Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

Кобута Степан Йосифович

УДК 94 (477) “19”

Суспільно-політичні процеси в західному регіоні України (1988 – 1999 рр.)

Спеціальність 07.00.01 – Історія України

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі регіональних проблем Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Прикарпатського університету імені В.Стефаника

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

Карпенко Олександр Юхимович,

Прикарпатський університет імені В.Стефаника,

завідувач відділу регіональних проблем,

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор,

Юрій Михайло Федорович,

завідувач кафедрою соціально-економічних наук Чернівецького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету

кандидат історичних наук, доцент,

Нагорняк Михайло Миколайович,

начальник кафедри загальноюридичних та

гуманітарних дисциплін Прикарпатської філії

Національної Академії МВС України

Провідна установа: Інститут українознавства імені І.Крип'якевича

НАН України, відділ новітньої історії України, м.Львів

Захист відбудеться 27.07.2001 р., о 14 год., на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.76. 051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп.14, ауд. 18.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012. м.Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розісланий 25.06.2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Карпо В.Л.

Загальна характеристика дисертації

Актуальність теми. В кінці ХХ ст. український народ відновив свою державну самостійність, що поклало початок новому етапу історії – етапу державотворення і розбудови незалежної держави. Боротьба за незалежність стала визначальним чинником українського національно-визвольного руху на зламі 80-х – 90-х років, закономірним продовженням визвольних прагнень кількох поколінь українців в попередні десятиліття.

Досліджуючи бурхливі події недавнього минулого, історики прагнуть об'єктивно відтворити цілісну картину боротьби за незалежність України, враховуючи політичні, соціально-економічні, етнонаціональні і культурні особливості окремих регіонів. Західна частина України є виявом специфічних націо- і державотворчих проявів, які стали визначальними факторами її суспільного життя, що й зумовлює актуальність теми. Потреба наукового вивчення політичних процесів кінця ХХ століття диктується також сучасним політичним станом нашої держави: комплексом проблем перехідного періоду, необхідністю врахування державними органами, політичними і громадськими організаціями досвіду розвитку політичної системи, пошуком оптимальних шляхів взаємодії та взаємовідносин між державою і суспільством, розробкою ефективного механізму прийняття політичних рішень, адекватних суспільним потребам українського народу.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації безпосередньо пов'язана з науково-дослідною роботою “Етнічні і соціальні проблеми регіону” (номер держреєстрації 0101002446) Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, з напрямком наукового дослідження відділу регіональних проблем Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України та Прикарпатського університету ім. В. Стефаника, що передбачає вивчення суспільно-політичних процесів в західному регіоні України в ХХ ст., з підготовкою монографії “Західна Україна в ХХ ст.”, з програмами науково-дослідної роботи кафедри історії України Прикарпатського університету.

Об'єкт дослідження – суспільно-політичні процеси в західному регіоні України під час визвольної боротьби українського народу за відновлення державної незалежності та в період розбудови суверенної держави.

Предмет дослідження - діяльність політичних, громадських, національно-культурних і релігійних організацій, яким належала вирішальна роль в консолідації українського суспільства в процесі здобуття державної самостійності України.

Географічні рамки дослідження - західний регіон України, який в сучасній історичній і політологічній літературі ідентифікується з територією Івано-Франківської, Львівської і Тернопільської областей, що носить традиційну історично–етнографічну назву Галичина. За рівнем національного патріотизму, політичної і громадської активності населення цей регіон значно відрізнявся від регіонів центральної і східної України особливостями його історичного розвитку: меншим періодом перебування в умовах комуністичної тоталітарної системи, народною пам'яттю про тривалу національно–визвольну боротьбу ОУН–УПА, високим рівнем релігійності мешканців і їхньою орієнтованістю на національну українську церкву. За політичною однорідністю та динамікою суспільних перетворень в період боротьби за незалежність України західний (галицький) регіон виділявся також з групи інших західноукраїнських територій – Буковини, Волині, Закарпаття, був оплотом національно-демократичних сил, виразником самостійницьких прагнень, звідси ідеї національного визволення поширювалися як на сусідні області, так і на центральні та східні регіони України.

Хронологічні рамки дослідження - період 1988 – 1999 рр., який поділяємо на два етапи: перший – 1988–1991 рр. – боротьба за здобуття незалежності України, другий – 1992–1999 рр. – становлення і розбудова Української суверенної держави. Нижня межа дослідження – 1988 р., визначається значною активізацією діяльності новостворених новітніх громадських і політизованих формувань, розгортанням перших масових публічних виступів, що сприяло становленню в регіоні трьох цілісних суспільних рухів: національно-релігійного, загальнодемократичного і національно–демократичного, злиття яких сформувало єдиний потік національно-визвольного руху. Верхня межа – 1999 р., президентські вибори в Україні, результати яких засвідчили підтримку населенням регіону політичного курсу на прискорення соціально-економічних і політичних реформ, спрямованих на будівництво незалежної демократичної Української держави.

