Харківський національний університет ім. В.Н Каразіна

Ленько Олександр Валерійович

УДК 94 (540) “1947/1964” + 929 Неру

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ДЖАВАХАРЛАЛА НЕРУ ТА СТАНОВЛЕННЯ ІНДІЙСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

(1947 – 1964 рр.)

Спеціальність — 07.00.02 — всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

історичних наук

Харків - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – | доктор історичних наук, доцент

ЧУВПИЛО Олександр Олександрович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри нової та новітньої

історії історичного факультету

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, доцент

КОЗЛІТІН Володимир Дмитрович,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С. Сковороди (м. Харків), професор

кафедри історичних дисциплін

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

ЛУКАШ Ольга Іванівна

Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України (м. Київ), старший науковий співробітник відділу Азії та Африки

Провідна установа – | Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України,

кафедра міжнародних відносин і зовнішньої політики, м. Донецьк

Захист відбудеться “16 ” березня 2001 р. о 15 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія IV-65).

З дисертацією можна ознайомитись в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “ 9 лютого 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради | Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В історичних долях Індії та України є багато спільного: обидві країни мають давнє й славетне минуле, у них майже відсутня єдина для всієї країни державницька традиція, тривалий термін нової та новітньої історії вони існували як імперська периферія. Індія та Україна є унікальними також і в тому, що стали центрами драматичного зіткнення Заходу зі Сходом. Вивчення досвіду державотворення в Індії після здобуття незалежності в 1947 р. є нагальною потребою для побудови міцної української держави та створення високо розвинутого демократичного суспільства.

Висвітлення світогляду та діяльності видатного борця за незалежність Індії та першого прем’єр-міністра незалежної Індії Джавахарлала Неру (1889-1964) має велике політичне значення для сучасної України. Десять років самостійного розвитку виявили, що для розбудови міцної держави та створення розвинутого демократичного суспільства у політичної еліти не вистачає відповідної науково-теоретичної бази та достатнього досвіду реформаторської діяльності. Відтак, українські вчені мають на підставі вивчення досвіду інших країн визначити концептуальні підходи до реформування української держави та суспільства, надати необхідні науково-теоретичні та практичні рекомендації.

Робота має значну наукову актуальність, тому що продовжує дослідження особистості Неру в нових напрямах, що були відкриті у вітчизняній та зарубіжній науці. Незважаючи на те, що у вітчизняній та зарубіжній історіографії існують окремі роботи, присвячені політичним та історичним поглядам Неру, в жодній із них спеціально не вивчався зв’язок його суспільно-політичних поглядів з практичною діяльністю. Слід зазначити, що відсутність спеціальних наукових праць, в яких розглядається вплив суспільно-політичних поглядів на практику державного діяча, не дозволяє вирішити одне з найбільш актуальних і складних завдань наукового аналізу, а саме: вивчати соціокультурну динаміку в нерозривному зв’язку з економічним ростом та виявляти основні тенденції, що випливають із їх взаємодії. Суспільно-політичні погляди Неру є важливими не тільки з точки зору розуміння його світогляду й розвитку індійської суспільно-політичної думки, але й для вивчення ідеології національно-визвольного руху в новий та новітній час. Багато діячів національно-визвольного руху Індії намагалися дати аналіз минулого країни, але жодна з подібних концепцій не вплинула так глибоко на уми індійців, як суспільно-політична концепція Неру. Сила впливу суспільно-політичної концепції Неру на свідомість індійського народу містилася в особливому підході Неру до історії, в намаганні поєднати історичний матеріал та виведені з нього закономірності з політичною практикою. З огляду на це, радянський дослідник Р.О. Ульяновський вважав, що “до історичних поглядів Неру можна підійти так, як він підходив до історії, тобто шукати в них те, що є особливо актуальним для наших днів, що він залишив для майбутнього”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі нової та новітньої історії історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна у рамках тематичних напрямів наукової діяльності кафедри “Актуальні питання історії зарубіжних країн в новий та новітній час” та “Історія національно-визвольного руху”.

Хронологічні рамки дослідження – визначаються періодом творчості Неру, тобто його літературною, науковою, суспільно-політичною діяльністю в 1903 – 1964 рр. та політичною й державною діяльністю з 1947 по 1964 рік, при цьому нижня межа пов’язана з появою першої епістолярної спадщини Неру, а верхня - з роком його смерті.

Мета й завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності обраної теми та ступеня її наукової розробки. Метою роботи є комплексний аналіз суспільно-політичних поглядів Джавахарлала Неру та його державної діяльності в 1947 – 1964 рр., визначення ролі та значення суб’єктивного чинника у становленні індійської державності.

Виходячи з цієї мети, автор вважає за необхідне вирішити такі наукові завдання:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

8)

Об’єктом дослідження виступає ідеологія національно-визвольного руху та становлення незалежної Індії.

