НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського

Маслак Володимир Іванович

УДК 930.1 (470) “18/20”:94 (477) “1648/1657”

Національно-визвольна війна українського народу середини ХYII ст. в російській історіографії

ХYIII – початку ХХ ст.

07.00.06. – Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі соціально-політичних наук

Кременчуцького державного політехнічного університету

Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник : кандидат історичних наук, професор

ОСТАШКО Олександр Іларіонович,

Кременчуцький державний політехнічний університет, завідувач кафедри соціально-політичних наук

Офіційні опоненти : доктор історичних наук, професор

МИЦИК Юрій Андрійович,

завідувач кафедри історії Національного університету

“Києво-Могилянська Академія”

кандидат історичних наук, доцент

КУЛАКОВСЬКИЙ Петро Михайлович,

доцент кафедри історії держави і права

Національного університету “Острозька Академія”

Провідна установа : Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна

кафедра історіографії, джерелознавства та археології

Захист відбудеться “1”березня 2001 р. о 12.30 на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 при Інституті української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України за адресою :

01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України за адресою :

01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4

Автореферат розісланий “30” січня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Верба І.В.

Актуальність теми. Національно-визвольна війна українського народу середини ХУП ст. (далі НВВ), безумовно, належить до явищ геополітичного масштабу. Її значення далеко виходить за межі українсько-польських стосунків. А тому цілком закономірно, що НВВ користувалася постійним дослідницьким інтересом, особливо в українській, польській та російській історіографіях. Література з проблеми справді величезна. Оформилися й різні конкурентні історіографічні школи. З Х1Х ст. набув сталого характеру розвиток археографії, джерелознавства, а потім й історіографії НВВ.

Усе це підвищує актуальність всебічного дослідження в ділянці історіографії НВВ. Втім, і дотепер відсутні синтетичні узагальнюючі праці. Об'єктом спеціальних досліджень ставали лише або окремі складові історіографічного процесу (радянська історіографія 30-х - середини 80-х рр.(Ю.Назаренко), повоєнна польська історіографія (Г.Бухало) або історіографія конкретних, нехай і вузлових проблем (роль мас у війні (Ю.Пінчук), Переяславська рада та Березневі статті (І.Басараб, В.Василенко, А.Яковлів)). Решта ділянок ще чекають на своє дослідження.

Одним із не розроблених аспектів є й російська історіографія ХУШ - початку ХХ ст. А зрештою російські науковці зробили неабиякий внесок в дослідження історії НВВ. Відтінити внесок російських істориків украй важливо ще й з точки зору визначення специфіки взаємовпливів між українською, російською та польською історіографіями НВВ.

Ступінь наукової розробки проблеми. Незважаючи на свою очевидну актуальність, порушена проблема не стала предметом комплексного всебічного дослідження. Мають місце переважно висловлені в працях зі спорідненої тематики окремі судження й спостереження (нерідко слушні) з приводу певних її аспектів. І лише внесок російської історіографії в розробку такого аспекту, як Переяславської ради, досліджувався спеціально.

Піонером дослідження проблеми можна вважати Г.Карпова, який дав свою оцінку Д.Бантишу-Каменському як видавцю Березневих статей, а також специфіці використання ним та С.Соловйовим джерел до історії НВВ. Г.Карпов слушно відзначив, що станом на середину Х1Х ст. Д.Бантиш-Каменський досконаліше за всіх опублікував Березневі статті. Було зауважено і значну увагу Д.Бантиша-Каменського й особливо С.Соловйова до документальних джерел. Незадоволення Г.Карпова викликало широке використання Д.Бантишем-Каменським "Історії Русів", літописних джерел, залучення далеко не всіх Малоросійських справ Посольського приказу.

Про довірливіше ніж належало ставлення Д.Бантиша-Каменського до "Історії Русів" писали О.Лазаревський та Д.Багалій. Останній також назвав Д.Бантиша-Каменського видатним як для свого часу архівістом - археографом. Загалом, вже Д.Багалій, а також М.Василенко спробували оцінити загальну роль Г.Карпова в дослідженні історії НВВ. Обидва дослідники слушно відзначали надмірний, екзальтований критицизм Г.Карпова, таку ж ідеологічну заангажованість підходу до висвітлення подій, однак цілісного бачення доробку історика вони не подали.

Декілька предметних зауваг з приводу внеску в дослідження історії НВВ С.Соловйова та Г.Карпова зробив у додатку до восьмого тому "Історії України - Руси" М.Грушевський. Зокрема, найвидатніший український історик відзначив вужчість джерельної бази відповідної частини праць С.Соловйова порівняно з "Богданом Хмельницьким" М.Костомарова, але ширше використання першим московських документальних джерел. Щодо Г.Карпова, то М.Грушевський виправдано вважав його ортодоксальним великодержавником. Відзначив М.Грушевський і гостроту полеміки між Г.Карповим і М.Костомаровим.

У 20-80-ті рр. ХХ ст., назагал, продовжувала домінувати тенденція до локальних напрацювань, нерідко побіжних. Такі сюжети стосувалися внеску О.Рігельмана (Я.Дзира, А.Єршов, І.Басараб, Н.Василенкова-Полонська, М.Марченко, П.Сас, В.Щербак), Д.Бантиша-Каменського (Д.Дорошенко (неопублікована праця “Дмитро М.Бантиш-Каменський і його “История Малой России”), І.Крип?якевич, В.Марченко), С.Соловйова (В.Пічета, В.Іллерицький), російських істориків права у дослідження юридичного боку Березневих статей та проблеми переяславсько-московської системи 1654 р.(І.Бойко, Р.Лащенко, В.Лисовський, М.Петровський, В.Пічета, А.Яковлів), російської археографії (М.Ковальський, Ю.Мицик, О.Тодійчук). При цьому на грунтовному рівні з?ясована тільки проблема джерельної бази О.Рігельмана та ще детально проаналізовані російські археографічні публікації. Слід також відзначити студії з дотичної проблематики (Ю.Пінчук, Ю.Назаренко, Ю.Мицик, Д.Шанський, В.Іллерицький, В.Потульницький та ін.).

