НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

УДК 341.231.14

МУСА АЛЬ СУЛАЙБІ

РЕАЛІЗАЦІЯ В ПАЛЕСТИНСЬКІЙ АВТОНОМІЇ МІЖНАРОДНИХ

СТАНДАРТІВ З ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ

Спеціальність 12.00.11 — міжнародне право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України

Науковий керівник – | кандидат юридичних наук, доцент

ІСАКОВИЧ Сергій Володимирович,

професор кафедри зовнішньої політики та

міжнародного права Дипломатичної академії МЗС України (м. Київ)

Офіційні опоненти: | доктор юридичних наук, професор

САНДРОВСЬКИЙ Костянтин Костянтинович,

професор кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Міжнародного інституту лінгвістики та права (м. Київ)

кандидат юридичних наук, доцент

КУЧЕР Борис Іванович,

доцент кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ)

Провідна установа – | Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, кафедра міжнародного права та іноземного законодавства (м. Харків)

Захист дисертації відбудеться 16 лютого 2001 року о 1700 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту.

Автореферат розіслано 16 січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Усенко І.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 181 від 29 листопада 1947 р. визнала міжнародну правосуб'єктність арабського та єврейського народів, що мешкали на підмандатній території Палестина, і прийняла план створення тут двох незалежних держав — арабської та єврейської. При цьому Генеральна Асамблея ООН виходила з того, що конституції майбутніх держав мають базуватися на засадах надання всім особам рівних та вільних від дискримінації прав і свобод у громадянській, політичній, економічній та релігійній сферах, включаючи право на свободу релігії, мови, слова і преси, мирних зборів, громадських об’єднань та право на освіту. Передбачалося також встановлення у цих конституціях положень про правонаступництво, згідно з якими нові держави мають взяти на себе зобов'язання щодо виконання ними всіх міжнародних рішень як загального, так і спеціального характеру, що стосуються Палестини.

Проте право арабського народу Палестини на рівноправність і самовизначення не було здійснено внаслідок збройного протистояння між арабами та ізраїльтянами, яке згодом переросло у тривалий арабо-ізраїльський конфлікт. В ході цього конфлікту Ізраїль окупував всі території, які за вищенаведеним рішенням Генеральної Асамблеї ООН відводилися для створення арабської держави. Отже, питання дотримання прав і свобод людини та правонаступництва Палестини у цій сфері опинилися під юрисдикцією Держави Ізраїль.

Після створення у 1964 р. Організації Визволення Палестини (ОВП) право арабського народу Палестини знову набуло практичного значення. У 1974 р. на Рабатській нараді глав держав та урядів арабських країн ОВП була визнана єдиним законним представником арабського народу Палестини і одержала правовий статус члена Ліги Арабських Держав та Ісламської Конференції. У свою чергу міжнародне співтовариство, відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 жовтня 1974 р., підтвердило міжнародну правосуб'єктність арабського народу Палестини, запросивши ОВП брати постійну участь в обговоренні всіх питань, що стосуються Палестини. Водночас Генеральна Асамблея ООН у своїх резолюціях підтвердила право арабського народу Палестини на самовизначення без зовнішнього втручання і створення національної держави. Важливим було й те, що ООН, як і весь арабський світ, визнала ОВП єдиним представником арабського народу Палестини.

З цього часу ОВП виступає вищим національним органом арабського народу Палестини, який відповідає за здійснення рішень ООН стосовно Палестини, включаючи питання щодо забезпечення основних прав і свобод людини. Базуючись на наданому ООН міжнародно-правовому мандаті та виходячи з сприятливих умов, що склалися в ході мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході, ОВП уклала ряд договорів з Ізраїлем, в яких обидві сторони зобов’язалися додержуватися міжнародних стандартів з прав і свобод людини. Це такі міжнародні договори, як Декларація принципів про тимчасові заходи щодо самоврядування 1993 р. (Вашингтон), Угода про Сектор Газа та Район Єрихона 1994 р. (Каїр), Тимчасова угода про Західний Берег Йордану та Сектор Газа 1995 р. (Вашингтон), Меморандум Уай Рівер 1998 р. (Вашингтон).

Принципово важливим результатом мирного процесу на Близькому Сході, що також знайшов закріплення у цих договорах, було створення в рамках Ізраїлю на певних окупованих ним палестинських територіях Палестинської Автономії як перехідної форми самовизначення палестинського народу. Саме ОВП є відповідальною сьогодні за виконання у Палестинській Автономії міжнародних зобов’язань з прав і свобод людини.

Виконуючи ці та інші рішення ООН, в рамках ОВП, що діяла у той час на території інших арабських країн, було прийнято ряд важливих політико-правових документів, які стосувалися широкого кола питань, в тому числі прав і свобод людини, насамперед Палестинську хартію 1974 р., що набула загальнопалестинського значення. В цих документах ОВП зобов’язалася дотримуватися міжнародних стандартів з прав і свобод людини, встановлених у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. та Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.

