ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. КАРАЗІНА

КОРЧОВА-ТЮРІНА СВІТЛАНА МИКОЛАЇВНА

УДК 130.2

ПРОБЛЕМА МАРГІНАЛЬНИХ ФОРМ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КУЛЬТУРНІЙ СЕНСОРИЦІ

09.00.04 – філософська антропологія,

філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім.

В.Н. Каразіна на кафедрі філософії.

Міністерство освіти України.

Науковий керівник: доктор філософських наук,
доцент Бурова Ольга Кузьмівна,
Харківський національний університет ім.
В. Н. Каразіна, м. Харків, професор кафедри філософії

Офіційні опоненти: доктор філософських наук,
доцент Чернікова Валентина Євгенівна,
Національна фармацевтична академія України,
м. Харків, завідувач кафедри гуманітарних наук

кандидат філософських наук,
Кунденко Яна Миколаївна,
Національний аерокосмічний університет
ім. М. Є. Жуковського “ХАІ”, м. Харків, кафедра філософії

Провідна установа: Київський національний університет
ім. Тараса Шевченка, кафедра етики, естетики та культурології, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться 30 травня о 15-15 годині на засіданні спеціалізованної вченої ради Д.64.051.06 при Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, ауд. 3-83.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий “_23_”_квітня_ 2001р.

Учений секретар

спеціалізованної вченої ради Кислюк К.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Зрозуміло, що культура як “місце присутності людини”, як спосіб збереження смислів, в історичній ретроспекції і перспективі могла реалізовуватися і сприйматися завдяки сенсориці людини. Карл Маркс, говорячи про особливу важливість почуттів, виділяв зір і слух, називаючи їх “чуттями-теоретиками”. Такого високого статусу аудіо-візуальна сенсорика набула завдяки її “наближенності” до сфери свідомості. Але ХХ сторіччя змінило пріоритети. Традиційний філософський інтерес до свідомості змінився феноменологією свідомості (Е. Гуссерль), феноменологією тіла (М. Мерло-Понті) як фіксацією особливих, некласичних форм зв’язку людини і світу.

Розкрита філософами ХХ сторіччя стереоскопічність зв’язку “людина-світ” викрила несправедливість теоретичної неуваги до інших (крім зору і слуху) сенсорних можливостей людини. Наприклад, нюхова складова сенсорики відіграє важливішу роль в культурі, ніж це було прийнято вважати до цих пір. Ми стверджуємо, що нюх (рос. – “обоняние”) здатен сам не тільки добудовувати інформацію, що сприймається, до стану цілосності, але й сприяти трансляції і транспортації культурних смислів. Спробі довести вище сказане і присвячена ця робота.

Актуальність теми дослідження визначається тим, що і в філософській антропології, і в філософії культури в цілому, культурна сенсорика (культура чуттів) викликає все більшу й більшу зацікавленість. Але на фоні достатньо широкого поля досліджень одних “систем сприйняття” (або органів чуття), слабо вивченими залишаються інші — нюх, наприклад. В культурній історії людства нюх було витіснено на “дослідницьку периферію” “завдяки” як фізіологічним, так і культурним традиціям. Складність будови нюхової системи сприйняття, а також безпосередня близькість до головного мозоку її органів, роблять практично неможливим проведення дослідного вивчення цієї системи. Якщо ж говорити про “культурну” складову, то з розвитком прямоходження людини і як слідства — переважання візуальної оцінки світу, людство віднесло нюх до “тваринних” відчуттів, максимально розвинувши в себе зорове сприйняття, “забувши” про нюхові навички.

Що ж до аромату як складової частини одоративного (лат. odor – “запах”) довкілля, то він завжди був пов’язаний із сакральними аспектами духу, виступаючи посередником між світом земним і небесним. Закріплена століттями уява про людину як таку, що подібна божому, знов-таки, висунула на перший план візуальний образ, забувши про слова апостола Павла, що сказав: “Але хвала Богові, Який завжди дає нам святкувати во Христі, і благоухання пізнання про Себе розповсюджує нами в будь-якому місці. Тому що ми — Христово благоухання Богу в людях, що спасаються та гинуть” [2-е Кор. 2:14-16]. Іншими словами, візуалізована культурна традиція висунула на передній план і в цьому разі відомі слова “Ви — сіль Землі”, з наміром чи без нього, залишивши в забутті уявлення про те, що Церква — “Божественне благоухання”. Ця обставина відображає тенденцію розвитку всієї європейської культури, візуалізованої за своєю природою, і дає можливість аналізувати і нюх, і аромат з екологічних позицій, не ранжуючи системи сприйняття людини і не віддаючи перевагу візуальній інформації перед іншими типами “знань”, наявних в світі. Тому з’ясування нефізіологічних причин, що зумовили особливе ставлення до нюху і запанування його маргінальної позиції в усій системі сприйняття, є одним з перспективних напрямків сучасної філософської антропології та філософії культури в цілому. Саме з позицій останньої можна отримати відповідь на питання, чому сучасна ситуація передбачає відродження інтересу до проблем одоративної складової світу. Філософський підхід до цієї проблеми дає можливість інтерпретувати аромат не тільки як естетичний феномен, але і як “духовну” складову культури нації.

