ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

На правах рукопису

УДК 930.1+308:37.013.3

МУДРАК Вадим Іванович

ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

УЩІЛЬНЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ В ІСТОРИЧНІЙ ОСВІТІ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Лутай Владлен Степанович, Інститут вищої освіти АПН України, відділ змісту, філософії і прогнозування вищої освіти, головний науковий співробітник

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Огородник Іван Васильович,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра української філософії і культури, професор;

кандидат філософських наук, професор

Федів Юрій Олександрович,
Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, кафедра філософії, професор

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти Національної академії наук України, м. Київ.

Захист відбудеться “27” вересня 2001 р. о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий “27” серпня 2001 р.

Учений секретар,
спеціалізованої вченої ради,

кандидат технічних наук, доцент |

Г.О.Козлакова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається завданнями, висунутими соціальною філософією, філософією історії, історичною наукою, освітою у галузі відбору наукової, педагогічної інформації. "Інформаційний вибух" у пізнанні минулого, спричинений експоненціальним зростанням обсягу такої інформації, у свою чергу зумовив “інформаційну кризу”, сутність якої полягає у невідповідності величезної сукупності свідчень історії, їх інтерпретацій можливостям засвоєння, розуміння не лише пересічним індивідуумом, але й науковими, педагогічними спільнотами. Тобто йдеться про зростаючу складність вміщення в обсяг вже існуючого знання накопиченої кількості новітньої інформації з історії. Остання виявляється, класифікується, систематизується й використовується або без чітко визначених принципів, методів, засобів, тобто в основному інтуїтивно, або на засадах суперечливих підходів.

Система сучасної історичної освіти майже повністю копіює диференціацію, фрагментарність наукового знання. Ототожнення завдань історичної науки й освітнього предмету “Історія”, відсутність узагальнених праць, в яких би визначалися позиції щодо співвідношення пізнавальної та аксіологічної інформації у змісті освіти, є причиною переобтяженості, інформаційної напруженості, низької ефективності змісту викладання історії як навчального предмету. Існуючі підходи до оцінювання знань не відповідають реаліям інформаційного суспільства, в якому вільне володіння інформацією у процесі розвитку особистості є необхідною передумовою повноцінного і багатогранного пізнання нею оточуючого світу.

Методологічні засади відбору наукової, духовно-ціннісної інформації для визначення змісту і обсягу історичної освіти обумовлені певними історіософськими концепціями, які відбивають тенденції суспільного розвитку, множинність чинників його поступу, цивілізаційні аспекти соціальної динаміки й інтерпретують з точки зору реалій інформаційного суспільства співвідношення пізнавальних та аксіологічних характеристик процес розвитку людства, націй, соціальних спільнот, окремої особистості тощо. Визначальна роль у цьому аспекті належить аналізу пануючих нині у соціальній філософії, історіософії таких історичних парадигм, як формаційна, народницька, державницько-елітарна, цивілізаційна, націотворча. Кожна з них дає можливість аналізувати історичне знання, фільтрувати поле історичної інформації з метою визначення методологічної сутності руху історії, а відтак поглибленого його розуміння. Сьогодення вимагає розвитку нового напряму у соціальній філософії, філософії історії, філософії освіти, методології історичної науки, дидактиці історії, який би на основі критичного аналізу усіх попередніх історичних парадигм синтезував історичний набуток людства, нації з метою глибокого інтерпретування історії і трансформації історичного знання у зміст історичної освіти.

При цьому концепції, які розкривають історичний шлях України (народницька, державницько-елітарна, цивілізаційна, націотворча) і певним чином формують зміст сучасної історичної освіти, повинні розглядатися з точки зору співвідношення кількісних та аксіологічних характеристик історії. Багато дослідників особливу увагу приділяють аналізу взаємодії індивідуальних і загальних інтересів у розвитку суспільства, зокрема, її ролі у структуруванні історичних цінностей у змісті історичної освіти. Досягнення оптимального поєднання знання щодо сутності рушійних сил історії із певним обсягом ущільненої історичної інформації у змісті сучасної історичної освіти, й зокрема, історії України, вимагає здійснення методологічного аналізу визначених вище концепцій. Цим зумовлена специфічна проблематика дисертаційного дослідження.

У визначені ступеня розробленості проблеми дисертант виходить із розкриття сутності підходів щодо відбору історичної інформації для вивчення історичною наукою та трансформації її фактів, закономірностей в історичній освіті як результату взаємодії індивідуального і суспільного в історії, на основі аналізу закономірностей, тенденцій руху історії, цінності історичних фактів для змісту історичної освіти.

Багато у чому протилежні історіософські концепції щодо розвитку історії, й української зокрема, були трансформовані в історичну науку і освіту. Пріоритет колективного у суспільному житті, негативне ставлення до держави в її імперському смислі, як вияви народницької концепції історії, зумовили певний відбір історичних фактів в історичній освіті. Саме таким чином українські “народники” – М.Костомаров, П.Куліш, Т.Рильський, П.Свінціцький трактували життя України, й саме цим був зумовлений історичний матеріал підручників, посібників, програм, методик з історії України 20__их років минулого століття. Ленінський, а згодом і сталінський варіанти марксизму стали трансформацією народницької парадигми й набрали вигляду формаційної концепції, методологічні засади якої склали підвалини змісту історичної освіти в Радянській Україні (А.К.Буцик, О.О.Вагін, О.І.Гуржій, П.В.Гора, Ф.Б.Горелик, В.А.Дядиченко, П.З.Козік, Ю.Ю.Кондуфор, М.М.Лисенко, Ф.Є.Лось, Т.М.Сердюк, В.Є.Спицький, П.Т.Тронько). З іншого боку, представники української історії у діаспорі, які відстоювали державницько-елітарну концепцію історії, віддавали перевагу у змісті останньої пріоритету націотворчого начала (І.Джиджора, Д.Донцов, Д.Дорошенко, О.Єфименко, М.Кордуба, Б.Корчмарик, І.Крип’якевич, В.Липинський, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, О.Терлецький, С.Томашівський, О.Субтельний). Слід зазначити, що перші роки української державної незалежності позначені насиченням змісту української історичної освіти надбаннями історичної науки України в діаспорі (Д.Дорошенко, Б.Корчмарик, Н.Полонська-Василенко, О.Пріцак, О.Субтельний тощо).