Однак виконання згаданих палестинсько-ізраїльських угод було затримано внаслідок загострення на Арабському Сході арабо-ізраїльських суперечностей. І тільки новий уряд Ізраїлю на чолі з прем’єр-міністром І. Бараком, обраний у вересні 1999 р., підтвердив зобов’язання його країни відповідно до названих угод з ОВП. У цих складних умовах послідовне та належне виконання в Палестинській Автономії міжнародних зобов'язань з прав людини, прийнятих ОВП, є однією з необхідних передумов створення незалежної держави Палестина. Насамперед, це має важливе значення в рамках визначення релігійних прав арабів та ізраїльтян в м. Єрусалимі та надання гарантій безпеки ізраїльським поселенцям на палестинських територіях, рівноправного використання водних та земельних ресурсів, вільного пересування осіб тощо.

Отже, виконання в специфічних умовах існування Палестинської Автономії міжнародних зобов’язань ОВП у сфері прав і свобод людини являє собою міжнародний прецедент, дослідження якого має важливе значення для науки та практики міжнародного права. Генеральна Асамблея ООН ще в 1947 р. у своїй резолюції про створення арабської та ізраїльської держав на території Палестини виходила з необхідності дотримання прав і свобод людини як найважливішої умови налагодження мирного життя цих двох держав. Хоч з моменту прийняття зазначеної резолюції пройшло багато років, дотримання прав і свобод людини залишається вирішальною передумовою мирного врегулювання на Близькому Сході і подальшого політико-правового та економічного розвитку всіх держав цього регіону, що має стратегічне значення. Усе це свідчить про актуальність дослідження проблеми дотримання міжнародних зобов'язань в Палестинській Автономії, а надалі незалежною державою Палестина.

Ступінь дослідженості теми дисертації. Право арабського народу Палестини на самовизначення досліджувалося в арабській, західній та українській юридичній літературі, виходячи з того, що конкретні умови здійснення ним цього права вийшли далеко за межі регіону Арабського Сходу і стали однією з болючих проблем міжнародного співтовариства.

Зазначена проблема та пов’язане з нею широке коло міжнародно-правових питань досліджувалися такими арабськими вченими юристами-міжнародниками, як Акаві Діб, Аль Зубейді Зухер, Махді Абул Хаді, Аудех Арідж Мустафа Мах’д Мох’д, Мустафа Мар’ї, Шаріф Ельмуз та ін.

Певний внесок у вивчення цієї проблеми зробили українські вчені та юристи-міжнародники з інших країн СНД В.Г. Буткевич, М.В. Буроменський, В.О. Василенко, В.Н. Денисов, В.І. Євінтов, Г.В. Ігнатенко, І.І. Лукашук, Є.О. Лукашова, А.П. Мовчан, П.М. Рабінович, С.В. Ісакович, В.О. Карташкін, К.К. Сандровський, Г.И. Тункін, С.Б. Черниченко та ін. Західна доктрина представлена працями Д. Старка, А. Робертсона, Г. Остдерана, М. Гангата, У. Прейса, Р. Хіггінс, Х. Ханума, Д. Тоубека та ін.

У дисертаційному дослідженні широко використана також міжнародно-правова практика Організації Об’єднаних Націй та Ліги Арабських Держав щодо розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту. Із врахуванням аналізу цієї практики висвітлено створення та діяльність Організації Визволення Палестини та Палестинської Автономії щодо виконання на території останньої міжнародних зобов'язань у сфері прав і свобод людини. І хоча в науці міжнародного права питання про міжнародні стандарти з прав і свобод людини вже досліджувалися, в даній роботі зроблена спроба більш детально показати сучасні механізми імплементації цих стандартів на міжнародному та національному рівні, включаючи питання імплементації ОВП цих стандартів у Палестинській Автономії, що, як зазначалося вище, є однією з умов подальшого розвитку мирного процесу на Близькому Сході та створення незалежної держави Палестини. Досвід ОВП у цій сфері має значення й для тих арабських держав, які також є учасниками мирного процесу на Близькому Сході.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації є складовою частиною планової теми Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України "Формування міжнародно-правової позиції України у сфері захисту прав людини", що розробляється в рамках проблеми "Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика" (номер державної реєстрації – 0194U016317).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є аналіз міжнародно-правових аспектів зобов'язань ОВП щодо Палестинської Автономії у сфері реалізації міжнародних стандартів з прав людини як необхідної умови продовження на Близькому Сході мирного процесу та здійснення права арабського народу Палестини на самовизначення шляхом створення незалежної держави.

