Дніпропетровський національний університет

Москаленко Наталія Олександрівна

УДК 882-1"19"

ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОГО ПРОСТОРУ У ТВОРЧОСТІ ОЛЬГИ СЕДАКОВОЇ

Спеціальність 10.01.02 - російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ –2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету.

Науковий керівник - Нарівська Валентина Данилівна

доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету

Офіційні опоненти - Іванюк Борис Павлович,

доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри румунської і класичної філології (секція теорії та історії світової літератури) Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича

Шестакова Елеонора Георгіївна,

кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького державного університету

Провідна установа - кафедра новітньої літератури та журналістики Одеського національного університету ім. І.Мечникова

Захист відбудеться ” 1 ” листопада 2001р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.08.051.12 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпропетровському національному університеті за адресою:

49025, Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, корп. 1, ауд. 805.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Дніпропетровського національного університету за адресою:

49025, Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “29” жовтня 2001 року

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради Глушко О.О.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Творчість Ольги Олександрівни Седакової*** Біографічна довідка: О.О. Седакова народилася в 1949 р. в Москві. Закінчила філологічний факультет МДУ, захистила кандидатську дисертацію в Інституті балканістики та слов’янознавства на тему “Обрядова термінологія й структура обрядового тексту”. Викладає на кафедрі історії та теорії світової літератури філософського факультету Московського де ржавного університету., поетеси, що “працює в межах духовної традиції”Агеносов В., Анкудинов К. Современные русские поэты: Справочник-антология. – М., 1998., беззаперечно визнана подією літературного життя Європи в останньому десятилітті ХХ століття, є найбільш загадковим і яскравим явищем у російській літературі на порозі нового тисячоріччя: лауреат Паризької премії Російському поету 1991 року, Європейської премії поезії 1995 року, Ватиканської премії імені Володимира Соловйова 1998 року, перша з російських поетів, удостоєна в Англії почесного університетського звання "Роеt in residence". Але у себе на батьківщині твори О. Седакової були видані лише двічі ("Китайское путешествие", "Стелы и надписи. Старые песни" М.,1991 "Стихи" М.,1994), а тому книги давно вже стали бібліографічною рідкістю, в чому вбачається одна з причин недостатньої уваги до творчого набутку поетеси.

Багатогранність творчості О.Седакової (поезія, проза, переклади, наукові дослідження) щонайкраще може бути охарактеризована в контексті причетності поетеси до "семіотичного кола" (чи як його ще називають "академічного авангарду" 70-х років), ядро якого склали С. Аверінцев, Л. Баткін, В. Бібіхін, М. Гаспаров, Вяч. Іванов, Ю. Лотман, М. Шварцман та ін. вчені. Природно, що в цьому колі її поезія набула найвищого визнання: "Ольга Седакова повертає світ, колись нам усім подарований і забутий за іншими справами... Читаючи її, я з нею не погоджуюсь; пізнавши її вірші, я щасливий" (Вяч. Іванов). Не менш емоційними є відгуки закордонних фахівців: "Вона - кращий поет сучасності на всіх мовах" (Пітер Леві).

Однак як позитивні відгуки авторитетних дослідників (С.Аверінцева, Д.Бавільського, В.Полухіної, В.Василькової, Вл.Славецького) Аверинцев С. “Горе, полное до дна”// Седакова О.А. Стихи.- М., 1994; Бавильский Д. Маленькая вечность// Постскриптум: Литературный журнал. Вып.3, 1996.- СПб., 1996., так і протилежно орієнтовані (наприклад, Ю.Колкера), не можуть зупинити прагнення до комплексного наукового дослідження поетичного феномена О.Седакової.

Один із перших кроків на цьому шляху зроблений М.Эпштейном Эпштейн М. Парадоксы новизны: О литературном развитии ХIХ-ХХ вв.- М., 1988., який пов’язує творчість О.Седакової з метареалізмом, водночас М.Липовецький Липовецкий М. Концептуализм и необарокко. Биполярная модель русского постмодернизма// Книжное обозрение “Ex libris Н Г.”- 07.09.2000., досліджучи поезію О.Седакової, характеризує її як необарочну; є також підстави припускати, що творчість поетеси не має спільних рис з існуючими літературними течіями (на це, зокрема, указував С.Аверінцев). Визнаючи необхідність і обґрунтованість подібних класифікацій, варто зауважити, що поетичний феномен О.Седакової можна осягнути з тих чи інших позицій, але це ще не розкриває всієї його глибинної суті.

