.Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Нестеров Олександр Васильович

УДК 947.1/.9:323 (477):371

Селянський повстанський рух

на правобережній Україні

(1919р.)

07.00.01 – Історія України

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Буравченков Анатолій Олександрович,

професор кафедри новітньої історії України

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор

Терещенко Юрій Іларіонович,

завідувач кафедри історії України та зарубіжних країн

Київського державного лінгвістичного університету

кандидат історичних наук, доцент

Сорока Юрій Михайлович,

доцент кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії Української революції 1917-1921 рр.

Захист відбудеться “24” грудня 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.349).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “22” листопада 2001р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент Божко О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг – 188 сторінок, список використаних джерел та літератури – 34 сторінки (582 найменування).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Зростання інтересу до вітчизняної історії, її глибинне переосмислення є обов'язковими складовими державотворчих процесів, які відбуваються в сучасній Україні. Довгі роки бездержавного існування залишили українському народу офіційну історію, яка писалася у відповідності спочатку до імперських, а потім до комуністичних постулатів. Віднов-лення історичної пам'яті ставить перед істориками завдання об'єктивного вивчення процесів, які відбувались у суспільстві на різних етапах його розвитку.

Величезний вплив на подальшу долю України справили події Української революції 1917-1921 рр. Українське селянство, що становило близько 80% на-селення, було її рушійною силою і, відповідно, головною силою опору "радянизації" України. Спроба більшовиків у 1919 р. встановити контроль над селом шляхом запровадження політики "воєнного комунізму" викликала масовий повстанський рух, який за своїми масштабами становив чи не найбільшу загрозу існуванню радянської влади. Особливістю цього руху на Правобережжі у 1919р. було його об'єднання під національно-державницькими гаслами.

Радянська історична наука проблему селянського повстанського руху в Україні у 1919р. зводила до боротьби організованих комуністичним підпіллям загонів проти Директорії УНР та Денікіна, приховуючи реальні масштаби, хід і наслідки антибільшовицького повстанського руху ("куркульського бандитиз-му" за термінологією комуністичної партії ). Всебічне об'єктивне висвітлення селянського повстанства було неможливим, оскільки це суперечило комуністи-чній доктрині, не вкладалося в усталену концепцію пролетарської революції та радянського будівництва в Україні. Актуальність теми дослідження селянського повстанського руху на Правобережній Україні в 1919 р. полягає в тому, що дослідження по даній темі в історіографії немає.

Реформування економіки та суспільних відносин, розпочате в Україні, вимагає від науковців рекомендацій з метою уникнення соціальних катаклізмів в ході його проведення. В аграрному секторі реформування перебуває ще на початковій стадії. Тому особливо актуальним є об’єктивне відтворення історії українського селянства, його соціальної поведінки в умовах радикальних соціально-політичних зрушень. Складовою частиною цього процесу є селянський повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 р.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з науковою темою “Історичні та етнічні засади розвитку української нації у ХХ столітті” (державний реєстраційний номер 97173), яка розробляється на історичному факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є форми соціальної поведінки селянства Правобережної України: від локальних антибільшовицьких заворушень до масової організації повстанських загонів.

Предметом дослідження є селянський повстанський рух, спричинений політикою “воєнного комунізму”, його ідеологічний зміст, розгортання і перебіг бойових дій.

Хронологічні межі дослідження – січень-грудень 1919 р.: від запровадження широкомасштабних соціалістичних перетворень в українському селі і до початку спільної боротьби повстанських загонів в союзі з армією УНР в ході першого Зимового походу.

Територіальні межі дослідження охоплюють Правобережну Україну - Київську, Подільську та Волинську губернії, де селянський повстанський рух мав виразний антибільшовицький характер.

Мета дослідження визначена з урахуванням актуальності обраної теми та ступеня її наукової розробки – комплексно дослідити процес організації селянського опору більшовицькому режиму з урахуванням його регіональних особливостей.

Виходячи з поставленої мети, визначені конкретні дослідницькі завдання:–

проаналізувати стан наукової розробки теми і систематизувати джерела з історії селянського повстанського руху на Правобережній Україні у 1919 р.;–

дослідити політику радянської влади та її вплив на становище селянства;–

виявити економічні і політичні фактори, що сприяли розгортанню збройної боротьби селянських мас;–

визначити ідеологічний зміст повстанського руху селян на Правобережжі;–

прослідкувати хід бойових дій повстанців, визначити особливості військового протистояння на внутрішньому фронті;–

узагальнити результати повстанської боротьби селянства Правобережної України проти радянської влади.

