ХАРКІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ

КОСМЕДА ТЕТЯНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 811.161.2+811.161.1

АКСІОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ПРАГМАЛІНГВІСТИКИ:

ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ОЦІНКИ

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ МОВАХ

Спеціальності: 10.02.01 – українська мова,

10.02.02 – російська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі російської філології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Офіційні опоненти: докто-р філологічних наук, професор,

ЄРМОЛЕНКО Світлана Яківна,

Інститут української мови НАН України,

завідувач відділу стилістики та культури мови;

докто-р філологічних наук, професор,

ОЗЕРОВА Ніна Григорівна,

Інститут мовознавства ім.О.О.Потебні НАН України,

завідувач відділу російської мови;

докто-р філологічних наук, професор,

ПЕЛЕПЕЙЧЕНКО Людмила Миколаївна,

Харківський державний педагогічний

університет іме-ні Г.С.Сковороди,

завідувач кафедри методики початкового навчання.

Провідна установа – Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, кафедра української мови,

кафедра російської мови, Міністерство освіти і

науки України, м.Київ.

Захист відбудеться “14” вересня 2001 року о 13.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.03 у Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди Міністерства освіти і науки України за адресою: 61168, м.Харків, вул.Блюхера, 2, кімн.215-А.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди (61168, м.Харків, вул.Блюхера, 2, кімн.215-А).

Автореферат розіслано “29” червня 2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ОЛЕКСЕНКО О.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У ХХІ ст. мовознавство входить з новою науковою парадигмою: практично досконале вивчення проблем синтактики та семантики привело до необхідності глибокого дослідження прагматики.

Актуальність дослідження зумовлена, по-перше, тим, що прагматика – міждисциплінарна наука, а міжгалузевість гуманітарних досліджень – характерна ознака сучасних наукових розвідок, оскільки подібні розробки дають змогу посилювати їхню результативність, збільшувати ймовірність виявлення синкретичних явищ і т. д.; по-друге, враховуючи те ідеальне, що лежить в основі семантики (значення, смисли, "дух"), синтактики (мовна матерія, її субстанції, форми і зв'язки), прагматика вивчає когнітивну діяльність, спрямовану на позначення фрагментів дійсності. Обриси предмету та завдань прагматики на сьогодні ще чітко не окреслені. Саме тому опрацювання окремих відгалужень прагмалінгвістики, до яких належить і виокремлена нами аксіологічна прагмалінгвістика, можна вважати доцільним.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Питання аксіологічної прагмалінгвістики, що розглянуті в дисертації, пов'язані з фундаментальними дослідженнями, які здійснюються в межах наукової проблематики держбюджетної теми філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка – РМ-390Б "Актуальні проблеми лексикографії" (№ др.0198V007432, керівник доц.Терлак З.М.). У межах цієї теми розробляється окремий підрозділ, керівник якого – авторка цього дослідження, – "Українсько-російський і російсько-український словник перекладознавчих термінів".

Мета дослідження – багатоаспектний аналіз категорії оцінки з позицій діахронії та синхронії в межах синтактики, семантики, прагматики та основних аксіологічних теорій суміжних гуманітарних наук у проекції на українську і російську мови для виявлення національної специфіки вказаних мов.

Для досягнення цієї мети необхідно розв'язати такі завдання:

-

-

-

-

-

-

Об'єкт дослідження – оцінка як універсальна категорія мови, що проявляється в таких своїх основних іпостасях, як лінгвофілософська, структурно- та прагмасемантична.

Джерелами фактичного матеріалу слугували україномовні та російськомовні тексти з фольклорних творів, класичної та сучасної художньої літератури, мас-медіа.

Предмет дослідження – мовні та мовленнєві засоби вираження категорії оцінки з урахуванням "дії" комунікативних налаштувань, умов, інтенцій тощо.

Вибір методів аналізу зумовлений специфікою об'єкта та поставлених завдань. На всіх етапах дослідження застосовано описовий метод, лінгвістичне спостереження та осмислення його результатів, методи класифікації, трансформації, компонентного, опозитивного та концептуального аналізів; психолінгвістичного експерименту (опитування реципієнтів). Для аналізу окремих фактів мовних систем української та російської мов, а також мовленнєвих фактів і явищ використано зіставний метод.

Новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше:

-

-

-

-

-

-

У дослідженні дістало подальший розвиток опрацювання окремих питань теорії:

-

-

-

-

-

Теоретична цінність дисертації зумовлена тим, що в ній на матеріалі української та російської мов з позицій прагмалінгвістики розглянуто такі фундаментальні питання, як сутність мови, визначення мови і слова, цінність знака, одиниця лексики, функціональні типи лексичних значень, конотація і т.д. Дослідження може бути корисним передусім для лексикологів, лексикографів, лінгвофілософів.

Практичне значення роботи пов`язане з можливістю створення на його основі оригінальних підручників і навчальних посібників, функціональних (“активних”) словників. Слід зазначити також можливості, які відкриває аксіологічна прагмалінгвістика для вчених, що працюють у сфері теорії перекладу. Виявлені матеріали можуть бути використані у процесі викладання сучасної української та російської мов, мовознавства, проведенні спецсемінарів.

