КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КАР’ЄВА СОФІЯ ОЛЕКСАНДРІВНА

УДК 165.023 (091)

МЕТОДОЛОГІЯ БЕЗПОСЕРЕДНЬОГО ДОСВІДУ

У СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФІЇ:

АНРІ БЕРГСОН ТА ЕДМУНД ГУССЕРЛЬ

Спеціальність 09.00.05 – історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Ярошовець Володимир Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедрою історії філософії.

Офіційні опоненти:

- доктор філософських наук, професор

Причепій Євген Миколайович,

Київський державний університет технологій і дизайну,

завідувач кафедрою філософії та культурології;

- кандидат філософських наук, доцент

Куцепал Світлана Вікторівна,

Полтавський державний педагогічний університет імені В.Г.Короленка,

доцент кафедри філософії.

Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України,

відділ історії зарубіжної філософії (м. Київ).

Захист відбудеться “17” “вересня” 2001 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.27 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук у Київському національному університеті імені

Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал №10.

Автореферат розісланий “19” “липня” 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Діденко В.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Дана дисертаційна робота пов’язується з розробкою важливої філософської проблематики - з питанням пошуку адекватного методу у сучасній філософії, з ідеєю знаходження шляхів вироблення такої філософської методології, яка б давала змогу здійснювати процесуальне та безпосереднє дослідження людської свідомості. Саме така методологія уможливлює адекватне пізнання та ґрунтовний аналіз екзистенційних складників історико-філософського знання.

Сьогодні як ніколи філософія потребує таких засобів пізнання, які дозволили б розглядати пізнання як людиномірну подію, як ціннісний акт ствердження людської істинності, подію людської самоідентифікації; сьогоденна філософія потребує пізнання, що стало б актом переживання та усвідомлення істини, істини, котра розкриває нам сутність унікальності та мінливості людського життя і свідомості.

Ситуація постмодерну стимулює нас звертатися до вивчення філософської спадщини, до праць, які тим чи іншим чином досліджують існування людської суб’єктивності як єдиного у своїй індивідуальності неповторного та мінливого феномена. За цих історичних обставин звернення до доробку класичних представників екзистенційно-антропологічного напряму у філософії, до праць А.Бергсона та Е.Гуссерля, є вкрай необхідним.

Методологія безпосереднього досвіду є саме тією, що дає змогу сучасній філософії вивчати буттєвий аспект функціонування свідомості, розглядати людське пізнання у єдності зі свідомістю, вдаватися до безпосереднього, процесуального дослідження останньої. Відповідно, для дослідження специфіки методології безпосереднього досвіду як повноцінного інваріанту філософської методології необхідно здійснити реконструкцію власне теоретико-методологічних поглядів її засновників та апологетів.

До засновників розглядуваної методології, безумовно, належать Анрі Бергсон, з його концепцією інтуїції як методу безпосереднього досвіду, єдино придатного для пізнання як безпосереднього вживання, розуміння та опису, та Едмунд Гуссерль, зі вченням про феноменологічну ідеацію як таку, що дає нам знання і одиничного, і загального.

Варто зазначити, що Анрі Бергсон є, безперечно, однією з найрепрезентативніших та класичних постатей у царині філософської інтерпретації інтуїції, адже він зробив наступний крок у розмежуванні між інтелектом та інтуїцією, на користь останньої, а його вчення свого часу було своєрідною революцією, спрямованою проти раціоналізму, у його претензії на пізнання істини.

Тим часом, концепція інтуїтивізму насправді була закономірним наслідком методологічних досліджень французького мислителя, - а саме вони виявилися найбільшим надбанням для світової філософії ХХ століття.

Традиційна об’єктивно-сцієнтистська методологія розглядала пізнання у вигляді гранично логізованої, трансцендентальної системи знання, визнаючи, що лише безсуб’єктна та асоціальна наука може здійснити адекватне пізнання істини. Пізнавальні можливості такої методології були обмежені її уніфікувальним характером, що залишав поза увагою філософського дослідження унікальність та мінливість людського життя та свідомості.

Ці обмеження покликана була подолати принципово нова методологія - методологія безпосереднього схоплювання реальності в усьому її неповторному індивідуальному змісті, яка, відповідно, і перебуває в центрі уваги нашого дослідження. Таке методологічне спрямування знайшло свій початок у працях С.К’єркегора, у пошуках філософії життя. У ХХ столітті методологія безпосереднього схоплювання набула нової потужності у контексті феноменологічних досліджень Едмунда Гуссерля, і варто зазначити, що паралельність власного філософування з лінією Бергсона він визнавав особисто.

Ступінь наукового дослідження проблеми. Треба наголосити на тім, що сучасні визначення інтуїції у філософії та людинознавчих науках хибують на однобічність, хоча й дають можливість поглянути на неї, себто інтуїцію, як на складний феномен, такий прояв людської сутності, яка є дійсним засобом, що приховано існує у кожній людині, котра дає їй дійсну можливість здійснювати пізнання світу безпосередньо, проникаючи до сутності явищ та свого внутнішнього “я”. Адже зміст поняття “інтуїція” вислизає усякого разу, коли людина знову і знову намагається обмежити його, помістивши у певні рамки, іменовані дефініцією. І все ж ця процедура є важливою і неминучою, оскільки вже ми розглядаємо інтуїцію як певний засіб, що актуалізується у філософії як методологія безпосереднього досвіду, і позаяк уже ми звертаємося до того матеріалу, котрий накопичила на сьогоднішній день історична філософська свідомість зусіллями світочів філософської думки.

