Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника

кут святослав михайлович

Удк 821. 161 - 1

своєрідність художнього мислення

Тараса мельничука

10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Хороб Степан Іванович, завідувач кафедри української літератури При-карпатського університету ім. Ва-силя Стефаника

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор Ткачук Микола Платонович, завідувач кафедри історії української літератури Тернопіль-ського держав-но-го педагогічного університету ім. Во-лодимира Гнатюка

кандидат філологічних наук, доцент Бунчук Борис Іванович, доцент кафедри української літератури Чернівецького національ-ного універ-ситету ім. Юрія Федьковича

Провідна установа – Львівський національний університет ім. Івана Франка Міністерства освіти і науки України, кафедра української літератури

Захист відбудеться 26 червня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника (76025, Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці

Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника.

Автореферат розіслано 25 травня 2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Н.Я.Тишківська

Загальна характеристика роботи

У сучасному літературознавстві домінує тенденція до контекстуальних узагальнень, що сприяє більше осмисленню творчих особистостей, аніж глибинних текстуальних структур. Однак практика світової науки про літературу показує, що розкриття саме цих структур, із властивою їм своєрідністю проявів мовних явищ та мисленнєвих процесів, є передумовою для визначення об’єктивної цінності будь-якого художнього твору.

Такі принципи є найсуттєвішими при вивченні аспектів творчості Тараса Мельничука (1938–1995 рр.) – надзвичайно характерної постаті в українській культурі. Створена ним своєрідна поетична реальність стала предметом сумнівів щодо її функціонування у постколоніальному просторі України. Про феномен цього автора заявляли побіжно (нерідко тривіально), аналізуючи творчість поетів 70-х–90-х рр., тобто не виходячи за межі історичного виміру. Спроби системного підходу до творчості Т. Мельничука взагалі не здійснювались через різні, у тому числі позалітературні, причини, а зокрема через кризу методологій. Ті, хто аналізував його твори, дотримувались, як правило, застарілих формул (універсальність, концепція ірраціонального тощо), але ніхто, по суті, не ставив перед собою іншого завдання, як тільки обґрунтувати змістову сутність текстів, зосередитись на ідейно-тематичній їх інтерпретації. Звісно, такий підхід не міг сприяти осмисленню своєрідності художньої свідомості поета, хоча й дозволив виявити деякі її особливості.

У цьому контексті для дисертанта важливі міркування тих літераторів, які визначили головні аспекти поетичного стилю Т. Мельничука, насамперед М. Жулинського, Т. Салиги, Г. Штоня, І. Малковича, І. Калинця, В. Осипчука, В. Медведя. Перспективи, окреслені ними у зв’язку з цим, цінні тезою, що значення поезії Т. Мельничука яскраво проступає в ідеологізованих прочитаннях і в глибинних структурах поетового мислення. Однак деякі твердження викликають запитання: чи не суперечать вони одне одному? Зокрема, М. Жулинський, В. Осипчук, визнаючи творчість поета невіддільною від загального літературного процесу (вбачаючи дискурсивну спорідненість із так званими “постшістдесятниками”), водночас випускають з уваги процесний принцип і пропонують розглядати художнє мислення поета як цілком “автономне”. Така умовність виглядає непереконливо, бо автономного твору не існує (співвіднесеність його із закладеними у суспільній свідомості уявленнями підтверджують це), а побутують уявлення автора про дійсність, які викликають у читача певні емоційні реакції і важко піддаються осмисленню. При більш уважному погляді можна виявити, що вони формуються на основі “колективного несвідомого” та цілком можуть бути розглянуті науково.

Як відомо, значна частина творчого доробку Т. Мельничука назавжди втрачена: більшість рукописних творів згоріло в родинній хаті під час пожежі в 1990р. На думку багатьох фахівців і читачів, складний світ Т. Мельничука найавтентичніше передає одна книжка – “Князь роси”, що її належним чином відредагував і видав І. Малкович у 1990р. в Києві, а в 1992р. вона була відзначена Державною (тепер Національною) премією України імені Т. Г. Шевченка.

Велику за обсягом частину опублікованої спадщини Т. Мельничука становлять поетичні збірки: “Несімо любов планеті” (Ужгород, 1967) й “Чага” (Коломия, 1994). Уточнимо, що рукопис “Чаги” був готовий до друку ще в 1971р., а виданий у скороченому варіанті за декілька днів до смерті автора. Ще дві збірки, схожі за тематикою, вийшли, сказати б, позапланово. Це “Із-за ґрат” (Балтимор, Торонто, 1982) та “Строфи з Голгофи” (Великобританія, 1990). Про останню, на жаль, майже немає відомостей. Можна тільки зауважити, що в архіві автора дослідження зберігаються рукописні “Строфи з Голгофи” – добірка написаних у 70-х рр. поетичних текстів, які мають ознаки циклічності і в загальних рисах, напевно, репрезентують щойно згадану збірку.