Дисертація є самостійним дослідженням, наслідком багаторічної дослідницької роботи.

Апробація положень, що виносяться на захист, здійснена на Міжнародних конгресах україністів та русистів – Львів, 1993; Братислава (Словаччина), 1999; симпозіумах – Велико-Тирново (Болгарія), 1994; Бєлград (Сербія), 1999; конференціях – Печ (Угорщина), 1994, 2000; Жешув (Польща), 1994; Вроцлав (Польща), 1994, 1996, 1998; Кельце (Польща), 1995, 1997, 1998; Катовіце (Польща), 1997, 1998, 1999; Мінськ (Білорусь), 1994, 1997; Москва (Росія), 1997; Оломоуц (Чехія), 1999; та на конференціях в Україні – Івано-Франківськ, 1993, 1996, 2000; Київ, 1995, 1997, 1999; Луцьк, 1994; Львів, 1991, 1993, 1994, 1996, 1997, 1998, 1999, 2000; Полтава, 1993; Харків, 1991, 1999; Черкаси, 1992, 1996; Ялта, 1994-2000.

Матеріали і висновки дисертації були обговорені на засіданнях та наукових семінарах лінгвістичних кафедр ЛНУ ім. Івана Франка, використовувались при читанні курсів “Лексикологія”, “Словотвір”, спецкурсів, у дипломних роботах і кандидатських дисертаціях, що виконувалися під нашим керівництвом.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в монографії "Аксіологічні проблеми прагмалінгвістики" (2000 р., 18,5 др. арк.), розділі "Функционально-семасиологическое исследование имен предметно-признаковой семантики" (8,5 др. арк.), що належить авторові дисертації і є самостійною частиною монографії "Очерки по функциональной лексикологии", написаної в співавторстві з Ф.Бацевичем (1997 р.); у статтях, опублікованих у провідних фахових наукових журналах, а також в інших періодичних фахових наукових виданнях України та інших країн (Польща, Угорщина, Чехія), і опублікованих доповідях, тезах доповідей, що виголошувалися на симпозіумах, конгресах, конференціях різного рівня як в Україні, так і за її межами. Загальний обсяг цих публікацій – понад 15 др. арк.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списків використаної наукової (373 найменування) та художньої літератури (19 найменувань); окремі положення дисертаційного дослідження ілюструються схемами і таблицями. Текст дисертації – 369 стор., загальний обсяг – 406 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі подано загальну характеристику роботи, її проблематику, обґрунтовано актуальність, визначено мету, окреслено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо її апробації.

У першому розділі дисертації “Лінгвофілософська категорія оцінки в історичному аспекті” обґрунтовано основні положення дослідження. У підрозділі 1.1. “Мовна картина світу і аксіологічна прагмалінгвістика (проблематика та методологія дослідження)” зазначено, що сучасне мовознавство розвивається в антропоцентричному напрямі, вивчаючи зв’язок мови з мисленням людини, її емоційним світом, загальнолюдськими та національно-культурними цінностями.

Оцінка – це така думка про предмет, яка виражає його характеристику з огляду на категорії цінності, а цінність – це будь-який предмет певного зацікавлення, бажання, прагнення тощо. Поняття цінності всеохопне: людина оцінює все, що було, є, буде, може бути і могло би бути. Аксіологія – одна з фундаментальних проблем гуманітарного і соціально-наукового пізнання, оскільки аналіз цінностей входить як аксіологічний компонент не тільки у філософські, але й соціологічні, психологічні, етнологічні та інші концепти.

Поняття “картина світу” стало основним смисловим базисом, на якому тримається вся логіко-семантична система мови. Як переконливо показав ще О.Потебня, розмежування суб’єктивного та об’єктивного змісту думки, зміст самосвідомості, здатність до абстрактного мислення, вираження зв’язків, кількість і якість мовних категорій – явища, що перебувають у розвитку. Збагачення “скарбниці думки” під час пізнання об’єктивного світу зумовлює еволюцію самосвідомості й ставлення особистості до нього, що веде до зміни типів мислення – від міфічного до поетичного і, далі, до реалістичного. Відповідно змінюються мовна картина світу (МКС) та її оцінка. Факт відображення у мові світогляду і світовідчуття як окремих індивідів, так і цілих людських груп дозволяє вважати мову специфічним знанням, поряд із знанням інтуїтивним, безпосереднім та науковим, теоретичним.

Підрозділ 1.2. “Українські філософи про статус поняття оцінки” містить короткий огляд внеску українських філософів у формування і розвиток лінгвофілософської категорії оцінки в історичній перспективі – через вивчення світогляду окремих постатей з урахуванням загальних тенденцій його формування. В українській філософській думці поняття оцінки розроблялося під впливом таких важливих чинників, як антична (зокрема давньогрецька), міфологічна (язичницька та християнська) філософії, вчення отців церкви, ісихазм як аскетичне вчення про внутрішню духовну зосередженість. У період Київської Русі “шкала оцінки” відбивала свідомість давніх українців, для якої характерними є такі оцінні опозиції, як “добро – зло”, “добре – погане”, “порядок – безлад”, ”своє – чуже”, “світло – темрява” тощо. Поступово “шкала оцінки” почала заповнюватися такими позитивними концептами, як святість, мудрість, милосердя, подвиг, страстотерпець, смиренномудріє, мовчання і под. Абсолютним концептом добра після впровадження християнства стало благо. Концепт зла в період Княжої Доби представлено у писемних пам’ятках не такою широкою палітрою, як концепт добра. Поширення ісихазму сприяє подальшому розвитку концепту Благодать (“бажане єднання з Богом шляхом заглиблення людини в себе”). Активно розробляються концепти позитивної оцінки на позначення внутрішнього духовного світу людини, у зв’язку з чим широко використовується лексика на позначення внутрішнього світу людини. Значний внесок у розробку понять негативної оцінки зробив І.Вишенський (ХУІ ст.). Стверджуючи відносний характер оцінки, він наголошував на суб’єктивних відмінностях критеріїв понять “добро” і ”зло”.