Так, досить ґрунтовно і в різних ракурсах вітчизняні та зарубіжні автори розглянули власне теоретико - методологічну проблематику концепції Анрі Бергсона (Автономова Н.С., Асмус В.Ф., Бакрадзе К.С., Богомолов А.С.), здійснили системний аналіз життя, вчення та історичної долі, розглянули засадничі методологічні принципи феноменології Едмунда Гуссерля (Бегіашвілі А.Ф., Гайденко П.П., Мотрошилова Н.В.) Велику увагу приділено дослідженню змісту методологічного потенціалу та ролі інтуїції у досягненні нового знання (Асмус В.Ф., Бородай Ю.М., Воронов А.Й.).

Світоглядно-методологічні та гуманістично-екзистенційні виміри сенсу людського буття, трансформацію типів раціональності і розгляд свідомості у гносеологічному аспекті, розкриття гуманістичного змісту пізнання представлено у працях українських учених Лоя А.М., Ляха В.В., Поповича М.В., Табачковського В.Г., Шинкарука В.І., Ярошовця В.І. та ін.

Тою чи іншою мірою торкалися розгляду інтуїтивних методів пізнання та проблеми безпосереднього знання в історії філософії у своїх критичних працях Гаврюшин Н.К., Гайденко П.П., Зотов А.Ф., Мельвиль Ю.К., Смирнов Г.А. Вивченням власне феномена інтуїції, його філософсько-методологічним аналізом займалася Коробкіна Т.В, дослідженням естетичної сутності інтуїтивної філософії присвятив значну увагу у своїх працях Свасьян К.А. Велику увагу питанню трансформації феноменологічної філософії до ірраціоналізму приділили у своїх дослідженнях Лекторский В.А., Мотрошилова Н.В.

Серед вітчизняних дослідників проблем раціональності, співвідношення раціональності та вимірів людського буття, проблеми людської особистості можна також назвати імена Бичка І.В., Кошарного С.О., Огородника І.В., Поліщук Н.П., Причепія Є.М. Культурно-екзистенційні виміри пізнавального процесу досліджував Кримський С.Б., ідейні витоки філософського ірраціоналізму ґрунтовно вивчала Бичко А.К.

Однак, розглядувана проблематика – йдеться про саме такий, компаративістський підхід до розгляду методологій безпосереднього досвіду А.Бергсона та Е. Гуссерля, котрий передусім спрямовує дослідження на розгляд екзистенційних складників історико-філософського знання, покликаний розкрити нам сутність унікальності та мінливості людського життя і свідомості, свідомості як тривалості, - залишається ще малодослідженою. Це зумовило аналіз даної проблеми та написання цієї роботи.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Роботу виконано у контексті Комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України та науково-дослідні теми філософського факультету №01БФ041-1 “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть”.

Об’єктом дослідження є філософська спадщина представників антрополого-екзистенційної течії у сучасній філософії.

Предметом дисертаційного дослідження є сутність та пізнавальна спроможність методології безпосереднього досвіду у філософських концепціях А.Бергсона та Е.Гуссерля.

Метою роботи є розкриття сутності методології безпосереднього досвіду як історико-філософського конструкту на підставі компаративістського аналізу філософських концепцій Анрі Бергсона та Едмунда Гуссерля.

Реалізація сформульованої мети здійснена шляхом вирішення таких дослідницьких завдань:

розкрити сутність взаємозв’язку понять “свідомість”, “інтуїція”, “процесуальність” та “причинність” в аспекті дослідження антрополого-екзистенційної спрямованості сучасної філософії;

з’ясувати онтологічні витоки сучасного процесуального розуміння людської свідомості;

розглянути загально-філософські та методологічні засади концепцій А.Бергсона та Е.Гуссерля як теоретиків методології безпосереднього досвіду у сучасній філософії;

дослідити ідеацію як специфічну настанову пізнання, яка, на відміну від абстрагування, дає нам знання і одиничного, і загального;

проаналізувати методологію безпосереднього досвіду як повноцінний інваріант філософської методології у сучасній філософсько-гносеологічній теорії;

показати можливості методології безпосереднього досвіду при розгляді пізнання як людиномірної події, події людської самоідентифікації, - завдяки чому пізнання стає актом переживання та усвідомлення істини.

Теоретико-методологічна основа і джерельна база дослідження. Методологічну основу дисертаційної роботи складають принципи, що їх виробила вітчизняна та світова філософська і культурологічна думка. Зокрема, застосовано такі методологічні прийоми:

метод дискриптивного аналізу, опису при аналізі теоретико-термінологічної проблематики;

генетичний і структурний аналіз при розгляді концептуальних моделей, що стоять у центрі уваги дослідження;

метод синтезу та аналогій, індивідуалізації та узагальнення, абстрагування та конкретизації.

Джерельну базу дисертаційного дослідження склали, насамперед, оригінальні праці А.Бергсона та Е.Гуссерля.