Останнім часом з’явилося багато праць, що присвячені аналізу феноменів культури в різні історичні епохи. Пошуки такого роду проводяться як на власне історичному матеріалі, так і на текстуальному, в тому числі — і на матеріалі художньої літератури. Коло проблем достатньо широке: час і простір, земне і сакральне, і т.ін. Ми вважаємо, що уточнення специфіки сприйняття аромату в різні епохи також може сприяти цілковитій реконструкції духовного універсуму людей того чи іншого часу, кращому розумінню особливостей цього етапу розвитку культури.

Ступінь наукової розробки проблеми. Вивчення даної проблеми неможливе без звернення до, власне, теорій сприйняття, питань особливостей співіснування світу і людини як в психології, так і в феноменології. А також без вивчення способів вираження та існування одоративної інформації в мові і в деяких жанрах мистецтва, наприклад, у живопису. З точки зору пізнавальної важливості сенсорику людини розглядали ще Аристотель, Платон, Лоренцо Вала і Фома Аквінський.

Інших аспектів “важливості” чуттєвої системи людини торкалися Фома Аквінський, М. Пруст, Ю. Лотман. В їхніх роботах ми зустрічаємо характеристики того чи іншого чуття з точки зору його впливу на естетичне сприйняття світу, наприклад.

Сьогодні існують різні визначення поняття сприйняття, що пояснюється багатоманіттям підходів і рамками тієї галузі, в якій воно вивчається (психологія, культура, література, мистецтво).

Існує декілька точок зору на природу сприйняття людини. Основною, до того ж, поєднуючою практично всі існуючі до середини ХХ сторіччя перцептивні вчення, є теорія, що базується на уяві про те, що першим і необхідним фундаментом сприйняття є чуття. І всі без винятку автори, що писали будь-коли про сприйняття, писали, в дійсності, одну й ту ж книгу, вносячи лепту в створення єдиної теорії, просто доповнюючи один одного.

Дещо нову теорію сприйняття запропонував американський психолог Д. Гібсон. До нього мало хто сумнівався в тому, що чуття — це єдина ланка, що пов’язуює людину з довкіллям. А вже в образі сприйняття все, чого бракує, (наприклад, об’ємність предмету) “добудовується”. Отже, чуття повинні зазнавати подальшої обробки. Гібсон же відмовився від самої ідеї необхідності обробки сенсорної інформації. Ще однією особливістю вище згаданої концепції “безпосереднього сприйняття” є уява про сприйняття як про активний процес вичерпання інформації з оточуючого світу. Це поєднує теорію Гібсона з науковою позицією радянського психолога А. Н. Леонтьєва. Обидва вони були суперечниками рецепторних концепцій сприйняття, що панували в сенсуалістичній психології, і бачили “задачу” сприйняття в осягненні предметних значень, що відкривали поле діяльності для людини, що сприймає. Близькі за духом ідеям, які покладено в основу екологічного підходу, міркування висували як фізіологи і психологи І. М. Сеченов, Н. А. Бернштейн, П. Я.Гальперін, Є. Н. Соколов, так і філософи: М. Мерло-Понті, М. Хайдегер.

В дослідженнях особливостей функціонування тієї чи іншої системи сприйняття, перш за все, нюхової, використовуються найчастіше експериментальні дані, а також результати психотерапевтичних спостережень, де аромат представлено як один із способів найбільш сильного емоційного впливу. В такому контексті одоративну складову довкілля і її вплив на людину розглядають як вітчизняні дослідники
Ю. Є. Вагін, І. І. Заузолкова, Р. М. Мазитова, В. Н. Охотська, Б. І. Пучкін, А. Ж. Моносова, Є. Д. Хомська, так і закордонні: О. Бріл, Д. МакДугал,
Д. Маклоклан.

В дослідженнях філософсько-культурологічного плану для вивчення національних феноменів культури, історії, буття використовувалися уявлення про архетипні прасимволи, позачасові символічні схеми. В такому контексті явища культури вивчали Ц. Тодоров, М. Мамардашвілі, П. Гуревич, М. Баткін, Ю. Лотман. В даному дисертаційному дослідженні ми розширюємо тлумачення поняття аромату і розуміємо його як смислоутримуючий інваріант, який проходить через весь розвиток національних культур і світової цивілізації. Іншими словами, ми вважаємо, що в кожній культурі використання того чи іншого аромату завжди наповнювалося конкретним смислом, зміст якого зберігався протягом багатьох століть, а деякі залишилися незмінними і до сих пір. Таким є смисл аромату ладана, мірри, троянди. Крім того, ми стверджуємо, що смислом наповнювалася й сама наявність аромату, штучного запаху.

