Харківський національний університет ім. В.Н Каразіна

Нефедов Костянтин Юрійович

УДК 94 (37/38)

КУЛЬТ ПРАВИТЕЛЯ В ЕПОХУ РАННЬОГО ЕЛЛІНІЗМУ

(323-281 рр. до н. е.)

Спеціальність — 07.00.02 — всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

історичних наук

Харків - 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – | кандидат історичних наук, доцент

МАРТЕМ’ЯНОВ Олексій Павлович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

ДЯТЛОВ Володимир Олександрович,

Чернігівський державний педагогічний університет

ім. Т.Г. Шевченка, проректор з наукової роботи

кандидат історичних наук, доцент

ЛАТИШЕВА Валерія Олександрівна,

Харківський гуманітарний інститут “Народна українська академія”, науковий консультант музею

Провідна установа – | Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України,

кафедра історії стародавнього світу та середніх віків.

Захист відбудеться “26” червня 2001 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія IV-65).

З дисертацією можна ознайомитись в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “25” травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради | Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Культ правителя періоду раннього еллінізму (323-281 рр. до н.е.) є одним з найбільш яскравих явищ в історії античної ідеології. Саме в ранньоелліністичну добу, за часів безпосередніх наступників Олександра Македонського - діадохів, культове шанування правителів вперше набуло значного поширення в грецькому світі, перетворившись на феномен масового характеру. Культ правителя епохи діадохів заклав фундамент державного царського культу в елліністичних монархіях III-I ст. до н.е. та став прообразом культу римських імператорів, який, у свою чергу, суттєво вплинув на форми шанування влади в державах середньовіччя. Всебічне вивчення культу правителів ранньоелліністичної епохи, визначення його витоків та причин масового поширення дозволяє не лише виявити специфічні риси монархічної державності античного світу, а й значною мірою розширити уявлення про первісні засади європейської монархічної ідеології в цілому. Актуальність теми підвищується ще й тому, що вона є невід'ємною частиною загальної проблематики еллінізму. Інтерес до цієї проблематики за останні десятиріччя значно зріс. Але й нині елліністична епоха залишається одним із найскладніших для розуміння періодів стародавньої історії. Вивчення ж культу правителів ранньоелліністичної доби не лише розкриває найважливіші аспекти елліністичної ідеології, але й сприяє розв'язанню таких складних проблем історії еллінізму, як взаємодія між греко-македонськими та східними складовими у політичній і духовній сферах елліністичного світу, становлення елліністичної монархії, стосунки між полісом і царською владою в елліністичній державі тощо.

Додаткової актуальності дослідженню культу ранньоелліністичних правителів надає той факт, що в радянській історіографії, як і пізніше в науковій літературі незалежної України та інших країн СНД, ця проблематика майже не вивчалась. У багатьох узагальнюючих працях, довідниках і навчальних посібниках культ елліністичних правителів висвітлюється в дусі застарілих концепцій. У зарубіжній історіографії з більшості питань, пов'язаних з історією культового шанування ранньоелліністичних монархів, не існує єдиної думки. Численні аспекти проблеми залишаються майже не дослідженими. Тому вивчення культу правителів доби раннього еллінізму і нині у повній мірі зберігає свою наукову актуальність.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертаційну роботу виконано у рамках теми "Історія та археологія Середземномор'я та Причорномор'я в античну та середньовічну епохи", над якою працює колектив кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від смерті Олександра Македонського у 323 р. до н.е. до загибелі останнього з його безпосередніх наступників Селевка Нікатора у 281 р. до н.е. Ці рамки обумовлені не лише формальними межами доби діадохів, але й тою обставиною, що саме в цей період культове шанування правителів існувало переважно у своїй ранньоелліністичній формі, тобто у вигляді полісного та приватного культу. У 281-280 рр. до н.е. в державах Птолемеїв та Селевкідів виникає державний царський культ, що кладе початок новому етапу в розвитку культового шанування елліністичних монархів.

Метою роботи є характеристика культу правителів ранньоелліністичної доби як цілісного ідеологічного феномена та визначення його функції у процесі формування елліністичної монархії. Виходячи з цієї мети, завдання дослідження є такими:

- виявити доелліністичні витоки культового шанування правителів і дослідити

процес становлення елліністичного царського культу;

-

-

-

-

-

-

Об'єктом дослідження виступає ідеологія елліністичного суспільства; предметом дослідження є історія культового шанування правителів доби раннього еллінізму в усіх його формах та виявленнях.