Мета дослідження – на основі широкої джерельної бази, узагальнення сучасної історичної та політологічної літератури висвітлити розвиток суспільно–політичних процесів в регіоні, їхній вплив на суспільно–політичне та державотворче життя України.

Для цього у дисертації ставляться завдання дослідити:

·

· генезу та діяльність громадсько–політичних організацій в процесі зародження та становлення багатопартійності в Україні;

· заходи і методи усунення національно–демократичними силами регіону компартії від політичної влади;

· основні напрями діяльності політичних партій і блоків за умов незалежності;

· особливості державотворчої і націотворчої діяльності державних органів влади і провідних політичних сил;

· обставини, які впливають на формування стійкої національно-державницької свідомості населення регіону.

Аналіз суспільно–політичних процесів здійснювався на основі принципів історизму і об'єктивності, з використанням конкретно–історичного, порівняльного, ретроспективного, системного методів історичного дослідження, а також методів аналізу і синтезу історичних джерел.

Наукова новизна – вперше досліджено суспільно–політичний розвиток окремого українського регіону в період відновлення державної незалежності та переходу України від комуністичної тоталітарної системи до відкритого, зорієнтованого на утвердження загальних демократичних цінностей, суспільства. Визначено роль і місце західних областей в українському національно-державному відродженні кінця ХХ ст. До наукового обігу залучено нові архівні джерела, матеріали преси, що дозволило виявити особливості суспільного життя західних областей України.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані для створення цілісної концепції розвитку українського національного руху, для підготовки узагальнюючих праць з політичної історії України, в науково-педагогічній і просвітницькій діяльності, а також в практичній роботі органами державної влади і місцевого самоврядуваня, політичними партіями і громадськими організаціями.

Апробація дослідження. Висновки та положення дисертації обговорювалися на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, у відділі регіональних проблем Інституту політичних і етнонаціональних відносин НАН України та Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, на кафедрі історії України, на щорічних наукових звітних конференціях кафедр Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, на третій і четвертій всеукраїнських наукових конференціях “Народний Рух України: місце в історії та політиці” (Одеса, вересень 1998 р. і вересень 2000 р.), на регіональній науково–практичній конференції “Проблема нації і національної ідеї у сучасному процесі державотворення в Україні” (Івано–Франківськ, лютий 1998 р.), на регіональній науковій конференції “Соборність України: історія і сучасність” (Івано–Франківськ, січень 1999 р.).

Публікації. Зміст основних положень дисертації розкрито в трьох статтях наукових фахових видань Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, в статті журналу “Людина і політика”, в розділі колективної наукової праці “Мій рідний край – Прикарпаття”, в опублікованих матеріалах всеукраїнських та регіональних конференцій.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом. Праця складається з вступу, трьох розділів (п'яти підрозділів), висновків (загальний обсяг 171 сторінка) та списку використаних джерел (295 найменувань на 27 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, її зв'язок з науковими програмами і планами, окреслено об'єкт і предмет дослідження, хронологічні і територіальні рамки, визначено мету та завдання, методологічну основу, наукову новизну та практичне значення роботи.

У першому розділі “Джерела і історіографія проблеми дослідження” подається загальна характеристика використаних для написання праці джерел і історичної наукової літератури.

Завдання глибокого та всестороннього розкриття проблеми дисертаційного дослідження зумовили необхідність пошуку, використання і введення до наукового обігу широкого кола різноманітних за видами та походженням історичних джерел. Це законодавчі і нормативно-правові акти органів державної влади, документи і матеріали, що зберігаються в державних архівах, поточних архівах політичних партій і громадських організацій, офіційні статистичні дані та дані соціологічних опитувань, опубліковані збірки документів, матеріали з'їздів, конференцій, інформаційні та довідкові видання політичних партій та об'єднань, спогади, виступи, інтерв'ю державних діячів, партійних лідерів, учасників подій.

Основу архівних джерел склали документи і матеріали ЦК компартії України (КПУ) і комуністичних партійних організацій Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської областей, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГОУ) та відповідних обласних державних архівах. Умовно їх можна поділити на три групи. До першої групи відносяться документи і матеріали самих партійних комітетів КПУ: постанови, інструктивні листи ЦК КПУ та ЦК КПРС, протоколи і стенограми, рішення, постанови партійних конференцій, пленумів, засідань бюро партійних комітетів, зборів і нарад партактиву, звіти, інформації, довідки, доповідні записки обкомів, райкомів і міськкомів партії в вищі партійні органи та ін., в яких подається оцінка політичної ситуації в областях, регіоні, в республіці в цілому. Другу групу складають доповідні записки та повідомлення, що подавалися в партійні комітети органами Прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, Комітету державної безпеки. Вони висвітлюють стан, тенденції та динаміку розвитку національно–демократичного руху, подають характеристику лідерів та активістів політичних і громадських організацій, правову оцінку їхньої діяльності, містять інформацію про заходи протидії опозиційним до комуністичної влади силам. В третю групу входять документи, в яких подається аналіз програмних документів новітніх політичних і громадських формувань, виступів лідерів і активістів неформалів на мітингах та інших публічних акціях, їхніх заяв, вимог, а також документи новітніх громадських організацій і політичних партій: програми, статути, листівки, бюлетені, плани проведення заходів, їхня друкована продукція тощо. Ці документи дозволяють значно розширити можливості об'єктивного і всестороннього висвітлення національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність в кінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., визначити не тільки загальну картину розвитку складних суспільно-політичних процесів в регіоні, але й конкретизувати новим фактичним матеріалом малодосліджені суспільні явища і події.