Предметом дослідження є суспільно-політичні погляди Джавахарлала Неру та становлення державності в незалежній Індії у 1947-1964 рр..

Методи дослідження. У роботі використовувалися такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, формально-типологічний метод, аксіоматичний; спеціальні історичні методи: історико-порівняльний, історико-генетичний, синхронний, діахронний. Але даних методів для написання кандидатської дисертації було недостатньо, бо вони самі по собі не в повній мірі відображають специфіку східних суспільств. Відтак, дослідження проводилося не за марксистською або позитивістською методологією, а в руслі більш універсального соціокультурного підходу, який дозволяє краще враховувати специфіку та особливості країн Сходу. За головні методологічні принципи роботи було взято принципи об’єктивності та дуалізму. Принцип дуалізму дозволив більш чітко та об’єктивно розкривати взаємодію новації та традиції, як самодовліючих та самоцінних детермінантів розвитку східних суспільств. У дисертації з точки зору дуалізму досліджувалися ідеологічні та політичні процеси в Індії, що були пов’язані з особою першого прем’єр-міністра незалежної Індії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступному:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

Практичне значення дисертації визначається можливістю широкого використання її результатів у монографіях та узагальнюючих працях, присвячених новітній історії Індії, історії політичної думки та сходознавства, при підготовці загальних і спеціальних лекційних курсів з історії країн Азії та Африки.

Апробація результатів дослідження відбувалася шляхом обговорення доповідей на міжнародних, республіканських та регіональних конференціях: “Других”, “Третіх” і “Четвертих сходознавчих читаннях А. Кримського”, що проходили в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України в червні 1998, 1999 рр. та у вересні 2000 року (м. Київ); “Першій Всеукраїнській науково-практичній конференції індологів, присвяченій 50-річчю Республіки Індія”, що відбулася в січні 2000 р. у м. Києві; науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова” в січні 2000 р. (м. Харків); 52-й та 53-й наукових конференціях молодих вчених “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії”, що відбулися в квітні 1999, 2000 рр. в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, які містять в собі вісім підрозділів, що, в свою чергу, поділяються на чотирнадцять пунктів, та висновків (204 сторінки); списку використаних джерел та літератури, що складається із 399 найменувань (28 сторінок), та додатків (17 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначені його мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні рамки, методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичну значимість розробки проблеми, окреслено ступінь апробації результатів дослідження.

Розділ I. “Вивчення поглядів Джавахарлала Неру та його державної діяльності в науковій літературі. Джерельна база” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Дослідження світогляду та діяльності Джавахарлала Неру у вітчизняній літературі” висвітлюється історія вивчення особистості Неру у вітчизняній науці.

Радянська теоретична думка до середини 50-х років узагалі не визнавала національно-визвольної революції 1947 р., в результаті якої Індія та Пакистан отримали незалежність. Унаслідок негативної політичної кон’юнктури в СРСР на наукові дослідження персоналії Неру було накладено негласну заборону. Він був зарахований до низки ідеологічних опонентів комуністичного режиму. Наприкінці 50-х – на початку 60-х років його особа навмисне не досліджувалася в радянському суспільствознавстві, тому що будь-який необережний ідеологічний випад міг завдати шкоди процесу зміцнення політичного та економічного співробітництва між СРСР та Індією. Після смерті Неру в 1964 р. негласна політична заборона на вивчення особи першого прем’єр-міністра незалежної Індії була скасована, і з’явилися окремі роботи, присвячені вивченню його світогляду та діяльності. У другій половині 60-х років у радянській історіографії практично не простежуються спеціальні роботи, присвячені Неру. У зв’язку з приходом до влади І. Ганді та розширенням соціалістичних перетворень в Індії, а також виникненням в 1971 р. суверенної держави Бангладеш, у радянських учених посилюється інтерес до особи та творчості першого прем’єр-міністра незалежної Індії. На початку 70-х років у радянській історіографії персоналії Неру починається новий період. У працях А.Х. Вафи, Е.Н. Комарова, О.Д. Літмана, Ю.П. Насенко, О.І.Регініна, Р.О. Ульяновського взяли гору нейтральні та позитивні оцінки світогляду та діяльності Неру. На початку 80-х років починається третій період у вивченні світогляду Неру вітчизняною історіографією. У даний період дослідження радянських авторів позбавляються самодовліючої ідеологічної спрямованості та набувають фундаментального наукового характеру. В цей період персоналію Неру вивчали А.Х. Вафа, А.Г. Володін, О.В. Горєв, Т.П. Дев’яткіна, М.М. Єгорова, В.М. Зімянін, П.В. Куцобін, О.Д. Літман, О.В. Мартишин, Р.О. Ульяновський, Є.П. Челишев, О.І. Чічеров, О.О. Чувпило, П.М. Шастітко. Після розпаду СРСР інтерес вітчизняних учених до особи Неру неправомірно згас, за винятком українського індолога О.О. Чувпило, який у своїх працях продовжував та розвивав кращі традиції радянської історіографії 80-х років. Незважаючи на високі оцінки особистих якостей та діяльності Неру, в радянській історіографії взяла гору точка зору щодо суперечливості світогляду та певної непослідовності його політичного курсу.

