ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В. Н. Каразіна

НОВИК Ольга Петрівна

УДК 821.161.2-3

ПРОЗА ІВАНА ЛЕВАНДИ

В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО БАРОКО

10.01.01 – українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Харків – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському державному педагогічному уні-

верситеті імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник Доктор філологічних наук, доцент УШКАЛОВ ЛЕОНІД ВОЛОДИМИРОВИЧ, Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри української літератури

Офіційні опоненти: Доктор філологічних наук, доцент БІЛОУС ПЕТРО ВАСИЛЬОВИЧ, Житомирський державний педагогічний університет імені Івана Франка, професор кафедри української літератури кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник ПЕЛЕШЕНКО ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ, Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, докторант

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра історії української літератури і шевченкознавства, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “26” червня 2001 р. о 14.00 годині на за-

сіданні спеціалізованої вченої ради К 64. 051. 07 Харківського національ-

ного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків-77,

площа Свободи, 4, ауд. 2-37.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліо

теці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адре-

сою: 61077, м. Харків-77, площа Свободи, 4.

Автореферат розісланий “24” травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.І. Гноєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

На сьогодні література українського бароко, зокрема творчість Петра Могили, Іоанникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Григорія Сковороди та інших письменників, є об'єктом пильної уваги з боку літературознавців. При тому ораторсько-проповідницька проза пізнього українського бароко, що її можна назвати “літературою перехідного періоду”, чи “межовою”, досліджена недостатньо, тим паче, що в існуючих спробах періодизації цій літературі приділялася недостатня увага. Поза увагою сучасних істориків літератури залишалася і творчість знаного українського проповідника кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Івана Леванди (1734–1814). Наші сучасники мають досить обмежену інформацію про Івана Леванду, оскільки останнє друковане видання його творів (не рахуючи періодики ХІХ століття) з'явилося ще 1821 року. Тим часом перший протоієрей київського Софіївського кафедрального собору, ораціями якого захоплювалося кілька поколінь, є постаттю, чию творчість не можна залишити без уваги, коли прагнемо скласти об'єктивне уявлення про історію вітчизняної літератури. Більше того, без глибоких монографічних досліджень творчості кожного відомого письменника неможливо уявити повну картину української літератури і створити вичерпний синтетичний курс української літератури доби Ренесансу чи бароко.

Актуальність теми дослідження. Творчість Івана Леванди досі не була предметом спеціального вивчення, а в науковій літературі переважають роботи описового характеру або принагідні згадки. Тим часом проза цього проповідника дає багатий матеріал для з'ясування шляхів розвитку української літератури на зламі XVIII та XIX століть.

Мета роботи полягає в тому, аби описати й зінтерпретувати твори Івана Леванди в контексті українського літературного бароко та узагальнити дані про життєвий і творчий шлях письменника. Досягненню цієї мети підпорядковані такі завдання:

? з'ясувати джерела літературної творчості Івана Леванди, простежити еволюцію його світогляду та формування письменницької манери;

? розглянути ідейно-тематичні та художні особливості творів письменника;

? дослідити втілення традицій барокової дорадчої та епідейктичної риторики в казаннях і листах Івана Леванди.

Матеріалом для дослідження слугували прижиттєві та посмертні видання орацій та епістолярію письменника, передовсім, тритомове зібрання його казань (Санкт-Петербург, 1821 рік), рукописна спадщина автора з фондів НБУ ім. В.Вернадського, публікації в періодиці ХІХ ст. (“Сын Отечества”, “Киевские епархиальные ведомости”, “Маяк”, “Христианское чтение”, “Труды Киевской духовной академии”), спогади сучасників, зокрема, П. Вігеля, В. Ізмайлова, І. Долгорукого та інших.

Об'єктом дослідження є тексти прозової спадщини Івана Леванди та інших барокових письменників.

Предметом студії є ідеологічні та риторичні особливості проповідей, промов та листів Івана Леванди.

Методологічну основу роботи становлять розвідки з історії української літератури барокової епохи та початку ХІХ ст., а також дослідження з теоретико-літературних проблем і барокової риторики. У дисертації застосовувався системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, використані типологічний, порівняльно-історичний та описовий методи.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що нами вперше системно вивчена творчість Івана Леванди на тлі українського літературного бароко, окреслено місце та значення творчої спадщини письменника в літературному процесі кінця XVIII – початку XIX століть.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження обумовлюється тим, що вивчення прозової спадщини Івана Леванди дає можливість більш повної характеристики шляхів розвитку української барокової літератури, особливо її завершального етапу, оскільки творчість цього письменника посідає важливе місце в історії української ораторсько-проповідницької літератури.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть використовуватися як матеріал для викладання вузівського курсу історії української літератури XVII – XVIII ст., спецкурсів та спецсемінарів з давньої української літератури на філологічних факультетах університетів та педінститутів, а також при написанні вузівських підручників та посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації апробовані на Міжнародній науковій конференції “И ничєго жє бысть” (Львів, 23–25 квітня 1999 р.), на двох науково-теоретичних конференціях молодих учених у Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Київ, 15–16 червня 1999 р. та 20–21 червня 2000 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Коростишів в історії і культурі України”, (Коростишів Житомирської області, 8–9 травня 1999 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Біблія і світова література” (Чернівці, 19–22 жовтня 1999 р.) та на засіданні Харківського історико-філологічного товариства 10 жовтня 2000 року.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і має такий вигляд: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел, який нараховує 291 позицію. Повний обсяг дисертації 217 сторінок, з них 189 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, подано стан вивчення проблеми в працях істориків української літератури ХІХ–ХХ століть, визначено мету, завдання дослідження.