Бачення в українській історії цивілізаційних засад її розвитку свідчить про розгортання всезагальних характеристик історії у змісті історичної науки й освіти (І.А.Агієнко, Р.А.Арцішевський, К.І. Баханов, В.В.Власов, Ю.А.Войцехівський, О.І.Ганжа, Я.Й.Грицак, Т.П.Демиденко, Р.І.Євтушенко, Л.М.Жарова, Л.І.Калініна, К.І.Крилач, І.А.Коляда, Т.В.Ладиченко, Ю.А.Мицик, О.А.Малій, І.А.Мішин, С.А.Макарчук, А.А.Міхєєв, О.І.Пометун, В.М.Позняков, М.І.Романенко, С.М.Рутар, Є.К.Смотрицький, Л.В.Таран, С.Г.Терно, Я.А.Треф'як, Ф.Г.Турченко, О.А.Удод, Г.К.Швидько).

На сучасному етапі розвитку української історичної освіти актуальним є віднайдення оптимальної міри поєднання історичних цінностей (від рівня особистості до загальнолюдської спільноти), які б забезпечували максимальну реалізацію загальнолюдських та націотворчих тенденцій у трансформації загальноісторичного знання, духовно-ціннісного досвіду людства у інформаційне, духовно-ціннісне поле свідомості окремої особистості. Таке поєднання ставить за мету синтезувати вихідні засади різних концепцій у напрямі оптимізації співвідношення індивідуальних (та близьких до них групових) й суспільних інтересів. Українські історики, дидакти історичної освіти, соціальні філософи, історіософи виокремлюють сутність поступу історії й доводять це співвідношення до рівня узагальнення сутності історії з точки зору закономірностей суспільного руху (В.П.Андрущенко, І.В.Бойченко, Г.І.Волинка, В.С.Горський, О.А.Івакін, Л.О.Зашкільняк, В.Г.Кремень, А.П.Коцур, М.І.Михальченко, І.Ф.Надольний, О.В.Нельга, В.Г.Нестеренко, І.В.Огородник, Б.В.Попов, В.А.Потульницький, М.І.Пірен, Ю.І.Римаренко, М.І.Романенко, М.Т.Степико, С.В.Стельмах, В.М.Ткаченко, Г.Д.Темко, Ю.О.Федів та ін.). При вирішенні даної проблеми автор враховував наявність різних методологічних підходів до розуміння співвідношення та структурування кількісних та якісних характеристик історичного розвитку щодо тенденцій соціального поступу й доведення знання останніх до рівня відбору історичної інформації для змісту історичної освіти, насамперед в Україні.

Дослідження проблеми узгоджується із планом діяльності відділу змісту, філософії і прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України і може бути реалізованим у галузі розробки методологічних основ розвитку філософії історії, соціальної філософії і філософії освіти. Відповідно до теми наукового творчого завдання відділу змісту, філософії і прогнозування вищої освіти Інституту вищої освіти АПН України: “Вища освіта України ХХІ століття: світоглядні, професійні, виховні характеристики цілісної системи” (РК № 0100V000343; протокол вченої ради ІВО АПН України № 2, від 13.01.2000) здійснюється розкриття філософсько-методологічних засад приведення до оптимального обсягу кількості і якості соціальної наукової, історичної, науково-педагогічної інформації, зокрема на рівні методології відбору історичної інформації для визначення змісту історичної освіти. Тема дисертаційного дослідження затверджена на засіданні вченої ради Інституту вищої освіти АПН України 15 червня 2000 р. (протокол № 5 / п. 7.2.).

Мета дослідження полягає у здійсненні систематизованого аналізу зазначених вище методологічних історіософських парадигм та відповідних їм ідей, положень для розробки проблеми ущільнення історичної інформації як визначення оптимізації співвідношення індивідуальних та колективних інтересів в історії (ущільнення її інформаційного обширу відносно виділення змістових тенденцій) й доведення відчуття такого співвідношення до змісту історичної освіти на матеріалі історії України (як трансформованого ущільнення конкретного історичного матеріалу). При цьому обгрунтовується необхідність аналізу провідних сучасних підходів у галузі соціальної філософії, філософії історії, філософії освіти, методології історичної науки й освіти, в яких досліджується зміст історії з точки зору співвідношення її кількісних та якісних характеристик.

Завдання дослідження:

1. Здійснити методологічний аналіз проблем "інформаційного вибуху" та "інформаційної кризи" в історичній науці та у процесі викладання історії України.

2. Обгрунтувати необхідність ущільнення історичної інформації педагогічного характеру для філософсько-методологічної компактизації змісту сучасної історичної освіти, й зокрема, історії України.

3. Застосувати філософсько-методологічні історичні парадигми до виділення в історичному процесі визначальних сутнісних сил, тенденцій, особливо у визначенні ролі співвідношення “індивідуальне – колективне” як концепційного в ущільненні історичної інформації для змісту історичної освіти. Визначити суперечності у них і на цій основі генералізувати характеристики історії відносно трансформованого змісту історичної освіти.

4. Проаналізувати нормативно-методичні матеріали, підручники, посібники у галузі викладання історії України з метою визначення шляхів реалізації принципів ущільнення освітньої історичної інформації та удосконалення змісту історичної освіти.