З доробку 90-х рр. передусім варто відмітити внесок В.Кравченка. Дослідник приділив пильну увагу концептам історії України Д.Бантиша-Каменського, О.Рігельмана, Г.-Ф.Міллера. Певне місце відведено й аналізові їх поглядів на історію НВВ. Зроблено аргументовані висновки щодо специфіки великодержавництва перелічених дослідників й концептуального бачення проблеми. Коротка, але містка характеристика доробку Д.Бантиша-Каменського належить перу А.Атаманенко. Утім, детального з?ясування концепції НВВ Д.Бантиша-Каменського не зроблено.

У 1995 р. побачило світ дисертаційне дослідження В.Василенка "Переяславська рада в українській та російській історіографії в середині 40-х рр. ХІХ – початку ХХ ст.". Це була перша спроба спеціального аналізу внеску українських та російських істориків у дослідження одного з ключових аспектів НВВ - Переяславської ради. До заслуг автора слід віднести формування представницької джерельної бази за рахунок виявлення й обліку переважної більшості історіографічних позицій. Зроблено низку слушних спостережень. Однак присутні й хибні висновки та недоречності (спростовуються у відповідних місцях нашого дослідження). Бракує і порівняння з розвитком ще однієї вченої школи - польської історіографії.

Підбиваючи підсумки історіографічного огляду, слід зауважити загалом слабку розробленість проблеми, відсутність концептуальних напрацювань. Студії В.Василенка не охоплювали історіографію ХVШ - першої третини Х1Х ст. взагалі, а наступну історіографію - в її цілісності. Всебічного дослідження потребує більшість ключових ділянок проблеми.

Об'єктом дисертаційного дослідження є історіографія Національно-визвольної війни українського народу середини ХУП століття.

Предметом дослідження є генеза російської історіографії проблеми ХУШ - початку ХХ століть.

Хронологічні межі дисертації обрані з урахуванням особливостей розвитку російської історіографії загалом і російської історіографії НВВ, зокрема. Нижня хронологічна межа сягає початків дослідження російськими істориками порушеної проблематики. Вибір верхньої межі зумовлений тим, що початок ХХ століття є своєрідним вододілом між попередніми етапами і наступним, позначеним різкою зміною умов розвитку історіографії та початку радикального переінакшення історіософського підгрунтя розвитку історичної науки в Росії, у тому числі й історіографії НВВ.

У світлі дискусійності визначення верхньої межі самої НВВ дисертант поділяє точку зору тих дослідників, хто окреслюють верхню межу серединою 1657 року як вододілу між власне НВВ й початком трагічної для долі Української козацької держави Руїни.

Зв?язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний дисертантом напрямок дослідження знаходиться у межах наукової теми кафедри соціально-політичних наук Кременчуцького державного політехнічного університету : "Історичні, геополітичні та соціоетнічні основи становлення і розвитку української державності"

Мета і задачі дослідження. Мета дисертації полягає в тому, щоб на основі репрезентативної джерельної бази всебічно дослідити розробку проблематики Національно-визвольної війни українського народу середини ХУП ст. в російській історіографії ХУШ - початку ХХ ст. Реалізація мети передбачає розв'язання наступних завдань:

·

· прослідкувати еволюцію діапазону, напрямків та глибини досліджень;

· з'ясувати концептуальний доробок дожовтневої російської історіографії НВВ;

· проаналізувати розвиток у власне Росії джерелознавства та історіографії НВВ;

· відтінити внесок російських істориків ХУШ - початку ХХ століття у вивчення НВВ в цілому та окремих її аспектів;

· з'ясувати взаємовпливи між українською, російською та польською історіографіями НВВ.

Джерельна база дисертації охоплює усі дотичні проблематики НВВ праці російських дослідників ХУШ – початку ХХ ст., а також підготовлені останніми археографічні публікації. Таку історіографічну спадщину можна поділити на три великі групи: 1) праці, присвячені історії, археографії, джерелознавству, історіографії НВВ (А.Андрєєв, Н.Бранке, І.Катаєв, Г.Карпов, Б.Нольде, І.Розенфельд, С.Соловйов, П.Шафранов, В.Яковенко, В.Ейнгорн); 2) узагальнюючі праці російських авторів з російської та української історії та права, в яких присутні сюжети з історії НВВ (А.Алєксєєв, С.Арсєньєва, Д.Бантиш-Каменський, І.Бельярмінов, К.Бестужев-Рюмін, М.Богословский, І.Болтін, К.Добринін, М.Дьяконов, К.Єлпатьєвський, К.Іванов, Д.Іловайський, М.Коялович, М.Ковалевський, В.Ключевський, М.Коркунов, Б.Кубалов, А.Манкієв, В.Назаревський, Г.Нєхачін, М.Острогорський, Н.Павлов, П.Павлов, Б.Павлович, А.Петрищев, С.Платонов, О.Рігельман, В.Сергеєвич, С.Соловйов, В.Татищев, М.Устрялов, В.Фармаковський, А.Філіппов, Л.Шишко,); 3) студії зі спорідненої тематики, які охоплюють певні ділянки НВВ (В.Сухоруков); 4) рецензії (В.Бєлінський, Г.Єлісєєв).