Передачу одоративної складової довкілля в мові та мистецтві було розглянуто такими дослідниками як Ю. Лотман, Ж. Дельоз, Ж. Деріда, В. Виноградов, А. Потебня, В. Сидельников, Н. Букс, М. Велер, В. Дятчук. В нашому дослідженні використано як методику вивчення цієї (одоративної) групи “знаків”, що представлені в роботах вище згаданих авторів, так і матеріал, що розкриває характеристики даної групи на багатьох рівнях: лексичному (семантика слова), граматичному, комунікативному. Саме в таком ракурсі аналізувалися способи висловлювання одоративної інформації в мові В. Сидельниковим,
Н. Малінаускене і В. Дятчуком. Стаття останнього до сих пір є єдиною працею, в якій вивчається дана проблема в українській мові.

Останнім часом з’явилися статті, присвячені “соціології запаху”, іншими словами – його комунікативній ролі. Найбільш цікавим є опублікований російською мовою відривок з роботи Г. Зіммеля “З “Екскурсу про соціологію чуттів”, де автор стверджує, що “…соціальне питання є не тільки питання етики, але й питання носу…”, інші ж роботи (О. Левінсона, наприклад) – це тією чи іншою мірою коментарі статті Зіммеля.

В дисертації також вивчається художня література різних історичних епох, спираючись на аналіз якої, ми знаходимо підтвердження гіпотезам про смисловий зміст і хронологічну зміну смислу аромату. Це і “Іліада” та “Одисея” Гомера, антична поезія та література, зокрема твори Сапфо, Овідія, Феофраста, а також аналіз тексту Біблії. Розглядаються і твори європейських, російських і українських письменників ХVIII — XX сторічь: І. Крилова, О. Пушкіна, Л. Толстого, Т. Шевченка, М. Пруста, Д. Джойса, П. Зюскінда, а також критична стаття Х. Ріндісбахера на роман останнього, в якій докладно вивчені способи передавання нюхової інформації в літературному творі.

В дисертації також використано результати досліджень одоративних семіотичних можливостей в деяких жанрах живопису, зокрема, в натюрморті. В цьому ракурсі важливими є роботи Ю. Лотмана, який дуже докладно висвітлив способи передачі одоративної складової на картині.

З категоріального боку філософська оцінка аромату в системі культури пов’язана з дослідженнями феноменології сприйняття в роботах Е. Гуссерля, М. Мерло-Понті, Д. Гібсона, В. Подороги.

Вивчення смислоутримуючого способу використання аромату в європейській культурі неможливе без урахування праць з історії культури, естетики, літератури, мовознавства, семіотики, філософії, а саме Р. Барта, Г. Башляра, Ж. Бодрийяра, Ц. Тодорова, Я. Буркхардта, О. Бурової,
І. Ільїна, В. Малахова, Р. Інгардена, Н. Кемпбелла та Д. МакКвіна.

На жаль, не існує досліджень, що безпосередньо присвячені обраній автором проблемі, що, з одного боку, завдало деяких труднощів під час написання роботи, а з іншого — надало можливість проявити більше творчості.

Виходячи з існуючого ступеня вивченості нюхової системи сприйняття і одоративної складової світу в психології, філософії та лінгвістиці, можна відзначити, що розуміння конкретного її прояву — аромату, є цікавою філософсько-культурологічною проблемою.

Об’єктом дослідження є одоративна складова світу і форми її сенсорної репрезентації.

Предмет дослідження – особливості функціонування і сприйняття одоративної інформації в європейській культурі, науці і філософії.

Мета і основні задачі дослідження. Спираючись на досягнення світової і вітчизняної думки у сфері філософської антропології і культурології, автор ставить за мету визначити особливості функціонування аромату як культурної складової одоративного фону світу, що оточує людину, а також оцінити специфіку ставлення до цієї складової (як маргінальної) в європейській культурі. Наше дисертаційне дослідження спирається на обгрунтування контексту функціонування одоративної складової в культурі і, перш за все, аромату. Таким чином, ми торкаємося і питання “співвідношення” систем сприйняття, де нюх займає невиправдано маргінальну позицію, і місця ароматів в культурній знаковій системі.

Згідно з метою визначаються і конкретизуються основні задачі дослідження:

- провести феноменологічний аналіз систем сприяняття (зокрема, нюхової);

- розкрити культурно-історичну функцію аромату (як носія смислу; як ключової одиниці одоративної складової світу);

- обгрунтувати розгляд аромату як прасимволу епохи в світі сучасної культурологічної проблематики;

- здійснити філософське узагальнення щодо особливого ставлення до нюхової системи сприйняття, виявити причини витиску одоративної складової на маргінальні позиції в загальній системі сприйняття і в культурі в цілому.