У сенсі естетичної та художньої якості помітна глибока відмінність між творами, які входять до складу “Князя роси” і тими – загалом ранніми чи виданими поквапливо та й не на користь автора, – що представлені в усіх інших збірках. Книжка “Князь роси” відзначається відносною повнотою стосовно манери поетового самовираження, з нею ототожнюється весь Тарас Мельничук, а інші збірки придатні радше до вивчення етапів еволюції поета та виявлення властивих його світогляду ідейно-тематичних тенденцій. У дисертаційній роботі на них звернено найменше уваги, оскільки тематичне осмислення художніх текстів могло б призвести, з одного боку, до порушення резонансу, що його викликає єдність знаків-символів, а з іншого – до ігнорування інтерпретацій, в яких ці знаки реалізуються.

Окрім того, джерелом дослідження стали вміщені у періодиці твори та інтерв’ю Т. Мельничука, своєрідні його роздуми (не визначені в рамках якогось конкретного жанру), що їх писемно оприлюднили Г. Штонь, Н. Гнатюк, Д. Гриньків та ін.

Дисертант послуговувався багатьма неупорядкованими матеріалами зі спадщини Т. Мельничука, які вдалося розшукати в архівах приватних осіб. Це, крім поетичних текстів, різні чорнові заготовки, листи, листи-звертання, автобіографічні документи, авторські самокритичні рефлексії, магнітофонні записи поезій, виголошених автором, – всі вони виразно показують прикметні ознаки творчої особистості. Сюди слід додати ще так званий “Рукописний зошит”, де об’єднані поезії абсолютно незгруповані, здебільшого недовершені, які частково вже публікувалися. Виняткову допомогу щодо методів бібліографічного опрацювання цього різноманітного корпусу матеріалів подав В. Т. Полєк.

Картину нашого бачення Т. Мельничука суттєво доповнюють фотозображення (автор П. Дроб’як), а також спогади сучасників, які, однак, багато в чому не є правдоподібними і, більше того, мають риси містифікацій. Тут певне світло проливають спостереження С. Пушика, завдяки якому дисертант почерпнув важливу інформацію про життя і творчість поета. Низку дуже цікавих подробиць, що найбезпосередніше стосуються прихованих психологічних мотивацій творчості “князя роси”, навели Г. Штонь, А. Малащук та Я. Довган.

Окремо варто зазначити, що надто вільне популяризаторство як біографічних фактів, так і самих творів Т. Мельничука призвело до порушення духовно-чуттєвої цілісності феномена поета та певною мірою вплинуло на хибні його рецепції.

Актуальність дослідження своєрідності художнього мислення Т. Мельничука зумовлена необхідністю об’єктивно визначити основи поетового світогляду. Це, по-перше, дозволяє виявити символічні значення, які можна характеризувати у вигляді певної загальної структури, а по-друге, пов’язати ці значення із процесом творення художнього тексту.

До причини появи пропонованого дослідження належить і виявлення нових феноменів, що змушують перебудувати методологію діючого і по сьогодні такого багатомірного явища, як український радянський дискурс, який не дає відповіді на деякі важливі питання, пов’язані зі специфікою функціонування літературного твору, завперш його структурально-семіотичної сфери.

Отже, актуальність дослідження зумовлена відсутністю цілісного бачення творчого доробку Тараса Мельничука як цілком особливого явища у просторі українського світу. Варто зауважити, що з часу виходу “Князя роси”, незвичайна історія якого заслуговує на окрему розмову, не написано жодної синтетичної праці, яка дала би системне уявлення про поетичний всесвіт Т. Мельничука.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана із загальним напрямком досліджень, що проводяться на кафедрі української літератури Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника в межах програми вивчення історії та теорії літератури.

Мета дослідження полягає у тому, щоб виявити та окреслити концептуальні основи художнього мислення Т. Мельничука, проінтерпретувати його творчість у руслі актуальних проблем українського та світового літературознавства, а також у необхідності виробити характерну для творчої манери поета методологію. Це передбачає розв’язання таких конкретних завдань:–

з’ясувати естетичне підґрунтя поезії Т. Мельничука;–

виявити міфологічні принципи, конкретизація яких доповнюється психологічними, соціально-історичними та біографічними аспектами;–

на рівні семантики показати функціонування в його текстах архетипу Великої Матері, що сприятиме висвітленню художніх основ творчості поета;–

простежити процес структурування тексту, окреслити ті форми та коди, відповідно до яких виникають значення;–

на основі емпіричного з’ясування цих значень поглибити розуміння витоків поетичного освоєння дійсності (зокрема відзначити спорідненість художнього мислення Т. Мельничука з характерними ознаками романтичного світогляду), а також розкрити поетове розуміння історії;–

проаналізувати особливості метричної організації поетичних текстів.

Об’єктом дослідження стало художнє мислення Т. Мельничука, яке в своїй основі має багато ознак міфологічних структур.

Предметом дослідження є семантика символів та формальні відношення між текстуально заданими структурами у поезії Т. Мельничука.