Археографічні публікації представлені серійними виданнями (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” (т.7), “Донские дела” (кн.3-5), “Акты Московского государства” (т.2), “Собрание государственных грамот и договоров”(т.3), Supplementum ad historia Russiсa monumenta), додатками до монографій Д.Бантиша-Каменського та В.Сухорукова, публікаціями джерел на сторінках “Чтений в Обществе истории и древностей российских”.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертації є принцип історизму. Методика дослідження охоплює методи аналізу й синтезу, історико-генетичний, історико-порівняльний, сходження від абстрактного до конкретного і навпаки. Дисертант застосував проблемно-хронологічний підхід, що оптимізувало процес дослідження доробку російської історіографії й дозволило більш рельєфно вписати його в історіографічну ситуацію загалом.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше російська історіографія НВВ ХVIII-поч.ХХ ст..стала предметом комплексного дослідження. Також вперше запропонована концепція освоєння вказаної проблеми російською історіографією. З'ясовано, що дослідження НВВ розпочинаються в російській історіографії вже на початку ХУШ століття. Доведено, що основу концептів усіх російських істориків НВВ складало великодержавницьке потрактування української історії як гілки російського історичного процесу (у кожному конкретному випадку відтінено особливості великодержавництва). Обґрунтовано висновок про те, що першими в російській історіографії цілісні концепції НВВ опрацювали О.Рігельман та Д.Бантиш-Каменський, що концепція останнього була до середини 40-х рр. Х1Х ст. найвищим досягненням історіографії загалом. Встановлено, що основна увага російських істориків концентрувалася навколо проблематики українсько-російських стосунків, у тому числі навколо процесу утворення переяславсько-московської системи 1654 р. Саме в цих ділянках попри неодмінну великодержавну підкладку студій внесок російських істориків був найвагоміший і переважав внесок української та польської історіографій. Окремо виділені ті аспекти НВВ, які або вперше стали розроблятися російськими істориками, або в яких останнім вдалося сказати свіже слово. Показано пріоритетний внесок російських істориків в актове джерелознавство, історіографію джерелознавства та археографії НВВ. З'ясована оцінка російськими істориками постаті Богдана Хмельницького, показано, що найґрунтовніше в історіографії підійшов до реконструкції початкових етапів діяльності майбутнього гетьмана Г.Карпов. Прослідковано взаємовпливи російської, української та польської історіографій. Доведено, що концепти російських істориків були великодержавницьки закроєними альтернативами напрацювань українських істориків.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та синтетичних праць з історіографії НВВ, російської історичної науки, при укладенні вузівських підручників з історіографії, проведенні практичних, семінарських занять та лекційної роботи на історичних факультетах вузів.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження, основні положення, висновки оприлюднювалися автором на міжнародних та на всеукраїнських конференціях: "Українська державність : історія і сучасність" (м. Київ, 1993 р.); "Актуальні проблеми історії України" (м. Кременчук, 1994 р.); "Східна Європа і світове співтовариство : історія і сучасність" (м. Донецьк, 1996 р.); "Запорозьке козацтво в пам?ятках історії та культури" (м. Запоріжжя, 1997 р.); "350-річчя відродження української державності : минуле і сучасне" (м. Сімферополь, 1998 р.); "Адміністративний устрій та самоврядування в Україні ХУП - ХХ століття" (м. Запоріжжя, 1999 р.) .

Публікації. Результати дослідження видрукувані в 8 статтях, збірках матеріалів міжнародних та всеукраїнських конференцій.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації 183 с. Список використаних джерел та літератури включає 219 найменувань.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність та хронологічні рамки дослідження, визначено мету, задачі, наукову новизну, практичне значення, ступінь апробації роботи.

Перший розділ “Дослідження історії Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. в російській історіографії ХVІІІ – 30-х рр. ХІХ ст.” складається з двох підрозділів. У першому з'ясовуються витоки розробки означеної проблематики в російській історіографії. Встановлено, що перші досліди сягають 10-х рр. ХVIII ст. - початків перетворення в Росії історієписання в науку – і пов'язані з іменем А.Манкієва. У своєму “Ядре российской истории” той згадав про приєднання України до Росії та відповідну російсько-польську війну за українські землі. У другій половині ХVІІІ ст. В.Татищев та І.Нехачін, як і А.Манкієв, буквально кількома, проте промовистими, мазками прохопилися про Переяславську раду та українсько-московські стосунки, розглядаючи події як ілюстративний матеріал для опису діянь московських государів. Дещо ширшими, однак все ж таки вкрай побіжними, були й аналогічні за тематикою й спрямованістю сюжети в працях Г.-Ф.Міллера та І.Болтіна. Чітко окреслився великодержавний підхід, який надалі (в різних модифікаціях) буде наріжною засадою доробку більшості російських істориків. Серцевину підходу утворювало жорстке невизнання осібності українського історичного процесу, а також постулат про природність та іманентну прогресивність поглинення України Московією. Виразно помітно й те, що перелічені автори робили екскурси в історію НВВ з метою обґрунтування тогочасної української політики Москви. При цьому не без впливу українських концепцій НВВ відбувається еволюція візій у наступному напрямку: відвоювання Московією України у війні з Польщею (А.Манкієв) – відвоювання на прохання української сторони (В.Татищев) – приєднання на певних умовах (Г.Ф.Міллер). Остання точка зору стане відправним пунктом розробок послідуючої російської історіографії НВВ.