Варто зазначити, що в партійних документах, присвячених аналізу та характеристиці суспільно-політичного життя регіону і республіки, діяльність новітніх громадських організацій, політичних партій подається в негативному плані, з використанням ідеологічних штампів на зразок “екстремісти”, “уніати”, “релігійні фанатики”, “націоналісти” і т.п., тому доводилося враховувати ідейну спрямованість та партапаратні стандарти їх підготовки.

Загалом, аналіз архівних документів дозволяє зробити висновок, що абсолютна більшість з них ще не вивчалася дослідниками. Їхнє опрацювання та введення до наукового обігу є потребою дослідницької і джерелознавчої роботи не тільки для розкриття теми даного дослідження, але й для вивчення всього комплексу питань з політичної історії України кінця ХХ століття.

Ще одну групу архівних джерел становлять документи і матеріали поточних архівів новітніх громадсько–політичних формувань та політичних партій України, які дозволяють прослідкувати основні етапи демократизації українського суспільства в перші роки офіційної політики “перебудови”, розширити знання про процеси зародження, становлення і розвитку багатопартійності в регіоні. Це статутні документи, протоколи конференцій, зборів, засідань, в яких подається інформація про внутрішній розвиток цих організацій, а також оцінка суспільно-політичної ситуації в регіоні і країні. На особливу увагу заслуговують матеріали, що свідчать про зв'язки з іншими громадськими і партійними формуваннями, друковані продукція суспільно-політичної тематики, листівки, плакати, неформальні газетні видання, які особливо цінні при з'ясуванні суспільних подій кінця 80-х років, коли ступінь політичної та громадянської свободи був ще доволі обмеженим.

Однією з масових і доступних груп писемних джерел з даної проблеми є матеріали пресових періодичних і неперіодичних видань, більшість з яких зберігається в системі бібліотечних фондів України. При підготовці дисертаційного дослідження автором було опрацьовано і використано матеріали понад 60 газетних видань, з них 24 видання неофіційного (самвидавного) статусу. Вони дозволяють отримати цінні відомості фактографічного та аналітичного характеру як про період боротьби українського народу за незалежність, так і про період розбудови української держави.

В процесі дослідження автор використав матеріали збірників документів і довідкові видання. Так суспільно–політичний розвиток західноукраїнських областей в період 1985-89 рр. знайшов своє відображення у підготовленому в 1989 р. Інститутом суспільних наук АН УРСР збірнику документів, присвяченому 50-літтю возз'єднання західних земель України з УРСР в складі СРСР. Із 197 поданих у ньому документів 53 матеріали присвячені висвітленню особливостей суспільного життя регіону в перебудовний період1. Вагому інформацію про розвиток багатопартійності подають збірки документів та довідники, підготовлені А.Слюсаренком, М.Томенком, О.Гаранем, В.Яблонським2. Досліджуючи перебіг парламентських виборів автор використав інформаційно-методичні та довідкові матеріали виборчих штабів ряду політичних партій. На особливу увагу заслуговує інформаційно-аналітичне видання Центральної виборчої комісії, присвячене президентським виборам 1999 р.3. Значний інтерес для з'ясування логіки розвитку політичних процесів, стратегії та тактики політичних сил мають друковані роботи: спогади, виступи, інтерв'ю, заяви провідних політичних та державних діячів, лідерів регіональних партійних організацій4.

Окремі аспекти досліджуваної проблеми знайшли своє відображення в матеріалах ряду наукових конференцій, а також в дисертаційних дослідженнях М.Нагорняка, В.Марчука, О.Пилипенка, О.Слободяна, Н.Хоми, Ю.Шведи, А.Юраша та ін.

Отже, опрацьована нами джерельна база, вважаємо, дозволяє розкрити основні тенденції розвитку політичної ситуації в регіоні в зазначений період. Застосовуючи методи критичного аналізу різноманітних джерел, автор намагався подати об'єктивну картину суспільно–політичних процесів, використовуючи також і здобутки історичної та політологічної літератури.

Історична наука тільки починає активно досліджувати політичну історію України в кінці ХХ ст., що об'єктивно обумовлено хронологічними рамками цього наукового напрямку. Історіографічний доробок даної проблеми тільки починає формуватися. У більшості опублікованих праць основна увага дослідників концентрується на загальноукраїнських тенденціях політичних процесів, аналіз же регіональної специфіки ще вимагає свого наукового осмислення. Тому нашу увагу привернули, насамперед, ті праці, в яких частково розглядаються окремі питання порушеної теми.

