Національна Академія наук України

Інститут української мови

УДК 811.16’81-115.81’367.627

ЛУКІНОВА Тетяна Борисівна

ГЕНЕЗИС І ЕВОЛЮЦІЯ

КВАНТИТАТИВНИХ ІМЕН У СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВАХ

(порівняльно-історичний аспект)

Спеціальність 10.02.03 - слов’янські мови

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі загальнославістичної проблематики і

східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.

Офіційні опоненти: член-кореспондент НАН України, доктор філо-

логічних наук, професор Акуленко Валерій

Вікторович, директор Центру наукових

досліджень та викладання іноземних мов НАН

України;

член-кореспондент НАН України, доктор

філологічних наук, професор Ткаченко

Орест Борисович, завідувач відділу загального

мовознавства Інституту мовознавства

ім. О.О.Потебні НАН України;

доктор філологічних наук, професор

Стоянов Іван Андрійович, завідувач кафедри

слов’янської філології Київського інституту

“Слов’янський університет”.

Провідна установа: Київський державний лінгвістичний університет,

кафедра фонетики і граматики слов’янських

мов; Міністерство освіти і науки України,

м. Київ.

Захист відбудеться 25 квітня 2001 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.173.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Інституті української мови НАН України (01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови НАН України та Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України (01001, м.Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано березня 2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук І.А.Самойлова

Категорія кількості відбиває одну з найзагальніших властивостей буття. Вона є необхідним елементом пізнання дійсності, а число й величина, у яких конкретизується кількісна визначеність світу, - невід’ємні складники його практичного освоєння, усієї активної діяльності цивілізованої людини. Крім числа й величини, кількість знаходить своє втілення також в об’ємі, у ступені й інтенсивності розвитку тих чи інших сторін об’єкта, у темпах протікання процесів, у просторово-часових властивостях явищ і т. ін.

У мові категорія кількості може бути виражена різними засобами. Серед них найважливішими є морфологічні (насамперед граматична категорія числа) і лексичні. Клас слів, що позначають число й кількість, виділяється в окрему частину мови - числівник.

Існуюча система числівників у слов’янських мовах складалася протягом тривалого часу. Давність походження окремих її ланок різна. За пам’ятками можна простежити певні етапи формування тих чи інших елементів числівникової системи в кожній слов’янській мові. У деяких мовах ці етапи досліджено досить детально, в інших відповідні матеріали опрацьовано частково і ще чекають на своїх інтерпретаторів.

Більш чи менш повно описано системи числівників у сучасних слов’янських мовах. Крім відповідних розділів у граматиках, існують ?рунтовні монографічні дослідження числівників в українській мові (останньою і найповнішою є книга: Арполенко Г.П., Городенська К.Г.,

Щербатюк Г.Х. Числівник української мови. - К., 1980), у польській (Grappin H. Les noms de nombre en polonais. - Krakуw, 1950; Klemensiewicz Z. Liczebnik glуwny w polszczyznie literackiej. - Prace filologiczne, t. XV, cz. 1, Warszawa, 1930), словацькій (Ondrus P. Cнslovky v sъcasnej slovencine. - Bratislava, 1969). ?ові явища у функціонуванні українських числівників, деякі проблеми їхньої історії на широкому тлі становлення слов’янських числівників як частини мови висвітлено у фундаментальній монографії Ю.Шереха (Шевельова) “Probleme der Bildung des Zahlwortes als Redeteil in den slavischen Sprachen” (Lund, 1952).

Великий внесок у розробку числівникової проблематики належить А.Є.Супруну, авторові багатьох праць у цій галузі, у тому числі монографій про числівники в старослов’янській та полабській мовах і узагальнюючого дослідження “Славянские числительные: Становление числительных как особой части речи” (Минск, 1969).

Крім названих учених, чимало зробили для вивчення числівників (у тому числі їхньої історії) у різних слов’янських мовах Ю.О.Карпенко, С.К.Богдан, К.М.Мізина (українські числівники), П.В.Верхів, А.І.Чеберук (білоруські), І.М.Багрянський, С.М.Глускіна, Л.Н.Дровнікова (російські), Я.Зенюкова (польські), М.Басай (чеські), багато інших авторів численних статей і розвідок.

Отже, можна констатувати, що і сучасний стан, і історичний період обстежені досить повно. Дальші дослідження - чи то більш деталізований опис системи числівників у сучасних літературних мовах і діалектах, чи поглиблене вивчення засобів вираження числа і кількості за пам’ятками - допоможуть лише уточнити деякі деталі щодо особливостей функціонування та розвитку числівників, принципово не змінюючи загальної переконливо змальованої картини формування в історичний період на слов’янському ?рунті цієї важливої лексико-граматичної групи слів.

На тлі характерного для нашого часу активного розвитку порівняльно-історичного мовознавства, зокрема лексикології та дериватології, актуальною й перспективною видається спроба вивчення квантитативних назв у дописемний період. Порівняльно-історичне дослідження може допомогти встановити більш давні, праслов’янські етапи розвитку системи вираження кількісних понять, з більшим чи меншим наближенням до дійсного, історично реального стану речей.