Спроба розглянути поезію О.Седакової у контексті її просторової орієнтації може наблизити наукову думку до розуміння поетичного феномена О.Седакової “зсередини” того простору, у який вона вводить читача, а тому дисертація присвячена вивченню просторового аспекту художнього світу О.Седакової як принципового для естетики, філософії творчості та поетичного бачення поетеси.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що твочість О.Седакової явила себе в кінці ХХ ст., коли європейська, в тому числі і російська свідомість “втомилась” від пріоритетів “темпоральності”, “історичності” Нового й Найновішого часу, і присмерковість соціалістичної культури ще більше загострила проблему, сформульовану в працях О.Шпенглера, М.Федорова, М.Бердяєва та ін. Поновлення “шкали цінностей” передбачає звернення багатьох діячів культури до досягнень традицій (у первісному значенні цього слова). Поезія О.Седакової знаменує зміну погляду, що тільки окреслюється у сучасній культурі, стомленій від експериментів у площині низького, тривіального. Сприймаючи та визнаючи поетичні надбання, О.Седакова намагається повернути поезії погляд "догори": через інтенсифікацію художньої мови, реабілітацію духовних універсалій. Вивчення "просторових" характеристик дозволяє зрозуміти природу поетичного таланту О.Седакової та специфіку її творчих пошуків. Хоча поезія О.Седакової ще не розглядалася в даному ракурсі, однак очевидний інтерес сучасного літературознавства до питання художнього простору теж підтверджує актуальність такого підходу.

Поняття простору, а точніше "просторового почуття", узвичаїлося в гуманітарних дослідженнях завдяки німецькій філософській думці початку ХХ століття, що базувалася на текстах С.Керкегора, Ф.Ніцше, М.Хайдеггера, у яких метафізична просторовість є надзвичайно актуальною. "Ландшафтні критики" у філософії як самостійний об'єкт_ дослідження усвідомлюються в межах феноменології і структуралізму (М.Фуко, Р.Барт, М.Мерло-Понті). Поняття "тілесності", "ландшафтності" сприяють виходу за межі трансцендентальної суб'єктивності з метою з'ясування "біографічних" топографічних параметрів думки, і в полі зору опиняються "пізнавальні" простори: сприйняття, читання і т.п. Одним з основних принципів філософії виявляється "топологічне бачення світу", яке характеризує той чи інший текст.

Пошуки і набутки спонукали вітчизняну (тоді радянську) науку до зміщення зазначених категорій зі сфери філософії в більш вузьку і, разом з тим, менш ідеологічно вразливу, - у сферу поетики художніх творів, що легко виявляє ознаки тілесності, просторової виразності.Особливим поштовхом для "просторових" досліджень стало обгрунтування М.Бахтіним поняття “хронотоп”, як формально-змістовної (у тому числі і як такої, що визначає жанр) категорії. При цьому Бахтіним припускалася неподільність просторово-часового континуума твору. Дослідження просторових аспектів художнього тексту набуло актуальності в літературознавстві у зв'язку з вивченням "художнього світу", що активізувалося у вітчизняній науці наприкінці 60-х - початку 70-х рр. (Д. Лихачов). Відповідно простір починає усвідомлюватись як обов'язковий атрибут художнього світу. Якщо В.Топоров вважав за необхідне виведення часткової просторової картини тексту до традиції, до міфу як до світосприйняття, то Ю.Лотман віддав перевагу дослідженню простору семіосфери в його повноті та різноманітті, акцентуючи увагу не на міфологічних, а на інформативно-комунікативних аспектах. Таким чином, у літературознавстві визначилися історико-поетична (Д.Лихачов), міфопоетична (В. Топоров) та культурологічна (Ю.Лотман) тенденції в дослідженні простору художнього твору.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов'язана з науковим планом кафедри філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету: "Філологічно-культурологічна концепція свідомості ХХ століття: думка, слово, вчинок".

Мета дослідження: розкрити своєрідність авторського сприйняття простору, притаманного творчості О.Седакової, розкрити специфіку створеного поетесою художнього простору й поетичні засоби його вираження.

Мета передбачає вирішення таких завдань:

·

·

·

·

·

Об'єктом дослідження є дев'ять віршованих книг О.Седакової: "Дикий шиповник", "Тристан и Изольда", "Старые песни", "Ворота, окна, арки", "Стансы в манере Александра Попа", "Стелы и надписи", "Ямбы", "Китайское путешествие", "Элегии", програмне есе "Похвала поэзии", теоретичні статті та інтерв'ю, опубліковані в периодиці.

Наукова новизна роботи обумовлена самим матеріалом дослідження, оскільки творчість О.Седакової ще не була предметом наукового осмислення. Новаторським є також і багатоаспектний аналіз поетики художнього простору, що передбачає виявлення специфіки організації художнього простору у зв'язку з особливостями сприйняття його поетесою.

Теоретичне й практичне значення результатів роботи полягає в розробці методики аналізу художньої творчості на основі концепції художнього простору. Дослідження розширює уявлення про напрямки сучасних поетичних пошуків. Матеріали дослідження можуть бути використані при читанні лекцій, спецкурсів і семінарів з історії російської літератури, теорії літератури, при написанні дипломних і курсових робіт.

Методологія роботи враховує вже існуючу традицію вивчення художнього простору в сучасному літературознавстві: дисертант спирається на дослідження В.Топорова в сфері міфопоетики й індивідуального образу простору зокрема; розуміння тексту як простору обумовило звернення до досвіду герменевтики і феноменології (роботи М.Хайдеггера й Г.Гадамера); в аналізі художнього простору як структурної єдності були використані прийоми, розроблені Б.Гаспаровим, М.Гаспаровим, А.Жолковським, Ю.Лотманом, З.Мінц, І.Щегловим, Р.Якобсоном. Виявлення культурних традицій у текстах творів О.Седакової спонукало до необхідності застосування компаративного аналізу.