Методи дослідження. Мета й завдання роботи зумовили комплексне використання семіотичного, формально-структуралістичного, психоаналітичного та структурно-типологічного методів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в постановці та комплексному дослідженні невивченої проблеми – художнього мислення Тараса Мельничука. У дисертації на різноманітному матеріалі, в тому числі архівному, показано, що загальне значення оригінальних поетових утворень розкривається на основі міфічного коду. У зв’язку з цим аналізуються формальні відношення між символами та їхні прояви в зовнішній, тематичній площині поезії Т. Мельничука.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дисертації допоможуть сформувати уявлення про всю складність поетичного всесвіту Тараса Мельничука, з’ясувати особливості художніх пошуків митця. Практичне значення дослідження зумовлено його важливістю для більш повного розуміння спадщини поета, а також його зв’язку з широким колом проблем, які мають актуальний інтерес. Результати дослідження можуть застосовуватися для поглибленого вивчення окремих питань з історії та теорії літератури, а також при підготовці монографії про творчість Т. Мельничука.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри української літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Основні положення дисертації відбито у виступах на семінарах Літньої літературознавчої школи при Національному Університеті “Києво-Могилянська академія” (1999), а також на звітних наукових конференціях Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (1998, 1999, 2000). За темою дисертації опубліковано п’ять статей.

Структура роботи зумовлена метою та завданням дослідження і складається зі вступу, двох розділів основної частини, висновків, списку використаних джерел (238 позицій). Загальний обсяг тексту – 152 сторінки.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, з’ясовано стан її вивчення, визначено мету й завдання роботи, методи дослідження, а також охарактеризовано джерела фактичного матеріалу, розкрито наукову новизну дисертаційної роботи та її практичне значення.

У першому розділі “Міфологічні основи поезії Тараса Мельничука” вказується, що творчість поета концептуально не зовсім піддається літературознавчим розглядам (особливо в традиційній парадигмі вивчення української літератури).

Складний світ Т. Мельничука найкраще передає одна із п’ятьох виданих його книжок – “Князь роси”. Попри добру редакцію вона все-таки видається неповною і такою, ніби виникла з окремих фрагментів життя поета. З аналізу змісту і форми вміщених у ній текстів стає ясно, що поєднання автобіографічного компонента з елементами самої їх поетичної структури надто складне.

Своєрідним лейтмотивом першого розділу є спроба розглянути просторовий спосіб буття поета, що виявився максимально потужно у мові – через символічну сутність форм та образів. Динаміка їх поширення виявляє контекст спорідненості із життєвим досвідом автора, психічним корелятом якого є відділення, віддалення у просторі, “розлука супроти Відкритого” (К. Леві-Строс). У рецепції художньої творчості це означає реакцію поета, невіддільну від небезпеки перед безкінечним пошуком істини. Його загальне світовідчуття і те, як він його переживає, сприймається як явище виняткове через орієнтацію на міфологічні засади. Вони проявляються передусім у специфічному розумінні поетом мови.

Справа в тому, що у поезії Т. Мельничука виразно проступає зв’язок творчості з феноменом архетипу Великої Матері, з якою пов’язуються всі небезпечні афекти та імпульси. Її культурний і мовний контекст важливий для емоційного стереотипу особистості, який формується з раннього дитинства. На рівні вербальних знаків і кодів за допомогою варіативних повторів (що викликають особливі психологічні асоціації: страх, інші сильні емоції) поет створює образ життєдайної енергії мови як смислу в тій мірі, в якій сам смисл пов’язаний із інтуїтивним знанням про світ – загальнолюдським досвідом, вміщеним у мові та його руйнівним впливом на процес означування тексту. Становлення значень в історичній еволюції мови у цій концепції поезії виявляються тотожними сенсу креативного моменту-стану Буття.

Фігура Великої Матері є символічним втіленням жаху. Образ жаху у творчості Т. Мельничука виражений особою жінки, обличчя якої позбавлене ознак присутності: читач фактично нічого не знає про її вигляд. Роль жіночої аніма виконує символ Золотої Птахи-котра-відлітає (тобто відсутня її тілесна реальність) або символи, наділені менш виразними трансцендентними ознаками: зірка, літак чи скрипка, функціональні компоненти яких структурно взаємопов’язані.

В інтерпретаціях, які моделюють сприйняття структури текстів, жіноча аніма знаходить своє втілення в образі нездоланної динамічної сили, що у своїй чистій формі становить недиференційовану масу та має конототивну характеристику мови, яка у своєму потенційному стані спрямована на певну межу. Ця межа являє собою екзистенціальну модель розставання – “з різдвом на губах” (“Звіздоспів”), тобто віддалення на момент схоплення Слова.

Така мить “чистого” часу творення розкривається шляхом “повторення парадигматичних дій” (М. Еліаде) – через обрядовість. Суттєвий контекст обрядовості передбачає існування певної структури на рівні архітектурного коду, зокрема вертикальних конструкцій, що відповідають символіці структури Центру Світу.