Порівняльно-історичне вивчення слов’янських числівників до цього часу, по суті, не виходило за межі встановлення етимологій окремих числових назв. Спроби розглянути ці назви в дописемний період у сукупності не було. Висловлювалася лише думка, що “старослов’янські пам’ятки досить добре відбивають пізній праслов’янський стан числівників в усій їх граматичній строкатості” (А.Є.Супрун). З цим можна погодитись, але з деякими застереженнями: пізньопраслов’янський стан відбивають переважно старослов’янські кількісні й порядкові числівники, тоді як інші числівникові утворення, з огляду на цілий ряд моментів (переважно перекладний характер пам’яток, їхній конфесійний зміст, болгаро-македонська основа писемності тощо) представлені в старослов’янській мові неповно, хоч, як свідчить порівняльно-історична обробка всієї сукупності відповідних фактів слов’янських мов, у праслов’янський період вони функціонували. Крім того, і це, не менш важливо, праслов’янський період тривав не одне століття, і вираження числа й кількості в ті часи мало свою історію.

Очевидно, саме недостатня розробка питань давньої історії слов’янських числівників зумовила те, що у фундаментальній праці В.З.Панфілова “Гносеологические аспекты философских проблем языкознания” (М., 1982), де розділ “Категория количества в мышлении и языке” побудований на великій кількості фактів з різних мов, слов’янський матеріал майже не представлений.

Порівняльно-історичне вивчення слов’янських числівників тим більш необхідне, що існує кілька помилкових тверджень, які стосуються принципових моментів походження окремих груп числівникових назв і їх взаємовідношень. Ці твердження переходять з граматики в граматику, з дослідження в дослідження, і, врешті-решт, картина розвитку слов’янських числівників постає у викривленому вигляді. Такий стан є значною мірою наслідком перенесення сучасного традиційного розуміння системи числівників на давні часи, без урахування змін у мисленні й мові, які сталися за десятки віків.

Отже, актуальність теми дисертації визначається тим, що давня, дописемна історія слов’янських квантитативних назв майже не вивчалася, а саме поглиблення історичної ретроспективи покликане прояснити ряд проблем, пов’язаних з розвитком категорії кількості на слов’янському ?рунті, трансформаціями утворень з числівниковими коренями в історичний період і специфікою їх функціонування в сучасних мовах.

Як особливо актуальні розглядаються в дисертації питання давньої історії числівникових назв в українській мові; глибока ретроспектива здатна висвітлити їх по-новому.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Концептуально й методично дисертація пов’язана з фундаментальними академічними працями, що, відповідно до наукових тематичних планів, виконувалися в Інституті мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України. (Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов, Історія української мови, Історична типологія слов’янських мов, Етимологічний словник української мови та ін.).

Метою праці є встановлення походження й еволюції системи слов’янських квантитативних назв, її функціонування й динаміки в дописемний період, з’ясування шляхів формування тих особливостей, які характеризують числівники в сучасних мовах.

Досягнення зазначеної мети передбачає розв’язання таких основних завдань:

- реконструювати ті найбільш архаїчні фрагменти праслов’янської системи квантитативних назв, які були континуантами праіндоєвропейських форм;

- реконструювати утворення з числівниковими коренями основами), що з’явилися в праслов’янській мові;

- дослідити дериваційні зв’язки праслов’янських квантитативних імен;

- визначити специфічні риси системи квантитативних назв у праслов’янській мові.

- встановити відносну хронологію появи різних груп квантитативних форм у праслов’янській мові;

- простежити динаміку системи квантитативних назв у праслов’янський період і встановити успадковані елементи цієї системи в сучасних мовах;

- з’ясувати особливості ареального поширення квантитативних назв у праслов’янській мові;

- дослідити роль квантитативних назв у духовній культурі давніх слов’ян.

Об’єктом дослідження в дисертації є лексичні засоби вираження категорії кількості в слов’янських мовах, насамперед той їх шар, який представлений окремою частиною мови - числівниками, що виявляють глибоку архаїку й чимало специфічних структурних і семантичних рис.

Для вивчення найдавнішої історії квантитативних назв залучено мовний матеріал з усіх слов’янських мов, як сучасних, так і відбитих у пам’ятках, починаючи з найдавніших. Максимально використано дані старослов’янської мови, пам’ятки якої в певних моментах фіксують пізній праслов’янський стан. Залучалися також мовні факти з лексичних картотек української мови (Київ) і давньоруської (Москва), архівні матеріали Атласу української мови, а також матеріали Загальнослов’янського лінгвістичного атласу; при вивченні функціонування назв числа й кількості як елемента духовної культури використовувалися численні етнографічні та фольклорні джерела. Для виявлення специфіки праслов’янської системи квантитативних назв залучено дані неслов’янських мов, насамперед найближче споріднених балтійських і германських.

Основним методом, використаним у дослідженні і зумовленим його метою та завданнями, є метод порівняльно-історичний. При встановленні походження конкретних слов’янських назв кількості критично аналізувалися їхні етимології. Застосовувалися також історичний, описовий, порівняльно-зіставний методи, структурний і статистичний аналіз.