Важливим концептуальним підґрунтям дисертації є науково-теоретичні праці та теоретико-методологічні розробки видатних світових мислителів від античності до сьогодення (Платона, І. Канта, А.Шопенґауера, Ф.Ніцше та ін.). Серед вітчизняних дослідників – ідеї філософії серця Г.Сковороди та П.Юркевича.

Відтак, наукова новизна дисертаційної роботи обумовлюється тим, що в ній проведено цілісне дослідження сутності та пізнавальної спроможності методології безпосереднього досвіду, як методології, що дає змогу здійснювати процесуальне дослідження людської свідомості, тим самим уможливлюючи аналіз екзистенційних складників сучасного історико-філософського знання.

Автор дисертаційної роботи обґрунтував положення, які містять у собі наукову новизну та виносяться на захист:

проаналізовано методологію безпосереднього досвіду як таку, що допомагає здійснювати процесуальне дослідження людської свідомості;

виявлено, що метод інтуїції як метод безпосереднього досвіду дає можливість досліджувати буттєвий аспект функціонування свідомості, розглядати сучасним філософії та гносеології людське пізнання у єдності зі свідомістю людини;

показано, що інтуїція як внутрішня умова філософського знання як такого дозволяє розглядати пізнання як людиномірну подію, як ціннісний акт ствердження людської істинності, подію людської самоідентифікації;

розглянуто феномен безпосереднього пізнання як акт переживання та усвідомлення істини;

досліджено ідеацію як специфічну настанову пізнання, яка, на відміну від абстрагування, дає нам знання і одиничного, і загального;

доведено, що методологія безпосереднього досвіду розкриває специфіку індивідуального людського буття, виявляє творчі можливості людини.

До новизни дисертаційного дослідження можна зарахувати науково-теоретичне осмислення даної проблематики в компаративістському аспекті, а також факт виявлення пізнавального потенціалу методології безпосереднього досвіду як самоцінної філософської методології.

Теоретичне значення дисертації. Проведене дослідження дає сучасній філософії змогу розглядати методологію безпосереднього досвіду як повноцінний інваріант методології, придатної для процесуального дослідження людської свідомості. Висновки, яких доходить дисертантка, відкривають шлях та роблять можливими адекватне пізнання та аналіз екзистенційних складників історико-філософського знання, що сприяє виробленню філософією адекватної, новітньої методології, призначеної та спрямованої на пізнання ірраціональних елементів психіки людини, на дослідження буттєвого аспекту свідомості, на вивчення неспеціалізованого, повсякденно-практичного досвіду людини.

Домінантні теоретичні узагальнення й найважливіші положення дисертації, здійснене ґрунтовне дослідження людської свідомості як тривалості, розширюють методологічну базу та можуть слугувати концептуальним підґрунтям для подальших оригінальних методологічних та історико-філософських пошуків. Окрім того, проведене дослідження дає змогу переосмислити ірраціоналістичний метод початку нашого століття у сьогоденному історико-філософському просторі, зокрема, оригінальність особистісних підходів до філософських методів пізнання Анрі Бергсоном та Едмундом Гуссерлем.

Практичне значення роботи полягає у можливості її використання в системі сучасної гуманітарної освіти, при написанні навчальних посібників та підготовці нормативних курсів і спецкурсів із філософії, історії світової філософії, антропології, гносеології, культурології тощо.

Апробація результатів дослідження. Первинну розробку дана тема отримала в контексті лекцій та семінарів, що їх проведено у Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого восени 1997 року, а також у загальному курсі лекцій “Актуальні питання сучасної філософії”, котрі прочитала аспірантка у Київському університеті імені Тараса Шевченка протягом 1999-2000 років. Основні положення дисертаційної роботи авторка оприлюднила у виступах із теми “Методологія абсолютного досвіду та інтуїція” на щорічних Днях науки філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка (1998-2000 рр.).

Публікації. На тему дисертації опубліковано 3 статті та 2 тези у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Відповідно, побудова роботи така: вступ, основна частина, висновки та список використаних джерел (144 найменування на 8 сторінках). Основна частина складається із двох розділів, кожен з яких, у свою чергу, розбито на підрозділи. Повний обсяг роботи – 161 сторінка.

ГОЛОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі подано загальну характеристику дисертації, визначення актуальності та рівня наукової розробленості даної теми, визначено мету та основні завдання дисертаційного дослідження, підкреслено його наукову та практичну новизну, визначено рівень реалізації наукових розробок, наведено апробації результатів дослідження, відзначено особистий внесок дисертанта в наукове розроблення теми, а досягнуті результати винесено на захист. Окрім того, визначено методологію, метод дослідження предмета та об’єкта дисертаційної роботи.

У першому розділі “Метод безпосереднього досвіду, процесуальність, причинність та екзистенційна проблематика у сучасній філософії” проаналізовано поняття і категорії, що мають пряме відношення до аналізу досліджуваної проблематики методології безпосереднього досвіду, зокрема, процесуальність, свідомість, інтуїція та причинність; при цьому поняття свідомості розглядувано в його онтологічному трактуванні у сучасній філософії, а процесуальність - як основу сучасного розуміння свідомості.