Перша в російській історіографії спроба цілісного викладу подій НВВ пов'язана з іменем О.Рігельмана. Оскільки джерельна база “Літописної оповіді про Малу Росію” вже достатньо з'ясована Я.Дзирою, дисертант зосередився на власне концепції О.Рігельмана. При цьому бралися до уваги напрацювання Н.Василенкової-Полонської, А.Єршова, В.Кравченка, В.Щербака, П.Саса. Встановлено, що якраз у нарисі про НВВ компіляції з Самовидця, Грабянки найчастіше зазнають авторських втручань і переважно в напрямку протягування ідеї відпочаткового прагнення українських чинників переходу “в довічне підданство Московії”. У підсумку, зміщуючи акценти, О.Рігельман надав написаним з позицій українського патріотизму та автономізму запозиченим літописним текстам великодержавного забарвлення, що ріднило його з І.Болтіним, А. Манкієвим, Г.-Ф. Міллером, пізнішими російськими авторами і віддаляло від представників української історіографії – сучасників (крім О.Шафонського) і наступників. Однак концепція НВВ О.Рігельмана фактично не мала впливу на історіографію, оскільки стала історіографічним фактом уже після появи значно розробленіших візій.

У другому параграфі розглянуто внесок у дослідження НВВ російських істориків першої третини ХІХ ст. З'ясовано, що, хоча проблема продовжувала перебувати на периферії дослідницького інтересу, однак пробивали дорогу нові позитивні тенденції. Насамперед з'являються перші археографічні публікації (в рамках “Собрания государственных грамот и договоров” (т.3), “Полного собрания законов Российской империи” (т.1), “Истории Малой России Д.Бантиша-Каменського), по-друге, розширюється проблематика досліджень (Д.Бантиш-Каменський, В.Сухоруков,), по-третє, в унісон загальному пожвавленню в Росії інтересу до українства опрацьовується нова оригінальна концепція НВВ (Д.Бантиш-Каменський).

Заслуга В.Сухорукова полягає в тому, що він у рамках студій з історії Дону вперше в історіографії заторкнув (утім, пунктирно) такий суттєвий аспект як місце Війська Донського у політиці Богдана Хмельницького, а також видрукував низку документів з Кримських, Турецьких та Донських справ.

Вихід у світ “Истории Малой России” став знаковим явищем в історіографії НВВ загалом. Д.Бантиш-Каменський був першим, хто так широко використав при опрацюванні концепції НВВ документальні джерела (простежено особливості застосування документальних джерел та наративів). Візія Д.Бантиша-Каменського, не в приклад попередникам, відзначаючись поміркованою великодержавністю, була позначена рухом до зближення з концепціями української історіографії. Поруч із потрактуванням Переяслава 1654 р. як акту приєднання України до Росії, тезою про природнє “повернення” українських земель в лоно Росії, про це “повернення” як головний результат війни сусідували спостереження про ознаки козацької державності, незалежну зовнішню політику Б.Хмельницького, інваріантність політичної орієнтації еліти, українсько-російські протиріччя. Досліднику належала першість у суттєвому розширенні джерельної бази за рахунок документальних джерел з Малоросійських справ Посольського приказу, частина з яких ним публікувалася у додатках. Вперше в історіографії Д.Бантишем-Каменським були порушені такі проблеми як: територія, адміністративний устрій, органи управління та судочинства Української козацької держави середини ХVII ст., формування гетьманом широкої антипольської коаліції, питання турецького підданства, початки зносин Б.Хмельницького з Москвою, українсько-московські протиріччя 1648-1653 рр., неодностайність реакції на Переяславську раду в Україні. Д.Бантиш-Каменський визначив принципи позитивної оцінки постаті Б.Хмельницького, яких дотримувалася майже уся наступна російська історіографія (виняток Б.Нольде та І.Розенфельд) і які так затято боронив Г.Карпов у полеміці з П.Кулішем: подання гетьмана як поборника “приєднання” України до Московії, притлумлення дій, що не вкладалися в московоцентричну схему.

Дослідження історика до середини 40-х рр. залишалося найвищим досягненням історичної науки в окресленій ділянці. Рівень розробки проблеми в “Истории Малоросии” М.Маркевича був нижчим, що проявилося передусім у слабшій джерельній базі, недостатньому використанні документальних джерел, вужчості тематичних горизонтів, некритичних запозиченнях із “Історії Русів”. Фактично доробок Д.Бантиша-Каменського став відправною точкою для студій М.Устрялова та С.Соловйова, опосередковано Г.Карпова (той опирався насамперед на органічно споріднену, але опрацьованішу концепцію С.Соловйова з її жорсткішою великодержавністю) як у частині вироблення концепцій (фактично відбувалося подальше насичення схеми викладу, посилення великодержавницької підкладки), так і в аспектному охопленні (ухил при формуванні документальної складової джерельної бази на приказну документацію, зосередження уваги на порушених в “Истории Малой России” проблемах та органічно споріднених з ними). На українську історіографію НВВ доробок Д.Бантиша-Каменського мав вплив переважно в розрізі формування джерельної бази та розширення тематичних горизонтів досліджень.

Другий розділ “Національно-визвольна війна в дослідженнях російських істориків середини 40-х- 60-х рр. ХІХ ст. “ складається з трьох параграфів. У першому розглянуто передумови поглиблення в російській історіографії середини ХІХ ст. розробки історії НВВ. Показано, що з середини 40-х рр. ХІХ ст. розпочинається новий етап в дослідженні НВВ в цілому, головними ознаками якого стали: а) остаточне оформлення трьох провідних історіографічних центрів – української, польської, російської історіографій; б) посутнє розширення джерельної бази, масова поява археографічних публікацій; в) перетворення НВВ на об'єкт систематичних студій; г) початки спеціальної розробки окремих аспектів, у тому числі й джерелознавчих. У Росії проявляються усі тенденції, що корелювалося із загальним піднесенням історіографії, виходом її на нові горизонти критики джерел, осмислення й написання історії.