Наукова новизна праці полягає у виробленні концепції виникнення системи квантитативних назв у слов’янських мовах та її еволюції від ранньопраслов’янського періоду до сучасного стану. Вперше реконструйовано фрагменти системи числівникових імен, успадковані праслов’янською мовою з індоєвропейської, і далі ті елементи, які виникли в праслов’янський період. Також уперше подано характеристику найдавнішої динамічної системи квантитативних імен, відзначено ареально-часові параметри певних її елементів. Зокрема, питання про хронологічне й дериваційне співвідношення кількісних і порядкових числівників на слов’янському ?рунті розв’язується на користь давності й первинності останніх; доведено архаїку групи дистрибутивних, з яких розвинулись східнослов’янські збірні числівники. Об?рунтовано висновок про переважно прикметниковий характер праслов’янських назв числа й кількості; разом з тим вказується на зв’язок окремих груп числівникових утворень із займенниками.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження виявляється у встановленні на слов’янському ?рунті найдавніших етапів розвитку категорії кількості - однієї з найбільш загальних, фундаментальних категорій мислення. Розкрито роль дистрибутивних утворень *dvojь - *desetеrъ як архаїчного фрагмента системи квантитативних назв праслов’янської мови, типологічно характерного для ранніх етапів еволюції категорії кількості. Як більш конкретні порівняно із збірно-абстрактними кількісними, ці утворення виявили тенденцію до занепаду ще в дописемний період.

Реконструйована в дисертації система квантитативних назв розглядається як фрагмент давньої лексичної системи в цілому і, отже, подає нові дані для відтворення певних сторін праслов’янської мови як динамічної структури.

У праці обстоюється ідея, що поряд з потребами життя, матеріального виробництва, розвиток категорії кількості в напрямі до абстрактного числа стимулювався й теоретичною думкою (на Сході, у Давній Греції тощо).

Практична цінність одержаних результатів визначається тим, що запропоновані нові погляди на походження окремих груп квантитативних назв допоможуть внести корективи у висвітлення відповідних питань у словниках і підручниках.

Результати проведеного дослідження можуть бути під?рунтям, одним з відправних пунктів для подальшого вивчення особливостей лексичної і граматичної структури праслов’янської мови, а також використовуватися в інших наукових студіях, при написанні підручників і посібників з історії слов’янських мов, у практиці викладання курсів загального мовознавства, старослов’янської мови, історичної граматики української та інших слов’янських мов.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано самостійно, всі його результати є наслідком тривалої праці дисертанта. Наукових робіт, написаних у співавторстві, немає.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено на засіданні відділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України. Основні положення здійсненого дослідження доповідались і обговорювались на міжнародних, всесоюзних і всеукраїнських наукових з’їздах, конгресах, симпозіумах, зокрема на Міжнародних з’їздах славістів (1988 р., Софія; 1993 р., Братислава; 1998 р., Краків), на Всесоюзній конференції зі слов’янської філології (Ленінград, 1962 р.), V Міжвузівській республіканській славістичній конференції (Ужгород, 1962 р.), Міжнародному симпозіумі з порівняльно-історичної проблематики (Москва, 1967 р.), Науковій конференції з питань словотвору (Запоріжжя, 1974 р.), IX Республіканській славістичній конференції (Одеса, 1987 р.), Республіканській конференції “Методи вивчення лексичного складу мови” (Чернівці, 1988 р.), на Науковій конференції, присвяченій пам’яті Т.Назарової (Київ, 1993 р.), Міжнародній конференції “Мова і культура” (Київ, 1998 р.), Міжнародній конференції, присвуяченій пам’яті акад. Л.А.Булаховського (Київ, 1999 р.) та ін.

Публікації. Теоретичні й практичні результати дисертаційного дослідження висвітлено в 26 публікаціях, серед яких є монографія, розділи в 5 колективних монографіях, матеріали в Етимологічному словнику української мови, статті в наукових журналах та збірниках (у тому числі 4 зарубіжних публікації).

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі “Вступу” і чотирьох розділів: “Число і культура”, “Числівникові утворення прикметникового характеру”, “Числівникові утворення іменникового характеру”, “Числівники, що походять із словосполучень”, “Висновків та узагальнень”, а також списків скорочень ремарок та джерел і списку використаної наукової літератури. Загальний обсяг праці 383 стор., у списку наукової літератури 390 позицій.

Основний зміст роботи

У “Вступі” подається короткий огляд наукової літератури, присвяченої вивченню числівників у слов’янських мовах, об?рунтовується вибір теми і її актуальність, формулюються мета й основні завдання дослідження, розкриваються теоретичне значення й практична цінність роботи, її наукова новизна, зв’язок з науковими програмами й темами, наведено дані про форми апробації результатів виконаної праці, вказується на особистий внесок здобувача в розробку досліджуваної проблематики.

Перший розділ “Число і культура” має два підрозділи: “Категорія кількості й розвиток сучасної цивілізації” та “Категорія кількості як елемент духовної культури давніх слов’ян”.