Перший розділ дисертаційного дослідження “Життєвий і творчий шлях письменника” присвячений якомога детальнішому відтворенню біографії Івана Леванди, а також характеристиці особистості проповідника, еволюції світогляду та джерелам творчості письменника.

У біографії Івана Леванди є низка неточностей, а також обставин, про які можна судити лише здогадно. Так, існує кілька версій щодо дати народження письменника. На нашу думку, найбільш імовірною з-поміж цих дат є березень 1734 року. Вона обґрунтована листами Івана Леванди. На цю саму дату вказує також більшість дослідників творчості нашого автора.

Походження проповідника та поява в Івана Сікачки прізвища Леванда теж пов'язані з різними гіпотезами та леґендами. Ми схиляємося до думки, що прізвище Леванда (lavanda) Сікачка одержав під час навчання в Києво-Могилянській академії від Самуїла Миславського за ораторський талант юнака, який його вчителі вважали таким само прекрасним і цілющим для душі, як квіти лаванди. У цій версії щодо походження прізвища Леванда теж існують деякі суперечності, розглянуті нами в роботі (прізвище брата Івана, Григорія, ? Левандовський; лист до небожа Пилипа Томашевського, тощо).

Важливими для формування світогляду юнака були роки навчання в Києво-Могилянській академії. Окрім знань, здобутих там, Іван Леванда розвинув свій ораторський талант і познайомився з людьми, які мали великий вплив на життєвий і творчий шлях проповідника (Самуїл Миславський, Микола Бантиш-Каменський та інші). Навчаючись у класі богослів'я, Іван Леванда був маґістром інфіми, обирався він і студентським префектом. На честь богослова Леванди Іван Некрашевич (на той час – студент-філософ, а перегодом – знаний письменник) виголошував промову.

Леванда не обіймав найвищих посад церковної ієрархії, бо свого часу відмовився від чернечого постригу та одружився, проте ораторський талант допоміг йому зробити блискучу кар'єру. Зі священика Києво-Подільської Успенської церкви проповідник став протоієреєм Софіївського кафедрального собору. Призначення Івана Леванди Києво-Софійським протоієреєм зробило письменника свого роду офіційним церковним оратором, який мав за обов'язок виголошувати промови на різні урочисті випадки. Митрополит Самуїл навіть призначив його замість себе загальним наглядачем проповідницької справи. Окремі твори Івана Леванди виходили друком завдяки піклуванню Самуїла Миславського, на той час уже митрополита, і розсилалися по Київській митрополії та за її межі.

Завдяки славі блискучого красномовця, Іван Леванда був шанований багатьма знаними людьми, що підтверджується як спогадами та листами його сучасників (П. Вігель, І. Долгорукий, В. Капніст, О. Лобисевич, інші), так і згадками про священика у творах письменників ХІХ століття (Т.Шевченко, І.Нечуй-Левицький, І.Франко).

Окрім служіння Церкві, Іван Леванда брав участь у Києво-Подільському духовному правлінні, був намісником задніпровських церков Києво-Подільської протопопії. Його діяльність високо поціновувалася царями, від яких священик отримував різні високі винагороди. Незважаючи на це, проповідник залишався скромним і шанованим простим людом, що особливо виявилося під час епідемії чуми 1770 року та пожежі 1811 року. Тоді прості мешканці Подолу йшли шукати розради й підтримки саме до нього. Мабуть, ніколи Іван Леванда не зближався настільки зі своєю паствою, для якої був порадником і підтримкою, як під ту пору. Яскравим свідченням тому є повчальні слова, виголошені з приводу морової язви, яка була в Києві 1770 року: “Слово в моровую язву на текст: Стрhлы Твоя узноша во мнh и утвердил еси на мнh руку Твою. Псал. ХХХVІІ, 3. (1770 г. 31 октября)”; “Слово в моровую язву, на текст: Обращеніем обратитеся от пути вашего злаго; и вскую умираете? Іезекіил. ХХХІІ, 11. (1770 г. 21 ноября)”; “Слово в моровую язву, на текст: О Нем бо живем, и движемся и есмы. Дhян. ХVII, 28. (1770 г. 19 декабря)”. Ці промови є водночас вартісними з погляду літературного (барокова вишуканість) та з погляду історичного, як свідчення очевидця про жахливі картини охопленого чумою міста Києва. Наслідки пожежі 1811 року були для Леванди страшними не лише тому, що він втратив будинок, майно, очевидно, також свою бібліотеку. Його життя без даху над головою, потім поїздки із Кирилівського до Софійського собору на службу спричинили в листопаді 1811 року важку хворобу. Що це була за хвороба, точно не знаємо, але, як вказують дослідники біографії письменника, одужання від неї було неповним.