Апробация работи. Результати исследования изложены в докладах на конференциях: “Знак. Символ. Образ” (Черкассы, 1998); “Шмелівські читання” (Алушта, 1998, 1999); “Роди і жанри в літературі” (Одесса, 1999); “Шрейдерівські читання” (Днепропетровск, 1999), “Біблія і культура” (Черновцы, 1999, 2000), итогових научних конференциях Днепропетровского национального университета (1998, 1999, 2000, 2001).Диссертация обсуждалась на заседаниях кафедры филологической и культурологической подготовки журналистов Днепропетровского национального университета.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури. Робота викладена на 164 сторінках основного тексту.

Основний зміст дисертації

У Вступі обгрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, наукова новизна, визначаються мета і завдання дослідження, висвітлюється стан дослідження теми, розкривається методологічна основа дисертації.

У першому розділі – "Індивідуальний образ простору у творчості Ольги Седакової" – розглядається фактор просторовості як визначальний у картині світу; моделюється індивідуальний образ простору її творчості; визначається коло понять, що структурують і описують індивідуальний образ простору в інваріантах. Суттєві зміни на карті Європи актуалізували осмислення “просторових” характеристик культури, що виявляються у всіх її сферах: від геополітичних і антропологічних тенденцій у філософії і політиці до акцентування просторових образів у світі художніх творів. Рух у сакралізованому просторі (в тому числі і просторі культури) передбачає багатоманітність напрямків; відповідно мета, конкретний результат постають чи не найсуттєвішою характеристикою самого руху – він описується в аспекті причинно-наслідкових стосунків він описується в аспекті причинно-наслідкових стосунків “темпорально”.

Мотив шляху, подорожі – має один з ключових в творчості О.Седакової, чия поезія очевидне просторове вираження. Седакова віддає перевагу розробці типу “важкого шляху”, суттєвого для християнської культурної свідомості, спрямованої на духовне оновлення. Ускладненість динаміки в художньому просторі поезії Седакової полягає в тому, що цей рух неможливо охарактеризувати як переміщення вертикалями чи горизонталями. Він часто виявляється різноспрямованим при всій своїй одновимірності. Цей абсолютний рух може навіть ототожнювати вектори культурно диференційовані: верх-низ, центр-периферія. Седакова ототожнює динаміку і статику, уявляючи простір і шлях як одне ціле, зв’язок всього буттєвого, підкреслюючи присутність сакрального кожного і будь-якому відрізку цього простору.

Поетичний світ як витвір поета, за словами О.Седакової, знаходиться “в колі ліричних констант, що лежать глибше за всі конкретні тексти і визначають вибір їх тем, композиційних рішень і т.д.” Седакова О.А Шкатулка с зеркалом. Об одном глубинном мотиве А.А. Ахматовой// Труды по знаковым системам.- Вып.17.- Тарту, 1984.-С. 121. В дисертаційній роботі поетичний світ автора осмислюється в аспекті словесно-тематичного плану тексту і визначається сталістю, повторюваністю тем, думок в найрізноманітніших аспектах і компонентах. Принциповим є розуміння тих факторів, що обумовлюють індивідуальний поетичний світ. Уявлення автора про простір (в самому широкому розумінні: від простору мови, культури до природнього), особливості авторського бачення простору – один з найважливіших факторів.

У підрозділі 1.1 "Просторові аспекти в поетології Ольги Седакової" обгрунтовується взаємозумовленість поетологічних поглядів О.Седакової та її індивідуального образу простору. Поетесу співвідносять з митцями, що відзначаються "просторовою обдарованістю" (за В.Топоровим). Програмне есе "Похвала поезії" в найбільш загальному вигляді окреслює просторову філософію поетеси: описує деякі типи ландшафтних переживань, позначає "вектори" поетичного споглядання, тобто подає структурні засади поетичного світу О.Седакової - зокрема такі, як індивідуальний образ простору. О.Седакова, яка є ліриком – пейзажистом не у звичному розумінні, підкреслює, що кожен вірш - "портрет місця".

Місцевість, за Седаковою, має волю до саморозкриття, визначає ти світовідчування, виступає в тексті як "співавтор". Слідом за М. Хайдеггером поетеса заявляє, що поезія можлива тільки там, де “річ” і “явище” сприймаються на межі свого можливого перетворення, коли в них помітне не індивідуальне, а сутнісне. У такий спосіб поезія освоює цю суміжність, - наближення до невимовного, а спроба його вираження, і кожен текст - крок до вираження цього невимовного, невичерпно прихованого у "вічних" (традиційних) мотивах і сюжетах. О.Седакова свідомо опановує простір, відчуваючи залежність не тільки від нього, але й від завдань мистецтва. Вона розуміє поезію як зіткнення зі світом сущого, що єдиний є і метою, і виправданням поетичної творчості. Поетесу цікавить у світі те, що проникає в кожну річ, “прозирає” з неї, нагадуючи про єдність і цілісність світобудови. Її увага зосереджується на тій межі, на якій річ і явище існують як можливі перетворення, тобто коли вони не свідчать про свої відмітні риси, а самі ці риси говорять про єдність сущого. Увага О.Седакової до тієї глибини, де все розмаїття речей знаходить тотожність, де все "целое, ис-целенное" організує поетичний світ поетеси, породжує одну з ключових ліричних констант поетичного світу. Ця константа є уособленням мотиву перетворення, подорожі, метою і призначенням якого є виявлення тої самої цілісності.