І.1. Перший підрозділ присвячено загальним питанням прогресу людського суспільства і ролі математики як науки, що безпосередньо вивчає кількісні характеристики й параметри досліджуваних об’єктів. Весь хід спочатку елементарного пристосування людини до навколишнього світу, а потім і наукових пошуків людства був нерозривно пов’язаний з використанням кількісних показників, вимірів, обчислень.

Визначальною рисою сучасного наукового пізнання є його поглиблена математизація. Без математики, - і теоретичної, і прикладної, - неможливі були б найважливіші наукові відкриття й технічні досягнення, що характеризують наш час - теорія відносності й квантова механіка, розщеплення атома й оволодіння атомною енергією, створення комп’ютерів і освоєння космосу, успіхи у вирішенні проблем керованого термоядерного синтезу, у розшифруванні генома людини та клонуванні живих істот - і т.ін.

Фундаментально впроваджена в технічні й природничі науки, математика, хоч і не без труднощів, освоює й гуманітарну сферу (пор. економічна кібернетика, математична лінгвістика і т.ін.).

Впровадження комп’ютерів у різні сфери не тільки науки, а й практичного життя здатне внести (і вже вносить) істотні корективи в сам розвиток сучасної цивілізації.

Кількість є атрибутом усіх речей і процесів, тож математика, що вивчає їх кількісно-формальні параметри, набуває загальнонаукового характеру. У зв’язку з цим ідеться про особливий, математичний аспект наукового світогляду. Не випадково, очевидно, що Піфагор і піфагорійці (VI ст. до н.е.), перші видатні давньогрецькі математики, були водночас й видатними філософами. Від Піфагора йде уявлення про числа як основу всього буття. Числа розглядалися піфагорійцями як символи, що виражають певні ідеї та етапи становлення й трансформації Всесвіту.

Езотеричне вчення Піфагора, у тому числі й його містику чисел, сприйняв і розвинув інший великий давньогрецький мудрець - Платон (IV ст. до н. е.), який уперше сформулював основні ідеї об’єктивного ідеалізму як філософії. І Платон, і Аристотель, що, по суті, заклали фундамент європейської філософії, продовжили лінію одночасного заглиблення в математику й світоглядні теорії. І надалі математика завжди відігравала важливу роль у формуванні філософських доктрин.

Категорія кількості як засіб чи інструмент розкриття об’єктивних закономірностей - лише один аспект її функціонування. Інший, не менш важливий і якнайтісніше з ним пов’язаний, - роль категорії кількості у вивченні людського мислення. Його удосконалення і розвиток категорії кількості йшли паралельно і становили, по суті, різні сторони єдиного процесу.

Абстрактне число є однією з найвищих абстракцій людської думки. Шлях до цієї абстракції був довгим і складним.

Вивчаючи кількісні відношення як об’єктивну властивість матерії у різних її проявах, людська думка виробляла й удосконалювала мовні засоби фіксації кількості.

Найдавніші етапи становлення цієї категорії ?рунтувалися, очевидно, на безпосередньо чуттєвому сприйнятті реальних сукупностей. Рахування було конкретним, візуальним, перераховувалися конкретні предмети. Наступним кроком стало співвіднесення цих реальних сукупностей з іншими рівновеликими множинами предметів, що виділялися як замінники, еталони. Найчастіше це були пальці рук (і ніг), вузлики, камінці, черепашки, зарубки і под. Таке рахування, хоч ішлося теж про реальні предмети, можна розглядати як своєрідне моделювання розумового процесу, тобто як певний крок у напрямку до абстрагування. Давні словесні позначення кількості нерідко пов’язані з цими “еталонними” сукупностями, насамперед з назвами руки або з відповідними діями над пальцями.

Не випадково історія назв числа в різних мовах є важливим джерелом відомостей про початкові кроки формування математичної думки. Показово, наприклад, що перший розділ фундаментальної “Истории математики” (М., 1978) великою мірою побудований на мовному матеріалі.

Мабуть, першим відомим нам математичним документом є вовча кістка, знайдена в 1937 р. на території тодішньої Чехословаччини при розкопках, що відносяться до часів палеоліту. На кістці висічено 55 глибоких зарубок, причому перші 25 групуються по 5.

Найдавнішими письмовими пам’ятками, де зафіксовані числа та операції з ними, є єгипетські, зокрема так звані кахунські папіруси. У давніх греків існувала алфавітна система нумерації (очевидно, запозичена від фінікійців), яка ускладнювала операції над числами.

Від давніх греків алфавітна система позначення чисел була запозичена слов’янами. Однак ще в старослов’янських пам’ятках поряд з алфавітною системою зустрічаються й числа, записані словами. З часом вони з’являються і в пам’ятках інших слов’янських мов, що дозволило пізніше вивчати історію числових назв. Їхні форми, порівняно з іншими словами, здавна виявляли певну специфіку, поступово вона поглиблювалася, і в сучасних мовах назви чисел становлять окрему частину мови.

