КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 94 (477) “17-19”+323.32 (47)

Надтока Олександр Михайлович

СТАВЛЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ТА ЛІБЕРАЛЬНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ДО УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ: СПРИЯННЯ НАЦІОНАЛЬНОМУ ВІДРОДЖЕННЮ УКРАЇНИ

(кінець XVIII – початок XX століття)

Спеціальність – 09.00.12 – українознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового

cтупеня кандидата історичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі давньої та нової історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Колесник Віктор Федорович

кафедра давньої та нової історії України Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Шевчук Василь Петрович

кафедра історії для гуманітарних факультетів Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

кандидат історичних наук, доцент

Тараненко Микола Григорович

завідувач кафедри філософії та українознавства Київського міжрегіонального інституту удосконалення вчителів імені Бориса Грінченка

Провідна установа: кафедра українознавства Українського державного

університету харчових технологій

Захист відбудеться “20” червня 2001 р. о 12 годині на засіданні Спеціалізованої

вченої ради Д .001.01 при Центрі українознавства Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.107)

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “18” травня 2001 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук Піскун.В.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Національне відродження кінця XVIII – початку XX століття по праву можна визнати стрижневою ідеєю і змістом усього періоду нової історії України. Цей багатогранний процес поступово охопив усі сфери суспільного життя українців, втягнув у свою орбіту представників різноманітних верств, станів і, навіть, поодиноких прихильників демократичного розвитку народів з числа інонаціональної інтелігенції.

На думку автора, актуалізація питання внеску частини радикальної та ліберальної російської інтелігенції (критерієм приналежності до російської інтелігенції визначаються відповідні світоглядні орієнтири) в українське відродження дозволить доповнити і розширити загальну картину національного ренесансу кінця XVIII – початку XX століття. Розкриваючи фактологічний бік питання, видається можливим зобразити процес політичного та культурного відродження України як явище щонайменше загальнослов’янського значення, коли представники інших націй, зокрема російської, свідомо чи не свідомо, але підпадали під вплив української національної стихії, робили свій внесок у справу національного ренесансу сусіднього слов’янського народу.

Викликає інтерес проблема сприяння представників російської інтелігенції відродженню української національної культури протягом XIX – початку ХХ століття. Різноманітні приклади подвижницької діяльності на ниві українознавчих досліджень і популяризації української культури вперше висвітлюються в контексті певних етапів національного відродження, що дозволяє розкрити нові аспекти культурно-просвітницького руху в Україні.

Важливе значення має також висвітлення питання внеску російської інтелектуальної еліти в політичний напрямок українського національного відродження. Це дає можливість проаналізувати наслідки унікального явища – витіснення великодержавницької ідеї із свідомості окремих представників революційної та ліберальної інтелігенції Росії. Прояви їх демократизму на українському грунті впродовж визначеного періоду додають нових тонів до епохальної картини національного відродження кінця XVIII – початку XX століття.

На думку автора, широкий аналіз проблем у рамках обраної теми – важливий крок на шляху реалізації одного з головних завдань істориків: створення цілісної і, водночас, різнобічної історіографії національного відродження в Україні.

Об’єктом дисертаційного дослідження є процес національного відродження України кінця XVIII – початку XX століття, а предметом історичного аналізу виступають приклади, особливості та основні тенденції внеску російської інтелігенції у вітчизняний ренесанс.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з кінця XVIII до 1917 року, що дозволяє розглянути питання внеску російської революційної та ліберальної інтелігенції в українське національне відродження протягом всього його розвитку.

Територіальні рамки роботи відповідають території України, яка у визначений період входила до складу Російської імперії.

Дисертант ставить за мету комплексний аналіз питання внеску російської революційної та ліберальної інтелігенції в українське національне відродження кінця XVIII – початку XX століття у контексті трьох етапів цього процесу: фольклорно-етнографічного, або етапу збирання історичної спадщини (до заснування Кирило-Мефодіївського товариства); просвітницького (до кінця ХІХ століття, тобто до заснування Революційної української партії – першої політичної партії в Наддніпрянщині); політичного етапу українського відродження (з 1900 до 1917 року).

Загальній меті дослідження підпорядковані наступні завдання:

проаналізувати процес формування та усталення основних підходів російської інтелігенції до національного питання в Російській імперії;

- в рамках історичного аналізу визначеної теми простежити приклади сприяння розвитку та популяризації української національної культури протягом XІХ – початку XX століття.

- дослідити основні напрямки та особливості внеску російської інтелігенції в політичний напрямок національного відродження;

- простежити роль прикладів компліментарного ставлення та внеску російської інтелектуальної еліти в загальний процес розвитку українського відродження кінця XVIII – початку XX століття;

- проаналізувати динаміку демократичної діяльності російської інтелігенції на українському національному грунті;

- виявити ті професійні групи російської інтелігенції, представники яких найбільше відзначились на ниві сприяння українському національному відродженню в XІХ – на початку XX століття.