Однією з перших праць і за часом появи, і за напрямами досліджень суспільно–політичної ситуації в Україні в другій половині 1980-х років, в якій враховуються особливості розвитку подій в західному регіоні, стала книга А.Камінського5, присвячена аналізу становлення українського національно–демократичного руху. Вона написана на основі використання інформаційних матеріалів Української служби радіо “Свобода”, матеріалів офіційної і неформальної української преси, що дозволяють прослідкувати зародження та

1Суспільно-політичний розвиток західних областей УРСР.(1939-1989 рр.).Збірник документів і матеріалів. – К.,1989. 2СлюсаренкоА., Томенко М. Нові політичні партії України. Довідник. – К., 1990; Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій/ Упорядник О.Гарань. – К., 1991; Сучасні політичні партії України. Довідник/ Упорядник В.Яблонський. – К., 1996. 3Вибори президента України 1999. Інформ.-аналіт. вид. Ред. кол.: М.М.Рябець та ін. – К., 2000. 4Кравчук Л. Є така держава – Україна. – К.,1992; Кучма Л. Про найголовніше. – К., 1999; Марчук Є. П'ять років української трагедії. – К., 1999; Пинзеник В. Коні не винні: Реформи чи їх імітація. – К., 1999 та ін. 5Камінський А. На перехідному етапі. “Демократизація”, “гласність”, “перебудова” на Україні. – Мюнхен, 1990.

розвиток неформальних громадських організацій, становлення націонал–демократичних сил. Спроби узагальнити специфіку розвитку суспільно-політичних процесів кінця ХХ ст. в західноукраїнському регіону зроблені львівськими науковцями Я.Грицаком та Ю.Зайцевим6 у відповідних розділам навчальних посібників для вузів.

Враховуючи вагому роль Народного Руху України (НРУ) в політичній активізації західноукраїнського народу, заслуговують на увагу спеціальні дослідження історії становлення цієї організації О.Гараня, Г.Гончарука, В.Ковтуна7. В них розглядається питання діяльності крайових організацій НРУ в регіоні, вплив західноукраїнського чинника на загальну тактику і стратегію Руху, його трансформацію в політичну партію.

Серйозний науковий аналіз суспільно–політичної ситуації в західних областях на основі використання архівних документів колишнього політбюро ЦК КПУ зроблений в грунтовній монографії В.Литвина8, хоч варто відзначити

певну критичність автора при характеристиці національно–демократичного піднесення в західноукраїнських областях та спрощеність в трактуванні причин зростання антикомуністичних настроїв у більшості жителів регіону.

В роботі використані результати наукових праць, присвячених питанням становлення багатопартійності і міжпартійних відносин в Україні, особливо політичних партій та об'єднань національно–демократичного і національно–радикального спрямування. Над цими проблемами плідно працювали А.Білоус, Є.Болторович, М.Томенко, Ю.Шведа9 та ін.

Своєрідні соціальні оцінки політичних процесів в перші роки незалежності, критичний аналіз досягнень і втрат демократичних сил в галицьких областях подано в роботах М.Мариновича, В.Іванишина10. Соціально-психологічні аспекти світогляду і ментальності західних українців знаходимо у роботах відомого галицького діяча М.Шлемкевича та сучасного дослідника М.Юрія11. Складні питання релігійних взаємовідносин та міжконфесійних конфліктів в західноукраїнських областях в контексті

6Грицак Я.Нарис історії України:формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 1996; Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів, 1996. 7 Гарань О. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). – К., 1993; Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. – Одеса, 1997; Ковтун В. Історія Народного Руху України. – К., 1995. 8Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. – К.,1994. 9Білоус А. Політичні об'єднання України. – К., 1993; Болтарович Є. Погляд на Конгрес національно-демократичних сил через призму формування політичної структури суспільства // Розбудова держави. – 1993.– №1. – С.31-46; Томенко М., Мельниченко В., Яблонський В. Україна напередодні та після виборів // Політична думка. – 1994. - №2. – С.36-43; Шведа Ю. Ідеологічні особливості партійної системи в Україні // Українські варіанти. – 1997. - №1. – С.20-27. 10Маринович М. Українська демократія: успіх чи поразка? // Сучасність. – 1992. -№5. – С.80-85; Його ж. Спокутування комунізму // Сучасність. – 1993. - №3. – С.59-78; Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич, 1992. 11Шлемкевич М. Галичанство. – Львів, 1997; Юрій М. Етногенез і менталітет українського народу. - К., 1997.

національно-державного відродження України порушується в працях В.Єленського, М.Рибачука, В.Уткіна, О.Шуби12.

Історіософське осмислення періоду переходу України від тоталітарного до відкритого демократичного суспільства, проблеми трансформації політичних і соціальних відносин в Україні розглядаються і в працях В.Кременя, Д.Табачника, В.Ткаченка та колективній монографії авторського колективу під керівництвом М.Шульги13.

Заслуговують на увагу і роботи представників української діаспори, в яких порушуються окремі питання окресленої нами проблеми. Серед них варто відзначити праці Л.Плюща, О.Субтельного, Р.Шпорлюка14 та ін.