Будучи людиною одержимою “книгонеистовством”, Леванда читав не лише російські видання, а й іноземні книги та періодику, намагаючись скласти об'єктивне уявлення про події. Бібліотека письменника містила книги з різних галузей науки та літератури і поєднувала богослів'я, риторику й нову філософію, географію та медицину з просвітницькими романами та салонними журналами. Книги Леванді надсилали з багатьох місць. Основними постачальниками книг були, насамперед, М.Бантиш-Каменський та зять Леванідов. На момент смерті письменника бібліотека налічувала всього 570 книг, які були придбані Академією у його доньки Марії 1815 року. При розгляді реєстру книг Івана Леванди насамперед впадає у вічі різноманітність зацікавлень власника. У колі його читання були як духовні книги, так і література світського характеру: “Полный Атлас на Латинском языке в 86 стр. больших”; “Thesaurus Apostolicus”; “Таинства древних египтян”; “Біблія латинська”; “Кантемировы сочиненія”; “О воспитаніи детей г. Локка”; “Экономическій магазин”; “Географія генеральная или повсюдная”; “Краткое описаніе микроскопическіх изследованій” тощо.

Розглядаючи біографію Івана Леванди, ми намагалися визначити те, як вплинули події, що відбувалися в суспільстві на еволюцію світогляду письменника, і як це відбилося на його творчості. Священика хвилювали й проблеми Церкви, релігії, і війни, які вела Російська імперія, цікавили новинки літератури.

Відтворюючи біографію Івана Леванди за численними довідниками, оглядовими статтями, ми намагалися зосередити увагу на тих фактах, що мали безпосередній вплив на еволюцію літературної творчості письменника та на формування особливостей його творчої манери.

Другий розділ “Провідні жанри та основні мотиви творчості Івана Леванди” присвячено розгляду чільних мотивів орацій та епістолярію письменника, здебільшого в контексті ораторсько-учительної барокової прози, а також жанрових особливостей його творів.

Оскільки творчість Івана Леванди можна вважати “межовою” (тобто такою, що перебуває на зламі старої та новітньої української літератури), у ній спостерігаються риси бароко й почасти класицизму. Особливо помітні барокові риси в ораціях раннього періоду творчості письменника.

Казання Леванди поціновувалися по-різному, в залежності від того, як саме критики ставилися до стилю бароко. Окрім того, оцінка залежала від загального поцінування барокової літератури – від захоплення до цілковитої неґації, і знову до високої оцінки вже в сучасному літературознавстві. Розглядаючи жанрові особливості прози бароко, ми дійшли до висновку, що творчість Леванди поєднує в собі риси різних періодів не лише в тому, що стосується форми та стилю, а й з огляду на мотиви, що є провідними для творів письменника.

Тексти Леванди, вже за тематикою поділяються на “слова” і “промови” (проповіді та промови) й відрізняються за призначенням. Що ж до епістолярію проповідника, то його класифікація може бути лише умовною, оскільки один і той самий лист водночас належить до кількох жанрових та тематичних груп. Виходячи з цього, мотиви, які звучать в епістолярії, ми розглядали разом із їхнім утіленням в ораторській спадщині священика.

Екзистенційна проблема життя та смерті, яка є проблемою барокової поетики, втілюється в ораціях Івана Леванди ідеєю взаємозалежності всього сущого у всесвіті. Приреченість людини на страждання, зумовлена першородним гріхом, у проповідника пов'язується з відчуттям життя як “долини сліз”. Леванда закликав миритися з недосконалістю життя, терпляче переносити страждання короткого, ілюзорного “життя-мандрівки”, “життя-торжища”, оскільки саме через терпіння й каяття лежить шлях до очищення. Мотиви швидкоплинності буття, неможливості повернутися у день вчорашній або зупинити плин часу, найчастіше вживаються автором при складанні орацій на похорони різних осіб та при написанні промов на Новий рік.