Автор обстоює думку про те, що аналіз єдності пізнання і свідомості відкриває можливість дослідити переведення пізнавальних результатів у статус знання. Особливо важливим визнано те, що буттєвий аспект функціонування свідомості розкриває її не тільки як ідеацію буття, а й як культурний обрій життя, а з цієї позиції вимальовується екзистенційна проблематика гносеології.

Історично в різних напрямках класичної гносеології свідомість поставала або переважно із суб’єктного боку пізнавального процесу, або з боку свого змісту, тобто в аспекті предметно-об’єктних орієнтацій аналізу пізнання, - вона виступала то як суб’єктивна діяльність, то як функція об’єктивної субстанції –у вигляді абсолютного духу або матерії. Однак її можна досліджувати й у власній інтерсуб’єктивній функції у вигляді смисло-буттєвої сфери реальності, що самозасвідчується, коли розкривається за принципом cogito.

А.Бергсона з його концепцією творчої еволюції та детальною розробкою поняття тривалості, на нашу думку, можна розглядати як методолога сучасного процесуального розуміння пізнавального процесу, свідомості та буття. Проте, онтологічне трактування свідомості та суб’єктивності здійснюють у сучасній західній філософії за кількома напрямками і, зазвичай, у концепціях окремих мислителів різні лінії аналізу перетинаються та взаємодоповнюються. По-перше, це напрямок, для якого характерним є опис свідомості як чогось невід’ємного, та, навіть тотожного безпосередній життєвій реальності, сюди можна віднести “філософію життя” Анрі Бергсона. І, по-друге, це напрямок, котрий вирішує проблему свідомості завдяки виокремленню певного дорефлексивного рівня свідомості і описові останньої у її сутнісній “чистоті” і феноменальній явленості, - до нього належить філософія Едмунда Гуссерля.

На думку “філософії життя”, пізнання буття свідомості неможливе у суб’єкт-об’єктній формі, воно є можливим лише як прояснення смислу на основі безпосереднього знання людиною своїх буттєвих основ та як інтерпретація цього смислу, об’єктивованого у різних проявах її діяльності та у феноменах культури. Таке переконання є логічним наслідком того, що представники “філософії життя” прагнуть елімінувати розум зі світу чи, принаймні, позбавити його того центрального місця, яке він посідав досі. Звідси йде й вимога не просто доповнити або удосконалити традиційні системи думки, а принципово змінити сам спосіб підходу до світу, виробити “новий стиль” мислення. Тому й прояснення смислу культурних феноменів ця філософія прямо протиставляє її поясненню. Свідомість тут береться у її безпосередньому злитті з “життєвою реальністю”, як вид буття, а не як вторинну форму. Таке розуміння свідомості прямо протиставлється її рефлексивному тлумаченню у класичному ідеалізмі, її розглядають як певну спонтанну самочинну силу. Саме тому у “філософії життя” можливо говорити про так звану “живу” свідомість, на противагу “неживій”, об’єктивованій у явищах, про свідомість як буття вільне та творче, мінливе та плинне, про свідомість, яка не є наперед заданою та наперед визначеною кимось і чимось.

Можна сказати, що “філософія життя” позначила як головні теми у загальній проблематиці свідомості, так і певні способи їхнього обговорення у наступній філософії. І тут насамперед слід назвати проблему опису. Так, А.Бергсон в одному зі своїх визначень філософії охарактеризував її як науку, котру конституює тяжіння до безумовного та абсолютного і яка, з цієї причини, має навчитися обходитися без поняттєвих конструкцій. Адже абсолютне як основа усіх явищ не може стати предметом пояснення. Одним із таких “предметів”, за Бергсоном, є наше “внутрішнє я”, “витік особистості”, тривалість нашого “я”, відносно якого можливою є лише позиція безпосереднього вживання, розуміння та опису. І осягнення цього “внутрішнього я” уможливлюється лише за допомогою методу абсолютного досвіду, який пропонує Бергсон.

Аналогічним, по суті, є завдання, що його ставить перед собою у своїх творах Едмунд Гуссерль: як можливо дослідити свідомість (у її “чистому” буттєвому плані), якщо не будувати щодо неї певної пояснювальної теорії. Свідомість у цьому смислі не є об’єктом поряд з іншими об’єктами, не є частиною світу; вона - реальність, у формах якої нам дається світ; більше того, свідомість, за Гуссерлем, є тією первісною основою, у якій “творяться” та “народжуються” висхідні смисли усіх форм людської активності. Інакше кажучи, при спробі пояснити щось нам слід виходити з цього “абсолютного”, а не намагатися пояснювати власне абсолютне.

На думку Бергсона, висхідним початком життя є не пізнання, а дія, дія як процесуальність, як життєва сила. Підпорядкування останньої актам пізнання свідчить про втрату самого життя, його сутності та неповторності й унікальності. Це дає нам змогу поглянути на знання як на певну подію, певний динамічний процес.