У підрозділі 1.2.“Суспільно-політичні погляди Джавахарлала Неру в зарубіжній науковій літературі” виділяються основні напрями та тенденції вивчення особи Неру в зарубіжній науковій літературі.

Вивчення особи Неру в зарубіжній науці почалося раніше ніж в СРСР, що пояснюється, по-перше, відносною свободою слова та друку в більшості країн нерадянського блоку, по-друге, важливим прикладним значенням досліджень із суспільствознавчих наук у демократичних країнах. Широке коло досліджень про Неру в західноєвропейській та американській історіографії з’являється в 50-ті роки, коли розгортається дискусія щодо перспектив політичної стратегії Неру та засобів її здійснення. Серед дослідників особи Неру варто виділити Д.С. Брайта, В. Дугласа, В. Елвіна, Л.С. Кенверсі, Ф. Лоу, Дж. Падмора. У 50-ті роки в індійській літературі про Неру визначаються три основні напрями: охоронно-консервативний або традиційний, модерністський та традиціоналістський. Охоронно-консервативний або традиційний напрям був тісно пов’язаний з комуналістськими силами, а його представники різко критикували Неру. Для “ревнителів традиції” Неру був уособленням атеїзму, комунізму, людиною, яка порушувала споконвічні основи релігійної духовності та сприяла силам, що намагалися розколоти Індію. Серед представників охоронно-консервативного (традиційного) напряму індійської історіографії персоналії Неру можна назвати Н.К. Пандея, В. Мадхока, П. Шарму. Представників модерністського напряму об’єднує переважно критичне ставлення до Неру, але їх критика зовні була більш стриманою та сповненою піїтету до прем’єр-міністра. Модерністський напрям розділяється на дві течії: ліберальну та марксистську. У роботах, що представлені ліберальною течію, охоронно-консервативна критика Неру доповнювалася промонополістичною, прозахідною критикою Неру. Ліберальна течія найбільш яскраво виявилася у програмних документах, пропагандистській літературі партії “Сватантра”, працях А.Д. Шроффа, Н.К. Чаттерджі. Представники марксистської течії модерністського напряму критикували Неру за відступ від комуністичних ідеалів, але одностайно визнавали заслуги Неру в пропаганді соціалістичних ідей. Серед дослідників марксистської течії слід назвати А.К. Гхоша, Ш.А. Данге, Х. Мукерджі, Р. Рао, Ш. Сардесаї. Представники третього, традиціоналістського напряму в індійській історіографії персоналії Неру взагалі поділяли ідеї Неру, або побіжно критикували його доктрину, не акцентуючи увагу на його ймовірних прорахунках. Традиціоналістський напрям став магістральним в індійській історіографії. Найбільш яскравими представниками традиційного напряму є Т. Бава, С. Бушан, Г.С. Бхаргава, С. Гопал, Д. Дас, М.Н. Дас, С. Джаянараян, Ч.Н. Зутші, Ф. Мораес, Б.Р. Нанда, Ч.Д. Нарасімхайя, Ч. Парамешваран, Б.Н. Панда, В.Т. Патіл, А.П. Перейра, Дж. Рама, А. Рао, В.Б. Рао,В.К.Р.В. Рао, М.Ч. Рау, П. Тандон, А. Чакрабарті, С.А. Хусейн.

Західна історіографія персоналії Неру (англосаксонська та західноєвропейська) є окремим напрямом, в межах якого, як правило, критикувалися та скептично оцінювалися соціалістичні програми Неру, висувалася ідея про суперечливість та еклектизм його світогляду, але в той же час високо оцінювалися його гуманізм, націоналізм та відданість демократії. У 60 – 70-ті роки інтерес західних дослідників до особи Неру продовжував зростати. Були опубліковані роботи Д.Б. Альфонсо-Каркала, А. Апслера, Ч.Х. Батлера, М. Бречера, М. Ізраеля, В. Крокера, Б.П. Ламб, Е. Лангіла, М. Сетона, Г. Тайсона, А. Тойнбі, М.В. Фішера, М. Едвардса. У зв’язку зі стійкою тенденцією до деполітизації творчої спадщини Неру наприкінці 80-х років практично вичерпав свій науковий потенціал модерністський напрям. Марксистська течія майже припинила своє існування з послабленням та розпадом СРСР, а ліберальна протягом 70 – 80-х років поступово розчинилася в традиціоналістському напряму і тим самим посилила раніше стриману критику Неру в межах цього напряму. Історіографію персоналії Неру 90-х років представляє менша кількість робіт у порівнянні з періодом 80-х років, і тим більше, 60 – 70-х років. Серед учених, що займалися вивченням постаті Неру в 90-х роках, можна назвати С. Вулперта, Д. Джада, С.С. Джіла,Ш. Дикшита, В. Бхатію, Р.Д. Кінга, В.К. Крішну, Б.Р. Нанду, А. Рая, М. Рачна, С.Н. Сінха. Таким чином, у 90-ті роки провідні позиції у вивченні персоналії Неру закріпилися за західною історіографією та традиціоналістським напрямом індійської історіографії.

