ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Лисов Олексій Олександрович

УДК 94”1492/1914”(497.11)

СЕРБІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В ЄВРОПІ

(КІНЕЦЬ XVIII – 70-ТІ РОКИ XIX СТОЛІТТЯ)

07.00.02 – всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Донецькому національному університеті

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник доктор історичних наук, професор,

Крапівін Олександр Васильович,

завідувач кафедри міжнародних відносин

та зовнішньої політики

Донецького національного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Єрхов Геннадій Петрович,

завідувач кафедри всесвітньої історії

Донецького національного університету

доктор історичних наук, професор

Козлітін Володимир Дмитрович,

професор кафедри історичних дисциплін

Харківського державного педагогічного

університету ім. Г.С. Сковороди

Провідна установа – Київський національний університет імені Т. Шевченка, кафедра історії для гуманітарних факультетів.

Захист відбудеться “20“ грудня 2001 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корп., ауд. 32.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий “17“ листопада 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.Г. МорозовЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У багатовіковій історії сербського народу існувало безліч трагічних подій і моментів, коли на чашу ваг було поставлено його майбутнє. Для цього досить згадати турецьке завоювання Балканського півострова в середні віки, у результаті чого Сербія опинилася під османським гнітом; події початку XX ст., пов'язані з Першою світовою війною, коли на сербів обрушився могутній австро-німецький воєнний блок. Особливе місце в сербській історії належить подіям на Балканах кінця 80-х – 90-м рокам XX ст., пов`язаних з розпадом югославської федерації та подальшим загостренням протиріч між колишніми союзними республіками, які переросли у війну та одержали серйозний міжнародний резонанс, привернувши увагу провідних світових держав. У цих умовах Сербія опинилася в центрі уваги як держав Західної Європи та США, так і Росії – історичної покровительки сербського народу. Однак Російська Федерація у конфлікті, що виник, коли проти Сербії були всі західні держави, визнала за краще не йти на загострення відносин зі світовою спільнотою та не надала серйозної допомоги сербам. Але, незважаючи на всі ці труднощі, сербський народ ніколи не був зломлений.

У світлі цих подій особливу цікавість становить історія Сербії в XIX ст., яке стало часом докорінних змін, переходом від турецького рабства та гноблення до повної незалежності. Цей складний процес проходив у нерозривному зв'язку з європейськими міжнародними відносинами та політикою великих держав. Після досягнення статусу автономного князівства Сербія сама активно включається в європейську політику та дипломатію, стає повноправним суб'єктом міжнародних відносин. Ще більш визначна роль належить Сербському князівству в балканських справах, коли серби очолюють визвольну боротьбу народів Балканського півострова з Османською імперією за національну незалежність.

Необхідність наукового вивчення даної проблеми обумовлена і тим, що у вітчизняній історіографії не було праць, у яких питання про місце та роль Сербії в європейських міжнародних відносинах наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст. були б розглянуті комплексно.

Для України, незалежний статус якої становить тільки 10 років, досвід сербського народу у взаємовідносинах з великими державами, може бути дуже корисний у сучасних умовах, коли нашій молодій державі доводиться стикатися з масою труднощів у стосунках з іншими країнами. Це стосується, насамперед, україно-російських відносин з питань боргів України, зв'язків Києва з НАТО та ПАСЕ, проблеми вступу України в європейські структури, що могли б принести українському народу багато корисного, оскільки наша країна стала б повноправним членом європейської демократичної спільноти.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною науково-дослідної теми “Історія соціальних і національно-визвольних рухів країн Європи й Америки в XVII – XX ст.” (номер держреєстрації 01.86.0099079).

Об'єктом дисертаційного дослідження є Сербія та великі європейські держави, що підтримували з нею дипломатичні відносини наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст. При цьому особлива увага приділяється Османській імперії, до складу якої входила Сербія, маючи в 30 – 70-ті роки XIX ст. статус автономного князівства.

Предметом дослідження виступають міжнародні відносини в Європі, в яких брали участь великі держави та Сербія з кінця XVIII до 70-х років XIX ст.

Хронологічні рамки визначаються періодом від моменту появи перших вимог сербів про надання їм автономних прав під час австро-турецької війни 1788-1791 рр. і до підтвердження положень Сан-Стефанскої мирного договору 1878 р. про незалежність Сербського князівства на Берлінському конгресі великих держав 1878 р.

Географічні рамки позначені територією Сербії, Російської імперії, Австрії, Великої Британії, Франції, Османської імперії, Румунії та Греції.

Мета дослідження. Беручи до уваги актуальність, ступінь наукової розробки проблеми, об'єкту та предмету дослідження, необхідність вивчення обраної теми на новому рівні, що відповідає сучасним науковим вимогам, автор визначив і мету дисертації – проаналізувати місце та роль Сербії в європейських міжнародних відносинах наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст.