Діячі братських шкіл, серед яких Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький, Йова Борецький, Кирило Ставровецький, Памво Беринда та ін. пов’язують оцінку з інтенсіональними гедоністичними дефініціями, репрезентуючи її в антропоцентричному ракурсі: від людини – до світу.

Розробку проблеми “Людина і Всесвіт” продовжили вчені Києво-Могилянської академії (XVІІ-XVIII ст.). Для цього періоду характерним є визначення суб’єктивних відмінностей критеріїв понять “добро” і “зло”. Учені Києво-Могилянської академії вивчали аксіологічні питання логіки та психології (логіко-психологічні типи оцінки); характеризували пізнавальні здатності людини: відчуття, сприйняття, уявлення та ін. Г.Сковорода розглянув поняття добра через концепт щастя (задоволення) – стан незалежності та душевного спокою і подолання бентежних пристрастей “злої волі” всередині людини. Щастя – це веселість, яка є виявом “здоров’я гармонійної душі”. Він обстоює так звану філософію “серця”, яка знайшла яскраве відображення у подальших творах українських філософів. Контексти з творів Г.Сковороди, що наведені в дослідженні для ілюстрації теоретичних положень, мають прагматичну насиченість. Мовленнєвою формою вияву емоційного типу оцінки поет часто обирає такі мовні структури, як вигук, звертання, частки, прикметники з семантикою оцінки, агентивні імена морально-етичної оцінки, категорію стану.

У підрозділі 1.3. “Поняття оцінки в новій українській філології” розглянуто спадщину О.Потебні, з погляду якого вся МКС пройнята категорією оцінки. Учений вказував на важливість прагматичної функції мови, обґрунтовував деякі положення теорії мовленнєвого впливу, осмислював критерії оцінки художнього тексту. Мета тексту й слова, за О.Потебнею, – змусити оцінювати його зміст, створити відповідний “суб’єктивний настрій”. О.Потебня сприймав категорію оцінки як таку, що виявляється на різних мовних рівнях.

Значний внесок у розробку аксіологічних проблем зробив І.Франко. У праці “Із секретів поетичної творчості” він наголосив на важливості поняття оцінки, особливо для літературної критики. І.Франко зазначав, що оцінка пов’язана з законами психіки, асоціативними образами, з духовністю та ментальністю. Об’єктом оцінки, на його думку, можуть бути твори, люди, ідеї. Критик, як зазначає І.Франко, вносить у твір свій темперамент, тобто своє чуття і навіть миттєві настрої. Він характеризував психологічний, емоційно-чуттєвий та культурно-естетичний типи оцінки, писав про “гніздо “пересудів” і “упереджень”, “неясних поривів”, симпатій і антипатій.

Поняття оцінки знайшло відображення й у системі поглядів Д.Овсянико-Куликовського. Вчений пояснював специфіку вияву оцінки в мові через явище аперцепції. Актуальним для сучасного мовознавства є запропоноване Д.Овсянико-Куликовським визначення слова як результату роботи думки, почуття, волі. Як вважав вчений, в основі оцінки міститься “сфера почуттів” та “сфера думки”. Він розмірковував над формуванням “шкали оцінки”. Класифікація Д.Овсянико-Куликовського дала змогу розширити семантику категорії оцінки і виявити лінгвальну форму прояву кожного з видів почуттів.

У підрозділі 1.4. “Ознаки і статус категорії оцінки у сучасній науці. Логіко-семантичний та психологічний аспекти класифікації типів оцінки” висвітлено категоріальний зміст оцінки в сучасній філософії. Коли йдеться про оцінку як філософську категорію, необхідно наголосити, що вона формувалася поступово і має всі ознаки останньої: 1) означає найзагальніше поняття – “оцінка”, яке пов’язується з будь-яким предметом і ознаками реального світу; 2) є бінарною, тобто розрахована на протилежні компоненти: позитивне – негативне;
3) кожний компонент бінарної пари характеризується градуальністю: більшою – меншою – найменшою мірою (чи то позитивна, чи то негативна оцінка);
4) містить поняття “норма”, яке є історично змінним та національно забарвленим. Категорія оцінки належить до найважливіших категорій, без яких людині неможливо виробити правильну орієнтацію у світі, суспільстві, належно розуміти явища, які виникають у процесі розвитку суспільства.