Іван Леванда, йдучи у своїх міркуваннях за християнським вченням, намагається пояснити природу речей крізь призму біблійних істин. Цим зумовлено і протиставлення марності життя та нетлінності духовного очищення як шляху до вічності. Вічність постає у творах священика як найвища мета. Шлях до вічності – земне життя людини, і яким би складним воно не було, на думку Леванди, будь-які випробовування можна витримати з честю, якщо повсякчас пам'ятати про Божу волю, якою створено і цей світ, і людину в ньому. Інше тлумачення людського життя в творах Леванди будується на образі Богоматері, яка разом із початком життя Ісуса дала початок відторгнення від гріха людського роду. Така інтерпретація життя крізь призму богородичного мотиву є характерною для барокових письменників, так само, як і мотиви “життя є сон”, “життя є театр”, “життя-ярмарок”, що до них також звертається Леванда.

Традиційними є й мариністичні топоси, які письменник вживає в поєднанні з яскравою образністю. Ориґінальне застосування автором загальновживаних образів для трактування екзистенційної проблеми марності людського життя створює в уяві слухачів орацій яскраві картини, спрямовані на те, аби змусити їх замислитися над порятунком душі.

Мотив прагнення до вічності пов'язується у творах Івана Леванди з мотивами гріха та покари, зацікавленість якими в літературі та мистецтві наростає хвилеподібно, обумовлюючись історичними подіями. Епоха бароко захоплювалася зображенням картин кари Божої, мук грішників, смерті, і Леванда, як спадкоємець цієї епохи, багато що з цього увібрав у свої твори. Зокрема, до картин такого штибу належать: перераховування персоніфікованих імен гріха, змалювання покарань за гріхи – хвороб, землетрусів, війн, пожеж, епідемій тощо; відтворення постійного всеосяжного страху, в якому живе грішник; змалювання загробного життя, використовування апокаліптичного пророцтва.

Змалювання жахливих картин чуми, катаклізмів і, зрештою, пекла та кінця світу вчинені Іваном Левандою, як правило, в традиційному ключі й мають морально-повчальну мету. Використання мотивів гріха й покари обумовлюється ідеологічною спрямованістю проповіді як жанру ораторського мистецтва: проповідь повинна утверджувати християнську мораль.

Мотив серця, що був поширеним у письменників українського бароко, зокрема, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича, Григорія Сковороди та інших, часто звучить і в творах Івана Леванди. Цей мотив виконує різні ролі в його ораціях: від принагідної згадки про образ до використання мотиву серця як стрижневого при побудові цілого твору. В ораціях барокових проповідників образ серця часто поєднувався з образами каменя, діаманта тощо. Так і Леванда інтерпретує закам'янілість, твердість серця грішника, поєднуючи це із зображенням різних пристрастей, які беруть у полон серця грішників, використовуючи широке коло образів, порівнянь, паралелей. Для увиразнення значущості серця, як вмістилища “благая и злая”, проповідник вводить опис серця охопленого страхом смерті.

У творах Леванди часто зустрічаються й образи людського серця, яке волає про допомогу до Бога, та серця, яке співпереживає мукам Ісуса Христа. Це пов'язано з тим, що тема страждань Христа, мотиви, дотичні до цього образу, посідають чільне місце в ораціях проповідника.

Ісус Христос постає у творах проповідника крізь призму традицій і канонів православного вчення, виступаючи як Син Божий, рятівник людства. З цих сенсів образу Христа випливає низка христологічних мотивів: дочасне життя Ісуса, його жертва, діяння Ісуса, чуда тощо. Навзагал, витлумачуючи історію Христового життя “літерально”, Іван Леванда, звертаючись до улюбленої теми літератури та мистецтва бароко – трактування жертви й мук Христа, застосовує “містичну” проекцію смерті Ісуса Христа на весь навколишній світ, надає символічного значення тілу, ранам Христовим і втілює все це у вдалих зорових образах.

Тема співпричетності Христа до долі людського роду в ораціях Леванди поглиблюється завдяки художньому відтворенню див, що свідчили водночас і про божественність, і про людські почування Сина Божого. Улюбленим сюжетом письменника є під цим оглядом сюжет про воскресіння Лазаря Ісусом Христом. Зустрічаємо і прикладне використання зазначеного сюжету для побудови промови на конкретний життєвий випадок (похорон). Образ Лазаря в ораціях Івана Леванди хоча й набуває художності, але портретні риси й психологічна характеристика не подаються. Автора, як і іншого барокового письменника Антонія Радивиловського, більше цікавить те, що відбувається з персонажем. Христологічні мотиви виступають як провідними, так і в ролі допоміжних, підсилюючи звучання інших тем.

Іван Леванда, торкається також питомо світських мотивів. Так, письменник приділяє значну увагу питанню користі й згубності освіти та науки, тим паче, що він був добре обізнаний і з філософськими поглядами своїх сучасників, і з новинками наукового проґресу. У його творах звучить не лише узагальнена пересторога щодо шкідливості впливу вільнодумства, а й безпосередньо осуд Вольтера. Вказує Леванда і на непоєднуваність нової філософії із засадами християнського вчення, наголошує на необхідності постійно пам'ятати про спасіння душі та про царство Боже. Письменник, який сам послуговувався здобутками медицини та інших галузей науки, водночас чітко розмежовував сфери науки (розуму) та віри.