Методологічну та теоретичну основи дослідження складають універсальні принципи об’єктивності та історизму. Їх реалізація грунтується, зокрема, на національній неупередженості, визнанні плюралістичності поглядів революційної та ліберальної російської інтелігенції, дослідженні культорологічних явищ в їх стадіальному розвитку та взаємозв’язку.

У роботі задіяно цілий спектр дослідницьких методів. Керуючись проблемно-історичним та системно-хронологічним підходами до наукового осмислення прикладів внеску революційної та ліберальної російської інтелігенції в українське національне відродження ХІХ – початку ХХ століття, дисертант використав різновиди аналітичного методу, зокрема історіографічного, структурного, функціонального, а також методи синтезу й аналогії, індивідуалізації й узагальнення, актуалізації й синхронізації. В цілому, аналіз визначеної проблеми передбачає поєднання комплексного підходу з індивідуалізованим, інтегрованого використання макро- та мікроісторичного методів дослідження.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є першим у вітчизняній історіографії комплексним дослідженням внеску революційної та ліберальної російської інтелігенції в українське національне відродження кінця XVIII – початку ХХ століття. Зазначене явище, будучи складовою частиною епохального за своїм значенням процесу національного ренесансу нової історичної доби, відіграє суттєву роль у з’ясуванні масштабів та своєрідної внутрішньої пасіонарної енергії українського відродження, яке захоплювало в свою орбіту представників інонаціональної інтелектуальної еліти, зокрема російської.

Автор обгрунтував ряд важливих теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною й виносяться на захист:

- встановлено, що вже в першій половині ХІХ століття представниками радикальної інтелігенції було вироблено основні підходи до національного питання взагалі та українського зокрема. Вони продемонстрували наявність як великодержавної, так і демократичної традиції у ставленні до зазначеної проблеми. З посиленням опозиційної діяльності російської інтелектуальної еліти протягом другої половини ХІХ – початку ХХ століття названі підходи до національного питання стали ознаками світогляду не тільки революційної, але і ліберальної інтелігенції;

- з’ясовано, що визнання радикальною і ліберальною інтелігенцією соціального питання як найболючішого в державі призвело до поступового витіснення проблеми встановлення національної рівноправності на периферію суспільних інтересів та інтелектуальних пошуків представників цих течій. Посиленню великодержавних настроїв російської опозиційної інтелігенції сприяло також її включення в боротьбу за реальну політичну владу в країні на початку ХХ століття, що спричинило появу невідомого до того часу почуття політичної відповідальності за подальшу долю централізованої держави;

- визначено, що демократично налаштована частина російської інтелігенції зробила помітний внесок у справу відродження української національної культури. Її представники протягом ХІХ – початку ХХ століття відзначились на тлі дослідження і популяризації культури та національних традицій українства, збагатили такі напрямки українознавчих студій як мовознавство, історію, етнографію, літературознавство;

- виявлено, що найвизначніший внесок у справу українського культурного відродження зробили літератори та представники російської наукової еліти, зокрема історики, етнографи, мовознавці, літературознавці за фахом. Педагогічна та технічна інтелігенція, а також лікарі лише фрагментарно відзначились на цій ниві;

- досліджено особливості та приклади сприяння російської інтелігенції політичному напрямку українського національного відродження. Воно стосувалося передусім популяризації її представниками федералістської концепції державного устрою майбутньої демократизованої Росії й відповідного права українського народу на політичну свободу. На цій ниві відзначились діячі як радикального, так і ліберального крила російської інтелігенції, хоча першими визнали право українців на політичне самовизначення представники революційних кіл – М.О. Бакунін та О.І. Герцен.

Теоретичне значення дисертації визначається постановкою і розв’язанням цілого комплексу проблем, що розкривають приклади компліментарного ставлення і внеску російської революційної та ліберальної інтелігенції в культурний і політичний напрямки українського відродження протягом XIX – початку ХХ століття. Проведене дослідження є певним внеском у формування цілісної моделі національного ренесансу нової доби, сприяє глибшому розумінню внутрішнього потенціалу вітчизняного відродження, яке привертало на свій бік представників інонаціональної інтелігенції.

Практичне значення дисертації обумовлене тим, що основні положення даного дослідження можуть бути використані в процесі підготовки фундаментальних праць і підручників з історії України, при розробці курсів і спецкурсів з історії українського національного відродження кінця XVIII – початку ХХ століття, а також у просвітницькій роботі. Матеріали і висновки дисертації сприятимуть здійсненню державними та громадськими установами можливих кроків у напрямку більш активного залучення представників сучасної російської інтелігенції до процесу новітнього національного відродження України.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені автором, зокрема, на міжнародних конференціях: “Відродження української державності: проблеми історії і культури” (Одеса, 1996); “Дослідження, збереження, популяризація пам’яток народної культури”, присвяченої 30-річчю Музею народної архітектури та побуту України (Київ, 1999); на 3 Міжнародному медичному конгресі студентів і молодих учених (Тернопіль, 1999). Певні положення дисертації були апробовані на республіканській конференції молодих учених “Проблеми охорони здоров’я” (Київ, 1999).