Наукова новизна роботи обумовлена тим, що в ній вперше здійснено спробу дослідити культ правителя ранньоелліністичної доби як цілісний ідеологічний феномен у контексті історичних подій епохи. Такий підхід дав можливість:

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані у спеціальних дослідженнях і загальних працях з історії еллінізму й античності в цілому, в релігієзнавчих і політологічних роботах, у дослідженнях з соціальної антропології та культурології, в навчальних посібниках з історії стародавнього світу, а також під час підготовки загальних та спеціальних лекційних курсів з історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, античної державності та давньогрецької релігії.

Апробація результатів дослідження здійснювалася шляхом обговорення головних положень дисертації на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Харківського національного університету їм. В.Н. Каразіна. Доповіді по темі роботи були прочитані та обговорені на п яти міжнародних наукових конференціях - "Проблеми історії та археології України" (Харків, 1997, 1999, 2001), "Античний світ" (Бєлгород, 1999) та “Актуальні питання сходознавства” (Харків, 2001), а також на трьох регіональних наукових конференціях "Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії" (Харків, 1998, 1999, 2000).

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані у п'яти статтях,розміщених у фахових виданнях, а також у публікаціях матеріалів тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура роботи. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (755 найменувань). Повний обсяг дисертації - 272 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми та хронологічні рамки роботи, сформульовані мета та завдання дослідження, визначені наукова новизна та практичне значення дисертації, вказано на апробацію дослідження.

У першому розділі "Історіографія та джерела" визначається стан наукової розробки теми й аналізується джерельна база дослідження.

Історіографія. Перші кроки в дослідженні культу правителів ранньоелліністичної доби були зроблені у середині XIX ст. засновником історіографії еллінізму Й.Г. ДройзеномDroysen J.G. Zur Geschichte der Nachfцlger Alexanders. I: Die eponymen Priester der Sotern in Athen // Rheinisches Mьseum fьr Philologie. -1843. - Bd. 2; . Проте систематичне вивчення цього феномена антикознавці розпочали лише наприкінці XIX - на початку XX ст., коли до наукового обігу було введено більшість необхідних написів і папірусів. Оскільки культ діадохів встановлювали переважно грецькі поліси за власною ініціативою, до його дослідження першими звернулися вчені, що намагалися спростувати гіпотезу про східне походження античного царського культу і виявити його давньогрецькі витоки. Зокрема, велику увагу ранньоелліністичному культу приділили в своїх працях Е. Корнеманн та Е. Бівен, які пов'язували античний культ правителя з давньогрецьким культом героївKornemann E. Zur Geschichte der antiken Herrscherkultes // Klio. – 1901. - Bd. 1; Bevan E.R. The Deification of Kings in Greek Cities // English Historical Review. – 1901. – V. 16., а також Ю. Керст, що вважав культове шанування елліністичних царів сакралізацією політичної залежності поліса від монарха Kaerst J. Geschischte des hellenistischen Zeitalters. - Bd. 1-2. – Leipzig, 1901-1909; Kaerst J. Die Begrьndung des Alexander- und Ptolemдer-kultus in Дgypten // Rheinisches Mьseum fur Philologie. - 1897. - Bd. 52. Виходили на початку XX ст. і нечисленні спеціальні праці з окремих питань історії культу діадохів та Олександра Tillyard H, Wace A. The Worship of the Earlier Diadochi // Annual of the British School at Athens. - 1904. - V. 11; Plaumann G. Die Probleme des alexandrinischen Alexanderkultus // Archiv fьr Papyrusforschung.- 1913.-Bd.6 У російській дожовтневій історіографії єдиним дослідженням з проблематики, що вивчається, була робота харківського вченого Є.І. Байбакова, витримана, в цілому, в дусі теократичного підходу до античного царського культу Байбаков Е.И. Происхождение эллинистического культа царей. - Харьков, 1914.