Однак, проблема пізнання феномена процесуальності або динамічності світу, є великою складністю як для філософії, так і для науки. Її квінтесенція полягає не просто в тому, існує чи ні процес і не тільки в тім, що під ним розуміти, а насамперед у тому, чи являє собою процес суть буття або, іншими словами, чи є він абсолютним способом існування світу; у разі позитивної відповіді постає запитання про його сутнісний зміст. Ми обстоюємо позицію про те, що у реальному світі буття і ніщо не існують у відокремлено одне від одного, а перебувають у нерозривному зв’язку і тим самим утворюють єдиний процес, которий і можна розглядати як абсолютний спосіб існування конкретного предмета.

Крім того, у філософії, принаймні в сучасній, відсутній погляд на абсолютний спосіб існування предмета як на процес просторово-часового переміщення. У філософії Нового часу - здебільшого Гегель, а потім і Бергсон під абсолютним способом існування предмета розуміють процес як єдність буття і ніщо. Вони обидва під процесом мають на увазі тимчасову тривалість, що, на їхню думку, утворює абсолютний спосіб існування світу. При цьому погляди Бергсона істотно відрізняються від уявлень інших ірраціоналістів тим, що він у певному розумінні визнає єдність визначеного (буття) і невизначеного (ніщо) у трансцендентному (тобто в абсолютному способі існування предмета), що ірраціональна філософія, зазвичай, ототожнює з невизначеністю (ніщо).

Філософське вживання, заглибленість у тривалість складає філософський ідеал Бергсона. Філософ навдивовижу точно помічає обмеженість дискретизації, що вчиняє інтелект у немовби зупиненому потоці. Ми спробували описати знання з позиції сталої свідомості, себто так, як воно відкривається у мить зупинки, з позиції свідомості, що розглядає не процес, а подію. Бергсонові хотілось би побачити інтелект (що може лише відбуватися у мить зупинки) з точки зору життя, тобто невпинної тривалості, адже, на переконання Бергсона, подієвість знання (інтелекта у Бергсоновій термінології) допомагає тривалості розкритися як реальності. Життя можливо помітити, опинившись поза його потоком, одначе його неможливо пізнати у його суті. Заглибленість у тривалість – це питання не тільки душевного комфорту. Так звана ясність бачення, що виникає унаслідок випадання з часу, у статиці, у події, не дає нам сутнісного знання. Подія охоплює собою тривалість, як регулятив, у ній виявляється як самознання, так і його обмеженість. Подія, зрештою, виявляється подією свідомості, що повідомляє про себе затвердженням “Я мислю”. У тривалості свідомість у її класичному розумінні втрачається, наразі відкривається шлях до нового, істинно-сутнісного знання тривалості і процесуальності.

Під “життєвим поривом” Бергсон розуміє безупинну послідовну тимчасову тривалість. Вона так само, як у Шопенгауера воля, є ні чим іншим, як енергетичною динамікою. Але якщо воля в Шопенгауера являє собою просто енергетичну стихію, позбавлену якоїсь структурності, то в “життєвому пориві” енергетика певним чином структурована. Бергсон розрізняє два типи структур: якісну і кількісну, - з яких перша є суто тимчасовою і властива тільки висхідному початкові світу – “життєвому поривові”, а друга характеризує спочивальну просторову протяжність, породжену ослабленням текучості “життєвого пориву”. Якісна структурність - це текуче відношення, що взаємопроникає, між неподільними (цілісними) “порціями” безупинної тривалості; кількісна структурність - це відношення між елементами просторової протяжності, що статична і безмежно подільна. Перша утворює внутрішню форму світової енергетики, друга ж утілює форму зовнішнього статичного стану світу.

Чи не найпринциповішим при розгляді методології безпосереднього знання, на нашу думку, є питання взаємозв’язку категорій “розум”, “інтуїція” й “інтуїтивний метод” та категорії “причинність”. Граничною засадою pаціонального людського мислення є остання категоpія. Найголовнішими з-поміж тих, що відбивають найзагальніші зв’язки і відношення речей та подій у світі, що ми сприймаємо, є категоpії пpичини та наслідку. Відношення між ними - пpичинність (казуальність, пpичинно-наслідковий зв’язок) є необхідною умовою, на якій тримається людська pозумність.

Методологію, засновану на причинності в аспекті темпорального опису синтезів свідомості, намітив у трансцендентальній філософії Кант, а повного втілення вона зазнала у феноменології Гусерля. Темпоральний опис актів свідомості, що його розпочав Гусерль, урешті-решт онтологізував свідомість, але не вирішив проблеми конкретного буття людини, його тимчасовості. Екзистенціалізм перевів проблему часу у план індивідуальності і водночас - історичності. Час почали розглядати як найістотнішу характеристику буття людини, тому у працях Ж.-П. Сартра, раннього Гайдегера, К.Ясперса тимчасовість - це не позбавлена початку і кінця лінія, що нанизує необмежений потік феноменів, “тепер – точок”, як у феноменології; тимчасовість виражає спрямованість і конечність людського буття, є характеристикою долі й особистості людини. Найпослідовнішою критикою на адресу Кантової традиції стає гайдеґерівське розуміння часу, котрий центр свого дослідження переніс у царину тимчасовості буття людини.