Створення віршів, за переконенням Седакової, передбачає наявність уміння "увійти" у предмет, "утратити" звичний для сучасної свідомості погляд "над" чи "перед", відповідно, наблизитися не до стану того, хто споглядає, а того, що споглядається. А тому автометаопис Седакової виконаний, насамперед, у просторових метафорах. Предмет, що осягається, уподібнюється довгому коридору, що веде поета (поетеса віддає перевагу звуженому, але насиченому простору).

Простір, визначаючи тему й стиль твору, є медіумом власного внутрішнього, зсередини побаченого вигляду. Погляд на річ “зсередини”, а не зверху чи збоку, властивий О.Седаковій, бере початок у візантійській традиції, що виходила із властивості сакрального тексту приймати в “себе” автора та читача і бути посередником між світом “виявленого” і “невиявленого”. Символ же з розряду семантичних одиниць переводиться в "силові", що належать "прареальності" і виявляються у творчості завдяки пам'яті.

Просторові аспекти в поетології Седакової одночасно виконують ключову функцію характеристик і щодо уявлень поетеси про призначення й природу поетичної творчості (архетипові антитези виявленого - невиявленого, закритого - відкритого, зовнішнього - внутрішнього), і щодо складових елементів індивідуального образу простору. До останнього належать три типи простору, що притаманні у поезії Седакової (або розуміються, маються на думці) : замкнений, безмежний чи граничний простір. Особливо значущим виявляється мотив їх взаємоперетікання, що розкривається в динаміці поетичної дії.

Три типи просторів і мотив подорожі, мандрівки до невідомого, який їх поєднує, складають комплекс статичних і динамічних елементів індивідуального образу простору у творчості Седакової. Подібне бачення образу простору є у своїй основі міфопоетичним, і обумовлює необхідність його осмислення в контексті традиційних форм естетичного світосприймання як найбільш близьких в поезії О.Седакової.

У підрозділі 1.2 "Автометаопис у поезії Ольги Седакової" аналізується взаємозумовленість таких компонентів художньої реальності, як художній простір, автор, власне текст з урахуванням поетологічних напрямків на прикладі організованої за принципом циклу книги "Трістан та Ізольда". У відповідності до творчих принципів Седакової автометаопис (термін введений Р.Тіменчиком на ознаку поняття “віршів про вірші”) є однією з центральних подій текстів поетеси. Він (автометаопис) особливим способом формує навколо себе художній простір. В “Тристані та Ізольді” Седакова заявила проблему породження тексту, що втілює традиційний сюжет. Сам процес створення поезії є об’єктом поетичного повідомлення.

Репрезентація традиційних сюжетів чи “вічних мотивів” в творчості Седакової зумовлена уявленням поетеси про природу творчості як такої, що пов’язана, по-перше, з перетворенням авторської особистості, яка прагне до діалогу з культурною спадщиною, з необхідністю “розшифрувати” “глибинну семантичну спорідненість” (О.Седакова) сюжетів і мотивів; по-друге, з “спів-авторством” не лише простору емпіричного, але й міфологічного.

Очевидно, що цінність твору О.Седакової не тільки в тому, що він створений за традиційним сюжетом, але й в набутках автора щодо особливостей його трансформації. Одним з найбільш суттєвих у книзі є мотив перетворення автора в його взаємодії з "до-першою реальністю" і текстом. Книга аналізується насамперед з боку специфіки її побудови, особливостей композиційної семантики. Текст складається з трьох віршів, названих "Вступами", та дванадцяти віршів, що власне й складають цикл. Уже кількісне співвідношення частин говорить про те, що у творі можна прочитати універсальні числові і понятійні символи (найбільш яскраво втілена символіка Граду Небесного – Єрусалима). Кожний із текстів, що складають цикл, має на меті відкрити "двері" у міф, а трійчастий вступ знаменує поступове самозабуття ліричного "я" у наближенні до міфологічного простору.

У кожному з “Вступів” становлення автора описується як триетапне: у "Вступі першому" відбувається перетворення зовнішнього в ліричному суб'єкті, позначеному як "ми"; надалі ліричне "я" відокремлюється від "ми"; наступна дія - розпад ліричного "я", занурення ліричного “я” в простір смерті. "Вступ другий" характеризується: висвітленням метафізичної перспективи; зустріччю-розрізненням "я" з "не-я"; розставанням "я" з "не-я". У "Вступі третьому" наявні: прощання "я" зі своєю відокремленістю; злиття "я" з "ми"; тотожність ліричного суб'єкта простору невиявленого.

Означені стадії щодо розвитку сюжету акцентують внутрішньотекстову, і знову, тричастинну структуру, що показова для відповідності внутрішньої будови твору зовнішній. Те, що є змістом тексту і організує його зсередини – сюжет подорожування ліричного героя до простору висхідного, знаходить відповідність тому, що організує текст зовні. У такий спосіб простір внутрішньотекстовий урівноважується з зовнішньо текстовим. Побуда текста у відповідності до принципів універсальної моделі сакрального простору цілком природно продовжує внутрішньотекстову семантику “Вступів”.