У міжвоєнний період проблематика ранньоелліністичного культу продовжувала розроблятися переважно в контексті питання про витоки культового шанування античних монархів. Головну увагу було зосереджено на виявленні давньогрецьких релігійних засад царського культу. Деякі антикознавці намагалися розглядати культ діадохів у межах грецької традиції шанування видатних особистостей, що вважалися наділеними особливим генієм (даймоном) Weinreich О. Antike Gottmenschentum // Neue Jahrbьcher fьr Wissenschaft und Jugendbildung. - 1926. - Jg. 2; Taylor L.R. The Proskynesis and the Ruler Cult // Journal of Hellenic Studies. - 1927. - V. 47; Taylor L.R. The Cult of Alexander at Alexandria // Classical Philology.- 1927.- V.22.. У той же час, німецький дослідник В. Еренберг висунув гіпотезу, яка пов'язувала масове поширення культу правителів із занепадом віри у традиційних богів, місце яких в уяві еллінів поступово займали могутні правителі – діадохи Ehrenberg V. Athenischer Hymnus auf Demetrios Poliorcetes // Die Antike.-1931. - Bd.7.. Паралелі між культом богів і культом правителів проводив також англійський вчений А.Д. Нок, що розглянув у своїх статтях багато найскладніших проблем культового шанування монархів у контексті історії античної релігії Nock A.D. Notes on Ruler-Cult // Journal of Hellenic Studies. - 1923. -V. 47; Nock A.D. УХННБПУ ИЕПУ // Harvard Studies in Classical Philology. -1930. - V. 41.. Серед спеціальних праць з історії ранньоелліністичного культу найвизначнішою у міжвоєнний період була робота американського дослідника К. Скотта про релігійні аспекти "обожнювання" Деметрія Поліоркета Scott W. The Deification of Demetrios Poliorcetes // American Journal of Philology. - 1928. - V. 49.. В цілому ж, головним підсумком вивчення культу правителів у 20-30 pp. ХХ ст. стало затвердження в історіографії думки про неполітичний, "полісний" характер культу діадохів, а також майже одностайна відмова дослідників від гіпотези східного походження царського культу.

У повоєнну добу вивчення культу правителів ранньоелліністичної епохи виходить на новий рівень. Культове шанування діадохів розглядається тепер переважно як окремий феномен, причому вчених у найбільшій мірі приваблюють конкретно-історичні, а не теоретичні питання. Вже наприкінці 40 - на початку 50-х pp. ХХ ст. з'являється ціла низка робіт з окремих проблем історії культового шанування ранньоелліністичних правителів, у яких вперше широко була використана інформація археологічних джерел Tondriau J. Demetrios Poliorcetes/ Neos Theos // Bull. Soc. Archeol. d'Alexandrie. - 1949. - V. 48; Picard C. Demetrios Poliorcete du Dodectаtheon delienne // Monuments PIOT. - 1946. - V. 41; Picard C. Demetrios Poliorcetes et le Neorion de Delos // Revue Archeologique. - 1952. - V. 40; Cappellano E. Il fattore politico negli onori divini a Demetrio Poliorcete. –Torino, 1954.. У середині 50-х pp. виходять також перші узагальнюючі монографії з історії культу правителя. Найзначнішою серед них була робота німецького вченого X. Хабіхта про культове шанування правителів у грецьких полісах Habicht Chr. Gottmenschentum und griechische Stдdte. – Mьnchen, 1956.. Докладно проаналізувавши всі прецеденти надання сакральних почестей людям в еллінських містах з кінця V до середини IIІ ст. до н.е., X. Хабіхт дійшов висновку, що культ правителя завжди встановлювався полісами спонтанно, у відповідь на благодіяння чи допомогу з боку монарха, та, за своєю суттю, був, скоріше, культом заступника полісу, ніж шануванням царя. Суттєвим недоліком праці X. Хабіхта є суто поверховий, формальний підхід до офіційної фразеології полісних декретів про встановлення культу, а також намагання трактувати шанування царів лише з позиції полісу, залишаючи осторонь самих монархів. Інший німецький вчений, Ф. Тегep, присвятив свою монографію історії античного царського культу як явища в цілому Taeger F. Charisma. Studien zur Geschichte des antiken Herrscherkultes. - Bd. 1. - Stuttgart, 1957.. Культ діадохів він розглядав як наслідок культу Олександра Македонського та вважав його суто політичним явищем. На відміну від X. Хабіхта, Ф. Тегер намагався визначити ставлення самих діадохів до свого культу і тому приділив значну увагу аналізу царських монет. Проте в інтерпретації наративних і епіграфічних джерел вчений не дотримувався об'ективизму, що негативно вплинуло на результати його дослідження. Монографію з історії культу правителів у згаданий період видали також бельгійські вчені Л. Сірфо та Ж. Тондре, але ця праця мала суто узагальнюючий характер і не склала значного внеску до історіографії Cerfaux l., Tondriau J. Un Concurent du Christianisme : Le culte des souverains dans la civilisation Grйco-Romaine . – Tournai, 1957. Велику увагу ранньоелліністичному культу правителів приділив у своїй роботі з історії грецької релігії шведський дослідник М.П. Нільссон, який убачав у царському культі симптом кризи традиційних релігійних уявлень і занепаду полісної ідеології взагалі Nilsson M.P. Geschichte der griechischen Religion. - Bd . 2 . – Mьnchen, 1961..