У підрозділі 1.3. “Джерела” наводиться аналітичний огляд джерел.

Джерельна база дослідження формувалася, головним чином, на основі фундаментальних та спеціальних праць Неру, його газетних та журнальних статей, промов, виступів, листів, інтерв’ю. При написанні роботи використовувалися п’ятирічні плани розвитку Індії, Конституція Індії, стенограми дебатів у Лок Сабхі, звіти державних комісій, архівні матеріали Російського центру збереження та вивчення документів новітньої історії, серед яких слід виділити аналітичні записки та доповіді, що спрямовувалися для ознайомлення секретарю ЦК ВКП(б) Й.В. Сталіну та секретарю Виконкому Комінтерну О.В. Куусінену, матеріали англійських та індійських газет.

Усі джерела за ступенем значимості можна розділити на шість груп. Першу групу складають фундаментальні історичні праці Неру “Погляд на всесвітню історію” .Неру Дж. Взгляд на всемирную историю: в 3 т.- М., 1981., “Автобіографія” Неру Дж. Автобиография. М., 1955., “Відкриття Індії” Неру Дж. Открытие Индии: в 2-т.- М., 1989., а також програмна стаття Неру “Основний підхід” Неру. Дж. Основной подход // Проблемы мира и социализма, Прага - 1958.- № 4.. Другу групу джерел складають спеціальні роботи Неру, його статті, промови, виступи, листи, офіційні програмні документи, що ввійшли в тематичні збірки, академічні та окремі видання його праць Неру Дж. Внешняя политика Индии: Избранные речи и выступления (1946-1964). – М., 1965; [Nehru J.] Jawaharlal Nehru’s Speeches. – Vol.1-5. Delhi, 1967-1968; [Nehru J.] Selected Works of Jawaharlal Nehru / Gen. ed. S. Gopal. -Vol. 1-15. New Delhi, 1972-1982.; [Nehru J.] Nehru on Goa. – New Delhi, 1984; [Nehru J.] J. Nehru on Socialism. Selected Speeches and Writings.- New Delhi, 1954; [Nehru J.] Jawaharlal Nehru on International Cooperation. Public-division. Ministry of Indian and Broadcasting Government of India, 1966; [Nehru J.] Planning and Development. Speeches of J. Nehru (1952-1956). – New Delhi, 1957. A Bunch of Old Letters. – New Delhi, 1963; Freedom’s Daughter: Letters Between Indira Gandhi and Jawaharlal Nehru; Letters Between Indira Gandhi and Jawaharlal Nehru 1922-1939 / Ed. By Sonia Gandhi- London, 1989; Letters to Chief Minister 1947-1964: in 5 Vols. – New Delhi, 1985-1988; Nehru’s Letters to His Sister / Ed. By K.N. Hutheesing. – London, 1963; Two Alone, Two Together: Letters Between Indira Gandhi and Jawaharlal Nehru; Letters Between Indira Gandhi and Jawaharlal Nehru 1940-1964 / Ed. By Sonia Gandhi- London, 1992.. Третя група джерел утворюється з інтерв’ю Неру приватним особам [Cousins N.] Talks with Nehru. India’s Prime Minister speeks out of the crisis of our time. A discussion between Jawaharlal Nehru and N. Cousins. – London, 1951; [Karanjia R.K.] The Mind of Mr. Nehru. An Interview by R.K. Karanjia. – London, 1960; Mende T. Nehru: Conversation on India and World Affairs. – New Delhi, 1956.. Джерела такого роду в історіографії, як правило, не підлягали критичному аналізу, але все ж таки існує ймовірність того, що деякі думки Неру передавалися невірно, або були невірно розтлумачені. Тому під час написання дисертації свідоцтва журналістів порівнювалися з даними джерел першої та другої груп. Джерела четвертої групи, в своїй більшості, мають непряме відношення до світогляду та діяльності Неру, адже вони дають змогу простежити процес становлення індійської державності. В дану групу входять Конституція Індії, три перші п’ятирічні плани соціально-економічного та політичного розвитку Індії, стенограми дебатів у Лок Сабхі, звіти Комітету з реорганізації штатів та Комітету по створенню провінцій на лінгвістичній основі. Конституция Индии. – М., 1956; Constitution of the Indian National Congress. – New Delhi, 1957; Foreign Policy of Indian National Congress. An AICC (1) Publication. – New Delhi [б.р.]; Lok Sabha Debates. – Delhi, 1959; The Draft Outline of First Five Year Plan. – Delhi, 1955; First Five Year Plan. – Delhi, 1954; Second Five Year Plan. – Delhi, 1956; The Third Five Year Plan. – New Delhi, 1961; Report of the Linguistic provinces committee, - Delhi, 1949-1953; Report of the States reorganization commission.- Delhi, 1955. П’яту групу складають матеріали періодичної преси 20-х – середини 70-х років. All India Congress Committee Economic Review. - Delhi. – 1957-1959; Congress Bulletin. - New Delhi. – 1956; Asian Recorder. - New Delhi. – 1967; United Empire. Journal of the Royal Empire Society. – London. -1953, 1957, 1960; Industrial India. - Delhi. – 1964; Blitz. - Bombay. – 1929; Gerald Tribune. - New York. – 1959-1964; Hindustan Standard. - Calcutta. – 1957; Indian Worker. - Bombay. – 1959; New York Times. – 1964; The Bombay Chronicle. – 1934; The Contemporary Review. - London. – 1949; The Times. - London – 1956, 1964; Джерела цієї групи містять у собі необхідний фактичний матеріал, що дозволяє ознайомитися з оцінками сучасників Неру, заповнити деякі прогалини в його біографії, краще зрозуміти сучасне йому політичне становище в Індії та світі. Шоста група джерел складається із архівних матеріалів Російського центру зберігання та вивчення документів новітньої історії. Архівні матеріали допомогли відтворити більш чітку картину світогляду та діяльності Неру, дозволили конкретизувати ставлення керівників радянської держави щодо видатного лідера індійського національно-визвольного руху. РЦХИДНИ (Российский центр хранения и изучения документов новейшей истории) – Ф. 495. Оп. 68. Ед. хр. 306, 479, 492. В цілому джерельна база може бути оцінена як достатня для вирішення поставлених в роботі завдань та досягнення мети дослідження.