Для досягнення поставленої мети автор ставить такі завдання:

1. Систематизувати та проаналізувати історичну літературу з даної проблеми, з'ясувати ступінь її розробки й охарактеризувати інформаційну можливість джерельної бази дисертації.

2. Обґрунтувати доцільність використання певної методології.

3. Дослідити міжнародне становище Сербії з кінця XVIII ст. до одержання статусу автономного князівства.

4. Розглянути зовнішню політику великих європейських держав щодо Сербського князівства в період його дипломатичного визнання в 30-ті роки XIX ст.

5. Висвітлити зовнішньополітичну діяльність сербського керівництва в 40 – 70-ті роки XIX ст. і ставлення до неї великих держав Європи.

Наукова новизна одержаних у процесі дослідження результатів полягає в тому, що в дисертації вперше у вітчизняній історичній науці зроблено спробу комплексного аналізу міжнародних відносин у Європі й участі в них Сербії наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст.

На основі аналізу різного фактичного матеріалу, залучення архівних джерел, переосмислена політика великих європейських держав, зокрема, Російської імперії, щодо Сербії. Автор вперше робить висновок про те, що для Росії протягом періоду, що досліджується, першорядними залишалися взаємини з Портою, а допомога сербам, яку надавав їм російський уряд, розглядалася в Петербурзі як один із засобів боротьби Росії з Османською імперією.

Особливу цікавість мають викликати авторські дослідження з питання про зв'язок зовнішньої політики великих держав щодо Туреччини, з політикою щодо Сербії на початку XIX ст., коли сербське питання вийшло на порядок денний міжнародного життя Європи.

У роботі ґрунтовно досліджено питання про дипломатичне визнання Сербського князівства великими європейськими державами в 30-ті роки XIX ст., що було основоположним для подальшого політичного розвитку Сербії та її участі в європейських міжнародних відносинах. Особливу увагу приділено зовнішньополітичній орієнтації сербського князя Мілоша Обреновича в 1836-1838 рр., який, зокрема, не прагнув додержуватися тільки англійських порад і не пропанував орієнтацію на Велику Британію, як стверджувалося раніше, а бажав колективних гарантій для Сербії та своєї влади з боку великих європейських держав.

У дисертації досить докладно розглянуто питання про зовнішньополітичну діяльність сербського керівництва в 40 – 70-ті роки XIX ст. Автор виділяє тут кілька етапів розвитку програми зовнішньої політики Сербського князівства, які мали свої якісні особливості, пов'язані зі зміною сербських урядів і зміною геополітичної обстановки в Європі у наслідок діяльності великих держав.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали та наукові результати можуть бути використані для подальших наукових досліджень в галузі історії міжнародних відносин XIX ст., при написанні монографій, статей і підручників з всесвітньої історії, історії дипломатії та зовнішньої політики, при проведенні лекційно-семінарських занять і підготовці спеціальних курсів у вузах.

Апробація результатів. Основні положення дисертації та результати досліджень обговорювалися на засіданнях кафедри всесвітньої історії і міжнародних відносин та зовнішньої політики ДонНУ. Загальна концепція дослідження та його окремі аспекти знайшли своє відображення в статтях і матеріалах наукової конференції Донецького національного університету за підсумками науково-дослідної роботи за період 1999-2000 рр. (2001), а також X міжнародного славістичного колоквіуму у Львові в 2001 р.

Публікації. За матеріалами дисертації автором опубліковано п'ять наукових праць загальним обсягом 3,0 д.а.

СТРУКТУРА ТА ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (181 найменування).

У вступі обґрунтовано актуальність теми, позначені об'єкт і предмет дослідження, його хронологічні та географічні рамки, сформульовано мету та завдання роботи, наукову новизну дисертації, подані відомості про практичне значення й апробацію результатів.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дисертаційного дослідження” висвітлюється ступінь наукової розробки проблеми, характеризуються джерела, а також визначається методологічна основа дослідження.

Треба зауважити, що незважаючи на праці російських дореволюційних істориків, представників зарубіжної історіографії, радянських і російських вчених, у яких зібрано великий матеріал з історії Сербії та російсько-сербських зв'язків у XIX ст., проблему місця та ролі Сербії в європейських міжнародних відносинах XIX ст., а, головне, ставлення до Сербського князівства великих держав Європи, їх цілі та завдання щодо Белграду і боротьбу між ними за вплив на Балкани й Османську імперію, висвітлено явно недостатньо. Історіографічний огляд автор будує за проблемно-хронологічним принципом.