Після виходу згаданих монографій інтерес антикознавців до ранньоелліністичного культу значно зменшився. Спроби застосувати у вивченні цієї проблематики нові підходи почали робитися лише на початку 70-х pp. ХХ ст. Американський дослідник Р.А. Хедлі, проаналізувавши нумізматичні та наративні джерела, в кількох статтях відтворив зміст і головні напрямки розвитку політичної пропаганди та політичної міфології Селевка Нікатора та Лісімаха Hadley R.A. Hieronymus of Cardia and Early Seleucid Mythology // Historia. 1996. – Bd.18; Hadley R.A. Royal Propaganda of Seleucus and Lysimachus // Journal of Hellenic Studies. – 1974. – V. 94; Hadley R.A. Seleucus, Dionysus or Alexander // Numismatic Chronicle. – 1974.. Проте Р.А.Хедлі не здійснив свого наміру вивчити зв’язок політичної міфології з конкретними формами царського культу. Оригінальний підхід до інтерпретації культу діадохів запропонував також східнонімецький дослідник Б.Функ. Він зробив спробу дослідити процес становлення культу Селевка Нікатора не з позиції полісу, а в контексті ідеологічної політики цього царя Funk B. Die Wurzeln der hellenistischen Euergetes-Religion im Staat und in der Stдdten des Seleukos Nikator // Hellenische Poleis. – B., 1973. – Bd.3.. Проте ця спроба виявилася невдалою, бо Б. Функ припустився багатьох помилок при трактовці античних наративних і нумізматичних джерел. Більш традиційних підходів дотримувалася у своїх працях радянська дослідниця Г.С. Самохіна, яка вивчала історію культу перших Антігонідів у дусі концепцій В. Еренберга та Х. Хабіхта, акцентуючи увагу на релігійних аспектах шанування царів Самохина Г.С. Держава первых Антигонидов. Автореф. дис. … канд. ист. наук. – Л., 1976; Самохина Г.С. Афины и ранние Антигониды (к вопросу об эволюции культа правителя в раннеэллинистический период ) // Античная гражданская община. – Л., 1986.. Угорський вчений І. Кертеш, досліджуючи культ Деметрія Поліоркета, висунув гіпотезу про зв’язок між культовим шануванням і військовою вдачею царя, але не зміг обґрунтувати її належним чином Kertesz I. Bemerkungen zum Kult des Demetrios Poliorcetes // Oikumene. – 1978. – Bd. 1..

У 80-90-ті рр. ХХ ст., крім статті Г.С. Самохіної, жодної значної роботи з історії ранньоелліністичного культу не вийшло. Деяку увагу вчені приділяли лише вивченню окремих аспектів культу Олександра та Птолемея І в елліністичному Єгипті Hazzard R. Did Ptolemy I get his Surname from Rhodians // Z eitschrift fьr Papyrologie und Epigraphik. – 1992. – Bd.93; Le Culte des Souverains dan l’Egypte Ptolemaique.au III s. av. n.e. – Bruxelles, 1998.. Культу діадохів поверхово торкалися також дослідники історії релігії Swiderek A. La citй grecque et l’йvolution de la mentalitй religieuse dans les premiers temps de l’epoque hellйnistique // Eos. – 1990. – V. 79.. У загальних працях з історії раннього еллінізму культовому шануванню царів присвячувалися лише короткі нариси, витримані у дусі ідей Х. Хабіхта чи М.П. Нільссона. Що ж до вивчення античного культу правителя як явища в цілому, то найзначнішою роботою останніх двох десятиріч у цій галузі стала монографія англійського вченого С. Прайса, в якій до давньогрецького царського культу вперше було застосовано антропологічний метод інтерпретації ритуалу як символічної системи Price S. Rituals and Power. The Roman Imperial Cult in Asia Minor. – Cambridge; L., N.Y., 1986. Керуючись цим методом, С. Прайс дійшов висновку, що культ правителя мав репрезентувати еллінам владу монарха за аналогією з владою богів і таким чином сприяти подоланню протиріччя між єдиновладдям та автономним полісом. Ідеї С. Прайса деякі вчені намагалися застосувати й у вивченні культу діадохів , хоча на конкретно-проблемному рівні можливості цієї методології виявилися обмеженими Walbank F. Кonige als Gotter // Chiron. - 1987. - V. 17; Cohen G.M. The Hellenistic Settlements in Europe, the Islands and Asia Minor.- L., 1995.. Значну зацікавленість у дослідників 80-90-х pp. знову почала викликати проблема походження царського культу та ролі Олександра Македонського в його становленні Badian E. The Deification of Alexander the Great // Ancient Macedonian Studies in Honor of C. Edson. – Thessaloniki, 1981; Fredricksmeyer E. On the Background of Ruler Cult // Ibidem; Hamilton J.R. The Origins of Ruler Cult // Prudentia. - 1984. - V. 4; Flower M.A. Agesilaus of Sparta and the Origins of the Ruler Cult // Classical Quarterly. - 1988. - V.38; Sanders L.G. Dionysius I of Syracuse and the Origins of Ruler Cult in Greek World // Historia. - 1991. - V. 40; Cawkwell G. The Deification of Alexander the Great: A Note // Ventures in Greek History. – Oxford, 1994.. Проте, здається, у вирішенні цих питань учені знаходяться, як і раніше, ще дуже далеко від одностайних висновків.