Оцінка – свідчення ступеня пізнаності світу. Граматикалізуючись, категорія оцінки набуває статусу лінгвальної і має розгалужену мережу спеціальних і неспеціальних форм мовного вираження. Вона не існує ізольовано, а входить до системи структурно-семантичних і функціональних категорій мови. Оцінка передбачає наявність у мові такої думки про денотат, яка виражає його характеристику з огляду на категорії цінності.

Категорію оцінки у мовознавстві пропонуємо розглядати як структурно-семантичну, функціональну, прагмасемантичну, що містить такі концепти, як схвалення/осуд, згода/незгода, симпатія/антипатія. У МКС спостерігається своєрідний зв’язок оцінки з іншими поняттями. Вона пов’язана з категоріями персональності, темпоральності, простору, узагальненості, визначеності/невизначеності, збірності, множинності, загального, одиничного, особливого.

Категорія оцінки – складна і багатогранна, саме тому її вивчення в логіко-семантичному та психологічному аспектах дає поштовх і для мовознавчих досліджень. У дисертації подано типи оцінки, які проілюстровано лексичним матеріалом, розміщеним на “шкалі оцінки”, що демонструє оцінну градацію – максимальний, середній, мінімальний ступені певного типу оцінки. Цей аналіз базується на психолінгвістичному експерименті.

Науці відомі різні класифікації категорії оцінки в логічному аспекті. Проте з розвитком мови та науки про неї здійснюється все більша семантизація оцінки. У нових аксіологічних дослідженнях розробляються нові системи онтології добра, а це зумовлює виявлення нових смислів, що їх набувають предикати з семантикою оцінки в різних контекстах. Отже, таксонімія цінностей перетворилася на таксонімію смислів, яких набувають оцінні предикати.

У другому розділі, що має назву “Стан вивчення категорії оцінки в сучасній лінгвістичній парадигмі”, у підрозділі 2.1. “Етапи вивчення категорії оцінки в українському мовознавстві” визначено шлях становлення оцінки як лінгвістичної категорії, подано огляд інтерпретацій категорії оцінки в українському мовознавстві. У першому українському словнику лінгвістичних термінів Є.Кротевича та Н.Родзевич (1957) і “Словнику лінгвістичних термінів” Д.Ганича та І.Олійника (1985) міститься інформація про вияв категорії оцінки на фонетичному рівні крізь призму лінгвопрагматики. У монографічному дослідженні А.Багмут (“Семантика й інтонація в українській мові”, 1991) вивчено співвідношення семантики й інтонації в емоційно-експресивному мовленні. Експресивність розглядається як вияв суб’єктивно-оцінного ставлення мовця до висловлюваного, про що пише і В.Чабаненко.

Теорія оцінки в українському мовознавстві найкраще розроблена щодо слова. І.Велигорський ще 1935 року охарактеризував вплив почуттів на зміну значення слів, проілюстрував зниження та підвищення “чуттєвої вартості” оцінного слова. А.Бурячок (“Українське усне літературне мовлення”, 1967, розділ “Оцінна лексика в українській літературній мові”) запропонував своє визначення емоційної лексики, справедливо зазначаючи, що не можна вважати емоційно забарвленими ті слова, які не містять у собі інформації про оцінку мовцем фактів, явищ, не виражають його ставлення до них, а тільки називають ті чи інші почуття або повідомляють про них. Уперше в українському мовознавстві А.Бурячок розглядає особливості вживання оцінної лексики в усному літературному мовленні. Він описує структурно-семантичні типи у тому чи іншому стилі мовлення, з’ясовує способи посилення експресії, а також простежує вплив діалектного субстрату на оцінну лексику носіїв літературного мовлення, пропонує типологію емоційно забарвленої лексики.

Українські фразеологи В.Ужченко та Л.Авксентьєв також подають об’єкт свого дослідження крізь призму категорії оцінки, а А.Івченко серед фразеологізмів, описаних за ареальними зонами України, виділяє фразеосемантичні групи, які мотивовані категорією оцінки: “Розумова характеристика людини”, “Психічно ненормальний”, “Зовнішній вигляд”, “Емоційний стан” і т. д.

В.Русанівський вказує на суб’єктивний та об’єктивний характер оцінки, пов’язує категорію оцінки з категорією модальності. Продовжуючи вчення О.Потебні, він вивчає вияв національно-культурного типу оцінки, розглядає явище нейтралізації в системі емоційно-оцінної лексики.

Актуалізація уваги на функціональному аспекті категорії оцінки започаткувала новий етап її дослідження в українському мовознавстві. Працюючи над розв’язанням проблем функціонального синтаксису української мови, І.Вихованець торкається деяких питань прагмалінгвістики, пропонуючи характеристику предикатів дії, процесів, стану та якості. Граматичний аспект прагмалінгвістики частково досліджує в україністиці й А.Загнітко, який вказує на якісно новий процес уніфікації системних можливостей реченнєвих структур української мови, впливу узусних та мовленнєвих тенденцій, що має зв'язок і з категорією оцінки. О.Тараненко зосереджує увагу на типах модальної метафори, механізм творення якої мотивується категорією оцінки, описує процеси абстрагування емоційних, спонукальних, оцінних та інших обертонів лексичних значень.