Об'єкт дослідження – основні історіософські підходи до подолання “інформаційної кризи” в історичній науці й освіті на основі ущільнення історичної інформації.

Предмет дослідження – порівняльний аналіз основних філософсько-методологічних принципів, методів ущільнення історичної інформації, головним чином на матеріалі викладання історії України.

Теоретико-методологічною основою дослідження виступають положення про єдність і боротьбу індивідуального і колективного, розроблені видатними ученими у галузі соціальної філософії та філософії історії. Зокрема, йдеться про основні методологічні підходи до вирішення проблеми взаємодії сутнісних сил історії, які виходять: а) з пріоритету індивідуального над колективним; б) з пріоритету колективного над індивідуальним; в) з мети досягнення їх повної гармонії. Найважливішою вихідною методологічною ідеєю вирішення дослідницької проблеми дисертант вважає положення М.С.Грушевського: “Все більш укріплююся в переконанні про рішаючу роль у вічних змінах людського життя... неустанної конкуренції індивідуалістичної і колективістської тенденцій, і періодичного чергування переваги то одних, то других... Се чергування уявляється... як основа рітму соціяльної еволюції” (Грушевський М. Початки громадянства: /генетична соціологія/. - Прага: Друкарня “Vernay”, 1921. - 328 с. - С. 4.) Дані положення відомі як “принцип соціальних наук Грушевського” [В.С.Лутай; 1998–2001] і відіграють роль концепційної філософсько-методологічної основи аналізу історії, її інтерпретування, трансформації співвідношення кількісних та якісних характеристик історії у змісті історичної освіти. Насамперед, це стосується виявлення підходів до вирішення проблеми “індивідуальне – колективне” як досягнень основних історіософських концепцій, їх недоліків. Саме у ході конкретизації даного принципу у дисертації здійснюється методологічний аналіз співвідношення основних тенденцій історії, робиться спроба розкрити сутність її фактів та їх інтерпретацій і доведення великого обсягу історичної інформації до ущільненого змісту історичної освіти. Досягнення узгодженого співвідношення обсягу та якості історичної інформації у змісті науки й освіти у дисертації реалізується також на основі застосування системи філософських принципів, в яких виражається компактне, узагальнене, ущільнене визначення сутності суспільно-історичних процесів: методу сходження від абстрактного до конкретного, принципу діалогової взаємодії, принципу плюралізму, методу тотожності протиріч у нескінченному. Це дає змогу обгрунтувати методологічну основу дослідження, яка є вихідною для погодження та синтезу різних (навіть протилежних) точок зору, досягнення гармонійного підходу до розуміння сутності світу й людини, взятих у ретроспективному ракурсі. До принципів соціальної філософії, які виражають сутність історичного буття, відносяться також принцип порівняння інтерпретувань історії відносно виділення у ній рушійних сил, закономірностей, тенденцій тощо. Для вирішення поставлених завдань в межах діалектичного методу осягнення історії використані аналіз і синтез, поєднання загального та особливого, принцип єдності історичного і логічного.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше у вітчизняній науці на основі узагальнення досягнень світової, української соціальної філософії, філософії історії щодо рушійних сил історії застосований соціальний принцип М.С.Грушевського про конкурентну суперечність між індивідуалістичною і колективістською тенденціями, а також до порівняльного аналізу історіософських концепцій, які розкривають методологічну сутність історичного поступу. Результати зазначеного аналізу можуть стати основою відбору змісту інформації в історичній освіті і набирають форми філософсько-методологічної основи ущільнення останньої. Це дає підстави сформулювати основні елементи новизни:

1. Значення принципу соціальних наук Грушевського полягає у більш глибокому розкритті методології співвідношення індивідуальних і колективних інтересів, які не завжди є лише суперечливими, бо досить часто вони можуть співпадати. Але головна соціальна суперечність, розв’язання якої визначає усі зміни як у житті окремої людини, так і в історії суспільства, існує між двома тенденціями розвитку соціального – індивідуальною (тобто збільшенням ролі індивідуальних інтересів), – та колективістською (тобто намаганням суспільства врегулювати індивідуальні потяги). Результат взаємодії цих тенденцій залежить від ролі коливання однієї чи іншої на кожному історичному етапі, від специфічних умов буття суспільства та особистості. Визнання суспільством та особистістю певних загальних інтересів та відповідних їм вимог зумовлює систему обмежень щодо вільного вибору індивідом чи їх груп тих чи інших видів суспільної діяльності, які порушують загальноприйнятні суспільні інтереси, відповідні їм правові, морально-етичні та інші настанови. Навпаки ж, піднесення ролі індивідуальної тенденції зумовлює зменшення, скорочення вимог, заборон, обмежень щодо особистісного вибору.

2. Пріоритет тієї чи іншої тенденції у суспільному русі ніколи не є постійним. Буття суспільства, соціальних спільнот та окремої особистості завжди пов’язане із змінами у співвідношенні визначених вище тенденцій, – постійно відбувається перевага то однієї, то іншої тенденції. Тому розуміння коливального руху історії пов’язане із визнанням унікальності кожного історичного моменту, а відтак фрагментного співвідношення індивідуальних й суспільних цінностей, потреб, інтересів, потягів і на їх основі, соціальних дій.

3. Зазначені тенденції притаманні усім історичним явищам і є складовою будь-якої (хоча і не завжди чітко усвідомленою) історіософської концепції. Тому реалізація філософсько-методологічного принципу оптимізації співвідношення кількісних та якісних характеристик історії є результатом порівняння взаємодії провідних суспільно-історичних тенденцій, що дозволяє: а) подолати однобічність у вивченні визначальних для змісту історичної освіти народницької, формаційної, державницько-елітарної, цивілізаційної, націотворчої концепцій щодо визначення її сутнісних сил; б) зрозуміти цілісність історії й одночасно унікальність кожного факту історичного буття.