Розділ ІІ. “Погляди Джавахарлала Неру на соціально-економічні та політичні процеси в історії” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 2.1.“Економічні погляди Джавахарлала Неру” досліджуються питання економічної теорії та історії фінансів у роботах Неру, вивчаються його погляди на економічну сутність капіталізму, бачення Неру основних принципів зовнішньоекономічних відносин; роглядаються історико-економічні основи “курсу Неру”.

Економіка, у розумінні Неру, є провідною сферою історичного процесу, що безпосередньо впливає на всі, без виключення, області людської життєдіяльності. Неру відрізняв економічний ріст як суто економічну категорію, пов’язану з удосконаленням знарядь праці, від економічного росту як соціально-економічної категорії, що виникла із впровадженням кооперації. Незважаючи на те, що Неру намагався подолати завзяте ставлення до буржуазних комерційних цінностей, зруйнувати застарілі стереотипи періоду феодалізму і тим самим реформувати культурну традицію Індії, він не зміг достатньо глибоко розібратися в деяких питаннях грошово-кредитної політики, він також не розмежовував макро та мікро рівні фінансової сфери. У своїх дослідженнях Неру хотів розкрити, в першу чергу, моральну сутність економічних процесів, вирішити проблему моральної легітимації фінансової та грошово-кредитної політики. Неру визначав подвійний вплив фінансових олігархів на міжнародну економічну систему, й тому, з метою підтримання прогресу та фінансової стійкості держав, вважав за необхідне частково обмежувати та контролювати їхню діяльність. Неру вважав, що спонукальним мотивом капіталістичного господарювання є особиста вигода, а головними умовами існування капіталізму є вільний світовий ринок та конкуренція. Він указував на суперечливість капіталізму, а також на головну економічну проблему капіталізму – відсутність взаємозв’язку між винагородою та послугами, тобто неспроможністю вирішити проблему розподілу знов створеного багатства. Усе ж таки Неру визнавав прогресивність капіталізму, який вирішив проблему виробництва та подав багато корисних уроків в області управління. Він вивів залежність “виробництво - грошове накопичення”, яка з урахуванням його схильності до виявлення взаємозв’язків (грошове накопичення-виробництво), дозволяє припустити, що у нього формувалися елементи монетарного підходу. Імперіалізм, на думку Неру, був природним породженням капіталізму, сутністю якого було порушення вільної конкуренції та необмежене прагнення наживи. Неру виділяв три періоди у розвитку імперіалізму в Індії та зазначав, що з кожним періодом експлуатація зростала та набувала все більш “досконалої” форми, в результаті чого Індія відстала в нормальному історичному розвитку приблизно на сто років. Узагальнюючи макроекономічні погляди Неру необхідно відзначити: по-перше, він вважав, що національні монополії можуть існувати тільки в межах державних утворень; по-друге, зайняття державою або транснаціональною компанією (ТНК) монополістичного положення на будь-якому сегменті світового ринку Неру розцінював як природну перемогу в чесній конкуренції; по-третє, держави, що бажають вступити в конкурентну боротьбу з державою-монополістом або ТНК-монополістом, згідно Неру, мають проводити протекціоністську політику з метою створення рівноправних умов для всіх конкуруючих сторін; по-четверте, інтеграція в світовій ринок країн, що розвиваються, має відбуватися поступово та збалансовано, щоб не послабляти внутрішній ринок. “Соціалізація міжнародної структури”, за переконанням Неру, забезпечуватиме у майбутньому координацію, планування та регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх цивілізованих країн. В історико-економічному обґрунтуванні свого “курсу” Неру акцентував увагу на ірраціональності капіталістичної системи, необхідності обмеження конкуренції шляхом введення планування, яке втілює в собі дух науки та спробу застосування продуманого наукового методу, що забезпечує широке регулювання та координацію. Неру усвідомлював, що індустріалізація вимагає великих матеріальних коштів, які на першому етапі не окупаються. Однак, він вважав, що єдиним шляхом для вирішення проблеми безробіття в Індії є розвиток нових галузей промисловості та створення не середніх, а великих промислових підприємств.