У підрозділі 2.2. “Основні ракурси вивчення категорії оцінки у сучасній лінгвістиці” наголошено, що окремі фрагменти семантичного континууму оцін-ної лексики, яка пов’язується з означенням різних категорій, вивчені досить добре, але проблема функціонального її розшарування ще чекає свого розв’язання. Оцінні значення у лексико-семантичній системі мови протиставлені номінативним (дескриптивним). Якщо дескриптивні значення фіксують співвідношення висловлювання з позамовним світом, то оцінні – характеризують зв’язок між дійсним світом і його ідеалізованою моделлю (Н.Арутюнова). Оцінні значення сполучаються з сигніфікатом, внаслідок чого вони, зазвичай, використовуються у функції предикатних слів, що реалізують у висловлюванні свій сигніфікативний зміст (Д.Девідсон), і, як вважає А.Вежбицька, не виступають суб’єктом висловлювання.

Про принципову можливість виділяти функціонально-семантичні поля (ФСП) на основі прагматичних функцій пише А.Бондарко. Окресливши можливі шляхи побудови функціональної граматики російської мови, серед інших “первинних” функцій Н.Шведова виділяє “функцію кваліфікації та оцінки"; Т.Маркелова досліджує ФСП оцінки і зазначає, що воно входить до угрупування полів з якісно-кількісним ядром.

Є.Вольф дає визначення оцінки як семантичного поняття і робить висновок, що оцінка співвідноситься не тільки з усіма мовними одиницями, але й з семантикою висловлювань в дуже широкому діапазоні значень.

В останні роки мовознавці неодноразово наголошу-вали на важливості вивчення проблем емотивності, що нерозривно пов'язані з вивченням категорії оцінки. Причина зацікавлення зв'язком категорій оцінки та емотив-ності – в антропоцентризмі сучасних лінгвістич-них досліджень, в увазі до актуалізації мовленнєвих смислів слова. У працях Д.Шмельова, А.Уфімцевої, В.Телії, В.Шаховського, Й.Стерніна, Н.Лук’янової, С.Єрмоленко, В.Чабаненка та ін. зазначено, що емоційні чинники разом з оцінними є одним із джерел розвитку мови, а вираження емоційно-оцінних зна-чень – однією з семіологічних функцій слова. Отже, категорію оцінки активно вивчають у сучасному мовознавсті, проте є ще багато проблем, що потребують подальшого вивчення та опрацювання.

Підрозділ 2.3 “Методика та аспекти вивчення оцінного слова у контексті зміни лінгвістичних парадигм (взірці аналізу на прикладі концептів 'воля', 'Петербурґ')” присвячено мотивації актуальних підходів до вивчення оцінного слова. Семасіологічний і ономасіологічний напрями репрезентовано функціональним і структурним аспектами, а оцінне слово вимагає прагмалінгвістичного дослідження. Функціонально-семасіологічне дослідження лексики, зокрема, пов’язується з проблемами мовленнєвих перетворень у структурі ЛЗ слова. При цьому враховується, крім денотативно-сигніфікативного, і прагматичний компонент ЛЗ, і закони сполучуваності слів у синтагматичному ряді, саме порушення яких часто приводить до появи оцінного значення.

Уявлення про те, що значення – це набір упорядкованих за родо-видовим принципом сем, багато дослідників оцінює сьогодні як “семасіологічний міф”. Прихильники такого погляду виходять з нав’язування слову ознак ззовні – з боку слухача (у цьому випадку того, хто здійснює аналіз у семасіологічному напрямі). А.Вежбицька, зокрема, вважає, що компонентний аналіз часто (проте, зазначимо, не завжди!) нав’язує концепту ознаки, які не відображають властивості самого концепту. Серед мовознавців поширеною є думка, що вивчення номінативної діяльності на сучасному етапі розвитку мовознавчої науки вимагає гнучкішої моделі ЛЗ. З огляду на це, цікаві результати дають дослідження, які є спробою поширення нової когнітивної теорії значення на ономасіологічні розвідки. Структурні семантичні теорії виходили з тези, що значення слова існує об’єктивно – поза людською свідомістю, хоча є при цьому узагальненим відображенням реалій дійсності. Відповідно до цього, значення трактувалось як сукуп-ність відмінних ознак, об’єктивно притаманних денотатові. Щоб визначити слово як одиницю семантичного поля, досить лише врахувати його інтегральні ознаки, але релевантні ознаки можуть змінюватися залежно від контексту – мовного, культурологічного, національного. Сучасні вчені, що працюють у галузі когнітивної лінгвістики, трактують значення як концептуалізацію, визнають можливість, а також виправданість і плідність його дискретизації. Традиційний семантичний аналіз і новий, концептуальний, ставлять перед собою різні завдання: перший пов’язаний з висвітленням значення слова, другий – скерований до знання про світ. Якщо трактувати значення як концепт (варіант уявлень про предмет), що існує в нашій свідомості, то полярність семантики конкретних і абстрактних назв у деякому розумінні нівелюється, і вони стають доступними для концептуального аналізу, який дає змогу виявити оцінні значення слів різного типу. Більшою мірою це стосується сфери художнього мовлення. Доцільною та перспективною видається можливість поєднання при семасіологічному та ономасіологічному функціонально-комунікативному аналізі структурного і концептуального підходів, що є перспективним для вивчення лексики з семантикою оцінки.