Отже, окремі аспекти розвитку суспільно–політичних процесів в західноукраїнському регіоні в контексті загальноукраїнського поступу знайшли своє часткове відображення в ряді монографічних досліджень, в наукових статтях, в ході обговорення на науково–практичних конференціях. Але практична відсутність в науковому обігу архівних джерел з державних архівів та обмежене використання матеріалів поточних архівів партійних і громадських організацій зумовили недостатність джерельної бази для наукового вивчення даної проблематики. Тому пропонована до захисту робота здійснена на основі введення до наукового обігу значної кількості нових джерел з фондів державних архівів, матеріалів преси і є першою спробою комплексного дослідження політичної історії окремого українського регіону в період боротьби за незалежність та становлення і розвитку самостійної української держави в кінці ХХ століття.

У другому розділі “Боротьба за незалежність України на зламі 80-х – 90-х років” з'ясовано суспільно-політичні процеси на етапі здобуття незалежності. Досліджено ідейні витоки та організаційне формування національно-демократичних сил в регіоні внаслідок проголошеної М.Горбачовим політики перебудови. З'ясовано, що гасла “гласності”, “плюралізму”, “демократизації” сприймалися місцевими партійно-державними органами як чергова пропагандистська кампанія, на практиці мала типовий для радянської владної системи поверховий характер. Зважаючи на специфіку розвитку регіону партійні органи прагнули недопустити в нових суспільних умовах “реанімації проявів українського буржуазного націоналізму”,

12Єленський В. Православні і католики в посткомуністичну добу // Людина і світ. – 1996. - №3. – С.10-14; Рибачук М., Уткін О., Кирюшко М. Національне відродження і релігія. – 1995; Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз). – К., 1999.13Кремінь В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернатива поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996; Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. Кол. монографія. Під ред. М.Шульги. – К., 1999. 14Плющ Л. Чи має перспективи український фашизм //Сучасність. – 1993. - №3.- С.138-149; Субтельний О. Розпад імперії та утворення національних держав: випадок України // Сучасність. – 1994. - №12. – С.36-43; Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучасність. – 1996. -№11. – С.74-87, №12. – С.53-65.“

клерикального екстремізму”, таким чином паралізувати самостійну суспільну ініціативу громадян на захист і розширення національно-культурних та релігійних прав.

Однак, ініціатива “знизу” ламала застійний консерватизм номенклатурних чиновників. У 1987-88 рр. у багатьох містах Галичини з'явилися неформальні громадські організації, що висували загальнодемократичні вимоги, загострювали суспільну увагу на проблемах культури, мови, екології, залучали до активного громадського життя багатьох мешканців краю. Перші з них - Товариство Лева у Львові, культурно-наукове товариство “Рух” в Івано-Франківську, товариство “Поступ” в Коломиї, “Громада тернопільського краю-Тернопільщина” і екологічний клуб “Неосфера” в Тернополі та ін. ламали стереотипи діяльності громадських організацій радянського зразка, символізуючи реальні суспільні зміни. Їхній приклад сприяв поширенню неформального загальнодемократичного руху, готуючи грунт для постання загальноукраїнських організацій ТУМу ім. Т.Шевченка, “Меморіалу”, Народного Руху України.

Одночасно широкого розмаху в регіоні в 1988-89 рр. набув суспільний рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка сприймалася віруючими як виразник національно-релігійних традицій, духовне осердя багатьох західних українців. Протидія офіційної влади відродженню УГКЦ політизувала цей рух, зближувала позиції віруючих з неформалами.

Значна роль в популяризації ідей національного і демократичного відродження належала діячам дисидентського та правозахисного руху, які прагнули поглибити демократичні перетворення, забезпечити їхню незворотність. У серпні 1987 р. у Львові група колишніх політв'язнів на чолі з В.Чорноволом продовжила видання позацензурного часопису “Український вісник”, який став першим символом незалежної української періодики в новітній період. На початку 1988 р. учасники українського руху опору тоталітарному режимові, більшість з яких проживала в західному регіоні, відновили діяльність Української Гельсінської групи (УГГ). В липні 1988 р. за ініціативою львівського ядра УГГ трансформувалася в Українську Гельсінську спілку (УГС) – політизоване формування, яке відкрито декларувало програму національно-державного відродження України, що на перших порах передбачала досягнення республікою реального політичного і економічного суверенітету.

Центром демократичного руху в регіоні був Львів, традиційний оплот українства, звідкіля імпульси національного піднесення поширювалися не тільки в сусідні області Галичини, але й на всю Україну. Саме у Львові влітку 1988 р. відбулися перші в Україні багатотисячні несанкціоновані владою громадсько-політичні мітинги. Тут неформальні організації намагалися створити масовий Демократичний фронт на підтримку перебудови, саме львівська обласна організація УГС стала найбільш активною, спричинивши організаційне та ідейне становлення спілки по всій Україні.