Теоретичною і методологічною основою дослідження є феноменологічні розробки теорії сприйняття Е. Гуссерля, М. Мерло-Понті, В. Подороги, екологічний підхід Д. Гібсона, а також теорія символів
Ю. Лотмана.

Методи дослідження. В даному дисертаційному дослідженні було використано низку методів: феноменологічний, екологічний, порівняльно-історичний, а також культурологічний підхід в цілому, серед яких провідним був феноменологічний підхід.

Ми дотримуємося феноменологічної традиції підходу до сприйняття, в якій останнє не ототожнюється з операціями синтезу, не є сукупністю оброблених чуттів. Безперервність сприйняття-черпання, активність людини в цьому процесі, а також можливість навчення сприйняттю ми кладемо в основу своїх міркувань. Такий підхід до сприйняття дає нам можливість по-новому подивитися на проблему існування перцептивної ієрархії, що утворилася в європейській традиції, де верхні щаблі відведено зору і слуху.

Наукова новизна отриманих результатів. В процесі дослідження було отримано такі результати, що характеризуються елементами новизни:

- показано, що розгляд аромату як висунутої компоненти одоративної складової світу означає розкриття його в статусі смислоутримуючої форми, здатної уособлювати психологічний і естетичний контекст;

- охарактерізовано лексичні та просторові способи трансляції одоративної інформації в культурі і мистецтві на матеріалі мовних даних і деяких жанрів живопису (зокрема, натюрморту);

- аргументовано маргінальне ставлення в європейській культурі до одоративної складової світу, яку в ситуації аудіо-візуального пресингу було витіснено на периферію, а в ієрархії чуттєвих даних штучно поставлено на нижні позиції.

Теоретичне і практичне значення здобутих результатів. Розуміння ролі аромату як смислотворчої компоненти одоративної складової світу дає можливість підняти теоретичний рівень культурологічного дослідження сенсорики людини, окреслити науково-обгрунтовані шляхи розвитку перцептивної культури особистості.

На основі проведеного дослідження розроблено рекомендації, теоретичні узагальнення і висновки, які сприяють більш глибокому усвідомленню понять “аромат” і “одоративна складова”. Проведені в праці узагальнення можуть служити основою для аналогічних праць з філософської антропології, культурології, історії. Матеріали дослідження, виходячи із пропонованого підходу в цілому, можливо використовувати для подальшого вивчення як феномена сприйняття, так і аромату як компоненти одоративної інформації про світ. Результати дисертаційного дослідження можуть широко використовуватися при читанні спеціальних курсів з філософської антропології, феноменології, культурології та історії культури. Деякі аспекти роботи можуть, на наш погляд, зацікавити літературознавців, психологів і істориків.

Особистий внесок здобувача полягає в теоретичному обгрунтуванні розгляду аромату як висунутої компоненти одоративної складової світу, а також в доведенні того факту, що ставлення до цієї складової в європейській культурі набуло маргінального характеру.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення і результати дослідження викладено в публікаціях і висвітлено в доповідях на конференціях і семінарах кафедри філософії Харківського Національного університету ім. В.Н. Каразіна (1997 - 2000).

Основні ідеії дисертації пройшли апробацію на Сьомій міжвузівській конференції курсантів і слухачів (Харків, Університет внутрішніх справ, 2000), на методичних семінарах кафедри філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна і кафедри етики, естетики і історії культури Національного технічного університету “ХПІ”.

Публікації. Основні ідеї і результати дослідження викладено в 5 публікаціях в наукових спеціалізованих виданнях і тезах виступів на наукових конференціях.

Структура і обсяг дисертаційного дослідження. Структура роботи визначена метою і завданнями даного дослідження, відображає логічну послідовність питань, які розглядались.

Дисертація складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 163 пункти. Загальний обсяг роботи – 167 сторінок, з яких 155 — основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обгрунтовано актуальність теми, визначено мету і задачі дослідження, окреслено ступінь розробки проблеми, описано джерелознавчу базу, теоретичні та методологічні засади дисертації, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування її результатів.

Перший розділ дисертаційного дослідження “Культурна сенсорика: основа і характеристики” присвячений аналізу нюхової системи сприйняття людини з точки зору філософської антропології, а також критиці традиційного розуміння цієї системи як маргінальної.

В першому підрозділі “Екологічний підхід до сприйняття” інтерпретується “теорія безпосереднього сприйняття” щодо нюху, запропонована в другій половині ХХ сторіччя американським психологом Д. Гібсоном для системи зору. Екологічний підхід передбачає, що все те, що оточує людину, не поділяється нею на світ природній та штучний, це реальність життя, яка живе за екологічними законами – правилами, що прийнятні для людини в цілому, для людини як елементу світу, який проявляє себе тільки через людину, тому що тільки з її появою світ став “оточуючим”, отримав певне значення. Про це ж говорила і феноменологія, акцентуючи увагу на унікальності кожного місця в світі для окремої людини і про сприйняття людиною саме цього світу, що оточує її місце.