До системи культурних концептів належать передусім найменування основних абстрактних понять нашого життя типу добро-зло, любов-ненависть, воля-неволя. А.Мойсієнко зазначає, що концепт воля виразно прослідковується в процесі декодування Шевченкових поезій. Наші спостереження підтверджують цю думку. Реалізований в творчості Тараса Шевченка концепт воля розглядаємо, з одного боку, як художній, а з іншого – культурний, що належить до концептів пізнання і виявляється в емоційно-оцінному просторі як концепт духовної цінності. Матеріалом аналізу став “Кобзар”, у тексті якого лексема воля є частотною і вступає в певні асоціативні ряди: доля, слава, сила, бунчуки, гетьмани, козаки, червоні жупани, гетьманщина, море, поле, степ, вітер, кобзар, бандурист, гопак, метелиця і т. д. У творчості Т.Шевченка спостерігаємо вплив категорії оцінки на розвиток значення лексеми воля.

До культурних концептів відносять, як правило, і власні назви, що відображають історію, традиції, ширше – культуру певної країни, народу. У російській культурі до культурних концептів-топонімів слід віднести Петербурґ. Історія його створення, реформи і революція, люди, архітектура зафіксовані у свідомості кожного культурного росіянина. Проте місто характеризується одночасно з позитивного і негативного боків. Період XIX – початок XX століть відрізняється від XVIII, коли Петербурґ усвідомлювався переважно позитивно як символ величі Росії, її духовності, пам’ятник Петру I (“вікно в Європу”). На початку XIX сторіччя в поетичні рядки різних авторів вплітається мотив провини Петербурґа і його засновника за тисячі жертв, на чиїх кістках було побудовано Північну Пальміру. Саме в XIX сторіччі поети, що присвятили свої рядки Петербурґу, розділилися на два табори: для одних місто “своє”, “улюблене”, позитивно оцінюване, для інших – “чуже”, “ненависне”, негативно оцінюване. Такі опозиції, як зазначалось, пояснюються бінарною природою концептуальної картини світу – універсальністю й індивідуальністю. Аналіз показує, що художні концепти, втілені в творах російських письменників щодо Петербурґа, дещо збігаються з енциклопедичними концептами щодо цього ж топоніма, які зафіксовані у свідомості українця (порівн.: “Петербурґ побудований на козацьких кістках…”, але разом з тим “став визначним культурно-науковим, освітнім та мистецьким центром не тільки росіян, а й подекуди українців…” Енциклопедія українознавства: У 8 т. – Львів: НТШ, 1996. – Т.6.– С.2023-2028.). Концептуальний аналіз, що застосовується до концептів різних типів, дає змогу виявити специфіку вираження категорії оцінки, осмислити її по-новому.

“Категорія оцінки у ракурсі мовленнєвих та міжмовних процесів” – третій розділ дисертації. У підрозділі 3.1. “Денотат, конотація й аксіосемантика у проекції на лексико-семантичні відповідники російської та української мов” зазначено, що типологічне вивчення мов передбачає, з одного боку, виявлення загальних закономірностей двох або кількох мов, а з іншого – визначення комплексів відмінних властивостей цих мов, що дає змогу не лише встановити деякі типи мовних структур, а й визначити параметри функціонування окремих мов. Типологію подібностей та відмінностей двох споріднених мов детально досліджують В.Барнет, В.Берков, Г.Їжакевич, А.Карлінський, І.Ковалик, В.Кононенко, М.Кочерган, В.Манакін, А.Міхневич, Н.Озерова, Т.Радзієвська, В.Русанівський, С.Семчинський, А.Супрун та ін., взаємодії мов у художньому тексті – Н.Михайловська, Т.Черторизька, Н.Слухай-Молотаєва та ін.

При вивченні мов у культурологічному аспекті стають зрозумілішими ті глибинні відмінності, що існують навіть у споріднених мовах. Особливо це виявляється у лексиці та фразеології. Для створення комплексної типології лексичних значень слів порівнюваних мов (А і Б), на нашу думку, потрібно визначити: а) чи є денотат однієї мови (А) у соціокультурній парадигмі іншої мови (Б) – і навпаки; б) чи збігається (повністю, частково) структура ЛЗ слова мови А щодо мови Б (є ширшою, вужчою) – і навпаки; в) чи є прагматичні семи у ЛЗ слова, що служить для номінації названого денотата в мові А (і навпаки – у мові Б). При цьому слід розрізняти, чи збігаються (повністю, частково) конкретні конотативні та аксіосемантичні компоненти ЛЗ слів (відповідно у мовах А і Б); г) чи збігаються (повністю, частково) звукові оболонки порівнюваних лексем мов А і Б.