Текст циклу – це ще і образ того тексту, що був передбачений “Вступами” як мета, задля якої ліричний герой проходить шляхом перетворення і становлення поета О.Седакова переконана в тому, що поет уподібнюється сонцю і здатний вивести із непевного стану зміст, “розлитий” в первісному, “як світло навколо”.

Співвідношення “простір-автор-текст” обумовлює процес “про-из-ведения”: простір виступає як первинне "місцеперебування" "невимовного змісту". Текст імітує первинне, тим самим надаючи можливості вираження; автор (поет) переводить невиявлене у виявлене.

1.3 "Феномен пейзажної лірики Ольги Седакової" присвячений питанням переосмислення у творчості поетеси традиційного для європейської й російської літератури жанру пейзажної лірики на матеріалі поетичного циклу "Азаровка", що охарактеризований поетесою як "сюїта пейзажів". Специфіка циклу мотивується авторським наміром надати можливості до безпосереднього вираження природного ландшафту. Будь-яка ілюстративність, натуралістичність, формальна вірогідність, так само як і індивідуальність ліричного "я", яка будь-яку спробу діалогу з ландшафтом зводить до монологу, виявляються далекими від поетичного наміру автора.

Пейзажній ліриці О.Седакової притаманна тенденція не до описовості, а до сприйняття "інтуїцій всесвіту". Важливу роль виконують заголовки, оскільки в самому тексті віршів немає не тільки імені об'єкта, що споглядається, але й якої-небудь деталі, що хоч трохи відкриває завісу перед предметом поетичного змісту. З одного боку, заголовок окреслює простір можливих асоціативних зв'язків, навіюваних художньою тканиною тексту, визначає значеннєве поле поетичного повідомлення, з іншого – виникає контраст між дуже прозорим, конкретизованим заголовком і непрозорим, енігматичним текстом, що створює ефект “невпізнанності” знайомого поза художньою реальністю об'єкта. Енігматичним, у такому випадку, стає й заголовок.

У віршах даного циклу поетеса прагне “відчути” ландшафт і створити враження авторської відсутності щодо "самовираження" простору. Так, у вірші "Сад", написаному у формі прямої мови ліричного суб'єкта (саду), простір показується поза залежністю від людського розуміння, він не піддається фізичним законам людського світу. Сад – це сфера сутностей, наділених волею до перемоги.

Воля до перемоги, до життєвості, виявлення й здійснення - один з лейтмотивів "Азаровки". Цей лейтмотив реалізується у своєрідному сюжеті. Своєрідність полягає, по-перше, у тому, що поетеса створює образ "невідомого героя", у вчинках якого виявляється об'єкт вірша, по-друге, у граничній стислості й динамічності цього сюжету. Так, щоб сказати про пагорби, О.Седакова спочатку говорить про переможця, що долає обмеженість свого простору, далі про тих, хто споглядає ("ми") й інших "героїв", що долають внутрішній, закритий від “нас” простір, і завершується вірш вираженням того, як існує цей внутрішній, невідомий "нам" простір за допомогою багатьох героїв: "хлопчика", що "йде", "реп'яха", що "свище і хльостає", "надії", що теж "хльостає", "духу", що падає. Цими "вчинками" "героїв" О.Седакова створює запаморочливу хореографію, своєрідний танок, за допомогою якого зображується природний ландшафт. Вірш поданий як "подія" ландшафту, його дія, процес. Це не метонімічні покажчики об'єкта ландшафту, а сам предмет опису, в якому об'єкти його дії сприймаються тотожними.

Подібне самозабуття в "розмовах" зі стихіями, з природним простором наближує позицію О.Седакової до далекосхідної (китайської) традиції. Водночас "подія" ландшафту містить у собі й самого автора у всій повноті й напрузі його духовного стану. Описувані в "Азаровці", вони виявляють глибоку спорідненість зі змістовною стороною православної традиції, що виражається й у сюжетній лінії твору, організованої мотивом духовної боротьби, і в наявності в тексті ряду відсилок до специфічних православних (візантійських) символів ікон "Животворяще джерело", "Троеручиця", до образів райського саду та ін.

Аналіз "Азаровки" в контексті далекосхідної й православної традицій дозволяє говорити, по-перше, про художній простір у поезії О.Седакової як простір діалогу традиційних культур, по-друге, про тяжіння поглядів поетеси до реалізації змістовної сторони православної (візантійської) естетики за допомогою далекосхідних принципів організації художнього простору. Останнє було детально досліджено за допомогою моделі п’ятичастинного хреста, що знайшла аналог у древньокитайському вченні про "далечіні" художнього простору. Модель, яка зв'язує докупи архетипи висхідного і низхідного рухів, а також пересування в нижній, центральній і верхній зонах простору, дозволила візуалізувати траєкторію руху, що пов’язує усі вірші "Азаровки" як "сюїти пейзажів".