Ми намагаємося показати, що саме слабка зацікавленість з боку основної маси філософів, психологів і культурологів до сенсорики нюху сприяла протягом багатьох років її маргінальному положенню, а не малозначущість цього питання. Так само, як не розділяє навколишнє середовище на природне та штучне людина, так само недоречно розривати і саму людину (як частину світу) на тіло і душу, визначати в ній “високі” і “низькі” чуття, “тваринне” та “людське”. Тому що саме через такий розрив в різні епохи “терпіла” якась частина людини, принижувалася роль того чи іншого чуття. І донині існує погляд на природу людини, що базується на традиційному підході до нашого тіла як набору органів, де кожен орган працює самостійно і тільки посилає результати своєї діяльності до мозоку. У зв’язку з цим існує і погляд на сприйняття як на результат розрізнених чуттів, який отримано від відповідних органів чуття. З екологічної ж точки зору сприйняття – це активний процес, знання не “приходить” звідкись, а людина набуває його з навичками оглядання, слухання, дотику, нюхання. Таким чином, основним в сприйнятті людини є не пам’ять, а навик, саме “досвід” в упізнанні і розподілі інформації, що поступає з довкілля. Цей факт пояснює широке використання зорової та аудіо- інформації, в застосуванні і розшифровці якої людство досягло значних результатів. Ці вміння передаються з покоління до покоління і отримали статус “природжених”, тому часто сприймаються як “показники” людського, якоїсь відмінності від тварини, в світі якої головними чуттями (за думкою людини) є нюх і слух. А людина, втративши навички “використання” деяких своїх органів чуття, на наш погляд, не відокремилася від світу тварин, а втратила зв’язок з довкіллям, загубила смисл нечутної і невидимої розмови зі світом, “налагодила” інший спосіб зв’язку з ним.

Теорія активного видобування інформації відрізняється від інших теорій сприйняття. По-перше, вона має на увазі нову концепцію сприйняття, а не просто нову теорію цього процесу. По-друге, вона містить нове уявлення щодо інформації для сприйняття, яка існує у вигляді інформації про навколишній світ та інформації про самого спостерігача (при зоровому сприйнятті в поле зору людини потрапляє і частина її власного тіла (кінчик носу, кінцівки), при одоро-сприйнятті ми відчуваємо свій запах, а при аудіо-сприйнятті чуємо власне тіло (звуки при ковтанні, диханні, ходінні)). По-третє, ця теорія потребує нового уявлення щодо систем сприйняття, які частково дублюють одна одну в процесі роботи і посилають сигнали в органи, що ними регулюються, та отримують від них відповідні сигнали, а не розгляду цих систем як сенсорних каналів. Ми бачимо не тільки оком, а завдяки системі “око-на-голові-на-тілі-з-опорою-на-землі”, нюхаємо – завдяки системі “ніс-на-голові-на-тілі-з-опорою-на-землі”. І, нарешті, по-четверте, видобування інформації потребує від системи активності, тобто необхідна невпинна регістрація усталеності і змін в потоці інформації.

Отже, звернувшись до екологічного підходу до сприйняття, ми не просто намагалися розкрити смисл самої концепції, а показали можливість незвичайного трактування, здавалося б, найвивченішої сфери – людського сприйняття. Крім того, теорія безпосереднього сприйняття дає право розглядати нюх в одній низці із зором та слухом, які традиційно відсувають всі інші системи сприйняття на периферію. А також “вирівнює шанси” традиційно маргінальних систем сприйняття з магістральними, що дає змогу привернути до них увагу для більш детального вивчення. Таким чином, цей підхід дає широкі можливості для роздумів над взаємозв’язком світу і людини і дозволяє стверджувати, що в цьому зв’язку не стільки світ надиктовує свої умови життя, скільки людина удосконалюється в умінні їх читати, тим самим вирівнюючи умови свого співіснування зі світом.

В другому підрозділі “Проблема ієрархії в сучасній культурній сенсориці” розглядаються закономірності розділу світу людини, “членування” її тіла та побудова особливих ієрархій (наприклад, органів тіла або органів чуття) в різні історичні епохи.