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в статтях, уміщених в наукових журналах (3), в матеріалах і тезах конференцій (3).

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Керуючись ними, автор звертається у першому розділі до історіографічного та джерелознавчого аналізу поставлених в дисертації проблем. У другому розділі розкриваються особливості сприйняття російською революційною та ліберальною інтелігенцією національного питання взагалі в контексті дворянського, різночинського та соціал-демократичного етапів визвольного руху в Росії. Це дало можливість перейти у третьому розділі до характеристики прикладів участі російської революційної та ліберальної інтелігенції у відродженні української національної культури в контексті трьох етапів вітчизняного відродження: фольклорно-етнографічного, або так званого етапу збирання історичної спадщини (до заснування Кирило-Мефодіївського товариства); просвітницького (до кінця XIX століття, тобто до заснування Революційної української партії – першої політичної партії в Наддніпрянщині) та політичного етапів українського відродження (з 1900 до 1917 року). У четвертому розділі проаналізовано приклади сприяння прогресивної російської інтелігенції політичному відродженню України протягом XIX – початку ХХ століття у контексті обраних етапів національного ренесансу. Таким чином, дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи без списку літератури складає 179 сторінок машинописного тексту. Список використаних джерел і літератури включає понад 250 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, сформульовано мету й основні завдання роботи, розкрито теоретично-методологічну базу дослідження, визначено наукову новизну, теоретичне й практичне значення дисертації, вказано форми її апробації.

У першому розділі – “Історіографія і джерела” – представлено докладний огляд літератури та джерел. Його розпочато аналізом визначених автором основних концептуальних ліній, що охоплюють наявні історичні й історіософські дослідження участі російської революційної та ліберальної інтелігенції в українському національному відродженні кінця XVIII – початку ХХ століття. Перша з них, умовно назвемо її національною українською, була представлена працями тих дослідників, які розглядали вищеозначену діяльність російської інтелектуальної еліти як один із багатьох аспектів різнобічного і самодостатнього процесу національного ренесансу, визначаючи при цьому цінність доробку опозиційної російської інтелігенції. Такий підхід видається дисертанту найбільш обгрунтованим і був притаманний деяким дослідникам дореволюційного періоду, історикам української діаспори та частково властивий сучасній історіографії українського національного відродження. Серед представників цієї концепції можна назвати М. Драгоманова, М. Грушевського, Г. Бочковського, С. Єфремова, А. Животка, П. Голубенка, В. Сарбея, В. Сергійчука, А. Катренка, В. Колесника, Л. Москвича та ін.

Другу концептуальну лінію було репрезентовано прихильниками так званої великодержавницької історіографії. Вона заперечувала обгрунтованість і можливість окремого національного життя українців, а приклади українофільської діяльності російської або польської інтелігенції тлумачились як такі, що інспірували в цілому штучний і неприродній процес політичного та культурного сепаратизму "південно-західного краю Російської імперії" (С. Щеголєв, О. Стороженко, М. Васильєв та ін.). За радянських часів великодержавницька концепція історії східних слов’ян, і зокрема українців, отримала своєрідне продовження. Вона виявила себе у цілеспрямованій актуалізації теми прогресивності революційної російської інтелігенції порівняно з іншими національними елітами народів Росії у визначенні її політико- та культуртрегерської ролі в Україні (І. Премислер, П. Лавров та ін.).

Третій концептуальний підхід до визначеної проблеми, який був представлений більшістю представників радянської історичної школи, умовно можна назвати інтернаціоналістським. Його характерною ознакою було визнання того факту, що національно-визвольні рухи в епоху капіталістичного ладу були цілком виправдані з огляду на культурно-політичну безправність народів Російської імперії. Але оскільки, за переконанням істориків-марксистів, національне питання могло бути остаточно вирішене лише за доби соціалізму, процес національного відродження поневолених націй, у тому числі українців, розглядався не як самодостатнє явище зі своєю логікою розвитку і завершення, а як певний етап до природнього розв’язання національного питання в умовах нової соціально-економічної формації. Відповідно, прояви компліментарного ставлення та сприяння російської інтелігенції розвитку українства в дореволюційний час зображувались як приклади допомоги українському народу на його шляху до нового суспільного ладу (Ю. Кондуфор, П. Шморгун, П. Варгатюк, І. Гуржій, М. Лещенко та ін.). Важливою рисою інтернаціоналістської концепції було також те, що за умов спрощеного розуміння національно-визвольного руху в Україні кінця XVIII - початку ХХ століття та перебільшення ролі у цьому процесі представників демократичної російської інтелігенції вона набувала ознак великодержавницької історіографії.