Поряд з темою науки та освіти Леванду цікавить і низка конфесійних питань, як-от: питання боротьби з Унією, відстоювання чистоти православної віри, полеміка зі старообрядцями тощо.

Біблійні мотиви, екзистенційні проблеми в ораціях Івана Леванди органічно поєднуються із відтворенням подій реальних, як історичних, так і сучасних священикові. Проте часто після художнього переосмислення дійсні події набувають у творах письменника дещо містичного характеру. Так, епідемія чуми восени 1770 року переноситься автором у площину біблійних леґенд, служить підтвердженням залежності всього сущого від Божої ласки, і водночас виходить з часу реального на позачасовий рівень, у якому часто перебувають персонажі й події проповідей. Реальний час перемежовується із художнім, коли Леванда описує історію Києва, використовуючи при цьому перекази й леґенди, які підтверджують славу цього міста. У творах проповідника відображаються різні факти не лише з історії Києва, а й із життя видатних осіб міста: митрополитів, губернаторів та інших.

Іван Леванда жваво цікавився політикою та політичними новинами, зокрема, в багатьох його листах відбивається інтерес до подій у Франції та до постаті Наполеона. Цей інтерес був пов'язаний і з горем, яке спіткало сім'ю Леванди: його син Петро загинув у одному з боїв із французами.

Іван Леванда виголошував проповіді та промови на різні урочисті події, зокрема, й присвячені монархам. Більшість орацій такого штибу мають панегіричний характер. На той час, коли Леванда писав свої твори, вже було вироблено традиції складання орацій такого роду, укладено реєстр найуживаніших метафор та алегорій, які використовували для оспівування царів. Письменник ішов услід за традицією, не прагнучи змальовувати людські якості монарха, а висуваючи на перший план його заслуги як зверхника держави. Уславлюючи монархів, Леванда уславлює народ, який називає “чадами Володимировими”. Він наголошує також і на тому, що і слава мудрого правління Катерини ІІ, і перемоги Російської держави у численних битвах здобуті саме завдяки Божій підтримці.

Отже, основні мотиви прози Івана Леванди не лише обумовлені жанровою специфікою проповідей, а й є такими, що відповідають світогляду письменника, і це відбивається в епістолярній спадщині священика. Більшість мотивів, які звучать у Леванди, є бароковими і мають традиційне трактування у світлі засад християнського вчення, що зумовлюється священицьким саном письменника. Поєднання усталених образів з новими, і, як наслідок, створення ориґінальних трактувань традиційних мотивів надає своєрідності творам Леванди, особливо раннього періоду творчості.

У третьому розділі “Особливості віднаходження (inventio), розташування (dispositio) та прикрашання (elocutio) матерії у прозі Івана Леванди” аналізуються риторичні особливості прози проповідника на тлі праць теоретиків ораторського мистецтва XVII – XVIII ст., зокрема, Іоанникія Галятовського.

Барокові риси творів Івана Леванди обумовлені насамперед тим, що він був вихованцем Києво-Могилянської академії.

Барокові проповідники, звичайно ж, радили віднаходити матерію найперше зі Святого Письма, тому багато текстів орацій є своєрідним скупченням інтертекстуальних нашарувань із використанням Біблії як першотексту. Твори Івана Леванди не є винятковими в цьому плані. Письменник використовував цитати з Біблії в ролі заголовків орацій – “слів на текст”. Найчастіше це цитати з Нового Заповіту та з Давидових псалмів. У багатьох випадках теми зі Святого Письма, що використовувалися в заголовках орацій Івана Леванди, є такими, як і в інших проповідників, зокрема, Антонія Радивиловського та Лазаря Барановича.

Іван Леванда часто використовує біблійні леґенди, що містять у собі чудесні перетворення, воскресіння, здійснювані Божою волею або за посередництвом Ісуса Христа та його апостолів. Зокрема, це такі: про дружину Лота, про воскресіння Лазаря, про воскресіння доньки Іаїра, про зцілення доньки Хананеянки тощо. Вводяться у тексти орацій і притчі: притча про блудного сина, про багатія та жебрака Лазаря. При цьому твориться художній текст, насичений тропами, ампліфікаціями та іншими риторичними засобами, в якому автор часто є співоповідачем, намагаючись таким чином наблизити до слухачів текст Святого Письма.