У підрозділі 2.2. “Соціальний поділ та суспільні відносини в історичних поглядах Джавахарлала Неру” аналізується динаміка поглядів Джавахарлала Неру на соціалізм, висвітлюється соціальна історія в дослідженнях Неру, а також особливості розвитку індійської соціальної системи у викладенні Неру.

Неспівпадаючий розвиток історичних та політичних поглядів Неру на соціалізм обумовив пануючу в історіографії точку зору про суперечливість його світогляду в цілому. Внутрішня суперечливість світогляду Неру виявляється тільки в кінці 20 – у 30-ті роки, що пояснюється пануванням марксистської тенденції у його політичних поглядах та успадкованим від фабіанського соціалізму духовним або моральним підходом в історичних поглядах. У наступний період ідейно-теоретичного розвитку історичні погляди Неру на соціалізм набувають подальшого розвитку за рахунок послаблення його інтересу до марксизму. В середині 50-х років в історичній концепції соціалізму Неру відбувається остаточне зміщення акценту із соціально-економічних аспектів на соціокультурний бік соціалізму. В політичній сфері Неру приймає концепцію змішаної економіки та схиляється до поєднання соціалістичного та капіталістичного шляхів розвитку, які мають у єдності забезпечити перехід до соціально-економічного розквіту Індії. Таким чином, соціалізм Неру являє собою сформовану ідеологічну концепцію, в якій органічно поєднувалися політичні та історичні сторони. Неру відхиляв марксистське положення про соціальну гегемонію пролетаріату та його безумовну історичну прогресивність. У своїх дослідженнях він доводив, що середній клас є рушійною силою соціального прогресу. Особливу увагу Неру звертав на негативні соціальні наслідки штучних реформ, що не ґрунтуються на традиціях та особливостях народів, а також на негативну сторону об’єктивно прогресивних нововведень, що носили фрагментарний характер і проводилися без додаткових змін у всіх напрямах соціально-економічної політики. Неру був упевнений, що проведення соціокультурної політики, яка обмежує стимул до стяжіння в суспільстві, усуне у майбутньому багато перешкод, і, таким чином, забезпечить перехід до соціальної системи, що швидко розвиватиметься. В історії розвитку соціальної системи Індії Неру бачив як періоди більшого або меншого прогресу, так і періоди регресу. Ідея групи, яка завжди була в основі індійської соціальної системи, на думку Неру, не тільки не застаріла, але в перспективі набуватиме все більшої науково-теоретичної та практичної значимості. Неру вважав, що індійська концепція кооперативно-групової соціальної системи, яка спирається на принцип функціональності соціальних груп, має природним шляхом трансформуватися в нові, більш прогресивні форми соціального устрою суспільства.

У підрозділі 2.3. “Погляди Джавахарлала Неру на формування та розвиток суспільно-політичних систем” розглядаються теоретичні аспекти політичної історії у працях Неру, висвітлюються ретроспективні погляди Неру на демократію та вивчення ним історичного досвіду державного будівництва.