Передусім розпочинається активна едиційна діяльність. Зусиллями І.Бєляєва, І.Григоровича, В.Латкіна, дещо пізніше Г.Карпова, була видрукувана низка документів української козацької старшини, частина дотичної НВВ дипломатичної документації, деякі матеріали Земського собору 1651 р. Крім того, завдяки українським історикам М.Костомарову та П.Кулішу у Петербурзі було започатковане серійне видання “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России”, а завдяки О.Бодянському у Москві вийшли друком Літопис Самовидця, “Реєстр Війська Запорозького 1649 р.”, українознавчі праці Г.-Ф. Міллера, О.Рігельмана, “Історія Русів”. Утім, російська археографія НВВ за своєю потужністю відставала від української та польської. З іншого боку, археографічний та дослідницький доробок українських та польських дослідників (М.Маркевич, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, М.Балінський, А.Грабовський, Є.Мілковський, Ю.Нємцевич) ззовні підживлював дослідження в Росії, стимулював появу “відповідей” на концепції, що суперечили незмінним великодержавницьким переконанням російських істориків. З'являється, просякнута великодержавницьким сарказмом, рецензія В.Бєлінського на “Историю Малороссии” М.Маркевича, а також поміркованіша, зваженіша рецензія Г.Єлісєєва на “Богдана Хмельницького” М.Костомарова, провісники гострої полеміки Г.Карпова з М.Костомаровим та П.Кулішем. До того ж, Г.Єлісєєв вперше в російській історіографії припустив можливість появи (щоправда хаотичної) в Б.Хмельницького ідеї незалежності козацької України. Активізації досліджень з історії НВВ сприяв і суспільний резонанс ідеї будівництва в Києві пам'ятника Б.Хмельницькому.

У другому параграфі досліджуються концепції НВВ М.Устрялова та С.Соловйова. З'ясовано, що М.Устрялов не розглядав проблему спеціально. Включивши відповідний сюжет до першого тому “Русской истории”, він з різким посиленням великодержавництва стисло відтворив концепцію Д.Бантиша-Каменського (деякі узагальнення передав дослівно) та скоромовкою порушив кілька перспективних для дослідження питань, які пізніше розроблятимуться іншими (вплив на НВВ внутрішніх протиріч в Польщі, швидке перетворення козацького руху в справу широкого загалу).

Натомість проблематикою НВВ предметно зацікавлюється С.Соловйов. Дослідник значно розширив джерельну базу за рахунок фондів Посольського приказу. НВВ розглядається на тлі удосконалення критики джерел і крізь призму теорії органічного розвитку, що посприяло куди глибшому осмисленню проблеми. Якщо “История Малой России” Д.Бантиша-Каменського знаменувала собою рух дослідницької думки передовсім у ширину, то С.Соловйов пішов ще й у глибину. Порівняно з візією Д.Бантиша-Каменського, концепція С.Соловйова відзначається козакофобством та посиленням великодержавницької підкладки (долучаються твердження про органічність поглинення України Московією, виправдання позиції московських послів щодо присяги за царя в Переяславі, виправдання Віленського перемир'я, презирливе ставлення до концепції “Історії Русів”, ігнорування проблеми внутрішнього устрою України та ін.). Як і попередники, про некозацьку складову соціальної бази НВВ С.Соловйов говорить обтічно (“все поднялось в казаки”).

Водночас С.Соловйов найгрунтовніше з усіх до нього підійшов до висвітлення причин та ембріонального періоду НВВ (версія М.Костомарова з'явилася вже після появи концепту С.Соловйова), а також вперше порушив і розглянув наступні аспекти: відношення української шляхти до НВВ, еволюція пріоритетів Москви відносно НВВ, кримський фактор політики Московії, справа самозванця Тимофія Анкудінова, різновекторність інтересів України та Москви після Переяслава 1654, реакція України на Віленське перемир'я. Вперше в історіографії С.Соловйов прагнув розглянути українську політику Москви як цілість, предметніше за попередників дослідив проблему неоднозначної реакції в Україні на Переяславську раду, зовнішню політику Б.Хмельницького, висловив кілька слушних зауваг щодо достовірності повідомлень “Історії Русів”, літописів Самовидця та Величка.

Врешті, С.Соловйов прагнув не оминати сюжетів, які не узгоджувалися з великодержавницькою візією НВВ, хоча в кількох випадках, намагаючись подолати напругу між джерельною інформацією та своїм великодержавництвом, відходив від свого правила, ухилявся від оцінок, підміняв аналіз вказівкою на “козацький характер”. Помимо волі дослідника низка його напрацювань та розлогі цитати джерел розхитували основи великодержавницької канви, особливо ж постулат про однозначне прагнення українських чинників до об'єднання з Москвою.

Оцінка С.Соловйовим постаті Б.Хмельницького витримана в дусі Д.Бантиша-Каменського, але вдалося оприлюднити низку нових фактів, докладніше описати діяльність, оголити усю складність позиції гетьмана.

У цілому концепція С.Соловйова, опираючись на ширшу джерельну базу, просувала значно вперед розробку низки конкретних проблем НВВ і була великодержавницьки закроєною альтернативою концепції М.Костомарова та напрацювань польських дослідників. З іншого боку, С.Соловйов відкрив собою ряд російських істориків, для яких постійною ставала дилема між переконаннями і наслідками своїх конкретних досліджень.