Методологічною основою дослідження є принципи об’єктивності та історизму. При написанні дисертації використовувалися проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистико-аналітичний методи.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці актуальної проблеми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. На основі широкого масиву джерел, насамперед архівних документів, здійснена спроба комплексно дослідити селянський повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 р. Суттєво розширене уявлення про складові офіційної радянської продовольчої політики, показаний процес формування руху селянського опору, уточнені масштаби його розгортання, висвітлено співвідношення соціального і національного в ідеології повстанства, узагальнені наслідки повстанської боротьби селянства Правобережної України проти більшовицької влади.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для створення спеціальних і узагальнюючих праць з історії української революції, селянського повстанського руху, підготовки лекцій для студентів вищих навчальних закладів, при проведенні факультативних занять.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі положення та висновки доповідалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу
Білоцерківського державного аграрного університету (1995, 1998, 1999 рр.);
ІІ Українській науково-практичній конференції “Історія українського народу” (Київ, 1994 р.); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Історія Батьківщини і сучасність” (Київ, 1995 р.); краєзнавчих читаннях ім. Петра Лебединцева (м. Біла Церква, 1998 р.); науковій конференції “ Із забуття в безсмертя” (м. Біла Церква, 1999 р.). Результати дослідження використовуються при читанні лекцій з історії України у Білоцерківському державному аграрному університеті.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячений аналізу літератури та характеристиці джерел з теми дисертації.

Джерельна база дисертації. Наявну літературу з тематики дослідження можна умовно поділити на три групи. До першої віднесемо радянську історіографію. Ознайомлення з проблематикою селянського повстанського руху 1919 р. на Україні свідчить про її обмежене висвітлення у радянській історіографії. Вона не перейшла із площини ідеологічної до сфери науково-дослідної. Жодного спеціального дослідження, присвяченого повстанському руху, спрямованому проти більшовицької влади, за радянських часів не з’явилось.

Нагромадження знань про повстанський рух у період становлення радянської влади, у тому числі і на Правобережній Україні у 1919 р., розпочалося у 1920-х рр. і відбувалось опосередковано, через висвітлення боротьби з “куркульським бандитизмом”. Остання знайшла своє місце як в узагальнюючих дослідженнях з історії революції та комуністичної партії Кулик І. Огляд революції на Україні. – Харків, 1921; Яворський М. Революція на Україні в її головних етапах. – ДВУ, 1923; Кулик І., Яворський М. Нариси історії Комуністичної партії (більшовиків) України. – Харків, 1923; Равич-Черкасский М. История Коммунистической партии (большевиков) Украины. – Харьков, 1923., так і в працях безпосередніх учасників згаданих подій Подвойский Н. На Украине. – К., 1919; Лацис М. Два года борьбы на внутреннем фронте. – Харьков, 1922; Примаков В. Борьба за Советскую власть на Украине (1918-
1923 гг.). – М., 1923.. Попри те, що автори цих робіт стояли на позиціях апологетики більшовизму, серед труднощів “приживлення” радянської влади на українському грунті вони неодмінно називали спротив “заможнішої” частини українського села.

У ті ж роки радянська історіографія поповнилась низкою робіт, у яких розглядалися питання боротьби проти збройних повстанських формувань на Україні. До цієї теми звернулись, насамперед, радянські воєначальники, які керували операціями по придушенню селянських виступів. Серед них відзначимо брошури заступника командуючого військами України і Криму Р.Ейдемана та голови РНК УСРР Х.Раковського Эйдеман Р. Очаги атаманщины и бандитизма. – Харьков, 1921; його ж. Борьба с кулацким повстанчеством и бандитизмом. – Харьков, 1921; Раковский Х. Красная Армия в борьбе с бандитизмом. – Харьков, 1921., у яких є відомості про кількість повстанських загонів на території України у 1919 р. У змістовній 4-томній праці командуючого Українським фронтом В.Антонова-Овсієнка Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. В 4 т. – М.-Л., 1928-1933. та 2-томному дослідженні з історії громадянської війни військового спеціаліста М.Какуріна Какурин Н. Как сражалась революция: В 2 т. – М., 1990. значна увага присвячена Україні. У них описується хід військових операцій як Червоної Армії, так і повстанських загонів; певною мірою аналізується не тільки військова, а й соціально-політична обстановка, що склалася в українському селі.

Найбільший масив літератури, виданої в цей період, відтворює специфічне явище селянського руху, яке увійшло в історіографію під назвою “махнов-щина”. Науковим характером вирізняється праця М.Кубаніна “Махновщина”, автор якої зробив сміливу на той час спробу визначити соціальну базу махновщини, доводив, що у 1919 р. рух був загальноселянським і лише у 1920-1921 рр. – куркульським. Близькою до монографії М.Кубаніна є розвідка В.Руднєва. Її автор, аналізуючи соціальну базу махновщини, констатував, що цей селянський рух був фактично спрямований проти радянської влади Кубанин М. Махновщина. – Л., 1927; Руднев В. Махновщина. – Харьков, 1928..