4. У сучасній історіософії України зараз відбувається становлення того нового синтетичного напряму аналізу історії, який намагається подолати певну методологічну однобічність основних історіософських концепцій, що виходять з пріоритету тієї чи іншої соціальної тенденції. Дисертант вважає, що саме застосування соціального принципу М.С.Грушевського до аналізу цього нового напряму історіософії може бути тією вихідною методологічною основою, яка дозволяє систематизувати головні положення історичного процесу й тим самим ущільнити загал історичної інформації відносно співвідношення кількісних та якісних характеристик історії для адекватного, систематизованого її сприйняття, розуміння й усвідомлення.

5. Інформаційне перенавантаження в історичній освіті може бути подоланим шляхом розробки системи методологічних засад, які визначають критерії пізнавальної та аксіологічної цінності фактів, понять, категорій, узагальнень, що мають складати зміст такої освіти. Сутність цієї системи полягає у глибокому розумінні взаємодії індивідуалістичної і колективістської тенденцій, визначення сутності якої є методологічним принципом аналізу історіософських концепцій для структурування історичних характеристик, розуміння рушійних сил історії.

Генералізацію історичної інформації для змісту історичної освіти пропонується здійснювати, насамперед, на підставі реалізації соціального принципу Грушевського. Застосування даного принципу дає можливість розкрити оптимальну міру взаємодії індивідуалістичної і колективістської тенденцій суспільного поступу, буття соціальних спільнот, окремої особистості тощо як виділення сутності історії. Це, в свою чергу, дозволяє з’ясувати методологічне співвідношення кількісних та аксіологічних елементів історичного знання відносно ущільнення змісту історичної освіти.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що здійснюється методологічний аналіз основних історіософських концепцій в історичній науці й освіті для знаходження оптимального співвідношення кількості соціальної інформації (зокрема, історичного характеру) та її аксіологічної якості. Ця оптимізація розглядається як ущільнення такої інформації й доводиться до рівня дидактичного обгрунтування змісту викладання історії України. Розроблюються філософсько-методологічні засади такого ущільнення.

Практичне значення дослідження полягає у запровадженні методологічного підходу щодо ущільнення масиву історичної інформації у змісті історичної науки й освіти у практичне викладання історії, й зокрема, історії України шляхом зведення значного обсягу наукової, історичної інформації до певних методологічних положень, які вміщують і відбивають головне рушійне співвідношення історії - взаємодію індивідуального й суспільного. Ці положення можуть бути враховані при визначенні державних стандартів, створенні програм, методик, підручників, посібників із викладання історії України. Вони вже реалізуються при викладанні історії України на факультеті менеджменту у ЦІППО, у Київському механіко-металургійному технікумі.

Апробація дослідження: Матеріали дисертаційного дослідження викладені на науково-практичних конференціях, семінарах: у Запорізькій державній інженерній академії (“Розвиток політичної і культурної антропології в ХХ столітті” (1998, червень), у Державній академії керівних кадрів освіти (“Післядипломна освіта та управління навчальними закладами в умовах трансформації суспільства” (1999, квітень), у Запорізькому державному технічному університеті (“Теоретично-методологічні засади удосконалення підготовки кадрів у ВНЗ І - ІІ рівнів акредитації” (2000, червень), у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (“Проблема особистості в сучасній науці: результати та перспективи досліджень” (2000, вересень), у Центральному інституті післядипломної педагогічної освіти (“Післядипломна освіта: перспективи розвитку” (2000, листопад), в Інституті вищої освіти АПН України (“Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи” (2000, листопад), у Харківському державному університеті ім. В.Н.Каразіна (“Філософія вищої освіти ХХІ століття” (2000, грудень), у Вінницькому технічному університеті (“Проблеми підручника для вищої школи” (2001, травень). Автором досліджений стан розробки методології ущільнення педагогічної інформації історичного характеру та здійснене доведення цієї методології до дидактичного рівня викладання історії України. Проаналізовані діючі підручники, програми, посібники, проекти стандартів з історичної освіти.

Положення даного дисертаційного дослідження стали методичним підгрунтям викладання курсу “Історія України” для груп слухачів Центрального інституту післядипломної педагогічної освіти.

Мета й завдання дослідження визначили обсяг і структуру даної роботи, яка побудована з урахуванням логічної послідовності та взаємозв’язку розділів і параграфів, що містяться в ній, факторів та елементних складових досліджуваного об’єкту і спрямована на здійснення аналізу сутності проблеми. Робота викладена на 216 сторінках, складається із вступу, трьох розділів (що містять 9 параграфів), висновків, списку використаних джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У ВСТУПІ обгрунтовано актуальність теми дослідження, здійснений огляд стану й напрямів її розробки, сформульовані мета, завдання, методи, визначені предмет і об’єкт дослідження, а також наукова новизна й практична значущість роботи.