Споконвічна суть часу, за Гайдеґером, є “чиста екстатичність”, що обов’язково припускає трансценденцію – “прорив до сущого”, “до світла буття”. Тобто у часі завжди спів-убачається буття світу. Перебуваючи всередині часу, людина трансцендує разом із ним, виходить за межу свого теперішнього в “напрямку майбутнього і найближчого минулого і стосується їх там”. Людина бере участь у “грі” часу, але вже не як вічне “Я”, а як тимчасовий індивід. Саме в екзистенції, екстатично осмисленій, людина знаходить світ і саму себе, розкривається в універсумі і розкриває універсум у собі. Водночас зануреність людини у час виявляє не тільки цілісність одиничного існування, а й виражає єдність внутрішнього і зовнішнього аспектів життя, залучає індивіда у спів-буття зі світом, з іншими людьми. Екзистенційний зміст часу може бути визначений із теперішнього як вузлова точка, що з’єднує як минуле, так і майбутнє. Єдність часів - минулого - теперішнього - майбутнього, - утворює рухомий обрій людського існування і забезпечує цілісність буття екзистенції.

Другий розділ має назву “Інтуїтивізм А.Бергсона та феноменологія Е.Гуссерля: сучасні аналоги методології безпосереднього досвіду” Автор досліджує основну теоретико-методологічну проблематику концепції А.Бергсона, методологічні принципи феноменології Е. Гуссерля та здійснює порівняльний аналіз їхніх філософських методологій.

Постулювання єдності часу та існування своєрідно тлумачить А.Бергсон. Рушійною силою його міркувань стає наявний у світі контраст між “результатом” пізнання - теоріями і поняттями - і живою дійсністю. Його стратегічною ідеєю є необхідність “доповнити теорію пізнання теорією життя”, тому поняття “життя” Бергсон стверджує як справжню і висхідну реальність. Він уважає, що “життя” вислизає від нас тільки тому, що ми намагаємося схопити його інтелектуальними засобами, що схоже на спробу зачерпнути води решетом. Теоретична реконструкція “життя” неможлива - от у чому Бергсон цілком упевнений.

Сутність життя, за Бергсоном, можна осягнути тільки завдяки інтуїції, оскільки життя ми переживаємо і, отже, здатні сприйняти безпосередньо. Шляхом цього безпосереднього розуміння життя, на його думку, і є інтуїція. Інтуїція, котра покликана відповісти на всі запитання, що їх традиційно вважали філософськими.

Своєрідність та визначальна засаднича риса філософії життєвого пориву Бергсона полягає у головному концептуальному принципі, на якому зводить весь свій філософський конструкт французький мислитель. Він прагнув побудувати “позитивну метафізику“, філософію, яка б могла розв’язати проблему позитивізму з його “одвічними“ темами, котрий втратив зв’язок із людиною і, в остаточному підсумку, відмовився від філософської проблематики. З іншого боку Бергсон хотів побудувати таку філософську систему, яка допомогла би філософії (метафізиці), використовуючи позитивістські засоби пізнання, стати конкретною філософією - філософією “здорового глузду“ - , справжньою, а тому дієвою. Ці два аспекти Бергсон хотів підкреслити уже самою назвою своєї концепції - “позитивна метафізика”.

Відповідно, з одного боку, Бергсон орієнтується на необхідність опису й аналізу фактичного матеріалу, прагне “повернути дух на ґрунт фактів“, з іншого – цим фактом філософ розглядає ні що інше, як власне “факт свідомості“. Причому факти свідомості визнаються не рядопокладеними аналогічно до речей зовнішнього світу. Між ними постійно відбувається процес взаємопроникнення, певний факт свідомості проникає у інший, факти зливаються один з одним, постійно забарвлюють одне одного.

Головний засадничий принцип філософської концепції Анрі Бергсона пов’язаний з поняттям життя, і він полягає в ототожненні життя з переживанням. Тому найдостеменнішим і найбезперечнішим фактом, що утворює висхідний пункт усілякого філософування, філософ вважає наше власне існування, котре виявляється у безперервній зміні відчуттів, емоцій, бажань, - тобто - у зміні станів нашої психіки, що її ми постійно переживаємо. І, відповідно, саме цей потік переживань, за Бергсоном, утворює єдину справжню реальність і тому становить предмет філософії.

Що ж до феноменології Гуссерля, то вона від самого початку свого існування хоче поєднати риси сцієнтизму та “філософії життя” і тим самим створити цілісний світогляд, у якому нормально співіснували б орієнтації як на науку, так і на “життя”.

Філософ указує на особливий тип безпосереднього знання, за допомогою якого ми схоплюємо загальні ідеальні об’єкти, подібно до того, як у сприйнятті - індивідуальні об’єкти. Гуссерль говорить про безпосереднє пізнання ідеальних об’єктів чистої логіки головним чином у своїй праці “Логічні дослідження”, а в наступних - розширює межі нашого безпосереднього споглядання, звертаючи увагу на людську здатність безпосередньо споглядати сутність взагалі. На цій здатності він ґрунтує все наше апріорне пізнання, яке трактує як сутнісне пізнання, як пізнання, співвимірне сутності.