У творі “Сон...” матір прирівнюється до небезпечної башти (темний, замкнутий простір). Поетичним виразом усвідомлення цієї форми, що її на рівні лексикодів алегоричного характеру поет зробив підставою візії історичного світу, є у творчості Т. Мельничука загальний символ “рот-могила // повна крику”, в якому проривання внутрішнього, підземного голосу пов’язується із рипучістю, важкістю. Відповідно до такого означника (“рот-могила”) виділяється цілий репертуар символів: “кривавий океан”, “палаючі жорна”, “паща дракона”, “керваві ікони”, “червоний збан”, “червінне злото” і ще деякі семантично подібні знакоутворення, що іноді складають цілі метафоричні конструкції. Скажімо, при виділенні експресії руху словами “біжить запорожжя” // по полю // темне як темниця” (“Історичне”) автор обіймає цілісну картину світу, що є також вираженням історії, проте матеріал її – кров полеглих, сама битва із використанням військової аксесорії – лише імпліцитно присутній.

З категорією замкнутого простору співвідноситься, зокрема, образ церкви, яка є втіленням духовного і рятувального принципу. У творах Т. Мельничука церква зображена, як і в старосвітських колядках, на тлі аморфного й недиференційованого простору – серед моря на камені, наче особлива зона, не тільки відділена від решти світу, а й витіснена із звичайних простору та часу. Вона перебуває у часі фольклорному (див.: “церковця красна...”) і наповнена зчаста суто міфологічними персонажами: Змій-полоз, Золоті Олені, Чорт тощо.

В архітектурному аспекті сутність світобудови відтворює візуальний образ хати, суттєвими елементами якої є пустка, розтерзаний профіль. Її внутрішнє функціонування відбите в насиченому страхом описі безперервного, наскрізного руху, що його можна кваліфікувати як невгамовні пристрасті та інстинкти.

Спостереження над творчістю Т. Мельничука показують, що негативні аспекти “супраординарної особистості” (К. Ґ. Юнґ) проявляються в образі золотокосої красуні-владарки. Власне вона й передбачає трансформацію самого способу правління. Однак її не можна зводити лише до певної тілесної фігури, вона є тільки очевидною моделлю, наділеною тілесними ознаками, причому такими, що викликають збентеження. Інтерпретація її екстатичних форм поведінки передбачає погляд на стать – структуру особистості – як на кастову структуру людського суспільства, що в своїй чистій формі становить недиференційовану масу. Ця маса зливається тут в єдину дійову особу і зринає в поезії у найрізноманітніших контекстах.

У структурі поетичного тексту Т. Мельничука, який постає перед читачем як архітектура, точніше, як асемантичний простір не-створюваної архітектури (його умовно можна приписати щодо концепту “дивна хата”), знаходять своє відображення міфічні нахили, як вияви ідеї “традиційної, воюючої України” (Д. Донцов). Однак таке судження не відсилає до якихось конкретних пасажів із поезії. Йдеться про загальну одностайність руху у гігантському просторі, за яким починає проглядати дещо більш широке і складне – не специфічно традиційне (“воююче”) і не власне українське.

Такий простір відповідає міфологічній моделі Первісного хаосу. Елементи цієї нерозчленованої сутності найчастіше описуються через метафори холоду або мороку: вивищення синьої сокири чи льодовні, зсув снігових вілл, залізні окови скель (“край розриває на серця...”) – образи, що виявляються об’єктом однієї волі до вбивства. У незакінченому ранньому етюді Т. Мельничука “Поцілунок бартки” асоційований із сокирчиною образ холодної/білої смерті символічно виступає гігантською рукою, схованою у сніговій грудці.

Тема мороку поєднана у творчості Т. Мельничука з традиційною в слов’янській міфології темою білого лебедя, що крилами заслоняє небо (“Лебеді небо закрили...”, “Я побачив у небі білого лебедя...”), або темою тваринного та рослинного світу. Так, у поемі “Корида” морок простилається перед просторим видовищем умертвіння тварин, що мають прикмети елітарності.

Наведені образи дають ключ до того, щоб розглянути зв’язок чистої свободи та абсолютної нерухомості і – якщо згадати думку М. Еліаде про поєднання протилежностей “у зупинці біосоматичних процесів і одночасно – психомисленнєвого потоку” – виходу поза будь-яку систему зумовленості, у площину трансцендентного. Особливість цього стану передусім у тому, що він відкриває власне відчуття розірваності, яке порівнюється з падінням і ностальгією за втраченим раєм. Далі цей стан визначає ті рамки, в середині котрих реалізується знак розставання, – через семантично важливий “декоративний” простір білої хати, де “інеєм осяяний зимовий ранок” (“Реквієм 1934-го”).

У першому розділі увага звертається і на так званий “поетичний” комплекс моря і властиву йому образність, схематизовану за окремими мотивами. Один з таких мотивів-образів – руки. Сполучення [жіночих, материних] рук і моря (див. “Листи до матері (Невідправлені). Лист 2-й”) символізує метафоричний процес, підстави і мотивації метафори та її межі, які встановити неможливо у великому і безперервному потоці різноманітних знаків мови, де кожен знак є рухомим і нерухомим (змінним і сталим) одночасно, незалежно від ступеня конкретної його смислової транспозиції. Тобто з моменту народження нова креація і надалі означатиме аналогічні ситуації, вона відтоді матиме смислову вартість і ввійде у синонімічний ряд. Приміром, у поезії “рухаюсь мало...” ліричний суб’єкт називає себе рибою, однак автор залишає читачеві лише омонім слова риба, водночас підбираючи новий елемент до синонімічного ряду: риба з гачком у губах, риба на цементній підлозі. Завдяки такій властивості структури знаку, коли означник і означуване, окреслюючи певний простір один для одного, залишаються у стані нестійкої рівноваги чи асиметричності, можна говорити, виходячи з тексту, не так про метафору, як про семіологічні основи мови.