Фізичний та ідеологічний терор у 1930-ті рр. завершив процес перетворення історії з науки в служницю сталінського режиму. Тематика повстанського руху чи “куркульського бандитизму” зникла з наукових праць, а роботи, написані у 1920-ті рр. потрапили до спецфондів. У 1940-50-х рр. дослідження проблеми фактично припинилося і поновилося з кінця 1950-х, у зв’язку з активізацією вивчення історії громадянської війни.

У 1960 – 80-х рр. серед дослідницьких інтересів домінувала більшовицька партія, діяльність її членів, проте була загострена увага й до аграрних питань, селянського руху, його причинах внутрішнього та зовнішнього характеру, ролі повстанських загонів у боротьбі проти денікінщиниСупруненко Н.И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине (1918-1920). – М., 1966; його ж. Боротьба трудящих України проти денікінщини. – К., 1979; Балковий П.М. Війна без флангів: партизансько-повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців і інтервентів 1918-1920 . – К., 1966; Березовчук М.Д. Комнезами України в боротьбі за соціалізм. – К., 1965; Рибалка І.К. Аграрні перетворення на Україні в період громадянської війни (1919 р.). – Харків, 1967; Верстюк В.Ф. Боротьба трудящого селянства України за зміцнення влади Рад. – К., 1984., діяльності різних політичних партій Ветров Р.Н., Черненко А.М. Октябрьская революция и банкротство эсеров на Украине. – Днепропетровск, 1983; Непролетарские партии России. Урок истории (Под ред. Л.М.Спирина). – М., 1984; Курас І.Ф. Повчальний урок історії. Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії. – К., 1986; Социалистическое строительство на Украине в годы гражданской войны. Сб. статей. – К., 1986; За власть Советов на Украине (Под ред. П.Л.Варгатюка). – К., 1988.. І хоча політичні сили, що змагалися з більшовиками за владу в Україні, зображувалися тенденційно, для широкого загалу відкрилася можливість ознайомитись з програмами українських партій, дізнатись про мету їхньої боротьби.

Саме в цей період з’явились роботи, присвячені боротьбі з повстанським рухом (“куркульською контрреволюцією”). Так, Д.Голінков, досліджуючи історію антирадянського підпілля, показав історію створення державних, партійних і спеціальних органів, відтворив їхню боротьбу проти повстанців. В основу книг були покладені слідчі і судові матеріали ВЧК-ДПУ Голинков Д.П. Крах вражеского подполья. – М., 1971; його ж. Крах антисоветского подполья в СССР. – М., 1986..

У загальних працях з історії СРСР, України, КПРС, Компартії України селянський рух пов’язувався в основному з виступами 1918 р. на Чернігівщині, Звенигородщині, Таращанщині. Причини, хід, розгортання повстанського руху у 1919 р. залишилися поза увагою, хоча кількісний бік “куркульських” виступів обійти не вдалося История СССР с древнейших времен до наших дней: В 12 т. – Т.7. – М., 1967; История Коммунистической партии Советского Союза: В 6 т. – Т.3. – Кн.1-2. – М., 1968; Історія Української РСР: У 10 т. – Т.5. – К., 1977; Нариси історії Комуністичної партії України. – К., 1977.. Такий підхід притаманний і загальним працям з історії громадянської війни. Проте хід повстань у них висвітлювався більш деталізовано История гражданской войны в СССР. – Т.2-3. – М., 1957; Українська РСР в період громадянської війни: У 3 т. – Т.2-3. - К., 1968-1970..

Наукова розробка питання селянського повстанського руху в радянській історіографії характеризується значною кількістю однопланової літератури. Здебільшого вона грішить однобічними оцінками та висновками, їй притаманний схематизм та фрагментарність. Вибірковий підбір фактів дослідники підпорядковували єдиній меті – показати керівну роль більшовицької партії у боротьбі з “куркульським бандитизмом”, провідну роль (місію) пролетаріату. Таким чином, в радянській історіографії тема селянського повстанського руху 1919 р. в Україні замовчувалася або висвітлювалася упереджено. У цілому ж радянські дослідники ігнорували національні мотиви повстанського руху або свідомо їх фальсифікували.

Другу групу літератури складає українська зарубіжна історіографія. Значну допомогу в розробці обраної теми надали роботи, присвячені українській революції 1917-1921 рр. В.Винниченко, І.Мазепа, М.Шаповал значну увагу приділили стану українського села, роз’ясненню причин революційності селянських мас періоду визвольних змагань Винниченко В. Відродження нації: Історія української революції (листопад 1917 – грудень 1919 рр.). – Київ-Відень, 1920; Мазепа І. Більшовизм і окупація України. – Відень, 1922; його ж. Україна в огні і бурі революції. – Прага, 1930; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928..