Активні суспільні дії новітніх самодіяльних організацій, політизація їхньої діяльності під час виборів народних депутатів СРСР в березні 1989 р., боротьби за організаційне становлення Народного Руху України за перебудову та легалізацію УГКЦ сприяли піднесенню національно-визвольного руху. Вибори 1989 р. засвідчили значні зрушення в суспільній свідомості мешканців Львівщини, які змогли в складних і драматичних умовах забалотувати ряд партапаратних кандидатів, в тому числі, і першого секретаря Львівського обкому КПУ Я.Погребняка, підтримавши демократично налаштованих представників львівської інтелігенції Р.Братуня, І.Вакарчука, Р.Федоріва. Виборча боротьба у Львові, пов'язана з протидією офіційної влади демократичним настроям громадськості, яка підтримувала кандидатуру в народні депутати одного з ініціаторів створення НРУ І.Драча, загострила суспільну ситуацію в області, радикалізувала опозиційні до комуністичної влади сили. Яскравим проявом цього став своєрідний “мітинговий марафон” у Львові весною 1989 р. та першотравнева демонстрація львівських неформалів під національними блакитно-жовтими знаменами.

Події на Львівщині стали каталізатором суспільної активності громадян і в сусідніх Івано-Франківській та Тернопільській областях, обумовивши проведення масових несанкціонованих політичних заходів. Публічні мітинги були основною прикметою суспільного життя регіону. В ході їх проведення порушувалися найбільш актуальні суспільні питання: розширення демократичних свобод, ліквідація політичної монополії компартії, прийняття закону про державний статус української мови в республіці, узаконення використання національної символіки, відновлення прав УГКЦ, плюралізм форм власності та підтримка приватної економічної ініціативи та ін., які об'єктивно загострювали національні почуття, сприяли національно-демократичному відродженню. За 10 місяців 1989 р. в регіоні відбулося майже триста несанкціонованих політичних акцій, що складало дві третини загальної кількості мітингів, які прокотилися республікою. Намагання партійно-державної влади силовими та адміністративними методами зупинити цей рух – використання проти мирних учасників мітингів спецзагонів міліції у Львові, в Івано-Франківську, адміністративні покаранні та порушення кримінальних справ проти ініціаторів зібрань, тільки радикалізували суспільну думку, поширюючи поряд з антиноменклатурними і антикомуністичні настрої. Апогей “мітингової демократії” припав на осінь 1989 р., кількісно і якісно охопивши десятки міст та сіл Галичини.

Одночасно, широкого розмаху набув і рух за легалізацію УГКЦ. Публічні акції її прихильників, як, наприклад, 150-ти тисячна демонстрація греко-католиків у Львові, 40-тисячна в Івано-Франківську, вказували на зростання авторитету гнаної в радянські часи церкви, відновлення національно-релігійних традицій, що примусило комуністичну владу в листопаді 1989 р. частково визнати право УГКЦ на існування.

Не менш потужною була кампанія створення територіальних осередків НРУ. Уже 24 березня 1989 р. постала Тернопільська обласна організація НРУ. 7 травня було проведено установчу конференцію Львівської регіональної організації Руху, яка відіграла важливу роль в поширенні рухівської справи не тільки на Львівщині, але в сусідніх Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській областях. Важливим аспектом розвитку рухівських структур була їхня опора на масову підтримку населення, що перетворювало це громадсько-політичне об'єднання в справжнього виразника прагнень більшості мешканців регіону. Саме ця підтримка, оперта на досвід тісної співпраці з місцевими відділеннями УГС, ТУМу, “Меморіалу”, дозволила галицьким представникам на Установчому з'їзді Руху заявити більш радикальні і прагматичні позиції щодо програми НРУ та напрямів його діяльності у всеукраїнському масштабі, відкрито висунути гасло досягнення державної самостійності.

Злиття воєдино трьох суспільних рухів: загальнодемократичного, національно-демократичного і національно-релігійного, дозволило сформувати в регіоні цілісний національно-визвольний рух, який мобілізував під знаменами національного відродження десятки тисяч активних громадян, висунувши як основну мету завдання здобуття Україною повного суверенітету і незалежності. За характером суспільних прагнень та практичних дій процеси в західних областях України співпадали з аналогічними процесами в балтійських республіках та країнах Центрально-Східної Європи, що виразно відрізняло їх від інших регіонів республіки.

У розділі досліджено політичні зміни після виборів 1990 р. до Верховної Ради України та місцевих рад народних депутатів. В результаті перемоги демократичних сил на виборах до місцевих органів влади в західному регіоні виникнув дивний феномен – антикомуністична радянська (за формою організації) влада, яку очолили представники опозиційних до комуністичної системи організацій. Це значно загострило взаємовідносини між регіоном та офіційним Києвом, який вважав західноукраїнський чинник “джерелом дестабілізації та сепаратизму” з огляду на ті дії, які проводила місцева влада.