Наступні мотиви, пов’язані з “морським” комплексом, – мотиви степу та неба. Простір їх уточнюється у контрастному зіставленні з іншим, проективним простором, суттєвими елементами якого є відгородженість і замкнутість.

Важливу роль у структуруванні текстів Т. Мельничука відіграє принцип ступенево-просторового звуження. Так, художня картина світу, зімпровізована панорамою із зображенням стихійної сили (“то бо ідуть на // війноньку // сімсот молодців”, поезія “заплющене...”) звужується до промовистої деталі – червоної хустини або калинового сліду. Як можна зрозуміти, ці сполучення оздоблені передусім ілюстраціями з українського фольклору. Їх об’єднує значення одного з фольклорних топосів – місця, де відбуваються епічні чи ліричні події, які означають розставання / повернення.

У подібних схемах антецедент деталі конструюється за допомогою інакомовлення (переважно перифрази) про суцільне зображення крові. Читач бачить не якісь генералізовані реальні пейзажі, можливо, стилізовані історично, а тільки єдиний смислообраз, що становить структурний стержень твору, на який, власне, спирається процедура структурування.

Цей формальний прийом відбивається на вербальному рівні поезій і на їх зовнішній формі. Більше того, виступаючи структурною основою тексту, він виявляє ще й тематичний зріз експліцитного характеру: він тісно пов’язаний з лексичним відбором, що здійснюється на основі принципу фонетичної організації тексту.

Другій розділ дисертації “Структурально-семіотичний аналіз творчості Т. Мельничука” досліджує питання структурування поетичного тексту. Це дозволяє виявити ті форми та коди, відповідно до яких виникають значення.

До інтерпретації поетичного дискурсу Т. Мельничука застосовується структурально-семіотичний підхід. Аналізуючи художнє мислення поета, дисертант звертає увагу зокрема на неопубліковані (і цікаві з погляду текстології) твори, які сприяють саме такому підходові. У них відзначається багатоваріантне повторення одного і того ж елемента, що віртуально існує у внутрішньому рухові уявлень і понять, чим, власне, й обґрунтовується підхід до всієї поетичної спадщини Т. Мельничука як до єдиного тексту.

В аналізованих текстах виділяються головні символи та визначається їх глибока спорідненість в сенсі просторово-часової реальності. Один із таких структурно визначальних символів в поезії Т. Мельничука – роса. В основі його розкриття – семантика нетривкості. Він доповнюється іншими структурними компонентами, вираженими насамперед ключовим словом край і його інваріантними значеннями: скраю, краяти, окраєць, україна (розглянута як міфологема).

Таке почуття краю, кінця, набуває в уяві поета різноманітних форм. Можна помітити, що воно часто поєднується з темою Еросу: тоді до невідворотної ідеї зачаття нового життя додається ще й ідея прірви, пітьми. Символ, що їх об’єднує, виявляється в метафоричних конструкціях “рот-могила”, “різдво на губах”, “крила зірки” і т. ін.

На краю цієї пітьми блукають відомі в історичному чи міфологічному контексті постаті, що об’єднані в одній дії – в наміченому падінні у безодню. Їх зведення ґрунтується на рівні вирахування зусиль, тоді як ідею руху долає абсолютна нерухомість. Ця нерухомість проступає в подвійній інтерпретації і передбачає переплетення двох цілком традиційних антиномій: божественного і людського.

Сутність божественного, що далеко не сумісна з інстинктивною природою сховатися, переходить в іншу, якій властивий потяг до первісних інцестуозних об’єктів. У своїй основі це той же страх дитини повернутися в лоно матері; окремою поетичною трансформацією цього знака є актуальна тут тема жінки-що-біжить-затупляючи-своє-голе-тіло, тобто жінки, котра ховається (“ви думали...”).

У різних поезіях ця вживаність форми зумовлена контекстом, який підкреслює ті чи інші значення, настроюючи на той чи інший лексикод. Сам поет конституює обидві антиномії в рамках відношення двох сторін “я”, що він їх поєднує в послідовність, необхідну з огляду на добрий стиль.