Військовий аспект проблеми знайшов висвітлення в роботах українських військових діячів. Ґрунтовна документальна база закладена в книзі ген. О.Удовиченка, присвяченій Армії УНР. Автор поряд з аналізом бойових дій збройних сил висвітлює співпрацю армії з повстанським рухом Удовиченко О.Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських збройних сил. 1917-1921. – К., 1995.. Окремі відомості про склад загонів, керівництво, бойові дії повстанців та гасла, під якими вони вели боротьбу знайшли місце у працях Ю.Тютюнника – начальника штабу повстанської армії отамана М.Григор’єва, одного з організаторів Залізної дивізії Армії УНР та М.Омеляновича-Павленка – командувача української армії під час першого Зимового походу Тютюнник Ю. Зимовий похід (1919-1920 рр.). – Коломия, 1923; його ж. Революційна стихія // Дзвін. – 1991. - № 8. – С.92-107; Омелянович-Павленко М. Зимовий похід. – Каліш, 1934..

Ю.Горліс-Горський описував переважно ті епізоди, у яких брав особисту участь або свідком яких був. Його твір “Холодний Яр” виявився сполучною ланкою, якої бракувало поміж усього, що було написано про громадянську війну. Виданий у пострадянській Україні, він повернув до пам’яті забуті імена та події повстанського руху часів Української революції. Близькою за змістом є і праця Я.Водяного – учасника Вільного козацтва, а потім командира одного з повстанських загонів Холодного Яру Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів, 1994; Водяний Я. В Холоднім яру // Історичний календар-альманах Червоної калини. – Львів, 1929..

Окремі епізоди селянсько-повстанського руху представлені також у близьких за тематикою дослідженнях істориків з діаспори - М.Стахіва, П.Мірчука, М.Шкільника Стахів М. Україна проти більшовиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії. - Кн.2. – Тернопіль, 1993; Мірчук П. Українсько-московська війна (1917-1919 рр.). – То-
ронто, 1957; Шкільник М. Україна в боротьбі за державність в 1917-1921 рр. – Торонто, 1971.. Так, М.Стахів подав широку панораму подій від грудня 1918 р. до кінця 1919 р.

Серія політичних портретів повстанських ватажків, здійснених М.Середою, істотно підняла рівень розробки проблеми Середа М. Отаманщина. Отаман Божко // Літопис Червоної калини. – 1930. – Січень. – С.10-12; його ж. Отаманщина. Отаман Козир-Зірка // Там само. – Березень. – С.15-16; його ж. Отаманщина. Отаман Ангел // Там само. – Вересень. – С.14-16 тощо..

У підсумку можна констатувати, що накопичивши певний фактологічний доробок, зарубіжна історіографія не змогла повернутися обличчям до проблеми. Автори історичних матеріалів, відірвані від рідної землі, позбавлені змоги використовувати оригінальні джерела не спромоглися подолати звичного за таких умов нальоту особистих пристрастей та політичних уподобань, а відтак не змогли повною мірою розкрити сутність тих явищ, що мали місце в Україні у 1919 р., в тому числі й повстанського руху.

З кінця 1980-х рр. і особливо після проголошення незалежності України дослідники отримали можливість ґрунтовного і об’єктивного вивчення історії Української революції. Невелика за обсягом вітчизняна історіографія періоду незалежності складає третю групу літератури. У ній відбувається переосмислення усього, що було накопичено історичною наукою за попередні роки на якісно новому рівні.

В контексті нашого дослідження особливо важливими є змістовні монографії І.Біласа Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. - К., 1994. та С. Кульчицького Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996.. І.Білас, використовуючи широку джерельну базу, уперше детально висвітлює механізм функціонування репресивно-каральної системи в Україні як головного знаряддя більшовицького режиму в боротьбі з національно-визвольним рухом українського народу. С.Кульчицький аналізує закономірності розвитку України у першому десятиріччі радянської влади, зосереджує увагу на розгляді економічної політики, на спробах держави і комуністичної партії втілити в життя комуністичну доктрину, в тому числі й в українському селі.

З’явились праці, спеціально присвячені селянському повстанському руху часів української революції. У роботі П.Захарченка представлена масштабна картина селянської війни 1918 р., проаналізовано її витоки і здобутки. Дослід-ження В.Верстюка, В.Волковинського, В.Горака Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997; Верстюк В.Ф. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918-1921). – К., 1991; Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. – К., 1994; Горак В. Повстанець чи бандит? Трагедія отамана Григор’єва // Вітчизна. – 1992. - № 11. – С.124-132., присвячені махновщині та григор’ївщині. Автори намагаються охопити весь комплекс причин, які штовхнули українське селянство у вир безкомпромісної боротьби з радянською владою.