На думку Неру, соціокультурні фактори мають бути рушійною силою політичної діяльності людей. Відсутність будь-яких проявів демократії у період феодалізму Неру пов’язував із політичним пануванням церкви і вважав божеське право королів анахронічним. Природу влади Неру розглядав як одвічно порочну, й був упевнений у тому, що жодна людина, наскільки великою вона не є, не повинна стояти поза критикою. Неру зрозумів, що “фашистський метод”, який полягає у створенні широкого масового руху, може не вступати в суперечки з “демократичним методом”, що передбачає примус меншості більшістю. Його категоричне неприйняття фашизму пояснюється тим, що він пов’язував ліберально-гуманістичну традицію ХІХ ст. в більшій мірі з марксизмом, ніж із фашизмом. Неру сформулював моральний підхід до політики і був негативно налаштований щодо авторитарної системи правління. Політичним кредо Неру були високі моральні принципи, що неминуче виправдовують себе в глобальній історичній перспективі. В результаті історичних досліджень поняття демократії у його світогляді зазнало значної трансформації від формальної демократії 20-х – кінця 30-х років до політичної демократії, синтезованої з економічною демократією в наступному періоді. Остаточне розуміння демократії Неру проявилося у 50-ті роки у формі демократичного соціалізму, в якому основний акцент, як і в історичному соціалізмі Неру, було зроблено на соціокультурному аспекті. Суб’єктом демократії Неру вважав домінуючий середній клас, але в той же час застерігав від бажання прийняття комуністичних уявлень про демократію, де маса є метафізичним поняттям. У зв’язку з цим, Неру не ідеалізував закон, встановлений навіть демократичним шляхом, і вважав за необхідне застосування контролю над законодавчою діяльністю. Усвідомлення зростаючої влади науки та просвіти дозволило йому припустити, що в перспективі політичні зміни будуть відбуватися у напрямі “демократично запланованого колективізму”. Неру вважав, що община в Індії була основою політичної системи, і тому в майбутньому вона повинна стати адміністративною та виборчою одиницею в межах більш широкої політичної системи. Таке негативне явище в державному управлінні як бюрократизм, Неру пов’язував із безвідповідальністю чиновників перед народом та обмеженістю їх світогляду. Він вважав, що коли бюрократичний підхід у державі стає пануючим, то виникає бюрократична та деспотична система, що стає прискорювачем подальшої бюрократизації службовців. Єдиним шляхом боротьби з бюрократією та корупцією Неру вважав брахманізацію духу державних службовців, тобто значне підвищення їх морально-етичного рівня, і тому виявляв деяку схильність до елітаризму. Неру був упевнений, що метою будь-яких політичних змін, врешті-решт, має бути підвищення життєвого рівня мас, забезпечення промислового й культурного розвитку нації. Він зазначав, що прогрес став загальною справою, і якщо люди відмовляться від міжнародної єдності й деякої міжнародної організації, то, на його думку, мають виникнути наднаціональні райони, що функціонуватимуть як одна величезна держава. На підвалинах своїх суспільно-політичних досліджень Неру дійшов висновку, що основою політичної єдності виступає єдність історична та емоційна.

Розділ ІІІ. “Вплив суспільно-політичних поглядів на державну діяльність Джавахарлала Неру” складається з двух підрозділів. У підрозділі 3.1. “Джавахарлал Неру і модернізація Індії” висвітлюється здійснення соціально-економічної модернізації Індії під керівництвом Неру, вивчається зв’язок суспільно-політичних поглядів Неру з політичною модернізацією Індії.

Неру цілеспрямовано та послідовно здійснював свій соціально-економічний курс на створення державного сектора й кооперацію сільського господарства в Індії. Під його керівництвом розгорнулася широка індустріалізація Індії, створювався потужний державний сектор індійської економіки. Завдяки здійсненню політики імпортозаміщення на початку 60-х років уряду Індії вдалося в деякій мірі скоротити питому вагу дефіциту торгового балансу. Курс Неру на введення сільгоспкооперації був магістральним шляхом проведення прискореної модернізації сільського господарства і мав забезпечити подолання дуалізму індійської економіки та успішне здійснення індустріалізації Індії. Неру активно виступав за розвиток спільної обробки землі, але вважав, що на даному історичному етапі колективна обробка землі менш ефективна у виробничому відношенні. Розуміння Неру демократичного соціалізму як синтезу політичної та економічної демократій наклало безпосередній відбиток на другий п’ятирічний план. У ньому кооперативне сільське управління (політична демократія), по суті, прирівнювалося до землеробських кооперативів (економічна демократія). Валютна криза 1957 –1958 рр. не дозволила Неру розпочати перехід до прискореної індустріалізації – ідеї, яку він виношував протягом 30 - 40-х рр.. Основна помилка Неру була у тому, що він проігнорував необхідність розморожування золотого запасу, що мало різко підвищити інфляційні очікування та перешкодити виникненню валютної кризи. Незважаючи на вибух народжуваності на початку 50-х років і, як наслідок, падіння показника національного доходу (НД), Неру вдалося досягти довгострокового приросту чистого національного продукту (ЧНП), – показника, що більш вірно відображає рівень добробуту людей в умовах дуальної економіки. Неру хотів створити суспільство, де народ буде виступати ініціатором позитивних перетворень, а не держава, яка в більшості випадків є єдиним організатором і провідником радикальних перетворень. Найбільш важливі важелі влади приводилися в дію під впливом індійського неотрадиціоналізму, який сприяв поєднанню принципів традиційної та харизматичної влади та обмежував потенційні можливості раціонально-легальної влади, що була дискредитованою за роки колоніалізму. Тому парламентську демократію (механізм дії політичної демократії) Неру вирішив підкорити інтересам виконавчої влади, яка, згідно з традицією, була монополією Індійського національного конгресу (ІНК). Неру розраховував реалізувати свою концепцію демократичного соціалізму не стільки шляхом парламентської демократії, яка для нього перетворилася у важіль влади, скільки через розвиток демократії на місцевому рівні. Таким чином, поступово йшов процес зміцнення центральної влади в більшій мірі, ніж це передбачалося Конституцією Індії. Основними важелями посилення влади Неру були мажоритарна система та Вище керівництво (High Command). Комплексний історичний підхід до націоналізму дозволив Неру в період перебування при владі спрямовувати регіоналізм руслом націоналізму, тобто поєднувати процес пробудження національної самосвідомості в індійських етносів із більш високою метою – розвитком загальноіндійської національної самосвідомості, яка, в свою чергу, зміцнювалася принципами інтернаціоналізму. В історичній перспективі Неру відводив націоналізму достатньо високе, почесне місце, яке той мав займати в процесі соціалізації міжнародної структури.