Таким чином, культ правителя ранньоелліністичної доби вивчався антикознавцями різних країн протягом майже ста років. За цей час були досліджені численні прояви та найрізноманітніші аспекти цього феномена, і рівень розробки багатьох конкретних проблем історії ранньоелліністчиного культу зараз уявляється цілком задовільним. Проте ще й досі не розв'язані деякі суттєво важливі питання цієї проблематики, зокрема - про роль діадохів у розповсюдженні культового шанування, про взаємозв'язок між окремими формами культу, про вплив "політичних міфів" і пропаганди діадохів на символіку конкретних почестей та ритуалів, про функцію царського культу в процесі становлення ранньоелліністичної державності. Не існує в науці й єдиної думки відносно витоків і причин масового поширення культу правителів у добу раннього еллінізму. Майже зовсім не простежена загальна еволюція ранньоелліністичного царського культу. Аналіз історіографії показує, що всі ці проблеми залишаються не розв'язаними саме тому, що культ правителів ранньоелліністичної доби ще ніколи не вивчався як явище в цілому. Дослідженню підлягали лише окремі форми цього культу, причому майже завжди - лише з позиції грецького полісу та у відриві від загальноісторичного контексту. Тому в дисертаційній роботі здійснено спробу проаналізувати ранньоеллінїстичний культ правителів як цілісний ідеологічний феномен у контексті історичних подій епохи діадохів.

Джерельна база. Джерела, що містять інформацію про культ правителя ранньоелліністичної доби поділяються на чотири основні групи: 1) твори античних авторів; 2) написи та документальні папіруси; 3) монети діадохів; 4) археологічні матеріали.

Найінформативніше висвітлюють історію ранньоелліністичного культу правителя наративні джерела. Серед них найціннішими є твори, які були написані в епоху діадохів сучасниками подій. Від цих творів збереглася лише незначна кількість фрагментів, серед яких виділяються свідчення про культове шанування Деметрія Поліоркета, що належать очевидцям подій - історикам Дурісу Самоському, Демохару та Філохору. В одному з фрагментів Дуріса наведено текст гімну на честь Деметрія, в якому знайшли відображення важливі релігійно-міфологічні аспекти культу елліністичних правителів.

Серед пізніших історичних творів найважливішою для дослідження є "Історична бібліотека" Діодора Сицилійського. XVIII-XX книги цього твору присвячені добі діадохів і містять у собі цінну інформацію про культове шанування діадохів у грецьких містах, а також про посмертний культ Олександра. Важливі відомості про культ правителів наводить у "Порівняльних життєписах" Плутарх. Найінформативнішою у цьому відношенні є біографія Деметрія Поліоркета, значна частина якої походить від творів Дуріса та Демохара. Для вивчення політичної пропаганди та міфології доби діадохів дуже важливі свідчення "Сиріаки" Аппіана та епітоми твору Помпея Трога, складеної Юстином. Згадки про окремі факти з історії ранньоелліністичного культу містять також твори Павсанія, Поліена, Псевдо-Каллісфена, Страбона, Арріана, Курція Руфа.

Важливими джерелами з історії культу правителів ранньоелліністичної доби є написи і папірусні джерела. Зараз відомо близько сорока написів, які так чи інакше пов'язані з ранньоелліністичним культом. Найважливішими серед них є декрети грецьких полісів про надання божеських почестей діадохам. Ці документи розкривають офіційний бік процесу встановлення культу правителя в полісах і містять у собі багато цінної конкретно-історичної інформації. Дуже важливі для дослідження також постанови союзів грецьких міст про проведення спільних свят на честь правителів і приватні культові присвячення царям. Більшість написів, що використані в роботі, містять лише короткі згадки про окремі елементи царського культу в тому чи іншому місті - свята, культові статуї та вівтарі царів, імена жерців царського культу тощо. Папірусні джерела з історії ранньоелліністичного культу нечисленні. Це, в основному, документи з Гібе й Елефантини, у датуючих формулах яких згадані імена епонімних жерців олександрійського культу Олександра Македонського. Ці папіруси є єдиними джерелами, що надають вірогідну інформацію про державний культ Олександра у птолемеївському Єгипті.