Серед видань останнього часу помітне місце займає серія праць Я.Малика Малик Я. Впровадження радянського режиму в українському селі (1919-1920). – Львів, 1996 та ін.. Серед першочергових він ставить завдання з’ясувати істинні масштаби злодіянь та заподіяних кривд усією системою більшовицької влади. Автор вважає, що незадоволення більшовизмом у 1919 р. було зумовлене не лише економічними чинниками, а й політичними причинами, передусім прагненням КП(б)У зосередити всю владу у своїх руках. Саме ці явища, на думку дослідника, й спричинили до могутнього вибуху селянського повстанського руху.

Зростання інтересу дослідників та суспільства до невідомих сторінок громадянської війни призвело до появи низки розвідок про селянських ватажків, імена яких радянська історіографія або замовчувала, або ж подавала їх бойовий шлях в перекрученому вигляді Дмитренко Ю. Отаман Григор’єв // Україна. – 1990. - № 11-12; Горак В. Ватаг Таврійського степу // Час. – 1997. - № 21; його ж. Селянський ватаг із Гуляй-Поля // Час. – 1997. – 23-29 жовтня; його ж. Бойові кольори селянського полководця // Час. – 1997. - № 32 та ін..

Зазначимо, що сучасна вітчизняна історіографія проявляє певний інтерес до селянсько-повстанського руху доби української революції. Проте спеціальних досліджень, присвячених його розвиткові на Правобережній Україні у 1919 р. досі не створено.

Огляд літератури свідчить, що незважаючи на численні звертання дослідників до багатьох епізодів історії повстанського руху в Україні, селянський рух на Правобережжі не став предметом спеціального дослідження.

Джерельну базу дисертації становить комплекс документів і матеріалів з фондів центральних і місцевих архівів, документальних публікацій, мемуарної літератури і преси.

Найважливішу тематичну інформацію містить блок документів з фондів Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України). Фонд ЦК КП(б)У (ф.1) містить протоколи засідань і постанови ЦК КП(б)У, доповіді, звіти, повідомлення місцевих партійних комітетів і окремих членів КП(б)У; у фонді Комісії з історії громадянської війни (ф.5) зберігаються копії протоколів, телеграм-звернень ЦК КП(б)У, копії доповідей, передруки з газет, матеріали щодо діяльності продовольчих загонів, впровадження земельної політики на селі, боротьби з повстанцями.

Дисертантом опрацьовані документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО України), зокрема, фонди Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ф.1), Ради Народних Комісарів (ф.2), Народного комісаріату продовольчих справ (ф.340), Постійної наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР (ф.3204). Характер документів цих фондів, а саме: протоколи засідань вищих органів влади, документи розпорядчого характеру, поточне відомче листування, законопроекти і закони, матеріали діяльності місцевих органів влади – дав можливість визначити суть і основні напрямки аграрної політики радянського уряду, методи боротьби з селянським повстанським рухом, як головною перешкодою на шляху її реалізації.

З матеріалів Російського державного військового архіву (РДВА), зокрема, фондів Штабу військ ВНУС України (ф.1601); Управління арміями Українського фронту (ф.103) автором використані накази, зведення, донесення, рапорти, що стосуються створення каральних загонів і їх дій проти повстанців, а також за матеріалами донесень розвідки вдалося встановити чисельність окремих повстанських загонів.

Дисертантом були використані також документи обласних архівів: Київського - Васильківський ВРК (ф.Р-4777), Гостомельський ревком (ф.Р-1049); Черкаського – Чигиринського ВРК (ф. Р-529); Хмельницького – Кам’янець-Подільський продовольчий відділ (ф. Р-3012) та ін. Матеріали цих архівів дозволяють скласти уявлення про стан справ у регіонах, про методи боротьби з повстанцями, бойові дії регулярних військ Червоної армії, спеціальних каральних частин.

Джерельну базу доповнили архіви Управління СБУ по Черкаській та Хмельницькій областях, що містять особові справи учасників повстанських загонів, агентурні дані. На жаль, ще не всі документи відкриті для дослід-ження.

Значне місце в комплексі джерел для дослідження зазначеної проблеми займають опубліковані документальні матеріали, присвячені різним явищам соціально-економічного і суспільно-політичного життя, збройної боротьби в Україні Гражданская война на Украине. 1918-1920. Сб. документов и материалов: В 3 т., 4 кн. – Т.2. - Киев, 1967; Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 – серпень 1919). Зб. документів і матеріалів. – К., 1962; Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919-1920). Зб. документів і матеріалів. – К., 1957.. Треба зазначити, що до збірників, виданих за радянських часів, матеріали здебільшого добиралися у такий спосіб, щоби створити у дослідників та читачів враження беззастережної підтримки українським селянством гасел та дій більшовицької партії.