У третьому підрозділі досліджується спроба подати власне бачення НВВ М.Кояловичем. На відміну від С.Соловйова, йому не було властиве козакофобство, а в ділянці підважування великодержавної візії дослідник, залишаючись переконаним великодержавником, пішов ще далі, вперше в історіографії чітко заявивши, що вже у 1648 р. Б.Хмельницький мав план “широкой независимости Западной России” . Теза М.Кояловича стала предтечею розробки цієї проблеми в українській (М.Драгоманов, О.Лазаревський, О.Левицький, М.Грушевський), а згодом і в російській (В.Сергеєвич, М.Коркунов, М.Дьяконов, І.Розенфельд, Б.Нольде) історіографіях. Гносеологічно плідними були й зауваги М.Кояловича, що влада Б.Хмельницького “захватывала в пределах Польши все пространство русского племени”, що поширення антимосковських настроїв в Україні після Переяслава 1654 стимулювала й політика Москви. Водночас для М.Кояловича українці та росіяни – одне “плем'я”, приєднання до Росії - єдиний порятунок для України. А потрактування ряду подій на той час уже віддавало анахронізмом (Переяславська рада була “всенародным актом”, тощо).

У третьому розділі - “Г.Карпов як дослідник Національно-визвольної війни” - який складається з трьох підрозділів з'ясовується внесок у розробку НВВ учня С.Соловйова Г.Карпова, найпотужнішого і водночас найсуперечнішого російського дослідника проблематики в 60-80-х рр. ХІХ ст. Непересічна заслуга Г.Карпова полягає в тому, що він стояв біля витоків пов'язаного з НВВ актового джерелознавства, історіографії археографії та історіографії джерелознавства. Якщо Д.Бантиш-Каменський першим розпочав використовувати Малоросійські справи, то Г.Карпов був піонером їхнього спеціального джерелознавчого аналізу, у процесі чого вперше в історіографії вдався до опису структури стовпців, їхнього фізичного стану, класифікації джерел, характеристики та з'ясування інформаційного потенціалу статейних списків, відписок, допитових свідчень. Особливо слід відзначити, що Г.Карпов впритул підійшов до постановки проблеми репрезентативної вибірки джерел.

Г.Карпов став упорядником найповнішого досьогодні археографічного видання Березневих статей, першим поставив проблему з'ясування їхнього останнього варіанту, проторив шлях для подальшого вивчення пам'ятки та сутності українсько-московського договору загалом (П.Шафранов, В.Сергеєвич, М.Дьяконов, М.Коркунов, Б.Нольде, І.Розенфельд, А.Яковлів, Л.Кубаля та ін.). Було також започатковано розробку теоретичних засад публікації Малоросійських справ. Саме джерелознавчий доробок є найвизначнішою частиною спадщини Г.Карпова.

Г.Карпов започаткував спеціальні студії над переяславсько-московською системою, в рамках яких повніше за попередників відтворив хід Переяславської ради, московських переговорів П.Тетері та С.Мужиловського, делегації українського духівництва і міщан Києва та Переяслава. Слушними були спостереження, що Березневі статті не виконувалися обома сторонами, що після Переяславської ради зовнішні чинники сприймали Україну як державу, що головну роль в Переяславі відіграв гетьман. Саме Г.Карпов генерував думку, яку потім розвинув М.Грушевський, що Москва прийняла козацьку державу, коли та вже добре виснажилася у війні з Польщею.

Однак поруч з вагомим внеском на іншому полюсі бачимо й кричущу тенденційність дослідника. Ортодоксальне великодержавництво Г.Карпова стало рефреном активізації антиукраїнської політики Петербурга в 60-80-ті рр. ХІХ ст. та антитезою поступового удосконалення своєї концепції М.Костомаровим, появи праць П.Куліша та К.Шайнохи, різко контрастуючих з лінією російської історіографії. Органічно корелюючись з візією С.Соловйова, ортодоксія Г.Карпова проявилась у наступних додаткових компонентах великодержавництва: апріорне оголошення усіх джерел неросійського походження тенденційними й недостовірними; свідоме ігнорування у більшості випадків польських джерел та польської історіографії; твердження про прагнення України до московської зверхності вже на старті НВВ, заперечення права козацтва на формування владних інститутів; оголошення вимог козацтва закріпити “вольності” в Березневих статтях абсолютно неправомірними; потрактування козацької влади в Україні “кошмаром”, а Москви - рятівником від нього, а нищення української державності – інструментом для забезпечення прав некозацьких прошарків. Чітко видно, що радикальне козакофобство відігравало в Г.Карпова роль ключової складової, яка узасаднювала концепти про неприродність і шкідливість Української козацької держави та органічність накинення московської зверхності. При цьому вкрай хаотично мовиться про соціальну базу НВВ. З одного боку, йдеться про антагонізм між козацтвом і селянством та міщанством, з іншого ж – про всенародність боротьби й рішень Переяславської ради.