Російські дореволюційні історики приділяли велику увагу політиці Росії на Балканах і російсько-сербським стосункам у XIX ст. Серед робіт істориків Російської імперії необхідно назвати, насамперед, праці С.М. Соловйова, С.С. Татищева, Д. Бухарова, О.Л. Погодіна та Л. Доброва . Ці дослідження являють певну цікавість своїми концепціями Східного питання, проте сербську проблему в контексті міжнародних відносин у Європі висвітлено явно недостатньо. Фундаментальну працю з історії Сербії та російсько-сербських зв'язків у 1806-1856 рр. написав російський історик-слов'янофіл Н.О. Попов. Однак ця монографія хоча і містить багато фактичного матеріалу, який дозволяє в достатній мірі простежити історію взаємовідносин Російської імперії із сербським народом, її головним недоліком є досить поверховий аналіз історичних явищ, що приводить автора до однобічних і не завжди обґрунтованих висновків. Науково значущий цілісний огляд політики Російської імперії в Східному питанні належить С. Жигарєву . Автор розглядає також і історію сербського питання в контексті російсько-сербських відносин у першій половині XIX ст., але дещо випускає висвітлення зовнішньої політики інших великих держав на Балканах.

Таким чином, історикам Російської імперії було властиво перебільшувати вплив Петербурга на Балканах і в Сербії і практично не торкатися питань політики Австрії, Англії і Франції в Південно-Східній Європі. Великим недоліком цих робіт є їх фактично описовий характер без глибокого аналізу історичних фактів.

Проблеми балканської політики Російської імперії й історії Сербії в XIX ст. знайшли своє відображення в ряді узагальнюючих праць радянських і російських істориків .

Важливе значення в історіографії даної проблеми має питання про роль Першого сербського повстання 1804-1813 рр. у стосунках Сербії з великими європейськими державами. Тут, насамперед, необхідно відзначити роботи Л.В. Зеленіної, І.С. Достян і В.П. Грачова , в яких досліджено комплекс питань пов'язаних не тільки з розвитком сербського руху, але і коло проблем присвячене відносинам великих держав з сербського питання. Певний матеріал про допомогу російського уряду сербському повстанню міститься в статтях О.Л. Нарочницького та В.П. Грачова . Автори приходять до висновку, що без підтримки Росії відродження та формування сербської національної держави в тодішніх умовах було б неможливим. Певним внеском до історіографії проблеми, що вивчається, стала праця “Міжнародні відносини на Балканах 1815-1830 рр.” . Авторами розглянуто коло питань, пов'язаних з розстановкою сил великих держав на початку XIX ст. у Східному питанні і їх ставлення до Туреччини, а також процес подальшого вирішення сербської проблеми після закінчення Другого сербського повстання 1815 р. за допомогою Росії. Проте незважаючи на наукову значущість даного дослідження, треба зазначити, що в ньому основний акцент зосереджується на зовнішній політиці Росії та її впливі на події на Балканському півострові.

Політика великих держав Європи щодо Сербії та боротьба між ними за вплив на Балкани й Османську імперію в 30-ті роки XIX ст. досліджена у працях

В.Н. Виноградова та І.С. Достян . Процес встановлення дипломатичних відносин між Росією та Сербським князівством вивчив О.Л. Нарочницький . Частково міжнародне становище Сербії в 30-ті роки XIX ст. висвітлюється в колективному дослідженні “Міжнародні відносини на Балканах 1830-1856 рр.” . Проте в даній роботі недостатньо уваги приділено російсько-австрійським і російсько-англійським відносинам у період дипломатичного визнання Сербії в 1836-1838 рр.

Вагомим внеском у вивчення сербської історії середини XIX ст. є дисертація та монографія К.В. Нікіфорова . Учений простежив процес діяльності керівництва Сербії в питанні об'єднання сербських земель та вивчив історію створення першої зовнішньополітичної програми князівства. Ряд монографій і статей присвячено другій половині 60-х років XIX ст. – часу створення антитурецького Балканського союзу. Початок вивченню цієї проблеми в історіографії поклав С.О. Нікітін . Питання про ставлення Росії до Балканського союзу спеціально розробив О.В. Карасьов . Простеживши російсько-сербські відносини цього періоду, автор зробив висновок, що створення антитурецької коаліції відповідало інтересам російської дипломатії, яка придбала важливий засіб для вирішення своїх політичних завдань без військового втручання.

Російсько-сербські відносини під час Східної кризи 1875-1878 рр. вивчили К.Л. Струкова, О.В. Карасьов, Л.І. Нарочницька , І.С. Бочкарьова та Л.В. Кузьмичова . Автори прийшли до висновку, що російсько-сербське зближення було взаємно вигідним, тому що й у Петербурзі й у Белграді були зацікавлені в знищенні турецького панування на Балканах. Але позиції інших великих європейських держав відносно кризи на Балканах і їх політичні контакти з Белградом у цей період залишилися практично не досліджені.