Говорячи про безпосереднє знання Гуссерль має на увазі, по-перше, чуттєвий досвід, чуттєве споглядання, котре дає нам знання індивідуальних предметів, і, по-друге, загальне споглядання, за допомогою якого людині даються загальні предмети - ейдоси. За словами Гуссерля, обґрунтуванням усіх розумових положень має бути безпосереднє споглядання, “бачення”, звичайно ж, не лише чуттєве, досвідне, а й узагалі споглядання як джерело всіх безпосередніх даних. Оскільки безпосереднє споглядання дає нам безпосереднє знання, воно визнається джерелом праводії усіх тверджень.

Безпосереднє споглядання у гуссерлівім розумінні виконує подвійну функцію. По-перше, воно дає знання про предмети (індивідуальні та загальні), по-друге, і саме в цьому й полягає його головна функція, воно має обґрунтувати наше розуміння початку пізнання і, передусім, те, що воно саме є початком пізнання. Гуссерль доводить, що названий принцип придатний для всіх випадків пізнання, бо потребує обґрунтування всіх знань за допомогою безпосереднього споглядання. Але для індивідуальних предметів, з якими має справу природодослідник, саме чуттєвий досвід є відповідною формою безпосереднього споглядання.

Дослідник сутності, що висуває загальні положення, також дотримується вищезгаданого загального принципу, використовуючи дані безпосереднього споглядання сутності. Зазначимо, що висунувши далі очевидність за основу наукового знання, Гуссерль повторює характеристику безпосереднього бачення, що була дана ним у “Ідеях...”. При очевидності, так само як при безпосередньому баченні, предмети даються “сами”, вони сами себе представляють.

Головним принципом феноменологія проголошує очевидність (Evidens) як “переживання” істини. Вона характеризує пізнавальний акт свідомості, котрий мислить, “має на увазі” певне значення і спрямований на предмет. У разі збігу мислимого значення та предмета, котрий сприймають, відбувається пізнавальний акт. Очевидність Гуссерль характеризує як акт, у якому наявний збіг мислимого значення із предметом споглядання, коли предмет не просто мислять, а безпосередньо переживають як наявний. Ego Cogito, інтерпретоване як трансцендентальна суб’єктивність, Гуссерль розглядає як первинну очевидність, з якої слід починати феноменологію.

Гуссерль вельми наближує одне до одного поняття очевидності, істини, досвіду та інтуїції. Очевидність він визначає як досвід у широкому розумінні слова. На думку Гуссерля, з очевидністю у досвіді дається не тільки одиничне, а й загальне, родове. Досвід, в якому дається загальне, є інтуїцією. Засновник феноменології, слідом за Декартом, Лейбніцом, Кантом, уважає основні принципи логіки і математики апріорними. Досвід, на його думку, не може обґрунтувати необхідний і всезагальний характер закону суперечностей чи закону виключеного третього. Визначаючи всезагальність досвіду й апріорність принципів логіки та математики, Гуссерль змушений допустити апріорний досвід, досвід ейдосів, тобто інтелектуальну інтуїцію.

Загалом, онтологічні та методологічні пошуки “філософії життя” і феноменології можна охарактеризувати як плідну спробу виокремити та прояснити ту царину людської суб’єктивності, яку взагалі неможливо об’єктивувати і зробити предметом пізнання. Суб’єктивність є специфічною реальністю, що “присутня” в усіх людських актах, яку неможливо відокремити від них, бо вона “бере участь” у створенні будь-якого продукту, але не зводиться до жодного з них; вона завжди є можливість, відкритість для будь-яких форм та способів існування, але вони не задають і не визначають її. Методологія, яка б відкривала шляхи для осягнення цієї суб’єктивності, повинна бути виробленою, вважаючи на ту нову “фундаментальну” онтологію, суть якої можна коротко звести до таких положень.

Перше: людську суб’єктивність та свідомість неможливо зрозуміти як частину світу, котру пояснює, відповідно, сам цей світ. Це є власне людське буття, яке не виводиться у своїй специфічності із законів світу. Друге: суб’єктивність та свідомість водночас не є певною ідеальною сутністю або субстанцією, котра потенційно містить у собі всі свої атрибути та модуси і розгортається у певному русі. Звідси декларації, з одного боку, про подолання ідеалізму, з іншого - морального та культурного релятивізму, що базується, як стверджувано, на поступовому, не залежному від людини, розгортанні певних об’єктивно наявних сил та законів, що начебто цілком визначають людську поведінку, тоді як суть людської ситуації начебто завжди та сама і не залежить від культурно-історичних умовностей та обставин. І, нарешті, третє: як предмет “практичний” людське буття є немислимим, якщо скористатися тут кантівським визначенням, без наших уявлень про нього, тому розуміння людського буття є одним із його конституювальних моментів.

Наведені положення є, по суті, виявом антинатуралістичного та антисубстанціалістського трактування суб’єктивності і свідомості в сучасній екзистенційно-антропологічній філософії. Бергсон починав свої дослідження в цьому напрямку, прагнучи доповнити теорію пізнання теорією життя. Що ж до Гуссерля, то він узагалі починав з аналізу свідомості, котрий логічно привів його до проблематики “життєвого світу”, значно розширеної порівняно з завданням опису ейдосів.