Автор розкриває особливості дослідження визначеної теми у контексті шести історіографічних етапів: дореволюційного, періоду 1920-х років, 1930 - середини 1950-х років, другої половини 1950 – першої половини 1960-х років, другої половини 1960 – 1980-х років та сучасного періоду (після 1991 р.). Подібна історіографічна періодизація зумовлена специфікою розвитку наукових студій у зазначені історичні періоди. Творчий доробок науковців української діаспори розглядається паралельно з аналізом досліджень представників радянської історичної школи.

Здійснений історіографічний огляд літератури з обраної теми переконує, що, не зважаючи на безумовне значення досліджень в дореволюційний, радянський та сучасний періоди і накопичення певного фактичного матеріалу, до цих пір не підготовлено узагальнюючої праці щодо внеску російської інтелігенції в українське національне відродження на різних його етапах та з урахуванням двох основних його напрямків – культурного та політичного.

Дисертаційна робота спирається на джерельну базу, що охоплює комплекс документів і матеріалів з архівних фондів, опублікованих документів, праць представників російської інтелігенції (переважно радикального та ліберального крила), листування та мемуарної літератури, преси, енциклопедій. Найважливішу тематичну інформацію містять праці представників російської інтелігенції, які, з одного боку, висвітлюють приклади позитивного ставлення до українського національного відродження на тому чи іншому його етапі, а з іншого - дають можливість визначити найбільш характерні риси та мотиви цієї компліментарності. Із загальної кількості (близько 60-ти назв) цих робіт близько 40% складають праці представників радикальної течії, близько 50% - діячів ліберального крила російської інтелігенції та понад 10% припадає на суто наукові дослідження в галузі українознавства. Ці праці відносяться до всіх трьох періодів українського національного відродження кінця XVIII – початку XX століття.

Дуже важливу тематичну інформацію містить блок документів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ЦДІАК). Відображення проблеми в масиві різноманітних повідомлень, циркулярів, директив представників центральних і місцевих органів виконавчої влади, відділів міністерства внутрішніх справ та освіти дало можливість простежити факти сприяння представників російської інтелігенції національному відродженню українства в рамках його політичного та культурницького напрямків (всього використано матеріали 8 фондів архіву).

В ході дисертаційного дослідження було широко використано матеріали Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ІР НБУВ). Завдяки цьому вдалося розкрити приклади українофільської діяльності цілої плеяди представників радикальної та ліберальної російської інтелігенції, зокрема О. Плєщєєва, П. Гайдебурова, П. Корсакова, М. Петрова, Ф. Штейнгеля, Олександра і Софії Русових та інших (всього використано матеріали 4 фондів ІР НБУВ).

Джерельну базу істотно доповнили опубліковані документи. Найбільш цінними з огляду на їх роль у розширення інформаційного поля дослідження можна вважати збірники дореволюційного часу (всього використано матеріали близько 30 найменувань опублікованих документів).

Посиленню джерельної бази сприяло використання вільних органів преси, партійних газет та журналів (всього використано 13 найменувань періодичних видань).

В ході дослідження було широко використано мемуарну літературу та листування, що дозволило розглянути проблему "із середини", з позицій представників різноманітних ідейних течій в середовищі російської інтелігенції (використано матеріали близько 30 найменувань спогадів та щоденників і до 10 назв епістолярій поза матеріалами ІР НБУВ).

Окрему групу використаних джерел становлять енциклопедії (залучено матеріали понад 10 назв енциклопедичних видань).

Використані в дисертації різноманітні види джерел складають понад 60 % від загальної кількості літератури.

У другому розділі – "Національне питання в ідеології російської інтелігенції” – здійснено аналіз основних підходів революційної та ліберальної інтелігенції до вирішення національного питання в Російській імперії.

Автор акцентує увагу на тому, що поруч з традиційним для російського суспільства великодержавним підходом до визначеної проблеми вже в першій половині XIX ст. в середовищі опозиційної інтелігенції формується демократична позиція у ставленні до національних прав поневолених народів. Серед факторів, які вплинули на вироблення нових принципів у цьому питанні можна назвати прагнення російської інтелектуальної еліти створити широку програму перебудови держави на демократичних засадах. Вирішення національного питання у свідомості радикальної інтелігенції дедалі частіше виступало складовою побудови справедливого суспільства, а служіння йому - свідченням істинної народності та революційності.

У контексті формування демократичної позиції в національному питанні дисертант звертається до проблеми впливу на російську інтелігенцію європейської філософської думки. Стверджується, що ідеї французьких просвітителів, зокрема осмислення ними можливості переходу до федеративної форми державного устрою (Ш.-Л. де Монтескьє) та відстоювання права народів на самостійний розвиток (Ж.-Ж. Руссо), могли частково запозичуватись представниками революційної та ліберальної інтелігенції. Популярна в колах російської інтелектуальної еліти 1830-1840-х років німецька національна ідеологія Й.-Г. Фіхте, Ф.-В. Шеллінга та Г.-В. Гегеля також містила елементи демократичної позиції в національному питанні. Зокрема, ідея почергової місії народів у втіленні світових начал духу теоретично залишала шанс для самореалізації для кожної нації.