Іншою наріжною складовою стало зведення причин війни до виключно релігійного фактора. Г.Карпов свідомо (бо мав високу дослідницьку кваліфікацію) ігнорував доробок М.Максимовича, С.Соловйова, М.Костомарова й відкинув комплекс інших причин. Саме увипуклення релігійного питання при “доведенні” нелегітимності козацьких претензій дозволяло зобразити війну як поступальний, відпочатково замислений рух України “під високу царську руку”. “Вся Малороссия, народ и казаки, воевали с Польшею, но только как всем известно, не из-за прав, а для защити гонимой веры”, “…естественно и необходимо возникла мысль присоединиться к такому государству, где подобное гонение было бы невозможно”, “к общей борьбе за веру они (козаки. – В.М.) постоянно припутывали и свою борьбу за… кой-какие права”, - такий вигляд мають стрижневі пункти концепції НВВ Г.Карпова. У зв'язку з цим дослідник ділить НВВ на два етапи, водолілом між якими є підхоплення козаками “народного московского знамени” (червень 1648 р.). Переяславська ж рада, трактується як акт беззастережного приєднання України до Московії.

Не дивно, що дослідник остаточним варіантом Березневих статей вважав “14 статей” зразка 1659 р., хоча скурпульозно аналізував хід переговорів та рух документів і сам визнавав відсутність у відповідному архівному стовпці як самих “14 статей”, так і натяків про їх існування у 1654 р.. Утім, хибна точка зору Г.Карпова на остаточний варіант Березневих статей знайшла підтримку в В.Антоновича та П.Буцінського, але внаслідок глибокого дослідження російського історика поміркованого великодержавника П.Шафарова була аргументовано спростована.

Відверто суперечила вже відомим на той час джерелам низка інших тверджень Г.Карпова, зокрема про те, що після Переяславської ради Б.Хмельницький підтримував стосунки з іноземними державами тільки з дозволу Москви, що Березневі статті – царська милість для України, що селяни й міщани люто ненавиділи козацтво, що в Б.Хмельницький ніколи не думав про самобутність України та ін.

Постать Б.Хмельницького дослідником, традиційно для російської історіографії, упереджено оповивається ореолом борця за приєднання України до Московії, внаслідок чого дослідам Г.Карпова бракувало і тематичних горизонтів, і глибини. При цьому тенденційно ігнорувалися свідчення джерел про нелояльні до Москви кроки гетьмана, що було кроком назад порівняно з С.Соловйовим, рецензією Г.Єлісєєва, не кажучи вже про українську та польську історіографії. Водночас Г.Карпов найповніше з істориків ХVІІІ- початку ХХ ст. дослідив діяльність Б.Хмельницького в 1646-1648 рр.

Крізь великодержавницьку призму творились Г.Карповим історіографічні сюжети. А тому поруч з проаналізованими в дисертації влучними спостереженнями дослідника щодо джерельної основи праць Д.Бантиша-Каменського, М.Маркевича, С.Соловйова, М.Костомарова сусідять тенденційні судження, котрі подекуди виливаються в упереджені філіппіки. В дисертації детально розглянута полеміка Г.Карпова з М.Костомаровим та П.Кулішем, відтінені слушні й хибні твердження Г.Карпова. З'ясовано, що мірилом для Г.Карпова є ступінь використання Малоросійських справ (не повнота джерельної бази) та міра великодержавності. У зв'язку з цим, оцінки Г.Карпова іманентно не могли бути науково коректними. Буквально злість викликав у Г.Карпова П.Куліш за те, що “посягнул на дело самое святое и правое” (спробував в єзуїтський для сприйняття великодержавною історіографією спосіб довести відсутність у Б.Хмельницького щирих промосковських намірів), а також “Історія Русів” за її запальний патріотизм.

Загалом у випадку з Г.Карповим маємо справу з дослідником, який своїм великодержавницьким переконанням приніс в жертву власну непересічну дослідницьку кваліфікацію, внаслідок чого значно зменшилося значення й ускладнилось освоєння доробку вченого

У четвертому розділі – “Національно-визвольна війна в російській історіографії 80-х рр. ХІХ ст. – початку ХХ ст.” - розглянуто особливості дослідження НВВ у російській історіографії вказаного періоду. Виділено домінантні тенденції – активізацію дослідження юридичного боку Березневих статей та московсько-переяславської системи загалом і застій у розробці решти аспектів при збереженні попереднього ритму археографічного освоєння історії НВВ (в серії “Русская историческая библиотека (т.29,34), з'являється перша російська пофондова публікація джерел до історії НВВ (Донських справ), а в “Актах Московского государства” (т.2) вперше стали об'єктом часткової публікації документи Розрядного приказу (стовпці Московського стола)). Поява цих публікацій значно розширила виявлену джерельну базу дослідження історії НВВ, окреслила нові напрямки архівної евристики.

Перша відмічена тенденція пов'язана з підключенням до дослідницького процесу істориків права, внесок яких проаналізовано у першому розділі. З'ясовано, що історики права твердо вважали Березневі статті договором, що з одного боку, посутньо деформувало опори великодержавницької візії НВВ, а з іншого – наближувало їхні погляди до концепцій української історіографії.

Початок поклав В.Сергеєвич. Він визначив Березневі статті договором особистої унії, умови якої об'єктивно провокували постійні конфлікти. Вперше в російській історіографії козацька Україна визнавалася незалежною державою, причому, за В.Сергеєвичем, статус її Березневі статті не змінили. Остаточний висновок був катастрофічним для великодержавної історіографії НВВ; “…соединение должно было продолжаться до тех пор, пока будет продолжаться потомство Алексея Михайловича”.

А.Алєксєєв, М.Коркунов, М.Дьяконов, А.Філіппов визнали за Україною державну самостійність тільки до Переяслава, але оцінили Березневі статті – договором вассалітету (перші двоє) й реальною унією (двоє останніх). Дискусія стала каталізатором досліджень представниками української (М.Грушевський, О.Левицький) та польської (Л.Кубаля, Ф.Равіта-Гавронський) історіографій, і в кінцевому рахунку виявилась предтечею грунтовної студії А.Яковліва, який, синтезувавши, подав визнаваний досьогодні варіант.