Перший розділ "філософський аналіз методологічних проблем ущільнення інформації в науці й освіті" складається з 3-х параграфів. У першому параграфі "проблеми "інформаційного вибуху" та "інформаційної кризи" в науці й освіті й сучасна методологія їх вирішення" розкрита сутність понять “інформаційний вибух” у науці”, “інформаційний вибух” в освіті”, “інформаційна криза” у науці”, “інформаційна криза” у педагогіці”, “ущільнення наукової інформації”, “ущільнення освітньої інформації” тощо. Розкриття системи цих понять дає змогу розібратися у галузі наукових й освітніх комунікацій, інформаційній ситуації у сучасному науковому знанні й освіті. Подано розгорнуту характеристику інформаційних джерел у науці й освітній діяльності. Визначено сутність "інформаційного вибуху" та "інформаційної кризи" у науковій діяльності та освіті. Дослідження спирається на розгалужену систему показників, які характеризують стан досліджуваних явищ. Цифровий матеріал підтверджує актуальність проблеми ущільнення наукової та освітньої інформації у сучасний період. Ущільнення розглядається як система методологічних підходів до вилучення з потоку інформації наукового й освітнього характеру найважливіших елементів, які слугують подоланню інформаційної кризи у науці й освіті. Сутність такого ущільнення виводиться з інтегрованої системи методів, принципів та засобів відбору такої інформації, яка найбільш адекватно відбиває сукупність даних, свідчень, описів щодо відтворення наукової картини світу, освітнього знання, пропонованого до засвоєння у сучасній системі викладання основ наук, духовно-ціннісного досвіду людства, соціальних спільнот, сім'ї, особистості тощо. Таке ущільнення на сучасному етапі розвитку інформаційного суспільства стає вирішальним шляхом приведення багатоманітності, усієї сукупності знання про оточуючий світ до оптимального з точки зору інтелектуальних, психофізичних, емоціональних можливостей пересічного індивідуума сприйняття такої інформації. Автор застосував досягнення у галузі соціальної філософії, філософії історії, філософії освіти щодо виявлення сутності такого ущільнення та його використання у вирішенні проблеми "інформаційної кризи" у науці й освіті. При цьому, вперше у вітчизняній науці методологічні засади ущільнення наукової та освітньої історичної інформації доведені до процесу історичної освіти.

У другому параграфі "основні методологічні підходи до ущільнення інформації в науці й освіті" розглянуто основні сучасні підходи до вирішення проблеми ущільнення наукової, педагогічної інформації в умовах "інформаційної кризи". Проблема ущільнення наукової інформації розглядається з позицій системи методологічних принципів. Серед таких принципів – принципи екстремумів, економії мислення, абстрагування, оптимізації тощо. У межах цих принципів ущільнення трактується як стулення, конденсація, мінімізація знання. З точки зору доведення таких принципів до компактизації обсягу наукового знання, інформації проаналізовано праці В.О.Асєєва, Ю.Ф.Абрамова, М.Боніц, М.П.Ващьокіна, Л.О.Виноградова, Р.С.Гіляревського, О.О.Корінного, С.Г.Кулєшова, В.З.Когана, А.М.Кочергіна, Е.М.Лівшиця, М.М.Мойсеєва, Є.О.Мамчур, О.І.Михайлова, Б.В.Плесського, О.С.Розумовського, Є.О.Сєдова, В.І.Сіфорова, А.П.Суханова, Е.П.Семенюка, А.К.Сухотіна, А.Д.Урсула, А.А.Харкевича, А.І.Чорного, К.Е.Шеннона, Ф.М.Цирді та ін. При цьому, ущільнення наукового знання трактується як компактизація мисленого осягнення теоретичного масиву на основі оптимального його кодування [О.С.Розумовський, 1988]. Така компактизація, у свою чергу, здійснюється у процесі спрощення наукового знання шляхом методологічного подолання ентропії теорії [Ж.А.Дученко, 1970]. Виділення найціннішого з наукової теорії є реалізацією такого спрощення, в основу якого покладено певну кількість посилань, положень, що здатна охопити й з'ясувати усю багатоманітність галузі чи явища, що досліджуються [Б.В.Плесський, Л.Н.Сумарокова, О.І.Уйомов, 1972]. Принцип простоти наукової теорії виходить з обрання найменшої кількості її вихідних положень [Є.О.Мамчур, М.В.Овчинникова, О.І.Уйомов, 1989]. Відбір найціннішого з наукового знання передбачає, в свою чергу, визначення критеріїв цінного, за допомогою яких можливо здійснити такий відбір [Б.В.Плесський, 1969]. Спрощення як досягнення найвищого рівня узагальнення у науковому знанні розглядає В.Г.Афанас'єв [1975].

Процес відбору найціннішої для освіти інформації становить методологічну сутність ущільнення інформації в освіті. Ця проблема систематично не є розробленою, тому її вирішення певною мірою залежить від розробки системи критеріїв цінності джерел педагогічної інформації. Ця система є редуктивною щодо масиву педагогічної інформації і від її здійснення залежить процес трансформації наукового знання у освітнє. Саме тут пролягає вододіл між копіюванням в освіті основ наукового знання, й відповідно, його обсягу, та існуванням власної (освітньої) галузі знання. Тому й ущільнення освітньої інформації має специфічний характер. Проблему співвідношення наукового знання та змісту освіти у напрямі акумуляції цінності джерел педагогічної інформації розглядають Л.Н.Скляніна, Н.В.Алексєєнкова, Г.А.Московкіна (1985). До вироблення критеріїв ущільнення освітньої інформації звертаються Б.Л.Вульфсон, Б.С.Гершунський, В.Є.Гмурман, Є.Д.Днєпров, М.Г.Заволока, І.А.Зязюн, Г.В.Іванова, Л.Д.Квіртія, В.В.Краєвський, Е.М.Мирський, М.М.Скаткін, Л.М.Скляніна, Л.С.Школьник. Різні підходи до проблеми ущільнення освітньої інформації пропонують В.П.Беспалько, Л.П.Буєва, І.С.Волощук, С.Й.Гессен, В.Р.Ільченко, С.Ф.Клепко, В.І.Луговий, О.П.Міцкевич, В.С.Ледньов, І.Марєв. Доведення системи наукового знання, духовно-ціннісного досвіду людства до оптимальної для педагогіки форми пропонує Ю.К.Бабанський (1989). Проте структурованої системи ущільнення педагогічної інформації не вироблено, - складність у здійсненні цього завдання полягає у площині методологічного забезпечення трансформації наукового знання, інформації у такий набір інформації освітнього характеру, яка б забезпечувала адекватність сприйняття її пропонованого обсягу особистістю, педагогічними спільнотами. Всі складові цього процесу є суперечливими, складними, такими, що вимагають узагальненого, оптимального, науково обгрунтованого підходу. Найчастіше ущільнення освітньої інформації відносно обсягу наукового знання, духовно - ціннісного досвіду має інтуїтивний, не системний характер й вимагає подальшого опрацювання.