У підрозділі 1.4 "Мандрівка до невідомого: поет у метафізичному просторі" розвивається думка щодо особливостей діалогу візантійської й китайської культур у творчості О.Седакової як такого, що створює специфічне тло для реалізації індивідуального образу простору. Поєднання традицій у творчості поетеси спонукає визначати його як "віртуальне перехрестя" обох культур. О.Седакова актуалізує це "перехрестя", знову виступаючи в ролі “перекладача” - цього разу з простору однієї традиції в простір іншої. Для поетеси цей переклад не є, власне, метою, а швидше засобом осмислення авторського відгуку на безмовний поклик невідомого. Важливим виявляється зіставлення не традиційних культур, ледве відчутних у творчості поетеси, а перегук на рівні духовних універсалій, що й визначають "стиль самозабуття" О.Седакової. Основні компоненти міфопоетиченого простору - центр і шлях - виражені у О.Седакової образами чарівного, невідомого, мотивами перетворення, мандрівки, співзвучних визначенню Дао - центральному поняттю китайської культури, а також православній ідеї сходження від сили до сили, ідеї любові як уміщення в себе іншого. Прозріння чарівних перетворень в О.Седакової відбувається в просторі, що поєднує три "світи": замкнену сферу, безмежний простір і граничний простір – проміжок найбільшої напруги "чарівності".

Другий розділ "Інваріантні засоби вираження художнього простору" присвячений аналізу "поетики виразності". Якщо перша частина дослідження спрямована до аналізу глибокої укоріненості індивідуального образу простору в міфологічному, традиціоналістськи орієнтованому розумінні простору як сфери і витоків сакрального досвіду (мотиви “подорожування в невідоме”, “невираженого змісту”), то друга частина передбачає пошуки відповіді на питання як “зроблений” художній простір поезії О.Седакової. Виокремлення статичного та динамічного аспектів в засобах вираження художнього простору зумовлено, з одного боку, характером індивідуального образу простору в поезії, для якого принципово важливим є синтез статичних рис (“граничний простір”, “безмежний простір”, сфера (“вместилище”)) і динамічних (мотив подорожування).

Наявне і методологічне мотивування. Виокремлення двох аспектів виразових засобів дозволяє в деталях розглянути репрезентацію художнього простору в тексті на лексичному і мотивному та тематичному рівнях. На лексичному рівні художній простір описується як “незмінна деталь” тексту. До того ж ця “деталь” у Седакової, залучена в конструкцію тропів, часто є допоміжною, такою, що визначає об’єкт поетичного висловлення і водночас репрезентує художній простір як місце, де відбуваються події тексту.

Структура просторового світу поезії О.Седакової класифікується і за тематичним принципом. Враховуючи прагнення поетеси до “імітації світобудови”, виокремлюються чотири просторових теми відповідно до чотирьох стихій світотворення. Поезія Седакової, висловлювання поетеси в розмовах з науковцями розкривають особливу її увагу до “розмови стихій”, їх сенсу.

Динаміка художнього простору виявляється у його здатності до трансформації, до “перетікання” одного в інше. Аналіз динамічного аспекту виявляє специфіку репрезентації художнього простору у власних метаморфозах. І тут константним засобом вираження є інваріантний мотив подорожування як “глибинна семантична величина” (О.Жолковський), що лежить в основі всіх тестів Седакової.

Зрозуміло, що принциповими для простору є статичні засоби. Протиставлення динаміки і статики є одним з найважливіших у визначенні різниці між часом і простором. У даному досліджені, коли мова йде про динамічні засоби вираження художнього простору, передбачається, що інваріантний мотив подорожі розкриває зміни просторових характеристик. Аналізуючи подібні зміни, важливо визначити ключові тенденції щодо змін просторового світу поезії О.Седакової.

2.1 – "Статичний аспект простору" – детально аналізуються семантика й функції просторових елементів, що моделюють структуру художнього простору в поезії О.Седакової. Виокремлюються дві основні функції просторових елементів (лексичних одиниць із просторовим значенням): 1) організація художнього простору як об'єкта поетичного повідомлення; 2) пояснення й опис непросторових об'єктів як просторових.

Відповідно актуалізуються чотири просторові теми й чотири поетичних комплекси: "землі", "вогню", "води", "повітря". У кожній з дев'яти книг ці теми розкриваються в різних семантичних аспектах, сприяючи усвідомленню загального задуму, що організує єдність кожної книги як свого роду тексту.

Дослідження “поетичного комплексу землі” засвідчує, що в просторовому світі поезії О.Седакової принциповим у цьому відношенні є поєднання онтологічних і топографічних значень у таких просторових елементах, як “земля”, “сад”. Простір у поезії О.Седакової виступає не лише як місце перебування – він є самодостатнім у своєму бутті. Просторова тема землі у перших трьох книгах реалізується через протиставлення “ліс-сад”, тобто через опозицію “чуже-своє”, “доступне-недоступне”. У наступних книгах це протиставлення поетеса намагається зняти. Акцентується виявлення єдності різних просторових сфер. Так, в останній книзі “Елегії” “сад” і “ліс” доповнюють одне одного як частини шляху, що веде до таємничої inkunabulis усіх речей. У кожній із дев'яти книжок “земля” подана і сферою, і межею, інколи - безмежним простором. Для О.Седакової принциповим є актуалізація значення землі як ініціативного простору, тобто такого, що виводить в якісно іншу сферу буття.