Відому всім ієрархію чуттів, в якій перші сходинки за традицією займає зір, потім слух, нижні – нюх, дотик або смак, надано нам не від народження. І сміємо стверджувати, вона не була такою на світанку людства. Людина використовувала всю палітру почуттів в процесі сприйняття навколишнього середовища, тому що була дуже залежна від природи, щоб посміти ігнорувати будь-що, надане нею. І тільки відчувши за собою певну здібність протистояння природі, людина сама стала вирішувати, які органи чуття використовувати в першу чергу, а яким відвести роль дублерів. Вона зробила доступним більш повному сприйняттю те, що приносило їй користь, і намагалася зменшити шляхом “скороченного” сприйняття вплив того, що заважало їй, або, в крайньому разі, переставало відігравати життєво необхідну роль: людина почала “виховувати почуття”. Про те, що сучасна ієрархія чуттів не природжена, свідчить той факт, що у новонароджених зорова система сприйняття не є основною для вичерпання інформації. Найбільш за все “використовуються” нюх та “смак”. До речі, рот на цій стадії відіграє більше роль органу дотику, ніж оцінювальника смаку. З розвитком медицини і поняття гігієни, сприйняття предметів довкілля стало прерогативою зору, а дорослі люди, нібито піклуючись про здоров’я дітей, забороняючи тягти їм до рота ці предмети, самі того не розуміючи, здійснювали акт прививання навичок “культурного” використання органів чуття. До того ж, якщо зір і слух, завдяки їх активному залученню до різних видів мистецтва стали “обмінюватися” своїми функціями (ми “чуємо” колір, “розмальовуємо” звук), тобто людина намагається знайти нові “ходи” для цих перцептивних систем, то нюхом користуються лише у фізіологічних цілях. Не останню роль в цьому відіграє відсутність відповідного виду мистецтва, пов’язаного з нюхом. Тому, щоб навчити дорослу людину повним обсягом використовувати нюхову інформацію, необхідні як внутрішні зміни в Ego, так і зміни зовнішніх параметрів буття. Це пов’язано з тим, що змістити ієрархію чуттів, яку було прищеплено людині від народження, складно, якщо не неможливо. І для того, щоб змістити акцент в сенсорній ієрархії, людину треба позбавити або зору, або слуху. Тоді на місце одного з них встане або дотик (у випадку позбавлення зору), або нюх. Але такі випадки, скоріше, патологія, ніж норма. Тому фізіолого-патологічні зміни сенсорики Ego ми не розглядаємо.

Цікавим може бути інший підхід до цієї проблеми: відмова від нав’язування аудіо-візуальної моделі сприйняття з самого моменту народження людини. Але тут ми зіткнемося із недостатньою кількістю культурних цінностей, що розраховані на сприйняття через посередництво нюху, а також із браком людей, які могли б навчити нас повною мірою використовувати дані нам природою можливості.

“Природньою” причиною розташування нюху на нижніх сходах сенсорної ієрархії є той факт, що генетично нюх може бути найдавнішим з усіх наших чуттів, і що саме він “…мав перевагу на ранній стадії розвитку людини, коли її мудрість була мудрістю нюху…” Вважається також, що саме нюх є першим чуттям, що з’являється у новонароджених. В. Ле Грос Кларк констатує, що нюхова цибулина, в якій закінчуються нюхові волокна, еволюційно представляє собою висунуту на периферію частину півкуль головного мозоку, а прямий зв’язок з нею нюхових рецепторів є (з точки зору еволюції) проявом того, що півкулі головного мозоку розвивалися в хребетних, перш за все, як органи нюху. І якщо це так, тоді декартівське “Cogito ergo sum” спочатку повинно було виглядати як “Olfacio ergo cogito” (я відчуваю запах, отже, мислю). Фізіологічно обгрунтувати “давність” нюху можна також через наявність тваринного інстинкту статевої орієнтації. І розвинутість у давньої людини нюху пояснюється, перш за все, пошуками особи протилежної статі. Вважається, що всі ми орієнтувалися за запахами, доки не навчилися ходити рівно. І на наш погляд, саме це виділення людини з розряду тварин, почуття відірваності від землі, в прямому смислі віддалення органу нюху від матеріальної земної тверді, яка завжди зберігає мільйони запахів, утримує максимум необхідної інформації для тварини, що живе на ній, саме ця наша віддаленість від “первинного інформаційного центру” символізувала прихід періоду “самостояння” людини на землі в прямому і переносному смислі. Всі ці вище згадані факти відносять нюх до розряду давніх, архаїчних, а отже, — малокультурних. Таким чином, говорячи про природню ієрархію систем сприйняття, ми показуємо, що і шикування їх на вертикальній осі, і “спів-підлеглість” чуттів на ній, не є природніми, а зумовлені виходом людини з горизонтального світу тварин та її прямоходженням. Але генетична і фізіологічна “першість” нюху серед інших систем сприйняття дає право говорити про нього як про “найдавніше”, а отже, як таке, що займає нижні (не по культурній значущості, а по знаходженні в підвалинах) сходинки ієрархії перцептивних систем. Але в такому випадку нюх не можна розглядати як маргіналізоване чуття, він не на периферії, він лежить в основі, цементуючи собою всі інші системи.