Відповідно до цієї мети основну увагу дисертант зосередив на вирішенні таких завдань:

дати міжнародно-правову оцінку резолюціям Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН щодо створення незалежної палестинської держави з питань прав і свобод людини;

визначити міжнародно-правовий статус Організації Визволення Палестини і на цій підставі відповідальність Організації за дотримання міжнародних стандартів з прав і свобод людини в рамках Палестинської Автономії;

показати особливості здійснення ОВП прав і свобод людини та права арабського народу Палестини на самовизначення в умовах окупації Ізраїлем ряду палестинських територій;

визначити перелік міжнародних стандартів з прав і свобод людини, юридично обов’язкових для ОВП в процесі здійснення їх в рамках Палестинської Автономії;

показати рівень імплементації міжнародних зобов'язань ОВП у сфері прав і свобод людини в Палестинській Автономії та висвітлити її вплив на подальший розвиток мирного процесу на Близькому Сході та створення незалежної держави Палестина;

розробити наукові рекомендації щодо включення переліку прав і свобод людини до проекту Основного Закону Палестинської Автономії, що мають відповідати міжнародним стандартам, і стати правовою основою для Конституції майбутньої незалежної держави Палестина.

Об'єктом дисертаційного дослідження є міжнародно-правові відносини щодо дотримання Палестинською Автономією міжнародних стандартів у сфері прав людини та взаємодії їх з внутрішнім законодавством Автономії як передумови для створення на території Палестини незалежної арабської держави.

Предметом дисертаційного дослідження є комплекс питань, пов’язаних з реалізацією в Палестинській Автономії міжнародних стандартів з прав і свобод людини.

Методологічна і науково-теоретична основа дослідження. Дисертація ґрунтується на концепції здійснення міжнародних стандартів з прав людини, які мають дотримуватися в усьому світі, що є необхідною умовою реалізації міжнародної правосуб'єктності будь-якої держави, в тому числі в рамках Палестинської Автономії.

В процесі дослідження виконання ОВП у Палестинській Автономії міжнародних зобов'язань у сфері прав і свобод людини були використані загальновизнані в правовій науці методи, які стосуються аналізу соціальних процесів у єдності з особливостями їх міжнародно-правового регулювання. Це такі методи юридичної науки, як нормативний та природно-правовий, а також загальнонаукові методи — порівняльний, системний, історичний та ін.

Наукова новизна і особистий внесок дисертанта характеризуються тим, що дане дослідження є першою спробою в українській та арабській літературі з міжнародного права дати комплексний аналіз виконання міжнародних зобов'язань ОВП у сфері прав і свобод людини та здійснення в специфічних умовах існування Палестинської Автономії права палестинського народу на самовизначення аж до створення незалежної держави Палестина.

Наукова новизна визначається узагальненням міжнародно-правової практики виконання ОВП своїх зобов’язань у сфері прав і свобод людини в рамках Палестинської Автономії, що є специфічним прецедентом у міжнародному праві. Найбільш повно новизна дослідження відбивається у таких найважливіших науково-теоретичних положеннях:

Організація Визволення Палестини, виходячи з невід’ємного права арабського народу Палестини, підтверджених відповідними рішеннями Організації Об’єднаних Націй, Лігою Арабських Держав, а останнім часом і угодами між ОВП та Ізраїлем, набула часткової міжнародної правосуб’єктності;

міжнародні стандарти з прав і свобод людини, що закріплені в універсальних конвенціях, є юридично обов'язковими для ОВП у рамках Палестинської Автономії відповідно до рішень Організації Об’єднаних Націй, Ліги Арабських Держав, Ісламської конференції, договорів ОВП з Ізраїлем;

виходячи з ступеню реалізації міжнародної правосуб'єктності арабського народу Палестини у формі Організації Визволення Палестини, що діє в Палестинській Автономії, можна стверджувати про часткове здійснення палестинцями свого права на рівноправність і самовизначення;

добросовісне виконання Палестинською Автономією своїх міжнародних зобов'язань у сфері прав і свобод людини сприяє втіленню в життя права палестинського народу на самовизначення;

рівень дотримання прав і свобод людини у Палестинській Автономії в цілому відповідає міжнародним зобов’язанням ОВП;

розроблено рекомендації щодо переліку та змісту міжнародних стандартів з прав і свобод людини та їх трансформацію в проект Основного Закону Палестинської Автономії, що має стати правовою основою для Конституції майбутньої держави Палестина як частини її внутрішнього права;

обґрунтовано пропозицію про закріплення в проекті Основного Закону Палестинської Автономії принципу примату міжнародного права при взаємодії з внутрішнім правом і сформульовано проект відповідної статті.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення і висновки висвітлюють процес виконання ОВП в рамках Палестинської Автономії міжнародних зобов'язань у сфері прав і свобод людини. Ці зобов'язання базуються на міжнародних стандартах з прав і свобод людини, закріплених в універсальних конвенціях, резолюціях Генеральної Асамблеї, та Ради Безпеки ООН та угодах ОВП з Ізраїлем. Дотримання цих стандартів має сприяти підтриманню нормальних відносин ОВП з іншими державами, що є особливо важливим для діяльності Палестинської Автономії як перехідної форми створення незалежної палестинської держави.