Зрозуміло, мова йде про форму, яка виступає як система, чи структура. Образність руху в його внутрішньому стримуванні тісно пов’язана здебільшого із персоніфікованими силами природи, які сприймаються “технологічно нерозвиненою спільнотою” (Н. Фрай). Звичайно, її символізують земля, повітря, вогонь, вода, що їх окремо чи разом узятими ідентифікують з якимось міфічним героєм, таким, як Прометей або його семантичний двійник у “Червоному чоловікові” Т. Мельничука. Сюди належать також образи, з якими пов’язана ідентифікація великого тіла у “полоні” малого: прикуте небо, до галер прикований Дніпро, синє море, яке крізь човен витікає. Аналогічна ідея розкривається на прикладі віршів “трави міцно // прикуті ногами // до галери степу” (“я князь роси...”). Вкрай чутливий до зовнішніх подразників матеріал (персоніфікований образ трави), прагнучи позбутися природних пошкоджень, не відривається, одначе, від даного йому місця, а натомість цьому місцю належить безперервно переміщуватись – пливти.

Зрушення простору є подією, яка розгортається у позачасовості. Така структурна необхідність заздалегідь вселяє в її наміченого автора почуття страху, закріплюючи інформацію про стан його нестерпного перебування, чи, точніше, нестерпного затримування в полі тексту, який увесь час існує в триванні, тобто піддається безперервній плинності подій: відкритій системі історії (К. Леві-Строс).

Цікавою з огляду на сказане виглядає конфігурація запізнілості (Г. Блум), тобто страх поета як читача перед помстою часу (або мовою тексту). У складному психологічному контексті однією з малопомітних, але найглибших тем поезії Т. Мельничука є тема невчасного, а точніше, запізнілого життя. І тут важливою є дещо вторинна мотивація, ближча до біографії поета. Відомо, що ще в дитинстві відчуття страху пов’язувалося з конкретним, хай і символічним, задумом стратитись у криниці, яку пізніше, у своїй поезії, він назве тим вмістищем “болючих нервів”, куди слід вкинути власні очі. Символ незрячого ока свідчить про несвідомий захист від руйнівного впливу історії, щодо якої поет є запізнілим читачем, її несучасником.

Отже, структура тексту не виключає інваріантних форм – проявів індивідуальної психіки поета, автобіографічного компонента і т. ін. Проте вона не дає можливості їм реалізуватися: прирікає поета на втрату його індивідуальної волі, тобто створює витіснення в ілюзії, те, від чого не можливо звільнитися. Вона передбачає повторення історії в акті прочитування наступного тексту – її іронічного перетлумачення. Тут, як і в інших, особливо пізніх, творах, модель будується на самозахисті поета від прориву несвідомої тривожної сили нашої історії.

У цьому випадку ідея повторюваності історичних процесів (оживлення “українського світу” у полі тексту) проступає в кожній мінімальній одиниці образності. Одним із наймісткіших і найпоширеніших таких “мікрообразів” в поетичному ідіолекті Т. Мельничука є лук (поезія “іду...”). Семантичний комплекс “стріла” (пущена з лука в розрахунку поцілити у певний об’єкт, місцезнаходження якого в результаті не виявляється, що підриває реальність самого її існування) є аналогом того сутнісного об’єкта, котрий сам себе витісняє при своїй активності.

Зміст поняття “стріла” можна збагнути, визначивши відношення цього поняття до інших, які завжди припускають активність і рух і в той же час самі по собі незворушні. На лексичному рівні образи, що їх об’єднує семантичне ядро стріли, групуються за принципом метафоричних опозицій, з-поміж котрих опорними є “громіздкість – крихітність”, “бунт – покірність”. Вони виступають варіантами певного архезначення, засобом виявлення якого є перекодування уяви про внутрішню форму метафори у змістовий регістр. Тут взято за основу образи і події з українського історичного минулого. Вони виступають як вираження того змісту оповідача (поета), який перетлумачує історію, вдаючись до зіставлення різних часово-просторових реальностей, еквівалентності декількох, зовсім не подібних систем.

Скажімо, аналізуючи образ військ як маси істот, дисертант підкреслює шляхи виявлення окремих понять чи системи в цілому, вивчаючи зв’язок уявлень поета зі структурною організацією тих чи інших соціальних спільнот. Визначається, зокрема, необхідність порівняти їх з ідеями певних структурних рядів, як, наприклад, зіставлення поняття “народ” у Т. Мельничука з відповідними уявленнями про тюрму (за М. Фуко). Адже структура тюрми як організації суспільства дає підстави проаналізувати той спосіб, яким вона функціонує як спосіб тоталізації: трансформації постійно рухомих текстових означників у цілісне поле за допомогою введення певних “ключових точок”. Усі вони дуже суттєві для вирішення питання про семантичну природу вторинних систем, де значення будуть виникати не за рахунок встановлення еквівалентності елементів однієї системи елементам іншої, а в їх внутрішньому відношенні один до одного.

У творі “Дивна хата” зображено вивільнення енергії, яка шляхом нанизування на єдиний стрижень наче не зв’язаних між собою образів (при котрих переважають паратактичні конструкції, називні речення, багатозначні епітети) і стирання їх фіксації може з’являтися у вигляді первісного тексту, що виявляється невпинним поривом своїх імпульсів. Образи зринають у поезіях звільненими від причинної мотивації; їх витісненість легко поширюється на зв’язки, задані інерцією ритму.