Національно-демократичні сили прагнули нейтралізувати вплив партійних комітетів КПУ шляхом департизації промислових і виробничих підприємств, установ, організацій, деідеологізації системи освітніх і навчально-виховних закладів. Органи державної влади, політичні і громадські організації регіону послідовно втілювали в життя національно-демократичні принципи, забезпечили умови для реального становлення політичного і партійного плюралізму, діяльності нових громадських організацій, що символізувало формування елементів європейського громадянського суспільства. На офіційному рівні використовувалася національна символіка, набула пріоритетного розвитку національна освіта і культура, в громадському житті утверджувалися традиції відзначення історичних та національно-релігійних свят. Громадськість регіону брала активну участь в пропагандистських акціях в східних регіонах України, пропагуючи національні ідеї та доносячи правду місцевому населенню про справжні процеси в Галичині

Активна роль в пропаганді ідей незалежності України належала обраним в галицьких округах народним депутатам України, серед яких були лідери національного руху І.Драч, Л.Лук'яненко, Д.Павличко, В.Чорновіл, І.Юхновський та ін., які увійшли до парламентської опозиції – Народної Ради. Вони виражали волю своїх виборців, а декларовані з парламентської трибуни державотворчі ініціативи - прийняття законів про державний та економічний суверенітет України, створення національних збройних сил, непідписання нового союзного договору, знаходили повну підтримку в регіоні.

Самостійницькі настрої мешканців західних областей виразно проявилися 17 березня 1991 р., під час проведення всесоюзного референдуму з питань збереження СРСР. Понад 80 відсотків учасників опитування підтримали галицький бюлетень, висловившись проти перебування України в складі Радянського Союзу, за її повний суверенітет і самостійність. Тому прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акту проголошення незалежності України в повній мірі виражало волю та прагнення політичних сил і широкої західноукраїнської громадськості, які безпосередньо були причетні до створення необхідних умов для появи незалежної Української держави.

У третьому розділі “Суспільно-політичне життя в незалежній Україні” з'ясовано розвиток суспільно-політичних процесів в 90-х роках.

Досліджено витоки і становлення багатопартійності, формування регіональних структур сучасних політичних партій, специфіку їх взаємовідносин. Показано, що і на етапі боротьби за незалежність, і в період розбудови Української самостійної держави провідна роль в політичному житті західних областей належала партіям національно-демократичного спрямування: Українській республіканській партії (УРП), Демократичній партії України (ДемПУ), трансформованому в партію в 1992 р. Народному Руху України, Конгресу українських націоналістів (КУН) та ін. Вони виступали на підтримку державотворчого процесу, проти намагань внутрішньополітичних та зовнішньополітичних чинників піддати сумніву цілісність і суверенітет молодої держави. Однак, нові історичні і політичні умови спричинили значну диференціацію в національно-зорієнтованому політичному таборі, особливо на місцевому рівні загостривши стосунки між близькими за духом та політичними поглядами партіями. Лінія поділу, спричиненого амбіціями лідерів, різницею в підходах щодо дій вищого керівництва України, загострила міжпартійну боротьбу в національно-демократичному таборі, розвела Рух і УРП. Кожна з цих організацій зазнала розколів, що значно ослабили їх, і це знизило загальну популярність як в регіоні, так і в Україні.

На фоні загострення соціально-економічної кризи, відсутності ціннісних національних пріоритетів у правлячої української еліти, розколу демократичних сил певної популярності в регіоні в середині 90-х набрали радикальні ідеї, декларовані новоутвореними партіями національно-радикального спрямування. З іншого боку, посилення адміністративного впливу органів державної влади спричинило появу кількох центристських партій, які, використовуючи як загальнодемократичні гасла, так і адміністративний ресурс своїх членів у владних коридорах, намагалися поширити свій вплив на електорат в галицьких областях, відвойовуючи його у націонал-демократів. Міжпартійна та ідеологічна боротьба в часи української незалежності вийшла на закономірний для плюралістичного суспільства рівень політичних відносин, хоч, зважаючи на стійку прихильність галицького населення національним ідеям, найбільш популярними та впливовими залишилися партії національно-демократичного спрямування, а сам регіон – їх базовим електоральним полем.

В розділі проаналізовано практичні результати діяльності провідних в регіоні політичних партій і об'єднань, їхньої участі в президентських, парламентських виборах та виборах до органів місцевих рад.

Аналіз суспільного життя в 90-ті роки показав, що органи державної влади, провідні політичні сили, громадськість послідовно відстоювали курс на розбудову української державності на засадах української національної ідеї. Це проявилося в підтримці тих кроків Президентів України Л.Кравчука і Л.Кучми, які сприяли утвердженню суверенних прав українського народу, позиції держави. Відзначено вплив суспільної думки мешканців регіону на погляди та політику цих лідерів шляхом порівняння відношення до них галицького загалу до і після президентських кампаній.

У перехідний період українське суспільство охопила системна криза, загострилися соціально-економічні проблеми, значно знизився життєвий рівень населення. Ліві політичні організації за допомогою соціальної риторики намагалися подати це як наслідок здобуття Україною незалежності та відрив від Росії, звинувачуючи у кризових явищах націонал-демократів. І хоч національно-патріотичні сили виступили проти таких заяв, пріоритетні в західноукраїнському середовищі ідеї так і не стали провідними в політичному курсі державного керівництва України.