У підрозділі 3.2. “Конотація і категорія оцінки” йдеться про те, що більшість термінів лінгвістичної прагматики не має однозначного тлумачення. Саме до таких належить і конотація. З одного боку, конотацією вважали так звані “додаткові” (оцінні, емоційні, експресивні, стильові і стилістичні) елементи ЛЗ, що їх виявляли під час тлумачення лексеми, виділяли в процесі компонентного аналізу. З іншого боку, про конотацію говорять і тоді, коли йдеться про узаконену в цьому випадку оцінку певного денотата, яка не входить безпосередньо в ЛЗ слова. На це треба особливо зважати в процесі перекладу тексту з однієї мови на іншу. Російське авоська, наприклад, не слід перекладати українською мовою як сіточка, сітка без спеціального коментування, як це зроблено у тритомовому “Російсько-українському словнику" (1969), бо рос. авоська має своєрідну конотацію. Це слово є похідним від лексеми авось, що означає “можливо, випадково збудеться” і є вираженням бажання або надії.

Лінгвокультурну оцінну компетенцію людини визначають закономірності організації її пам’яті та внутрішнього лексикону, взаємодії закономірного і випадково-го, індивідуального й колективного. Конотації ґрунтуються на асоціаціях, образних уявленнях, які у свідомості носіїв мови пов’язуються з об’єктом, що позначений певною лексемою. Вони лексикалізовані, тобто асоціюються з предме-том дійсності не прямо, а через його мовне позначення; є передусім результатом вияву категорії оцінки. Відповідно і засоби реалізації мовної конотації залежать від специфіки семантичної категорії оцінки. Якщо у сучасному мовознавстві семантичні категорії трактуються як типові мовні значення з денотативно-понятійним змістом, то категорія оцінки – це типове мовне значення з певним денотативно-поняттєвим і конотативним змістом. Хоча конотація – основний засіб реалізації у мовленні семантичної категорії оцінки як однієї з основних категорій прагматики, однак ще немає ґрунтовних праць, у яких була б подана повна типологія засобів конотації.

Підрозділ 3.3. “Денотативно-сигніфікативна нейтралізація лексичного значення: комунікативно-прагматичні аспекти” присвячений характеристиці “нульового” значення, що виявляється на лексико-семантичному рівні поряд з виявленням подібних одиниць на інших рівнях мови. Аналізуючи функціонування окремих лексич-них одиниць у тексті, спостерігаємо деяку нейтралізацію денотативно-сигніфікативного значення, що не закріплена узусом, не фіксується словниками, проте дає змогу створю-вати прагматичну значущість тексту. У процесі функціонування слова в структурі його ЛЗ може відбуватися повна нейтралізація денотативно-сигніфікативного компонента (у цьому випадку логічно виділяти “нульове” денотативно-сигніфікативне зна-чен-ня) чи актуалізація одного із значень (прагматичного, денотативного, сигніфікативного) з одночасною нейтраліза-цією іншого. Це пов’язано з новим поглядом на світ, з переоцінкою деяких вартостей. Якщо пояснювати зазначене явище крізь призму когнітивної лінгвітики, то маємо заміну концепту.

Прагмалінгвістика дає змогу по-новому підійти й до проблеми структури ЛЗ, коли можна виділити ЛЗ з “нульовим” денотативно-сигніфікативним компонентом (відбувається його нейтралізація при заповненні прагматичною інформацією, як наслідок – перехід з однієї частини мови в іншу). Виникає нова дихотомія типу ЛЗ: номінативне (структура ЛЗ насичена денотативно-сигніфікативним компонентом) – прагматичне (структура ЛЗ насичена прагматичним, конотативним компонентом), як результат синкретизму – номінативно-прагматичне значення (його структура вміщує єдиний денотативно-сигніфікативно-прагматичний компонент) .

У підрозділі 3.4. “Явище запозичення в аспекті лінгвопрагматики” зазначається, що запозичення, які простежено на різних мовних рівнях, передусім лексико-семантичному, викликають протилежні оцінки у фахівців. Сучасна лінгвістика вимагає нового погляду на явище запозичення. Орієнтація на чуже (запозичене) слово є, по суті, орієнтацією на прагматику тексту, мовлення. Чуже слово ставить перед свідомістю особливе завдання – розгадати його специфіку й навчитись цьому розгаданому. Негативне ставлення до чужого розглядають як наслідок деяких первісних уявлень людини. Відчуття грубості, “поганості” слів, запозичених з чужої мови, могло безпосеред-ньо асоціюватись з можливістю використовувати чужу формулу як магічну сакральну ідіому. Чуже здавна частіше викликало негативну оцінку, негативні емоції та мало більшу експресію, ніж рідне. Розглядаючи дихотомію “рідне – іноземне (чуже)”, вважаємо, що другому природно притаманний відтінок негативності. Це доводять і психолінгвістичні експерименти. Однак існує й прямо протилежна думка (див. праці Ч.Стівенсона).

У сучасних українських мас-медіа спостерігаємо явище, що пов’язане з використанням лексики, запозиченої з російської мови; вживання слів-варваризмів, здебільшого таких, які змінили своє ідеологічно-оцінне значення з позитивного на протилежне, негативне, і мають у сучасній українській мові пострадянського періоду активне поширення. Такі слова використовуються для вираження “чужоземності”, для посилення негативної оцінки. Це, наприклад, лексеми “большевік” замість “більшовик”, “Совєтський Союз” замість “Ра-дянський Союз”. Якщо “чуже” слово приходить з чужою силою, то виникає ситуація, коли протест проти чужої ідеології, політики, проти поневолення перемикається на протест проти мови носіїв політичної влади, сили, яку не сприймає і засуджує народ.