Подальший розвиток російського революційного руху, який в 1870-ті роки набув перманентного характеру, засвідчив відхід від загальних і романтичних принципів демократизму, закладених творцями ордену російської революційної інтелігенції - М.О. Бакуніним та О.І. Герценом. Загострення протистояння з офіційною владою штовхало революціонерів на пошуки більш ефективних засобів боротьби з тогочасним режимом. Постановка національного питання видавалася ортодоксам революційної справи несвоєчасною для країни з вражаючим соціальним безправ’ям і шляхом до розколу багатонаціональної армії експлуатованих. Це призвело до виразної соціальної спрямованості революційного руху й усе помітнішого ігнорування національно-визвольної боротьби поневолених народів імперії. Автор зазначає, що російські організації соціалістичного спрямування за окремими винятками лише декларували свою прихильність до національних устремлінь пригноблених народів. Аналіз програмних документів та практичних дій відповідних партій і організацій переконує в тому, що визнання автономії та вільного національного розвитку мало формальний характер, було своєрідним ритуалом або нормою революційного етикету, що приховувало цілковиту концентрацію зусиль у соціальній сфері. Популярна в колах російської інтелігенції другої половини XIX століття позитивістська філософія додатково формувала зверхнє ставлення до національного питання. Західноєвропейські позитивісти наполегливо пропагували космополітизм, тобто погляд на національну справу як на malum necessarium (яблуко розбрату), виступаючи за поступове злиття народів в єдиній інтернаціональній спілці і розкриття, таким чином, ідеї вселюдськості.

Ліберально налаштована частина російської інтелігенції (умовний розподіл на ліберальну та радикальну інтелігенцію можна віднести до перших десятиліть XIX століття) протягом значного часу демонструвала відданість традиційним централістичним ідеалам в національному питанні. Лише починаючи з 1870-х років, вона починає відігравати помітну роль в осмисленні цієї гострої для Російської імперії проблеми. Це відбувалося паралельно з утвердженням самоізоляції лібералів від процесу безкомпромісної боротьби політичних радикалів з урядом. Ліберальна інтелігенція дозволяла собі поблажливе ставлення до визвольних устремлінь народів з огляду на те, що не планувала організації негайного соціального вибуху в середовищі пригноблених мас та з урахуванням того, що вже мала достатній досвід політичного вільнодумства.

На початку ХХ століття російські революціонери та ліберали вперше за багаторічну історію розвитку своєї ідеології та накопичення пасіонарної енергії оновлення отримали можливість відкрито відстоювати свої ідеали, пропагувати їх і включитися в більш інтенсивну боротьбу за владу в країні, наблизившись до неї через російський парламент, опозиційну пресу та безпосередній вплив на маси. Це спричинило появу нових акцентів в оцінці інтелігенцією власного місця та ролі в державі. Невідоме до того часу почуття відповідальності за свою ідеологічну експансію в російському суспільстві, стихія революції та Перша світова війна були тими чинниками, які вплинули на політичні устремління радикальної та поміркованої інтелігенції в зазначений період, змусили її здійснити жорсткий вибір між традиційним для Росії великодержавництвом та демократизмом у ставленні до національних проблем поневолених народів саме на користь першого.

Таким чином, домінуючою тенденцією у ставленні російської революційної та ліберальної інтелігенції до національного питання було прагнення втягнути численні народи імперії та їх національні еліти в орбіту саме великоруських державних інтересів, навіть за умов радикальних змін у сфері соціальних відносин та проведення демократичних реформ у країні. Особливий консерватизм російська інтелігенція проявила у ставленні до українського національного питання. Політичне відродження українства, прагнення національної інтелігенції відновити автономний статус України сприймалися, здебільшого, або як шкідлива тенденція до розколу єдиної армії експлуатованих класів, або як невиправдана спроба дезінтеграції Росії.

В той же час автор наголошує, що вказана тенденція у ставленні російської революційної та ліберальної інтелігенції до національного питання не виключала прикладів компліментарного ставлення до українського відродження в культурній та політичній сфері.

У третьому розділі дисертації – “Участь російської інтелігенції у відродженні української національної культури” аналізується внесок частини радикальної та ліберальної інтелігенції у процес культурного ренесансу України в XIX – на початку ХХ ст.

Важливим чинником в утвердженні інтересу російської інтелектуальної еліти до української історії та культури в першій половині ХІХ століття був вплив так званого романтизму. Українська тематика повною мірою відповідала науковим та художнім інтересам апологетів цієї філософської та літературної течії. Російська інтелектуальна еліта активно використовувала її і, таким чином, задовольняла свій антикварний інтерес до традиційної народної культури.