У третьому параграфі "характеристика сучасних методологічних підходів до ущільнення інформації в істо-ричній науці й освіті" здійснено аналіз досліджень у галузі методології сучасної історичної науки, історичної освіти (зокрема, викладання історії України) з точки зору доведення сукупності історичних даних, інтерпретувань історичного прогресу до ущільненого змісту того, що повинно бути зафіксованим у знаннях і свідомості. Ю.С.Ганжуров акцентує на зрівноваженості кількості фактів з історії та їх інтерпретувань [Ю.С.Ганжуров, 1994]. Автори підручника ["Кліометрика. Інформаційні технології та інструменти"; 1998] ставлять питання про ущільнення обширу історичних відомостей відповідно до можливостей адекватно оперувати ними. Методологія ущільнення історичного інформаційного простору відносно складання адекватних його описів досліджується у працях Ю.М.Алексєєва, М.Ю.Брайчевського, В.Ф.Верстюка, Я.Д.Ісаєвич, І.І.Колесника, М.Ф.Котляра, Ю.А.Мицика, П.С.Соханя, В.Г.Сарбея, А.В.Санцевича, М.Т.Степико, М.Ю.Шаповала, Ф.П.Шевченка. Причому таке складання вивчається у річищі української історії і його характеристики відносяться до приведення суми знань про вітчизняну історію до певної системи методологічних засад осягнення останньої. У такій системі характеризуються надбання українських історичних шкіл [В.В.Ващенко, Д.І.Дорошенко, Б.Корчмарик, Ю.І.Римаренко, В.А.Смолій, С.В.Стельмах, Г.Д.Темко, М.Шлемкевич, Д.І.Чижевський]. В межах таких надбань порівнюються ті чи інші підходи щодо узагальнення фактів з української історії. Проте невизначеним залишається питання про виокремлення стрижня суспільного життя, щодо якого розгортаються соціальні дії, у співвідношенні індивідуального й суспільного. Саме у ракурсі такого співвідношення можливо привести обсяг історичного знання до розуміння його аксіологічної цінності з подальшою систематизацією показників історичної інформації.

Розглядаються принципи, методи, засоби, які утворюють систему ущільнення освітньої інформації історичного характеру. Зокрема у галузі викладання історії України проблема ущільнення історичної інформації педагогічного характеру ускладнюється зміною парадигм у структуруванні, систематизації фактів історичного життя. Звернення до цивілізаційної парадигми історіософії, відбивається у підходах до віднайдення, класифікації, трансформації історичних фактів, їх описування, визначення категоріально-понятійного апарату, тенденцій та закономірностей історичного розвитку, і вимагає розробки нової системи критеріїв відбору історичної інформації, ущільнення її обсягу в освіті. Такі підходи розробляються Р.А.Арцішевським, О.А.Білоусько, О.О.Біляковою, Ю.І.Войцехівським, Н.В.Гузик, Т.П.Демиденко, Л.М.Жаровою, Л.І.Калініною, І.А.Колядою, С.А.Макарчуком, В.О.Мисаном, Р.Я.Пастушенко, О.І.Пометун, М.І.Романенком, С.М.Рутар, Г.К.Сєровою, Є.К.Смотрицьким, Я.А.Треф'яком, О.А.Удодом, О.І.Фідрею, Г.К.Швидько, авторами Концепції безперервної історичної освіти в Україні (1996), авторами Державного стандарту (проекту) загальної середньої освіти (1997), авторами Державного стандарту загальної середньої освіти (Освітня галузь "Історія" (проект) (1997).

Проте проблема обгрунтування кількості елементів історичної інформації з точки зору застосування відповідних концепцій до дидактичного розроблення змісту історичної освіти залишається відкритою. Досі немає посібника, монографії, підручника чи інших методологічних матеріалів, які б висвітлювали цю проблему. Окремі наробки із дидактичного забезпечення змісту сучасної української історичної освіти не відображають сутнісні підходи до трансформації наукового історичного знання, інформації у специфічний зміст освіти. Головний стрижень такої трансформації (відповідність між пізнавальними і аксіологічними характеристиками змісту історії) може бути розглянутий як співвідношення індивідуалістичної і колективістської тенденцій суспільного розвитку. Саме досягнення її в оптимальній взаємодії обсягу та аксіологічної якості історичної інформації, доведення до оптимального впровадження історіософських інтерпретацій у зміст історичної освіти є магістральним шляхом перетворення необмеженості відомостей, описів історії на її особистісне сприйняття і розуміння, виховання громадянських почуттів і визначення місця особистості у світі історичного знання та інформації.