В практичному плані положення і висновки даної дисертації можуть бути використані для обґрунтування відповідних засобів здійснення зовнішньої та внутрішньої політики ОВП в Палестинській Автономії, в діяльності якої важливе місце належить правам та свободам людини, а також при викладанні курсу міжнародного права в юридичних навчальних закладах, насамперед на юридичних факультетах Ієрусалимського, Рамалахського і Наблуського університетів, розташованих на території Автономії.

Апробація, впровадження і публікація результатів дисертаційного дослідження. Положення дисертації обговорювалися на засіданнях відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Її основні положення та висновки доповідалися також на науковій конференції аспірантів і студентів Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ, квітень 2000 р., тези друкуються).

Крім того, основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи знайшли своє відображення у чотирьох наукових статтях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається з вступу, трьох розділів (9 параграфів), висновків та списку використаної літератури (127 джерел). Загальний обсяг роботи – 170 сторінок, список використаної літератури 15 сторінок.

Зміст роботи

У вступі обґрунтовані актуальність і ступінь дослідженості проблеми, мета та основні завдання дослідження, його методологічна база, показано зв'язок дисертації з відповідними науковими програмами, її новизна, теоретичне і практичне значення, структура та обсяг роботи.

Перший розділ "Особливості здійснення права палестинського народу на самовизначення та імплементація міжнародних стандартів з прав і свобод людини у Палестинській Автономії" містить аналіз правової природи міжнародних стандартів з прав і свобод людини, що склалися в результаті співробітництва держав у цій галузі в рамках ООН та регіональних міжнародних організацій як необхідної умови здійснення права на самовизначення палестинського народу.

Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції від 29 листопада 1947 р. про створення на підмандатній території Палестина двох незалежних держав встановила, що тимчасові уряди арабської та ізраїльської держав зобов'язані подати основні закони, що містять положення про надання всім особам рівних та вільних від дискримінації прав у громадянській, політичній, економічній та релігійній сферах і можливостей користуватися правами людини й основними свободами, включаючи свободу релігії, мови, слова і преси, освіти, зборів та спілок. Таким чином, держави-члени ООН висловили свою позицію відносно того, що незалежна арабська держава Палестина повинна взяти на себе зобов’язання щодо дотримання прав і свобод людини. Це зобов’язання виходить з пункту 3 статті 1 Статуту ООН, в якій втілено один з основних принципів діяльності Організації Об'єднаних Націй –- принцип співробітництва держав у сфері “заохочення та розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії”, а сама ця Організація має бути центром для узгодження дій націй в досягненні цієї мети.

Положення зазначеної резолюції Генеральної Асамблеї ООН про створення арабської та ізраїльської держав, що містили рекомендації ООН у сфері прав і свобод людини, в майбутньому мали застосовуватися з врахуванням прийнятої у 1948 р. Загальної декларації прав людини, в якій вперше в міжнародному праві був встановлений перелік таких прав і свобод.

У 1968 р. Генеральна Асамблея прийняла спеціальну резолюцію про необхідність дотримання основних прав і свобод людини на окупованих Ізраїлем арабських територіях, відзначивши, що стосовно арабського населення ці права і свободи грубо порушуються, і Держава Ізраїль зобов’язана дотримуватися не лише загального розуміння цілей ООН у сфері прав і свобод людини, але й виходячи з положень Загальної декларації прав людини, тобто з конкретних стандартів прав і свобод людини.

В наступних резолюціях Генеральної Асамблеї також зверталася увага на необхідність дотримання Ізраїлем прав і свобод людини на окупованих ним арабських територіях. Визнання міжнародним співтовариством ОВП єдиним представником арабського народу Палестини та його права на самовизначення поклало на ОВП міжнародні зобов’язання щодо дотримання нею прав і свобод людини незалежно від расових, політичних, релігійних та інших ознак. Ці зобов’язання ОВП з боку міжнародного співтовариства були значно посилені із створенням у межах Ізраїлю Палестинської Автономії та укладення договорів між ОВП та Ізраїлем.