Ідея метафізичної багаторівневості простору виражена і через “поетичний комплекс вогню”, що реалізує тему вогню безпосереднім протиставленням “світло-темрява”. Як і опозиція “ліс-сад”, воно (це протистояння) нівелюється у заключних книгах, втрачаючи свою інтенсивність в описі просторового світу, в кожній точці якого можливе співіснування і світла, і темряви. У поезії О.Седакової немає оціночних характеристик темряви і світла. Для поетеси важливим є момент зустрічі двох просторів, момент їх взаємопроникнення і взаємодії, а тому світло, як і сад, не визначене як атрибут верхнього чи нижнього простору. Воно є засобом сакрального простору, що має здатність до наскрізного розгортання. З одного боку, світлом позначена сфера потойбічного, з іншого - внутрішній простір героя, що зазнав разючих змін. Тобто світло є внутрішнім і зовнішнім, близьким і далеким для ліричного героя: він перебуває за темрявою і в ній одночасно.

“Поетичний комплекс води” репрезентує теми нижнього простору і часу. Безпосередньо через стихію води у поезії Седакової виражається одна із фундаментальних ідей – ідея долання часу, поглинання його простором. Вода, як правило, одночасно співвідноситься і з просторовим, і з часовим значенням, репрезентуючи метафору часу, співвідносячись з просторовими образами. В цьому виявляється прагнення Седакової до переосмислення статики, що культурною свідомістю сприймається як стан негативний (те, що не розвивається - помирає), і динаміки. Седакова відходить від наявних характеристик предмета і явища. Так, вода і повітря, через які реалізується тема проміжного простору, подані пластично оформленими. І якщо у поезії повітря традиційно наділяється емоційними епітетами як стихія хвилююча, то у Седакової домінантними є означення його місцеперебування. Поетеса окреслює простір повітря і води як замкнуту сферу, тобто показує її сконцентрованість, оформленність, підкреслюючи в динамічних явищах статичні властивості. У цьому виявляється таке поєднання статичного і динамічного аспектів одного явища, коли два аспекти взаємодоповнюють один одного, і статична форма наповнена динамічним рухом. Інтерес Седакової до взаємоперетікання протиставленних аспектів обумовлює тенденцію до синтезу всіх стихій, до зображення перетворювання однієї на іншу.

Дослідження поетики художнього простору в поезії О.Седакової в першу чергу передбачає аналіз просторових елементів, що функціонують у структурі тропів. Численні приклади просторових елементів у порівняннях, метафорах дозволяють говорити про те, що просторові значення є ключовими для ідіостилю О.Седакової. У структурах поетичних засобів наявні три типи просторових елементів: із значенням “сфера”, “межа”, “безмежний простір”. Аналіз можливої участі кожного з них в описі просторового світу поезії Седакової дозволяє продемонструвати тезаурус просторових елементів зі значенням “сфера”, “безмежний простір”, “межа”, які дозволяють зробити висновки про прагнення поетеси до фрактальної розміреності чи подрібненості простору, коли відбувається самоуподібнення явищ і подій (велике повторюється в малому і навпаки). Тобто, структуру художнього простору Седакової можна визначити як складну модель ієрархічно співвіднесених просторових сфер, що прагнуть в собі повторити ту цілісність, частиною якої вони є. Подаючи оформлені і неоформлені феномени через просторові образи, Седакова виражає свій погляд на поняття і речі як на відособлені простори, що перегукуються між собою.

Дослідження статичного аспекту художнього простору показує, що поетеса створює негомогенний простір, якісно відмінний, семантизований в різних його частинах, що по-різному перебуває в рухові. Таке розуміння простору повністю відповідає міфопоетичному його розумінню.

Підрозділ 2.2 "Динамічний аспект простору" присвячений аналізу інваріантних мотивів, що реалізують тему взаємоперетікання одного простору в інший. Мотиви перетворення, сну, подорожі, долання простору в поезії О.Седакової, посідаючи чільне місце в системі смислопородження, співвідносяться один з одним як взаємодоповнюючі й взаємодіючі. У кожній з дев'яти книг ці мотиви подані в різних своїх модифікаціях. Для більшої наочності й переконливості в кожній книзі вибираються тексти-ключі, аналіз яких розкриває своєрідність реалізації просторової теми в комплексі мотивів. Так, в "Дикій шипшині" таким текстом–ключем є вірш "Подорож волхвів", що концентрує в собі мотиви подорожі, сну, долання простору. Лейтмотивною в даній книзі є подорож у сферичному, замкненому просторі. Вона припускає перетворення, що знаменує вихід з оточення, і, як правило, має вертикальний вектор, що означає рух, який відбувається всередині, тобто рух у спокої.

Вихід героя відкриває сферу, у якій простір і час невіддільні, тобто у зону вічності, образ якої розкривається у взаємодії сну й дійсності. Подорожі волхвів відбуваються у просторі сну; поетеса вказує на ефемерність мудрості, що є "сном у сні". Одним із ключових слів у вірші з мотивом подорожі є "речовина". Подорожі спрямовані у сферу неоформленого, припускають "розсування" предметів, прокладання “вузького шляху” в самій речовині. Траєкторія подорожі визначається не тільки вектором вгору, але й усередину, крізь видиме й оформлене до невидимого, до споконвічного.