Другий розділ "аналіз сучасного стану розробки філософсько-методологічних основ ущільнення історичної інформації" складається з трьох параграфів. У першому параграфі "основні методологічні підходи до ущільнення історичної інформації на підставі оптимізації вирішення проблеми "індивідуальне - суспільне" в історії україни" розглядаються шляхи вирішення історіософської, соціально-філософської проблеми “особистість – суспільство” як такої, що наповнює зміст аналізування, структурування і сприйняття історичного матеріалу. Вирішення цієї проблеми є ущільненням сукупності історичної інформації, оскільки віднайдення у розмаїтті останньої сутнісного сенсу неминуче підносить відносини у системі "особистісне – суспільне" на такий щабель узагальнення, на якому розуміння пізнавального і ціннісного змісту інформації є об'єктивним, науково обгрунтованим. Через обрання системи елементів історичної інформації, що точно відбивають її зміст, компактно відображаються тенденції суспільного розвитку. Квінтесенцією таких тенденцій є взаємодія індивідуального й загального, що надає історичному знанню методологічного забарвлення, виступає як контекстуальний зміст історіософської концепції, що є визначальною в методології історичної освіти. У такому ракурсі розглядається сукупність підходів до ущільнення історичної інформації з позицій оперування науковою інформацією, педагогічною інформацією, інтерпретування історичних текстів. Тому спроби систематичного дослідження історії щодо виявлення взаємодії тенденцій суспільного розвитку є свого роду генералізацією історичного знання, – оскільки увесь масив історичної інформації постає у трансформованому вигляді з точки зору виділення його змістових елементів.

Дисертант вважає, що найважливішим принципом такого ущільнення є так званий соціальний принцип Грушевського, з позицій якого історик, філософ може препарувати суспільний розвиток таким чином, щоб виділити у ньому взаємодію тенденцій розвитку суспільства – індивідуалістичної та колективістської, довести останню до трансформації загалу наукового знання, інформації в обмежений зміст освіти. Розгляд цієї взаємодії у певних історіософських концепціях є виділенням у змісті минулого провідних віх, навколо яких грунтуються історичні факти та їх описування (представлення у історичному знанні). Такий розгляд, зроблений на основі аналізу історіософських підходів, що узагальнюють сутність історичного поступу, є об’єктивним поглядом на історичний масив даних, відомостей, фактів, свідчень тощо. Саме у такому ракурсі аналізується взаємодія індивідуального й колективного у історіософських концепціях - формаційній, народницькій, державницько-елітарній, цивілізаційній, націотворчій, що визначають методологію структурування історичних характеристик у змісті історичної науки.

У другому параграфі "критичний аналіз ролі формаційної та цивілізаційної соціологічних парадигм історії як методологічних засад ущільнення історичної інформації" розглядається роль провідних тенденцій суспільного розвитку - індивідуалістичної та колективістської, – в описуванні історичного життя визначальними парадигмами історії. Визначення такого співвідношення є полем ущільнення історичної інформації щодо масиву історичної інформації, яким оперують історіософські концепції у межах цих парадигм. Відповідно до пріоритетності тієї чи іншої тенденції у аналізуванні історичного матеріалу відбувається його структурування та систематизація. Саме при визначенні міри співвідношення індивідуалістичної та колективістської тенденцій у межах тієї чи іншої історіософської концепції здійснюється трансформація масиву історичної інформації щодо сприйняття її сутнісного змісту (Д.Арон, Х.Аренд, О.Больнов, М.Бубер, М.Бердяєв, А.Бергсон, М.Вебер, Н.Гартман, Е.Дюркгейм, М.Зіммель, Дж.Колінгвуд, О.Конт, Г.Маркузе, К.Маркс, Ф.Ніцше, П.Наторп, Х.Ортега-і-Гассет, К.Поппер, Т.Парсонс, П.Сорокін, А.Тойнбі, Ф.Хайєк, Ф.Шопенгауер, О.Шпенглер, К.Ясперс). Аналіз зазначених концепцій спрямовувався на виділення провідних історичних тенденцій, що дозволяє зрозуміти історію в ракурсі її рушійних сил та генералізувати зміст останньої. У ході цього аналізу з’ясовувалась взаємодія кількісних та аксіологічних характеристик історії, палітра інтерпретувань меж особистісного і колективного у соціальному бутті.

Третій параграф "методологічний аналіз основних підходів до вирішення проблеми "індивідуальне - суспільне" в українській історіософії" розкриває взаємодію таких історіософських концепцій, які виражають пріоритет тієї чи іншої тенденції і покладаються в основу формування курсу історії України. В українській історіософії взаємодія відомих тенденцій пролягла крізь націотворчий терен, певне відношення до державних інституцій особистісного "Я", соціальних спільнот тощо. Саме через виділення останніх пріоритетів проходить вододіл між народницькою та державницько-елітарною концепціями.

Зокрема співвідношення індивідуалізму та колективізму на рівні ментальності деякі історіософи покладають в основу історичного аналізу (С.І.Болтівець, В.Г.Дическул, Д.І.Дорошенко, П.П.Кононенко, Л.І.Лук'яненко, О.В.Нельга, В.Г.Нестеренко, М.І.Пірен, Ю.І.Римаренко, Б.В.Харахаш, Д.І.Чижевський, М.Шлемкевич, Н.І.Яковенко, В.І.Янів). Розглядаючи форми цієї взаємодії крізь призму соціологічного принципу Грушевського, можливо співвіднести народницьку та державницько-елітарну концепції, які найбільш опукло відбили ті чи інші пріоритети українського історичного життя, і насамперед враховуються при складанні курсу викладання історії України. Зокрема, народницька концепція (В.Антонович, О.Барвінський, В.Білозерський, М.Грушевський, Б.Грінченко, П.Куліш, П.Костомаров, О.Кониський, М.Лазаревський, К.Михальський, Б.Познанський, Т.Рильський, П.Свенцицький) відобразила пріоритет колективістської тенденції українського історичного життя. Державницько-елітарна ж стала базисом реалізації ліберально-націоналістичного начала в українській історіософії (Л.Винар, Д.Дорошенко, Д.Донцов, Б.Корчмарик В.Липинський, О.Пріцак, С.Томашівський). І, якщо перша складала методологічні підвалини викладання історії України у радянські часи, то друга - на теренах української діаспори. У час пошуку новітніх методологічних засад у курсі викладання історії України викристалізовується сучасне бачення співвідношення індивідуалізму й колективізму. Останнє дозволяє виважено співвіднести історіософські концепції й виразити спробу оптимально погодити їх висновки щодо унікальності українського історичного розвитку, реалізувати його сучасне компактне бачення у змісті історичної освіти.