Використання русизмів в українському тексті чи, навпаки, українізмів у російському часто є й засобом вираження позитивної оцінки, посилення виразності тексту. Запозичення може служити для відображення місцевого колориту. Така традиція використовувати українізми у російських текстах знайшла відображення ще в творах М.Гоголя. І хоча тексти М.Гоголя активно вивчали з огляду на функціонування українізмів, однак при розгляді цього явища в аспекті прагмалінгвістики, текст М.Гоголя сприймається по-іншому, як такий, що відображає українську ментальність.

Отже, запозичення є виявом у тексті категорії особливого, яка посилює, яскравіше виражає прагмалінгвістичні категорії оцінки, експресії, емоційності, а саме запозичення у такому випадку можна розглядати як засіб творення текстової конотації.

Прагматичний потенціал слова і висловлювання залежить від багатьох чинників: способу подання думки, емоційно-психічного стану носія мови, специфіки його національного характеру та індивідуальних рис (нейтральність, скромність, стурбованість, егоцентризм, самореклама тощо), особливостей міжособистісних стосунків (офіційність/неофіційність, близькість/відчуженість, вік, професія) та ін. Виразна, різноманітна, нестандартна конотація, у формуванні якої велику роль відіграє оцінка у таких своїх традиційних виявах, як емоційно- та соціально-оцінні значення – характерна риса сучасного мовлення. Одним із її реалізаторів можна вважати запозичення.

Четвертий розділ – “Функціонально-комунікативний аналіз категорії оцінки”. У підрозділі 4.1. “Функціональні типи лексичного значення слів з семантикою оцінки” подано функціональну типологію ЛЗ передусім в проекції на клас назв осіб з семантикою оцінки. Речення типу укр. Іван добряк чи рос. Игорь силач побудовані за типовою формулою x є y, де х – суб’єкт, y – предикат. Однак предикат може мати різні семантичні різновиди:

1. Укр. Хлопчики – це рогатки, бійки, синці або рос. Девочки – это куклы, бантики, наряды. У цих реченнях реалізується формула: х це у. Цей предикат – “результат, бажаний чи неба-жаний, тієї діяльності, уявлення про котру так чи інакше закладено в семантиці суб’єкта”.

2. Укр. Діти є діти чи рос. Жена есть жена. Ці речення розглядаємо як реалізацію формули х це у, де х і у збігаються як лексеми, тобто в одному реченні реалізуються різні ЛСВ одного й того ж слова, що створює експресію. Такі конструкції належать до класу синтаксичних фразеологізмів. У подібних структурах для визначення характеру (позитивного чи негативного) оцінного значення потрібні так звані “діагностичні” контексти. Найчастіше у цих конструкціях реалізується вихідне значення позитивної оцінки, якщо розглядати “шкалу оцінки” в проекції на градацію позитивної ознаки (“нормально” – це вже добре).

3. Укр. Марія Петрівна – справжній майстер чи рос. Иван Иванович – настоящий мужчина – приклад типу речень, в яких особливий тип понятійної референції можуть мати імена-предикати, що називають реалії, які піддаються оцінюванню на шкалі добрий, справжній, правдивий – поганий, невисокого рівня якості, ніби несправжній. У таких реченнях предикат містить високий ступінь оцінної ознаки.

Для нестандартного функціонування субстантивів в якісному значенні потрібно ще враховувати й ситуацію, в якій здійснюється оцінювання. Тут велике значення має те, для кого призначена інформація, у цьому разі виявляється суб’єктивний характер оцінки. Важливо зазначити, що, функціонуючи в прямому номінативному значенні, субстантиви на позначення особи з семантикою оцінки типу негідник, розумник та ін. не можуть мати предикатів нестандартної референції. У реченнях типу Цей негідник всім негідникам негідник своєрідно виявляється оцінне значення у процесі репрезентації якісної оцінки. У мовленні функціонують негативні реалізації такого типу. Заперечення змінює позитивну оцінку на негативну і ставить під сумнів істинність самого предмета. Порівн.: укр. Він не дитина, а шило чи рос. Она не девочка, а генерал в юбке. Заперечуватися при цьому може навіть ім’я. Порівн.: укр. Це ж не Михайлик, а чортенятко чи рос. Это же не Маша, а гусар. Подібні конструкції часто трапляються не лише у розмовному мовленні, але й у мові художньої літератури. Активно вживаними вважають розмовні конструкції, у яких і суб’єкт, і предикат з негативною семантикою належать до власних назв. Порівн.: укр. Іван це не Микола чи рос. Маша это не Наталья. Усвідомлення оцінної семантики в таких конструкціях повністю залежить від тих сталих уявлень про Івана і Миколу або Машу і Наталію, які склалися у конкретному мікроколективі.

Оцінна семантика, що зумовлена ідеологічними чи психологічними чинниками, може набувати позитивного або негативного значення у процесі свого функціонування. У дослідженні розглянуто предикативно-характеризуючі типи ЛЗ у стандартній і нестандартній реалізації. Предикативно-характеризуючий тип ЛЗ, власне, і зумовлює у його структурі компонент