Поняття міжнародних стандартів з прав і свобод людини дістало широке визнання у практиці держав і закріплено в численних міжнародних документах, що дає можливість визначити, як держави їх виконують. У цьому плані важливе значення має резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1986 р. стосовно встановлення міжнародних стандартів у галузі прав людини. В ній сформульовано загальновизнане міжнародним співтовариством місце і роль міжнародних стандартів у співробітництві держав щодо забезпечення поваги і дотримання прав людини та основних свобод. Відповідно ці стандарти являють собою передусім договірні загальновизнані норми сучасного міжнародного права, створені в результаті діяльності держав у рамках ООН, а також регіональних угод. У цих нормах закріплено міжнародно-правові зобов'язання держав щодо зазначених в них прав і свобод людини та надання гарантії щодо їх виконання. Держави зобов'язалися також не обмежувати перелік і обсяг прав і свобод людини на своїй території, крім як у випадках надзвичайного стану в умовах існування загрози існуванню нації і лише стосовно прав і свобод, зазначених в статті 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., тобто в обмеженому обсязі.

У Декларації і Програмі дій від 25 червня 1993 р., прийнятих на Віденській всесвітній конференції з прав людини, поняття міжнародні стандарти з прав людини застосовується для визначення загальновизнаного в міжнародних договорах про права людини обсягу прав і основних свобод, які підлягають дотриманню всіма державами. В пункті 29 зазначеної Програми підкреслено, що “Всесвітня конференція з прав людини висловлює глибоку стурбованість з приводу порушень прав людини, що продовжуються у всіх регіонах світу, які ігнорують стандарти, що містяться у міжнародних договорах про права людини і передбачені міжнародним гуманітарним правом, а також у зв'язку з відсутністю достатніх та ефективних засобів правового захисту жертв”.

У дисертації досліджуються погляди В.Г. Буткевича, С.В. Черниченка, Г.В. Ігнатенка, О.П. Мовчана, В.О. Карташкіна, М.П. Орзіха, А. Робертсона, Р. Хіггінс та інших вчених юристів-міжнародників з питання визначення міжнародних стандартів з прав людини і дано власне визначення їх як загальновизнаних норм міжнародного права, що виступають у звичаєвій або договірній формі і які мають характер норм “jus cogens”. В них міститься загальний перелік прав і свобод людини, що підлягає загальному дотриманню, та встановлюється конкретний юридичний зміст кожного з прав і свобод людини, а також випадки припустимих їх обмежень.

У Програмі дій Віденської конференції найважливішим напрямком діяльності щодо реалізації принципу поваги прав і свобод людини визнано удосконалення методів імплементації й контролю за здійсненням міжнародних стандартів з прав людини. В ній передбачено, що Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН має вивчити можливості для поліпшення імплементації відповідних Конвенцій з прав людини на універсальному та регіональному рівнях. У зазначених положеннях Програми підкреслено значення розвитку існуючих засобів імплементації та міжнародного контролю за здійсненням прав людини в нових умовах, що склалися у світі у зв’язку із закінченням “холодної війни”.

Зазначені рішення Віденської конференції мають принципове значення для Палестинської Автономії у зв'язку з тим, що створення незалежної арабської держави Палестина нерозривно пов'язано з необхідністю добросовісного дотримання нею міжнародних стандартів з прав людини. Це важливо, оскільки вже не одне покоління палестинців виросло в умовах протистояння ізраїльській окупації, і тривалий час змушене було віддавати перевагу не мирним зусиллям та засобам, а збройній боротьбі, психології якої палестинське суспільство ще остаточно не позбавилося. Тому важливим є те, щоб в процесі розробки проекту Основного Закону Палестинської Автономії та в Конституцію майбутньої держави Палестини був включений перелік та відповідний зміст прав і свобод людини разом із створенням механізмів їх реалізації, які б відповідали також міжнародним засобам імплементації прав людини. Отже, розроблення національних заходів імплементації прав людини в Палестині пов’язано з сумлінним виконанням міжнародно-правових зобов'язань ОВП, і це має принципове значення для створення незалежної арабської держави Палестина. У зв’язку з цим в дисертації проаналізовано міжнародні та національні засоби імплементації прав людини під кутом їх прийнятності і необхідності включення відповідних норм про їх здійснення до проекту Основного Закону Палестинської Автономії.

Загальне визнання важливості застосування міжнародних та національних механізмів імплементації не виключає існування в доктрині та практиці держав різних підходів до взаємодії цих механізмів між собою та їх впливу на статус фізичної особи в національному праві та шляхи подальшого підвищення їх ефективності. Ці питання також аналізуються в дисертації, виходячи з специфіки міжнародно-правового статусу ОВП та особливостей створення Палестинської Автономії в процесі здійснення палестинським народом права на самовизначення. Тому, у згаданому проекті Конституції Автономії необхідно визначити правові засоби дії норм міжнародного права у внутрішньому праві.