Третій розділ "роль сучасних філософсько-методологічних засад в ущільненні інформації в історичній освіті україни" складається з 3-ох параграфів. Перший параграф "реалізація сучасної історіософської методології у змісті викладання історії україни" присвячений проблемі трансформації надбань історичної науки у зміст історичної освіти. У такій трансформації структурування змісту історичного матеріалу виходить із системи певних методологічних засад. Ці засади необхідно містять у собі технології перетворення наукового знання в учбовий предмет (А.А.Булда, Б.С.Гершунський, В.М.Галузинський, М.Б.Євтух, І.Т.Геращенко, М.Г.Заволока, І.А.Зязюн, В.Р.Ільченко, О.К.Касименко, В.І.Луговий, О.І.Ляшенко, В.С.Ледньов, І.Марев, А.С.Нісімчук, О.С.Падалка, О.Т.Шпак). Специфіка такого перетворення розглядається у галузі історичної освіти, де пізнавальний та аксіологічний елементи освітньої історичної інформації повинні бути збалансованим відносно приналежності історії до гуманітарних дисциплін. Тут ущільнення виглядає як процес приведення безмежної кількості наукової історичної інформації до такого її навчального змісту, який би мав гуманоцентричний характер, і тому взаємовідношення індивідуального і суспільного є визначальним щодо згрупування історичних характеристик й виділення провідних історичних тенденцій. На підставі аналізу сучасних дидактичних поглядів на цю проблему виводиться стрижньова ідея структурування історичної інформації, застосовується методологічна система історичного аналізу для визначення меж такого співвідношення як інтерпретаційного у зміст історичної освіти (Г.В.Бондаренко, І.Б.Гирич, Я.Й.Грицак, Р.Я.Пастушенко, В.Ілге, Й.Рольфес, М.І.Романенко, О.А.Удод). Генералізація історичних знань, інформації як ущільнення історичної інформації відносно концепційного співвідношення “індивідуальне – суспільне” стає реальним шляхом подолання “інформаційної кризи” в освіті.

У другому параграфі "аналіз державних стандартів, проектів, програм з історії україни з точки зору сучасної історіософії" пропонується аналіз нормативно-методичних документів, які визначають підвалини викладання історії України. У цьому аналізі методологічні засади викладання історії України трансформуються крізь призму теоретичних основ ущільнення історичної інформації. Зокрема співвідносяться проекти Державного стандарту України з викладання історії України (1994-1996), програми з викладання історії України (1996-1998), і у такому ж ракурсі аналізуються методологічні підходи до змісту історичної освіти з точки зору наявності у них взаємодії індивідуального і колективного відповідно до сприйняття учнями фактів, категорій, понять, закономірностей руху історії.

Третій параграф “аналіз підручників, посібників з історії україни на основі філософсько-методологічних принципів ущільнення історичної педагогічної інформації” містить розгорнуту характеристику учбової літератури в історичній освіті на предмет виявлення співвідношення індивідуального і загального; аналіз цього співвідношення у конкретному історичному матеріалі. Зроблено висновки щодо дієвості тих чи інших підходів у напрямі розкриття оптимального співвідношення пізнавальних та аксіологічних характеристик історії та її викладання, виокремлення сутності історичних фактів і подій.

У ВИСНОВКАХ охарактеризована система вихідних положень, реалізація яких розкриває зміст дисертаційного дослідження:

1. "Інформаційна криза" в освіті, і зокрема історичній, може бути подолана шляхом розробки системи методологічних засад, які визначають інформаційну оптимізацію пізнавальних та аксіологічних історичних характеристик та її доведення до змісту викладання історії.

2. Сутність цієї системи полягає у глибокому розумінні взаємодії індивідуалістичної і колективістської тенденцій в історії як визначальної у ранжуванні, структуруванні, класифікації, систематизації, інтерпретуванні історичних характеристик, виділення основи руху історії, і доведенні цієї взаємодії до визначення цінності того чи іншого історичного положення у змісті історичної освіти.

3. Систему ущільнення історичної інформації для змісту історичної освіти пропонується здійснювати, насамперед, на основі принципу соціальних наук Грушевського, спрямованого на визначення оптимальної міри співвідношення індивідуалістичної і колективістської тенденцій в історії. Це співвідношення виступає головною суперечністю історичного процесу та його рушійною силою. Застосування місця цього співвідношення в історії є основою структурування її кількісних та якісних характеристик.

4. Ці тенденції притаманні усім історичним явищам, а тому явно чи не явно покладені в основу будь-якої історіософської концепції.

5. Здійснений методологічний аналіз основних історіософських концепцій спрямований на досягнення оптимального співвідношення кількості та аксіологічної якості історичної інформації. Досягнення такої оптимізації виражає сутнісний сенс ущільнення історичної інформації і може бути покладене у зміст того, що підлягає вивченню й засвоєнню у процесі викладання історії як навчального предмету.

Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані у спеціалізованих виданнях, зареєстрованих ВАК України:

1. В.І.Мудрак. Методологія історіософського діалогу в освітній діяльності//Діалог культур: Україна у світовому контексті. Філософія освіти: Зб. наукових праць/Під. ред. І.А.Зязюна. - Львів: Світ, 1999. - Вип. 4. - С. 239-250.

2. В.І.Мудрак. Сучасні філософсько-методологічні принципи ущільнення інформації в освіті // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наукових праць/Відп. редактор В.В.Лях. - К.: Укр. центр духовної культури, 1999. - Вип.9. – С. 101-111.

3. В.І.Мудрак. Роль