Завдяки розробленню такого ірраціонального методу “філософія життя” позначила як головні теми у загальній проблематиці свідомості, так і певні способи їхнього обговорення у наступній філософії. І тут насамперед слід назвати проблему опису. Так, А.Бергсон в одному зі своїх визначень філософії охарактеризував її як науку, яку конституює тяжіння до безумовного та абсолютного і котра, з цієї причини, має навчитися обходитися без поняттєвих конструкцій. Адже абсолютне як основа усіх інших явищ не може стати предметом пояснення. Одним із таких “предметів”, за Бергсоном, є наше “внутрішнє я”, “витік особистості”, тривалість нашого “я”, відносно якого можливою є лише позиція безпосереднього вживання, розуміння та опису. І осягнення цього “внутрішнього я” уможливлюється тільки завдяки методові абсолютного досвіду, який пропонує Бергсон.

Аналогічним, по суті, є завдання, яке ставить перед собою у своїх творах Е.Гуссерль: як можна дослідити свідомість (у її “чистому” буттєвому плані), якщо не будувати щодо неї ніякої пояснювальної теорії. Свідомість у цьому смислі не є об’єктом поряд з іншими об’єктами, вона не є частиною світу; свідомість - це реальність, у формах якої нам дається світ; більше того, свідомість, за Гуссерлем, є тією первісною основою, у якій “творяться” та “народжуються” висхідні смисли усіх форм людської активності. Інакше кажучи, при спробі пояснити щось нам слід виходити з цього “абсолютного”, а не намагатися пояснювати власне абсолютне. .

Обидва філософи послідовно проводять у своїх роботах думку про безпосередню форму пізнання як найадекватнішу форму пізнання і, власне, саме її вони називають інтуїцією. Обоє звертають свою увагу на дослідження одиничного, індивідуального у всій його безпосередній даності: Бергсон наполягає на єдино можливому шляхові для отримання адекватного, “абсолютного” пізнання, абсолютної істини, називаючи свій метод безпосереднього досвіду інтуїцією, він протиставляє її опосередкованому, обмеженому у своїх можливостях методові природничих наук. Гуссерль же говорить про можливість отримання безпосереднього знання лише завдяки запропонованому ним прийомові філософської ідеації як такої, що дає нам знання і одиничного і загального, на противагу абстраґуванню в математиці, де одиничне втрачається як таке. Бергсон стверджує, що унікальність людського життя можна осягнути винятково у мить його тривалості, вдаючись до досвіду містичної інтуїції, а не користуючись практично зорієнтованим розумом людини, який схоплює вже стале, стійке, те, що вже здійснилося. Аналогічно й Гуссерль мовить про те, що феноменологічні описи свідомості завжди фіксують свідомість як “уже колишнє”, себто те, що фактично вийшло з-під поняттєвої фіксації (оскільки умовою фіксації є фактичне функціонування свідомості).

Із огляду на це у даній філософії виникають подвійні складнощі. Із одного боку, відбувається обмеження власне теоретичних пошуків, для яких від самого початку ставиться обмеження у формі принципової необ’єктивованості предмета дослідження. Завдання філософії дедалі більше зміщується з питання про те, “що таке...” на питання про те, якими засобами можливо це питання прояснити. Із іншого - постулювання принципової необ’єктивованості “власне людського” (буття, суб’єктивності, свідомості) призвело екзистенційно-антропологічну філософію до досить серйозного обмеження нормативного статусу результатів онтологічних досліджень, а подекуди - і до категоричного його заперечення.

Дана лінія у філософії відмовляється здобувати істину “для всіх”, підкреслюючи, навпаки, суто індивідуальний, неповторно-особистісний, тимчасовий, конечний, історичний тощо характер будь-якого буттєво-екзистенційного досвіду та його несумісність (і навіть ворожість) із будь-якими загальнозначущими настановами. Філософія стає засобом прояснення сенсу індивідуального буття, епохи, історії, але не пошуку та ствердження загальнозначущої істини як основи особистого та соціального життя. Поняття істини заміщується поняттям сенсу, з якого не виводиться жодних нормативно-практичних “рекомендацій”. Істини ж як чогось абсолютно значущого просто не існує, є лише “людська ситуація”, відносно якої можна говорити лише про сенс, хоча і той самий у будь-яких соціально-культурних та історичних перипетіях, але водночас, який не є певною нормою-істиною, з якою можна і слід людині узгоджувати свою діяльність.

У висновках підводиться підсумок, що методології, котрі розглянуто в роботі, працюють як взаємодоповнювальні. Компаративістський підхід дає можливість обґрунтувати те, що інтуїція як метод безпосереднього пізнання та ідеація як те, що дає нам знання і одиничного, і загального, уможливлюють проведення процесуального дослідження людської свідомості.

Здійснений розгляд методології безпосереднього досвіду як історико-філософського конструкту відкриває шляхи до розуміння її як повноцінного інваріанту філософської методології в сучасній філософсько-гносеологічній теорії, допомагає виявити потенціал методології безпосереднього досвіду у контексті розуміння людинотворчої природи пізнання, його гуманістичної спрямованості. Важливим з цієї точки зору є не раціонально-дискурсивне пізнання, яке має місце у царині природничо-технічного пізнання, а власне інтуїтивне. Відповідно, методологія безпосереднього досвіду, що була розглянута у роботі, є саме такою, що базується на інтуїтивних здатностях людини,