Що ж до неприродніх причин перебування нюху на нижніх щаблях сенсорної ієрархії, то вони складалися під тиском розуміння значущості чуттів людини з точки зору їхніх пізнавальних можливостей. Ця традиція, що йде від Фоми Аквінського, відбилася і на погляді на чуття як на такі, що здатні до передачі естетичного. Протягом багатьох століть вважалося, що тільки через посередництво зору та слуху людина може сприймати прекрасне. Іншим же чуттям в цій функції було відмовлено. Але саме близькість органів нюху до головного мозоку, що надає можливість найбезпосереднішого сприйняття об’єктів довкілля, дає нам всі підстави говорити про те, що нюх є найестетичнішим чуттям людини. Таким чином, все вище згадане дає нам право говорити про те, що єдиної правильної ієрархії чуттів людини бути не може. При ранжуванні чуттів треба, в будь-якому разі, обмовитися про те, що саме покладено в основу такого розподілу. Якщо ми розглядаємо чуття з точки зору “фізіологічної”, життєвої необхідності, в такому випадку втрата дотику і зору буде для людини найбільш болючішою. Якщо ж ми будемо оперувати “пізнавальними здібностями”, тоді схема Фоми Аквінського, що стала класичною, і де “топ-почуттям” став зір, не буде визивати особливих розбіжностей. Але покладання пізнавального або фізіологічного принципу в основу інших, наприклад, естетичних, “здібностей” систем сприйняття, є дуже сумнівним. Ми вважаємо, що це своєрідна проблема, тому що людство, достатньою мірою розвинувши здібності візуального сприйняття, відсунуло на задній план всі інші системи, що, в свою чергу, зумовило розвиток європейської культури шляхом все більшої візуалізації. Навіть слухове сприйняття, що домінувало в античній культурі, здало свої позиції в цій “боротьбі”. В подальшому, така культурна око-центрична позиція призвела, разом із пануванням розуму, до маргіналізації інших систем сприйняття, а отже, припускала сумнів щодо даних, які отримані через ці системи. Що, в свою чергу, відбилося і на науковій, і на культурній “нерозробленості” як такого роду інформації, так і цих систем сприйняття.

В другому розділі “Проблема трансляції смислів одоративних символів” показано, що в наслідок того, що європейська культура орієнтована на письмову форму пам’яті, всі інші явища, письмово слабо виражені, витіснені на периферію, що впливає не тільки на перевагу писемної трансляції культурних смислів над всіма іншими, але і на розвиток колективної пам’яті в цілому.

В першому підрозділі “Текстуальний вираз нюхових чуттів” аналізується практика використання нюхової лексики в історичній ретроспективі на прикладі багатьох літературних пам’яток, таких, як текст Біблії, поеми Гомера, художня література ХІХ-ХХ століть.

Як свідчать дослідження поем Гомера, в давньогрецькій мові, так само, як і в багатьох сучасних мовах, лексика, що відбивала нюхові відчуття, дуже бідна. Це дає підстави стверджувати, що цей феномен притаманний не окремій мові, а пов’язаний із особливістю сприйняття запахів, яка полягає в найбільшому емоційному забарвленню одоративної інформації, а також в тому, що більшість одоративних характеристик запозичено в усіх мовах із смакових особливостей, що, в свою чергу, робить і словесний вираз цієї інформації дуже різноманітним і глибоко суб’єктивним. Але крім словесної передачі, так званої традиції називання запахів, з найдавніших часів існує і традиція трансляції смислів того чи іншого аромату. Вже у Гомера ми стикаємося з декількома смислами, що наповнювали запахи: аромат як посередник між світом земним і небесним; як знак спілкування цих світів в момент благоухання; і закріплення за певним запахом (амброзії або нектару) “божественної” значущості.

Християнство ж народило новий смисл запаху, божественість якого буде закріплено за двома ароматами: ладану і мирри. Ароматом ладану будуть “позначати” простір церкви, а миррою – тіло людини, що поступила до лона християн. Саме з моменту піднесення цих смол Іісусу їхні запахи сплелися в спілку між світом земним і небесним – спілку пахучу. Аромат – стан духу, а отже, найбільш за все відповідає піднесенному настрою під час спілкування з Богом. Ладан, стрічкою піднімаючись до неба, символізував швидкоплинність життя на землі, видимо супроводжуючи час; спостерігаючи за струмком ладану, що курився, людина відчувала тілесно перехід від минулого до майбутнього. А коротку мить теперішнього часу і символізував танучий струмок ароматного диму, що піднімався від землі, запах якого завжди супроводжував віруючу людину. Але християнство виділило ладан і мирру з розряду повсякденних смол і надало їхньому аромату Божественного статусу. Тільки ладан тепер мав право бути посередником між землею та небом, а мирра стала елементом, що поєднував всіх християн і давав право кожному, хто пройшов хрещення і помазання, вважати себе таким, хто пережив дотик Божий. Таким чином, християнство одночасно відділило сакральні запахи від земних і провело межу між запахом гріховним і Божественним ароматом, а також призначило два конкретних аромати в своє “лоно”, на століття закріпивши за ними право затверджувати своїм “духом” Дух Християнства.