Розглядаючи радянську та російську історіографію з проблеми, що досліджується, слід зазначити, що вчені-історики СРСР і Росії основну увагу в своїх роботах приділяють російсько-сербським зв'язкам протягом XIX ст., а питання, пов'язані з відносинами Сербії з Австрією, Великою Британією, Францією й Османською імперією вивчені явно недостатньо, незважаючи на свою актуальність при вивченні міжнародного становища Сербії наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст. При цьому в дослідженнях часто ідеалізується політика Російської імперії щодо Сербії без глибокого аналізу російсько-турецьких відносин, що були визначальними в політиці Петербурга на Балканах.

Серед сербських авторів визначне місце посідає Й. Рістич. Йому належить робота, присвячена зовнішній політиці Сербії нового часу . Із загальних робіт з історії Сербії слід зазначити монографії Ж. Живановича, В. Чубріловича та Д. Янковича . Однак у цих працях основну увагу приділено внутрішньому розвитку Сербії, без глибокого аналізу зовнішньополітичних акцій Белграду. Ряд досліджень югославських істориків присвячено політиці великих держав щодо Сербії і Балкан протягом періоду, що досліджується. Питання про дипломатичне визнання Сербського князівства в 30-ті роки XIX ст. розглянуті в роботі С. Павловича . Автор детально проаналізував основні етапи й особливості британської політики в Сербії, висвітлив позиції Відня та Петербурга з сербського питання, показав роль Сербії в подіях на Балканах.

Аналізуючи сербську та югославську літературу, можна констатувати, що в питанні вивчення історії Сербії XIX ст. існує недолік у відсутності комплексного підходу при дослідженні міжнародного становища Сербського князівства в XIX ст. і ставлення великих європейських держав до молодої балканської автономної держави.

У західноєвропейській історичній науці, що вивчала історію Східного питання наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст., основна увага приділяється відносинам великих держав з Туреччиною протягом досліджуваного періоду. Тут, насамперед, необхідно відзначити роботи Д. Клейтона, Р. Сітона-Ватсона та М. Андерсона . Історії зовнішньої політики Англії присвячено монографії Г. Темперлея й А. Стаплетона . Але Східне питання фігурує в цих працях як мала частина загальноєвропейської політики Лондона. Ряд аспектів досліджуваної проблеми відображено в роботі А. Тейлора та в 2-му томі “Дипломатичної історії Європи: від Віденського до Берлінського конгресу (1814-1878)” А. Дебідура .

Характеризуючи західноєвропейських авторів, що вивчали Східне питання, пов'язане з Османською імперією та її відносинами з державами Західної Європи, можна зробити висновок про те, що вони практично залишили без уваги сербську проблему наприкінці XVIII – 70-х років XIX ст.

В українській історіографії історія Сербії XIX ст. і Східного питання практично не вивчалася в спеціальних роботах, незважаючи на наявність в Україні школи сходознавства, засновником якої був А.Ю. Кримський . Історії Сербії і російсько-сербським відносинам у 1888-1903 рр. присвячено дисертацію та монографію О.В. Павлюченка . Однак автор у своїх роботах не приділив уваги періоду, коли Сербія була автономним князівством і ця проблема не отримала належного відображення в українській історичній науці.

Таким чином, різним аспектам сербської історії XIX ст. присвячено досить велику кількість робіт радянських, російських і югославських істориків. Однак глибокі комплексні дослідження з проблеми міжнародного становища Сербії наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст. відсутні, що й обумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Джерельну базу дисертації можна розділити на дві групи: офіційні державні та дипломатичні документи Архіву зовнішньої політики Російської імперії (АЗПРІ), опубліковані збірники документів, у яких містяться міжнародні конвенції, дипломатичне листування, різні інструкції, депеші, ноти і т.д.

Найважливіше значення для нашого дослідження мають документи АЗПРІ, що безпосередньо відображають політику Росії щодо Сербії, висвітлюють політичні стосунки Петербурга з Туреччиною та великими державами з сербського питання наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст.

При написанні дисертації було використано кілька фондів АЗПРІ: Санкт-Петербурзький Головний архів, Канцелярія міністерства закордонних справ, Звіти МЗС Росії, Посольство в Константинополі та інші. Зібрані тут звіти, повідомлення російських посланників і консулів з європейських столиць та Сербського князівства, інструкції, депеші і т.д., дають можливість проаналізувати цілі та завдання російської зовнішньої політики щодо Сербії протягом досліджуваного періоду. Зазначені фонди дозволяють досліджувати російську допомогу сербам у період Першого та Другого сербських повстань, освітити дипломатичну підтримку МЗС Росії сербському народові до одержання Сербією статусу автономного князівства в 1829-1830 рр. Матеріали фонду Санкт-Петербурзький Головний архів являють особливу цікавість при вивченні історії встановлення дипломатичних відносин між Російською імперією та Сербським князівством у 1838 р. Крім цього, вони дають можливість проаналізувати комплекс російсько-австрійських і російсько-англійських протиріч у Сербії в 30-ті роки XIX ст. Звіти МЗС Росії, фонди Канцелярія міністерства закордонних справ і Посольство в Константинополі дозволяють простежити розвиток російсько-сербських відносин у 40 – 70-ті роки XIX ст.