Т. Мельничук описує відчуття віддаленості “я” від обмеженої реальності, що відбувається у стані великої напруги і з шаленою швидкістю. На перший план проступає цілковита нерухомість, а простір, що виявляється при внутрішньому стані повного спокою, асоціюється із чистою тривалістю. Подібну картину бачимо у висловлюваннях “а сніг як кінь” (“Золота Птаха”), “хліб [...] схожий на труну”, “батько-сніг”, “дощ у чорній уніформі”, “весела служниця-в’язниця” (“Незнайомець”). Емпіричним підтвердження правильності такої семантичної реконструкції є символічні відповідники типу “я миттєво потрапляю у холод і нерухомість, міцно кріплюся до невідворотної небезпеки, що натякає на свою проминальність, а значить, на мою – читачеву/поетову – нетривкість у полі тексту”.

У структурі поетичних текстів Т. Мельничука дуже важливі зміни динамічного характеру. У тих творах, де певним чином фігурує багатофазова композиція, характерний прийом розірваного повістування, тобто непослідовне “перетворення ряду одночасних ознак у ряд послідовних сприйнять” (О. Потебня). Певна дійсність закріплюється у тексті знаками, що позбавлені конкретної тематичної ваги, а є тільки формою. Під час читання вага тематичних ознак постійно знижується і таким чином підпорядковується самій послідовності руху повістування як постійного структурування художньої свідомості. Зміст виступає інтегралом значень попередніх образів. Символічна історична дійсність виступає диференціалом низки думок, викликаних наскрізними образами.

Процес відтворення реального досягає тієї межі, за якою уявлюване набуває загрозливих для сприйняття норм. Образ героя/Мельничука покликаний заповнити цю межу. Він замінюється зображенням дійсності, яка в поетичному тексті реалізується в усьому його часовому розгортанні. У дисертації звертається увага на природу відповідних символів. Так, в контексті твору “послухайте тату...” символ печі, яка “хапає золоті поліна”, прирівнюється до архетипу канібалістської Матері. Нагрівання печі неодмінно викликає органічні зміни, які підводять живий організм (еквівалент мови) до інтенсивного переживання. Це переживання різних часових рівнів, яке нагадує рух, пов’язаний усією структурою повістування, що не має тематичного принципу відбору, а стосується, радше, формального. Символічне значення цього організму резюмоване внутрішньою формою хати, в середині якої персонажі зринають на тлі зовнішньої подієвості: того, що відбувається перед лицевою стороною хати. Ця передня частина пов’язується з основною за допомогою перехідного епізоду, в центрі якого – обриси дверей, що ними “хтось все життя // рипає рипає”. Епіфоричний повтор “рипає рипає” викликаний фундаментальними інтуїціями, що зв’язані з відчуттям еволюції мови, тобто з досягненням у поезії смислових процесів-метаморфоз, що відбуваються у мові.

Таким чином, вводяться два акціональні ланцюжки: один спричинений ідеєю “внутрішнього” простору, а інший зв’язаний із “зовнішнім”, відмінним протилежними ознаками руху/світла та миттєвості (вона проявляється в тому епізоді, де “скачуть // червоні чорти // й чортенята”, – метафора видимості).

Структури значення розглядаються нами також у системі координат романтичного мислення, яке охоплює глибинний шар народної культури. Саме з ним пов’язано світосприймання Т. Мельничука, специфіка синтаксису й інтонацій, властивих стилістичним структурам. Це має відношення до вияснення онтології “національного романтизму” і передусім акту творення його мовних форм. Акцентується на тому, що у свою поетичну автокомунікацію Т. Мельничук експлікує низку концептуально зумовлених коломийок або окремі їх елементи. Ритмічна інтонація дає підстави чітко розмежувати семантичні відмінності.

У текстах Т. Мельничука на рівні композиції виділяються семантичні групи, в яких лексико-граматичне значення суперечить інтонації, а окремо воно розкривається цілком інакше. Таким є, наприклад, звернення поета до образу жінки, котре майже повсюди є в певному сенсі засобом створення ситуації “фіктивної комунікації”.

У дисертації виділяються лише ті риси художнього мислення Т. Мельничука, що засвідчують структурну спорідненість тематично різних текстів і визначають певний загальний мотив. На текстуальній основі розглядаються образи, які дають можливість побачити те, що відповідає вже сформованим у процесі аналізу принципам. Особлива увага звертається на додаткові значення, які виникають із об’єднання оточуючих лексичних одиниць. Простежуються паралелі метафоричного повістування зі звуковим оформленням тексту. Зазначається, що у конструюванні тексту виражальна функція переважає над поетичною.

У висновках узагальнено результати проведеного вперше в українському літературознавстві дослідження своєрідності художнього мислення Т. Мельничука. Використавши актуальні літературознавчі теорії, дисертант намагався більш уважно прочитати текст поета й запропонувати певні тенденції до його осмислення.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Тарас Мельничук. “Реквієм 1934-го” // Слово і час.–1998.–№8.–С.44-47.