Монети, як джерело з історії ранньоелліністичного культу правителя, важливі, у першу чергу, тим, що надають можливість виявити роль самих діадохів у поширенні культового шанування. Особливо цінні у цьому відношенні драхми та тетрадрахми Деметрія Поліоркета, на яких його зображено у вигляді божества, а також монети Птолемея І, Селевка І та Лісімаха з портретом "божественного" Олександра. Деякі зображення на монетах діадохів пов'язані з "міфами", що мали обґрунтовувати владу царів.

Археологічні джерела з історії культу діадохів нечисленні. Найзначнішими археологічними пам'ятками, що мають відношення до проблеми, є два делоських архітектурних комплекси - Додекатеон і Неоріон. Ці споруди, певно, були пов'язані з культом перших Антігонідів. Викликають інтерес також героон і залишки культових статуй Антігонідів, знайдені у Деметріаді Пагасійській. Важливу інформацію про посмертне шанування македонських монархів містять матеріали розкопок на території античної Македонії, в першу чергу, комплекс царських гробниць у Вергіні.

В цілому, можна дійти висновку, що дослідження спирається на достатньо надійну джерельну базу. Матеріали різних груп джерел висвітлюють різні аспекти проблематики, і тому для всебічного вивчення ранньоелліністичного культу правителів мають бути використані в єдиному комплексі.

У другому розділі дисертації "Походження культу елліністичних правителів" розглянуто проблеми витоків і становлення культу правителів у античному світі.

Перший підрозділ присвячено виявленню доелліністичних витоків царського культу. Спочатку аналізується можливість впливу східних уявлень на формування цього феномену. У стародавній Персії, деякі елементи державного ладу якої запозичили Олександр і діадохи, традицій богорівного шанування царя та уявлень про божественний характер царської влади не існувало. Обряд проскінези, який окремі вчені вважають проявом царського культу, насправді був лише елементом придворного етикету та не мав сакрального значення, хоча елліни інтерпретували його саме як богошанування. Теоретично, крім перських, на формування культу правителів могли вплинути уявлення месопотамські та єгипетські, бо в цих країнах на час македонського завоювання були давні культурно-релігійні та політичні традиції. Однак у стародавній Месопотамії, як показують сучасні дослідження, культове шанування царів існувало лише наприкінці III - на початку II тис. до н.е. та припинилося ще за часів Хаммурапі. Що ж до єгипетського культу фараонів, то він, за своєю суттю, був деперсоніфікованим культом сакральної царської влади і не мав нічого спільного з елліністичним шануванням особи монарха-благодійника. Тому встановлювати зв'язок між цими феноменами немає сенсу. Отже, можна дійти висновку, що елліністичний культ правителів не мав якогось східного коріння, і тому його витоки треба шукати в греко-македонському світі.

В архаїчній і класичній Греції царського культу як такого не було. Але тут існували уявлення про можливість перенесення на людину божеських почестей як найвищої міри пошани, що віддають за заслуги та благодіяння. Вже у VI - першій половині V ст. до н.е. такого шанування вдостоювалися деякі найвидатніші атлети-олімпіоніки, а також "мудреці-чудотворці" - Піфагор та Емпедокл. Надання божеських почестей було, за своєю суттю, лише символічним актом, бо не призводило до обожнювання людини, а тільки прирівнювало її до стародавніх героїв, що також отримували богорівну пошану. Разом з тим, божеські почесті, як найвищі з усіх можливих, ще від часів Гомера вважалися за прерогативу справжнього царя. Вони свідчили про визнання його переваги та царської гідності з боку підданих і дорівнювали його "ідеальним" царям-героям - Гераклові, Діоскурам, Тесеєві, Ахіллові та ін. Тому людина, яка отримувала божеські почесті, перетворювалася на потенційного претендента на єдиновладдя чи хоча б на політичне лідерство у полісі. Подібний ефект культового шанування простежується майже в усіх випадках надання богорівної пошани атлетам і "мудрецям". Тому вже в цих найдавніших прецедентах слід бачити зародження майбутнього культу правителя.