Проте необхідно бути дуже уважним стосовно документів АЗПРІ. Незважаючи на свою актуальність у питанні російсько-сербських зв'язків, вони не можуть об'єктивно та повною мірою розкрити взаємини Росії з Австрією, Англією та Францією щодо сербського питання, указати цілі та завдання західних держав у Сербському князівстві.

Важливе наукове значення для дисертаційного дослідження мають опубліковані збірники документів, у яких містяться різноманітні відомості про зовнішню політику Російської імперії на Балканах, про відносини Петербургу з Портою й урядами західних держав з сербського питання.

Тут, насамперед, необхідно відзначити дореволюційне видання трактатів і конвенцій, укладених Росією з іноземними державами Ф.Ф. Мартенса , у якому відображається зовнішньополітична діяльність Росії на міжнародній арені в період, що досліджується. Великим досягненням у питанні вивчення зовнішньої політики Російської імперії в XIX ст. є видання “Зовнішня політика Росії XIX та початку XX століття. Документи російського міністерства закордонних справ” . Матеріали 16-ти томної публікації висвітлюють дипломатичні акції царського уряду в найважливіших міжнародних конфліктах. Серед них визначне місце посідає політика Росії стосовно Османської імперії та балканських народів, зокрема, сербів. Матеріал з балканської проблематики дуже великий і різноманітний: про ставлення Росії до Першого сербського повстання 1804-1813 рр.; про укладення конвенції 1802 р., про привілеї Молдавії та Валахії; про історію створення першої грецької національної держави Республіки Семи З'єднаних островів; про позиції Росії під час і після Віденського конгресу з балканського питання; про Східну кризу 20-х років XIX ст. Зібрані тут документи дозволяють проаналізувати цілі, завдання та методи політики Росії в балканському регіоні, простежити процес її політичних зв'язків з балканськими народами. Серйозним внеском у вивчення російсько-сербських відносин є видання документів з історії Першого сербського повстання 1804-1813 рр. . Двотомна публікація містить матеріали, які систематизовано висвітлюють політику Росії в сербському питанні в цей період. Широко представлені документи про відношення російських правлячих кіл до повстанців, про російську військову допомогу; значна їхня частина характеризує деякі форми громадських зв'язків Росії і Сербії, наприклад, поїздки сербських делегацій у Петербург і штаб Молдавської армії. Представлені у виданні матеріали дозволяють зробити висновок про те, що Росія протягом усього національно-визвольного руху сербів надавала їм усебічну дипломатичну, військову та матеріальну допомогу, відігравши тим велику роль у справі створення Сербського автономного князівства. У публікації “Зарубіжні слов'яни та Росія” містяться матеріали з архіву М.Ф. Раєвського, що був священиком російської православної церкви у Відні в 40 - 80-ті роки XIX ст. Ця книга є зібранням листів російських і зарубіжних слов'янських суспільно-політичних діячів, що висвітлюють питання відносин між Росією та слов'янськими народами Габсбурзької й Османської імперій. Документи публікації торкаються багатьох аспектів політичного, соціального та культурного розвитку південних слов'ян, а також ставлення учасників національного руху цих народів до Росії, їхніх зв'язків з певними колами російської громадськості.

Таким чином, представлена в дисертації джерельна база дозволяє в достатній мірі проаналізувати місце та роль Сербського князівства в європейських міжнародних відносинах наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст. і висвітлити комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичною діяльністю Росії й інших великих держав на Балканському півострові в період, що досліджується. Проте працюючи з архівними матеріалами та публікаціями документів, варто дотримуватися критичного підходу, серйозного аналізу та зіставлення наведених даних з іншими джерелами.

Теоретико-методологічною базою дисертації є комплексний і системний підходи, що ґрунтуються на принципах історизму, об'єктивності, системності та всезагальності. Вивчення історії Сербії в системі міжнародних відносин наприкінці XVIII – 70-ті роки XIX ст. необхідно здійснювати в нерозривному зв'язку з окремими елементами загальної системи. Такою системою можуть виступати самі міжнародні відносини в Європі, а суб'єктами цих відносин є їхні учасники, тобто держави.

Важливим елементом системного підходу є його здатність структурно змінюватися. У результаті чого стара система (Белградський пашалик) трансформувалася в нову (Сербське князівство). Результатом такої трансформації став комплекс якісно нових міжнародних відносин, куди було залучено Сербське князівство, після його дипломатичного визнання великими державами в другій половині 30-х років XIX ст.