2. Міфологічні коди поетичного мислення Тараса Мельничука // Вісник Прикарпатського університету. Філологія.–Вип. IV.–Івано-Франківськ: Плай, 1999.–С.70-76.

3. Текст як розповідь: структуральний аналіз творчості Тараса Мельничука // Вісник Прикарпатського університету. Філологія.–Вип. V.–Івано-Франківськ: Плай, 2000.–С.125-130.

4. Поетична воля, або Аперцепція підрубаної вишні (До питання про художній світогляд Т. Мельничука) // Прообраз. Літературно-мистецький альманах.–Вип. І.–Івано-Франківськ: Плай, 1998.–С.107-111.

5. “Реквієм 1934-го”. (Т. Мельничук і літературний процес 1920-х–1930-х рр.) // Молода нація. Український молодіжний науковий альманах.–Вип. 9.–К.: Смолоскип, 1998.–С.182-188.

Анотація

Кут С. М. Своєрідність художнього мислення Тараса Мельничука.–Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2001.

У роботі аналізується художнє мислення Тараса Мельничука – оригінальної постаті в українській духовно-творчій свідомості, поета, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (1992). Застосовується визначальний щодо міфологічного коду структурно-семіотичний підхід. З результатів дослідження випливає, що смислову основу художнього світу поета становить архетипний образ Великої Матері. В інтерпретаціях, які моделюють сприйняття структури текстів, вона зображується як стихійна сила, яка виступає символом сексуальної респектабельності і втілює нагромадження сильної енергії, що обернулась у непослідовний художньо-творчий потік. Текстово він виражений через символічну сутність форм та образів. Їх динаміка поширення виявляє контекст спорідненості із життєвим досвідом поета, психічним корелятом якого є віддалення у часо-просторі. З погляду художньої рецепції це означає нетривкість автора у полі тексту, який увесь час піддається безперервній плинності подій: відкритій системі історії (К. Леві-Строс). У текстах виділяються символи в їх глибокій спорідненості на рівні просторово-часової реальності. Структурно визначальний символ роса доповнюється іншими компонентами, в основі розкриття яких – категорія нетривкості. Символічні значення розглядаються також у системі романтичного мислення, що стосується онтології “національного романтизму”, передусім акту творення його мовних форм.

Ключові слова: структура, код, архетип, символ, семантичний комплекс, контекст, художнє мислення.

Аннотация

Кут С. М. Своеобразность художественного мышления Тараса Мельничука.–Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Прикарпатский университет имени Василия Стефаника, Ивано-Франковск, 2001.

В работе анализируется художественное мышление Тараса Мельничука – оригинальной фигуры в украинском духовно-творческом сознании, поэта, лауреата Национальной премии Украины имени Т. Г. Шевченко (1992). Применяется важный относительно мифологического кода структурно-семиотический подход. Из результатов исследования следует, что суть творчества поэта воспринимается сквозь призму архетипа Великой Матери. В интерпретациях, которые моделируют восприятия структуры текстов, она изображается как движущаяся сила, являющаяся символом сексуальной респектабельности. Она олицетворяет накопление энергии, которая превратилась в непоследовательное художественно-творческое течение. Текстово это выражается в символической сущности форм и образов. Их динамика распространения проявляет контекст родственности с жизненным опытом поэта, психическим коррелятом которого является отдаление в пространстве. С точки зрения художественной рецепции это означает непрочность автора в поле текста, на который непрерывно влияет текучесть событий – открытая система истории (К. Леви-Стросс). В текстах выделяются символы в их глубокой родственности на уровне пространственно-временной реальности. Структурно определяющий символ роса дополняется другими компонентами, в основе раскрытия которых категория непрочности. Символические значения рассматриваются также в системе романтического мышления, которое касается онтологии “национального романтизма”, прежде всего акта создания его языковых форм.

Ключевые слова: структура, код, архетип, символ, семантический комплекс, контекст, художественное мышление.

Summary

Kut S. M. The peculiarities of Taras Melnychuk's creative thinking. – Shorthand.

Dissertation for the academic degree of Kandidat of Philology. Major 10.01.01 – Ukrainian Literature. – PreCarpathian University named after V. Stefanyk.

The paper analyses Taras Melnychuk's creative thinking (1938 – 1995), an outstanding characteristic figure in Ukrainian spiritually creative consciousness, the creator of special poetic reality, that became the moot point as for its functioning in post-colonial Ukraine.

As a result of the research it is clear that the importance of Taras Melnychuk's poetry can be traced in ideologiolized readings and deep structures of creative thinking. It is pointed out that the poet's activity is not the subject to literary analysis to the full extent (especially within the traditional paradigm of Ukrainian Literary Studies). We apply structural-semiotic approach decisive at the level of mythological code to the interpretation of Taras Melnychuk's poetic discourse. The problems of structuring the poetic text are studied, and those forms and codes that evoke meaning are found.

The emphasis is on the works from the book "Prince of Dew" ("Knyaz' rosy"), that render Taras Melnychuk's complicated inner world most authentically. In 1992 it was awarded the National Grant of Ukraine named after T. Shevchenko, Besides the author resorts to three more collections of the poet as well