Процес віднаходження матерії з життя в Леванди тісно пов'язаний не лише з його священицькою діяльністю, а й з подіями особистого життя письменника та суспільними. Водночас віднаходження матерії з дійсності письменник поєднує з добором прикладів із книг. Використання матерії з книг теж надавало текстам Леванди рис впізнаваності та традиційності. Так, образ павича, що зустрічається в його творах, є своєрідним містком, який поєднує письменство барокове (байка-притча Симеона Полоцького “Смиренномудріе”, емблема Н. Коссена “Символічна мудрість єгипетська” тощо) із літературою класицистичною (вірш Г. Державіна “Павич”). Отже, тексти Леванди, як тексти “межової” літератури, очевидно є такими, що поєднують в собі риси двох стилів.

Структура орацій Івана Леванди, розташування матерії в його творах теж засновується на приписах риторик XVII – XVIII століть, зокрема, Іоанникія Галятовського, Феофана Прокоповича тощо. Характерною для побудови орацій Леванди є типова схема, якої дотримувався Іоанникій Галятовський: “трикутник” – екзордіум, наррація, конклюзія.

Прикметно, що будуючи екзордіум проповіді, автор деколи не обмежується проголошенням теми орації, а використовує ще й прийом самоприниження, характерний для барокових письменників – “топос скромності”.

Серед найуживаніших “схематичних” форм так званої латино-руської проповіді виокремлюють такі: проповіді, написані шляхом пояснення якогось слова, або через пояснення імені в наведеному реченні; проповіді, що будуються на подібності, на порівнянні, на алегорії; проповіді, в основі яких розкладання загального поняття на конкретні, такі, що містять філософські причини та філософські предикати тощо. Іван Леванда послуговується різними названими способами побудови орацій. Він часто будує свої твори на порівнянні, яке є одним із основних логічних і художніх прийомів бароко. Водночас порівняння розбиваються на змістові підпункти, а наративні частини окремих орацій засновані на паралелях-зіставленнях.

Композиції багатьох творів поглиблюються введенням монологів та реплік персонажів, поширених і водночас розмежованих їхніми власними коментарями або ж поясненнями самого автора. Окрім цього, композиція орацій Івана Леванди нерідко виходить за рамки традиційної тричленної структури проповіді завдяки ускладненій побудові тієї чи іншої частини твору, “видінням” тощо. Формі орацій надає оригінальності контрастне поєднання прозаїчного та поетичного, низького й високого, що характерно для консептизму. У творах Івана Леванди це найчастіше використовується при протиставленні чеснот праведників та потворних картин гріховності. Використовується проповідником і форма “запитань – відповідей” поруч із введенням реплік, якими автор звертається до християнських святих як до рівних собі тощо.

Стиль Леванди формувався під впливом риторичних курсів Києво-Могилянської академії, проте його підґрунтям був ораторський талант і природжене вміння автора бачити й відчувати прекрасне у звичайних речах. Тому для викладу матерії у творах Леванди характерна образність, насиченість прикладами та порівняннями, барвистість описів.

Для стилю письменника характерна неоднакова частота використання різних риторичних засобів. Наприклад, епітетами автор послуговується обережно, щоб не зашкодити динамічності оповіді. Навзагал же, словесні тропи Леванда вживає дуже активно. Оскільки надмірну метафоричність трактують як одну з основних особливостей барокових текстів, то цілком вмотивованою є багата метафорика орацій письменника.

Метафори в прозі Івана Леванди знаходять втілення в усіх чотирьох “образах” (видах), виокремлених Митрофаном Довгалевським у його поетиці. Закономірним є й домінування образів “от тварей одушевленных к бездушным” у проповідях, якими автор прагне якомога сильніше вплинути на емоції слухачів.

Послуговуючись бароковою образною системою, проповідник добирає для творів архетипічні символи цієї системи. Для творення образу Христа задіюються традиційні символи: лоза, “серцевідець”, “небесне, яскравіше за сонячне світло”, “джерело всіх дарів”, “камінь нерукосічний” тощо. Так само послідовно використовується Левандою й образ слова у традиційному бароковому розумінні.

Персоніфікація є одним з найбільш уживаних Левандою риторичних засобів. Найчастіше персоніфікуються душа, серце, совість, смерть, слово, гріх тощо. Поруч із цим, порівняння, які використовує автор, засвідчують широке коло зацікавлень письменника, а в поєднанні з антитезою увиразнюють ідеї, закладені у творах.

Тексти Івана Леванди неоднорідні за своєю синтаксичною структурою. Ті, що написані в 1760–1780-ті роки і мають найбільш виразні риси барокового стилю, наповнені емоційно-риторичними фігурами, які дозволяють увиразнити зміст складних емоцій. Фігуру повторення проповідник використовує в усіх її підвидах: збільшення, єдинопочаток, багатосполучниковість. Леванда застосовує й більш складні риторичні фігури – фігури думки.

Для того, щоб змусити слухачів уважніше сприймати текст орації, проповідник використовує риторичні запитання, звертання. Найчастіше звертання адресуються до слухачів, до Бога, до Ісуса Христа. Наступна група звертань – до персоніфікованих образів (серця, совісті, душі, смерті тощо) – менш численна. Рідше зустрічаються репліки, адресовані Богородиці та біблійним персонажам. Як правило, риторичні звертання виражені іменниками в називному відмінку, рідше – в кличному.