Непересічним є внесок П.Шафранова, який детально простежив функцію посольства С.Богдановича-Зарудного та П.Тетері. Досліднику вдалося зробити результативні проміжні висновки, які твердо узасаднили висновок головний і чинний до сьогодні – остаточним варіантом Березневих статей є “11 статей”.

Б.Нольде та І.Розенфельд поєднали дослідження юридичних та історичних аспектів. Б.Нольде рішуче відкинув тезу про “безусловное подчинение Украины Москве”, а також, осмисливши розкритиковане Г.Карповим припущення М.Костомарова про зачитування в Переяславі умов договору, вперше в історіографії визнав, що укладення Березневих статей – відпочатково обопільний процес, іманентно поєднаний з духом Переяславської ради. Плідним, як на ті часи, був висновок, що Березневі статті оформили автономію України, а Б.Хмельницький був символом автономного існування останньої.

Ще далі пішов І.Розенфельд, який, маючи під рукою праці М.Грушевського, О.Лазаревського, О.Левицького, В.Липинського, М.Слабченка, опрацював перший в російській історіографії концепт розвитку Української козацької державності. Відфільтрувавши доробок попередників, І.Розенфельд чітко визнав, що вже у 1648 р. Україна “шла прямо к самостоятельному государственному существованию”. Слідом за М.Грушевським, дослідник назвав підставовим чинником української державності – етнічну самобутність українців, а ознаками держави – територію, народ, верховну владу. Вперше в російській історіографії дослідник висунув положення про тактичний характер союзу Б.Хмельницького з Москвою.

У цілому російські історики права зробили посутній внесок в дослідження НВВ. Їхній доробок у царині переяславсько-московської системи був якісно новим словом у науці і, як і спадщина Г.Карпова в ділянці актового джерелознавства НВВ, випереджав досягнення української та польської історіографій. З іншого боку, маємо справу з гострим протиріччям між великодержавницькими переконаннями дослідників і наслідками конкретних студій. Відзначаючись поміркованим великодержавництвом (усіма заперечувалася принципова можливість стійкого існування незалежної Української держави, усе ж таки йшлося про “приєднання” до Московії та його неминучість, прийнятним вважалося руйнування Московією української державності), конструкти істориків права підважували наріжні засади великодержавницької візії НВВ.

Утім, доробок істориків права виявився не освоєним представниками властиво російської історичної науки кінця ХІХ – початку ХХ ст. Внесок останніх аналізується в другому та третьому підрозділі. З'ясовано, що за винятком В.Ейнгорна, усі, хто торкався проблематики, не провадили пошукових студій, обмежувалися препарацією концептів російської історіографії 60-70-х рр. ХІХ ст., а не запропонували розроблених концепцій НВВ. Магістральним напрямком стали короткі, компілятивно-узагальнюючі, абстраговані від напрацювань істориків права та української і польської історіографій, сюжети чи концепти в загальних курсах російської чи української історії (С.Арсєньєв, І.Бельярмінов, К.Бестужев-Рюмін, М.Богословский, П.Дворніков, К.Добринін, К.Єлпатьєвський, К.Іванов, Д.Іловайський, В.Ключевський, П.Ковалевський, Б.Кубалов, В.Назаревський, М.Острогорський, Н.Павлов, П.Павлов, Б.Павлович, А.Петрищев, С.Платонов, Є.Стратонов, Ф.Фармаковський, Л.Шишко).

Заслуга В.Ейнгорна полягає в тому, що він грунтовніше за Г.Карпова дослідив стосунки українського духівництва з Москвою в 1654 р. В.Ейнгорн вперше в історіографії звернув увагу на позицію білого духівництва, вловив зміну відношення Москви до митрополита С.Косова, слушно визначив головною причиною антимосковської налаштованості українського духівництва побоювання втрати незалежності від московського патріарха, виправдано припустив можливість порушення уже в 1654 р. питання про перепідпорядкування київської митрополії. Водночас, як і Г.Карпов, дослідник розглядав комплекс проблем крізь призму лояльності українського духівництва до “приєднання” України до Московії і в стилі ж Г.Карпова не гребував пересмикуванням фактів та наведенням, нічим не узасаднених, заполітизованих висновків (зокрема, про те, що уже в 1648 р. українські низи жадали зверхності Москви, про прихильність білого духівництва до Москви та ін.).

Витриманий у глибоко великодержавному дусі концепт НВВ подав В.Ключевський. Не сприймаючи напрацювань української історіографії та російських істориків права, В.Ключевський дотримувався системи поглядів, сформованої ще С.Соловйовим, але посилив московоцентричність. За В.Ключевським, віссю подій була позиція Москви і навіть союз Б.Хмельницького з Кримом відбувся лише через відсутність московської допомоги. Тут, а також в кількох грубих фактологічних помилках, проявилося ще й погане знання дослідником подієвого боку НВВ. Водночас не в змозі повністю абстрагуватися від історіографічної ситуації, В.Ключевський визнав за Б.Хмельницьким державницькі заяви, але відкидав їх як такі, котрі буцім робилися “от темперамента Богдана, но и от чувства лжи своего положения”. Узагалі В.Ключевський вважав Б.Хмельницького “хитрым и коварным”, якому “мерещилось” об'єднання етнічних українських земель. Тим самим дослідник, з одного боку, по суті визнав, що рахується з новітніми досягненнями історіографії і що гетьман таки не мав беззастережної орієнтації на Москву, а з іншого ж, робив це лише