Автор встановив, що протягом перших десятиліть XIX ст. представники російської інтелігенції відзначились у багатьох галузях культурного життя українців. Акцентується увага на сприянні інтелектуальної еліти в організації перших в Україні періодичних видань – журналів “Украинский Вестник” (1816-1819), Харьковский Демокрит” (1816), “Украинский журнал” (1824-1825), газети “Харьковские известия” (1817-1824), які пропагували ідею патріотизму та поваги до національних традицій. Дисертант наголошує, що у Харкові зусилля української та російської інтелігенції у справі організації місцевого літературного та наукового життя нерідко поєднувались. Значна увага приділяється дослідженню наукової та громадської дояльності М.І. Цертелєва, О.П. Павловського та І.І. Срезневського. Підсумовується, що, не зважаючи на свою приналежність до російського культурного середовища, вони були одними з перших дослідників української фольклорної спадщини та народної мови у XIX ст.

Автор дисертації також звернув увагу на творчість видатного політичного діяча та поета К.Ф. Рилєєва. Наголошується, що його твори з української тематики “Богдан Хмельницкий”, “Войнаровский” та “Наливайко” відіграли вагому роль у популяризації історії та національних традицій України.

З утвердженням нової течії в літературі – критичного реалізму, романтична захопленість народною культурою України, притаманна 1820-1830-м рокам поступово зникає. Російські літератори, а згодом і науковці, на деякий час відходять від української тематики, зосередившись на пізнанні власних культурних традицій.

Переосмислення російською інтелектуальною елітою своєї позиції у ставленні до культурних процесів в Україні пов’язано і з тим, що, починаючи з 1840-х років, українська культура почала претендувати на окремий і повноцінний розвиток. Яскравим свідченням цього стала творчість Т.Г. Шевченка. Після появи у 1840 р. першого видання “Кобзаря” зручний для великоросійського суспільства образ хуторянської малоросійської культури почав відходити у минуле, а набуття цією культурою нової якості в очах освіченого суспільства значно зменшило коло її потенційних прихильників з числа російської інтелігенції. Нові претензії українців змушували цю верству принципово вирішувати дилему щодо визнання або заперечення права української культури на самостійний розвиток. Оскільки перевагу було надано саме останньому погляду, з того часу до числа прихильників українського відродження потрапляли або справжні демократи з числа російської інтелігенції, або ті науковці й літератори, які несвідомо, завдяки суто професійному інтересу до української історії, етнографії чи літератури робили свій внесок у розвиток українознавчих досліджень та в процес відродження національної культури України в цілому.

Не зважаючи на об’єктивно зумовлене зменшення кола прихильників українського культурного ренесансу серед росіян, протягом 1850 - початку 1860-х років на тлі сприяння піднесенню вітчизняної культури відзначилась ціла плеяда представників революційної та ліберальної інтелігенції. Так, відомі громадські діячі та літератори М.Г. Чернишевський і М.О. Добролюбов на сторінках журналу “Современник” пропагували творчість українських письменників та поетів, разом з І.С. Тургєнєвим відіграли значну роль у популяризації творчості М.О. Маркович (Марко Вовчок). М.Г. Чернишевський виступав з приводу таких гострих проблем національного відродження українців, як необхідність вироблення єдиної літературної мови, потреби організації викладання українською мовою, розвитку популярної літератури для народу тощо.

Маючи на меті різнобічне розкриття внеску російської інтелектуальної еліти в українське культурне відродження, дисертант розглядає доробок представників різних професійних груп інтелігенції, зупиняється на відповідній ролі педагогічної та технічної інтелігенції, медиків. Значна увага приділяється, зокрема, діяльності видатного російського вченого, хірурга та педагога М.І. Пирогова. Висвітлюється спадщина істориків О.М. Пипіна, М.І. Петрова, М.І. Єфименко (Ставровська) та ін. Окремо досліджується діяльність відомого громадського діяча, одного із засновників статистичної науки в Росії О.О. Русова.

В умовах найжорсткіших заходів проти української мови 1860-1870-х років приклади сприяння розвитку національної культури з боку російської інтелігенції різко обмежуються і частково підживлюються лише у 1880-1890-х роках. Значення сприяння розвитку національної культури в останні десятиліття ХІХ століття дисертант визначає в тому, що відповідна діяльність створювала додаткову аргументацію скасування офіційних заборон української мови та відкриття більш широких можливостей для її подальшого розвитку у так званій Великій Україні (українські землі в складі Російської імперії). Наукова діяльність на тлі українознавства сприяла своєрідній легітимізації вітчизняної культури в уявленнях освіченої громадськості імперії. Результати неупереджених наукових досліджень представників російської інтелектуальної еліти доводили безсумнівну органічність і самодостатність української культури, що підвищувало її авторитет, створювало додаткові умови для появи нових прихильників національного відродження України.