Числівники виявляють велику типологічну спільність не тільки в межах слов’янських і далі індоєвропейських мов, а й у багатьох інших мовах народів, що ввійшли в орбіту сучасної цивілізації. Стрижень числівникової системи становлять кількісні числівники; вони можуть бути розташовані в один ряд, де кожний наступний числівник позначає число, більше за попереднє на одиницю. Теоретично такий ряд можна продовжувати нескінченно, що відбиває в мові нескінченність натурального ряду чисел і врешті-решт безмежність і нескінченність Всесвіту (відкриття від’ємних величин дозволило продовжити ряд натуральних чисел у зворотному від одиниці й нуля напрямі). Організуючим началом, що вносить чіткість і стрункий порядок у зростаючий ряд чисел та числівників, що їх називають, є десяткова система, яка безпосередньо відбивається не тільки у внутрішній організації числового ряду, а й у формах числівників.

Спільним для слов’янських і багатьох інших мов є також те, що вся величезна, теоретично безмежна кількість чисел виражається за допомогою обмеженого набору первинних лексичних елементів - простих числівників, або так званих вузлових (назви чисел першого десятка, назви сотні, тисячі, мільйона і кількох наступних класів) і утворених від них складних; основну ж масу числівників становлять певним чином побудовані синтаксичні сполучення з цих простих і складних слів.

Винятковою особливістю числівників у порівнянні з усіма іншими частинами мови є наявність спеціальних цифрових символів для письмової фіксації перших дев’яти назв чисел і можливість передати за їх допомогою (а також нуля) будь-яке число (кількість).

Зручне й компактне цифрове написання чисел виконується за певними правилами - так званою позиційною системою: значення цифри визначається не тільки її формою, а й місцем у ряду інших цифр. Винахід цієї системи фіксації кількості дав могутній поштовх для розвитку математики як науки, оскільки істотно полегшив операції з числами і тим самим справив величезний вплив на весь хід цивілізації.

Подальшим кроком в абстрагуванні від конкретної кількості є літерна (буквена) символіка.

Наступною рисою, типологічно спільною для всіх слов’янських і багатьох неслов’янських сучасних мов, є наявність паралельного довгому ряду кількісних числівників іншого ряду - числівників порядкових. Ними позначаються порядкові числа, що встановлюють місце певної множини в ряді інших множин. Система порядкових числівників майже дзеркально відбиває всі особливості системи кількісних.

Певні системи становлять також числівники дробові. Їх цифрове позначення є універсальним, але мовне вираження навіть у межах слов’янських мов різне. І звичайні дроби (за винятком кількох давніх назв), і десяткові - продукт розвитку математики, вони прийшли в слов’янські мови в різний (недавній) час різними шляхами, що залежали від конкретних культурно-історичних обставин. Семантично дробові числівники належать до кількісних.

Крім систем кількісних (з дробовими) і порядкових числівників, у кожній із слов’янських мов існують більші чи менші групи слів з числівниковими коренями або основами. Деякі з цих груп відносять до числівників (як збірні в українській мові або видові в чеській), інші є іменниками (напр., укр. третина, рос. пятерня, болг. стотинка), прикметниками (укр. восьмеричний, польськ. szеscioraki), дієсловами (рос. удесятерять, серб. двоjити), прислівниками (укр. двічі, чеськ. trojmo). Здебільшого такі утворення походять від коренів числівників першого десятка.

Кількість може виражатися також словами, що не мають числівникових коренів: укр. багато, мало, безліч, достатньо, сила-силенна, заст. копа, чисниця, рос. масса, множество, пoлным-полно, заст. куча ‘кількість худоби, що виганяється від одного господаря на пасовище’ (Даль), польськ. lokiec ‘близько 60 см’, kapka (kapke), kopa (kope), swiat ‘дуже багато’, okropnie ‘те саме’, siag, siaga ‘міра довжини’ тощо.

Десяткову позиційну систему числення з однаковим зображенням цифр прийнято зараз в усьому цивілізованому світі. Отже, можна твердити, що сучасне вираження категорії кількості є важливим складовим елементом загальнолюдської культури (яка твориться в наш час не тільки стихійно, а й свідомо), сприяє виробленню єдиних форм наукової, технічної і навіть побутової цивілізації.

Ще М.Я.Марр називав числівники “міжнародною категорією мови”, підкреслюючи їх виняткову роль у спілкуванні. Продукт цивілізації, сучасна числівникова система з’явилася в результаті давньої і тривалої взаємодії мов та їх носіїв. Без наявності співвідносних величин не міг відбуватися в давнину спочатку еквівалентний обмін, а потім і торгівля. Торговельні, культурні, політичні стосунки сприяли уніфікації засобів вираження кількості.

Констатуючи чимало спільного у функціонуванні числівників у різних мовах, слід підкреслити, що ця група слів входить до лексичного ядра сучасних мов. Так, в українській мові числівники один і два, за Частотним словником, входять до першої сотні найчастіше вживаних слів. Найбільш поширеними в слов’янських мовах є кількісні числівники першого десятка. При цьому ступінь поширеності зменшується із зростанням числа; та сама закономірність виявляється і в порядкових числівниках (при значно нижчій - у два, три рази - абсолютній частотності).