У другому підрозділі йдеться про становлення культу правителя як самостійного інституту в греко-македонському світі. Найдавнішим випадком надання божеських почестей еллінові за політичні заслуги було встановлення культу спартанського наварха Лісандра на острові Самосі в 404 р. до н.е. Аналіз подій, які призвели до виникнення цього культу, показує, що він був не лише виразом подяки самосців їх "рятівникові", як це вважає більшість вчених. Лісандр сам доклав зусиль до встановлення культового шанування, бо намагався використати божеські почесті для надання собі статусу "другого Геракла", який може претендувати на царську владу в Спарті на підставі власної переваги. За своїм характером самоський культ майже не відрізнявся від класичного варіанту полісного культу елліністичних правителів, і тому є підстави починати історію культового шанування монархів в античному світі саме з цього епізоду.

За прикладом самосців, мешканці Фасоса через кілька років запропонували божеські почесті спартанському царю Агесілаю, який був на той час наймогутнішою людиною в Елладі. Проте Агесілай відмовився від цієї пропозиції, бо не бажав дискредитувати власний статус легітимного спартанського монарха порівнянням з Лісандром. Ця відмова на деякий час затримала становлення культу правителя у Балканській Греції. Але на периферії грецького світу - в Сіракузах і Гераклеї Понтійській - цей культ дістав подальшого розвитку, поширюючись переважно на тиранів. Стародавній Македонії теж було знайоме культове шанування царів. Його вдостоювалися померлі монархи, причому ця традиція набула значного поширення за часів Філіпа II. Сам Філіп ІІ отримував божеські почесті від деяких грецьких міст ще за життя. Крім того, він намагався виставити себе в образі "другого Геракла” та нового засновника Македонського царства, бажаючи таким чином обґрунтувати зростання обсягу власної влади на Балканському півострові. Олександр Македонський теж робив численні спроби дорівнятися стародавнім царям-героям. Апогеєм цієї політики було проголошення його сином Зевса-Аммона в оазисі Сива, яке мало уподібнювати Олександра сину Зевса Гераклу. Проте добитися від еллінів і македонян визнання за собою “напівбожественного" статусу Олександрові не вдалося. Спроби встановити власний культ через запровадження обряду проскінези та отримання божеських почестей від грецьких міст зустріли опір у греко-македонському світі й не принесли бажаного результату. Культове шанування Олександра за його життя не дістало масового поширення. Тому бачити в Олександрі Македонському творця античного культу правителів, як це роблять деякі вчені, немає жодних підстав. Цей культ не було кимось створено чи запозичено зі Сходу. Він був породженням греко-македонської ідеології та виник як самостійний феномен вже наприкінці V ст. до н.е.

У третьому розділі "Культ правителя в епоху розпаду держави Олександра Македонського (323-306 рр. до н.е.)" розглянуто історію культового шанування правителів у добу, коли діадохів ще не було проголошено царями й вони керували частинами формально єдиної держави Олександра.

У першому підрозділі розглядається становлення посмертного культу Олександра Македонського, яке відбувалося у 323-316 pp. до н.е. Засновником цього культу слід вважати Птолемея І, який у 321 р. до н.е. захопив тіло Олександра та відвіз його до Мемфісу. Аналіз наративних та нумізматичних джерел показує, що через декілька років, приблизно у 318-317 pp., тіло царя було перевезено до Олександрії, де під час поховання й було встановлено культ монарха. Цей культ, за своєю суттю, був шануванням засновника міста та заступника Птолемея і мав обґрунтовувати партикулярістські прагнення цього діадоха. Прикладу Птолемея наслідував стратег-автократор Евмен, до якого померлий монарх нібито з'явився під час сну. Встановлюючи культ Олександра, Евмен мав на меті виставити себе за найбільш гідного наступника померлого царя, який може претендувати на лідерство в македонській державі та армії. У 317 р. до н.е. прикладові Евмена наслідував сатрап Персіди Певкест, що конкурував з ним у боротьбі за командування військом в Азії. Культ, встановлений Певкестом, вже не був пов'язаний з місцем поховання чи епіфанією царя, що свідчить про остаточне набуття Олександром статусу напівбожественного героя, якого можна шанувати у будь-якому місці ойкумени.

У другому підрозділі йдеться про становлення культу Антігона Одноокого та його сина Деметрія Поліоркета, які були першими діадохами, що дістали божеських почестей від грецьких міст. У 314-311 pp. до н.е. культ Антігона було встановлено у Скепсісі, у Лізі Островітян та, очевидно, ще в деяких полісах. Вважається, що поширення культу Антігона стало реакцією еллінів на політику "звільнення" Еллади, яку цей діадох здійснював з 314 р. до н.е. Проте докладний аналіз історії культу Антігона свідчить, що надання "свободи й автономії" полісам було лише офіційним приводом для встановлення культового шанування. Вирішальну ж роль у цій справі відігравали зазіхання Антігона на панування у державі Олександра, які вперше чітко виявилися саме в цей період. Божеські почесті дорівнювали цього діадоха Олександру та стародавнім царям-героям, що сприяло його амбіціям. Для того ж, щоб удостоїтися почестей "за ініціативою еллінів" Антігон ефективно використовував систему відносин евергетизму, зобов'язуючи поліси віддавати йому найвищу шану у відповідь на значні благодіяння.