Традиція демократичного ставлення до української культури, яка знаходила своє виявлення у творчості та науковій праці окремих представників російської інтелігенції протягом ХІХ – початку ХХ століття, принесла свої найбільші результати саме в останній період існування Російської імперії. Більшість адміністративних та культурних заходів, які мали важливе значення для подальшої сепаратизації української національної культури - скасування обмежень з уживання та використання рідної мови, видання українського перекладу Євангелія, підготовка першої енциклопедії українознавства, перші спроби введення української мови в системі навчання тощо, - в тій чи іншій мірі були пов’язані з діяльністю російської інтелектуальної еліти. Серед найбільших українофілів того часу названо академіків Петербурзької академії наук Ф.Є. Корша та О.О. Шахматова, професора Харківського університету М.Ф. Сумцова, відомого діяча партії Народної свободи (кадетів) барона Ф.Р. Штейнгеля, активних діячів українського культурного та політичного руху О.О. Русова та Л.М. Жебуньова.

У четвертому розділі - “Сприяння російської інтелігенції політичному відродженню України в XIX – на початку ХХ ст.” – піддано аналізу приклади компліментарного ставлення та внеску представників революційної та ліберальної інтелігенції у процес політичного ренесансу українства.

Автор зазначає, що сприяння частини інтелігенції політичному відродженню українства відбувалося у вигляді опосередкованого та безпосереднього внеску в цей процес. Опосередкований внесок спостерігався, зокрема, у фрагментарному посередництві російської інтелектуальної еліти в ознайомленні та сприйнятті українською інтелігенцією нових європейських ідей щодо вирішення національного питання, в пропаганді нею необхідності організації цілеспрямованої та безкомпромісної боротьби за демократичні перетворення в Російській імперії.

Автор стверджує, що безпосередній внесок російської інтелігенції у справу політичного відродження України можна розподілити на дві складові: несвідомий та свідомий доробок у цій сфері. Перший з них стосується прикладів популяризації в літературі героїчних сторінок історії України, традицій боротьби українського народу за свою свободу, що сприяло підйому національної самосвідомості в колах вітчизняної інтелігенції. Спроби російських революціонерів використовувати під час своєї пропагандистської роботи серед селян українську мову, національний одяг також підживлювали національні почуття українців.

Свідоме сприяння процесу українського політичного відродження з боку російської інтелігенції стало наслідком унікальної світоглядної переорієнтації декого з її представників від служіння великоросійським державницьким інтересам до відстоювання загальнолюдських ідеалів справедливості та пропагування демократичних принципів в національному питанні. Цей благородний демократизм нерідко підсилювався під впливом так званої української стихії, в середовищі якої певний час міг перебувати той чи інший представник російської інтелігенції, відігравала свою роль і можлива подвійна російсько-українська національна приналежність тощо. Таким чином, автор дослідження дійшов висновку, що внесок російської інтелігенції в українське політичне відродження можна досліджувати за різкою якісною градацією і зосереджується на безпосередніх його проявах, найменш досліджених і найбільш доречних з огляду на визначену проблематику.

За умов формування в першій половині ХІХ століття російської та української інтелігенції і відповідно слабкої громадської активності її представників важливу роль у поширенні демократичних ідей відігравала російська література. Автор зупиняється на рокритті волелюбних рис українського народу, пропаганді ідеї боротьби українців за національну та особисту свободу в творчості відомих політичних діячів К.Ф. Рилєєва та Ф.М. Глінки. Зазначається, що їх літературні твори актуалізували питання вирішення політичного майбутнього України.

Особлива увага приділяється діяльності найвідоміших репрезентантів демократизму в національному питанні – М.О. Бакуніна та О.І. Герцена. Автор зазначає, що визнання цими діячами права української нації на політичне самовизначення особливо яскраво простежується в їх стосунках з польськими революціонерами напередодні повстання 1863-1864 років. Досліджено, що в ході цих контактів російські революціонери незмінно виступали на захист українських інтересів у зв’язку з обговоренням питання можливого відновлення польської держави. Герцен і Бакунін заперечували права поляків на українські землі та підкреслювали принциповість визнання рівноправності усіх слов’янських народів.

На думку автора, послідовний демократизм М.О. Бакуніна та О.І. Герцена в національному питанні був наслідком не тільки їх упевненості в справедливості вимог політичного звільнення всіх слов’янських народів, але й бажання засвідчити принциповий демократизм російської революційної інтелігенції, яку вони представляли та яка розвивалася під їх безпосереднім впливом. Об’єктивна суперечність цілей соціального та національного визвольних рухів, традиційна прихильність росіян до великодержавництва не дозволила революційній та ліберальній інтелігенції сприйняти національно зорієнтований демократизм Герцена та Бакуніна як певний категоричний імператив власної діяльності, хоча приклади компліментарного сприйняття національного, в тому числі українського питання, мали місце й надалі.