Частотні словники інших слов’янських мов (білоруської, російської, чеської, словацької та ін.) відбивають подібну картину вживаності числівників: зменшення частотності із зростанням числа у числівників першого десятка, певне збільшення частотності у слів десять, сто, тисяча, значна різниця у вживаності кількісних і порядкових числівників тощо.

Частотність вживання слова - важливий показник його життя в мові, в усякому разі саме він великою мірою визначає не тільки саме існування слова (чи його зникнення), а й ступінь збереження в ньому архаїчних рис, впливовість на інші слова.

І. 2. У другому підрозділі першого розділу дисертації йдеться про категорію кількості як елемент духовної культури давніх слов’ян.

Для розуміння ваги й місця уявлень про кількість у культурі й системі духовних цінностей певне значення має вивчення кола загальних понять, історично пов’язаних з обчисленням і передачею кількості.

На позначення дії ‘рахувати’ для праслов’янських часів реконструюється дієслово *cisti. Однак воно було полісемантичним: на підставі численних даних з слов’янських мов, їх діалектів і пам’яток встановлюються такі його давні значення: ‘рахувати; розпізнавати знаки; відгадувати, ворожити; звертати увагу, спостерігати, розуміти; вважати, думати, зважати; наглядати за кимось; поважати’.

Формою ітеративу до *cisti є *citati, *citaj3, в якій у багатьох слов’янських мовах першим і основним значенням стало ‘читати’; з *cіsti в значенні ‘поважати, шанувати’ пов’язаний іменник *cьstь ‘честь, пошана’.

У балтійських та індоіранських мовах відомі етимологічно споріднені слова із значеннями ‘думати, вважати’, ‘читати, рахувати’, ‘виголошувати’, ‘молитися’, ‘мислити, пізнавати, розуміти’ і под. (що дає підстави реконструювати найдавніше значення ‘розуміти, знати’); у наявності цих відповідників Ф.Славський справедливо вбачає “одну з важливих балтослов’янсько-індоіранських спільних рис у галузі духовної культури”.

Праслов’янське діалектне (південне) *brojь ‘число, кількість’ (пор. серб. бр2j, хорв. br2j, болг. брой, макед. броj, словен. broj) є похідним від *briti (іє. *bhr-ei-/bhr-i- ‘різати чимось гострим’, від кореня *bher-). Справедливо припускається, що абстрактне значення ‘число’ виникло з конкретнішого - ‘число, позначене карбом’ (на паличці, де рисками карбувалася певна кількість). У суспільстві, де більшість була неписьменною, давній спосіб позначати кількість рисками виявився зручним і дуже поширеним. За багато століть він так міцно увійшов у життя, що продовжував існувати в Західній Європі навіть у ХІХ ст. Відомий він і в слов’ян, у тому числі в Україні, у поляків, росіян, сербів. Лічильна паличка з рисками називалася у нас биркою, карбиком, ровашем.

Отже, мабуть, було б помилкою уявляти розвиток категорії кількості як послідовний і цілісний процес сходження від конкретної предметності до чистої абстракції: подібно до того, як сучасна палеонтологія і антропологія виявляють одночасне існування в минулому різних ступенів розвитку людини, які раніше розглядалися як хронологічно послідовні, так і в осмисленні категорії кількості різні етапи можуть, як свідчать факти, співіснувати: вища математика і поруч бирка в центрі Європи в ХІХ і навіть у ХХ ст. При цьому таке співіснування дуже давнє: абстрактне число-символ було об’єктом інтелектуальних операцій ще у піфагорійців і на Давньому Сході.

Уявлення про число і кількість у кожний історичний період, у кожну епоху органічно входили в загальне коло поглядів на природу, на люди

ну і суспільство, і разом з цими поглядами передавалися від покоління до покоління. Частково давні погляди дійшли до наших часів. Важливим джерелом реконструкції давньої духовної культури є етнографія та фольклор слов’янських народів.

Поряд з культурною, філософською традицією у поглядах на число як на явище таємниче, містичне здавна існувала схожа традиція і в глибинах народної свідомості. Здавна і до сьогодні простежуються зокрема прослідки різного ставлення до чисел і різної їх оцінки в плані не тільки безпосередньо кількості, а й ‘‘якості’’ - як особливо важливих або щасливих чи нещасливих.

Емоційно по-різному сприймалася (а подекуди сприймається й досі) найзагальніше виражена кількість як парна або непарна. У діалектичній єдності парного/непарного останнє розглядалося як негативна частина, як знак біди, вісник нещастя. Не випадково воно називається лихим, пор. укр. чіт чи лишка, білор. ці цот ці лішка, польськ. заст. licho ‘непарне число’, чеськ. заст. lichй cнslo ‘те саме’, серб. лBх ‘непарний’, словен. lKh ‘те саме’ тощо. Розмежування парного і непарного числа як відповідно щасливого чи нещасливого постійно враховувалося і часто-густо враховується й досі в народних традиціях, звичаях, обрядах.