Проте системний підхід дає важливі, але не повні знання про об'єкт дослідження. Вивчення проблеми як цілого можливе на основі комплексного підходу, що передбачає багатогранність об'єкта дослідження. У рамках цього підходу Сербію можна розглядати як складову частину світових міжнародних відносин, суб'єктами яких виступали Росія, Велика Британія, Австрія, Франція й Османська імперія, які відігравали дуже помітну роль у світі.

Завдяки використанню принципу історизму всі явища в дослідженні розглядаються з урахуванням закономірностей історичного розвитку. Принцип об'єктивності дозволив неупереджено освітити те чи інше питання незалежно від особистих, класових чи національних інтересів. Застосування принципу всезагальності допомогло розглянути всі питання, пов'язані з темою дисертації. Що стосується принципу системності, то тема дисертаційного дослідження вивчається як ціле з безліччю елементів при всій сукупності зв'язків між ними. Автор використовував також проблемно-хронологічний і логіко-аналітичний принципи.

У другому розділі “Сербське питання в політиці великих європейських держав (кінець XVIII ст. – 1830 р.)” проаналізовано історію виникнення та розвитку сербського питання за участю великих держав з кінця XVIII ст. до одержання Сербією автономних прав.

На основі аналізу джерел і літератури автор встановив, що наприкінці XVIII - початку XIX ст. продовжувався розпад воєнно-феодальної системи Османської імперії, криза економічного базису супроводжувалася розкладанням її надбудови, занепадом усієї політичної структури. Послаблення контролю центру в особі султанської влади над скореними народами, поєднувалося з дуже слабкими виробничими та культурними зв'язками між різними частинами Туреччини, що і визначало різну спрямованість та неоднакові темпи суспільного прогресу окремих її частин.

Усі ці процеси, а також фактична нездатність турецької влади провести в життя реформи, призвели до того, що Османська імперія на початку XIX ст. із суб'єкта міжнародних відносин поступово перетворилася в їх об'єкт, предмет торгу й угод між великими державами.

Автор встановив, що в столицях великих європейських держав неоднозначно ставилися до майбутнього Туреччини та балканських народів. У Російській імперії, незважаючи на проголошення політики “слабкого сусіда” у відносинах з Портою, яка припускала збереження слабкої Османської імперії, поставленої в політичну залежність від Росії, вирішили підтримувати прагнення сербів домагатися розширення прав, що означало в перспективі отримання автономії, а потім і незалежності від Порти. У противагу наміру Росії послабити Туреччину Австрія, Велика Британія та Франція проголосили доктрину статус-кво, що мала на увазі збереження цілісності меж володінь турецького султана та всієї системи османського панування.

Сербське питання, тобто боротьба за автономію, виникло під час австро-турецької війни 1788-1791 рр., але позитивно вирішене не було. Однак у 1793 і 1796 р. султан Селім III, реформуючи імперію, дарував сербам автономні права. Але засилля яничарів у Белградському пашалиці перекреслило мирне рішення сербської проблеми. У 1804 р. через антисербську політику, що проводили яничари, сербський народ піднімається на повстання. При цьому варто зазначити, що сербський рух спочатку носив лише антияничарську спрямованість, але не загальносманську, а потім переріс в дійсно національно-визвольну революцію, спрямовану на звільнення від турецького гноблення.

Сербські лідери звернулися по допомогу до великих держав, але знайшли підтримку тільки в Петербурзі, оскільки Росії було вигідне ослаблення Туреччини. Проте у російському уряді не поділяли бажання сербів домогтися незалежності, а радили обмежитися боротьбою за автономні права.

Доведено, що саме поразка Туреччини в російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. змусила Порту надати сербам автономні права за Бухарестським миром 1812 р. Однак султанський уряд постійно затягував реалізацію умов угоди про автономію для Сербії, незважаючи на протести Росії, а в 1813 р. сербське повстання було придушене турецькими військами.

На Віденському конгресі 1814-1815 рр. сербське питання було поставлено на обговорення великих європейських держав, але Австрія, Англія та Прусія не підтримали вимоги сербів про автономію. На пропозицію Росії допомогти сербам, західні держави висунули пропозицію про необхідність проголошення гарантій цілісності та недоторканності володінь турецького султана.

У 1815 р. серби, що втратили надію на Віденський конгрес, піднялися на нове повстання. Росія знову стала активно наполягати на виконанні умов Бухарестського миру щодо автономії для Сербії. В решті решт, Порта була змушена відступити й уклала з лідером сербів Мілошем Обреновичем усну угоду про надання Сербії автономії. Але серби не були до кінця задоволені таким рішенням питання і бажали продовження боротьби за автономію за підтримкою великих держав дипломатичним шляхом.