Новий етап у становленні культу Антігона і Деметрія припадає на 307 р. до н.е., коли їм було надано екстраординарні божеські почесті в Афінах, у подяку за відновлення демократії та визволення міста від Кассандра. За встановленням цього шанування крилися не лише щирі почуття афінян, але й прагнення Антігонідів обґрунтувати власні зазіхання на трон Олександра, який на той час вже був незайнятим. Легітимізуючий характер афінського культу відбився у символіці почестей і ритуалів. Антігона та Деметрія не було проголошено богами, як це вважає більшість вчених. Афінський культ мав лише прирівняти двох діадохів до стародавніх царів-героїв і надати їм образу захисників демократії та "рятівників" Еллади від поневолення іншими діадохами. Цей культ, остаточно закріпляючи за Антігонідами харизматичний статус "справжніх басілевсів", відігравав важливу роль у процесі підготовки офіційної коронації двох діадохів, яка й відбулася вже навесні 306 р. до н.е.

Отже, за доби розпаду держави Олександра культ правителів набував поширення під впливом владних амбіцій діадохів. Він надавав новим правителям харизматичного статусу, який можна було протиставити спадкоємній легітимності законних, але далеких від "ідеалу" царів - нащадків Олександра Македонського, не порушуючи юридичних або традиційних норм. Культ правителя тих часів, таким чином, продовжував лінію розвитку, що була започаткована ще наприкінці V ст. до н.е. культовим шануванням Лісандра.

Четвертий розділ "Культ правителя у добу царювання діадохів (306-281 pp. до н.е.)" присвячено розвиткові культу правителя за часів існування самостійних держав діадохів.

У першому підрозділі розглянуто історію шанування правителів у час між коронаціями діадохів і битвою при Іпсі (306-301 рр., до н.е.). Цей період пройшов у запеклій боротьбі між Антігонідами, що вважали себе царями держави Олександра, та рештою діадохів, які не бажали підкорятися їх владі. Це протистояння сприяло подальшому розвитку культу правителів. У 304 р. до н.е. божеські почесті від мешканців Родосу дістав Птолемей. Офіційно родосці встановили культ у подяку за допомогу, що їм надав Птолемей під час облоги міста Деметрієм. Але справжньою причиною надання цих почестей, як показує аналіз подій, було намагання сприяти офіційній коронації єгипетського правителя, яка співпала за часом із встановленням культу. За допомогою божеських почестей Птолемей дорівнювався до царів-Антігонідів і набував статусу "визволителя еллінів", що його позбулися Антігон і Деметрій саме через облогу Родосу. Вся символіка родоського культу мала надати Птолемеєві образ нового "справжнього басілевса" греко-македонського світу та дискредитувати культовий статус Антігонідів.

Решта діадохів прийняла царські титули відразу ж за Птолемеєм. Відстоюючи власну незалежність, усі вони теж так чи інакше намагалися нейтралізувати перевагу, яку надавало Антігонідам культове шанування. Найменш це питання цікавило Кассандра, що обмежував власні амбіції легітимним правлінням у Македонії та не шукав прихильності в еллінів. Культ Кассандра було встановлено лише в його столиці Кассандрії, заснування якої свого часу стало одним з найвідвертіших проявів його владних зазіхань. Лісімах компенсував відсутність власного культу через поширення пропаганди, якою його було виставлено гідним наступником Олександра та борцем проти культового шанування людини взагалі. Селевк, держава якого зазнавала постійних вторгнень Антігонідів, а армія складалася переважно з колишніх солдат Деметрія, поширював легенди про те, що сам напівбожествений Олександр надає йому заступництва у боротьбі проти узурпаторів трону.

На ці дії своїх супротивників Антігоніди відповідали подальшим поширенням власного культу, в першу чергу - в Афінах. Повернувшись сюди після поразки при Родосі, Деметрій оселився в самому Парфеноні та став отримувати ще значніші божеські почесті, прирівнюючись до Тесея, Ерехтея та інших стародавніх царів-героїв. Своєю демонстративно зухвалою поведінкою та свідомим порушенням моральних і релігійних заборон він прагнув поставити себе понад суспільством, як це належить харизматичному герою - правителю "світової держави". Проте такі дії порушували традиції евергетизму й дискредитували Антігонідів.

Другий підрозділ присвячено історії культу