Для виконання державами міжнародних стандартів з прав людини велике значення мають, звичайно, національні засоби їх імплементації. Тільки за допомогою національного права держави забезпечують виконання своїх міжнародно-правових зобов'язань з прав людини. Як вже згадувалося, сучасна міжнародно-правова практика виходить з того, що міжнародні і національні заходи імплементації тісно пов'язані між собою.

Останнім часом доктрина міжнародного права також приділяє велику увагу цій проблемі, зокрема І.І. Лукашук зазначає, що імплементація в широкому розумінні відіграє вирішальну роль в реалізації взаємодії міжнародних та національних заходів, і це особливо стосується сфери прав і свобод людини. В.Н. Денисов і В.І. Євінтов, відзначаючи значення імплементації в процесі реалізації норм міжнародного права, підкреслюють, що така імплементація має виходити з пріоритету міжнародних норм при їх взаємодії з внутрішніми нормами права.

На думку дисертанта, зазначений підхід до національних заходів імплементації як найважливішого елементу усієї системи здійснення норм міжнародного права, має, безумовно, поширюватися на Палестинську Автономію і, звичайно, діяти у внутрішньому праві майбутньої палестинської держави. Міжнародні заходи реалізації зазначених норм держава застосовує у своїй діяльності на міжнародній арені, а національні заходи — всередині держави. Зв'язок правового статусу людини з державою, на території якої фізична особа перебуває або громадянином якої вона є, саме й зумовлює необхідність реалізації міжнародних стандартів з прав людини з застосуванням національних заходів імплементації і виданням відповідних національних законів.

Спеціальний аспект взаємодії міжнародного і національного права — узгодження міжнародних стандартів з прав людини за їх переліком, юридичним змістом і можливістю легальних обмежень, засобами забезпечення у внутрішньодержавному праві ще не знайшов в Палестинській Автономії належного вирішення, і саме ця проблема виникла в процесі розроблення згаданого проекту Основного Закону Автономії. В дисертації проведений порівняльний аналіз положень Конституції України з відповідними нормами зазначеного проекту Основного Закону Палестинської Автономії з метою використання конституційного досвіду України як незалежної держави. Що стосується нинішньої позиції Палестинської Автономії, то, виходячи із згаданих угод ОВП з Ізраїлем, в проекті Основного Закону взагалі відсутні положення, що регулюють зовнішньополітичну діяльність Автономії. Відповідно до цих угод від імені Палестини на міжнародній арені виступає виключно ОВП як єдиний представник палестинського народу.

В дисертації обґрунтовано пропозицію до проекту Основного Закону Палестинської Автономії щодо розв’язання проблеми співвідношення міжнародних стандартів з прав людини та національного права. Пропонується закріпити норму, згідно з якою "Палестина визнає і дотримується основних прав і свобод людини, визначених Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародною конвенцією про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенцією про заборону катувань та інших видів нелюдського або жорстокого поводження і покарання та положеннями інших конвенцій, що гарантують дотримання таких прав і свобод. Палестинський уряд буде твердо дотримуватися зазначених міжнародних договорів". Таким чином, проект Основного Закону Палестинської Автономії має встановити норми, що відповідають міжнародним стандартам з прав і свобод людини, та включати зобов'язання ОВП імплементувати їх у внутрішнє право. В цьому проекті Основного Закону необхідно також передбачити встановлення механізму реалізації міжнародних стандартів з прав людини в національному праві, який має передбачати визнання примату міжнародного права при взаємодії з внутрішнім правом та дії його як частини національного права, що притаманно сучасній правовій державі.

У другому розділі "Регулювання питань прав людини в угодах Організації Визволення Палестини з Ізраїлем" досліджено основні етапи реалізації міжнародної правосуб'єктності арабського народу Палестини в сучасних умовах.

Реалізація міжнародної правосуб'єктності арабського народу Палестини тривалий час гальмувалася арабо-ізраїльським конфліктом та окупацією Ізраїлем арабських територій, в тому числі палестинських.

Арабський народ Палестини ніколи не припиняв своєї боротьби проти ізраїльської агресії та здійснення свого права на самовизначення. У 1974 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, згідно з якою підтверджувалося право народу Палестини на самовизначення аж до створення національної арабської держави. В цій резолюції, прийнятій 105 голосами проти 4 (Ізраїль, США, Болівія і Домініканська Республіка), підкреслювалося, що "палестинський народ є однією з головних сторін у встановленні справедливого і тривалого миру на Близькому Сході" і що він має право "на відновлення своїх прав усіма засобами, згідно з цілями та принципами Статуту ООН". Іншою резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1974 р. ОВП було надано статус спостерігача з правом брати участь в якості такого в роботі Асамблеї та всіх міжнародних конференцій, що проводяться в рамках та під егідою ООН. У 1975 р. Генеральна Асамблея ООН спеціально відзначила, що здійснення права на самовизначення арабського народу Палестини є передумовою досягнення справедливого і тривалого миру на Близькому Сході і ухвалила "запросити ОВП як представника арабського народу Палестини взяти участь в усіх зусиллях, обговореннях та конференціях стосовно Близького Сходу, що проводяться в рамках та під егідою ООН, на рівній основі з іншими учасниками".