У підрозділі 3.2. “Вплив традиції на суспільно-політичні погляди та політику Джавахарлала Неру” вивчається вплив цивілізаційного підходу на зовнішню політику Неру та його соціокультурних поглядів на внутрішню політику уряду.

Неру віддавав перевагу стратегії неприєднання, тому що, на його думку, у динамічному ядрі цивілізації кожного великого народу існують “деякі риси величі”, і тому найкоротшим шляхом до всебічного прогресу Індії має бути взаємне збагачення великих держав (цивілізацій) та Індії. Завдяки цивілізаційному підходу Неру визначив трьох пріоритетних партнерів Індії на міжнародній арені: Америка, Росія та Китай. Таким чином, цивілізаційний підхід став ідейно-теоретичним обґрунтуванням політики неприєднання, та дозволив Неру більш чітко побачити як позитивні, так і негативні риси США та СРСР, підштовхував його до залучення кращого досвіду обох наддержав. Суб’єктивне і в деякій мірі патетичне ставлення Неру до культури Китаю разом із його методологічними помилками в історичних дослідженнях призвело до відриву політичної практики Неру від самодовліючої історичної традиції Китаю. Найбільш яскраво це виявилося в тому, що Неру розглядав Південно-Східну Азію (ПСА) як сферу цивілізаційного впливу Індії та не враховував традиційні геополітичні інтереси Китаю в цьому регіоні. Збройне захоплення португальських колоній Діу, Гоа та Даману в 1961 р. було серйозним зовнішньополітичним прорахунком Неру, тому що, поряд із різними підходами Індії та КНР до вирішення проблеми Тібету, це стало однією з причин анексії КНР частини індійської території в 1962 році. Цивілізаційний підхід Неру зіграв визначальну роль у рішенні уряду Індії залишити зв’язок із Співдружністю націй. До речі, виключно особиста позиція Неру зумовила подальше перебування Індії у складі Співдружності націй. Неру свідомо намагався змінити соціокультурну традицію Індії, щоб зробити її традиціоналістською, тобто, змінивши сутність, надати їй гнучкості та м’якості для взаємодії з новаціями. Неру вніс зміни у два останніх ведичних ашрами (ванапрастха та саньясін), звернення до яких явно не відповідало сучасному способу життя і могло створити певні соціально-психологічні перепони на шляху модернізації Індії. Слід зазначити, що він відкривав Індію не стільки для європейців, скільки для європеїзованої індійської еліти, подібної до нього, що була в значній мірі відірвана від своїх коренів. З огляду на це, необхідно визнати, що Неру не завжди точно інтерпретував соціокультурну традицію з метою надання їй більшої гнучкості та здатності пристосовуватися до потреб індійського суспільства, що модернізувалося. Він вірно знайшов єдину для Індії релігійну “сутність”, філософську основу – адвайта веданту – але не зміг надати їй релігійної “форми”, тому що це потребувало б розриву з індійською соціокультурною традицією, яка освячувала плюралізм думок та безперервний розвиток шляхом трансформації, тобто зміни форм. Неру так і не вдалося підключити до процесу модернізації Індії релігійну традицію, яка відрізнялася високою функціональністю, гнучкістю, здатністю до саморозвитку. Неру зміг посилити позиції держави