Як і в проповідях Антонія Радивиловського та інших українських барокових проповідників, у Івана Леванди зустрічаються фольклорні вирази, народні дотепи.

У висновках дисертації систематизовано та узагальнено основні результати дисертаційного дослідження. Аналітичний розгляд прози Івана Леванди потверджує думку про те, що творчість цього письменника є важливою віхою в історії української літератури зламу XVIII та ХІХ століть.

Орації Івана Леванди вже на ранньому етапі його творчого шляху були ориґінальними й досконалими, що, вочевидь, зумовлювалося тяжінням автора до барокових традицій, які прищеплювалися у Києво-Могилянській академії. Проте, поруч із бароковими, на формування стилю Івана Леванди впливали й класицистичні тенденції. Цим почасти зумовлене й те, що в ранньому періоді творчості письменника на рівні форми та змісту превалюють риси барокового ораторського мистецтва, а в ораціях, створених ним в останні роки життя, домінують класицистичні мотиви та засоби їх вираження.

Провідними для прози Леванди є такі мотиви: мотив швидкоплинності й марності людського життя, проблема життя і смерті, мотиви гріха та покари, мотив серця, мотив страстей Христових та офіри Христа, переконання в необхідності каяття та віри у вічне життя. Крім того, для письменника характерна критична оцінка новітньої філософії та наукового проґресу, відтворення історії міста Києва та сучасного суспільного життя, виступи проти Унії, “старого обряду” тощо. Більшість із цих мотивів автор трактує у світлі традицій барокового письменства. Матерія зі Святого Письма проектується на приклади з життя, переплітається із матерією, взятою проповідником із численних книг різноманітного характеру.

Вибудовуючи орації, Леванда послуговується усім багатим арсеналом словесного вираження, починаючи від тропів і закінчуючи періодами, вводячи як фігури слів, так і фігури думки.

Наведені риси риторики творів Івана Леванди свідчать про наявність барокових елементів в ораторській прозі кінця XVIII ст., а це, в свою чергу, є підтвердженням тяглості барокової традиції в українській літературі XVII – XVIII ст. аж до початку XIX століття. Творчість Леванди, на нашу думку, є “межовою”, тобто такою, що наочно демонструє поступовий перехід від барокових традицій до літератури класицистичної і містить матеріал для подальшого вивчення процесів цього переходу в українській літературі. Водночас проза Леванди є такою, що стоїть на межі між українською та російською літературами, проте, на нашу думку, цей письменник належить до історії української літератури, що підтверджується як біографією, так і рисами, що проявляються на текстовому рівні.

Основні положення дисертації висвітлені

в таких публікаціях:

1. Новик О. Мотив гріха та покари в ораціях Івана Леванди // Молода нація / Гол. ред. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 1999. – С. –301.

2. Новик О. Проза Івана Леванди в світлі курсів словесності Києво-Могилянської академії XVII – XVIII ст. // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. “Лінгвістика і літературознавство”. – К.: Знання, 1999. – С. –58.

3. Новик О. Епістолярна спадщина Івана Леванди: зв'язки зі Слобожанщиною // Слобожанщина. – 2000. – № 16. – С. 184–192.

4. Новик О. Історія міста Києва у творах Івана Леванди // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених України. – К., 2000. – Вип. 1. – С. –34.

5. Новик О. Мотив швидкоплинності й марності людського життя у творах Івана Леванди // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. – Харків, 2000. – Вип. 3 (27). – С. 73–81.

6. Новик О. Особливості рецепції Святого Письма у ранній творчості Івана Леванди // Біблія і культура: Зб. наук. ст. / За ред. А.Є. Нямцу. – Чернівці: Рута, 2000. – Вип. 2. – С. 28–32.

7. Новик О. Сюжет про воскресіння Лазаря в ораціях Івана Леванди // Мови й культура народів Приазов'я: Зб. наук. праць Бердянського державного педагогічного інституту ім. П.Д. Осипенко (Філологічні науки). – Бердянськ, 2000. – Вип. 2. – Ч.ІІ. – С. 133–146.

8. Новик О. Христологічні мотиви у творчості Івана Леванди // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. Лінгвістика і літературознавство / Редкол.: С.П. Денисова (відп. ред.) та інші. – К.: Знання, 2000. – Вип. 5. – С. 133–138.

АНОТАЦІЯ

Новик О.П. Проза Івана Леванди в контексті українського літературного бароко. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна.

Харків, 2001.

Мета роботи – описати й зінтерпретувати твори Івана Леванди в контексті українського літературного бароко та узагальнити дані про життєвий і творчий шлях письменника. Об'єктом дослідження є тексти прозової спадщини Івана Леванди.