Однак Австрія обстоювала принцип статус-кво на Балканах, особливо побоюючись посилення російського впливу серед православних народів Південно-Східної Європи й австрійських підданих. Англія та Франція також не бажали допомагати сербам у їхній боротьбі за автономні права, щоб не послаблювати Османську імперію. У цих умовах сербський народ міг розраховувати тільки на підтримку з боку Росії.

У 1816-1821 рр. у Стамбулі проходили російсько-турецькі переговори щодо спірних і невиконаних статей Бухарестського договору 1812 р. Росія хотіла домогтися укладення сербо-турецької угоди та видання акту, що конкретизував би автономні права Сербії. Однак турецька сторона не квапилася вирішувати сербське питання і постійно затягувала переговорний процес з російськими дипломатами. Сербська проблема так і не була вирішена на переговорах у Стамбулі, а в 1821 р. були і зовсім розірвані дипломатичні відносини між Росією та Туреччиною.

У роботі встановлено, що після приходу до влади Миколи I наприкінці 1825 р. загальні принципи зовнішньої політики Росії стосовно Сербії залишилися незмінними. Російський уряд, пред'являючи Порті ультиматум, знову зажадав виконання умов Бухарестської угоди, щодо сербської автономії. У підсумку в 1826 р. в Аккермані почалися нові російсько-турецькі переговори. У результаті переговорів Порта зобов'язувалася надати сербам автономію. Однак Туреччина, як звичайно, прагнула затягти переговорний процес із сербами і російсько-турецькі стосунки знову загострилися.

На початку 1828 р. уряд Росії був поставлений перед неминучістю війни з Туреччиною. Міжнародна обстановка в цілому була сприятливою для Російської імперії. Англія не бажала втручатися в російсько-турецький конфлікт, Франція не хотіла брати участь в антиросійських комбінаціях, а Прусія підтримала позицію Франції. Тільки Австрія хотіла домогтися колективного втручання великих держав у російсько-турецький конфлікт, щоб не допустити розвалу Туреччини та потрясінь в імперії Габсбургів, але в підсумку була змушена відступити.

Російсько-турецька війна 1828-1829 рр. закінчилася перемогою Росії. Однак у Петербурзі не бажали остаточно знищити Османську імперію, оскільки вважали, що слабка Туреччина більш відповідає російським національним інтересам, ніж поява нових держав, що могли проводити незалежну від Росії політику. Адріанопольський договір 1829 р. повторював і підтверджував положення Аккерманскої конвенції щодо автономії Сербії. Постанови Адріанопольського миру були повторені й у 1830 р. султанським указом, коли Сербія остаточно домоглася автономії.

Таким чином, сербське питання наприкінці XVIII – першої третини XIX ст. посідало значне місце в зовнішній політиці великих європейських держав. Це стало можливим у результаті кризи в Османській імперії, що і дозволило почати сербам повстання 1804-1813 рр. Однак сербська проблема розглядалася в європейських столицях, насамперед, через призму відносин з Туреччиною. У стосунках з Османською імперією усі великі держави прагнули не допустити її розвалу. Але якщо Росія підтримувала боротьбу сербів за автономію, то Австрія, Англія та Франція проголошували доктрину статус-кво на Балканах. При цьому не можна не відзначити, що незважаючи на фактично експансіоністську політику Російської імперії у відношенні Сербії, її заслуги в справі створення автономного Сербського князівства очевидні.

Третій розділ “Дипломатичне визнання Сербського князівства великими європейськими державами (30-ті роки XIX ст.)” присвячений характеристиці зовнішньополітичних акцій великих держав щодо Сербії під час установлення дипломатичних зв'язків з Белградом.

Після визнання Османською імперією автономії Сербії, великі європейські держави стали виявляти підвищену цікавість до князівства для того, щоб одержати можливість впливу на внутрішню та зовнішню політику Белграду і на балканський регіон у цілому.

У Сербському князівстві в цей час спостерігався економічний і культурний підйом, що створював передумови для розширення автономії князівства, торгівлі та встановлення політичних контактів з європейськими державами. Сербський князь Мілош Обренович бажав відкриття іноземних дипломатичних представництв у Белграді розраховуючи на нові можливості для лавірування між великими державами, ослаблення залежності від Туреччини та зміцнення свого самовладдя.

У 1835 р. у Сербії виникла політична криза через протистояння двох угруповань – князівської та партії старійшин, що виступала за обмеження влади Мілоша Обреновича. У підсумку князь був змушений задовольнити вимоги повсталих і прийняти Сретенський “Статут” (конституцію). Тепер верховна влада в Сербському князівстві належала князю та Державній Раді. Однак положення конституції викликали негативне ставлення Порти та Росії. У Петербурзі “Статут” розцінили як наслідування деяким документам, породженим перемогою революційних ідей у європейських державах і невідповідність обов'язкам сербського народу по відношенню до Туреччини. Князь Мілош, довідавшись про негативне ставлення Росії й Османської імперії до положень конституції, охоче її скасував.