Однією з найскладніших і вибухонебезпечних в соціальному плані проблем, що проявилися в новітній період, стало релігійне міжконфесійне протистояння в регіоні, яке набрало серйозних масштабів в першій половині 90-х років, і було пов'язане з становленням церковних структур УГКЦ, Української автокефальної православної церкви, Української православної церкви Київського патріархату. Витоки і причини конфлікту полягали, насамперед, в складній спадщині радянського атеїстичного підходу до проблем духовного світогляду та релігійного світосприйняття населення, а також в матеріальних претензіях між церквами, боротьбою за впливи і контроль на віруючими. Міжконфесійні конфлікти часто виходили за межі правового поля їхнього вирішення, набували небезпечного для суспільного спокою характеру. Оскільки релігійна активність мешканців регіону була найвищою в Україні, то релігійні відносини стали в центрі уваги і багатьох політичних сил, що намагалися використати релігійний фактор в своїй практичній діяльності, особливо під час виборів. Тож зменшення релігійної напруги внаслідок певних заходів державної влади та шляхи пошуку компромісу між самими духовними пастирями дозволили в кінці 90-х років дещо зняти гостроту проблеми.

Важливим аспектом суспільних прагнень галицького населення була відданість національно-державницькій ідеї. Це зумовлювалося особливістю менталітету цієї частини українського народу, який знайшов свій практичний вираз в пріоритеті національно-демократичних цінностей, підвищеній увазі до питань національно-культурного відродження, негативному відношенні до спроб комуністичних сил відновити практику комуністичного будівництва в Україні і втягнути її в проросійську орбіту нових міждержавних союзів, прагненні консолідації української нації на основі національних пріоритетів, підтримці курсу на інтеграцію з європейським співтовариством.

У висновках узагальнено головні результати дослідження.

1. В кінці 1980-х років в західних областях України виникнули новітні громадські (неформальні) організації, які на хвилі проголошеної “демократизації” значно активізували суспільне життя. Внаслідок їхньої діяльності в регіоні чітко окреслилися три суспільні рухи – загальнодемократичний – на розширення демократичних прав і свобод, національно-демократичний – боротьба за здобуття Україною національного і державного суверенітету, і національно-релігійний – за легалізацію УГКЦ і утвердження її як національної церкви. Їх злиття дозволило сформувати потужний національно-визвольний рух, що консолідував прагнення українського народу здобути державну самостійність. Опертий на структури крайових організацій УГС і НРУ він мобілізував під гаслами національного відродження десятки тисяч активних громадян, поширюючи вплив на центральні і східні області України.

2. Перемога національно-демократичного блоку на виборах 1990 р. до місцевих органів дозволила сформувати якісно новий склад рад, що зумовило появу в республіці феномену “антикомуністичної радянської влади”. Демократичні ради шляхом проведення департизації державних і господарських установ, деідеологізації освітніх закладів зуміли усунути компартію України від політичної влади. Їх дії спрямовувалися на втілення в життя принципів національно-державного будівництва, забезпечили умови для культурного розвитку.

3. В нових демократичних умовах швидкими темпами відбувалося становлення нових політичних партій, в основному націонал-демократичного та націонал-радикального спрямування. З досягненням Україною незалежності єдиний національно-демократичний табір розколовся, загострились стосунки між близькими за духом організаціями. Лінія поділу проходила через взаємостосунки між провідними в регіоні партіями УРП і НРУ, які мали різні підходи і оцінки тактики дій державного керівництва України. В результаті цього, всередині 90-х років посилили свої позиції партії центристського типу, які намагалися завоювати впливи на галицький електорат.

4. Важливу роль в суспільному житті посідали громадські організації, багато з яких, успадкувавши назву та напрямки діяльності галицьких товариств довоєнного періоду, здійснювали широку громадську роботу, яка знаходила розуміння та підтримку мешканців регіону. Відродилися історичні традиції участі галицького населення в громадському житті, що проявилося у проведенні численних мітингів, віче, зібрань як ефективної форми обговорення гострих суспільних проблем.

5. За темпами та характером суспільних змін на зламі 80-90-х років процеси в Галичині співпадали з аналогічними процесами в республіках Балтії і країнах Центрально-Східної Європи, що вказувало на європейську орієнтацію майбутнього шляху розвитку. Однак набутий національно-демократичними силами політичний авторитет в перехідний період був втрачений, націонал-демократичний табір виявився роз'єднаним і неготовим до серйозної політичної боротьби за практичне формування основних напрямків української державної політики.

6. Особливістю суспільного життя регіону був вплив на розвиток суспільно-політичних процесів релігійного чинника. Це зумовлювалося боротьбою за відновлення і утвердження УГКЦ, міжцерковним та міжконфесійним протистоянням українських церков у 90-х роках, а також намаганням різних політичних сил використати авторитет церкви в найбільш активному в релігійному відношенні регіоні для задоволення своїх практичних потреб, особливо під час виборчих кампаній. Тому міжконфесійне протистояння часто дестабілізувало суспільне життя,