей регіонів на основі введення права безкоштовного користування послугами; 2) зосередження громадських бібліотек в центральних установах місцевого управління чи культурно-просвітніх товариств; 3) діяльна участь місцевого населення в управлінні бібліотечними справами; 4) забезпечення бібліотек професійними кадрами; 5) тісний зв’язок народної бібліотеки з дошкільними та шкільними навчальними закладами; 6) організація бібліотеки на національних традиціях.

Успіх виховної роботи з читачем залежить від використання методів вивчення його психології: анкетний та статистичний метод, метод безпосереднього спостереження за читачем та бесіди з колективом читачів.

Важлива роль у позашкільній освіті належить бібліотекареві, який повинен отримати спеціальну освіту, дотримуватись основних правил роботи у бібліотеці.

Головні засади культурно-просвітницької роботи С.Сірополка (присвячено близько 89 праць) залишаються актуальними сьогодні і можуть прислужитися для працівників освітньо-виховних позашкільних установ.

Науково-педагогічна спадщина українського вченого, яка не втратила сьогодні своєї актуальності та значущості