У наступній книзі "Тристан та Ізольда" мотив подорожі реалізує тему сполучення просторів, ієрархічно організованих як світ “нижній” і “верхній”. Ліричний суб'єкт, перш ніж досягти "верхнього" світу, опускається в "абсолютний низ" ("Вступ перший", "Вступ другий", "Вступ третій"). У "Тристані та Ізольді" лейтмотивним є протистояння світу земного (як серединного світу) і неземного (світу смерті, з одного боку, і світу вічного життя, з іншого).

В "Старих піснях" у мотиві подорожі, сну акцентується психологічний стан ліричного суб'єкта, його надія зазнати змін в дорозі. "Довгий шлях" - граничний простір, що з'єднує світ живих і мертвих. Подорож в "Старих піснях", у "Воротах, вікнах, арках", як правило, має вертикальний вектор("Коник та цвіркун"). Світ бажаний, невідомий знаходиться вдалині: за океаном, за вікном, а через мотив подорожі розкривається не стан ліричного суб'єкта, а образ простору. Лейтмотивним є і перебування, зростання в замкнутій сфері безмежного простору. У "Стансах в манері Олександра Попа" мотив подорожі реалізується як внутрішній рух, як психологічне перетворення ліричного суб'єкта. Подорож відбувається в просторі пам'яті ("Станси треті. Вино і плавання"), що виводить героя до граничного стану життя, осмисленого як родовід всього існуючого, простір нерозрізненого, де поки що немає оформлення. Домінантною темою книги "Стели і написи" є тема зустрічі вічного й тимчасового. У контексті такої теми мотив подорожі означає семантику безперервності дії.

У "Ямбах" лейтмотивним є рух вертикально спрямованим шляхом. Світ верха пов'язується зі світом низу наявністю ліричного суб'єкта ("З пісні Данте"). Не тільки існування, але й сама істота є процесом безперервного "зникнення" ("Елегія липі"). Тут мотив подорожі, перетворення реалізується як мотив руху, що не має мети.

У "Китайській подорожі" виникає образ невидимого шляху ("Падаючи, не падають") як цілеспрямованої подорожі, що відкриває простір речей. У кожному вірші розгорнутий мотив сполучення просторів: "верхнього" і "нижнього" ("Великий малювальник, що не знає боргу", "Дахи, підняті по краях"), далекого й близького ("Човен летить", "Білим шляхом, холодною зоряною хмарою"). В "Елегіях" лейтмотивним є протиставлення внутрішнього простору зовнішньому. Очевидне прагнення ліричного суб'єкта до опанування зовнішнього простору, вже сакрального ("Елегія шовковиці"). В "Елегіях", як і в "Дикій шипшині", подорож є розмиканням простору, доланням особистісної замкненості як необхідної умови приєднання до сакрального простору вічності.

Дослідження динамічного аспекту художнього простору дає підстави для висновку про прагнення О.Седакової до абсолюту, що здійснюється у процесі переборення його чи виходу із нього. Інваріантний мотив подорожі реалізує глибинну тему поезії О.Седакової – тему перетворення. Герой здійснює подорож не в географічному просторі і не з метою підкорити простір. Принципово важливим для поетеси є зображення внутрішнього руху, руху в спокої, в статиці як явлення перед Богом, коли герой виходить із безглуздої круговерті у сферу безумовного буття поза часом і простором.

Доцентрова природа поезії О.Седакової розкривається в просторовому русі, що переборює час. У міру наростання напруги статичних і динамічних засобів вираження художнього простору все менш уявляється можливим відокремити їх один від одного: статика перетікає в динаміку і навпаки. У цьому зв'язку увагу привертає широко розповсюджена в далекосхідній традиції медитативна установка: у русі споглядати спокій, у спокої споглядати рух, що реалізується в поезії О.Седакової на рівні змісту і форми.

У процесі розгляду динамічних засобів вираження художнього простору з'ясовуються: принципи взаємопроникнення різних просторових сфер; композиційна логіка всієї добірки віршів поетеси; співвідношення простору і часу в поезії О.Седакової.

У “Висновку” викладені основні результати дослідження. Художній простір лірики О.Седакової наповнений постійною динамікою, що виключає лінійну спрямованість, очевидно, найбільш повно виражену в просторових переміщеннях предмету. Цей світ практично позбавлений фізичних характеристик і переживає постійну зміну станів, що передбачає одночасно і наявність цих станів.

Простір в поезії Седакової багатогранно розкритий в образах метафізичного ландшафту: картини урбаністичного чи природного пейзажу вона, за звичай, ігнорує, або ж вгадує метафізичний прообраз крізь матеріальну оболочку ландшафту, відкидаючи її (як в циклі, означеному реальним топонімом “Азаровка”). Звичайно, такий ландшафт опановується не за лінійно-географічним принципом, а осягається інтуїтивно, прочитуванням напластування смислів, через діалог культурних традицій.

Поезія О.Седакової відтворює картину такого світу, в якому неможливо означити суб’єкт “осмислюючий” і підкоряючий