Особливо важливе значення мають документальні збірники, підготовлені вітчизняними дослідниками останнім часом Героїзм і трагедія Холодного Яру. – К., 1996; Кость Блакитний – отаман Степової дивізії. Збірник документів і спогадів. – К., 1997; Нестор Иванович Махно: Воспоминания, документы, факты. – К., 1991; Сергійчук В. Погроми в Україні. 1914-1920. – К., 1998.. Серед них згадаємо збірник документів про діяльність радянських надзвичайних органів в Україні Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К., 1997.. Вміщені у ньому документи і матеріали раніше були практично невідомі не тільки широкому загалу, а й дослідникам. Упорядники віддали пріоритет документам, які відтворюють позиції сторін, що дозволяє скласти об’єктивну картину перебігу подій.

Цінним історичним джерелом є мемуарна література, звертання до якої в той же час вимагає критичного підходу, співставлення з іншими документами. Для ширшого розкриття теми дисертантом залучені спогади ватажків селянського повстанського руху, українських військових діячів, а також радянських державних та військових діячів, що перебували у протилежному таборі Горліс-Горський Ю. Рік в Холодному Яру //Літопис Червоної калини. – 1930. - №12; Петрів В. Спомини з часів української революції: У 3 ч. – Ч.3. – Львів, 1930 тощо..

Значно доповнює документальні публікації періодична преса. Автор використав офіційні видання радянських органів та комуністичної партії: “Більшовик” (Київ), “Комуніст” (Київ),“Известия ВУЦВК”(Київ), “Известия” (Київського, Подільського губвиконкомів та ряду повітових виконкомів), військових частин: “Красная Армия” (орган політуправління ХП армії), “Красный меч” (орган політвідділу військ внутрішньої охорони); опрацював також пресу Директорії УНР: “Вісник Української Народної Республіки” (Вінниця), “Робітнича газета”(Кам’янець-Подільський), “Життя Поділля” (Кам’янець-Подільський). З газетних матеріалів залучена інформація про події в Україні, про дії повстанських загонів і методи боротьби з ними регулярних військ, публікації офіційних документів радянського уряду, уряду УНР, рішення з’їздів, нарад, різні постанови.

Огляд джерел засвідчує наявність достатньої бази для всебічного розкриття проблеми селянського повстанського руху на Правобережжі у 1919 р. В цілому весь комплекс джерел та літератури дозволяє вирішити дослідницькі завдання, що поставлені у дисертації.

У другому розділі “Земельна політика радянської влади в українському селі (1919 р.)” досліджуються соціально-економічні та політичні процеси в українському селі, коли радянська влада набрала чітко виражених рис “диктатури пролетаріату”.

В галузі економіки домінуючим процесом стало одержавлення засобів виробництва. Націоналізувалися земля, великі і середні, а потім і дрібні підприємства. Приватна власність касувалася, обмежувалися товарно-грошові відносини, які намагалися замінити прямим продуктообміном, інакше кажучи – перерозподілом за допомогою спеціально створеного апарату.

У дисертації доведено, що продовольчі органи УСРР, які створювалися для примусового вилучення хліба методом продрозкладки, базувалися на тих самих організаційних засадах, що і у радянській Росії. Вони були складовою частиною командно-адміністративної системи “воєнного комунізму”, яка спричинила до конфлікту радянської влади з селянством і, як наслідок, призвела до загострення громадянської війни в Україні.

На початку березня 1919 р. Україну охопило полум’я селянських повстань. Найбільшого розповсюдження селянський повстанський рух отримав на Правобережній Україні. Це було обумовлено рядом чинників: 1) широке розповсюдження в регіоні подвірної форми землекористування – 85,3% від усіх земель перебували в користуванні селянства; 2) порівняно висока питома вага селян-середняків – вони становили майже 30% від загальної кількості хліборобів; 3) значний земельний голод. У дисертації зазначається, що основною причиною селянських виступів все-таки була не продрозкладка, хоча і вона викликала люту ненависть на селі. Головне полягало в тому, що селяни відчули себе ошуканими внаслідок рішень більшовицької влади, за якими розподіл конфіскованого у колишніх приватновласницьких маєтках інвентарю і перерозподіл землі в інтересах незаможного селянства заборонялися.

Політика радянської влади в Україні впродовж 1919 р. у сфері аграрних відносин була спрямована на залучення хліборобів, насамперед із числа колишніх малоземельних селян, до колективної форми господарювання. За допомогою великих підприємств з колективною формою власності більшовики сподівалися врятувати Росію від продовольчого колапсу. Проте на стадії реалізації задумів більшовицька влада наштовхнулася на опір українського селянства, яке іншої форми господарювання крім індивідуальної не визнавало. Нагальна необхідність забезпечити російські міста хлібом спонукала більшовиків вдатися до репресивних заходів. У 1919 р. вони стали визначальною рисою діяльності більшовиків на всій території України, але найбільше потерпало Правобережжя.

У третьому розділі “Ідеологія селянського повстанського руху” робиться аналіз трансформації ідеологічного наповнення селянського руху як системи поглядів і ідей селянства впродовж 1919 року.