Автором встановлено, що незважаючи на те, що Росія була покровителькою Сербії та була зацікавлена в підтримці з нею політичних відносин, імператор Микола I відмовлявся від заснування в Белграді російського консульства. Це повинно було, насамперед, не створювати прецеденту для інших великих держав, тому що такий розвиток подій міг значно послабити політичні позиції Росії в Сербії та на Балканах. Однак у 1835 р. Австрійська імперія заявила про своє бажання відкрити консульство в Белграді в зв'язку з торговими та політичними інтересами.

Порта, у свою чергу, розглядала такий зовнішньополітичний курс Відня як пряме втручання у внутрішні справи Османської імперії, незважаючи на автономний статус Сербського князівства. Однак у 1836 р. віденський двір, переборовши опір Туреччини у питанні про заснування дипломатичного представництва Австрії в Сербському князівстві, домігся згоди Стамбулу на заснування свого консульства в Белграді. При цьому, варто помітити, що, насамперед, торгові інтереси спонукали австрійський уряд заснувати своє консульство в Сербії. Але були і не менш важливі політичні розуміння: прагнення розширити свої політичні позиції в сусідній слов'янській країні, а також послабити там російський вплив.

Аналіз матеріалів показує, що в Лондоні також були зацікавлені в розширенні свого політичного впливу в Османській імперії і прагнули проникнути в Сербію, розраховуючи послабити там, насамперед, вплив Росії. У 1837 р. Велика Британія, скориставшись прецедентом Австрії, заснувала своє дипломатичне представництво в Белграді фактично тільки для протиборства з Російською імперією. Ніяких комерційних інтересів у Сербії в Лондона не існувало. При цьому британський уряд ставив своїм головним завданням перетворити Сербське князівство в бар'єр проти майбутніх зазіхань Росії на Балканському півострові. Англія, у своїх відносинах із Сербією, зробила ставку на союз із князем Мілошем Обреновичем, що виявив зацікавленість у зближенні з Лондоном. При цьому, доведено, що сербський князь не був прихильником орієнтації на одну державу, а виступав за колективні гарантії для Сербії та своєї влади.

На основі архівних даних, автор встановив, що Російська імперія з великою недовірою стежила за активізацією політики Англії в Сербському князівстві та сербо-британськими відносинами. У Петербурзі вирішили направити в Сербію російського консула, що повинно було допомогти зміцнити політичні позиції Російської імперії в князівстві і по можливості припинити небажаний вплив консулів Австрії та Великої Британії в Белграді. У результаті в 1838 р. були встановлені офіційні дипломатичні відносини між Російською імперією та Сербським князівством.

За подіями в Сербії і за боротьбою англійської та російської дипломатій уважно стежили й у Парижі. Французький уряд розглядав Туреччину як опору в боротьбі проти впливу Російської імперії в Сербії. Франція шукала співробітництва з Англією й Австрією, прагнула підтримувати антиросійські елементи серед сербів. Однак політика Франції в сербському питанні проводилася непослідовно. І хоча в листопаді 1838 р. у Сербії було засновано французьке консульство, це скоріше було рішенням не відставати від інших великих європейських держав у балканських справах.

Тим часом, у Стамбулі були стурбовані британською активністю в Сербії і вирішили обмежити владу князя Мілоша Обреновича прийняттям конституції. Таке рішення Порти цілком відповідало інтересам Росії, що також була проти контактів сербського князя з англійською дипломатією, оскільки простежувався явний відхід від проросійської політики сербського керівництва. У підсумку наприкінці 1838 р. турецький султан підписав указ про прийняття “Статуту” для Сербії, згідно якого влада князя обмежувалася створенням Ради зі старійшин. Мілош Обренович був змушений відректися від престолу на користь свого сина Михайла, що був затверджений князем Сербії та повинен був підкоритися умовам “Статуту” 1838 р.

Таким чином, Сербія після одержання статусу автономії була залучена в систему міжнародних відносин у новій якості – як автономне князівство в складі Османської імперії. Великі держави виявляли підвищену цікавість до Сербського князівства, тому що розглядали його як плацдарм для подальшого поширення свого політичного й економічного впливу в регіоні. Питання про дипломатичне визнання Сербії впиралося лише в політичну боротьбу між великими державами на Балканах. Зі свого боку, сербське керівництво прагнуло заручитися підтримкою якомога більшої кількості держав, щоб не опинитися під впливом якої-небудь однієї держави і по можливості ще більш розширити свої привілеї.

В четвертому розділі “Зовнішня політика Сербського князівства в 40 – 70-ті роки XIX ст.” висвітлюється зовнішньополітичний курс молодої балканської напівнезалежної держави та ставлення