Особливе місце в житті давньої людини, її трудовій діяльності й побуті займали особи, предмети, явища, події, пов’язані з порядковим числівником *pьrvъ. За магічною синекдохою, перший ізоморфний усьому ряду однорідних предметів чи явищ. Спеціальна увага приділялася першій дитині в сім’ї чи першому приплоду худоби, першому снопу, зжатому в жнива на полі, першому плоду дерева. Чимало прикмет і традицій пов’язано з першим днем року, першим днем одруження, першим днем збирання врожаю чи випасання худоби тощо.

З глибокої давнини до ряду особливо важливих сакральних чисел, що описували основні координати Всесвіту, належало число “три”. У Піфагора та піфагорійців це найбільш довершене, священне число, що несе в собі гармонію й рівновагу, символізує початок, існування і кінець світу. Міцно увійшло воно в різноманітні обряди й звичаї слов’ян, частіше за інші зустрічається у фольклорі, в різних засобах лікування, рекомендованих народною медициною.

Вірили, що магічна сила числа “три” зросте (очевидно, потроїться), якщо його збільшити втричі, тобто замінити на число “дев’ять”. Поруч з “три” або замість нього це число виступає у весільній обрядовості; важливим строком є дев’ятий день у поховальному обряді; поширеним було число “дев’ять” у народній медицині.

Особливого значення надавалося також дев’ятці, помноженій на три. Характерно при цьому, що як добуток називалися саме ці два магічних числа, а не арифметичний результат їх множення: тридев’ять.

У слов’янських обрядах фігурує й число “сім”. Як сума двох основних констант - чисел “три” і “чотири” - воно з глибокої давнини теж вважалося магічним. Коріння його магії виявлено ще в палеоліті. Походження її пов’язується із спостереженнями за Місяцем і виділенням часу (сім днів) однієї його фази. За вживаністю, однак, число “сім” у слов’янській обрядовості поступається числам “три”, “дев’ять” і навіть “тридев’ять”.

Серед чисел, що фігурують в обрядах, є також 12, 24 і 40.

Глибоку архаїку у вживанні числових назв збережено в слов’янському, зокрема східнослов’янському, фольклорі. Колядки, щедрівки, пісні, казки, голосіння, обрядові тексти різного характеру, прислів’я, приказки, інші жанри демонструють певну специфіку функціонування чисел. Зовнішнім виявом цієї специфіки є насамперед традиційність тих же “магічних” чисел - “три”, “дев’ять”, “сім”, “тридев’ять”, “дванадцять”, “сорок” і под. Серед них особливе місце належить числу “три”, пор. такі органічні в казках три брати, три дороги, три загадки, три царства і т.ін., у піснях: три садочки, три дубочки, три гори, три тополі, у колядках і щедрівках: три свічі, три янголи, три вістоньки, три святителі, три радощі, три любляночки - і багато інших.

Формули з числами є традиційними і для такого архаїчного жанру, як замовляння. Засновані на вірі в силу магічної дії проголошуваного слова, вони промовлялися з метою досягти того чи іншого конкретного результату: вилікувати хворого, викликати дощ, відвернути град, загасити пожежу, домогтися взаємності в коханні і под. Замовлянням властиві не тільки одиничні сполучення назв предметів з назвами чисел, а й їх повтори та варіації, пор. укр.: ішло три брати трьома дорогами; бігли три дівчини, вирвали три очеретини та заткнули три жерели; білор. мімо трох бяроз, мімо трох сосенак, міма трох дарог; быва? я за трыма морамі, за трыма землямі, за трыма рэкамі. Бачы? тры зарніцы, тры сястрыцы; нагаварылася вада на дванаццаць зор ад дванаццаці вас, ліхарарадак; рос. возьми тридевять ключей, отпирай тридевять замков; из 77 жилочек, из 77 суставчиков - і т.ін.

Характерно, що при поширеності архаїчного числівника тридев’ять (при цьому не тільки в текстах замовлянь, а й навіть у коментарях, описах супровідних обрядів) ніколи не вживається сучасне сполучення двадцять сім.

Аналіз численних українських, білоруських, російських замовлянь доводить, що назви чисел вживані в них не для того, щоб позначити кількість предметів або їх порядковість, як, скажімо, в побутовій мові. Функції числівникових утворень тут інші. Їх наявність - один із засобів побудови магічного тексту, що є вербальною частиною обрядового дійства, спрямованого на певний об’єкт. Коріння такого ставлення до чисел слід шукати в прадавніх уявленнях про їх містичну сутність і далеко за межами слов’янського світу.

У замовляннях, з огляду на архаїку й консервативність текстів, основні сакральні домінанти збережені найповніше, і функції їх як символів виявляються найвиразніше. Щодо інших фольклорних жанрів - казок, пісень, прислів’їв тощо - можна говорити більше про традиційність уживання числових назв, насамперед чисел “три” і “сім”.

Давній семантичний ореол окремих числових назв підтримується помітною схильністю до них у сучасній художній літературі, насамперед у поезії (пор. ще у Шевченка три шляхи широкії, три літа, треті півні, у Пушкіна три сестрицы, семь богатырей, за тридевять земель; аж ніяк не випадкові й містичні три карти в “Піковій дамі” - і т.ін.).