Проте визнання світовим співтовариством права арабського народу Палестини на самовизначення і визнання ОВП як єдиного представника палестинського народу не призвело до припинення окупації Ізраїлем арабських територій. Однак після закінчення "холодної війни" та відновлення миру в Перській затоці на Близькому Сході та у світі в цілому склалася нова міжнародна ситуація. Сполучені Штати Америки активізували свої зусилля щодо мирного врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту. Під їх тиском і боротьби арабських народів проти окупації Ізраїлем арабських територій, що прийняла форми інтифади та партизанських дій, ізраїльський уряд змушений був змінити своє ставлення до ОВП і також визнав її єдиним представником арабського народу Палестини. В свою чергу ОВП визнала існування Ізраїлю, яке протягом всього попереднього періоду заперечувалося цією Організацією палестинців. Ця докорінна зміна міжнародно-правової обстановки на Близькому Сході призвела до скликання Мадридської мирної конференції, в якій вперше взяли участь арабські країни, безпосередньо втягнуті в арабо-ізраїльський конфлікт, включаючи ОВП, та Ізраїль, і підписання 13 вересня 1993 р. у Вашингтоні при посередництві Сполучених Штатів між ОВП та Ізраїлем Декларації принципів про тимчасові заходи щодо самоврядування арабського народу Палестини.

Голова ОВП Ясір Арафат у своєму листі від імені Організації відзначив, що підписання вказаної Декларації принципів започатковує нову еру в історії народів Близького Сходу, що базується на "визнанні ОВП права Ізраїлю на існування в умовах миру і безпеки", і на тому, що "ОВП, згідно з резолюціями № 242 і № 338 Ради Безпеки ООН, має право брати участь у близькосхідному мирному процесі, включаючи мирне розв’язання конфлікту між двома сторонами, і заявляє, що всі проблеми стосовно її постійного статусу будуть вирішуватися шляхом переговорів".

Прем'єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін у своєму листі, виходячи з визнання ОВП Ізраїлю як держави Близького Сходу, в свою чергу заявив про визнання його країною ОВП єдиним представником палестинського народу і про початок переговорів з нею в рамках мирного процесу на Близькому Сході. До цього, згідно з ізраїльським законом, ОВП визначалася терористичною організацією і будь-які контакти з нею ізраїльтян визнавалися злочином, що тягне за собою кримінальну відповідальність. Саме ці та інші зміни в стосунках арабських країн, включаючи ОВП, з Ізраїлем призвели до утворення Палестинської Автономії. Її виникнення як державоподібного утворення створило певні умови для більш ефективного виконання на території Автономії міжнародних стандартів з прав людини. Із виникненням Палестинської Автономії вперше в історії палестинського народу склалися умови для реалізації міжнародних стандартів з прав людини. Про це свідчать, зокрема, відповідні положення Декларації принципів про тимчасові заходи щодо самоврядування Палестини та імплементація угод ОВП з Ізраїлем про дотримання міжнародних стандартів з прав людини в Палестинській Автономії.

Однак завершення мирного процесу між ОВП та Ізраїлем все ще ускладнюється рядом нерозв’язаних проблем, насамперед стосовно визначення статусу Єрусалима як столиці майбутньої держави Палестини; визначення статусу святих місць в Єрусалимі; долі ізраїльських поселень, що розташовані на території Палестинської Автономії; повернення палестинських біженців в Ізраїль. Отже, виконання ОВП в рамках Палестинської Автономії та Ізраїлем міжнародних стандартів з прав людини залежить у даний час від успішного розв’язання зазначених проблем.

У дисертації обґрунтовано положення про те, що ОВП належить здійснення як зовнішньої функції палестинського народу, згідно з рішеннями ООН, так і внутрішньої функції в рамках Палестинської Автономії, створеної на основі міжнародних угод ОВП з Ізраїлем. Виходячи з цього, Палестинську Автономію можна визначити як специфічне державоподібне утворення, яке через ОВП володіє частковою міжнародною правосуб'єктністю. Саме ОВП несе відповідальність перед міжнародним співтовариством за дотримання міжнародних стандартів з прав людини всередині Автономії.