Що ж до одоративних смислів в художній літературі, то треба зазначити, що найповніше їх стала використовувати література ХХ сторіччя, яка “витягла” нюхову гамму із забуття. Запах став виступати певним протиріччям, протиставленням зоровим і звуковим образам та метафорам. Особливо це виявилося в літературних творах і живописі. В 1913 році близький футуристам М. Россіянський писав: “Поетичний твір є сполучення не стільки слів-звуків, скільки слів-запахів”. На подібності мовних морфем із порціями запаху, який ми вдихаємо, часто наголошували літератори початку минулого століття.

Наприкінці ХХ сторіччя одоративна складова літературного образу продовжила давню традицію трансляції смислу через описання запаху, що є культурним знаком. Але за умовністю запах тепер змагається лише із кольором. І якщо ХІХ сторіччя “боролося” за достовірність аромату, який передавався мовленнєвими засобами, то сторіччя ХХ стало особливо умовним. І як результат – запахи дуже часто вигадувалися за принципом “чим повинно пахнути, щоби читач вдихнув оточення”. Звідси – “в порту пахло нафтою і апельсинами”, хоча дійсно може пахнути водоростями, фарбою, дизельним паливом і т. ін. Як і у випадку з кольором, головне – не точність і правдивість, а різкість, незвичність, неспівпадіння запахів між собою або запаху з візуальним образом. І тут треба відзначити характерну рису одоративної лексики, яка і стала визначною при використанні її в літературі, особливо в художній літературі ХХ сторіччя. Ця риса – переносний смисл лексики нюху, який став домінуючим. “Пахнути” – це, по-перше, проявляти ознаки чогось небезпечного, небажаного (“пахне бідою”), по-друге, – не виявляти ніяких, навіть трохи помітних ознак будь-чого (“та тут чаєм і не пахне”), і, по-третє, — проявляти характерну ознаку будь-чого (“дивиться лисом, пахне вовком”). Саме в розвитку практики використання нюхової лексики в переносному значенні, нам здається, виявляється більш за все, знаковість odora. Іншими словами, природа запаху, його невидимість, закріпили за ним ознаку чогось підвалинного, архаїчного, таємного. І в якомусь смислі – незрозумілого, а отже, тривожного. І ці характеристики запаху – маловивчена природа і невидимість – на наш погляд, зараз є основними знаковими складовими будь-якого мовленнєвого виразу аромата. Тобто, у використанні одоративної лексики в переносному значенні також приховано глибинну природу людського нюху. Розуміння того, що запах сприймається тільки при безпосередньому, близькому контакті з об’єктом і не завжди розпізнається нами із-за того, що ми втратили певні навички, дозволяє характеризувати його як дуже приховану властивість, що оточена аурою таємності. Виділяючи художню літературу із інших видів мистецтва, ми стверджуємо, що в ній найбільш за все можна прослідити особливості трансляції і фіксації значень одоративної складової довкілля, тому що література є “лакмусовим папірцем” процесів, що відбуваються в той чи інший період в культурі в цілому.

В другому підрозділі “Одоративні “символи” в культурі і мистецтві” досліджується аромат як прасимвол окремої епохи. Ми вважаємо, що так само, як змінювався смисл одягу, зачіски, декоративної косметики, такі ж самі смислові зміни переживала і одоративна складова. Найяскравіший приклад трансформації аромату – початок нанесення його на тіло, на відміну від тих часів, коли запах ароматичних речовин використовували тільки в ритуальних або магічних цілях.

В період античності, наприклад, з її прасимволом тілесності, численні ароматичні речовини використовувалися так само “демонстративно”, як і в Єгипті. Тобто, запах було “видно”, тому що він витікав від олій і притирань, супроводжуючи косметичну функцію останніх. Для античної людини аромат, що витікає від неї – знак приналежності до високої культури, виділенності зі світу варварів.

Відомо, що прояв феномену індивідуальності людини хронологічно припадає на період межі Середньовіччя і Нового часу. Говорити про складність і унікальність цього феномену додатково не має потреби. Хочемо лише зазначити, що до традиційних рис, що характерізують появу індивідууму, ми додаємо ще одну – одоративну складову. Ми вважаємо, що на відміну від попередніх епох, в Новий час аромат набуває того смислу, який покладає на нього і сучасна людина. Окремий індивід набув сили виокремитися зі спільноти і уособлюється не тільки на макро-, але й на мікрорівні. Суб’єкт не тільки перестає їсти зі спільного посуду, одягається за своїм смаком, але й закріплює свою індивідуальність і неповторність особистим ароматом. Крім цього, ставши суб’єктом, людина набула здібності знову і знову відкривати в собі іншого, переводити весь комплекс почуттів, вчинків і подій життя в мову, що звернута до інших. І здатність мати інший особистий запах стала свідчити про те, що людина має сміливість і бажає відкрити в собі іншого, щось заявити про себе додатково. Смисл парфумного запаху – бути Іншим, можливість бути новим кожен