Проблема вживання числівників у різних жанрах фольклору й художньої літератури, у творах поетів і прозаїків, без сумніву, виходить далеко за межі констатації ступеня поширеності освячених давньою традицією “магічних” числових назв. У структурі художнього тексту назви кількості можуть ставати елементами естетичного ряду, служити вихідним матеріалом для побудови поетичних образів, змінюючи функції, набувати нових символічних і метафоричних значень.

Розділ другий “Числівникові утворення прикметникового характеру”. Серед числівникових утворень, які складають систему числівників у сучасних слов’янських мовах, чимало таких, що мали в давнину прикметниковий характер. Частина їх зберегла цю прикметниковість до наших днів, інші втратили її, у деяких утвореннях колишні прикметникові ознаки виступають у вигляді окремих раритетних особливостей.

Iснує три групи числівників, для яких реконструюються прикметникові форми в праслов’янській мові:

1) *pьrvъ - *desetъ (нині порядкові числівники, або порядкові прикметники);

2) кількісні числівники *jedinъ - *cetyrе і слово *oba;

3) числівникові прикметники з формантами -oj(ь), -еr(ъ)/-or(ъ) (утворення з дистрибутивним значенням, звідки походять українські та російські збірні, чеські видові і т. ін.).

ІІ.1. Система порядкових числівників, що майже дзеркально відбиває структуру й чітко організовану систему кількісних, сприймається в сучасних мовах як вторинна, допоміжна, а самі порядкові розглядаються як похідні від кількісних. Проте історично порядкові успадковані праслов’янською мовою з індоєвропейської: псл. *pьrvъ (<*pSv-) і *per-dъ (власне, ‘передній’), *vъtorъ i *drugъ, *tretьjь, *cеtvьrtъ (<*cеtvStъ), *petъ, *sestъ, *sedmъ, *osm , *devetъ, *desetъ мають відповідники в багатьох неслов’янських мовах.

У праслов’янській порядкові числівники відігравали важливу роль в утворенні інших числівникових форм. Зокрема, основи порядкових можна виділити:

а) в кількісних*petь - *devetь;

б) у числівникових прикметників з формантами er-/-or- (*peterъ - *deseterъ);

в) у дробових на -ina (*petina - *desetina).

Крім того, порядкові виступали також у сталих синтаксичних сполуках:

а) з іменником *polъ: * polъ vъtora, *polъ peta і под.

б) із займенником *samъ: *samъ cetvьrtъ, *samъ petъ і т. ін.

Усі ці утворення - похідні з формантами -ь, -er-/-or-, -ina, і синтаксичні сполучення обох типів, - дуже давні, у сучасних мовах вони (крім контитуантів кількісних *petь - *devetь) виявились на периферії числівникової системи, а пам’ятки здебільшого фіксують поступовий їх занепад. Давні синтаксичні сполуки в деяких мовах перетворилися на складні слова, пор. укр, півтора, півтори, рос. полтора, сам-третей, сам-пят, польськ. samodruga і т.ін.

ІІ.2. Давно помічено неоднорідність числівників першого десятка: числівники **jedinъ - *cetyrе, а також oba відрізняються від дальших *petь - *desetь своїм історично прикметниковим характером. Ця неоднорідність - наслідок різного їх походження: прикметникові числівники, що називають числа “малої кількості”, як і порядкові, успадковані з індоєвропейської, тоді як *petь - *devetь утворені в праслов’янській мові.

Іє. *-oino-/*-eino з первісним значенням ‘один’ (збереглося в укр. ін-ший, рос. ин-ой, а також у др. ин-ок ‘чернець’, стсл. ин-о-рогъ та ін.) у праслов’янський період було підсилено займенниковою проклітикою ed- у виділювально-обмежувальній функції (її вбачають також у рос. ед-ва, зіставляють з лат. ecce<*ed-ce); загальне значення утвореного слова реконструюється як ‘тільки один, саме один’.

Псл. *dъva, * dъve (а також семантично й формально пов’язані з ними *oba, *obe), *trьje, *tri та *cetyre, *cetyri (*cьtyrе,*cьtyri) продовжують іє. duC1 ‘два’, *duCoi ‘дві’, *bho- (ускладнене префіксами), *treMes,

*k C et>r-.

У сучасних слов’янських мовах числівники “малої кількості” частково втратили ознаки колишньої прикметниковості (особливо *trьje, *cetyre.

ІІ. 3. Історично прикметниковою за походженням (і досі залишається прикметниковою в деяких сучасних слов’янських мовах) є група числівникових утворень з формантами -oj- i -er-/-or- (*dъvojь, *trojь, *peterъ/*petorъ і под.).

Погляди на цю групу квантитативних слів, їх семантику і відношення до інших груп числівників, насамперед кількісних, традиційно відзначаються певною строкатістю й суперечливістю. Цей факт відбиває неоднорідність у семантиці, формах і функціонуванні числівників на -oj-, -er-/-or- у різних слов’янських мовах. Якщо система кількісних (як і порядкових) відрізняється від мови до мови по суті незначними деталями, то в так званих збірних чи розділювальних числівників єдності чи схожості набагато менше.

У сучасних слов’янських мовах форми на -oj-, -er-/-or- перебувають на периферії стрункої системи назв