Врегулювання проблем, пов’язаних з додержанням міжнародних стандартів з прав людини на території Палестинської Автономії, багато в чому залежить сьогодні від добросовісного дотримання з боку ОВП відповідних резолюцій Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, угод ОВП з Ізраїлем та стану внутрішнього законодавства Автономії, які разом становлять три окремі юрисдикції, взаємопов’язані між собою. У сфері міжнародного гуманітарного права існують зобов’язання Ізраїлю стосовно дотримання прав і свобод людини на окупованих ним палестинських територіях. Зокрема, у згаданих угодах ОВП з Ізраїлем визначена їх територіальна та функціональна юрисдикція, що діє на території Автономії. Водночас, згідно з Декларацією принципів та імплементаційними угодами щодо її реалізації, в "перехідний період" ОВП через Палестинську Автономію в межах своєї юрисдикції, визначеної міжнародними договорами ОВП та Ізраїлю, відповідає за здійснення міжнародних стандартів з прав людини, за винятком прав і свобод ізраїльських громадян, а також за межами ізраїльських поселень та ізраїльських військових зон, де юрисдикцію здійснює виключно Ізраїль.

Виходячи з цього, в дисертації дано аналіз застосування в Палестинській Автономії різних юрисдикцій, включаючи сферу прав і свобод людини. Зроблено висновок, що перш за все на території Палестинської Автономії діє юрисдикція ОВП відповідно до її міжнародних угод з Ізраїлем. Другою там є юрисдикція Ізраїлю, що також визначається міжнародними угодами ОВП з ним. Разом з тим факт окупації Ізраїлем палестинських територій означає, що на ці території поширюється дія норм міжнародного гуманітарного права, що застосовуються у період збройних конфліктів. Вони становлять як звичаєві, так і договірні норми міжнародного права, і до них відносяться ті з них, що стосуються захисту основних прав і свобод людини, і дія цього комплексу норм також являє собою окрему юрисдикцію.

Отже, дотримання міжнародних стандартів з прав людини на території Палестинської Автономії регламентується резолюціями Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, міжнародними угодами ОВП з Ізраїлем та нормами міжнародного гуманітарного права, що застосовуються на окупованих Ізраїлем палестинських територіях. ОВП відповідає в Палестинській Автономії за додержання міжнародних стандартів з прав людини в межах своєї юрисдикції, визначеної міжнародно-правовими актами, включаючи угоди ОВП з Ізраїлем і, відповідно, Ізраїль — у межах своєї юрисдикції, визначеної тими ж угодами, а також нормами міжнародного гуманітарного права.

В дисертації обґрунтовано положення, що належне дотримання міжнародних зобов’язань ОВП на території Палестинської Автономії залежатиме також від подальшого розвитку договірного процесу між ОВП та Ізраїлем, включаючи укладення імплементаційних угод між ними стосовно подальшої реалізації згаданої Декларації принципів, що має сприяти прискоренню остаточного здійснення права арабського народу Палестини на самовизначення.

Генеральна Асамблея ООН в своїх резолюціях неодноразово підкреслювала, що ключовим елементом права на самовизначення палестинського народу має стати здійснення повного суверенітету над всіма палестинськими територіями, включаючи Єрусалим. Поряд з цим у 1996 р. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції висловила стурбованість міжнародного співтовариства з приводу експлуатації Ізраїлем як окупаційної держави природних ресурсів палестинських територій і підкреслила згубність економічних та соціальних наслідків від ізраїльських поселень для справедливого використання природних ресурсів, що є результатом конфіскації палестинських земель і примусового відведення водних ресурсів. У зв'язку з цим Генеральна Асамблея підтвердила невід'ємне право палестинського народу на його природні ресурси, включаючи право на водні ресурси. В зазначеній резолюції також встановлено, що в процесі остаточного врегулювання відносин між Ізраїлем та ОВП право вимагати відшкодування за будь-яку експлуатацію, втрату або виснаження природних ресурсів Палестини. Ізраїль повинний взяти на себе зобов'язання не експлуатувати, не спричиняти шкоду і не виснажувати природні ресурси на окупованих ним палестинських територіях або не створювати їм загрозу. Визнання невід'ємного права палестинського народу над своїми природними ресурсами також є умовою розвитку Палестинської Автономії і майбутньої держави Палестина.

У третьому розділі "Імплементація міжнародних стандартів з прав людини в Палестинській Автономії" головну увагу зосереджено на аналізі положень проекту Основного Закону Палестинської Автономії, що мають становити й засади конституційного регулювання майбутньої незалежної палестинської держави.

Цей аналіз свідчить, що проект Основного Закону Палестинської Автономії передбачає закріплення у ньому громадянських (особистих) і політичних прав та свобод людини і громадянина, і цей перелік в цілому відповідає міжнародним стандартам. Водночас, в дисертації пропонується, щоб цей перелік був доповнений рядом таких прав, як: свобода від рабства і работоргівлі; свобода від примусової праці, право на захист від позбавлення волі на підставі порушення будь-яких договірних зобов'язань, право на шлюб і рівні права чоловіка