Розгляд прози Івана Леванди потверджує думку про те, що творчість цього письменника є важливою віхою в історії української літератури XVII – XVIII століть. Риторичні та ідеологічні особливості творів Івана Леванди свідчать про наявність барокових елементів в ораторській прозі кінця XVIII ст., а це, в свою чергу, є підтвердженням тяглості барокової традиції в українській літературі XVII – XVIII століть аж до початку ХІХ століття.

Ключові слова: бароко, ораторська проза, мотив, риторика.

АННОТАЦИЯ

Новик О.П. Проза Ивана Леванды в контексте украинского литературного барокко. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина.

Харьков, 2001.

В работе рассматриваются произведения Ивана Леванды в контексте украинского литературного барокко, кроме этого обобщаются данные о жизненном и творческом пути писателя. При этом устанавливаются истоки литературного творчества Ивана Леванды, развитие его мировоззрения и формирование писательской манеры; исследуются идейно-тематические и художественные особенности ораций и писем проповедника и рассматривается отображение в них традиций барочной риторики.

Материалом для исследования служат прижизненные и посмертные издания ораций и эпистолярия писателя, прежде всего трехтомное собрание его произведений 1821 года, рукописи из фондов НБУ им. В.Вернадского, публикации в периодике ХIX столетия, воспоминания современников.

При рассмотрении произведений Ивана Леванды становится очевидным, что уже на раннем этапе творческого пути автора его орации были оригинальными вследствие влияния на них барокковых традиций Киево-Могилянской академии.

Изучая ораторские жанры и эпистолярий писателя, автор определяет круг основных мотивов творчества Ивана Леванды: мотив быстротечности и бренности человеческой жизни, проблема жизни и смерти, мотивы греха и наказания, мотив сердца, мотив страстей Христовых и жертвы Христа, убежденность в необходимости покаяния и веры в вечную жизнь. Кроме того, для писателя характерны критическая оценка новой философии и научно-технического прогресса, отображение истории города Киева и современной общественной жизни, выступления против Унии, раскола и т.п. Большинство из перечисленных мотивов автор подает в свете традиций писателей барокко.

В работе также делается вывод о том, что в проповедях Ивана Леванды философские мотивы умело соединяются с рецепцией Священного Писания и с отображением реальных событий. Орации имеют не только художественную ценность, но и являются своеобразным перечнем значительных событий и персон конца XVIII – начала XIX века, как и письма писателя.

Рассмотрев содержание произведений проповедника, и сопоставив его с их жанровыми особенностями, автор утверждает, что содержание прозы Ивана Леванды обусловлено, прежде всего, жанровыми требованиями, поскольку проповеди и речи произносились им не только в дни церковных праздников, но и на честь событий светского характера. Вместе с тем отмечается, что даже насквозь богословское содержание гомилий приобретает художественное звучание благодаря мастерству писателя находить, располагать и украшать материю в произведении, то есть использовать предписания риторик.

В диссертации рассматриваются особенности риторики прозы Ивана Леванды в их взаимосвязи с влиянием курсов Киево-Могилянской академии. При подборе материи для произведения священник использует примеры из жизни, а также библейские легенды, историю, греческую мифологию и т. д. Чаще всего в исследуемых текстах отмечается преобладание материи из Священного Письма как первотекста.

Исследование того, каким образом происходит толкование материи из Библии в произведениях Ивана Леванды, дает возможность установить особенности использования цитат и образов Священного Писания в его текстах. Наиболее часто Иван Леванда обращается к библейским образам и сюжетам из Нового Завета и к цитированию Давыдовых Псалмов, причем преобладает толкование Священного Писания в моральном смысле.

Отмечается, что проповедник из материи, собранной из разнообразных источников, составлял оригинальные орации в рамках схемы традиционного “треугольника” Иоанникия Галятовского: экзордиум – наррация – конклюзия. Композиция отдельных произведений писателя усложнена монологам, драматизмом изложения и т.п. Многие проповеди построены на сравнении или противопоставлении, контрасте, удвоении образа в соответствии с барочным принципом отображения.

В работе также исследуется то, как Иван Леванда при построении ораций использует средства словесного выражения, начиная с тропов и заканчивая периодами. Из этих наблюдений делается вывод о том, что стилистической особенностью прозы писателя является созвучная барочному стилю эмоциональность изложения. Иван Леванда достигает этого с помощью объединения разных художественных средств: антитезы и амплификации, сравнения и гиперболы, а также добавляя фольклорные элементы в строгое изложение на церковнославянском языке.

Исследование особенностей риторики сочинений Ивана Леванды дает возможность подтвердить наличие барочных элементов в ораторской прозе конца XVIII ст. Творчество проповедника демонстрирует постепенный переход от барочных традиций к литературе классицистической, и содержит материал для дальнейшего изучения процессов этого перехода в украинской литературе.

Ключевые слова: барокко, ораторская проза,