Дисертант зазначає, що з утвердженням в середовищі російської інтелігенції народницької ідеології з’являються нові передумови участі її представників у політичному відродженні українства. Хоча зближення позицій між українськими народолюбцями та російськими народниками не призвело до організації широкої, тим більше тривалої співпраці, автор наводить приклади їх взаємодії. Найбільш помітною ця співраця була на півдні України. Одеські громадівці та російські революціонери вели переговори про організацію підпільної друкарні для видання книжок “українофільської спрямованості”, лідер одеської громади Л.А. Смоленський підтримував дружні взаємини з народниками О.І. Желябовим, М.П. Ковалевською та іншими.

Автор докладно висвітлює приклади внеску ліберально налаштованої інтелігенції в українське політичне відродження і відзначає у зв’язку з цим діяльність О.О. Русова та історика І.Г. Прижова.

У дослідженні зазначено, що в період політичного етапу українського національного відродження 1900-1917-х років поодинокі факти сприяння цьому процесу з боку російської інтелігенції набули нового значення. В цей час український рух значно посилився. Політичні партії, які постали в Наддніпрянщині на початку ХХ століття, попри свою слабку згуртованість виробили ті варіанти вирішення національного питання, які передбачали відновлення політичних прав України. Нечисленні представники російської інтелігенції, демонструючи своє компліментарне ставлення до політичного відродження українства, підтримували саме автономістські його прямування і в цьому відношенні сприяли відповідному напрямку політичного руху. В той же час найбільш радикальні національно-політичні програми, які передбачали створення незалежної держави, не знаходили розуміння в середовищі революційної та ліберальної російської інтелігенції.

Автор констатує, що на початку ХХ ст. (до 1917 р.) на тлі сприяння українському політичному відродженню більшою мірою відзначились представники ліберальної російської інтелігенції. Підтвердженням цього стала діяльність відомого діяча Української демократично-радикальної партії (УДРП) Л.М. Жебуньова; одного з організаторів української парламентської фракції у Першій думі, кадета, а потім члена УДРП А. Вязлова; голови комітету південно-західного фронту Всеросійського союзу міст, члена української парламентської фракції Першої думи і водночас кадетської партії барона Ф.Р. Штейнгеля; одного із засновників Союзу автономістів, фундатора першого в Російській імперії спеціалізованого журналу з національного питання “Народы и области” кадета В.П. Обнинського та ін.

Заключну частину роботи складають висновки, в яких викладено результати дослідження.

Автор відзначає, що досліджувана проблема відображає складне й унікальне явище входження деяких представників російської радикальної та ліберальної інтелігенції в орбіту інтересів українського національного відродження. Привабливість традиційної народної культури і поступове нарощення культурного та політичного потенціалу українства призвели до часткової імплантації творчих здібностей інонаціональної інтелігенції в справу національного ренесансу України кінця XVIII – початку ХХ століття.

Нечисленні факти сприяння російської інтелігенції політичному відродженню українства стосувалися передусім популяризації її представниками федералістської концепції державного устрою майбутньої демократизованої Росії й відповідного права українського народу на політичну свободу. На цій ниві відзначились діячі як революційного, так і ліберального крила російської інтелігенції.

Приклади подвижництва у цій сфері в епоху політичного етапу українського відродження (з 1900 до 1917 років) також лежали в площині сприяння розвитку федеративної течії в національному русі та були результатом зусиль представників переважно ліберальної інтелігенції. Ті ж партії та політичні лідери, які, здавалось, пішли далі і задекларували своє визнання права націй на самовизначення, в тому числі утворення власної держави (наприклад російські соціал-демократи), ніби отримали індульгенцію на відпущення гріхів великодержавництва і відійшли від конкретних дій на користь національно-політичного відродження народів імперії.

Найвагоміший внесок демократично налаштована частина російської інтелігенції зробила у відродження української національної культури. Її представники протягом XIX – початку ХХ століття відзначились на ниві дослідження і популяризації культури та національних традицій українства, доповнивши такі напрямки українознавчих студій як мовознавство, історію, етнографію, літературознавство. Відповідно, з професійної точки зору, найбільший внесок у вітчизняне відродження зробили літератори та представники російської наукової еліти, зокрема історики, етнографи, мовознавці та літературознавці за фахом. Педагогічна та технічна інтелігенція, а також лікарі, лише фрагментарно відзначились на цій ниві.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ

ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ:

1. Надтока О.М. Українська національна еліта XIX ст.: М.П. Драгоманов // Схід. – 1997. - № 2 (9). – С. 34-39 (0,6 д.а.).

2. Надтока О.М., Пасько І.В. До історії видання українського перекладу Євангелія в 1906-1911 рр. (листи О.Г. Лотоцького до О.О. Шахматова) // Архіви України. – 1999. - № 1-6. – С. 35-47 (1.0 д.а., особистий внесок здобувача складає 0,5 д.а.) .

3. Надтока О.М. Участь російської інтелігенції в українському національному відродженні XIX – початку ХХ століття (до історіографії проблеми) // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. – Історія. – 2000. – Випуск 43. – С. 17-20 (0,4 д.а.).

4. Надтока О.М.