В основі ідеології селянського повстанського руху на Правобережній Україні, як і на Лівобережній, на початку 1919 р. переважали соціальні чинники. Національні мотиви тут відігравали другорядну роль. Абсолютна більшість отаманів повстанських загонів діяла у своїй волості чи повіті самостійно, без керівництва з боку Директорії, без спільної програми і тактики, без єдиного плану. У повстаннях брали участь всі соціальні прошарки села – заможні, середні і бідні селяни. В усіх регіонах їх гасла майже завжди мали “радянський” характер. Так, отаман Д.Зелений і незалежники на чолі з Ю.Мазуренком (Сквирський повіт Київської губ.) виступали за “самостійну вільну радянську Україну”. Отамани І.Струк, О.Соколовський, Завгородній (Чорнобильський та Радомишльський повіти Київської губ.) – “ за ради без комуністів”. На Лівобережній Україні М.Григор’єв боровся “за самостійну радянську владу”, Н.Махно – “за вільні ради” та ін.

Вже у травні-червні 1919 р., переконавшись у тому, що радянська влада на чолі з більшовиками не збирається вирішувати земельне питання, душить селянство продрозкладкою, нехтує його національними інтересами, значна кількість отаманів почала шукати виходу з важкого становища і змінювати свої політичні уподобання. Частина отаманів з Правобережної України (південні повіти Київської губернії – Черкаський, Уманський, Чигиринський, Сквирський, Липовецький) встановлюють, хоч і не тісний, зв’язок зі штабом Армії УНР. Найбільш впливовий отаман Київщини Д.Зелений дістався до Кам’янця-Подільського, де перебував уряд УНР, був прийнятий там з великою пошаною Директорією і одержав від неї відповідні інструкції. З Чорнобильського і Радомишльського повітів такі зв’язки встановили отамани І.Струк, Ю.Мордалевич та О.Соколовський.

Якщо на початку повстанські загони виникали стихійно або в результаті агітаційної роботи різних політичних партій, то пізніше їх організацією і спрямуванням у певне ідеологічне русло займалися боротьбисти і незалежники – представники партій з виразною національною орієнтацію. Спочатку обмежений своїм соціалістичним і анархістським спрямуванням селянський повстанський рух набирав поступово все більше національного змісту й оформився у виразну політичну визвольну боротьбу українського народу. Ідеологія і мета повстанського руху не були викладені у цілісному вигляді. Їх складові можна віднайти у заявах отаманів, їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях та листах до населення України, до уряду УНР, радянських органів влади. Не маючи єдиного керівного центру, повстанські організації створювалися і діяли з власної ініціативи, тому у політичній тактиці повстанців було багато розбіжностей, але їхню боротьбу об’єднували національно-політичні гасла:

- проти московських комісарів та їх терору;

- за справедливу народну владу;

- за незалежну Україну;

- за владу рад, але без комуністів та ін.

Таким чином, повстанський рух на початку 1919 р. не мав чітко окресленої ідеології і мети. Згодом, борючись з більшовиками та денікінцями під гаслами соціальної справедливості і коливаючись між двома ідеологіями, повстанство обрало свій самостійний шлях – державотворчий, що мав на меті визволення України від іноземних окупантів.

У четвертому розділі “Бойові дії повстанців” висвітлюється організація, хід бойових дій (окремих епізодів) селянського повстанського руху, життєвий шлях деяких керівників повстанських загонів, форма організації повстанського руху, методи боротьби підрозділів Червоної армії, каральних загонів ВНК з повстанцями.

Основною організаційною формою повстанського руху на Правобережній Україні (як і по всій Україні) були місцеві (сільські, волосні, повітові) повстанські відділи, групи, загони, які боронили своє село чи найближчі околиці, спираючись на місцеве населення. У разі потреби вони координували або об’єднували свої дії з сусідніми повстанськими формуваннями, для спільних бойових виступів проводили мобілізацію на контрольованих територіях. Не маючи постійного координуючого центру, повстанські загони діяли з власної ініціативи.

За старокозацьким звичаєм керівників повстанських загонів називали батько-отаман, отаман чи сотник. В армії УНР офіційно були введені звання “отаман куреня”, “отаман коша”, “отаман загону”, “отаман дивізії”, “головний отаман”. Згодом кожний командир повстанського загону чи групи називав себе отаманом. Це самозванство перетворилось на небезпечну хворобу і отримало назву “отаманія.

Керівниками-отаманами ставали не лише військові, але й вчителі, службовці, студенти та ін. Отаман був політиком, вождем, організатором і представником національних і соціальних інтересів певної місцевості, округи. Стратегія і тактика повстанських загонів, успішність їх дій залежали від кваліфікації отаманів і начальників штабів, їх енергії та ініціативи.

Ставши керівниками повстанських загонів, деякі з них організовували операції широкого масштабу, здобували своїми перемогами й успіхами широку популярність серед населення (М.Григор’єв, Д.Зелений, Ю.Мордалевич, Я.Шепель, І.Струк, О.Соколовський, М.Залізняк та ін.). Базою повстанців було село, яке підтримувало морально, постачало продовольство, частково одяг, взуття. Зброю, військове спорядження і одяг повстанці здобували під час боїв.

Після встановлення радянської влади в Україні у березні-червні 1919 р. розгорнулася широка хвиля повстань. Вона була спричинена грабіжницькою політикою московських більшовиків, спрямованою на знищення незалежності та добробуту українського селянства терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивезенням хліба, цукру, м’яса до Росії.

На початку квітня 1919 р. представники УПСР та партії незалежних українських соціал-демократів на нелегальній нараді у Києві прийняли рішення про початок загального повстання проти більшовиків. Для організації і керівництва повстанням були створені Всеукраїнський революційний комітет на чолі з членом УСДРП(незалежних) Ю.Мазуренком, Головну повстанську раду і Головний повстанський штаб під керівництвом члена УПСР О.Малолітка (отаман Сатана). Але скоординувати дії повстанських загонів цим органам не вдалося, головним чином тому, що розпочався наступ військ Денікіна. Найбільш помітним епізодом спільних бойових дій стала спроба об’єднаних сил повстанців оволодіти Києвом (Куренівське повстання). Тільки мобілізувавши значні військові сили, у тому числі й інтернаціональні частини, радянській владі вдалося придушити наступ повстанців.

Реальна загроза втрати контролю над Україною змусила радянський уряд і військове командування багато уваги приділяти внутрішньому фронту боротьби з повстаннями. Силу повстанського руху на Правобережній Україні визнавали і радянські діячі: тільки в першій декаді липня в Україні було зареєстровано 207 виступів, з них 3 припадало на Київську, 20 – на Волинську, по 12 – на Чернігівську і Подільську губернії.

Боротьбу з повстанським рухом на внутрішньому фронті РНК УСРР розглядав як задачу державної ваги нарівні з боротьбою проти білогвардійців. Тому влада посилила міри покарання населення за допомогу, переховування або співчуття повстанцям. Застосування тієї чи іншої міри покарання визначалося за обставинами, що склалися на місці. Відповідальність покладалася на тих представників влади або військових, за наказом яких застосовувалася та чи інша міра покарання. При цьому зберігалася вже існуюча система заручників і їх масові розстріли, кругова кривава порука за появу повстанців у селах та їх переховування тощо.

Чисельність повстанських загонів не була сталою, залежала від пори року, сили наступу більшовиків і т. ін. У середньому вона становила від 25 до 2000 чоловік, а іноді й більше (загони Д.Зеленого, Батрака /Гончара/, О.Соко-ловського, Н.Махна, М.Григор’єва та ін.). Деякі загони мали гармати, велику кількість кулеметів і кінні підрозділи.

Уряд Директорії УНР недооцінював значення повстанського руху. Тому не прагнув стати на його очолити, не створив на Правобережній Україні єдиного керівного центру (підпілля). Це також можна розглядати серед факторів, які посилювали розбрід і хитання серед отаманів і повстанців.

У грудні 1919 р. у Чорториї (нині Житомирська обл.) на нараді членів уряду УНР та командувачів військових частин було вирішено ліквідувати регулярний фронт і зосередити зусилля на веденні партизанської боротьби в тилу ворога - провести рейди по тилах армії Денікіна і більшовиків. 6 грудня 1919 р. з’єднання Армії УНР під командуванням генерала М.Омеляновича-Павленка вирушили у перший Зимовий похід, який тривав до 6 травня 1920 р. – до з’єднання з основними силами УНР.

У грудні 1919 – січні 1920 рр. українські війська, знищуючи ворожі гарнізони у населених пунктах і окремі військові підрозділи, вступили на Єлизавет-
градщину, де боролися і з Червоною армією, і з військами Денікіна. Успішне проведення бойових операцій у першому Зимовому поході стало можливим насамперед завдяки місцевим повстанським загонам, з якими встановлювалися зв’язки і координувалися дії.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов ряду висновків, основні з яких виносяться на захист:

- Причини, що викликали селянський повстанський рух, були закладені в тій хибній земельній політиці, яку проводила радянська влада. Селяни, заволодівши частиною поміщицьких земель, з встановленням влади більшовиків були позбавлені права розпоряджатися наслідками своєї праці. Досить швидко уряд визначив магістральний шлях господарювання, який передбачав повсюдне створення радгоспів чи колективних комун. Такий рішучий крок в аграрній політиці стрімко поляризував суспільство: країна занурювалася у вир збройного протистояння. Іншими причинами, що сприяли розгортанню повстанського руху по всій Україні у